Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
1. Кримінальний кодекс України. – К.: Парламентське вид-во, 2001. – 143 с.
2. Конституція України // Internet: www.rada.gov.ua
3. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 01.10. 1996 р. // Internet: www.rada.gov.ua
4. Про здійснення помилування: Положення, затверджене Указом Президента України від 19.07.2005 р. // Internet: www.rada.gov.ua
Донін С.В.
ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНСПЕКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ПОРТОВОГО НАГЛЯДУ МОРСЬКОГО ТОРГІВЕЛЬНОГО ПОРТУ УКРАЇНИ
Актуальність теми. Актуальний характер цієї теми відображається в тому, що на законодавчому рівні не визначено чіткого статусу Інспекції державного портового нагляду морського торгівельного порту (Далі ІДПН). Згідно із п.п. 1.2. Положення „Про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту” від 18.10.2000 р. № 574 (яке було розроблене тоді ще Міністерством транспорту України): „Інспекція державного портового нагляду (надалі ІДПН) є структурним підрозділом служби капітана порту і здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства в порту” [2, п.п.1.2.]. Це положення діє на даний момент. У ньому передбачено пункти відносно: прав, обов’язків та відповідальність працівників ІДПН. Але на превеликий жаль, розробники цього положення не визначили в ньому, саме який за своїм статусом є ІДПН морського торгівельного порту України. Чи вона є наглядовим органом, чи все ж таки контролюючим органом? Для вирішення цієї розбіжності необхідно проаналізувати вищезгадане положення.
Зміст. У п.п.2.1. Наказу Міністерства транспорту України „Про затвердження Положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту України” від 18.10.2000 р. № 574, серед обов’язків ІДПН є: „Нагляд за дотриманням законодавства і правил мореплавства, а також міжнародних договорів України щодо торгівельного судноплавства” [2, п.п.2.1.]. Даний підпункт не відповідає підпункту 3.6. вищезгаданого положення, згідно із яким: „ІДПН має право накладати адміністративні стягнення відповідно до законодавства України за порушення законодавства і правил щодо безпеки судноплавства, порядку в порту та охорони довкілля” [2, п.п.3.6.]. Тобто, як взагалі наглядовий орган може застосовувати санкції до суб’єкта, відносно котрого він здійснює нагляд? Наглядовий орган може лише шляхом внесення відповідних актів реагування до відповідного органу (який має право на застосування санкцій), вирішивши тим самим цю спірну ситуацію [3, 312]. На відміну від інших державних органів, яким надано наглядово-контрольні повноваження, наглядові органи (наприклад: Прокуратура) здійснюють функцію загального нагляду, не будучи наділені правом застосування прямих заходів впливу щодо усунення порушень законності у сфері виконавчої влади: не мають права скасовувати управлінські акти, звільняти чи призначати працівників, накладати на них дисциплінарні, адміністративні стягнення. Вони діють тільки у властивих цім органам формах [3, 312]. До того ж, у ст. 225 Кодексу України про адміністративні правопорушення, серед органів морського та річкового транспорту, котрі мають права розглядати справи про адміністративні правопорушення на морському транспорті та накладати адміністративні стягнення, ІДПН – взагалі відсутня [1, ст. 225].
Ще одним недоліком цього положення відносно розмежування наглядового і контрольного статусів ІДПН є п.п. 2.7., згідно з яким: „ІДПН забов”язана здійснювати розслідування у встановленому законом порядку та обліку аварійних морських подій за заявою капітана судна, судновласника або консула держави прапора судна за дорученням капітана порту” [2, п.п.2.7.]. В положенні про ІДПН не вказано: процедури проведення цього розслідування; порядок оформлення (складання) протоколів про адміністративне правопорушення; порядку розгляду справ про адміністративні правопорушення на морському транспорті; процедури виконання постанови про адміністративне стягнення. Тобто, яким саме чином ІДПН у якості контролюючого органу може здійснювати розслідування (Наприклад: аварійних морських подій), якщо у відповідному положенні відсутня чітка регламентація процедури та порядку діяльності ІДПН? Це також стосується і п.п. 2.5 (де вказується про контрольний огляд судна відносно відповідності правилам, щодо запобіганню забруднення довкілля з суден) [2,п.п.2.5.] та п.п. 2.10. (де говориться про контроль за відповідністю організаційно - технічним заходам безпеки судноплавства в порту та на підходах до нього) [2, п.п.2.10.].
Серед інших обов’язків ІДПН морського торгівельного порту України слід відзначити [2, п. 3.]:
- оформлення прибуття суден у порт і виходу з порту в порядку, встановленому Міністерством транспорту Украіни;
- перевірка суднових документів, а також дипломів і кваліфікаційних свідоцтв (сертифікатів) плавскладу суден. Перевірка та ведення обліку документів, що містять інформацію про вантаж, з метою його безпечного морського перевезення для суден, які завантажуються у порту. Перевірка наявності та правильності укладання відправниками, перевізниками, одержувачами договорів обов’язкового страхування відповідальності суб’єктів морського перевезення небезпечних вантажів у водах під юрисдикцією України на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів;
- регулювання руху суден по акваторії порту, на підхідних каналах і фарватерах у портах, де відсутня служба регулювання руху суден;
- нагляд за дотриманням вимог щодо: законодавства і міжнародних договорів морського перевезення пасажирів, вантажів; порядку заходження суден у порт і виходу з порту; лоцманської служби та служби регулювання руху суден під час чергування; запобігання забрудненню довкілля; очищення акваторії порту, підхідних нафтопродуктами, а також плаваючими і перешкоджають безпечному судноплавству; належного технічного стану причалів, у тому числі швартовного та відбійного обладнання; підтримання оголошених глибин у порту й у підхідних каналах та фарватерах за дорученням капітана порту; належного функціонування засобів навігаційного обладнання у порту і на підходах до нього; наявності на судні, що має вийти з порту, навігаційної і гідрометеорологічної інформації; попередження суден про небезпечні гідрометеорологічні явища та здійснення заходів із забезпечення безпеки плавання у портових водах у таких випадках; кригового проведення суден на підходах до порту та в межах його акваторії за дорученням капітана порту; проведення рятувальних операцій для надання допомоги людям та суднам, що зазнають лиха в порту і на підході до нього;
- участь у розгляді проектів і прийнятті в експлуатацію гідротехнічних споруд порту за дорученням капітана порту;
- розробка доповнень до обов”язкових постанов по морському порту з питань, які належать до комцетенції ІДПН;
- надання довідок капітану судна, фізичним та юридичним особам щодо оформлення морського протесту;
- працівники ІДПН повинні проходити навчання та перевірку рівня знань у встановленому законом порядку.
Висновок. Тому все ж таки, доцільно вважати ІДПН морського торгівельного порту України все ж таки наглядовим органом, тобто таким органом, котрий не втручається безпосередньо в діяльність суб’єкта, котрий підлягає перевірці. Наглядовий орган може лише за результатами проведеної перевірки направити матеріали відповідної перевірки до відповідного органу, котрий має право накладати санкції до суб’єкту, котрий підлягає перевірці, або відносно суб’єкта, котрий скоїв адміністративні правопорушення на морському транспорті в зоні відповідного порту України. Також, вважаю за необхідним внести зміни до діючого Наказу Міністерства транспорту України „Про затвердження Положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного порту України” від 18.10.2000 р. № 574 відповідних змін, що стосуються порядку та процедури проведення розслідування, перевірок, а також направлення матеріалів справи до відповідного Капітану морського торгівельного порту України.
Література:
- Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. № 8073 – 10//ВВРУРСР. – 1984 р. - № 51. – Ст. 1122 (із змінами внесеними ЗУ № 3504 – 4 від 23.02.2006 р.).
- Наказ Міністерства транспорту України „Про затвердження Положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торгівельного пору України” від 18.10.2000 р. № 574 (зареєстрованого у Міністерстві Юстиції від 2.11.2000 р. № 775/4996).
- Малиновський В.Я. Державне управління: Навч. посіб. – Вид. 2-ге, доп. та перероб. – К.:Атака, - 2003. – 576 с.
Журавель Микола Володимирович
СУДОВА СИСТЕМА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVІІІ СТОЛІТТЯ
На початку XVІІІ ст. на території Лівобережної України діяла полково – сотенна судова система. Але вже в середині XVІІІ ст. з’їзд козацької старшини в Глухові підтримав вимогу про судову реформу, яка була проведена в 1760 р. Територія Лівобережної України була поділена на судові повіти. В кожному повіті був створений земський суд цивільних справ, підкоморський – для земельних. Для розгляду кримінальних справ були поновлені міські суди в кожному полковому місті.
Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. В їх склад входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду складали присягу. В цих судах розглядали спори про власність, а також спадкові справи.
До складу підкоморського суду входили підкоморій і коморник. За своїм статусом підкоморій вважався першою особою після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори.
Полкові суди фактично були перетворені в міські суди. До їх складу входили полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. До компетенції міських судів входило розгляд виключно кримінальних справ.
Вищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, юрисдикція якого поширювалась і на територію Лівобережної України. До складу Генерального суду входили два генеральних судді, і 10 обраних депутатів від полків.
Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували при польсько – литовському пануванні. В 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, які представляли все українське козацтво.
Реформа 1760 – 1763 років мала велике значення, оскільки вона відокремила судову владу від адміністративної. З іншої сторони, вона повернула судову систему на 150 років назад і передбачала дію Литовського статуту 1588 року.
Поступово судова та правоохоронна система Лівобережної України уніфікувалась з судовою та правоохоронною системою Російської імперії.
В 1769 році була створена Уложельна комісія, яка виробляла пропозиції по перебудові судової системи.
Передбачалось створити наступну систему судових органів: повітові судові накази – провінційні судові накази – губернські, апеляційні надвірні суди - Сенат (апеляційна інстанція).
В містах планувалось зберегти повітові і губернські суди магістратів, а також створити станові суди для селян і земські мирові суди – для дворян.
Ще в 1769 році був підготовлений законопроект «Про судові місця», в якому регламентувались основи судового права освіченого абсолютизму.
Передбачалось встановити декілька видів судів – духовний (по справам віри, закону і внутрішнім церковним справам); кримінальний, цивільний, поліцейський (по справам про благодіяння); торговий (по торговим та маклерським справам); військовий; придворний (по кримінальним справам придворних чинів); спеціальний (по митним справам).
Кримінальні, цивільні, і поліцейські суди повинні бути створені по територіальному принципу – земські і міські. В містах, крім того, вводились цехові суди.
Всі суди входили в єдину систему по трьохрівневій підпорядкованості: повіт – провінція – губернія. Судові органи повинні були отримати право оцінювати укази центрального управління з точки зору державних інтересів. Земські і міські суди пропонувалось зробити виборними, а судовий розгляд – гласним.
Всі вироблені комісією пропозиції мали велике значення для судової реформи 1775 року. В процесі цієї реформи була сформульована та зміцнена станова судова система.
1. Для дворян в кожному повіті створювався повітовий суд, члени якого (повітовий суддя і два засідателя) вибирались дворянством на два роки.
Апеляційною інстанцією для повітових судів став верхній земський суд, який складався з двох департаментів – по кримінальним і цивільним справам. Верхній земський суд створювався один на губернію. Йому належало право ревізії і контролю за діяльністю повітових судів. Верхній земський суд складався з призначених імператором голови і віце-голови і вибраних на три роки дворянством десяти засідателів.
2. Для міщан найнижчою судовою інстанцією стали міські магістрати, члени яких вибирались на три роки. Апеляційною інстанцією для міських магістратів були губернські магістрати, які складались з двох голів і засідателів, які обиралися зі складу міщан (губернського міста).
3. Державні селяни судились в повітовій нижній розправі, в якій кримінальні і цивільні справи розглядались чиновниками, які призначались владою. Апеляційною інстанцією для нижньої розправи стала верхня розправа, справи до якої вносились під грошову заставу на протязі тижня.
4. В губерніях запроваджувались совісні суди, які складались зі станових представників (голови і двох засідателів): дворян – по дворянським справам, міщан – по справам міщан, селян – по селянським справам.
Суд носив характер примирювального суду – розглядав цивільні позови, а також спеціального суду – по справам про злочини малолітніх, душевнохворих і справам про чаклунство.
5. Апеляційною і ревізійною інстанцією в губернії стали судові палати (по цивільним і кримінальним справам). В компетенцію палат входили перегляд справ, розглянутих в верхньому земському суді, губернському магістраті або верхній розправі. До апеляційної скарги прикладалася суттєва грошова застава.
6. Сенат залишався вищим судовим органом для судів всієї системи.
Реформа 1775 року зробила спробу відділити суд від адміністрації. Спроба не вдалася: губернатори мали право призупиняти виконання вироків, деякі вироки (про страту і позбавлення честі) затверджувались губернатором. Голови всіх судів призначались урядом (представники станів могли обирати тільки засідателів). Ряд справ розглядався міськими поліцейськими органами. Продовжувала існувати і діяти вотчина юстиція.
Таким чином до кінця XVІІІ ст. судова система Лівобережної України втратила свої національні особливості і в 1780 році царським наказом на цій території був введений загальноросійський устрій.
Карпечкін Тарас
ЛІЗИНГОВІ ВІДНОСИНИ ЯК ЦИВІЛЬНА – ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ
Лізингові відносини розглядаються як складне комплексне утворення, що покликане об’єднати у собі оптимальним чином елементи різнорідних відносин: інвестиційні, орендні, кредитні, купівлі-продажу тощо.
Поряд із Цивільним кодексом України (стст.806 — 809) [1] лізингові відносини регулюються Господарським кодексом України [2]та Законом України „Про фінансовий лізинг” [3]. Лізинг морських (річкових) суден регулюється Кодексом торговельного мореплавства України.
До договорів лізингу застосовуються загальні положення ЦК України про найом ( ч.2 ст.806), а якщо інше не встановлено законом, на лізингові відносини також поширюються положення про купівлю-продаж (гл. 54) та положення про договір поставки (гл.54) з урахуванням спеціальних правил, законодавчо встановлених відносно лізингу (ст.806). У разі якщо предметом лізингу є державне майно, або договір лізингу передбачає залучення державних коштів, або для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов’язковій державній реєстрації в порядку, затвердженому Постановою КМУ № 913 від 16.06.03.
Договір лізингу — договір, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
На сьогодні офіційні визначення лізингу містяться на рівні цивільного, господарського та податкового законодавства України. Так, у ч.1 ст.806 ЦК України закріплене визначення поняття лізингу як різновиду оренди (найму). Аналіз цього визначення вказує на те, що договір вважається договором лізингу, якщо домовленість між лізингодавцем та лізингоодержувачем свідчить про те, що: а) лізингоодержувач передає чи зобов’язується передати лізингоодержувачу майно (предмет договору лізингу) у користування; б) предмет договору лізингу належить лізингодавцю на праві власності та придбаний ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем або спеціально придбаний лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов; в) лізингоодержувач зобов’язується сплачувати лізингодавцю за користування предметом договору лізингу протягом певного строку визначені платежі (лізингові платежі). Схоже визначення лізингу як господарської діяльності міститься у ч.1 ст.292 ГК України [6]. При цьому, таке визначення лізингу, в цілому повторюючи ознаки лізингу, що встановлені ЦК України, вводить декілька додаткових критеріїв: а) лізингодавець інвестує у придбання об’єкта лізингу власні чи залучені фінансові кошти; б) об’єкт лізингу передається лізингоодержувачу у виключне користування.
Окрім вищезазначених, визначення договору лізингу міститься у статті 215 Кодексу торговельного мореплавства України, під яким розуміється домовленість згідно з якою власник судна (лізингодавець) зобов’язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначений термін, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно. Проте співставлення цього визначення з іншими законодавчо-визначеними поняттями договору лізингу ставить під сумнів щодо кваліфікації його саме як договору лізингу, оскільки воно, на нашу думку, суперечить сутності лізингу.
Також визначення фінансового лізингу передбачено у підпункті 1.18.2 п. 1.18. ст.1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” [4]. Згідно з ним, фінансовий лізинг (оренда) – господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов’язаних з правом користування та володіння об’єктом лізингу.
Договір прямого лізингу є двостороннім правочином — укладається між лізингодавцем та лізингоодержувачем. У непрямому лізингу беруть участь лізингодавець, лізингоодержувач та продавець (постачальник) предмета лізингу. Він може укладатися у вигляді багатостороннього (за кількістю сторін) правочину або у вигляді низки правочинів.
Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий чи оперативний (ст.292 ГК).
Відносини фінансового лізингу спеціальним чином регулюються Законом України „Про фінансовий лізинг”. З огляду на положення ст.19 Закону про ФЛ, закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону, зазначені вище поняття договору лізингу та лізингу, мають бути приведені у відповідність з цим Законом, зокрема, у частині визначення фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її в користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) (ч.2ст.1 ЗФЛ). Виходячи з цього визначення, фінансовий лізинг може бути тільки непрямим, принаймні доти, поки в закон про фінансовий лізинг не буде внесене відповідне доповнення. Природа ж такого обмеження вбачається виключно в технічному недоліку, що був допущений при обробці цього закону. На відміну від фінансового лізингу, відносини оперативного лізингу окремо спеціальними нормами не регулюються, а саме поняття оперативного лізингу законодавчо не визначене. За винятком Закону „Про оподаткування прибутку підприємств”, який визначає як фінансовий, так і оперативний лізинг, але виключно для цілей цього закону. Тому відносини оперативного лізингу регулюються тільки загальними положеннями ЦК України про лізинг та загальними положеннями ЦК України про найом (оренду). А оскільки єдиною істотною ознакою, що відрізняє поняття фінансового лізингу від загального поняття лізингу (крім того, що фінансовий лізинг поки розглядається як виключно непрямий лізинг), є строк передання предмета лізингу лізингодавцем у користування лізингоодержувачеві (а саме — строк не менше одного року), то оперативним лізингом є такий лізинг, коли строк передання речі лізингоодержувачеві в користування становить менше одного року. Сам перехід права власності на предмет лізингу (як оперативного, так і фінансового) від лізингодавця до лізингоодержувача може бути здійснений за договором купівлі-продажу між сторонами (ч.2 ст.8 ЗФЛ).
Предметом договору лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ст.807 ЦК, ст.292 ГК, ст. 3 ЗФЛ).
Під терміном «основні фонди» слід розуміти «матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання в господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом» (ст.8.2.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”).
Майно, яке є державною (комунальною) власністю, може бути предметом договору лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону (ч. 3 ст.292 ГК). Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці) (ч.2 ст.807 ЦК, ч. 3 ст.292 ГК, ч.2 ст. 3 ЗФЛ).
Якщо за договором непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) здійснює лізингодавець, відповідальність перед лізингоодержувачем за зобов’язанням щодо продажу (постачання) предмета несуть продавець (постачальник) та лізингодавець солідарно (ч.1 ст.807 ЦК).
Якщо за договором непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) здійснює лізингоодержувач, відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності, доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію предмета тощо покладається на продавця (постачальника) (ч.1 ст.807 ЦК). Ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу здійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником) (ч.2 ст.807 ЦК).
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором (ч.1 ст.809 ЦК, ч.1 ст. 1ЗЗФЛ).
Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила (ч.2 ст.809 ЦК). Сторонам у договорі лізингу доцільно також закріпити, хто є носієм ризику випадкового знищення або пошкодження предмета договору лізингу в разі прострочення строку його прийняття.
Література:
- Цивільний кодексУкраїни від 16.01.2003 р. № 435-IV
- Господарський кодекс України від 16.01.2003 p. № 436-IV
- Закон України „Про фінансовий лізинг” від 11.12.2003 р. № 1381-IV
- Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97р. № 283/97-ВР
- Закон України „Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р. № 2664-ІП
- Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Киценко В.С.
ДОГОВОР НАЛОГОВОГО ПОРУЧИТЕЛЬСТВА В НАЛОГОВОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ УКРАИНЫ
Порядок использования налогового поручительства регламентируется Законом Украины «О порядке погашения обязательств плательщиков налогов перед бюджетами и государственными целевыми фондами» от 21.12.2000г. №2181-III (далее – Закон № 2181) [1]. Согласно п. 8.8, ст. 8 Закона № 2181, по договору налогового поручительства банк-поручитель обязуется перед налоговым органом отвечать за надлежащее выполнение плательщиком налогов обязанностей по погашению его налогового обязательства или налогового долга в сроки и по процедуре, определенным настоящим законом. В случае невыполнения плательщиком налогов обязанностей по погашению налогового обязательства или налогового долга банк-поручитель принимает на себя ответственность за такое погашение в том же объеме, что и плательщик налогов. Таким образом, Закон закрепляет за налоговым поручительством функцию обеспечения исполнения налогового обязательства.
Первое, что бросается в глаза при сравнении налогового поручительства с другими способами обеспечения – его договорной характер. Поручительство, как известно, является «исконно» гражданско–правовым институтом, а значит, обладает свойственными ему признаками диспозитивности и общедозволительным подходом к правовому регулированию. Но, будучи позаимствованной публичной отраслью права, конструкция поручительства трансформируется, приобретая черты императивности и разрешительного подхода к правовому регулированию. Вместе с тем явным преувеличение было бы считать налоговое поручительство разновидностью государственного (административного) принуждения (см. Кириченко В.В. Способи забезпечення виконання податкового обов`язку. – Автореферат дисертації ... к.ю.н. – Ірпінь, 2005). Никто не принуждает налогоплательщика или банк заключать договор налогового поручительства, тем более не устанавливается какой-либо ответственности за отказ от заключения такого договора.
По мнению В.В. Кириченко, все способы обеспечения исполнения налогового обязательства относятся к «формам реализации государственного принуждения в сфере налогообложения (налогово-правовому принуждению) [2]. С нашей точки зрения отнесение всех способов обеспечения налогового обязательства исключительно к мерам административного принуждения является очевидным заблуждением.
Такая позиция есть следствием переоценки значения общего императивного метода в финансовом праве или, с другой стороны, следствием полного игнорирования договора как разновидности дозволительного способа правового регулирования. В налоговом праве договор применяется, к примеру, в процедурах налогового компромисса, применительно к способам обеспечения налогового обязательства - при заключении договора налогового поручительства, авалировании налогового векселя.
Понятие налогового договора еще не получило детальной разработки в украинской науке финансового права. Вместе с тем данное направление представляется нам весьма перспективным. Категория «административный договор» с недавних пор стала считаться одной из системообразующих категорий административного права. Применительно к финансовому праву категория договора, договорной формы правового регулирования только начинает разрабатываться. Налоговое поручительство как раз является примером такого публично-правового договора.
Правовые аспекты осуществления налогового поручительства в Украине, кроме Закона №2181, регламентируются также подзаконными актами: Порядком применения налогового залога органами государственной налоговой службы (Приказ ГНАУ от 28.08.2001г. №338 – далее Порядок №338 [3]) и Постановлением КМУ «Об утверждении перечня документов, которые являются основанием для освобождения активов плательщика налогов из-под налогового залога» от 29.11.2001г. № 1608 [4]). Этими документами правовая база налогового поручительства и ограничивается. К тому же существующий Порядок №338 морально устарел, т.к. содержит ссылки на утративший силу Гражданский кодекс УССР (статьями 191-194 которого необходимо руководствоватся).
Вопросы применнения налогового поручительства должны решатся специальным налоговым законом (Налоговым кодексом), то есть: во-первых, на законодательном уровне, и во-вторых, именно налоговым законом. Ссылки на Гражданский кодекс при регулировании публично-правовых отношений (которыми и являются по своей сути налоговый правоотношения) недопустимы, во всяком случае на уровне подзаконных актов. Это связано положениями ч.2 ст.1 ГК Украины (от 16.01.2003г.), согласно которым к «налоговым, бюджетным отношениям гражданское законодательство не применяется, если иное не установлено законом».
Налоговый кодекс Украины должен содержать отдельную главу «Налоговое поручительство», в которой необходимо определить основные положения функционирования данного института, а именно:
стороны договора (по нашему мнению к ним необходимо отнести налогоплательщика, банк и налоговый орган);
форма договора и момент вступления в действие;
права и обязанности сторон;
размер ответственности сторон;
порядок и сроки предъявления требований к банку-поручителю;
условия прекращения договора поручительства и т.д.
При этом стоит обратить внимание на тот факт, что налоговое поручительство, хотя и обладает особой правовой природой, должно согласовываться с другими способами обеспечения исполнения налоговых обязательств. Перечисленные выше некоторые элементы конструкции налогового поручительства характеризуют лишь внешнюю, формальную сторону данного вопроса. Вплоть до настоящего времени налоговое поручительство рассматривалось, в первую очередь, как средство освобождения активов из-под налогового залога. Самостоятельного значения как средство, обеспечивающее исполнение обязательств в налоговых отношениях, оно не имело.
Регулятивный потенциал данного правового инструмента, по нашему мнению, серьезно недооценен. Так, например, налоговое поручительство может быть использовано для обеспечения исполнения отсроченных и рассроченных обязательств. Закон №2181 не предусматривает принятия каких-либо обеспечительных мер в данных случаях. А установленные п.14.2 ст.14 этого Закона основания для принятия налоговым органом соответствующего решения в силу своей размытости («достаточные доказательства существования угрозы возникновения налогового долга» и т.д.) влекут за собой многочисленные злоупотребления со стороны налоговых органов. Слишком широкие пределы для усмотрения (дискреционные полномочия) всегда способствуют коррупции, особенно если речь идет о финансовых интересах частных лиц. Отсутствие какого-либо обеспечения при отсрочке или рассрочке налоговых обязательств существенно повышает риски непогашения обязательств. Процедура взыскания недополученных бюджетом средств потребует дополнительных затрат. К тому же этот процесс может быть затянут в случае обжалования решения о принудительном взыскании в суд. Применение поручительства значительно упростило бы и, что немаловажно, удешевило процесс администрирования налоговых обязательств с измененным сроком погашения.
Литература:
1. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України № 2181-ІІІ від 21.12.2000 р. // Голос України. – 2001. - № 32.
2. Кириченко В.В. Способи забезпечення виконання податкового обов’язку. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Ірпінь., 2005.
3. Про затвердження Порядку застосування податкової застави органами державної податкової служби: Наказ вiд 28.08.2001 № 338 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 40. – Ст. 1816.
4. Про затвердження переліку документів, які є підставою для звільнення активів платника податків з-під податкової застави та її виключення з державних реєстрів застав рухомого чи нерухомого майна: Постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 р. № 1608 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 49. – Ст. 2195.
Колтунова О.О.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ТРАНСПАРЕНТНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Судова влада, щоб бути легітимною, повинна бути транспарентною, тобто публічною, гласною та підконтрольною суспільству. Поняття транспарентності судової влади охоплює, поряд з гласністю судочинства, й демократичний порядок формування судової системи та судового корпусу, інформованість суспільства щодо механізму функціонування судової влади, щодо рішень, які вона приймає, відкритість інформації про особистісні якості представників судової влади, а також публічне обговорення усіх цих питань.
У національному законодавстві питання транспарентності судової влади висвітлені у ст.. 129 Конституції України та ст.. 9 Закону України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року: „Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи; розгляд справи у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом; розгляд справ у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом; при розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом”.
Подальше закріплення один з основних конституційних принципів судочинства знайшов у процесуальному законодавстві.
Норми, що стосуються проблем транспарентності, містяться в багатьох міжнародних документах. Значення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права в тому, що відповідно до ч. 1 ст.. 9 Конституції України „чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”.
Так, ст.. 10 Всезагальної Декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, містить вимогу про необхідність забезпечення природного та невід’ємного права кожного для забезпечення його прав та обов’язків та для встановлення обґрунтованості пред’явленого йому кримінального обвинувачення на розгляд його справи „гласно та із додержанням всіх вимог справедливості незалежним та неупередженим судом”. А стаття 11, що присвячена формуванню основних підходів до організації кримінального судочинства, додатково фіксує принцип гласності як необхідну складову ідеї презумпції не винуватості. З іншого боку, ст.. 19 Декларації проголошує свободу інформації, в тому числі свободу шукати та отримувати інформацію. Свобода інформації являє собою як би друге джерело принципу транспарентності судової влади, поряд з наведеними вище принципом справедливого та належного правосуддя.
Подібні норми містяться у ст.. 14 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. В ній закріплено право кожної людини на справедливий та публічний розгляд її справи компетентним, незалежним та неупередженим судом. А ст.. 19 Пакту захищає свободу інформації.
Питання транспарентності судової влади містяться також у Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Стаття 6 Конвенції містить вимогу щодо забезпечення державами-учасниками на своїй території права кожного на публічний розгляд його справи судом, а також вимогу обов’язковості публічного проголошення судового рішення та про умови обмеження цього права. Однак доцільно відмітити, що вимога публічності судового розгляду – єдина у ст.. 6, відносно якої прямо вказані можливі обмеження: „преса та публіка можуть бути виключені з участі у судовому засіданні повністю або у якій-небудь частині в інтересах захисту моральності, публічного порядку або національної безпеки у демократичному суспільстві, коли цього вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або у тій мірі, в якій це абсолютно необхідно за думкою суду, якщо є особливі обставини, при яких публічність суперечила б інтересам правосуддя”.
Центральне місце в забезпеченні додержання вказаних міжнародно-правових актів, особливо Конвенції, посідає Європейський Суд з прав людини. Стаття 6 Конвенції досить часто стає об’єктом дослідження Суду, тому практика тлумачення понять „публічний розгляд” та „публічне проголошення рішення” досить велика. Саме Суд сформулював максиму природного правосуддя: „Правосуддя повинно бути не тільки здійснено, а й повинно бути ясно видно, що правосуддя здійснено” (Делькур проти Бельгії).
Потребує більш детального вивчення також Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 18 березня 1998 року, яка охоплює специфічні правовідносини, пов’язані з доступом до інформації, участю громадськості в процесі прийняття рішень.
Деякі питання транспарентності судової влади містять також такі міжнародні акти, як Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (95) 11 відносно відбору, обробки, надання та архівації судових рішень в правових інформаційно-пошукових системах (п. п. 1 (5.16), II (9.1) та (10.1)), Конвенція про права дитини (стаття 13), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх та інші.
Окремо слід назвати акти регіональних конференцій і організацій, які містять положення щодо права на справедливий розгляд справи у розумні строки незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. На європейському рівні це: заключний документ Віденської зустрічі 1989 року; заключний документ Наради з безпеки і співробітництва в Європі – Паризька Хартія для Нової Європи 1990 року; акти Європейського Союзу.
Процесуальні гарантії прав, передбачених Хартією основних прав Європейського Союзу в основному відтворюють положення статей 6, 7 та 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод та статей 2 і 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
Аналогічні положення містять: Американська конвенція про захист прав людини 1995 року, Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 року, Африканська хартія прав людини і народів 1981 року та інші.
Р. В. Комісарчук
ПОБУДОВА СЛІДЧИХ ВЕРСІЙ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ У СФЕРІ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА
Основна мета пізнавального процесу при розслідувані злочину встановлення істини, тобто з’ясовування всіх обставин події злочину, що відбувається шляхом побудови слідчих версій.
Відносно аналізованої категорії в юридичній літературі є різноманітні визначення поняття криміналістичної версії і її класифікації. Так, М.П. Яблоков визначає криміналістичну версію як логічно побудований і заснований на фактичних даних обгрунтований припущений висновок слідчого про суть досліджуваного діяння, окремих його обставинах і деталях та їхньому зв’язку між собою, що потребує відповідної перевірки і направлене на з’ясовування істини в справі [1, с.93; 2, с.118-126]. В.О. Коновалова вважає, що криміналістична версія - це обгрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, про дії конкретних осіб і наявності в цих діях складу певного злочину [3, с.38].
З погляду формальної логіки поняття криміналістична версія - поняття більш широке, чим слідча версія, яке відображає її функціональне значення. Слідча версія виступає в якості одного з видів загальної класифікації криміналістичної версії. Отже, слідча версія виступає одним із засобів створення вирогідної моделі поведінки, моделі вчиненого злочину. Крім того, вона виступає в якості способу напрямку дій слідчого на етапі провадження досудового слідства.
В основі побудови версій знаходяться дані наявних матеріалів кримінальної справи. Тобто, вирішуючи питання про наявність ознак злочину і їхню достатність для порушення кримінальної справи, слідчий тим самим здійснює перевірку загальних версій про характер події. Поряд із цим перед ним встає завдання розробки і перевірки версій про безпосередній предмет посягання, механізм і способи вчинення злочину, коло осіб, причетних до нього, та ін. У таких випадках слідчий оперує всіма видами слідчих версій: загальних і окремих - по елементах складу злочину. Одним із найважливіших елементів, які підлягають виділенню при розгляді слідчих версій по конкретних кримінальних справах, є типові версії [4; 5, с.16-18].
На нашу думку, типовим версіям притаманні особливості, які полягають у тому, що припущення про подію злочину, його об’єкт, предмет злочинного посягання, обстановку та інші обставини злочинної діяльності базуються на даних, одержаних в результаті узагальнення слідчої практики, тобто інформаційних даних криміналістичної характеристики, і відображають характерні риси даного виду злочину. Версія набуває характеру слідчої по конкретній кримінальній справі, коли слідчий вважає, що в даній ситуації вона можлива і її слід перевірити [6, с.20-22]. Тому, для аналізованої категорії злочинів, доречно розглянути висунення версій щодо таких елементів, як об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона і суб’єкт вчинення злочину в сфері приватизації державного та комунального майна.
Об’єктом злочину є передбачений законодавством порядок приватизації державного і комунального майна. Звідси, висунення версій про об’єктивну сторону вчинення злочину в сфері приватизації припускає формулювання припущень про спосіб вчинення аналізованого злочину, причинних зв’язках між діями осіб і наслідками, що настали. Припущення про спосіб вчинення злочинів аналізованої категорії, визначене слідчим на основі аналізу первинних матеріалів, дозволяє змоделювати поведінку злочинців і їхні безпосередні дії по відображенню фінансово-господарських операцій, встановити документи, в яких може бути відображена діяльність злочинців. Зазначені версії надають допомогу у формуванні завдань, що випливають із вирішення припущень, дозволяють визначити шляхи їхнього вирішення й одержання відомостей про обставини, що характеризують спосіб вчинення злочину. Шляхом аналізу слідчий одержує відомості про дії по підготовці і приховуванню злочину, що для розслідування злочинів у сфері приватизації має важливе значення.
Версії про суб’єкта злочину даної категорії мають за мету встановлення не лише виконавців злочину. У даному випадку, в залежності від способу вчинення злочинів у сфері приватизації, можуть висуватися обгрунтовані припущення про дії осіб, що у тій або іншій мірі сприяли вчиненню даного злочину (робітники регіональних відділень Фонду держмайна України, керівники інших, у багатьох випадках фіктивних, підприємств і т.ін.).
Висунення версій про суб’єктивну сторону має на меті встановлення обставин, що характеризують даний елемент складу злочину в сфері приватизації. Варто враховувати, що даний злочин характеризується наявністю прямого умислу і корисливої мети з боку осіб, що його вчинили. Висуваючи припущення про конкретні дії посадових осіб і встановлюючи їх у ході слідства (наприклад, проведення загальних зборів членів трудового колективу, порядок розміщення акцій серед членів приватизованого підприємства, порядок укладання і завірення договорів купівлі-продажу акцій, порядок проведення конкурсу та аукціону і т.п.), слідчий формує фактичні дані, що дозволяють визначити психічне відношення особи до скоєного діяння і наслідків, що наступили.
З урахуванням зазначеного можна вивести такі типові припущення: 1) за юридичним змістом: а) злочин вчинено з кримінальним змістом; б) без кримінального змісту; 2) за метою: а) злочин у сфері приватизації спрямований на отримання права власності на державне та комунальне майно; б) отримання інших привілеїв; 3) за суб’єктивним складом: а) злочини за участю представників ФДМУ; б) за участю представників регіональних відділень та представництв ФДМУ; в) за участю представників органів приватизації муніципальної власності (мала приватизація, земельний фонд, державно-житловий фонд); г) за участю покупців, посередників, продавців; д) у повній або частковій взаємодії вищевказаних суб’єктів; 4) за способом вчинення: а) шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом; б) використання підроблених приватизаційних документів, в) приватизацію майна, яке не підлягає приватизації згідно з законом, а також г) за приватизацію неправомочною особою; д) операції з приватизаційними паперами без належного дозволу; є) викрадення приватизаційних паперів; ж) подання неправдивих відомостей у декларації щодо походження коштів, за які приватизується державне, комунальне майно або підприємство, та інших документах, необхідних для їх приватизації; з) недотримання вимог щодо подальшого використання приватизованого об’єкта та інших обов’язкових умов щодо приватизації, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами України; 5) за наявністю злочинного зв’язку: а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину однією особою; 6) за поетапністю: а) скоєно злочин до процесу приватизації; б) вчинення злочину у процесі приватизації; в) скоєння злочину після приватизації; г) скоєння злочинів на окремих етапах або на одному з етапів (приватизація підприємств)[ 7, с.92-99].
До версій другої підгрупи (детальні версії) відносять припущення про факти, що самі собою не мають прямого кримінально-правового значення, проте важливі для встановлення різних обставин, які мають криміналістичне значення. Їхній спектр, природно, дуже широкий і не може бути зведений до певного вичерпного переліку. Як приклад, до версій такого роду можна віднести припущення стосовно: того, хто саме представляв інтереси покупця при купівлі об’єкта приватизації на аукціоні; хто із співробітників займався укладанням, подавав перелік тих чи інших документів необхідних для приватизації; про їх причини та умови, про роль кожного із співучасників у цьому злочині, про завдану матеріальну шкоду, способи легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, можливі прояви корупції посадовців державних органів влади і управління, податкової служби, органів внутрішніх справ, прокуратури та іншіі. Це дозволяє додатково встановити осіб, що можуть бути допитані в якості свідків, встановити документальні дані, що підтверджують виконання тієї або іншої операції, їхній обсяг і характер. Перевірка версій проводиться шляхом планування, проведенням слідчих дій, криміналістичних операцій, оперативно-розшукових та організацій- них заходів.
Література:- Криминалистика: Учебник/ Отв. ред. Н.П. Яблоков. – М.: Юристъ, 2001. – 718 с.
- Гавло В.И. К вопросу о криминалистической характеристике преступлений. – В кн.: Вопросы повышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск, 1980.
- Криминалистика. Криминалистическая тактика и методика расследования преступлений: Учебник для студентов юридических вузов и факультетов. Под ред. проф. В.Ю. Шепитько. – Х.: ООО «Одиссей», 2001. – 528с.
- Лузгин И.М. Построение и проверка версий при производстве расследования по уголовному делу // Вопросы криминалистики. М., 1963, № 8; 9.
- Коновалова В.Е. Тенденция развития криминалистической тактики // Актуальные направле- ния развития криминалистической методики и тактики расследования, М., 1978, С.16-18.
- Колесниченко А.Н. Общие положения расследования отдельных видов преступлений. Текст лекций. Харьков: Юридический институт, 1976. – 62с.
- Комісарчук Р. В. Слідчі ситуації та версії на початковому етапі розслідування злочинів проти порядку приватизації. // Актуальні проблеми держави і права: 36. наук, праць. Одеса; Юрид. л-ра, 2007.Вип. 32.С.92-99.
Коробка О.В.
Деякі питання умислу в корисних злочинах проти власності
Українське кримінально право визнає основним правилом при кваліфікації злочинів необхідність, в першу чергу, враховувати ознаки суб’єктивної сторони. Суб’єктивна сторона це обов’язковий елемент складу злочину і характеризує внутрішнє відношення суб’єкту к вчиненому їм суспільно небезпечному діянню та його наслідкам, яка характеризується певною формою вини, мотивом та цілю [1, 112]. Потрібно сказати, що на відміну від минулого Кримінального кодексу (далі КК), діючий КК, враховуючу таку важливість суб’єктивної сторони, виділів в цьому кодексу окремий Розділ, який має назву „Вина та її форми”. В цьому розділу визначається вина (ст. 23 КК), умисел та його види (ст. 24 КК), необережність та її види (ст. 25 КК). Говорячи взагалі, можливо сказати, що зараз ми користуємось так званої теорією „психологічної концепції вини”, згідно якої, як вказується в вище згаданій ст. 23 КК, виною є психічне відношення особи к злочину, якій він вчиняє ї його наслідкам, і яка може виступати в якості умислу або необережності. Але потрібно сказати, що такому загальному визнанню змісту суб’єктивної сторони, яке вважають традиційним, не так багато років. Така позиція достатньо офіційно була сформульована менш ніж сто років назад в 1925 році [2, 131]. І періодично, на протязі усіх цих років, кожен раз виникали дискусії щодо змісту загального визначення суб’єктивної сторони, її складових тощо, причому вони достатньо часто мали принципово різні підходи до визначення цього. Безумовно, зараз такі дискусії вже є менш актуальними з низки питань: по-перше, є офіційне законодавче визнання поняття вини і, крім того, ця позиція є вже привичної для багатьох фахівців. Саме з урахуванням цього спробуємо проаналізувати деякі питання умислу в корисних злочинах проти власності.
Аналіз цієї проблеми потрібно почати з питань загального визначення та кваліфікації злочинів проти власності. Злочини проти власності – це суспільно небезпечні діяння, які посягають на чуже майно і порушують права власника на вільне володіння, використання та розпорядження таким майном [3, 48]. В цю групу злочинів, яка в Особливій частині кримінального права має окремий Розділ У1, включені усі суспільно небезпечні діяння, які, на думку законодавця, посягають на чуже майно.
Наступний крок, який потрібно зробити, це спробувати класифікувати такі злочини всередині цього розділу. В теорії та практики є декілька основних ознак, які кладуть в основу можливої класифікації. В цьому Розділі для цього використовують ознаки суб’єктивної сторони, а саме питання мотиву. В зв’язку з цим, всі злочини проти власності класифікують (розподіляють) на корисливі та некорисливі [4, 126]. Потім, корисливі злочини розподілять на розкрадання та інші корисливі злочини проти власності без ознак розкрадання. В зв’язку з декількома такими етапами класифікації, де умисел грає основну роль, зупинимось більш детальніше на ознаках умислу і, в першу чергу, мотиву в корисних злочинах проти власності.
Потрібно сказати, що взагалі поняття „мотив”, і „ мотивація” потребують свого загального визначення. Тут є декілька можливих визначень. На нашу думку, найбільш аргументованим є точка зору згідно з якої мотив відповідає на питання чому людина поступає відповідним чином, а мотивація – навіщо він так поступає [5, с.48]. Суб’єктивна сторона корисливих злочинів проти власності характеризується виною у формі прямого умислу. Обов’язкової відзнакою таких злочинів є наявність в таких злочинах корисливого мотиву. Наявність такого мотиву означає, що в основі пробуджуючих причин суспільно небезпечної діяння є бажання отримати яку-небудь користь, вигоду [6, 45]. В злочинах проти власності під таким мотивом потрібно розуміти бажання особи задовольнити свою особисту потребу шляхом протиправного, передбаченого кримінальним законом, заволодіння чужим майном, яке йому не належить, або майновими правами стосовно такого майна, або незаконним звільненням від майнових забов”язань або скороченням необхідних особистих витрат [7, с.95].
Потрібно сказати, що з загальним визнанням та класифікацією корисливих мотивів в сучасний період є певні складнощі. Якщо раніше, в попередній соціально-економічній та ідеологічній моделі державного розвитку, користь, як негативний мотив людських дій, визначалась дуже чітко [8, 338] , то зараз, при певній зміні економічної моделі нашого розвитку, уточненні ідеологічних орієнтирів, такі визнання мають певні складнощі. Так, сучасні спроби визначитись з таким мотивом приводять до певних розбіжностей. В усякому разі фахівці вважають, що матеріальні потреби, які частіше всього знаходяться в основі такого мотиву, мають зараз різні вирази. Наприклад, такі матеріальні потреби мають чотири різновиди: а) життєво необхідні потреби, без задоволення яких людина може загинути; б) потреби нормальної інтенсивності, характерні для даного суспільства, його переважної частини; в) гіпертрофовані (завищені) потреби, задоволення яких для всіх громадян суспільство поки не забезпечує; г) перекручені потреби, що суперечать інтересам суспільства і розвитку особи (алкоголь, наркотики тощо) [9, 95].
Саме це потрібно враховувати при остаточному визнанні не тільки особистих ознак особи, яка вчиняє такий злочин. Ці його якості, які, на нашу думку, саме є первісними в побуджені цієї особи до вчинення злочину, потрібно установлювати і при встановленні характеру і ступеня суспільної небезпеки відповідного корисливого діяння проти власності, що, в свою чергу, необхідно враховувати при прийняті остаточного правового рішення в кожному конкретному випадку.
Література:
1. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учебник / Под ред. проф. Е.Л. Стрельцова. Х., Одиссей, 2002. – 672 с.
2. Пионтковский А.А. Уголовное право РСФСР. Общая часть: Ученик.М., 1925.- 244 с.
3. Стрельцов Є.Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні аспекти. Передмова проф. Джесса Мегхема (Іллінойський університет, США). Одеса, Астропринт, 2000. – 476 с.
4. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник. За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. –К.: Юрінком Інтер, Х.: Право, 2001. – 496 с.
5. Кудрявцев В.Н. Борьба мотивов в преступном поведении. М.: Норма, 2007. – 128 с.
6.Волков Б.С. Мотивы преступлений (уголовно-правовое и социально-психологическое исследование. Казань, 1982. – 182 с.
7. Гуторова Н.А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. – Харьков, Одиссей, 2003. – 320 с.
8. Наприклад, взагалі в 50-х роках минулого століття, мотиви осіб, яки вчиняли злочини, визначались як пережитки капіталізму в свідомості осіб або їх ненавистю к радянському устрою. Див., Юридический словар. М., Государственное издательство юридической литературы, 1953. – 782 с.
9. Курило В.І., Михайлов О.Є., Яра О.С. Кримінологія: Загальна частина. Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2006. – 192 с.