Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


А.Б. Барбуков
Кожний шлях має як свої переваги так і недоліки, тому можливе також їх часткове поєднання, або взагалі винахід іншого вирішення
Проблеми притягнення до кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи
Межі повноважень конституційних судів в країнах снд
Офіційне тлумачення конституції
Вибори в україні: проблеми застосування законодавства
Подобный материал:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   56

А.Б. Барбуков


ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЗЛОЧИНУ ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 263 КК УКРАЇНИ ВІДНОСНО ЗБРОЇ

Стаття 263 Кримінального кодексу України серед іншого встановлює кримінальну відповідальність за незаконне поводження зі зброєю. Згідно з частинами 1 та 2 зазначеної статті кримінально караним є незаконне поводження з такими типами зброї: вогнепальна та холодна відповідно.

Таке положення викликає деякі сумніви відносно повноти кримінальної заборони зброї, адже, вбачається, що за допомогою інших видів зброї також можливе порушення громадської безпеки. Наприклад, В.П. Тихий, дає таке визначення зброєю треба розуміти “пристрої, прилади та інші предмети, конструктивно призначені і технічно придатні для ураження живої чи іншої цілі” [3, 39; 4, 31; 5, 237; 6, 718], тобто зброя в своєму широкому значенні. Схожих позиції за цим питанням займають й інші науковці: П.Д. Біленчук [1, 26-27], Т.М. Приходько [2, 66] та ін. Деталізуючи наведене родове визначення, В.П. Тихий при аналізі ст. 257 КК України, вірно відмічає, що зброя окрім вогнепальної та холодної, може бути й вибуховою [3, 39; 4, 31; 5, 237; 6, 718]. До того ж, як приклад, цей вчений робить слушне зауваження факту існування таких типів зброї, вражаюча сила яких “засновується на використанні електричної енергії, радіоактивних випромінювань, біологічних та хімічних чинниках тощо” [3, 39; 4, 31; 5, 237; 6, 718]. Дійсно, вже давно з’явилися принципово нові типи зброї. Науково-технологічний процес не стоїть на місці, а постійно рухається, не залишається при цьому осторонь й постійне вдосконалення предметів озброєння. Навіть навпаки, – світова історія має чимало прикладів, коли саме розбиток зброярства та збройних технологій визначав подальший розвиток суспільства.

Вважаємо, що аналогічної кримінальної заборони повинна набути зазначена вище зброя не тільки при використанні її в банді, але й при незаконному поводженні з нею за ст. 263 КК України. Можливими шляхами впровадження змін до Кримінального кодексу України ми вбачаємо наступне:
  • залишити в ст. 263 лише одне родове поняття “зброя” без зазначення її типів чи видових ознак;
  • доповнити типи зброї новими та/або вказати видові її ознаки.

Кожний шлях має як свої переваги так і недоліки, тому можливе також їх часткове поєднання, або взагалі винахід іншого вирішення цієї проблеми.

Підсумовуючи все зазначене треба ще раз наголосити, що основною тезою є постановка питання про необхідність розширення предмету ст. 263 КК України в частині визначення поняття “зброя”. Запропоновані пропозиції вельми дискусійні, не є остаточними, оскільки лише при подальшому вивченні вражаючих можливостей інших типів зброї, їх ретельному дослідженні та порівнянні з вражаючими можливостями вже криміналізованих типів зброї цілковито можливим є позитивне вирішення щодо необхідності розширення предмету злочину в частині типів зброї, передбачених ст. 263 КК України. Таке дослідження повинно носити міжгалузевий характер, до нього треба залучити вчених не тільки з кримінального права, але й криміналістики, судової медицини тощо.

Література:
  1. Біленчук П.Д., Кофанов А.В., Сулява О.Ф. Зброєзнавство: правові основи обігу вогнестрільної зброї. Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: Україна. Європа. Світ. Монографія / За ред. проф. П.Д. Біленчука. – К.: Міжнародна агенція “BeeZone”, 2004. – 464 с.
  2. Приходько Т.М. Коментар до статті 263 Особливої частини Кримінального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2006. – № 6. – С. 66-71.
  3. Тихий В.П. Коментар до статей 255, 256, 257 розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” Кримінального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2004. – № 6. – С. 33-42.
  4. Тихий В.П. Коментар до статей 258-260 розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” Кримінального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2004. – № 12. – С. 22-34.
  5. Розділ Х. Злочини проти громадської безпеки // Кримінальне право України. Особлива частина: Підруч. / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К. – Х.: Юрінком Інтер – Право, 2002. – С. 231-253.
  6. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Вид. третє, переробл. та доповн. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2007. – 1184 с.



Бринзанська О.В.

ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛІСНУ НЕПОКОРУ ВИМОГАМ АДМІНІСТРАЦІЇ ВИПРАВНОЇ УСТАНОВИ

Ст. 391 КК України встановлює відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Кримінальний закон України передбачає дві форми об’єктивної сторони зазначеного злочину, перша з яких - це власне, злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи, друга – інша протидія адміністрації у здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження або позбавлення волі. При цьому, настання відповідальності за ст. 391 КК України можливе лише за умови, якщо засуджений за порушення вимог режиму відбування покарання протягом року був підданий стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або на більш суворий режим відбування покарання. [1] Кримінальна відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи була вперше встановлена у ст. 183-3 КК УРСР у 1983 р., хоча пропозиції щодо її встановлення висувались у працях науковців ще з 60-х рр. ХХ ст. Прибічниками встановлення кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, зокрема, були Н. А. Огурцов, А. Н. Павлухін, А. Л. Ременсон, а серед сучасних українських вчених - О. І. Плужник, В.М . Осадчий та ін. [2; 20-21] При прийнятті КК України у 2001 р. вказана норма зберіглась майже у первісному вигляді. Проте, застосування норм КВК України, прийнятого Верховною Радою України 11.07.2003 р., продемонструвало неузгодженість положень КВК України з окремими нормами кримінального закону, зокрема, зі ст. 391 КК України, що обумовлює актуальність дослідження кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи.

На нашу думку, при дослідженні кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи слід звернути увагу на наступне. По-перше, злочин, передбачений ст. 391 КК України, є злочином з преюдицією, кримінальна відповідальність за здійснення якого настає за умови попереднього притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності іншого виду. [3; 227-228] Положення статей 132-134 КВК України встановлюють дисциплінарну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Негативне значення преюдиції полягає в тому, що засуджений не завжди усвідомлює, що після застосування до нього стягнень, передбачених КВК України, нове порушення режиму відбування покарання кваліфікується не як дисциплінарне правопорушення, а як злочин, передбачений ст. 391 КК України. По-друге, ст. 391 КК України не може бути застосована щодо осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, оскільки щодо таких осіб КВК України не передбачає застосування стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на більш суворий режим відбування покарання. По-третє, ст. 134 КВК України не передбачає стягнення у виді переведення на більш суворий режим відбування покарання і для осіб, засуджених до позбавлення волі. По-четверте, відповідно до ч. 14 ст. 134 КВК України засуджений визнається таким, що не має стягнення, якщо протягом шести місяців він не буде підданий новому стягненню, тоді як кваліфікаційними ознаками злочину, передбаченого ст. 391 КК України є попереднє піддання засудженого стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або на більш суворий режим відбування покарання протягом одного року. [4; 156] Одним з варіантів усунення зазначених вище недоліків є викладення ст. 391 КК України в іншій редакції, проте, доцільність встановлення кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи викликає сумнів. Зокрема, у проекті Закону України „Про внесення зміни до Кримінального кодексу України (щодо узгодження з нормами Кримінально-виконавчого кодексу України)” за № 3401, зареєстрованим 28.03.2007 р. запропоновано виключити ст. 391 КК України, що передбачає відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Ми поділяємо думку про доцільність декриміналізації діяння, передбаченого ст. 391 КК України.

На нашу думку, до аргументів на користь декриміналізації злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи слід віднести те, що скасування кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи обумовлене історичним, міжнародним та кримінологічним чинниками. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи вважалась дисциплінарним правопорушенням і в кримінально-виконавчому законодавстві Російської імперії, і у радянському законодавстві – до доповнення КК УРСР у 1983 р. статтею 183-3. На теперішній час кримінальна відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи зберігається в окремих країнах Азії (Туреччина, КНР) та СНД (Білорусь, Грузія, Узбекістан). В країнах Західної Європи за здійснення зазначеного діяння встановлено дисциплінарну відповідальність. Такий досвід західноєвропейських країн було б доцільно використати для вдосконалення законодавства України. Що стосується кримінологічного чинника, відповідно до опитувань, проведених російськими науковцями у 1995-1996 рр., боротьба з порушеннями режиму відбування покарання є найбільш ефективною в межах виправної установи без притягнення до кримінальної відповідальності, що відповідає такому принципу кримінального права як економія кримінальної репресії. [6; 426]

Таким чином, неузгодженість положень КВК України з положеннями ст. 391 КК України вимагає внесення змін до кримінального законодавства України. Такою зміною може бути скасування кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Доцільність такого кроку обумовлюється кримінологічним, історичним та міжнародним чинниками, а також необхідністю гуманізації кримінального законодавства України, що відповідає сучасним тенденціям правового розвитку.

Література:

1) Кримінальний Кодекс України. ст. 391 a.gov.ua/cgbin/laws/main.cgi?page=9&nreg=2341-14

2) Плужнік О. І. Кримінальна відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та тримання під вартою: дисертація канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2003.

3) Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. - К.: Атіка, 1999.

4) Постанова № 2 Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1993 р. „Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”.

5) Кримінально-виконавчий Кодекс України. – К.: „Скіф”. 2006 р.

6) Курс уголовного права. Том 5. Особенная часть. / Под ред. В. С. Борзенкова, В. С. Комисарова. М. : ИКД «Зерцало». 2002.


Васильєва Ірина

МЕЖІ ПОВНОВАЖЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНИХ СУДІВ В КРАЇНАХ СНД

Конституційними судами країн СНД вирішується певне коло підвідомчих їм конституційно-правових питань, що передбачені конституціями та спеціальними законами і які надають можливості реалізації конституційними судами їх призначення та підтримання особливого статусу. Компетенцією органів конституційного контролю слід вважати сукупність їх матеріально-правових, процесуальних та організаційних повноважень.

Межі компетенції органів конституційного контролю країн СНД закріплені конституціями та окремими законами. В Азербайджані, Арменії, Молдові та Україні компетенції конституційних судів визначені лише конституціями цих країн. В Казахстані і Киргизстані, окрім конституції, компетенція органів конституційного правосуддя вирішується ще спеціальними законами відносно конституційних судів. В Грузії і Росії компетенція конституційних судів передбачена конституцією та окремими видами законів (в Грузії – органічним, в Росії – федеральним конституційним). І, нарешті, в Бєларусі, Таджикистані, Узбекистані питання компетенції органів конституційного контролю вирішується конституціями та іншими законами, незалежно від того, є вони спеціальними законами про конституційний суд чи ні.

Досліджуючи питання компетенції конституційних судів країн пострадянського періоду і виходячи зі змісту їх повноважень, треба наголосити на тому, що предметом компетенції конституційних судів країн СНД є лише конституційно-правові питання і спори. Цей наголос підтверджує правовий статус конституційного суду як єдиного органу конституційної юрисдикції.

Повноваження спеціалізованих органів конституційного контролю країн СНД мають суттєві відмінності, що обумовлені конкретними політичними і економічними факторами, історичною національною специфікою, моделлю державного устрою тощо. Але, незважаючи на ці відмінності, можна виділити найбільш узагальнену групу повноважень, які є спільними для багатьох країн СНД. Це, насамперед, повноваження по контролю за нормами, захисту прав людини, тлумаченню конституції, вирішенню спорів про компетенцію між органами публічної влади, визначенню конституційності діяльності посадових осіб і політичних організацій, вирішенню спорів про результати выборів. Загальним повноваженням для органів конституційного контролю всіх країн СНД є контроль за конституційністю нормативно-правових актів органів державної влади, а також міжнародних і внутрішніх державних договорів. Це є найбільш важливою функцією конституційного правосуддя, за допомогою якої забезпечується верховенство конституції та її безпосередня дія. Однак конституційний контроль в окремих країнах СНД має індівідуальні властивості в залежності від того, які види правових актів підпадають під юрисдикцію органу конституційного контролю. Так, в Росії, Таджикистані та Узбекистані конституційному контролю підлягають закони, акти Президента, акти органів виконавчої влади, а в Азербайджані, Білорусі і Киргизстані, окрім цього, ще й акти органів місцевого самоврядування. Конституційний контроль в цих країнах носить більш універсальний характер. Обмежений характер конституційного контролю обумовлений тим, що під юрисдикцію конституційних судів підпадають закони та акти парламенту, акти Президента і Уряду, міжнародні договори (Вірменія, Молдова, Україна). У Казахстані об’єктом конституційного контролю є лише закони та міжнародні договори.

Одним з важливих способів реалізації норм Основного закону є тлумачення Конституції. Офіційне тлумачення конституції можна вважати основною функцією конституційного правосуддя. Дана функція реалізується як самостійне повноваження конституційного суду (казуальне тлумачення конституції) і як спеціальне повноваження, яке доповнює казуальне і передбачає запит компетентних суб’єктів про таке тлумачення в рамках конституційного провадження. Це повноваження знайшло офіційне закріплення в конституціях або законах про спеціальний орган конституційного контролю в Азербайджані, Казахстані, Молдові, Росії, Узбекистані, Україні. В федеральному конституційному законі «Про Конституційний Суд Російської Федерації» це тлумачення прямо кваліфікується як офіційне. Конституційному Суду України, згідно Конституції, також надано право давати офиційне тлумачення Конституції и законів. І в Казахстані право офиційного тлумачення норм Конституції покладено на орган конституційного контролю – Конституційну Раду. Більше половини підсумкових рішень, що прийняті Конституційною Радою, складають постанови про офиційне тлумачення норм Конституції.

Обов’язкове тлумачення конституції передбачає насамперед захист конституційних положень, що компенсує, з одного боку, лаконічність тексту самої конституції, а з іншого, встановлює її безпосередню дію.

Однак треба відмітити, що повноваження тлумачення конституції, що реалізується в формі спеціальної процедури органами конституційного правосуддя, існує не у всіх країнах СНД. У таких країнах, як Арменія, Бєларусь, Грузія, Киргизстан і Таджикистан право тлумачення конституції належить Парламентам. Разом з цим, в деяких країнах (наприклад, в Арменії), неодноразово підіймалося питання про розширення повноважень Конституційного Суду, тобто про надбання ним саме права тлумачення Конституції в рамках самостійної процедури.

Аналізуючи практику конституційних судів країн СНД, можна дістатися висновку, що причинами тлумачення конституційних норм є досить узагальнені для всіх країн речі, а саме внутрішні протиріччя в тексті самих конституцій, наявність прогалин, термінологічна невизначеність деяких конституційних положень, а, в деяких випадках, і політична спрямованість звернень в констиуційний суд за відповідними роз’ясненнями.

Для конституційних судів багатьох країн СНД притаманна компетенція щодо захисту конституційних прав і свобод громадян за їх зверненням, що передбачає перевірку конституційності законів за скаргами громадян і запитам судів. В деяких країнах передбачені прямі судові процедури конкретного конституційного контролю по захисту конституційних прав і свобод громадян. Так, Конституційний Суд Грузії на підставі позову громадян розглядає конституційність нормативних актів, що стосуються основних прав і свобод людини (ст.89 Конституції Грузії). Згідно Конституції Російської Федерації (ч.4 ст.125), Конституційний Суд РФ за скаргами на порушення конституційних прав і свобод громадян здійснює перевірку конституційності закону, що застосовується в конкретній справі, в порядку, встановленому федеральним законом. В Конституційному законі «Про Конституційний Суд Республіки Таджикистан» аналогічне правило також передбачено (ч.3 ст. 14).

Окрім прямих судових процедур, існують процедури непрямої дії, які здійснюють задачі по захисту конституційних прав і свобод. Наприклад, в Україні, згідно ст.42 і ст. 43 Закону про Конституційний Суд України, передбачені конституційні звернення фізичних і юридичних осіб для офіційного тлумачення Конституції і законів з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав людини і громадянина.

В Азербайджані, відповідно до ст.4 Закону «Про Конституційний Суд Азербайджанської Республіки», у разі порушення прав і свобод людини діючими нормативними актами громадянин може через відповідні суди звернутися в Верховний Суд (який є суб’єктом звернення в орган конституційного правосуддя в цій країні) з проханням направити запит в Конституційний Суд. Аналогічна процедура захисту прав і свобод людини діє в Молдові, де правом звернення в Конституційний Суд із запитом про здійснення контролю конституційності законів, інших нормативних актів на їх відповідність міжнародним правовим актам по правам людини, наділені парламентські адвокати.

В Казахстані в Конституційну Раду із зверненням про визнання неконституційності акту може звернутися суд, якщо їм буде убачено, що цей акт (закон чи інший нормативно-правовий документ), що застосовується, обмежує передбачені Конституцією права і свободи людини і громадянина (ст.78 Конституції Республіки Казахстан).

В Киргизстані, згідно Конституції Киргизької Республіки, Конституційним Судом приймаються рішення про конституційність правозастосовчої практики, що стосуються конституційних прав громадян. Право на звернення в Конституційний Суд з конституційною скаргою в цій країні належить юридичним особам і громадянам з питань, що безпосередньо торкаються їх конституційних прав, якщо вони не є підвідомчими іншим судам.

Звичайно, перелік повноважень спеціалізованих органів конституційного контролю країн СНД є дуже обмежений рамками тез. Як вже згадувалось, повноваження конституційних судів тієї чи іншої країни, незважаючи на співпадіння, дуже різняться між собою. Спроба узагальнити деякі з них для більшості країн СНД за допомогою порівняльного аналізу дозволяє зробити висновки, що система конституційного контролю не може бути визнана ефективною і повною, якщо не закріплені повноваження по конкретному виду контролю і по захисту прав людини, якщо відсутні повноваження тлумачення конституції, якщо, разом з обмеженістю повноважень, є невизначеним склад суб’єктів звернення в конституційний суд. Ці фактори прямо впливають на життєздатність конституційного правосуддя.


Ю. Воєвода

ВИБОРИ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Важливим залишається питання про застосування виборчого законодавства на практиці та додержання при цьому принципів, що закладені у Конституції України і інших законах стосовно забезпечення прав громадян на вільне вираження своєї волі та реалізації права бути обраним. „ Принципи сучасного виборчого права України будуються на підставі загальних принципів. Їх основне призначення полягає у здійсненні узагальненого закріплення засад виборів, забезпеченні однотипного формулювання норм виборчого права”[1].

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю-це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів [2].

Слід звернути увагу на нововведення стосовно врегулювання виборчих процедур, які були запроваджені у редакції Закону України „ Про вибори народних депутатів України”, в якому відбулись зміни щодо порядку складання списку виборців.

Було запроваджено вперше механізм здійснення громадського контролю за виконанням функції, покладеної на державу.

Згідно ч. 18 ст. 39 Закону України „ Про вибори народних депутатів” для забезпечення контролю за процесом складання та достовірністю загальних списків виборців Центральна виборча комісія створює центральну контрольну групу та регіональні ( в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) контрольні групи, до складу кожної з яких входять по одному представнику від партій (блоків), які мають свої партійні фракції (фракції блоків), за поданням центральних керівних органів (спільними поданнями центральних керівних органів партій, що входять до складу блоку).

„Суцільне фундаментальне оновлення виборчого законодавства, що періодично спостерігається в міру наближення чергових виборів, лише на перший погляд оптимізує організацію самого виборчого процесу, сприяє деталізації правового регулювання окремих його стадій. Більш вагоме інше - посилення нестабільності виборчого законодавства, яке доводиться корегувати, часом досить істотно, безпосередньо, в ході самого виборчого процесу”[3].

Необхідно звернути увагу на те, що незважаючи на важку працю законодавця та заходів, які мали сприяти підвищенню рівня для проведення важливих для суспільства чергових виборів народних депутатів та депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, спостерігаються проблеми, з якими стикаються суб’єкти виборчого процесу, а саме:
  1. Недосконалість загальнодержавного реєстру списків виборців;
  2. Партії, що представлені фракціями у Верховній Раді України, невчасно формують дільничні, територіальні та окружні комісії;
  3. Велика кількість приміщень дільничних виборчих комісій не є належним чином пристосована до проведення чергових виборів (внаслідок чого, за даними ЦВК, близько мільйону виборців не можуть реалізувати своє конституційне право на волевиявлення);
  4. проводяться одночасно вибори до Верховної Ради України та до органів місцевого самоврядування ( велика кількість партій та блоків, що були внесені у виборчі бюлетені);
  5. Політичний нігілізм населення.

Закон України „ Про Центральну виборчу комісію” наділив ЦВК можливістю захисту виборчих прав громадян, наприклад, правом розглядати питання, що стосуються порушення вимог виборчого законодавства, правом створювати регіональні представництва. Проте наданий потенціал, створений Законом, на сьогоднішній день залишається практично не використаний з боку Комісії. Наприклад, Закон не конкретизує порядок здійснення членами ЦВК виїзних перевірок підприємств, установ, організацій у ході виборчого процесу. Шляхами подолання проблем щодо наступних виборів можуть стати наступні кроки:
  1. Удосконалення виборчого законодавства;
  2. Створення юридичних підстав для реалізації виборчих прав громадян ( утворення цілісної системи адміністративних судів всіх рівнів);
  3. Центральній Виборчій Комісії необхідно створити свої представництва у регіонах для сприяння неупередженої підготовки скарг і заяв до розгляду у разі необхідності;
  4. Розмежувати терміни проведення чергових виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування;
  5. Створення належних умов для проведення навчання по підготовці членів дільничних, територіальних та окружних комісій;
  6. Забезпечення оптимальних умов щодо пристосування приміщень для проведення виборів.

„Проблеми вдосконалення виборчого законодавства України пов’язані з легітимацією існуючої форми правління, а також із впровадженням визначених теоретичних аспектів легітимації у конституційній державі, є предметом подальших наукових пошуків” [4].

Необхідною умовою на сучасному етапі до побудови незалежної демократичної держави є проведення чесних виборів із додержанням принципів, що закладені в Конституції України. На сьогоднішній день стан виборчого законодавства та практика його реалізації перебуває у такій площині, що зумовлює науковців на необхідність до пошуків його вдосконалення.