Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
- Кодекс Законів про працю Української радянської соціалістичної республіки.: Видавництво “Політична література України”, К, 1972. – 115 с.
- УССР. Кодекс законов о труде 1922 г. Харьков: Издание Народного Комиссариата Юстиции, 1922. - 64 c.
- Кодекс законов о труде 1918 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства РСФСР. – М., 1918. - № 87 – 88.
- Про оплату праці: Закон України від 24 березня 1995 р. №108/95 – Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №17. – ст.121.
- Декрет Кабінету міністрів України “Про оплату праці” від 31 грудня 1992 р. № 23-92
- Кисельова Т. Мінімальна заробітна плата та її вплив на ринок праці // Праця і зарплата. – 2007. - № 7 (539). – с. 4 - 5.
- Мандибура В., Тімофєєв В. Аналіз економічних та правових методів регулювання мінімальної заробітної плати. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – с. 88.
- Додонов О., Кузьменко В. Стан та дальше підвищення рівня гармонізації законодавчих та нормативних актів з оплати праці в Україні до рівня відповідних актів європейських країн євроінтеграції // Україна: аспекти праці. – 2005. – № 5. - С. 42 - 45.
Власов В.Г.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД І УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Проблема соціальної стандартизації має широкі межі, і її конкретний зміст значною мірою визначається станом економіки країни. На будь-якому історичному етапі соціально-економічного розвитку суспільство висуває певні вимоги до рівня і якості життя. Ці вимоги розрізняються залежно від приналежності людини до тої або іншої соціальної, регіональної або професійної групи. Сукупність цих вимог і визначає стандарт життя, або соціальний стандарт.
Cоціальні стандарти можуть використовуватися державою як інструмент управління соціальним розвитком при виробленні соціально-економічної політики, розподілі ресурсів, що направляються в соціальний сектор, реалізації соціальних програм, закріпленні й забезпеченні соціальних гарантій громадянам і вирішенні інших завдань. У цьому випадку соціальні стандарти здобувають вид чітко зафіксованих нормативів. Вони можуть мати обов’язковий або рекомендаційний характер. Однак у всіх випадках держава встановлює правила їхнього застосування.
Державна соціальна стандартизація являє собою правову регламентацію пріоритетних соціальних нормативів і норм у якості державних мінімальних соціальних стандартів. Використання державних мінімальних соціальних стандартів сприяє підвищенню значимості норм і нормативів, що регламентують пріоритетні напрямки соціальної політики, дозволяє постійно підтримувати реальний зміст основних державних соціальних гарантій.[3]
Необхідно відзначити, що сьогодні саме європейське соціальне законодавство реально забезпечує соціальні права громадян. Ціль соціальної політики країн Євросоюзу - дати можливість будь-якому громадянинові самостійно оплачувати свої видатки. Якщо буде потреба вони компенсуються зафіксованими європейським правом соціальними виплатами.
Хоча рівень соціального захисту в країнах Європи знаходиться на різному рівні, але членство в Євросоюзі виступає в ролі об’єктивного фактора, який змушує уряди країни постійно балансувати. Тобто, маємо на увазі той факт, що у Європі працює принцип субсидіарності. Він припускає, що будь-яка дія може бути здійснена на наднаціональному рівні лише в тому випадку, якщо вона здатна привести до кращих результатів, чим якби її втілили на рівні національному, регіональному або місцевому. А мінімальні соціальні стандарти встановлені Євросоюзом, і показники їх можна тільки збільшувати.
В Україні, на жаль, принципу субсидіарності не розуміють. Навіть учені й можновладці вбачають у терміну цьому зв’язок зі словами "адресна допомога". Насправді це практично розподіл відповідальності й фінансів по рівнях. В Україні зараз її перекладають на регіони. Але грошей у більшості регіонів немає. Як немає й механізму, що може змусити центр вирішувати проблему регіону. Це відбувається, тільки коли проблема знаходить масштаби стихійного лиха [1].
У країнах Європи, на відміну від українських регіонів, гроші є. Але бувають проблеми, які навіть їм поодинці вирішувати важко. У такому випадку, дотримуючись принципу субсидіарності, вони звертаються в союзні інстанції й діють у рамках загальної стратегії. Наприклад, коли в ЄС вступили Греція, Іспанія з Португалією, довелося зштовхнутися з Європою "двох рівнів". Але за допомогою використання так званих структурних фондів справи в цих країнах різко покращилися. Автор статті вважає, що створення спеціальних фондів - дуже потрібна річ. Це можна зрозуміти навіть по назвах: Європейський соціальний фонд, Європейський фонд розвитку регіонів, Фонд згуртування. Ними користуються "країни, що наздоганяють". Подібні фонди й програми були б дуже корисні й для України.
Необхідно відзначити, що Рада Європи виступає як основний гарант і бере активну участь у діяльності по соціальному захисту, виступає за рівність можливостей. Її основними цілями в даній області є [2]:
- зміцнення соціальних зв’язків у суспільстві;
- забезпечення відповідного рівня соціального захисту;
- сприяння в сфері зайнятості, професійної підготовки й захисту прав трудящих;
- забезпечення ефективного захисту найбільше соціально уразливих груп населення;
- боротьба із соціальним відторгненням і дискримінацією;
- зміцнення європейського співробітництва в питаннях міграції.
Європейська Соціальна Хартія й Додатковий Протокол до неї від 1988 року гарантують цілий ряд основних прав. Вони можуть бути поділені на дві категорії: права регулюючі умови зайнятості й стосовні до соціальної згуртованості. Права, що стосуються зайнятості, регулюють питання дискримінації на робочому місці, забороняють підневільну працю, охороняють право на участь у профспілці, право на колективний договір, право на рівну оплату чоловіків і жінок за рівну працю, і т.д.
Європейський Кодекс Соціального Забезпечення й протокол до нього гарантують мінімальний рівень соціального захисту, включаючи медичне обслуговування, виплату допомоги із хвороби й тимчасової непрацездатності у зв’язку з одержанням виробничих травм, допомога у випадку народження дитини, по безробіттю, інвалідності й у випадку втрати годувальника, а також дитячі допомоги й пенсії. Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 року враховує останні зміни в законодавстві, що стосуються соціального забезпечення в країнах-членах і закріплює розширення норм соціального захисту [4].
Встановлення державних мінімальних соціальних стандартів у країнах Західної Європи сьогодні перш за все спрямоване на рішення наступних завдань:
• удосконалювання механізму реалізації основних конституційних прав громадян;
• соціальний захист населення й задоволення найважливіших потреб людини в матеріальних благах і соціальних послугах;
• визначення видів гарантованих соціальних виплат і послуг за рахунок бюджетів всіх рівнів і державних позабюджетних фондів;
• забезпечення соціальної стабільності й стійкого розвитку суспільства;
• збереження єдиного соціального простору на основі вирівнювання умов доступності споживання матеріальних благ і послуг у різних країнах ЄС;
• нормативне обґрунтування формування й виконання бюджетів насамперед на рівні суб’єктів ЄС (країн-членів) й місцевого самоврядування, а також державних позабюджетних фондів;
• удосконалювання міжбюджетних відносин;
• концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках соціальної політики;
• оцінку рівня соціального розвитку країни й окремих її суб’єктів.
Досвід правового забезпечення державних соціальних стандартів та їхнього практичного втілення в країнах Європейського Союзу є надзвичайно цінним для українського законодавства, оскільки сьогодні нормативна база соціальних стандартів ще тільки розробляється. Але це не означає, що можна просто «імплантувати» європейські стандарти до українського суспільства. Для України дуже важливим є врахування всіх „плюсів” і „мінусів” європейської правової, соціально-економічної, політичної практики при розробленні власної бази державної соціальної стандартизації.
Література:
- Добромыслова О. В старой Европе появились "новые бедные". //Независимая газета. – 2005. – 18 марта.
- Курило О.В. Світові моделі соціально-економічного розвитку: сучасні тенденції // Політологічний вісник. - 2001. – № 8.
- Смирнов С.Н. Социальная политика. – М. – 2003.
- Совет Европы. Социальные вопросы. – www.ehum.ru
Волкович Олена Юріївна
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ “ОРГАНІЗАЦІЙНО-ГОСПОДАРСЬКОГО” ТА “ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ” У ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Державне регулювання економіки покликане компенсувати вади ринкового саморегулювання. Його конкретнім напрями, масштаби та методи визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в певний період. Забезпечення органічного поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання є запорукою економічного і соціального розвитку країни. Наскільки оптимально вдається забезпечити таке сполучення, залежить від діяльності державних органів.
Доцільно зазначити, що стрімкими темпами розвивається приватний сектор економіки, а саме в галузі господарювання, але роль державних органів у цих системах і досі залишається актуальною, хоча і непровідною. При цьому у сфері регулювання господарських правовідносин має бути дотриманий баланс між загальнодержавними і приватними інтересами, забезпечення якого дозволить реалізувати норму статті 42 Конституції України про право кожного на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом [1]. Нині постають завдання з удосконалення економічної, соціальної , політичної та гуманітарної сфер, подолання глибоких деформацій, що виникли на початковому етапі трансформаційного процесу.
Проблемами вивчення діяльності господарських товариств у корпоративному та державному секторах нашої держави займалися різні теоретики, практики, науковці в області управління, економіки, адміністративного та господарського права зокрема, таких як: В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, Л.С. Винарик, О.М. Вiнник, О.П. Єгоршин, Т.В. Кашаніна, О.Р. Кібенко, Л.В. Коваль, В.К. Колпаков, В.К. Мамутов, І.М. Пахомов, О.П. Рябченко, І.Я. Сазонець, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.А. Співак, М.М. Тищенко, В.І. Шульга, В.С. Щербина, та багато інших. Нормативною основою даної сфери діяльності виступають Конституція України [1], закони України, серед яких Закон України “Про господарські товариства” [2], Господарський та Цивільний кодекси України [3, 4] займають одне із центральних місць.
Потреба узгодження дій з метою одержання людиною бажаного результату діяльності зумовила появу управління. У цьому контексті управління – це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління є складовим і універсальним суспільним феноменом. Розвиток суспільства, окремих його сфер не можливий без встановлення і реалізації певного набору законів, правил, норм, алгоритму його поведінки в цілому і його складових зокрема. Процес впливу на соціум є предметом вивчення науки управління [5, с.21].
Слід розглянути особливості впливу організаційно-господарського управління на господарські товариства. Ч.1 ст. 1 Закону України “Про господарські товариства” визначає, що господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку [2].
Господарські товариства відрізняються між собою за багатьма правовими параметрами, на які варто звернути увагу при виборі конкретної організаційно-правової форми. Серед найбільш важливих можна назвати такі: склад установчих документів, порядок внесення в них змін; вимоги законодавства до капіталу товариства (мінімальний розмір, порядок формування, види внесків, підтримка розміру власного капіталу); правовий режим майна (у тому числі можливість вилучення частки учасника); правовий статус учасників товариства (права, обов’язки, відповідальність за зобов’язаннями товариства); порядок руху учасників (вільний, обмежений, можливість виключення учасника); внутрішня організація управління товариством; обсяг правоздатності товариства та ін.
Тобто мається на увазі те, що під організаційно-правовою формою діяльності товариства розуміють внутрішню будову, правила функціонування даного утворення.
Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України 1 і Законом України “Про власність” 6, та від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Господарському кодексі 3, Законі України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” 7 та інших спеціальних законах, особливостей правого становища підприємств окремих видів 8, с.47.
Характерною рисою будь-якого господарського товариства слід вважати поділ функцій володіння і управління. У цьому зв’язку була прийнята загальна для всіх господарських товариств принципова схема управління. Як самостійна юридична особа господарське товариство є власником свого майна. Однак керують цією власністю акціонери – тобто власники не майна, а цінних паперів. Господарські товариства об’єднують різних учасників – це члени правління, службовці, акціонери, наймані працівники, члени спостережної ради, менеджери тощо. У зв’язку з цим управління господарським товариством визначають як механізм чи систему взаємодії учасників і способи, за допомогою яких вони представляють свої інтереси [9, c.23].
Управління господарським товарисвами – це процес, який не стоїть на місці, постійно удосконалюється, змінюється, тобто адаптується до вимог сучасного життя держави та суспільства, оскільки він стосується взаємин між учасниками.
Апарат управління господарського товариства формується саме з учасників внутрішньої структури управління, до складу якого входять члени спостережної ради, члени ревізійної комісії, члени правління і акціонери. Об’єктом діяльності апарату управління господарського товариства є численні структури, яким визначаються права і обов’язки, а також встановлюється механізм взаємин учасників суб’єктів господарювання.
Діяльність господарського товариства охоплює велику кількість учасників, що в основному не мають між собою особистих зв’язків. Ця обставина обумовила необхідність організації всієї маси акціонерів з метою їх функціонування як єдиного цілого – товариства, що їх об’єднало. Для цього необхідна система органів, за допомогою яких господарське товариство (як юридична особа) мала б можливість управління як внутрішніми, тобто що складаються усередині товариства, так і зовнішніми відносинами (при контактах з третіми особами).
Тепер слід розібратися з таким поняттям як державне управління у сфері господарювання. У вітчизняній адміністративно-правовій науці радянського періоду категорія “державне управління” вважалася базовою і домінуючою. Адже саме адміністративне право як фундаментальна галузь правової системи спрямовувалось переважно на регулювання суспільних відносин у процесі здійснення державного управління.
Державне регулювання підприємницької діяльності – це заснована на законодавстві форма державного впливу на підприємницьку діяльність шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій при порушенні зазначених правил [10, с.85].
Сфера державного управління визначається тим, що воно здійснюється:
1) у межах діяльності органів виконавчої влади;
2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме:[11, с.14-15].
Доцільно зазначити, що єдиного визначення поняття державного управління немає, наприклад, В.Б. Авер’янов визначає державне управління як особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади 12, с.6. Ю.О. Тихомиров під державним управлінням також розуміє діяльність органів виконавчої влади, власне апарату управління 13, с.38 тощо.
З урахуванням викладеного для правильного розуміння змісту категорії “державне управління” слід включити до нього суспільні відносини, що складаються як у внутрішньоорганзаційній діяльності державних органів всіх гілок влади, так і в процесі реалізації функцій виконавчої влади спеціальним державними органами (органами виконавчої влади) та органами місцевого самоврядування, а також іншими уповноваженими на те суб’єктами права.
Держава використовує різноманітні засоби для безпосереднього або опосередкованого впливу на суб’єктів підприємницької діяльності, в яких проявляються різноманітні аспекти сприяння підприємництву, планування тощо.
Регулюючий вплив держави на діяльність суб’єктів господарювання здійснюється шляхом: державного замовлення, державного завдання; ліцензування, патентування, квотування; сертифікації, стандартизації; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій 12, с.90.
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначається Господарським, Цивільним кодексами України 3; 4, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства.
Отже, із вищевикладеного слід зробити наступний висновок, що господарське право України розвивається як система норм, які регулюють три сектори економіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать різноманітні господарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (близький до нього сектор, заснований на комунальній власності). Другий сектор становлять підприємства, засновані на колективній власності (західні економічні теорії вважають його приватним, але він у нашій країні настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достатніх підстав). Це – колективні підприємства, виробничі кооперативи, господарські товариства. Третім, найбільш цікавим сектором, що швидко розвивається, є приватний сектор. З розвитком процесу приватизації майна державних підприємств питома вага цього сектора зростатиме.
Таким чином, при розмежуванні таких головних понять як “організаційно-господарське” та “державне управління” у діяльності господарських товариств слід зазначити, що ці категорії досить широкі за змістом та сутністю. До компетенції таких наукових дисциплін, як: господарське, підприємницьке, цивільне право – входить вивчення саме внутрішньої сутності діяльності господарських товариств. До дисциплін адміністративного та управлінського права – вивчення зовнішньої, державної діяльності суб’єктів господарювання.
Література:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 р. // ВВР України. – №49. – Ст.682 (з наступними змінами та доповненнями).
3. Господарський кодекс України : Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. № 436-ІV // Голос України. – 2003. – 14 березня (№49-50).- с.5-27.
4. Цивільний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Голос України. – 2003. – 12-13 березня.
5. Державне управління: навчальний посібник / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко: За заг.ред. А.Ф. Мельник. – К: Знання. – Прес, 2003. – 343 с.
6. Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 20. - Ст. 202.
7. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”: Прийнятий 15 травня 2003р. №755-IV // ВВР України. – 2003. - №31-32. – Ст.263.
8. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.
9. Винарик Л.С. Совершенствование управления производственными акционерными обществами. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1998. – 43 с.
10. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: У 2 т: Особлива частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.: Юрид. думка, 2005. – 624 с.
11. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
12. Державне управління в Україні: навчальний посібник / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К., 1999.
13. Тихомиров Ю.А. Административное право и процес: полный курс. - М., 2001.
Волонтир Л.М.
ЕТИМОЛОГІЯ НАРКОТИЗМУ ТА ЙОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ
Розвиток правової термінології є інструментом поглиблення, удосконалення правотворчої діяльності цивілізованого суспільства. Якісна систематизація нових правових визначень, що з’являються у наукових колах та перегляд понять, які використовуються, - важлива підстава уніфікації кримінально-правових норм та вдосконалення кримінального законодавства.
В останні десятиліття розповсюдження наркотичних засобів та психотропних речовин у нашій країні набули широкомасштабного характеру соціально-правового явища, негативні прояви якого давно широко обговорюються медиками, соціологами, педагогами, психологами, статистиками, юристами. У наукових роботах означені спеціалісти для визначення цього явища все частіше почали вживати термін «наркотизм». Фахівці вказаних галузей по-різному вдаються до детального аналізу характеристики зазначених засобів та речовин, їх впливу на людину, змісту та масштабності протизаконних дій, пов’язаних з їх обігом, антинаркотичної діяльності правоохоронних органів, але одностайно наголошують, що зловживання психоактивними речовинами та їх незаконний обіг вкрай негативно впливають на соціально-психологічну атмосферу та моральність суспільства, призводять до серйозних деформацій у політиці та економіці, руйнують відносини у сфері охорони життя, здоров’я та благополуччя людей.
Актуальність кримінально-правового дослідження терміну «наркотизм» полягає у наступному:
По-перше, кримінально-правовий аспект наркотизму випливає із суспільної небезпеки, що криється у систематичному (як масовому, так і індивідуальному) немедичному вживанні наркотиків, з правових основ державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і протистояння їх незаконному обігу з метою охорони здоров’я громадян. Суспільну небезпеку слід вбачати і у спричиненні шкоди здоров’ю наркоспоживачів та їх потомства внаслідок погіршення генофонду.
По-друге, для кримінального права суттєвим є той факт, що пов’язана із незаконним обігом наркотиків діяльність, як самостійне правопорушення сама по собі, є потужним криміногенним фактором, що викликає значну активізацію інших видів злочинності.
По-третє, аналіз численних наукових робіт різних напрямків дослідження вказує на те, що трактування науковцями терміну «наркотизм» на сьогоднішній день здебільшого зводиться до комплексного медико-соціально-правового явища, чим утруднює його закріплення на рівні закону;
По-четверте, формування науково-правової школи в Україні, представники якої визнають наркотизм правовою категорією, яка поглинає поняття «наркотики», «незаконний обіг наркотиків», свідчить про те, що поняття «наркотизм», яке з’явилось у спеціальній літературі ще у 70-і роки ХХ століття, є якісно новим, ширшим та об’ємнішим, ніж поняття «наркоманія», «незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин», якими оперує сьогодні українське антинаркотичне законодавство.
По-п’яте, протистояти наркотизму лише інформаційними, медичними, виховними або адміністративними заходами недостатньо. Синтез їх необхідної сукупності може бути виражений у кримінально-правових засобах.
По-шосте, розкручена у засобах масової інформації та пропаганди дискусія про наркотизм лише як про хворобу та людську слабкість завдала значної шкоди системі попередження цього явища у нашій країні. Одним із наслідків була невиправдана декриміналізація окремих злочинних дій як, наприклад, невелика відповідальність за незаконний обіг наркотиків без мети збуту.
Дефініції «наркотизму» аналізували багато російських та українських дослідників: у 20-і роки – М.Н. Гернет, 70-і – В.Н. Смітієнко, П.Н. Сбірунов; 80-і роки – О.О. Габіані, Т.А. Боголюбова, К.А. Толпенкін, В.С. Овчинський,; 90-і – К.В. Харабед, І.П. Лановенко, О.Ю Шумилов, В.Б. Івасенко, Л.І. Спиридонов, Н.А. Мірошниченко; перші роки ХХ1 ст. – О.В.Козаченко, М.Л. Прохорова, та інші.
Проведений аналіз науково-популярних робіт свідчить, що праця над загальноприйнятим визначенням наркотизму не закінчена. Так, багато вчених не мають єдиної думки стосовно термінології, змішуючи різні за своєю природою поняття. Нерідко терміни «наркотизм» та «наркоманія» використовуються для визначення однорідних об’єктів дослідження або термін «наркоманія» трансформується у правове поняття, де хворобу розглядають і як правопорушення. Справедливі висновки щодо розмежування понять «наркоманія» та «наркотизм» робить О.В. Козаченко [3, с.10 ]. Він визначає «наркотизм», як таке явище, що підкреслює протиправний характер окремих дій, предметом яких виступають наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори, і вказує, що термін «наркотизм» дає можливість розмежовувати означенні дії з хворобливим станом, який охоплюється поняттям «наркоманія».
У науковій літературі можна зустріти наступні визначення наркотизму: «негативне соціальне явище, залучення до немедичного вживання наркотичних засобів»[1, с.63 ], «соціальне явище, зміст якого полягає у залученні до вживання наркотиків окремих груп населення, а форма виражається у сукупності прямо чи опосередковано пов’язаних із наркотиками суспільно-небезпечних діянь, що посягають на здоров’я людей»[4, с.372], «соціальне явище, що виражається у захворюванні наркоманією і сукупності протиправних діянь, пов’язаних із наркотиками або таких, що здійснюються з метою отримання засобів для наступного придбання наркотичних засобів або у стані наркотичного сп’яніння»[6, с.53], «усі види дій із наркотиками, у тому числі і протиправні»[5, с.7], «негативне соціальне явище, яке відмічається високим ступенем суспільної небезпеки, що виражається у спричиненні шкоди здоров’ю людей, що захворіли на наркоманію, у здійсненні пов’язаних із наркотиками злочинів, сукупність яких створює самостійний вид злочинності (наркотичну злочинність), і в організованості останньої, що перетворила найбільш небезпечну частину наркотичної злочинності у різновид організованої злочинності» [2, с.39]. Останнє визначення є найближчим до кримінального права, оскільки у ньому найбільш повно відображається зміст та форми наркотизму. Але недостатність у ньому кримінально-правових ознак, обмеженість аналізу відповідних ознак в українській доктрині провокує здійснення більш глибокої наукової розвідки.
Аналіз вищенаведених визначень наркотизму є недостатнім для відображення його кримінально-правового змісту з ряду підстав. Відправним моментом кримінально-правового визначення наркотизму повинні бути дії, а не соціальне явище, яким визначається сутність наркотизму у працях науковців. Дії мають бути протиправними і такими, що характеризуються високим ступенем суспільної небезпеки, за які встановлюється відповідальність кримінальним законом. Протиправні дії з наркотиками у кримінальному законі налічують широкий їх перелік, тому для уникнення зайвого словесного нагромадження доцільно узагальнити їх як усі протиправні дії з наркотиками. Вказані дії можуть розглядатися такими, що спрямовані на безпосереднє спричинення шкоди здоров’ю людей, залучення населення до немедичного вживання наркотичних речовин, створення умов для зловживання наркотиками, здійсненні пов’язаних із наркотиками самостійних злочинів, їх організованість.
Враховуючи масштабність експансії наркотизму, надзвичайно високий рівень його суспільної небезпеки, що виявляється у вкрай негативних наслідках для здоров’я людини, і що особливо важливо, її потомства внаслідок негативних змін у характеристиках генофонду, доцільно закріпити поняття наркотизму у словниках термінів антинаркотичних законів. Тому наркотизмом можуть бути визначені усі протиправні дії з наркотиками, в тому числі здійснені у стані наркотичного сп’яніння, що характеризуються високим ступенем суспільної небезпеки, спрямовані на безпосереднє спричинення шкоди здоров’ю людей (як власному, так і інших осіб), на захворюваність останніх, залучення їх до немедичного вживання наркотиків, створення умов для зловживання ними, здійснення пов’язаних із наркотиками самостійних злочинів, їх організованість.
Закріплення терміну наркотизму на рівні закону, по-перше, буде сприяти уніфікації кримінально-правових норм. По-друге, зважаючи на те, що оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної залежить від потреб та інтересів суспільства, зазначений термін дозволить, з однієї сторони, криміналізувати окремі діяння, в тому числі і, на мою думку, невиправдано декриміналізовані (наприклад, дії пов’язані із обігом наркотиків без мети збуту), а з іншої – зменшити кількість похідних злочинів. По-третє, виникне комплексна можливість як притягнення до кримінальної відповідальності осіб, у діях яких будуть виявлені ознаки наркотизму, так і застосування до них примусових заходів виховного впливу, медичного характеру, що в свою чергу дозволить вирішити соціальну та медичну проблеми наркотизму. І це далеко не вичерпний перелік позитивних змін щодо ефективної дії кримінально-правових важелів у сфері охорони здоров’я населення.
Література:
- Аргунова Ю. Н., Габиани А. А. Правовые меры борьбы с наркотизмом. - М.: Юридическая литература, 1989. – с.63 .
- Калачев Б. Ф., Моднов И. С. Незаконное распространение наркотиков как многофакторная угроза национальной безопасности России, М., 1998. с. 39
- Козаченко О.В., Поняття предмету наркотизму і його кримінально-правове значення. – Автореф. дис…..канд. юрид. наук. – О., ОДЮА: 2000.- с.10
- Криминология. Курс лекций / Под ред. В. Н. Бурлакова, С. Ф. Милюкова, С. А. Сидорова, Л. И. Спиридонова. СПб., 1995. с. 372-373.
- Реджепов А. Эффективность уголовно-правовых норм ответственности за наркотизм. — Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М.: МГУ, 1983. — с. 7
- Шумилов А. Ю., Ивасенко В. Б. Новый закон о наркотиках и терминология противодействия наркобизнеса: Справочное пособие / Под ред. докт. юрид. наук А. Ю.Шумилова. М., 1998. с.53.
Волошина В.К.
ПРИНЦИП НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ СУДОЧИНСТВА ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДОЗРЮВАНОМУ, ОБВИНУВАЧЕНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ
Одним із основних прав людини і громадянина є право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист (ч.2 ст.63 Конституції України). На відміну від інших конституційних прав, воно специфічне тим, що надається тільки в одній сфері діяльності – кримінальному судочинстві і його носіями є лише певні особи. Але саме в цій сфері життєдіяльності суспільства допускається істотне обмеження цих прав, а в деяких випадках – навіть позбавлення.
Якщо в широкому розумінні говорити про право обвинуваченого на захист, яке відзначається і в національному законодавстві, і в міжнародно-правових актах, яке багатоаспектно переплетено з низкою невід’ємних конституційних прав і свобод людини, то дію положень принципу національної мови судочинства ми можемо спостерігати майже в кожній процесуальній формі його забезпечення.
Ефективно захистити себе від пред’явленого обвинувачення особа ні в якому разі не зможе без невід’ємного права користуватися рідною мовою та, в разі необхідності, послугами перекладача протягом усього процесу провадження у кримінальній справі.
Згідно з принципом національної мови судочинства особам, які беруть участь у справі, але не володіють мовою провадження у кримінальній справі, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти усні та письмові клопотання. Слідчий, орган дізнання, суд зобов’язані забезпечити учасникам процесу які не володіють національною мовою судочинства, ознайомлення з матеріалами кримінальної справи через перекладача. Тим самим повинен бути забезпечений як усний так і письмовий переклад усіх матеріалів справи на мову, якою володіють кожний з учасників процесу. Так, обвинуваченому вручаються в перекладі на його рідну мову постанова про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальний висновок, вирок або ухвала, постанова, винесені у зв’язку з завершенням провадження по справі.
Таким чином, суб’єкти кримінально-процесуальних правовідносин тісно пов’язані між собою за своїми правами та обов’язками. Реалізація права одного суб’єкта потребує реалізації обов’язку іншого і навпаки.
Перекладач, запрошений для участі в судочинстві, вступає в кримінально-процесуальні відносини з обвинуваченим, іншими учасниками кримінального процесу, що відстоюють свої інтереси, а також з особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, а в суді - із суддею чи судом. Відсутність перекладача порушить зв’язок між учасниками процесу, які не володіють мовою судочинства, і посадовими особами, що здійснюють провадження по справі. У результаті кримінально-процесуальні відносини залишаться не реалізованими, що стане перешкодою до здійснення кримінально-процесуальної діяльності.
Специфіка положення перекладача як учасника процесу - в тому, що його безпосередня функція «обслуговує» весь комплекс функцій органів, що здійснюють провадження у справі, і інших учасників процесу. Тому вступаючи в правовідносини з деякими з них, перекладач прямо або опосередковано впливає на весь хід провадження у справі, на його якість.
Участь перекладача забезпечує обвинуваченому можливість здійснювати свій захист, вона є обов’язковою для проведення будь-якої процесуальної дії, котра виконується за участю осіб, що не володіють мовою, якою ведеться процес (допити, обшуки, очні ставки і т.д.). Показання таких осіб, отримані без перекладача, не можна розглядати як докази. Тому невчасне запрошення до участі в кримінальній справі перекладача є порушенням як правил про національну мову судочинства, так і права обвинуваченого на захист. На практиці зустрічаються справи в яких обов’язки перекладача брав на себе захисник. Таке суміщення різних процесуальних функцій в одній особі не допускається чинним кримінально-процесуальним законодавством.
Таким чином, свої права обвинувачений може здійснити, по-перше, якщо обвинувачення йому пред’явлено мовою, зрозумілою йому, і, по-друге, якщо він в усіх своїх поясненнях може користуватися рідною мовою. Інакше ніякої можливості захисту своїх прав у обвинуваченого немає: він одержує право, але право це є нереальним [1,57]. Порушення принципу національної мови судочинства перетворює права обвинуваченого в «порожній звук».
Обвинувачений (підозрюваний), що не розуміє мову, якою ведеться кримінальна справа, неминуче відчуває додаткові труднощі в захисті своїх прав і законних інтересів у порівнянні з обвинуваченим, який володіє цією мовою, тому що повинен витрачати відомі додаткові зусилля на з’ясування слів перекладача й осмислення всього, що відбувається на процесі.
Як відзначає Т.М. Добровольська, в цих умовах допомога адвоката йому (обвинуваченому) необхідна, і участь перекладача не може її замінити [2,97]. Тому особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суддя зобов’язані з’ясувати, чи володіє обвинувачений мовою судочинства, і з власної ініціативи, не очікуючи прохання, повинні забезпечити участь перекладача, а в разі, якщо він повністю не розуміє мову провадження у справі, то і призначити захисника.
В ході проведення досудового слідства ми часто стикаємося зі значними труднощами в забезпеченні вимог чинного законодавства щодо реалізації права обвинуваченого на захист та права вільного користування рідною мовою.
Виникають деякі труднощі щодо правильного вирішення питання відносно організації перекладу бесіди захисника і підзахисного віч-на-віч, які пов’язані перш за все із забезпеченням можливості представникам адвокатури повною мірою виконати поставлені перед ними завдання із захисту осіб, що не володіють мовою судочинства. Одна з гарантій полягає у створенні певних умов, за яких перекладач не порушив би адвокатської таємниці.
В цьому випадку доречно було б звернутися до практики Європейського суду, згідно з якою можна поєднати процесуальні функції захисника та перекладача (однак тоді захисник повинен володіти як мовою судочинства, так і мовою підзахисного), але тільки на період проведення бесід віч-на-віч.
Література:
1. Арсеньев Б.Я. Гарантия прав личности в советском уголовном процессе.Дис….докт.юрид.наук.-М.,1947.
2. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. - М.: Юрид. лит., 1971.
Галус Олена Олександрівна
МІСЦЕВІ ІНІЦІАТИВИ ЯК ФОРМА БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ
Місцеві ініціативи виступають формою безпосереднього народовладдя, передбаченою у чинному законодавстві, за допомогою якої члени територіальної громади беруть пряму участь у місцевому самоврядуванні. В юридичній літературі місцеві ініціативи розглядають як: 1) форму безпосереднього волевиявлення жителів – членів територіальної громади шляхом ініціювання розгляду відповідною місцевою радою будь–якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування; 2) право жителів – членів територіальної громади ініціювати розгляд у місцевій раді будь–якого питання, віднесеного до відання цієї громади [3].
Правове регулювання місцевих ініціатив в Україні було запроваджено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, згідно із статтею 9 вищезазначеного Закону, члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь–якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Предметом місцевої ініціативи можуть бути питання, пов’язані з управлінням майном, що перебуває у комунальній власності; затвердження програм соціально – економічного та культурного розвитку; затвердження бюджетів відповідних адміністративно – територіальних одиниць; встановлення місцевих податків та зборів та інші питання, передбачені у статті 143 Конституції України та законах України.
Місцеві ініціативи виступають важливим джерелом інформації, необхідної органам місцевого самоврядування для виявлення актуальних проблем відповідних територій і координації напрямків і видів своєї діяльності, виходячи з інтересів жителів – членів територіальних громад [3]. Важливість закріплення права на місцеву ініціативу в законодавстві України полягає і у тому, що вона дає право територіальній громаді ініціювати розгляд у місцевій раді будь–якого питання, що відноситься до її компетенції, яке є важливим для громади, але яке не виноситься на розгляд ради через небажання це зробити міським головою чи депутатами ради [2].
Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади. Для прикладу у місті Хмельницькому порядок внесення місцевих ініціатив врегульовано Главою 2.6. Статуту територіальної громади міста Хмельницького, затвердженого Рішенням Хмельницької міської ради від 29.10.1997 року. Зазвичай, саме у статутах багатьох українських міст досить детально відображено такі форми безпосередньої участі громадян в місцевому самоврядуванні. Іншим типом місцевих актів, що врегульовують дані питання, є рішення місцевих рад. Такими рішеннями можуть ухвалюватися Положення про місцеві ініціативи (або Положення про реалізацію права громадян висувати місцеві ініціативи) тощо.
Розглянемо детальніше процедуру внесення місцевих ініціатив на прикладі Статуту територіальної громади міста Хмельницького.
Право на внесення місцевої ініціативи можуть мати члени відповідної територіальної громади, які досягли 16 років. Для ініціювання розгляду у Хмельницькій міській раді питань члени територіальної громади створюють ініціативну групу, у складі 5 жителів міста (не менше), про що складають заяву, підписану всіма членами ініціативної групи. Ця заява реєструється у міській раді. В Статуті наводиться перелік відомостей, які має містити дана заява.
Після реєстрації заяви ініціативна група проводить збори громадян за місцем проживання з питань місцевої ініціативи з обов’язковою участю депутатів міської ради. На зборах визначаються конкретні питання місцевої ініціативи для внесення на розгляд ради. На даних зборах є обов’язковою присутність не менше 30 громадян, членів територіальної громади міста (без врахування депутатів міської ради).
Збори громадян за місцем проживання з питань місцевої ініціативи приймають відповідне рішення більшістю громадян, присутніх на зборах, відкритим або таємним голосуванням, що вирішується зборами. Рішення зборів підписується головою та секретарем зборів.
За результатами зборів складається протокол, який у двох примірниках подається ініціативною групою в міську раду. У протоколі має бути зазначена кількість присутніх громадян, відомості про присутніх депутатів міської ради, питання місцевої ініціативи, які пропонуються зборами громадян на розгляд міської ради. До протоколу додається список громадян, які були присутніми на зборах із зазначенням їх місця проживання та віку. Протокол підписується головою та секретарем зборів та присутніми на зборах депутатами міської ради. У строк не пізніше ніж через 7 днів після подання у міську раду, протокол зборів громадян розглядається радою голів комісій за участю міського голови або секретаря ради. Рада комісій дає доручення відповідній депутатській комісії міської ради для підготовки розгляду питання місцевої ініціативи на сесії міської ради.
Місцева рада на своїй сесії обов’язково на відкритому засіданні розглядає місцеву ініціативу за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи та приймає відповідне рішення.
Відповідно до частини 4 статті 9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рішення ради, прийняте з питання, віднесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади. Зазвичай, оприлюднення рішень відбувається через їх опублікування в одній або декількох місцевих газетах, шляхом видання бюлетеня ради або вивішування тексту рішення на спеціальних стендах, встановлених у певних місцях на території громади і приміщенні ради та її виконавчих органів [1]. Згідно із Статутом територіальної громади міста Хмельницького, таке рішення міської ради публікується у газеті міської ради («Проскурів») у термін не пізніше ніж через 10 днів після його прийняття. Копія рішення надсилається ініціативній групі з питань місцевої ініціативи. Ці рішення набувають чинності після опублікування у газеті міської ради. Повторний розгляд питань місцевої ініціативи на сесії міської ради проводиться не раніше, ніж через рік після прийняття попереднього рішення з цього питання.
Отже, місцеві ініціативи є важливою формою безпосереднього народовладдя на місцевому рівні. Законодавство України обмежено регулює порядок внесення та розгляду місцевих ініціатив, надаючи більше можливостей органам місцевого самоврядування самостійно вирішувати дані питання, що є доцільним і виправданим. Місцеві ініціативи здійснюють вагомий вплив на рішення органів місцевого самоврядування і тому все частіше застосовуються на практиці.
Література:
1. Ільків Н., Карий О., Кушнаренко О., Ликов О., Оробець Ю., Рабцун В., Ткаченко С., Чуйко Г., Фенрих П., Берман Е. Рада та громада або як залучати громадян до місцевого самоврядування. Посібник для працівників органів місцевого самоврядування. – К.: Академпрес, 2003. – 132 с.
2. Руснак Б.А. Форми залучення громадян до участі в місцевому самоврядуванні. – Чернігів: ЧМГС «Буковинська партнерська агенція», 2004. – 39 с.
3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 2001. – Т. 3: К – М. – 2001. – 792 с. – С. 733 – 734.
Гловюк І.В.