Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
1. Яворський В. Принципи сучасного виборчого права // Вісник Академії правових наук України.-2002.- №3(30).-С-41.
2.Погорілко В.Ф. Конституційне право України. К., 2003.- С. 295-296.
3.Лінецький С.Виборче законодавство України в умовах конституційної реформи: деякі загальнотеоретичні підходи // Вісник Центральної виборчої комісії.-2005.-№1(1).- С-76.
4.Серьогіна С. Вибори як спосіб легітимації форми правління: конституційно-правовий аспект // Вісник Центральної виборчої комісії.-2005.-№2(2).-С-51.
Гапало С.Ю.
СПОСОБИ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ НЕУСТОЙКИ
На сучасному етапі розвитку господарських правовідносин важливого значення набуває проблема способів визначення розміру неустойки (штрафних санкцій). Аналіз чинного законодавства дає можливість вести мову про існування певної системи способів обчислення розміру неустойки [1; c.50].
Слід зазначити, що наразі Цивільним кодексом України встановлено тільки два можливі способи визначення розміру неустойки: 1. В процентному відношенні до суми невиконаного (неналежно виконаного) зобов’язання. Такий спосіб визначення розміру неустойки дає можливість певною мірою диференційовано підходити до розміру відповідальності боржника залежно від ступеня невиконання ним зобов’язання. 2. В процентному відношенні до суми невчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення.
Проте, як справедливо зазначає О. І. Гелевей, інші законодавчі акти та практика їх застосування свідчить про те, що існують також і альтернативні способи встановлення неустойки:
- неустойка може бути встановлена у кратному відношенні до ціни укладеного договору. Так, згідно із п. 149 Правил надання послуг поштового зв’язку, оператор поштового зв’язку за повну втрату зареєстрованих поштових відправлень (рекомендованого листа, бандеролі, поштової картки, секограми, повідомлення про вручення поштового відправлення), посилок і прямих контейнерів без оголошеної цінності несе відповідальність у вигляді штрафу у розмірі 100 відсотків вартості цих послуг [2] тощо.
- неустойка може обчислюватись в кратному відношенні до розміру невиконаного зобов’язання. Так, п.68 Положення про поставки продукції передбачає відповідальність замовника у вигляді штрафу до 300 відсотків від вартості неповерненої у строк тари, засобів пакетування та спеціалізованих контейнерів [3].
- неустойка може обчислюватись також у процентному відношенні за невчасне виконання не грошового зобов’язання. Так, наприклад, відповідно до п. 9 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» за кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк споживачеві виплачується неустойка (пеня) відповідно в розмірі одного відсотка вартості товару [4].
Крім вищезазначених, українському законодавству були відомі й деякі інші способи визначення розміру неустойки. Так, наприклад, у первісній редакції Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб [5] п.2 ст.4 зазначалось, що у разі необґрунтованої відмови виконавця держзамовлення від укладання державного контракту на поставку продукції для державних потреб він повинен сплатити державному замовнику штраф у розмірі вартості державного замовлення; отже, можна стверджувати що в даному випадку йшлося про встановлення неустойки в кратному відношенні до ціни договору. Проте, наразі до ст. 4 вищезгаданого Закону були внесені зміни, згідно з якими, стягнення такого штрафу не є можливим. Таке виключення звісно є обґрунтованим з огляду на неприпустимість обмеження принципу свободи договорів та примушення до вступу у договірні зобов’язання.
Крім того, Статуту залізниць СРСР від 06.04.1964 року було відоме обчислення неустойки за невиконання плану перевезень, за неправильне зазначення в накладній найменування вантажу, простій контейнерів понад встановлені норми, подачу неочищених вагонів (ст.ст. 106, 118, 122, 123) у твердій грошовій сумі. Проте можна погодитись із О.І. Гелевеєм, який зазначає, що такий спосіб визначення розміру неустойки, як законної, так і договірної, не є популярним, оскільки процес природної інфляції може амністувати боржника [6; c.51-52].
Отже, враховуючи важливість способу визначення розміру неустойки в першу чергу для правозастосовчої практики, слід вважати доцільним визначення в ЦКУ правила про порядок обчислення штрафу та пені у вигляді норми диспозитивного характеру. З огляду на все вищезазначене пропонується доповнити ст. 230 ГКУ пунктом 1.1. і викласти його у такій редакції:
«1.1. Неустойка у формі штрафу обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов’язання.
Неустойка у формі пені обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення виконання.
За взаємною згодою сторони у зобов’язанні можуть передбачити також і інший порядок обчислення неустойки, окрім випадків встановлення законної неустойки.»
Література:
- Гелевей О.І. Способи визначення розміру неустойки // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - №7. – с.50-52
- Правила надання послуг поштового зв’язку, затверджені Постановою КМУ від 17.08.2002р. №1155 // Офіційний вісник України від 06.09.2002р., - №34. – с.70. – ст.1586
- Положение о поставках продукции производственно технического назначения, утвержденное постановлением Совета Министров СССР от 25.06.1988. - №888 // gov.ua
- Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 01.12.2005р. // Відомості Верховної Ради України від 17.02.2006. - №7. – с.192. – ст.84
- Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.1995 в редакції від 17.03.2006р. // Відомості Верховної Ради України від 16.01.1996р. - №3. – ст.9
- Гелевей О.І. Спопоби визначення розміру неустойки // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - №7. – с.50-52
Голдакова Катерина
ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ЦЕРКОВНЫХ СУДОВ СОГЛАСНО УСТАВУ ДУХОВНЫХ КОНСИСТОРИЙ В ГОДЫ ПРАВЛЕНИЯ АЛЕКСАНДРА II
Компетенция судов определяется нормативными документами, регламентирующими их деятельность, и состоит из выявления подсудности и подведомственности дел данным судам. Подсудность, по определению, есть право и обязанность, с одной стороны, суда привлечь обвиняемого к суду, а с другой – обвиняемого отвечать перед тем, а не другим судом. Из вышесказанного ясно, что подсудность может служить основанием к столкновению и спорам как между судами по поводу того, какой суд будет рассматривать это дело, так и между сторонами в процессе.
На заре христианства духовное ведомство разбирало две категории дел: по спорным вопросам о праве и по преступлениям, нарушающим церковный порядок. Под спорным делами понимали как дела чисто духовные – о расторжении брака, о признании его недействительным, о законности рождения, об обручении, имущественные споры, вытекающие из брачных отношений; так и дела церковно гражданские – о патронате, о бенефиции, о церковной собственности, о десятине и других сборах, о погребении, об обетах, о присяге, о духовном завещании. В ведение клира входили также рассмотрение и разрешение гражданских дел с примесью духовного элемента: по гражданским обязательствам, скрепленных присягою; по делам, по которым последовал отказ в правосудии со стороны светских судов; по делам, в которых замешан элемент греха и которые доведены до сведения духовного судьи путем доноса.
В России объем полномочий духовных судов на рассмотрение проступков в первые века принятия христианства совпадал с общеевропейской традицией. Существенные отличия стали проявляться при реформах Петра, ограничившего компетенцию церкви Духовным регламентом. Устав Духовных Консисторий 1841 года уточнил подведомственность и подсудность клиру. В соответствии с новым нормативным актом епархиальному суду подлежали как лица духовного звания, так и светского. Так, по ст. 158 вышеуказанного Устава священнослужители судились по проступкам и преступлениям против должности, благочиния и благоповедения; по взаимным спорам, возникающим из пользования из движимою и недвижимою церковною собственностью; по жалобам духовных и светских лиц на клириков в обидах и нарушении бесспорных обязательств и по просьбам о побуждении к уплате бесспорных долгов. Миряне были подсудны по делам о браках, совершенных незаконно; о прекращении и расторжении браков по случаям, в которых было нужно удостоверение о действительности события брака и рождении от законного брака; по проступкам и преступлениям, подвергающим виновного церковной епитимии [1].
В Уставе Духовных Консисторий 1883 года подсудность духовных судов рассматривается в первом отделении второй главы «О ведомстве епархиального суда», причем в примечаниях к главе указывается, что Судебные Уставы, утвержденные 20 ноября 1864 года, действуют не на всех территориях Российской империи. На те местности, где Уставы не действовали, распространялись правила вышеуказанной главы, а где Уставы имели силу, деятельность епархиальных судов осуществлялась в соответствии со ст. 1017–1029 Т. XV Устава Уголовного Судопроизводства [2, 8].
В соответствии с Уставом, епархиальному суду подлежали:
1. По ст. 148 Устава лица духовного звания епархиального ведомства:
- по проступкам и преступлениям против должности, благочиния и благоповедения;
- по взаимным спорам, могущим возникать из пользования движимой и недвижимой церковной собственностью;
- по жалобам духовных и светских лиц на духовных лиц в обидах и нарушении бесспорных обязательств и по просьбам о побуждении к уплате бесспорных долгов;
2. На основании Устава также наказываются:
- нанесение священнослужителем кому-либо побоев (рукою или орудием) в церкви во время священнослужения (ст. 179);
- произведение священнослужителями и причетниками в церкви соблазна неблагочинными словами или действиями, от которых следует остановка в священнослужении (ст. 180);
- оказание священно- и церковнослужителями неуважения к Дому Божию и священным оного вещам словами или действиями (ст. 182);
- причинение священнослужителями или причетниками кому-либо вне церкви оскорбления неприличными словами и причинение тяжкого оскорбления или тяжкой обиды (ст. 186);
- браковенчание священнослужителями и причетниками таких лиц, которые не достигли брачного возраста (ст. 188 и 220);
- повенчание священнослужителями и причетниками брака лиц, обязанных
уже супружеским союзом (ст. 189), и повенчание лиц, соединенных родством в первых четырех степенях родства и в родстве духовном (ст. 190);
- неисправное ведение священнослужителями и причетниками приходно-расходных, метрических и обыскных книг, а также исповедных росписей (ст. 192 и 193) [3].
Дела по проступкам духовных лиц не могли возбуждаться в светских судах, иски по этим правонарушениям сразу подавались в духовный суд, за исключением тех дел, которые были связаны с уголовными преступлениями, в этом случае документы сразу же подавались в уголовный суд общей юрисдикции. В соответствии со ст. 150 Устава, если духовное лицо оговаривалось в противозаконных действиях, за которые назначалось уголовное наказание, то первоначальное расследование производилось в духовном ведомстве при чиновнике градской или земской полиции, и если обвиненный не мог доказать свою невиновность, то он передавался в уголовный суд по определению Консистории. Если же дело не терпело отлагательства, то светские лица могли приступить к нему немедленно, пригласив представителя (депутата) от клира, а в крайних случаях – и без него. По делам о священнослужителях и причетниках, судимых за уголовные преступления, обязательно должен был присутствовать депутат с духовной стороны, который имел право голоса наравне с другими членами присутственного места. Кроме этого, Палата Уголовного и Гражданского суда, в случае возможности вынесения приговора о лишении всех прав гражданского состояния, а также о лишении особенных прав, присужденных как лично, так и в соответствии с состоянием осужденного, должна была сообщить Консистории все обстоятельства дела и предполагаемое решение. Если извещение Палаты оказывалось неполным или неясным, то духовное ведомство имело право требовать сообщения дополнительной информации; если же разъяснение не удовлетворяло консисторских служащих, то была возможна апелляция в Священный Синод. Депутаты от духовенства имели право, в соответствии со ст. 152 Устава, знакомиться со всей необходимой документацией и снимать копии.
Кроме вышеперечисленных правил, в Уставе Духовных Консисторий имелись указания относительно епархиальной подсудности. Правила подсудности светских лиц духовному суду излагались во 2-м пункте ст. 148 Устава Духовных Консисторий.
Кроме Устава Духовных Консисторий, деятельность духовных судов определяли иные нормативные акты Российской империи.
Литература:
[1] Устав Духовных Консисторий. СПб., 1912.
[2] Вруцевич М. Руководство для консисторий, духовных следователей и духовенства. СПб., 1909.
[3] Свод законов Российской империи. Т. IX. СПб., 1876
Грабчинська Вікторія Юріївна
ЩОДО ОБСТАВИН, ЯКІ ВРАХОВУЮТЬСЯ ПРИ ВИНЕСЕНІ РІШЕНЬ ПРО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЗДІЙСНИТИ ЗНЕСЕННЯ ОБ’ЄКТА САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА
Останнім часом у судах збільшується кількість справ, пов’язаних з визнанням права на об’єкти самочинного будівництва. Аналіз судової практики свідчить про те, що не у кожному випадку відбувається визнання права власності на самочинно збудовану нерухомість. У зв’язку з цим є актуальним дослідження окремих випадків цієї категорії справ.
Сучасний стан розробок наукової літератури свідчить про недостатню розробленість обраної тематики, у зв’язку з чим постає необхідність проведення ґрунтовного дослідження практичного вирішення спорів з цієї категорії справ, на що і буде спрямоване дане дослідження.
Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) закріплює загальне правило, відповідно до якого, самочинно збудоване нерухоме майно підлягає знесенню особою, яка його здійснила, або за її рахунок та передбачає дві підстави для здійснення зобов’язання щодо знесення об’єктів самочинного будівництва.
По-перше, відповідно до змісту ч. 4 ст. 376 ЦК України у випадках, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
По-друге, відповідно до ч. 7 ст. 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Одним з випадків у господарських судах була справа, під час розгляду якої винесено рішення про визнання недійсним укладеного договору оренди, та, як наслідок, зобов’язання здійснити знесення самовільної споруди. Так, укладений між Роздільнянським виробничим управлінням житлово-комунального господарства та суб’єктом підприємницької діяльності договір оренди комунального майна не відповідає статтям 10, 11 і 19 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, оскільки при його укладанні не була проведена оцінка об’єкта оренди; розмір орендної плати визначений без урахування Методики розрахунку та порядку використання орендної плати; договором не встановлена вартість об’єкта оренди з урахуванням її індексації; не визначений порядок використання амортизаційних відрахувань та умови відновлення орендованого майна; умови страхування майна. За таких обставин господарські суди відповідно до вимог статей 203 і 215 Цивільного кодексу України правомірно визнали договір від 12 травня 2000 року недійсним та зобов’язали відповідача звільнити орендоване приміщення, оскільки недійсний правочин не створює будь-яких юридичних наслідків для сторін. Відповідач самочинно прибудував до приміщення, що знаходиться у нього в оренді, споруду, яка підлягає знесенню відповідно до вимог частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України та статті 212 Земельного кодексу України[1].
У іншому випадку фізичній особі було продане кафе, яке було самочинно збудовано без належних на те дозвільних документів. Так, у цій справі[2] Виконавчим комітетом Бабушкінської районної ради в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, заявлено позов про зобов’язання Спільного українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю? Агентство аерокосмічних мандрів „ЕНТОНI-ЛЮФТ-ЕКСПРЕС” звільнити земельну ділянку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Глинки, 19-А шляхом знесення кафе „Алабама” з літнім майданчиком.
При новому розгляді справи Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 08.12.2006 р. судом задоволена вимога Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради та зобов’язано Спільне українсько-німецьке товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство аерокосмічних мандрів „ЕНТОНI-ЛЮФТ-ЕКСПРЕС” звільнити земельну ділянку за адресою, м. Дніпропетровськ, вул. Глинки, 19-А шляхом знесення самовільно побудованого кафе „Алабама” у місячний термін з дня набрання рішенням законної сили. Судове рішення вмотивоване тим, що позивачем сплачувалася плата за земельну ділянку, якою він фактично не користувався у зв’язку із самовільним зайняттям відповідачем та здійсненням на ній незаконного будівництва кафе. Оскільки відповідачем спорудження кафе проведено без оформлення документів на користування земельною ділянкою, чим порушені приписи Земельного кодексу України, суд визнав вимогу Виконавчого комітету Бабушкінської районної ради про звільнення земельної ділянки такою, що підлягає задоволенню.
Скаржник у касаційній інстанції зазначає, що висновки апеляційного господарського суду не відповідають дійсним обставинам справи та нормам діючого законодавства, оскільки поза увагою суду залишився той факт, що кафе є самовільно збудованим, а тому згідно з частиною 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила самочинне будівництво не набуває права власності на нього; посилання суду апеляційної інстанції на набуття права власності громадянин вважає невірним та таким, що суперечить статті 334 Цивільного кодексу України і зауважує на тому, що угода купівлі-продажу відбулася 07.09.2006 року, тобто під час розгляду справи у господарському суді, а право власності на кафе зареєстровано за фізичною особою 26.01.2007 р., тобто після прийняття господарським судом Дніпропетровської області рішення. Крім того, Благодійний фонд зауважує на тому, що в порушення приписів статті 376 Цивільного кодексу України Спільне українсько-німецьке товариство з обмеженою відповідальністю „Агентство аерокосмічних мандрів „ЕНТОНI-ЛЮФТ-ЕКСПРЕС” не наддало суду доказів того, що йому у встановленому порядку було надано земельну ділянку під будівництво кафе. Товариство не є власником кафе, а тому не мало права продавати останнє фізичній особі.
В іншій справі[3] однією з вимог позивача була вимога про заборону проводити відповідачами самочинне будівництво та зобов’язати їх знести самочинно збудовану споруду. Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідачі на земельній ділянці, яка знаходиться у спільному користуванні сторін, без належного дозволу та належно затвердженого проекту розпочали будівництво добудови до гаражу, який також побудований самочинно, чим порушили його права.
Як було встановлено під час розгляду справи, відповідачами здійснено самочинне будівництво на земельній ділянці, яка належить одній із них на праві власності, підстав для застосування наслідків самочинного будівництва, передбачених п.4 ст.376 ЦК немає.
Наслідки самочинного будівництва, визнаного таким з підстав здійснення будівництва з істотним порушенням будівельних норм і правил або істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, передбачені п.7 ст.376 ЦК. Відповідно до вимог вказаної норми ЦК таке нерухоме майно у разі пред’явлення позову відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування підлягає знесенню за рішенням суду тільки у випадку, якщо проведення відповідної перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення.
У зв’язку з тим, що позивачем не було надано доказів того, що самочинна залізобетонна конструкція розміром 3,6x6,0 м, про знесення якої було пред’явлено позов, збудована відповідачами з істотними порушеннями будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, а проведення її перебудови є неможливим, міською радою, як органом місцевого самоврядування, що заявив такий позов, надано не було, суд також обґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог.
Таким чином, з огляду на рішення у справах даної категорії можна зробити висновок про те, що судом всебічно та всесторонньо досліджуються всі обставини справи, надається оцінка доказів сторін та проводиться ґрунтовний аналіз обставин справи, що надає змогу для винесення справедливих рішень з цієї категорії справ.