Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
ЗАКОНОПРОЕКТНІ РОБОТИ З ПИТАННЯ ПРО ПОХІДНІ ПОЗОВИ АКЦІОНЕРІВ
Міжнародний досвід демонструє, що найважливішою категорією похідних позовів є позови акціонерів. Це пояснюється кількома причинами. У формі акціонерних товариств створюються як правило найбільші компанії, як в Україні, так і у багатьох зарубіжних країнах. Великі компанії характеризуються найбільшою гостротою проблеми розподілу власності та контролю: як правило, вони мають значну кількість акціонерів з різною кількістю акцій та різним рівнем впливу на управління товариством. Крім того, навіть найбільші акціонери стикаються з проблемою щоденного контролю над діяльністю менеджерів компанії. Вирішити багато проблем в цій сфері дозволяє саме механізм похідного позову.
Похідний (непрямий) позов можна коротко визначити як правовий механізм, який дозволяє заявляти та підтримувати позови в інтересах юридичної особи її учасникам або кредиторам, якщо юридична особа не ініціює розгляд самостійно в силу зацікавленості осіб, які входять до складу органів управління юридичної особи або контролюють такі органи управління, в операціях, які стали підставою для подання позову.
Похідні позови, які ще іноді іменують непрямим позовами, є формою правового захисту, у якій позов подається однією особою в інтересах іншої особи за відсутності оформленого представництва чи іншим чином спеціально висловленої волі особи, яку представляють, на подання такого позову. Такі позови можуть подаватися у випадках, передбачених законом або установчими документами осіб, в інтересах яких подається такий позов. Похідними є позови, які подаються учасниками (засновниками) юридичних осіб або кредиторами особи в інтересах такої юридичної особи або боржника, відповідно.
Проблема запровадження механізму похідного позову є особливо актуальною саме в контексті регулювання діяльності акціонерних товариств. Саме в цій сфері на похідні позови має бути звернено найбільшу увагу.
На даний час похідні позови акціонерів залишаються в Україні поза сферою правового регулювання. Цю ситуацію могло б змінити прийняття довго обговорюваного проекту Закону України «Про акціонерні товариства», необхідність прийняття якого широко визнається політиками, експертами у сфері економіки, та професійною юридичною громадськістю.
Це відрізняє проект Закону, прийнятий у першій редакції Верховною Радою України V скликання, від попередніх проектів, зокрема проекту Закону «Про акціонерні товариства», який було подано до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України 15 грудня 2000 р. (проект № 6300) та який було відхилено Верховною Радою України 29 травня 2001 р. Частина 4 статті 62 цього проекту передбачала, що акціонери (акціонер), які в сукупності є власниками не менше 1 відсотка простих акцій товариства, мають право звернутися позовом до посадових осіб органів товариства про відшкодування товариству завданих збитків. Це положення було аналогічним за змісту положенню ч. 5 ст. 71 чинного Федерального Закону Російської Федерації «Про акціонерні товариства».
На жаль, в ході останнього доопрацювання проекту положення про подання похідних позовів акціонерами було вилучено з проекту (за виключенням права акціонерів оспорювати певні угоди), що варто оцінити як негативний крок. Почасти його може бути мотивовано побоюваннями щодо можливості зловживання права міноритарних акціонерів, що на жаль стало в Україні доволі поширеним явищем. Однак заперечення самої можливості подання похідних позовів в Україні не є адекватним засобом такої боротьби, адже неврегулюваність питання призводить до переміщення усіх важелів контролю в акціонерних товариствах до мажоритарних акціонерів. Це робить неможлвивим захист права малих акціонерів-інвесторів. Відсутність правового захисту таких акціонерів не сприяє розвитку фондового ринку та інвестиційному процесу в державі. Адже коли абсолютний контроль за господарським товариством має особа, яка володіє лише простою більшістю чи шістдесятьма відсотками акцій, фактично інвестори, що володіють рештою акцій, позбавляються будь-яких прав і в економічному розумінні втрачають своє право власності.
Проблеми, які потребують врегулювання в ході законодавчого врегулювання питань подання та розгляду похідних позовів включають ключове матеріально-правове питання—а саме кому має бути надано право подання таких позовів, а також численні процесуальні питання:
- яким чином необхідно відзначати статус учасників судового розгляду за похідним позовом та яким має бути співвідношення статусу різних учасників судового розгляду, а саме: (1) чи має бути юридична особа, в інтересах якої подається позов, позивачем чи відповідачем у ході судового розгляду такого позову та (2) чи має учасник або кредитор, який подав похідний позов, розглядатися як окремий позивач у справі чи лише як представник відповідної юридичної особи;
- питання розподілу судових витрат, в першу чергу витрат на надання правової допомоги, а саме: у разі задоволення похідного позову чи має бути покладено на юридичну особу компенсацію витрат особи, яка звернулася з похідним позовом в інтересах такої юридичної особи;
- яким чином забезпечити преюдиціальний характер судового рішення за похідним позовом для інших учасників юридичної особи та акціонерів, щоб не допустити можливості появи значної кількості суперечливих судових рішень, і одночасно не допустити зловживань можливостями такої преюдиції на шкоду іншим учасникам та кредиторам, які не беруть участі у процесі;
- можливість та доцільність встановлення обов’язкової процедури досудового врегулювання спору перед зверненням до суду з похідним позовом: чи можливо і чи доцільно запровадити вимогу, за прикладом США, Німеччини та деяких інших стран, перед зверненням до суду з похідним позовом звернутися до наглядової ради чи загальних зборів учасників юридичної особи з вимогою про подання аналогічного позову від імені самої юридичної особи;
- визначення підвідомчості похідних позовів у випадках, коли вони стосуються господарських товариств, але подаються учасниками-фізичними особами.
Палій Н.І.
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ РЕКРЕАЦІЙНИХ ЗОН ТА ТЕРИТОРІЙ
Усі свої фізіологічні, духовні, естетичні, культурні потреби людина задовольняє через взаємодію з навколишнім природним середовищем. На протязі свого життя людина потребує збереження та поліпшення свого здоров’я , організує свій відпочинок з метою поліпшення життєвих сил. Для цього обираються найбільш цінні природні ресурси, які мають благоприємні оздоровчі властивості та на яких можливо здійснювати відпочинок населення, що позитивно впливає на організм людини. К таким цінним природним об’єктам відносяться рекреаційні зони та території.
Рекреаційні зони та території – це ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення та туризму, для відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення екологічної безпеки [1].
Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю[2].
У зв’язку з прийняттям Земельного кодексу 2001 року, який виділив землі рекреаційного призначення як окрему категорію земельного фонду, до видів діяльності, які можуть здійснюватися в рекреаційних зонах, згідно зі ст. 50 Земельного кодексу додалася ще й спортивна діяльність [3]. Спорт визначається як органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності [4].
Перелік видів рекреаційних зон та територій наводиться у ст. 51 Земельного кодексу [5]: зелені зони і зелені насадження населених пунктів, навчально-туристичні і екологічні стежки, марковані траси, території будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури та спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також дачних ділянок та інших об’єктів стаціонарної рекреації. Цей перелік не є вичерпаним, бо до складу рекреаційних зон та територій можуть входити й інші території, призначені для відпочинку населення.
Слід сказати, що поняття рекреаційної зони ширше за поняття земель рекреаційного призначення. До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Рекреаційні зони та території можуть мати свого землекористувача чи входити до складу інших видів землекористувань, наприклад, земель лісогосподарського призначення (ліси населених пунктів), природно-заповідного фонду.
Юридичними ознаками рекреаційних зон та територій є: можливість використання для організації масового відпочинку населення сукупності природних умов і процесів та природно-антропогенних комплексів; підтвердження якості ділянок суші та водного простору, що сприяє відновленню психологічних, фізіологічних, духовних потреб людини; оголошення меж, розмірів ділянок суші і водного простору рекреаційними зонами та територіями; визначення порядку використання таких зон та територій для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, їхньої охорони, обліку, моніторингу.
Наявність даних ознак є достатньою для визначення відповідних територій рекреаційними зонами та територіями.
Деякі особливості правового режиму рекреаційних зон та територій визначено Лісовим кодексом [6]. Рекреаційні зони та території можуть виділятись у складі земель лісогосподарського призначення. Користування такими ділянками в рекреаційних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування зон і санітарних вимог.
Окремі аспекти правового режиму рекреаційних зон та територій висвітлені у Водному кодексі України [7], зокрема це норми, що встановлюють порядок і вимоги рекреаційного водокористування.
Значна частина рекреаційних зон та територій розташована на землях рекреаційного призначення, тому користування ними залежить від форм використання таких земель.
Земельне законодавство України не обмежує форм власності, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначення. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов’язання стосовно дотримання охоронного режиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо більшості інших категорій земель.
Режим використання земель рекреаційного призначення залежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місцевими радами відповідно до законодавства України та АР Крим.
Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним законодавством. На цих землях забороняється: господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище; зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за цільовим призначенням.
Критерії якості навколишнього природного середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш суворими, ніж у цілому на території країни.
Література:
1. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 41. – Ст. 546.
2. Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 31. – Ст. 241.
3. Природноресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – С. 312.
4. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1994 року з наступними змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 14. – Ст. 80.
5. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. Ст. 27.
6. Лісовий кодекс від 21 січня 1994 року (в ред. Закону України № 3404-IV від 8 січня 2006 року) // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 21. – Ст. 170.
7. Водний кодекс України від 6 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 190.
Писаренко Л.М.
ПРОЯВИ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ СТУДЕНТІВ-ПРАВОЗНАВЦІВ ЯК СВІДЧЕННЯ ФАХОВОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ЗРІЛОСТІ
Правосвідомість – це сфера суспільної, групової і індивідуальної свідомості, що відображає правову дійсність у формі юридичних знань, оціночного відношення до права і практики його застосування, правових установок і ціннісних орієнтацій, які регулюють людську поведінку в юридично значущих ситуаціях.
Професійна правосвідомість характерна людям, які мають спеціальну юридичну освіту і займаються практичною юридичною діяльністю. Її особливість полягає в доскональному знанні правових норм, регулюючих той чи інший вид діяльності, певних юридичних процедур. Це правосвідомість практикуючих юристів: суддів, прокурорів, адвокатів, юрисконсультів і т. д.
Для людини, яка обрала юридичну діяльність як свою професію, обов´язковим елементом правосвідомості повинно бути почуття глибокої поваги до закону, права, усвідомлення їх доцільності і справедливості, переконання, що неможливо порушити діючі закони і нормативні акти або ігнорувати їх вимоги.
Тому важливою є проблема підготовки спеціалістів в області права, а саме: формування у них високої професійної свідомості. Основною сферою формування правової свідомості юристів є навчальний заклад, в якому чітко організований навчальний процес. Саме в процесі навчання студенти-правознавці отримують необхідні знання, на основі яких у них формується професійна поведінка, яка включає в себе уміння володіти мистецтвом спілкування, уміння створювати морально-психологічну атмосферу досягнення найбільш сприятливого результату у спілкуванні з колегами і клієнтами; уміння оформити прийняте рішення у відповідності з правилами юридичної техніки і естетики, і добиватися його виконання [4, с.13].
Сферою формування професійної свідомості студентів-юристів служить не тільки навчальний процес і науково-дослідна робота, а і їхнє суспільно-громадське життя, вільний час, побут, відпочинок і т.д. Навчальний процес є головним фактором розвитку правосвідомості студентів юридичного профілю. Правова свідомість майбутніх юристів за своїм змістом, глибиною і обсягом повинна бути більш значущою, ніж у пересічних членів українського соціуму. Правосвідомість особистості, в тому числі юриста, відображає правову систему і систему права і законодавства.
Розглядаючи питання правосвідомості, необхідно виділити її складову – індивідуальну правосвідомість. Індивідуальна правосвідомість особистості юриста потенційно існує у формі правових знань, але проявляється і функціонує в процесі правомірної діяльності і поведінки. До своєї структури вона включає такі складові: 1) знання права і законодавства; 2) повагу до права, до закону на основі правових переконань; 3) готовність до соціально-правової активності по реалізації (виконанню, дотриманню, використанню) і застосуванню норм права.3, с. 183
Проаналізувавши більш глибоко правосвідомість, приходимо до висновку, що правосвідомість має складну будову. Її основними елементами є: інтелектуальні (раціональні), емоційні та вольові процеси і стани.
В інтелектуальній сфері правосвідомості особистості юриста можна виділити: пізнання державно-правових явищ (як інтелектуальний процес) і його результати – правові стани. Результати пізнання бувають надзвичайно різними: це професійні правові знання, вміння, навики і досвід. Вони можуть виражатися в аналізі і оцінці фактичних обставин у справи у виборі правових норм, в їх тлумаченні – з’ясування і роз’яснення змісту, в прийнятті рішень по юридичних справах.
Інтелектуальна сфера правосвідомості особи надзвичайно тісно пов’язана з її емоційними процесами і станами2. До останніх відносяться правові емоції, правові почуття і відчуття особистості юриста. Ця сфера найскладніша, тому що вона динамічна і її важко зафіксувати, особливо емоції.
Правові емоції мають свій предмет – вони відображають правові явища, пов’язані із реалізацією і застосуванням права. Як специфічна форма відображення правових явищ, вони виражаються в емоційному відгуку, в міміці, у думках, судженнях, в настрої, в чуттєвій діяльності і поведінці. Правові емоції пов’язані з реалізацією суб’єктивних прав і обов’язків особистості, а також проявляються як емоційна оцінка інших правових ситуацій.
Складність цієї проблеми полягає в тому, що емоції неможливо відірвати від почуттів, які становлять ядро правосвідомості особистості. Предметом правових емоцій є не тільки правові явища, але і правові почуття, які по своїй суті відображають правові явища і є більш стабільними. У зв’язку з цим переживання і хвилювання можуть охопити весь духовний і фізичний стан особистості. Сильні емоції, особливо негативні, ведуть до тяжких хвороб, конфліктів, втрати контролю особи над собою, правопорушень, а іноді і злочинів, до негативних наслідків у роботі.1, с. 3
З емоціями надзвичайно тісно пов’язані правові почуття, оскільки емоції не можуть існувати без почуттів. Правові почуття – це більш стійкі і тривалі психічні стани, хоча вони теж мають свою динаміку і полярність (позитивні і негативні).
Правові почуття, будучи досить складними за своєю структурою, включають у себе правові знання – образ права взагалі чи суб’єктивного права, закону, конкретні об’єкти (предмети) і суб’єкти правовідносин і їх ідеальні образи, суб’єктивне відношення до них – позитивне або негативне. Ці відносини можуть виражатись у різних формах: в мисленні і мові, в чуттєвій діяльності, в емоціях, в чуттєвому тоні, в жестах і міміці. У правових почуттях виражається спрямованість особистості для задоволення особистих, колективних, державних чи суспільних потреб та інтересів.
Великим компонентом індивідуальної правосвідомості є вольова сфера особистості. Вона також складається із певних вольових процесів і станів. Вольова дія починається із усвідомлення мети і прагнення до неї, яка стає дієвою, перетворюючись на бажання і намір. По суті вольова сфера правосвідомості особистості починається з усвідомлення правових потреб і інтересів суб’єктів суспільних відносин. Правові потреби і інтереси – це рушійні сили (джерело) поведінки і діяльності особистості, вони примушують її вступати в суспільні правовідносини.
Правосвідомість особистості юриста – це така форма відображення правових явищ, яка включає в себе інтелектуальні, емоційні і вольові процеси і стани: професійні знання діючого права і законодавства, вміння і навики реалізації і застосування правових норм, емоції і почуття, правові орієнтації і установки, які синтезуються в прийнятих рішеннях, що мають правовий характер і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності і поведінки у сфері правовідносин.
Як висновок, слід відмітити, що перш за все необхідно постійно звертати увагу на взаємозв’язок структурних елементів професійної правосвідомості при формуванні цілісної особистості сучасних студентів-юристів як майбутніх всебічно освічених і високо кваліфікованих теоретиків та практиків-правознавців.
Література:
- Василюк Ф.Е. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуаций. – М.: Изд. Моск. ун-та, 1984.
- Додонов Б.И. В мире эмоций. – К.: Политиздат Укр., 1987.
- Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К.: Укр. Центр духовної культури, 1998.
- Скакун О.Ф. Правова деонтологія. – Харків, 2002. – с. 13
Романенко Марина
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ЗАКЛЮЧЕНИЯ МИРОВОГО СОГЛАШЕНИЯ В УГОЛОВНОМ ПРОЦЕССЕ КАК ВАЖНЕЙШЕЙ ЮРИДИЧЕСКОЙ ГАРАНТИИ В СФЕРЕ АЛЬТЕРНАТИВНЫХ ФОРМ РАЗРЕШЕНИЯ ПРАВОВЫХ КОНФЛИКТОВ
Заключение мирового соглашения, относится к той области, где наиболее оптимально сочетание частных и государственных интересов. Ведь как отмечал В.А. Рязановский при характеристике гражданского процесса: «при организации процесса должны быть приняты не только интересы отдельных лиц и свойства принадлежащих им гражданских прав, но и интересы правопорядка, интересы публичные»[1, с.33]. С этой точки зрения законодательная регламентация мирового соглашения должна строиться таким образом, чтобы, во-первых, полностью обеспечить возможность реализации диспозитивных прав сторон, и, во-вторых, использовать эту возможность в целях повышения эффективности судебной деятельности по гражданским делам [2, с.311].
Однако, помимо широкого использования мирового соглашения в гражданско-правовой сфере, в последнее время все больше высказываются позиции о возможности его заключения и в уголовном процессе [3, с.23]. В мировой научной мысли проблема применения мирового соглашения в уголовном процессе получила название «восстановительное правосудие» и была поднята в период 70-х годов.
При восстановительном подходе к правосудию в рамках разрешения правового конфликта во главу угла ставится упор не на наказание, а на примирение сторон и возмещении ущерба. То есть при такой процедуре, в первую очередь, выясняется не истина по уголовному делу, а последствия для конкретного человека.
В настоящее время в России имеется законодательный потенциал реализации концепции восстановительного правосудия. Содержится он в уголовно-правовом институте освобождения от уголовной ответственности в связи с примирением с потерпевшим (ст. 76 УК РФ) [4] и соответствующем ему уголовно-процессуальном институте прекращения уголовных дел в связи в примирением сторон (ст. 25 УПК РФ) [5].
Однако, следует еще раз подчеркнуть, что указанные статьи – это не восстановительное правосудие, а только законодательный потенциал для него.
Статья 25 УПК РФ устанавливает процессуальный порядок применения статьи 76 УК РФ. В ней говориться, что суд, прокурор, а также следователь и дознаватель с согласия прокурора вправе на основании заявления потерпевшего или его законного представителя прекратить уголовное дело в отношении лица, подозреваемого или обвиняемого в совершении преступления небольшой или средней тяжести, в случаях, предусмотренных статьей 76 УК РФ, если это лицо примирилось с потерпевшим и загладило причиненный ему вред. Нетрадиционное основание освобождения от уголовной ответственности в связи с примирением с потерпевшим, закрепленное в ст. 76 УК РФ, заставляет несколько иначе взглянуть на роль и место примирения вообще и мировых соглашений в частности в контексте законодательной регламентации российского уголовного процесса.
В связи с отсутствием четкой законодательной регламентацией, существуют разнообразные понимания «примирения» между обвиняемым (подозреваемым) и потерпевшим. Так, одни авторы понимают его как односторонний отказ потерпевшего от привлечения лица к уголовной ответственности, что характерно для дел частного обвинения и не отражает специфики прекращения дел частно-публичного и публичного обвинения; другие определяют «примирение» через категорию «результат» (рассматривая примирения как результат) [3, с.56]. По нашему мнению, прав Е.А. Рубинштейн, рассматривающий примирение как «определенный поведенческий акт, … связанный с необходимостью активных действий, направленных как на разрешение конфликта, так и на исправление его последствий в виде заглаживания вреда» [6, с.14]. Заглаживание вреда, как условие прекращения уголовных дел в порядке ст. 25 УПК РФ сводится к исполнению лицом (обвиняемым, подозреваемым) обязательств вследствие причинения вреда (деликтных обязательств). Но потерпевший вправе и не требовать возмещения вреда.
В связи с этим, в теории и на практике существует проблема: следует ли понимать употребленное законодателем прошедшее время («загладило причиненный ущерб») буквально? [3, с.26].
По мнению некоторых авторов, прекращение уголовного дела и освобождение от уголовной ответственности в порядке вышеуказанной статьи должны допускаться и в том случае, когда вред еще реально не заглажен (не возмещен), но со стороны уголовно-правового конфликта (потерпевший и лицо, совершившее преступление) заключили «примирительный договор» - соглашение, в котором предусмотрели порядок возмещения ущерба, причиненного преступлением [7, с.111]. Подобного рода соглашения получили достаточно широкое распространение в таких странах как Англия, США, Франция и ряде других. Возникает вопрос: кто в таком случае должен утверждать соглашение сторон, чтобы оно стало обязательным для исполнения? На наш взгляд, правы ученые, которые утверждают, что утверждение подобного рода уголовно-процессуальных мировых соглашений и придание им исполнительной силы могло бы быть включено в число полномочий мирового судьи (именно так обстояло дело в дореволюционной России) [8, с.54].
А пока потерпевший, согласившийся на заключение с виновным договора о возмещении причиненного преступлением вреда, в случае прекращения уголовного дела на основании ст. 76 УК РФ и ст. 25 УПК РФ имеет возможность искать защиты своих прав при неисполнении (ненадлежащем исполнении) условий договора только в порядке гражданского судопроизводства.
В действующем уголовно-процессуальном законодательстве нигде прямо не говориться об использовании в рамках института прекращения уголовных дел в связи с примирением сторон примирительных соглашений, но анализ законодательства позволяет сделать вывод о том, что их использование все же допускается. При этом представляется, что такие соглашения должны заключаться в письменной форме, утверждаться судом и иметь силу исполнительного листа [9, с.152].
Итак, для реального внедрения возможности заключения мирового соглашения в нашу судебную систему, основанного на четком законодательном регулировании, требуются дальнейшие теоретические разработки в этой сфере с учетом отечественного и современного зарубежного опыта.
Литература:
1. Рязановский В.А. Единство процесса. М., 1996.
2. Носырева Е.И. Альтернативное разрешение гражданско-правовых споров в США. Дисс. … док. юрид. наук. Воронеж. 2001.
3. Головко Л.В. Мировое соглашение в уголовном процессе и его гражданско-правовая природа // Законодательство. 1990. №10.
4. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 N 63-ФЗ, Собрание законодательства РФ, 17.06.1996, N 25, ст. 2954.
5. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18.12.2001 N 174-ФЗ, Собрание законодательства РФ", 24.12.2001, N 52 (ч. I), ст. 4921.
6. Рубинштейн Е.А. Нормативное регулирование института прекращения уголовных дел в связи с примирением сторон: автореф. дис. канд. юрид. наук. М., 2004.
7. Научно-практическая конференция «Правовое обеспечение практики восстановительного правосудия: Мировые тенденции и перспективы в России» (материал подготовил М.Г. Флямер) // Государство и право. 2003. №10.
8. Немытина М.В. Местная юстиция в России во второй половине XIX века. // Правоведение. 1997. №4.
9. Брыжинский А.А. Альтернативное разрешение правовых споров и конфликтов в России. Дисс. … канд. юрид. наук. Саранск. 2005.
Романова Елена Владимировна
ОПРЕДЕЛЕНИЕ СПЕЦИАЛЬНОГО СУБЪЕКТА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПО УГОЛОВНОМУ ПРАВУ УКРАИНЫ
Одним из системнообразующих элементов состава преступления в уголовном праве является субъект преступления, который обладает совокупностью признаков, указанных в уголовном законе, и обозначает лицо, совершившее общественно опасное деяние и которое может и обязано нести перед государством уголовную ответственность. Законодатель выделил специальный раздел IV в Общей части Уголовного кодекса Украины и закрепил в ч.1 ст.18 признаки этого субъекта.
«Субъектом преступления является физическое вменяемое лицо, совершившее преступление в возрасте, с которого, в соответствии с настоящим Кодексом, может наступать уголовная ответственность» [1, 52].
Признаки общего субъекта, обязательны для всех составов преступления и необходимы для квалификации любого преступления, однако в некоторых случаях законодатель предусматривает в нормах Особенной части УК Украины ответственность лиц, обладающих наряду с основными, другими признаками, не типичные для всех субъектов. Это так называемый специальный субъект преступления. Под специальным субъектом понимается лицо, которое, помимо перечисленных выше признаков, обладает дополнительными признаками и свойствами, характеризующими специфику данного преступления.
Понятие специального субъекта преступления обусловлено спецификой отдельных видов преступлений, совершение которых возможно только в связи с определением возложенных на них законом определенных обязанностей [2, 138].
В юридической литературе по истории Советского уголовного права не было уделено должного внимания разработки в законодательстве положений о специальном субъекте преступления. Между тем, это очень важное понятие уголовно-правовое понятие мы встречаем уже в самых ранних декретах Советской власти. Так в законодательных актах того периода имеется значительное количество норм, «содержащих специальные указания на ограничение возможных субъектов определенных преступлений специальными субъектами. К ним относятся, например, нормы, устанавливающие уголовную ответственность за должностные, воинские преступления, за нарушение трудовой дисциплины на транспорте, за обмеривание и обвешивание потребителей, за неоказание медицинской помощи без уважительной причин и другие. Выделение особого понятия специальных субъектов преступления связано прежде всего с тем, что на определенный круг людей советское государство возлагает обязанности, сознательное не выполнение или недобросовестное выполнение которых в ряде случаях может повлечь за собой тяжелые последствия[2, 139].
Понятие и признаки специального субъекта на более поздних этапах развития уголовного права в Советском государстве было расширено и дополнено. Однако прежнее уголовное законодательство, так и не включило в себя понятие специального субъекта.
Новый уголовный кодекс Украины, не только внесло изменения, но и впервые фиксирует и определяет признаки специального субъекта преступления, существенно их расширяя по сравнения с прежним законодательством.
В соответствии с частью 2 статьи 18УК Украины: «Специальным субъектом преступления является физическое вменяемое лицо, совершившее в возрасте, с которого может наступать уголовная ответственность, преступление, субъектом которого может быть лишь определенное лицо»[1, 52].
Некоторые ученые считают, что признаки специального субъекта преступления не являются однородными и отражают различные стороны лица, совершаемого преступления. Подобные свойства, подчеркиваемые законодателем в конкретных составах, характеризующие личность, настолько существенны, что их наличие, с точки зрения уголовного закона, либо делает деяние общественно опасным, либо резко меняет характер и степень общественной опасности [3, 18].
Вышеизложенное, свидетельствует об актуальности изучения выбранной темы, необходимости ее осмысления, а также обобщения практики применения многочисленных норм со специальным субъектом, что в свою очередь закладывает основу правильной и однозначной квалификации преступления.
Новый УК Украины включает в себя более 60% составов со специальным субъектом преступления, в отличие от прежнего УК Украины, который содержал около 40% таких составов. Увеличение составов преступления со специальным субъектом связано, прежде всего, с изменением в социальной, политической, экономических сферах суверенного украинского государства, что требовало соответственно изменений в правовой регламентации общественной жизни и, в частности в уголовном праве.
Вывод: тенденция к расширению составов со специальным субъектом вызвано по нашему мнению, прежде всего тем, что законодатель все в большей степени стремится индивидуализировать, дифференцировать уголовную ответственность путем описания в законе точного круга лиц, которые могут ее нести. Создание специальных норм, каковыми являются статьи УК, где предусмотрена ответственность специальных субъектов, повышает превентивную роль закона.
Литература:
1.Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий / Под ред. Стрельцова Е.Л. - Харьков: «Одессей», 2007. – 871 с.
2.Владимиров В.А., Левицкий Г.А. Субъект преступления по советскому уголовному праву. - М.: Наука, 1964. – 60 с.
3.Магарин Н.С., Бараненко Д.В. Субъект преступления по новому уголовному законодательству Украины.- Одесса: «Астропринт», 2001. – 104 с.
Свида О.Г.
ДО ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ІЗ СУДАМИ ІНШИХ СУДОВИХ ЮРИСДИКЦІЙ
Як відомо, Конституцією України закріплено положення, згідно з яким, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124). У Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) встановлено, що “юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення” (ч. 2 ст. 4 КАСУ) і деталізовано, які саме публічно-правові спори мають розглядатися за його правилами, а які ні.
На сьогодні, коли завершується етап фактичного створення адміністративних судів та за умов, коли вже реально діє Кодекс адміністративного судочинства України, одним з найгостріших стає питання розмежування компетенції вказаних судів із судами інших судових юрисдикцій. Вказане питання вимагає як ґрунтовного наукового дослідження, що останнім часом здійснювалося низкою дослідників, таких як В. Дурнєв, Г. Рижков, Ю.Педько, А.Зєлєнцов, В.Ніколаєнко, Г.Літвинова, С.Ребриста, І.Коліушко, Р.Куйбіда та багатьма іншими, так і вивчення зарубіжного досвіду вирішення цього питання.
Проблема розмежування компетенції адміністративних судів із судами інших судових юрисдикцій постає у декількох аспектах:
– розмежування компетенції між адміністративними судами та Конституційним Судом України.
– розмежування компетенції між адміністративними судами та загальними судами.
– розмежування компетенції між адміністративними судами та господарськими судами.
На наш погляд, вирішення зазначеної проблеми можливе декількома способами:
1. Шляхом законодавчого визначення чітких меж компетенції суду кожної судової юрисдикції.
2. Шляхом вирішення юрисдикційного конфлікту у судовому порядку судовим органом, що наділений для цього спеціальними повноваженнями.
Розглянемо детальніше кожен із зазначених способів.
Як відомо, стаття 17 КАСУ встановлює коло справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Проблема визначення компетенції адміністративних судів пов’язана із застосуванням на законодавчому рівні відносно нового терміну, а саме “справа адміністративної юрисдикції”, під якою розуміється “переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень” (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАСУ).
Аналіз нині діючої редакції КАСУ не дозволяє сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними судами та судами інших судових юрисдикцій.
Зважаючи на це, досить великого значення набувають роз’яснення вищих судових органів України з цього приводу [1; 2; 3]. Проте головним недоліком таких роз’яснень є той факт, що у них не виробляються загальні правила поділу компетенції судів різних судових юрисдикцій, а здійснюються спроби віднести лише окремі категорії справ до компетенції суду тієї чи іншою юрисдикції.
Саме тому, на наш погляд, особливого значення набуває другий із зазначених вище способів вирішення проблем поділу компетенції судів різних судових юрисдикцій, а саме шляхом передачі юрисдикційного конфлікту на вирішення судовим органом, що наділений для цього спеціальними повноваженнями.
В даному разі в світовій практиці зазначений спосіб представлений декількома варіантами, а саме:
– розгляд юрисдикційних конфліктів передається на розгляд спеціально утвореного для вирішення такої категорій справ судового органу (наприклад, в Німеччині – Загальний сенат вищих федеральних судів, Туреччині – Суд з юрисдикційних конфліктів, в Центрально-африканській республіці – Трибунал конфліктів [4, 213; 4, 797] та ін.). Але, виходячи з вітчизняних реалій відправлення правосуддя, такий підхід, на наш погляд, значно би ускладнив захист прав і свобод людини і громадянина в Україні, а тому є неприйнятним.
– розгляд юрисдикційних конфліктів передається на розгляд вищого судового органу країни (наприклад, Венесуела, Індонезія, Італія, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Югославія [4, 168; 4, 286; 4, 327; 4, 455; 4, 582; 4, 937]). Одним з варіантів є також вирішення юрисдикційних конфліктів в Йорданії, де в такому випадку голова Касаційного суду (аналог Верховного Суду України) призначає спеціальний трибунал, який вирішує спір про юрисдикцію або розглядає справу по суті [4, 290].
Зважаючи на викладене, зазначимо, що останній із зазначених варіантів є найбільш прийнятним в Україні, а тому вважаємо за доцільне доповнити ч. 2 ст. 47 Закону України “Про судоустрій України” пунктом 1-1: “розглядає спори з приводу компетенції судових органів різних судових юрисдикцій”.
В КАСУ визначено, що у випадку, коли виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України (ч. 2 ст. 241 КАСУ).
Аналогічні положення містяться у законодавстві Франції, де передбачено можливість винесення рішень змішаною палатою Касаційного суду, яка складається із представників 3 палат (всього їх 6) у випадках, коли в одній з палат голоси розподілились порівну, або коли справа містить питання, що торкається компетенції декількох палат чи викликає суперечливі міркування [4, 854].
Отже, з метою фактичної реалізації зазначеного повноваження вважаємо можливим віднести його кола питань, що вирішуються спільним засіданням відповідних палат Верховного Суду України.
Вказане дозволяє зробити висновок, що питання розмежування компетенції адміністративних судів із судами інших судових юрисдикцій залишається одним з найгостріших на сьогодні, потребує подальшого дослідження, проте вважаємо, що обидва із зазначених варіантів заслуговують на увагу та мають реалізовуватися паралельно, що сприятиме кращому захистові прав фізичних та юридичних осіб у багатьох сферах життя.
Література:
- Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами: Інформаційний лист Верховного Суду України від 26 грудня 2005 року № 3.2.-2005 // nau.kiev.ua.
- Про деякі питання, пов’язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів: Інформаційний лист Вищого господарського судому України від 7 лютого 2006 року № 01-8/301 // Вісник господарського судочинства. – 2006. – № 2. – 12.04.2006.
- Про Інформаційний лист Верховного Суду України від 08.11.2005 № 3.2.-2005: Інформаційний лист Вищого господарського судому України від 25 листопада 2005 року № 01-8/2228 // Вісник господарського судочинства. – 2006. – № 1. – 12.12.2005.
- Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во НОРМА, 2003.