Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Застосування адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу в україні Проблеми правового імунітету в кримінальному процесі Життя як об’єкт кримінально-правової охорони складу злочину, передбаченого ст. 137 кк україни Особенности рассмотрения личных неимущественных споров между родителями и детьми До питання про визнання міжнародно-правових договорів джерелами кримінально-процесуального права Щодо поняття господарської компетенції Господарсько-правова відповідальність у співвідношенні з господарськми санкціями Метою цієї статті Таким чином

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО РЕКЛАМУ В УКРАЇНІ

Під адміністративною відповідальністю, за порушення законодавства про рекламу, слід розуміти накладення на правопорушників, загальнообов’язкових правил рекламної діяльності, адміністративних стягнень. Адміністративні стягнення за порушення законодавства про рекламу накладаються, як правило, у вигляді штрафів. Об’єктом адміністративного правопорушення є сукупність суспільних відносин в галузі реклами, які охороняє законодавство про адміністративні правопорушення. Суб’єктами адміністративного правопорушення можуть бути: рекламодавець, виробник реклами, розповсюджувач реклами, які є юридичними особами і здійснюють діяльність, як правило на професійній основі.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про рекламу» від 07.06.1996р. № 270/96-ВР контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики) — щодо захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України — щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення — щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності; Міністерство фінансів України — щодо реклами державних цінних паперів; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — щодо реклами на фондовому ринку.

Згідно Указу Президента України від 18 березня 2003 року N 225/2003 Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі - Держспоживстандарт України) здійснює в межах своєї компетенції контроль за додержанням законодавства про рекламу; заходи з виробництва та розповсюдження соціальної рекламної інформації; організовує надання споживачам консультацій з питань захисту прав споживачів та реклами у цій сфері. У разі виявлення порушень законодавства про рекламу Держспоживстандарт України та його територіальні органи накладаються штрафи на рекламодавців, виробників і розповсюджувачів реклами у відповідності до «Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. N 693. Накладати штрафи на рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами мають право Голова Держспоживстандарту, його заступники, начальники територіальних органів Комітету та їх заступники, що по своїй суті відповідає ст. 244-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984р. №8073-X (далі - КУпАП).

Підставою для розгляду справи про порушення законодавства про рекламу є відповідний протокол, складений уповноваженою посадовою особою. Протокол про порушення законодавства про рекламу подається Держспоживстандарту або його територіальним органам за місцем вчинення порушення. Протокол розглядається у місячний строк. Строк розгляду справи може бути продовжений Головою Держспоживстандарту, його заступниками, начальниками територіальних органів Комітету, їх заступниками не більше ніж на три місяці.

Держспоживстандарт і його територіальні органи повідомляють рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами про розгляд справи не пізніш як за три дні до дати розгляду, а у невідкладних випадках — не пізніш як за один день. За результатами розгляду справи виноситься постанову про накладення адміністративного стягнення, що оформляється у двох примірниках, один з яких залишається у Держспоживстандарті або його територіальному органі, другий — у 10-денний строк надсилається особі, стосовно якої було винесено постанову, або видається її представникові під розписку.

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель у відповідності до Закону України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93р. №3659-XII. Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Особи, права яких порушені недобросовісною конкуренцією, можуть протягом шести місяців з дня, коли вони про це дізнались, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень з заявою про захист своїх прав. Штрафні санкції на юридичних осіб за порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції накладаються Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями відповідно до Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджених Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 р. № 5

Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі - Нацрада) - спеціальний конституційний, постійно діючий позавідомчий державний орган. Рішення Нацради, прийняті в межах її повноважень, є обов’язковими до виконання на території України. Нацрада здійснює контроль за дотриманням та забезпечує виконання вимог Закону України «Про рекламу» від 07.06.1996р. № 270/96-ВР щодо спонсорства i порядку розповсюдження реклами на телебаченні i радіомовленні.

За порушення законодавства про телебачення i радіомовлення рішенням Нацради до телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги може застосовуватись: оголошення попередження; стягнення штрафу; подання до суду справи про анулювання ліцензії на мовлення. Рішення про оголошення попередження приймається у разі першого порушення законодавства чи умов ліцензії телерадіоорганізацією або першого порушення законодавства провайдером програмної послуги.

При застосуванні адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу в Україні можна прийти до певних висновків:

1) Відповідно до КУпАП суб’єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. На законодавчому рівні, зокрема в Законі України «Про рекламу» від 03.07.96 р. № 270/96-ВР, встановлено адміністративну відповідальність юридичних осіб: рекламодавців, виробників реклами, розповсюджувачів реклами, що дає підставу стверджувати про становлення та розвиток нового інституту адміністративного права - адміністративної відповідальності юридичних осіб.

2) Встановлення адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу не в Кодексі України про адміністративні правопорушення, а в інших нормативно-правових актах (Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» від 26.05.2004 р. N 693, Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 р. № 236/96-ВР та ін.) суперечить основним напрямкам реформи адміністративного права, яка встановлює КУпАП основним законодавчим актом щодо адміністративної відповідальності.

3) Необхідний послідовний розвиток адміністративного законодавства. Зокрема, це стосується: належного закріплення повноважень державних органів влади котрі здійснюють контроль за додержанням законодавства про рекламу в КУпАП; відсутності в КУпАП складів адміністративних правопорушень в рекламній діяльності; найменування та компетенція державних органів, які закріплені в КУпАП не відповідають іншим нормативно – правовим актам в зв’язку з невнесенням змін до КУпАП (наприклад: Держспоживстандарт - Держстандарт).

Література:

1. Закон України «Про рекламу» № 270/96-ВР від 03.07.96 р.// Відомості Верховної Ради України вiд 24.09.1996р., № 39, стаття 181.
   
2. Указ Президента України « Положення про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики» від 18.03.2003р. №225/2003 // Офіційний вісник України вiд 04.04.2003р., № 12, стор. 84, стаття 529.
   
3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» від 26.05.2004 р. № 693 // Офіційний вісник України вiд 11.06.2004р., № 21, стор. 79, стаття 1440.
   
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984р. №8073-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 18.12.1984р., № 51, стор. 1122.
   
5. Закон України “Про систему оподаткування" від 25.06.91р. №1251-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 24.09.1991р., № 39, стаття 510.
   
6. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93р. №3659-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 14.12.1993 - 1993 р., № 50, стаття 472
   
7. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 р. № 236/96-ВР // Відомості Верховної Ради України вiд 03.09.1996 - 1996 р., № 36, стаття 164
   
8. Розпорядження Антимонопольного комітету України «Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України» № 5 від 19.04.94 р.
   
9. Закон України «Про телебачення та радіомовлення» № 3759-XII від 21.12.93 р. // Відомості Верховної Ради України вiд 09.03.1994 - 1994 р., № 10, стаття 43
   
10. «Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про рекламу» - Монографія: Стрельников А.В. – Одеса, 2004 – 198 арк. – Бібліогр.: арк. 179 – 198.
    
11. «Управління у сфері рекламної діяльності: організаційно правовий аспект» - Монографія: Кузнецова З.В – Харків, 2003 – 192 арк. – Бібліогр.: арк 173 - 192 .
    

Ткаля О. В.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ІМУНІТЕТУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Нині в українському суспільстві та юридичній науці активно обговорюються проблеми імунітету. Значну увагу слід приділити інституту імунітету в кримінальному процесі, бо даний вид тісно переплітається з іншими видами правового імунітету та безпосередньо на них впливає.

Розкрити поняття імунітету в кримінальному процесі — означає виявити не тільки і не стільки його загальновживане значення, скільки його правові ознаки, його етимологію, походження. Слово «імунітет» походить від латинського слова «immunitas» - звільнення, позбавлення, незалежність, несхильність. В юридичному значенні правовий імунітет, згідно словників, є виняткове право не підкорятися деяким загальним законам, надане особам, що займають особливе положення в державі, тобто це особливі пільги і привілеї, що звільняють певних, визначених законом, осіб від певних обов’язків і відповідальності в цілях збереження ними свого особливого статусу.

Слід зазначити, що окремі аспекти проблеми імунітету в кримінальному процесі були предметом досліджень вчених різних галузей юридичної науки: С. А. Авакяна, С. С. Алексєєва, А. А. Безуглова, І. П. Бліщенка, В. Г. Даєва, Н. М. Кіпніса, Д. Б. Лєвіна, В. І. Руднєва, С. Г. Волкотруба , С. М. Стахівського, та інших.

Кримінально-процесуальним законодавством встановлений порядок провадження у кримінальних справах, який є єдиним та обов’язковим для всіх посадових осіб органів досудового слідства, дізнання та суду. У той же час є такі норми, які встановлюють особливий порядок провадження стосовно осіб, які користуються імунітетом. Встановлюючи особливу процедуру відносно цих осіб, законодавець виходить з того, яку роль ці особи відіграють у державі та суспільстві. З метою забезпечення їхньої безперервної діяльності, охорони моральних цінностей, запобігання незаконному та необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності, застосування засобів процесуального примусу та засудження, законодавець щодо цих осіб закріпив у Кримінально-процесуальному кодексі України (далі – КПК України) особливу процедуру відносно даних осіб.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, який був прийнятий у 1960 році, передбачено дипломатичну недоторканність (статті 3, 69, 182), право особи не свідчити щодо себе і членів сім’ї та близьких родичів (стаття 69-1). Даний нормативний акт не передбачає винятку стосовно провадження в справах, якщо як суб’єкти виступають громадяни України, наділені імунітетом в силу посади, яку вони посідають, а існуючі правові норми щодо імунітету іноземних громадян та представництв іноземних держав і міжнародних організацій потребують удосконалення. За роки незалежності в Україні нормативне врегулювання розглядуваного правового інституту зазнало значних змін, насамперед у зв’язку з прийняттям у 1996 році Конституції України, що знайшло своє відображення у зміні кола суб’єктів та обсягу наданих гарантій недоторканності (позбавлення недоторканності депутатів місцевих рад, зміна інституту суддівської недоторканності тощо), розвитком міжнародних відносин нашої держави, вступом до міжнародних організацій.

Діючий КПК України не виділяє самостійним розділом особливості провадження по кримінальних справах у відношенні до окремих категорій осіб і не визначає термінів «імунітет» або «дипломатичний імунітет», хоча відповідний інститут передбачається. Провадження по кримінальних справах відносно окремих категорій осіб зводиться до правил вирішення питань про збудження кримінальних справ, проведення обшуку, виїмки, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію проведення інших оперативно-розшукових дій. Норми КПК України носять бланкетний, відсилочний характер до іншого законодавства, яким встановлений винятковий порядок порушення кримінальної справи, залучення до кримінальної відповідальності, взяття під варту і застосування пов’язаних з цим правообмеженнь до державних діячів високого рівня. Оскільки такі привілеї носять не особовий, а публічно-правовий характер, остільки їх головна ціль і завдання — забезпечити незалежність влади, яку ці особи уявляють, створити сприятливе середовище і належні умови для виконання відповідних функцій і повноважень, якими наділяються особи, що володіють процесуальним імунітетом.

На думку В. Даєва, під імунітетом у кримінальному процесі слід розуміти, по-перше, звільнення окремих осіб від виконання певних процесуальних обов’язків і, по-друге, встановлення для деяких категорій осіб особливих гарантій обґрунтованості застосування до них заходів процесуального примусу або притягнення до відповідальності. Із запронованим В. Даєвим визначенням слід погодитись. Окремі автори оголосили норми про імунітет і привілеї такими, що суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом. Зокрема, В. И. Руднев стверджує, що «частина положень, що містять норми про імунітет вказаних категорій осіб (депутатів, суддів, прокурорів), є відступом від конституційного принципу рівності всіх громадян перед законом і судом ...».

Правові норми, що стосуються особливого порядку затримання, арешту, залучення до кримінальної відповідальності і т. і. відносно народних депутатів, народних суддів, народних засідателів, осіб, що володіють дипломатичним імунітетом, і інших окремих категорії громадян, є нормами винятковими. Тому важливою загальною правовою ознакою існуючих імунітетів слід визнати те, що всі вони регулюються винятковими, спеціальними нормами, які попереджають і запобігають можливості незаконного впливу на осіб з питань, пов’язаних з їх діяльністю. А саме, імунітети передбачені правовими нормами, розповсюджуються на тих осіб, на яких є прямі вказівки в Конституції України, українському законодавстві, міжнародних договорах (конвенціях, угодах), і лише в тому об’ємі, в якому вони обкреслені цими документами.

Стосовно деяких громадян закон встановлює імунітет від кримінальної відповідальності, статус повної або часткової (обмеженної) процесуальної недоторканності. Відповідно до Конституції України статус особливої (підвищеного рівня) недоторканності серед інших громадян України мають: Президент України, народні депутати, судді (статті 80, 105, 111, 126). Окрім названих вище осіб, законодавством України імунітети передбачені також для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати.

Серед імунітетів, передбачених міжнародно-правовими актами, доцільно виділяти: дипломатичні, тобто дипломатичних представництв, дипломатичних агентів, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, членів їх сімей, дипломатичних кур’єрів; консульські, тобто консульських установ та їх посадових осіб; глави, члени і персонал іноземних держав у міжнародних організаціях, посадові особи останніх; представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, співробітники делегацій іноземних держав. Що стосується імунітетів представників та представництв іноземних держав і міжнародних організацій, необхідно поділяти їх на імунітети особисті (тобто фізичних осіб) та імунітети відповідних представництв, приміщень, майна, архівів, кореспонденції.

У процесуальній літературі впродовж тривалого часу обговорюється проблема так званого імунітету свідків, що передбачає звільнення окремих їх категорій від обов’язку давати показання в передбачених законом випадках. Так, С.Стахівський дає визначення імунітету свідків як «...безумовного чи обмеженого звільнення деяких груп громадян від обов’язку давати показання, серед яких можна виділити осіб: 1) котрих заборонено допитувати як свідків; 2) які вправі відмовитися від дачі показань; 3) котрі можуть відмовитися відповідати на окремі запитання ...» Разом з тим про імунітет свідка допустимо вести мову лише тоді, коли особа може бути свідком, але має право відмовитись, від дачі показань. Тому як першу групу імунітетів у кримінальному судочинстві слід вважати імунітет свідків, до якого належать: право на захист від самообвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та членів сім’ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених відомостей.

Як вже зазначалося, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не використовується термін «імунітет», але, саме він найбільш точно підходить для означення розглядуваної сукупності правових норм. Таким чином, імунітетом у кримінальному судочинстві є сукупність виняткових правових норм, частина яких належить до міжнародного публічного та національного конституційного права, законодавства про судоустрій, а також до кримінально-процесуального права. Поняття кримінально-процесуального імунітету охоплює всі випадки звільнення осіб від певних процесуальних обов’язків та додаткові гарантії їх недоторканності в кримінальному судочинстві. Правові норми, які регулюють імунітет, визначають правовий статус суб’єктів кримінально-процесуальних відносин.

Крім того, враховуючи все вище сказане слід зазначити, що імунітет певних посадових осіб у сфері кримінального процесу визначається Конституцією України, яка є законом прямої дії. Недоторканність Президента України, народних депутатів України, суддів покликана забезпечити правомірність притягнення їх до кримінальної відповідальності і застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Розглядати імунітет свідків необхідно у контексті конституційного права особи давати (чи відмовитися давати) показання стосовно власної поведінки виключно з власної волі. А також, необхідно узагальнити правові норми про імунітет, що містяться у різних нормативно-правових актах, виходячи з верховенства норм Конституції України та потреби гармонізації норм національного законодавства з міжнародно-правовими договорами, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України. Виходячи з цього, необхідно доповнити проект КПК України новою главою, яка передбачала б правові норми щодо імунітету відповідних посадових осіб нашої держави.


Товмазова Є.М.

ЖИТТЯ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 137 КК УКРАЇНИ

Кримінальний кодекс України, прийнятий 1 вересня 2001 року, встановив кримінальну відповідальність за такий злочин, як неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137). Дане діяння здатно спричинити істотну шкоду здоров’ю дитини, а головне – посягає на найважливіше право дитини жити.

Об’єкт злочину є одним з конструктивних елементів складу злочину, а тому повне й чітке його відображення сприяє точному встановленню місця даної норми в системі Особливої частини Кримінального кодексу та є необхідною умовою правильної кваліфікації вчиненого суспільно небезпечного діяння, виявлення його характеру та ступеню суспільної небезпеки.

Дана стаття присвячена визначенню та кримінальній характеристиці життя дитини, як об’єкту неналежного виконання обов’язків щодо охорони та здоров’я дітей.

Стаття 137 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, міститься в розділі ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України – “Злочини проти життя та здоров’я особи”. Отже, родовим об’єктом даного складу злочину виступає життя та здоров’я людини.

Визначаючи безпосередній об’єкт неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, слід відзначити, що він охоплює значно вужчу сферу відносин: це життя та здоров’я дитини.

Життя людини є унікальним природним феноменом, а право на життя – органічною складовою правової реальності сучасної соціальної історії. З огляду на це розуміння, виправданою є класифікація природних прав людини П. Рабіновича, згідно з якою право на життя належить до так званих фізичних прав (життєвих, вітальних, соматичних), оскільки воно має на меті забезпечення “її біологічного, “тілесного” існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення цього права, втрачають сенс будь-які права людини, які належать до інших груп” [1, с. 52].

Право дитини на життя – це перше право дитини, яке було узаконене міжнародним співтовариством і після якого всі інші права дітей набрали сили норм міжнародного права.

Женевська Декларація прав дитини 1924 р. вперше наголосила на тому, що діти внаслідок їх фізичної та розумової незрілості потребують спеціальної охорони та піклування, включаючи і відповідний правовий захист, як до, так і після народження. Пізніше, право дитини на життя було закріплено в Загальній декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (стаття 3) та Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. Однак, найбільш повним нормативно правовим актом в сфері захисту прав дітей, в тому числі захисту їх життя та здоров’я, стала Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, яку Україна ратифікувала 27 лютого 1991 року. В статті 6 цієї Конвенції проголошено невід’ємне право кожної дитини на життя, а також виживання і здоровий розвиток.

Слід відзначити, що, відповідно до чинного законодавства України, виникнення та припинення права особи на життя обмежується процесами народження та смерті. Дане положення знаходить своє відображення в Законі України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року [2]. Стаття 6 цього Закону проголошує, що кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.

“Життя є найціннішим природним благом людини. Як біологічний процес воно має свої початковий і кінцевий моменти, фіксація яких представляє винятково важливе практичне значення для правильного застосування законів про відповідальність за вбивство” [3, с. 6].

В кримінально-правовій науці існували різні точки зору щодо моменту початку життя. В.Д. Набоков початком життя вважав появу з утроби матері будь-якої частини тіла дитини, І.Я. Фойніцький початком життя вважав момент, коли дитина відділилася від матері та почала самостійно дихати [4, с. 13].

Більшість науковців додержуються точки зору, що життя і здоров’я особи стають об’єктом кримінально-правової охорони з моменту початку фізіологічних пологів. Однак саме поняття “початок фізіологічних пологів” трактується по-різному. Ряд вчених відзначають, що “початок фізіологічних пологів” є аналогічним поняттю “початок родового процесу” [5, с. 6; 3, с. 6]. А. Н. Попов, посилаючись на роботи вчених медиків відмічає, що початком пологів вважають появу регулярних скорочень мускулатури матки – переймів [6, с. 28]. Самі ж пологи (період пологів), на думку А. Н. Попова настають після 22-ох тижнів вагітності, з моменту початку природного або штучного переривання вагітності [7, с. 58-59].

Існує й інша думка щодо початкового моменту кримінально-правової охорони життя і здоров’я особи: вказані об’єкти повинні бути поставлені під охорону Кримінального Закону вже з моменту перебування дитини в утробі матері (з моменту запліднення, на певних строках вагітності). На сьогоднішній день існує лише один міжнародний правовий акт, який підтверджує дану точку зору, – Американська конвенція про права людини, стаття 4 якої проголошує право на повагу до життя людини з моменту зачаття [8, С. 143].

Дитина в утробі матері дихає, вже через 18 днів після запліднення в неї починає битися серце, на 21 день приходить у дію її власна система кровообігу, кров не змішується із кров’ю матері і може відрізнятися за групою. Маємо всі ознаки життя, крім однієї, – плід ще не може жити самостійним життям, являється частиною організму матері. Тому суспільно небезпечне діяння, яке призвело до переривання вагітності жінки, за кримінальним законодавством України кваліфікується як нанесення тяжких тілесних ушкоджень, а не як діяння проти ще ненародженої дитини (плоду).

Іншим чином вирішується питання щодо кримінально-правової охорони життя ще ненародженої дитини в США. Наприклад, Кримінальний кодекс штату Нью-Йорк в § 125.00 під вбивством визначає спричинення смерті “еще не родившемуся ребенку, которым женщина была беременна в течении 24 недель…” [4, с. 13]. Це свідчить про те, що на відміну від національного законодавства, законодавство США, ставить під охорону Кримінального закону життя ще ненародженої дитини і охороняє його в повній мірі, як і життя матері цієї дитини.

Щодо національного кримінального законодавства, то воно не захищає життя та здоров’я ще ненародженої дитини, так як у кримінальному праві України початковим моментом кримінально-правової охорони життя особи визнається момент фізіологічних пологів. Однак, слід звернути увагу на статтю 121 КК України “Умисне тяжке тілесне ушкодження”, поняттям якого охоплюється ушкодження, що спричинило переривання вагітності, та п.2 ч.2 статті 115 КК України “Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності”. Аналізуючи дані склади злочинів, очевидно, що законодавець все ж таки визнає цінність ще ненародженого життя, однак поки що не закріплює його на юридичному рівні.

З викладеного вище витікає ще одне дуже важливе положення – необхідність охорони життя та здоров’я жінки, яка перебуває у стані вагітності, адже шкода, заподіяна здоров’ю матері, може негативно відбитися на здоров’ї дитини після її народження або навіть призвести до смерті дитини.

Кінцевим моментом припинення дії кримінально-правової охорони життя та здоров’я переважна більшість науковців вважають настання фізіологічної смерті людини, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку [9, с. 272].

Враховуючи вищевикладене, вважаємо за доцільне визначити в якості об’єкту неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, крім життя дитини, життя вагітної жінки.

Література:

1. Г.Миронова. Право людини на життя // Право України. – 2006. – № 9. – С.52-55
   
2. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ // ВВР. – 2001. – № 30. – Ст. 142.
   
3. Борисов В. И., Куц В. Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: НПКФ «Консум». – 1995. – 104 с.
   
4. Боров С. Проблемы определения начала жизни человека в уголовном праве // Уголовное право. – 2004. – № 4. – С. 13-14.
   
5. Сташис В. В., Бажанов М. И. Личность под охраной уголовного закона. – Симферополь: «Таврида», 1996. – 235с.
   
6. Попов А. Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 465с.
   
7. Заславська М. Г. Кримінальна відповідальність за неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей: соціальна обумовленість і склад злочину: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / М. Г. Заславська. – Х., 2005. – 224 л.
   
8. Права человека. Сборник универсальных и региональных международных документов. – М. – 1990., С. 143.
   
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року/ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104с.
   

Трипульский Григорий

ОСОБЕННОСТИ РАССМОТРЕНИЯ ЛИЧНЫХ НЕИМУЩЕСТВЕННЫХ СПОРОВ МЕЖДУ РОДИТЕЛЯМИ И ДЕТЬМИ

Мой доклад посвящен освещению общих вопросов касающихся особенностей рассмотрения личных неимущественных споров между родителями и детьми.

Актуальность рассмотрения настоящей темы вызвана, прежде всего, многочисленными изменениями законодательства Украины посвященного вопросам брака и семьи. Принятие нового Семейного Кодекса повлекло за собой многочисленные споры и разночтения действующего законодательства. Не отрицая общей прогрессивности СК, а также безусловной целесообразности его введения, следует сказать, что некоторые нормы Семейного кодекса посвященные вопросам личных неимущественных прав и обязанностей родителей и детей (Глава 13 Семейного Кодекса) не совсем последовательны и не согласованы с существующим процессуальным законодательством.

Вообще следует сказать, что законодатель достаточно странно и непоследовательно установил некоторые возрастные барьеры в Семейном кодексе. Например, в статье 148 СК сказано, что в случае изменения фамилии одного из родителей фамилия ребенка может быть изменена по соглашению обоих родителей и с согласия ребенка, достигшего семи лет. В то же время статья 149 СК предусматривает, что если отец изменил свое имя, отчество ребенка, достигшего четырнадцати лет изменяется с его согласия. Следует сказать, что если свое имя ребенок осознает в наиболее раннем возрасте, то осознание своей фамилии и отчества приходят практически одновременно. В связи с этим представляется крайне непоследовательным и нецелесообразным установление разных возрастных критериев для изъявления ребенком своего мнения. Кроме того, в СК не указан порядок, в котором ребенок должен сделать такое заявление. По всей видимости, наиболее целесообразной и логичной следует признать письменную форму такого заявления. А учитывая, тот факт, что в семилетнем возрасте ребенок только получает азы правописания и, как правило, еще не имеет своей подписи, возрастом начиная с которого следует спрашивать ребенка о его согласии на изменение отчества и фамилии следовало бы закрепить четырнадцать лет.

Также останавливаясь на теме права ребенка на имя, следует отметить, что часть 3 ст. 146 СК «Определение имени ребенка» устанавливает возможность родителям в случае возникновения у них спора об имени ребенка обратиться за его разрешением в органы опеки и попечительства или в суд (в ст.63 КоБС не была предусмотрена возможность судебного разрешения данного спора, хотя это можно было сделать сославшись на ст.124 Конституции Украины). При разрешении данного спора суд может оказаться в крайне затруднительной ситуации в которой ему фактически придется выбирать то имя, которое ему больше нравиться или просто разрешить данный спор путем жеребьевки!

Также следует отметить, что в отличии от КоБС Украины СК не устанавливает обязательное участие органов опеки и попечительства и прокурора в разрешении семейных споров связанных с личными неимущественными отношениями между родителями и детьми. В КоБС в многих статьях (ст.69, 71, 76) указано на необходимость участия в споре указанных органов, а также на обязательное наличие в деле письменного заключения органов опеки и попечительства. Отсутствие в деле представителей данных органов могло и являлось основанием для отмены судебного решения.

Семейный кодекс, хотя и предусматривает во многих случаях необходимость согласия органов опеки и попечительства (ч.4 ст.143 СК), возможность разрешения ими спора (ч. 3, ст.145 СК; ч. 3, ст.146 СК; ч. 4, ст.148 СК; ч. 3, ст.152 СК; ст.158 СК; ч. 2, ст.170 СК), а также возможность инициирования ими гражданского дела (ч. 3, ст.161 СК; ст.165 СК), однако не устанавливает обязательность их участия в дела. По моему мнению, законодатель ошибочно отменил такое участие органов опеки и попечительства в деле. Дело в том, что рассматривая споры о личных неимущественных правоотношениях между родителями и детьми суду будет достаточно проблематично самостоятельно выяснить всю специфику взаимоотношений между ними. Трудно представить себе, чтобы судья с целью установления фактических обстоятельств дела лично побывал в семье спорящих, непосредственно выявил круг лиц (соседей, родственников и пр.) которые бы могли бы дать необходимые свидетельские показания. Скорее всего, теперь, при разрешении многих дел суд будет подходить достаточно формально к разбирательству данных споров и с целью процессуальной экономии не привлекать к участию в деле представителей соответствующих органов.

Говоря о неточностях Семейного Кодекса, следует особо отметить статью 154 СК «Права родителей по защите ребенка». Данная статья устанавливает следующие правила: «часть 2. Родители имеют право обращаться в суд, органы государственной власти, местного самоуправления и общественные организации за защитой прав и интересов ребенка, а также нетрудоспособных сына, дочери как их законные представители без специальных на то полномочий. Часть 3. Родители имеют право обратиться за защитой прав и интересов детей и тогда, когда в соответствии с законом они сами вправе обратиться за такой защитой». Если буквально рассматривать данную норму, то следует сделать вывод, что родители ребенка независимо от его возраста, в случае нарушения его прав и интересов имеют право без специальных на то полномочий обратиться от их имени в суд. Данная норма нарушает принцип диспозитивности установленный в процессуальном законодательстве. Представьте себе, что руководствуясь данной нормой Семейного Кодекса, родители совершеннолетнего гражданина обратятся в суд например к его соседу или работодателю если посчитают, что его права нарушены. И хотя в дальнейшем, в ходе судебного разбирательства, такой гражданин вправе будет отказаться от иска (не поддержать заявленные требования) и суд на основании статьи 121 ГПК Украины оставит заявление без рассмотрения, его отношения с ответчиком могут быть непоправимо испорчены.

По моему мнению, в статье 154 СК следовало бы ввести ограничение, которое бы позволяло родителям представлять только своих несовершеннолетних детей. Закрепление данного правила гарантирует гражданину его право закрепленное в статье 32 Конституции Украины на невмешательство в его личную и семейную жизнь.

Таким образом, хотелось бы еще раз заметить необходимость совершенствования существующего законодательства Украины касающегося семейного права и особенного такого его немаловажного института как личные неимущественные отношения между родителями и детьми с целью его приведения в соответствие с Конституцией Украины, Гражданско-процессуальным Кодексом и другими нормативными актами.


Узунова Оксана

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ ДЖЕРЕЛАМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Сучасна українська держава бере активну участь у загальносвітових і регіональних процесах, що призводить до значного розширення обсягу, сфери і географії участі українських громадян у міжнародних відносинах. Між Україною і іноземними країнами активно розвиваються економічні, політичні, культурні та інші зв’язки. Отримав розвиток і процес демократизації суспільства. Більше уваги суспільство і держава приділяють питанням, що належать до забезпечення прав людини в різних галузях, у тому числі і у сфері кримінально-процесуальних правовідносин.

Демократичні перетворення, що відбулися в нашій країні, курс на проведення правової реформи, зажадали перегляду традиційних підходів вітчизняної науки радянського періоду про право і його джерела, у тому числі джерела такої галузі права, як кримінально-процесуальне. Тривале панування позитивістського праворозуміння, що вбачало в праві винятково продукт діяльності держави в особі законодавчих органів, визначило відношення вітчизняної юриспруденції до форм вираження правових норм. Теза, відповідно до якої єдиним джерелом кримінально-процесуального права може бути тільки закон, стала своєрідною аксіомою кримінально-процесуальної науки. На практиці таке відношення до права і його джерел призвело до того, що на території нашої держави діяли кримінально-процесуальні норми, визнані в цей час неконституційними у зв’язку з обмеженням ними окремих прав і свобод учасників кримінального судочинства, або неправильним визначенням ролі суду в кримінальному процесі. Нове праворозуміння призвело до закріплення в ст. 9 Конституції України (далі - Конституція) положення про те, що "чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України", а також до необхідності проведення судової реформи, спрямованої на створення незалежної та самостійної стосовно інших галузей державної влади судової влади.

Джерела кримінально-процесуального права - це нормативно-правові акти, прийняті вищим законодавчим органом України. Норми кримінально-процесуального права можуть міститися тільки в законах.

Конституція є одним з основних джерел кримінально-процесуального законодавства, яка має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території України ( п. 2, п. 3 ст. 8 Конституції). Тому в кримінальному процесі, конституційні норми можуть застосовуватися безпосередньо. Разом з тим, законом передбачається, що норми кримінального судочинства можуть включатися і в інших нормативно-правових актах України і встановлюватися в інших джерелах, наприклад у міжнародних договорах, укладених Україною з іншими країнами, нормах міжнародного права (п. 2 ст. 8, п. 1 ст. 9 Конституції).

Загальновизнані принципи і норми міжнародно-правових актів є складовою частиною кримінально-процесуального права і безпосередньо породжують права людини в кримінальному процесі. Якщо міжнародно-правовими нормами встановлені інші правила, чим передбачені законом України, то застосовуються правила міжнародно-правового документа. Таким чином, на нашу думку, міжнародно-правові акти є важливою передумовою вдосконалювання кримінально-процесуального законодавства України.

Багато змін і доповнення, внесені останнім часом у кримінально-процесуальне законодавство України, стали результатом визнання Україною важливості міжнародно-правових норм для захисту прав і свобод людини. Міжнародно-правові акти вплинули на регулювання кримінально-процесуальних відносин.

У цей час, у зв’язку із розробкою нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), посилена увага до міжнародних принципів захисту і забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального процесу, взаємодії органів слідства і судів України з відповідними установами іноземних держав у процесі здійснення провадження у кримінальних справах.

Разом з тим багато авторів, що досліджують дані проблеми, не йдуть далі простого зіставлення міжнародних норм і українського законодавства і пропозицій про необхідність приведення КПК України у відповідність із міжнародно-правовими актами. Як і раніше залишаються не повною мірою вирішеними питання співвідношення українського кримінально-процесуального і міжнародного права, умови застосування в Україні норм міжнародного права, значення актів іноземних правоохоронних органів і так далі.

Незаперечним фактом є те, що законотворча робота в галузі правового регулювання взаємної правової допомоги у кримінальних справах повинна здійснюватися неухильно в рамках основного принципу міжнародного співробітництва в питаннях боротьби зі злочинністю: будь-які відповідні положення необхідно погоджувати з правами людини і свободою особи. Без цієї головної гарантії прийняті міри не одержать законного статусу, що буде на руку винятково злочинцям. Для того щоб рішучі заходи боротьби проти них і злочинів, які вони скоюють, одержали визнання в суспільстві, ці міри повинні здійснюватися в умовах жорсткого дотримання високих моральних норм і правових стандартів.

Саме тому на сьогоднішній день значне місце приділяється аналізу загальних умов і форм правової допомоги з погляду забезпечення при їхній реалізації ефективного захисту конституційних прав громадян. У даному ракурсі особливу значимість мають: імунітет (гарантії) осіб, що проживають за кордоном і з’явилися в запитуючу державу для дачі показань чи надання іншого сприяння слідству; права цих осіб на відмову від дачі показань; обмеження використання інформації й конфіденційність відомостей, отриманих у рамках взаємної правової допомоги; співвідношення недоторканності приватного життя і прав власності з різними формами правової допомоги - обшуком, виїмкою, передачею предметів і документів, арештом коштів і майна, відстеженням повідомлень.

На даний момент однією з основних завдань при вирішенні питань, пов’язаних з попередженням, припиненням і розслідуванням злочинів є розробка проектів міжнародних договорів України, міжвідомчих актів та інших документів, що забезпечують міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю. Необхідно вдосконалювати взаємодію судів, прокурорів та органів досудового слідства із іноземними партнерами; розвивати правову базу участі компетентних органів України в міжнародному співробітництві при розслідуванні злочинів; продовжувати роботу зі створення цілісної системи міжнародних актів і міжнародних договорів України, що використовуються як джерела кримінально-процесуального права. Насущною є проблема визначення місця та ролі норм міжнародного права, актів судів різної юрисдикції у вітчизняній правовій системі, у тому числі й у сфері кримінального судочинства. Таким чином, насамперед, перед наукою кримінального процесу стоїть завдання дослідження теоретичних питань, пов’язаних з можливістю визнання джерелами кримінально-процесуального права України: загальновизнані принципів і норм міжнародного права та міжнародні договори України.

Слід зазначити, що особливу роль у становленні й підтримці міжнародного правопорядку, грають основні принципи міжнародного права. Вони адресовані всім членам міжнародного співтовариства держав і є загальновизнаними нормами. Саме тому дані принципи є правовою основою для прийняття всіх міжнародних договорів і орієнтиром при прийнятті рішень в обставинах, що не мають міжнародно-правової регламентації або у випадку її неповноти. Співвідношення і взаємодія принципів міжнародного права й національного кримінального судочинства пов’язане з тим, що Конституція включила норми міжнародного до національної системи права.

Включення загальновизнаних міжнародних принципів і норм у правову систему України має на увазі визнання Україною не тільки норм, які знайшли своє нормативне закріплення в міжнародних актах, але й тих норм, які складаються в практиці держав. Звідси слідує, що Україна здобуває джерело права у вигляді міжнародного прецеденту.

Основними правовими засобами встановлення загальних норм міжнародного права виступають рішення міжнародних судових органів - рішення Європейського Суду з прав людини, що має силу прецеденту. Вони сприяють з’ясуванню змісту міжнародних норм загального значення, відіграють важливу роль у процесі їхнього формування, сприяють становленню одних і припиненню дії інших.

У свою чергу, зайва квапливість із впровадженням певних міжнародно-правових норм у кримінальне судочинство веде до непередбачуваних українською практикою проблемам їхнього застосування. Введення положень міжнародного права в правову систему України повинне відбуватися поступово, шляхом відшукання достатніх передумов до використання тієї або іншої міжнародної норми. Законодавець повинен передбачати можливі наслідки, які може викликати реалізація нового акту.


Ульянова Галина Олексіївна

ЩОДО ПОНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Дослідження поняття компетенції є предметом різних галузей права: конституційного, адміністративного, господарського права та ін. При цьому, незважаючи на достатньо велику кількість праць, предметом яких виступає категорія «компетенція», серед науковців немає одностайності щодо її визначення. Особливо це стосується господарської компетенції, яка за сучасних умов набуває нового змісту та значення.

Правильне розуміння компетенції та встановлення її суб’єктів дозволяє визначити способи її закріплення в законі та інших нормативних актах.

Оптимальне визначення змісту господарської компетенції органів державної влади є одним з чинників, від яких залежить утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України, організація багатьох суб’єктів господарювання [1, с. 1].

Перш ніж розкривати саме поняття господарської компетенції, вважаємо за необхідне навести найбільш розповсюджені підходи до визначення такої категорії, як «компетенція».

Слово компетенція походить від лат. «сompetentia» (ведення, здатність, приналежність за правом) та має 2 значення:

1. коло питань, в яких особа володіють певними пізнаннями;
   
2. коло повноважень (прав та обов’язків).
   

У літературі існує чимало позицій з приводу того, що ж таке компетенція. Традиційною є та, що елементами компетенції є права й обов’язки [2, с.10], в числі інших вказують предмети відання, функції завдання, які стоять перед органом, територію його діяльності, відповідальність [3, с.21].

Також компетенція визначається як сукупність всіх повноважень (прав та обов’язків), якими в конкретній галузі наділений будь-який орган чи службова особа, ці повноваження визначені конституцією, законами, указами.

І.Л. Бачило визначає компетенцію в широкому та вузькому розумінні. В узькому розумінні компетенція – це власне права та обов’язки (повноваження).

В широкому сенсі компетенція визначає: яке місце посідає орган управління в системі органів державної влади, які завдання на нього покладаються, що може і зобов’язаний орган робити в межах своєї сфери (коло його діяльності), якими володіє повноваженнями, та за що і як саме відповідає суб’єкт управління [4].

Поняття «господарська компетенція» трактується також неоднозначно. Так, зазначається, що в понятті «господарська компетенція» поєднується приватноправовий (всі повноваження з управління) та публічно правовий (сукупність конкретних прав та обов’язків у сфері господарської діяльності) елементи [5, с. 9].

В.К. Мамутов в залежності від кола вирішуваних питань поділяє органи управління господарством на органи загальної господарської компетенції та органи спеціальної господарської компетенції[2, с.22].

Незважаючи на розбіжності в визначенні поняття компетенції взагалі, та господарської компетенції, зокрема, загальним є те, що компетенція складає необхідний елемент правового статусу саме державного органу.

Легальне визначення поняття «господарська компетенція» закріплено в Господарському кодексі України.

Відповідно до ст. 43 ГКУ господарська компетенція визначається як сукупність господарських прав та обов’язків [6].

При цьому суб’єктами наділеними господарською компетенцією є :

- суб’єкти господарювання – господарюючі організації та фізичні особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності (відповідно до ст. 55 ГК України);

- органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (відповідно до ст.ст. 2, 8 ГК України).

Також вважається, що до суб’єктів, наділених господарською компетенцією, можна віднести і органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які приймають безпосередньо участь в господарській діяльності, відповідно до ч.3 ст.8 ГК України.

На нашу думку, застосування поняття «господарська компетенція» до суб’єктів господарювання, як це передбачено ст.55 Господарського кодексу України, є не зовсім доречним.

Вважається, що поняття «господарська компетенція» має визначати повноваження державних органів в сфері регулювання господарської діяльності, і передбачати чітко визначене і закріплене в законі коло прав і обов’язків державних органів щодо регулювання окремих правовідносин в сфері господарювання, за межі яких органи не повинні виходити.

Що стосується суб’єктів господарювання, то вони відповідно до ст.ст. 6, 43, 44 ГК України здійснюють свою діяльність на підставі економічної багатоманітності, мають право без обмежень, самостійно здійснювати будь яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, є вільними у виборі форм, способів здійснення господарської діяльності. Тому більш доцільним вважається до суб’єктів господарювання застосовувати поняття «господарської правоздатності» - як можливості мати певні права та нести певні обов’язки, а не господарської компетенції.

Таким чином, незважаючи на закріплення в ГК України визначення поняття «господарської компетенції», актуальним залишається дослідження його сутності, співвідношення з правосуб’єктністю, а також визначення суб’єктів, які мають наділятись господарською компетенцією.

Література:

1. Захарченко А.М. Господарська компетенція місцевих державних адміністрацій// автореферат на здобут. зв. кан.ю.н., Донецьк, 2007.

2. Мамутов В.К. Компетенция государственных органов в решении хозяйственных вопросов, «Юридическая литература», 1964.

3. Шеремет К.Ф. Вопросы компетенции местных советов// Советское государство и право. – 1965. - №4. – с. 21.

4. Бачило И.Л. Функции органов управления (правовые проблемы оформления и реализации), М.: «Юридическая литература», 1976.

5. Господарський кодекс України: Науково-практичний коментар/ за ред. О.І. Харитонової. – Х.: Одіссей, 2006.

6. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради. - 2003.-№18-20, №21-22.- ст.144.


Шевченко Н.М.

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СПІВВІДНОШЕННІ З ГОСПОДАРСЬКМИ САНКЦІЯМИ

Відповідальності в господарському праві присвячена досить значна наукова юридична література. Найбільш докладно ці питання розглядалися в роботах В.К.Мамутова, В.С.Мартемьянова, Г.В.Пронської, В.С.Щербини та інших вчених. Однак залишається багато дискусійних проблем, що становлять значний інтерес, тим більш, що в загальній теорії також не визначено єдиного поняття юридичної відповідальності.

Метою цієї статті є дослідження господарсько-правової відповідальності у її співвідношенні з господарськими санкціями.

Одним з найбільш розповсюджених поглядів на юридичну відповідальність є її розуміння як застосування заходів державного примусу.

Юридична відповідальність визначається як застосування до правопорушника передбачених санкцією правової норми заходів державного примусу, що виявляються у формі позбавлень особистості, організаційного або майнового характеру [1, с.418; 2, с.233]. Подібним із наведеним є визначення юридичної відповідальності як застосування до особи, яка вчинила правопорушення, заходів державного примусу, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку [3, с.592]. Юридична відповідальність має державно-примусовий характер, вона полягає в застосуванні до правопорушника юридичних санкцій, що містять певні позбавлення та обмеження особистого, майнового та іншого характеру [4, с.94].

Для правильного розуміння юридичної відповідальності необхідно дослідити її співвідношення із санкціями. Складність такого аналізу полягає в тому, що термін «санкція» також є багатозначним.

Він означає:

• по-перше, захід державного примусу, що застосовується до правопорушника;
  
• по-друге, структурний елемент правової норми;
  
• по-третє, несприятливі наслідки правопорушення у вигляді додаткових обтяжень, обмежень права особистого або майнового характеру.
  

У цьому дослідженні становить інтерес санкція насамперед як захід державного примусу, що застосовується до правопорушника.

У літературі існують кілька точок зору на взаємозв’язок відповідальності і санкції:

• відповідно до однієї з них, санкція – це різновид відповідальності;
  
• згідно з другою - відповідальність є видом санкцій;
  
• відповідно до третьої - санкції та відповідальність рівнозначні.
  

Вважаємо, що не можна ототожнювати санкції і відповідальність, оскільки відповідальність є не заходом державного примусу, а її застосуванням. Крім того, юридична відповідальність означає застосування не будь-якої санкції. В юридичній літературі прийнятий поділ санкцій на дві самостійні групи: заходи відповідальності та міри захисту.

Тому заходи відповідальності та інші санкції, що не є такими, необхідно чітко розмежовувати. Відповідальністю слід вважати лише застосування санкцій, що мають на меті покарання винного правопорушника і виражаються в позбавленні його суб’єктивного права або покладанні на нього додаткових несприятливих наслідків.

Разом з тим, найбільш розповсюдженим є позначення господарсько-правової відповідальності через поняття «господарські санкції». В.С.Щербина вважає, що відповідальність у господарському праві (господарсько-правова відповідальність) – це комплексний правовий інститут, який має свій особливий предмет регулювання – господарські правопорушення [5, с.160]. Відповідальністю є застосування до правопорушника встановлених законом або договором санкцій, внаслідок чого він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові наслідки застосування санкцій [6, с.164]. Господарсько-правова відповідальність, на погляд В.К.Мамутова, це перетерплювання (або несення) господарським органом несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом санкцій (мір відповідальності) економічного характеру [7, с.27].

Ця точка зору підтримана законодавцем. Згідно зі ст.216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Господарськими санкціями відповідно до ст.217 ГК визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

У науково-практичному коментарі Господарського кодексу України вказується, що поняття господарських санкцій та їх виділення в окрему самостійну групу є новелою в законодавстві і охоплює широке коло заходів, перелік та порядок здійснення яких встановлено іншими статтями розділу V Кодексу і спеціальними законами [8, с.354].

Як зазначається в літературі, господарсько-правова санкція становить визначену безпосередньо законом або договором міру (масштаб, величину) відповідальності правопорушника. Це гранична величина майново-примусового впливу на правопорушника, який може застосувати до нього кредитор або відповідний орган (суд). Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін „економічні” означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобов’язання [9, с.164-165].

Таким чином, господарсько-правовій відповідальності властиві загальні риси юридичної відповідальності: вона містить державний примус, суспільний осуд правопорушника, супроводжується появою для нього негативних наслідків у формі певних обмежень. Разом з тим, вона має специфічні риси, що дозволяють відмежувати її від інших видів відповідальності.

Господарсько-правову відповідальність можна визначити як застосування господарських санкцій, що здійснюється за допомогою державного примусу і виражається в суспільному осуді винного правопорушника і покладанні на нього додаткових обтяжень майнового характеру або позбавленні його суб’єктивного права.

Для господарсько-правової відповідальності як інституту господарського права важливим є удосконалення господарських санкцій, які хоча і забезпечують окремі сфери господарювання, але потребують розвитку. Це стосується, зокрема, деяких адміністративно-господарських санкцій, що передбачені у Господарському кодексі України, але не знайшли закріплення в інших законах. Зокрема, не закріплені в спеціальних законах такі передбачені в Господарському кодексі адміністративно-господарські санкції як зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності, скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання тощо.

Усунення зазначених прогалин та неточностей у законодавстві буде сприяти досягненню системності і погодженості в регламентації належного охоронно-правового забезпечення господарської діяльності.

Література:

1. Теория государства и права. Учебник /Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова. - М.: Изд. Группа Норма-Инфра-М, 1998. – 570 с.
   
2. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 272 с.
   
3. Общая теория государства и права. Академический курс в двух томах /Под ред. проф. М.Н.Марченко. Том 2. Теория права. - М.: Изд-во «Зерцало», 1998. - 656 с.
   
4. Марчук В.Н., Ніколаєва Л.В. Основні поняття та категорії права: Навч. посібник. - К.: Істина, 2001. – 144 с.
   
5. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. - 384 с.
   
6. Там само.
   
7. Мамутов В.К., Овсиенко В.В., Юдин В.Я. Предприятие и материальная ответственность. – Киев: Наук. думка, 1971.
   
8. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України /За заг. ред. В.К.Мамутова. – Київ: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
   
9. Щербина В.С. Вказ. соч.