Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
1. Кодекс торгового мореплавання від 23 травня 1995 р. №176/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 47-52.
2. Закон України «Про комплексну програму становлення України як транзитної держави на 2002—2010 роки» від 7 лютого 2002 року. - Відомості верховної Ради. - 2002. - № 24.
3. Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» від 7 липня 1999 року Відомості верховної Ради.-1999.-№37.
4. Проект Закону України «Про морські порти на Україні» // Українська транспортна газета «Моряк».-2005.- 25 лютого.-№8.
5. Романенко Ю. Правовий статус приватних портів // Юридична практика.- 21 жовтня -2003. - .№ 42.
6. Матузний а.А. Підприємства морського транспорту в умовах ринкової економіки . - М.:Мортехинформреклама, 1992 . - 92 з.
7. Стребко С.К. Портв в транспортой мережі Чорноморського регіону // Судноплавство.-2002.- № 4-5.
8. Степанов О. Управляти повинні професіонали // Судноплавство. - 1997.-№12.
9. Щипцов о.А. Основи державної морської політики . - К.: Укрморінформ, 2000 . - 208 з.
Іванова Є.О.
ПРОБЛЕМНІ ПРАВОВІ ПИТАННЯ САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА
Використання земель у межах міст неможливе без спорудження та експлуатації житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд для створення та підтримання повноцінного життєвого середовища. Надані або передані для забудови землі у межах міст повинні використовуватися власниками земельних ділянок і землекористувачами належним чином, тобто з додержанням ними архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших державних стандартів, норм і правил у сфері будівництва, правил забудови та вимог про цільове призначення земельної ділянки. Але, на практиці часто трапляються випадки порушення встановленого порядку використання земель, які виражаються у самовільному будівництві будівель та споруд.
На думку В.В.Носіка, самовільне будівництво можна характеризувати як одне з тих соціальних явищ, що вкрай негативно впливає на завершення земельної реформи, утвердження правопорядку у сфері земельних відносин, планування і розвиток територій, створює передумови для функціонування тіньового ринку нерухомості, порушує права на землю громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад, заподіює шкоду навколишньому природному середовищу тощо [1, с. 484].
В законодавстві України традиційно проблемі самочинного будівництва приділяється незначна увага. Однієї статті 376 Цивільного кодексу, яка містить загальні положення про самочинне будівництво, а також норм Закону „Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” явно недостатньо, тому органи місцевого самоврядування вимушені на місцевому рівні розробляти процедури, які б перешкоджали самочинному будівництву, а також надавали забудовнику можливість узаконити побудований об’єкт.
Згідно з Цивільним кодексом житловий будинок, будівля, споруда вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил [2]. Таким чином, перелік випадків самочинного будівництва є вичерпним. У цей же час кодекс містить бланкетну норму з відсилкою до актів, які встановлюють відповідні будівельні норми і правила, дотримання яких істотно порушується. На наш погляд, спосіб встановлення істотності порушення чи його критерії повинні бути встановлені саме на рівні законів, тому що поняття істотності є оціночним поняттям і його треба однозначно тлумачити на території всієї держави.
Відповідно до Цивільного кодексу, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Процедура відводу земельних ділянок для експлуатації об’єктів будівництва міститься у Земельному кодексі [3], а відносно земель, які знаходяться у комунальній власності, конкретизується, як правило, актами місцевого самоврядування.
Формулювання „може бути за рішенням суду визнане за особою” передбачає, що останньою інстанцією, яка надає право власності на об’єкт самочинного будівництва є суд, і саме його рішення буде документом, який підтверджує право власності, і підставою для реєстрації об’єкта у бюро технічної інвентаризації. Але суд, незважаючи на наявність права на земельну ділянку, може і не визнати права на будівлю. Практики ухвалення судових рішень за подібними справами ще немає, але передбачається, що у своєму провадженні суд повинен буде перевірити здійснення прав інших осіб у випадку надання права власності на вказаний об’єкт. Найбільше труднощів та різночитань у майбутньому викличе норма Цивільного кодексу, за якою якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Справа в тім, що законодавець не встановлює, за чиїм рішенням і у якому порядку таке майно підлягає знесенню на відміну від Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, який чітко вказував, що самовільно збудовані житлові, господарські і побутові будівлі та споруди за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок [4]. Зараз прийняти рішення про знесення самочинно збудованого об’єкта у відповідності з Цивільним кодексом не може ні один орган, а, з іншого боку, не встановлено, що такі об’єкти зносяться забудовником чи за його рахунок виключно за рішенням суду. В свою чергу, у відповідності з п. 6 ст. 376 Цивільного кодексу особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
Таким чином, питання самочинного будівництва, зокрема процедурні питання надання земельних ділянок під самочинно збудовані будівлі та споруди, як і проблеми виявлення і зносу самочинно збудованих будівель за наявності існуючих законодавчих вимог без врегулювання їх на місцевому рівні вирішуватися не можуть. Норма Цивільного кодексу про те, що право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно, повністю не задовольняє потреб у регулюванні даного виду відносин, оскільки норми Земельного кодексу про надання земельних ділянок для експлуатації будівлі не враховують особливостей питань, пов’язаних із самочинним будівництвом.
Існування вказаних проблем завдає чималої шкоди суспільним інтересам, і ці складнощі повинні бути вирішені шляхом внесення відповідних змін до Цивільного та Земельного кодексів. У свою чергу у Цивільному кодексі повинна бути чітко закріплена необхідність отримання рішення суду як єдиної підстави для знесення об’єкта самочинного будівництва. Нині процедура надання забудовнику земельної ділянки для експлуатації будівлі у загальному вигляді визначена Земельним кодексом, але у випадках самочинного будівництва важливими завданнями органів місцевого самоврядування є контроль за дотриманням забудовником будівельних та інших норм і правил, забезпечення гарантій додержання інтересів громадян та територіальної громади у цілому.
Література:
1. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
2. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 року //Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.
3. Земельний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. – Ст. 27.
4. Цивільний кодекс України: Прийнятий 23 липня 1963 року. – К., 2000.
Л.А. Калишук
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ВНАСЛІДОК ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА БЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ДОВКІЛЛЯ
Охорона навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини являється невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України [1].
Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, від 25 червня 1998 року підтвердила необхідність захищати та оберігати оточуюче середовище, покращувати його стан, а також забезпечувати сталий та екологічно безпечний розвиток і визнала, що кожна людина має право жити в навколишньому природному середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту [2].
Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей являється одним із основних принципів охорони навколишнього природного середовища. Право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля належить до конституційних екологічних прав і закріплене в ст. 50 Конституції України, згідно якої кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, і в ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно якої кожен має право на безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище.
У юридичній літературі безпечне для життя і здоров'я довкілля характеризується як такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життя і здоров'я людини.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля належить до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Структурні елементи вказаного права розкриває ст. 293 ЦК України «Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля», відповідно до положень якої фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання ( харчові продукти та предмети побуту), а також на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання, тощо.
Конференція ООН з навколишнього природного середовища й розвитку у Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього природного середовища й розвиту від 14 червня 1992 року проголосила обов'язок держав здійснювати розробку національних законів, що стосуються відповідальності за шкоду, завдану жертвам забруднення і інших видів екологічно - шкідливої діяльності, і компенсації такої шкоди [3].
Законодавча база з відшкодування шкоди, заподіяної фізичним особам внаслідок порушення гарантованого Конституцією України права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, в Україні формується. Так, Конституція України у ст. 50 не тільки закріплює право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а й передбачає і наслідки порушення зазначеного конституційного права у вигляді відшкодування завданої шкоди.
Кожний громадянин України, у відповідності до ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», має право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.
Згідно зі ст.6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» кожний громадянин України має право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди. Відповідно до норм даного Закону держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечення його захисту, в тому числі шляхом відшкодування заподіяної шкоди [4].
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» громадяни мають право на безпечні для здоров'я і життя харчові продукти, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище і право на відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами санітарного законодавства.
Питання відшкодування екологічної шкоди регулює також і Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», якій містить загальні норми стосовно даного питання. Зокрема, ст. 69 «Особливості застосування цивільної відповідальності», передбачає, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Вищевказане дає підстави стверджувати, що відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля базується на загальних принципах цивільно –правової відповідальності. Крім того, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля – це абсолютне право, якому відповідає абсолютний обов'язок усіх і кожного утримуватися від порушення цього права. Невиконання абсолютного обов'язку призводить до виникнення деліктного зобов'язання із заподіяння шкоди, що регулюється нормами цивільного права [5].
Ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює правило, згідно з яким Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Захист порушених прав громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.
Відповідно до ст. 9 ЦК України положення Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля….., якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Шкоду, передбачену ст. 50 Конституції України, необхідно розглядати, як майнову і моральну.
Крім того, як вже було зазначено, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля належить до особистих немайнових прав людини. Відповідно до норм ст. 280 ЦК України, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню. Відшкодування майнової шкоди здійснюється відповідно до положень ст. ст. 22, 1166 ЦК України, а також регулюється нормами екологічного права. Майнова шкода знаходить своє вираження у втраті життя чи пошкодження здоров'я людини, втраті чи пошкодженні природного об'єкта, деградації навколишнього природного середовища [6].
Для настання відповідальності необхідна наявність складу правопорушення: наявність шкоди, протиправна поведінка заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача шкоди, вина.
За загальним правилом майнова шкода відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, тобто відшкодовується як реальна шкода так і упущена вигода. Зокрема, ч. 2 ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що особи, яким завдано шкоди, внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості довкілля, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.
Підводячи підсумки проведеного дослідження слід зазначити, що Конституцією України та іншими актами національного законодавства кожному гарантується право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, яке належить до основних екологічних прав громадян. Шкода, яка заподіяна внаслідок порушення даного права, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, базується на загальних принципах цивільно –правової відповідальності.
Література:
1. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної ради України. -1996.- №41. – Ст.546 (з наступними змінами та доповненнями)
2. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, від 25 червня 1998 року ( Конвенцію ратифіковано Законом №832-XIV від 06.07.1999 року ).
3.Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього природного середовища й розвиту від 14 червня 1992 року.
4. Основи законодавства України про охорону здоров'я. Закон України від 19 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради. -1993. -№4.-№27.- Ст.19 ( з наступними змінами і доповненнями).
5. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М., 1981. –С.176-182.
6. Краснова І.О. Правове регулювання відшкодування екологічної шкоди // Екологічне право. – 2005. - №4. – Ст. 26-33.
Канівець І.М.
ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ
У процесах побудови соціальної правової держави в Україні одним із визначальних суспільно значимих завдань виступає необхідність модернізації, підвищення ефективності здійснення правосуддя в державі, створення реальних передумов для всебічного і повного судового захисту прав та законних інтересів особи.
На сьогоднішній день перед Україною постало питання про створення адміністративного судочинства в Україні і його законодавства. Слід зауважити, що перші кроки у напрямку налагодження системи адміністративного судочинства були розпочаті разом із прийняттям Закону України «Про судоустрій України», підписаному 7 лютого 2002 р. В якому було відтворено у частині першій та третій ст.18 конституційні приписи щодо спеціалізації судової системи України , а у частині другій ст.19 закріпив норму, що спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені законом, як спеціалізовані [2, С. 180]. Наступним кроком у вирішенні питання про розвиток адміністративного судочинства в Україні став остаточно підготовлений проект закону, який було внесено народними депутатами України на розгляд Верховної Ради України, за підсумками якого 6 липня 2005 р. його прийнято як Кодекс адміністративного судочинства України (далі — КАС). Довгоочікуване створення системи адміністративних спеціалізованих судів стало нарешті реальністю із набранням чинності 1 вересня 2005 р. КАС,. Але слід зазначити, що за час дії КАС виникають певні проблеми, які не сприяють оперативному і своєчасному розгляду в судах справ цієї категорії [3, С. 19].
Адміністративне судочинство спрямоване на захист прав особи у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. За своїм статусом у суспільстві учасники таких правовідносин перебувають у нерівних умовах, тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб захистити порушені органом влади права особи, в тому числі збирати докази з власної ініціативи, виходити за межі вимог сторін тією мірою, наскільки це необхідно для повного захисту прав особи.
Метою вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд.
Завданням дальшого розвитку судочинства є реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді.
Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства.
Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема щодо розгляду питань про так звані адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи. Нерідко суди повертають позовні заяви необґрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій. Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.
Повноваження судів щодо вирішення справ про адміністративні проступки та накладення адміністративних стягнень треба поступово обмежити і згодом повністю передати у відання адміністративних органів. Рішення адміністративних органів у таких справах можуть бути оскаржені до адміністративного суду.
У майбутньому на основі загальних судів необхідно окремо утворити кримінальні суди, а на основі загальних та господарських судів — цивільні суди. Таким чином, систему судів загальної юрисдикції складатимуть: цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Адміністративні суди в порядку адміністративного судочинства будуть розглядати публічно-правові спори, крім справ конституційної та кримінальної юрисдикцій
Судочинство як інститут забезпечення верховенства права має ґрунтуватись на таких загальних принципах: 1)законність; 2) рівність учасників процесу; 3) диспозитивність; 4) змагальність; 5) гласність; 6) обов’язковість рішень суду;
Правила судової процедури мають слугувати ухваленню правосудного рішення у справі та забезпечувати рівні гарантії учасникам процесу щодо судового захисту їхніх прав.
Таким чином, головним висновком, що випливає з аналізу адміністративного судочинства як важливого інституту здійснення судової влади, є те, що розвиток цього інституту перебуває у взаємозв’язку з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства. Формування адміністративних судів відповідає потребам побудови правової держави, в якій мають бути встановлені та забезпечені публічні інтереси, що означатиме необхідність піклування держави про судово-правовий захист суб’єктивних публічних прав і свобод громадян і юридичних осіб. Основою справедливого судочинства щодо адміністративних справ має бути беззаперечне спрямування правосвідомості кожного судді на досягнення загальної мети адміністративного судочинства.