Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Інновації у місцевому самоврядуванні україни: поняття та система Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів державного управління щодо захисту права власності Інституціональні особливості та процес формування інституту лобізму Кримінальний закон в системі правових заходів протидії організованій злочинній діяльності у зовнішньоекономічній сфері

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

ІННОВАЦІЇ У МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА

Інновації у місцевому самоврядуванні представляють собою кардинально нові технології у системі місцевого самоврядування або удосконалення існуючих технологій і повноважень органів місцевого самоврядування у організаційно-правовій, матеріальній, фінансовій, соціально-економічній, культурній, зовнішньоекономічній, правоохоронній, професійно-кадровій, інформаційній галузях життєдіяльності населення (територіальних громад), у сфері гарантування місцевого самоврядування та відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Згідно з цим визначенням, пропонуємо такі основні групи в системі інновацій місцевого самоврядування України:

- організаційно-правові;

- соціальні;

- фінансово-економічні;

- інформаційно-технічні;

- професійно-управлінські;

- правоохоронні.

К організаційно-правовим інноваціям відноситься соціальне замовлення, як проведення соціального експерименту та державно-правовий експеримент. Метою проведення соціального експерименту в масштабах міста, (а саме впровадження механізму соціального замовлення в систему місцевого самоврядування в м. Одесі [1], Києві, Боярках, Луцьку, Харкові, Сімферополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. ) та державно-правового експерименту розвитку місцевого самоврядування в м. Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області [2] було залучення некомерційних організацій та, звісно, додаткових недержавних ресурсів, окрім місцевого бюджету, для вирішення соціальних проблем міста.

До інноваційних соціальних технологій І. Ніколіна відносить: моніторинг, експертизу та діагностику соціального розвитку регіону. А. Кузнєцов вважає соціальними інноваційними технологіями вдосконалення механізму державного регулювання соціально-економічного розвитку регіону технологію вияву і фіксації соціально-економічних потреб, технологію соціального партнерства та моніторингу .

Інноваційні соціальні технології доцільно використовувати під час прогнозування, програмування, оцінки відстеження суспільного розвитку і, відповідно, реформування організаційно-функціональної системи державного управління місцевого розвитку [3, 16].

К фінансово-економічним інноваціям, ураховуючи європейський досвід у галузі створення та функціонування кредитних систем органів місцевого самоврядування, можна віднести сектор муніципальних запозичень із залученням інвестиційних ресурсів через посередництво великих банків, причому слід зазначити, що в сучасних умовах вирішення цього питання можливе шляхом налагодження системи залучень органами місцевого самоврядування через випуски облігацій місцевих позик, які саме є однією з форм безпосереднього доступу до ринку капіталу [4, 244].

Інформаційно-технічні інновації включають в себе інформаційні системи і технології, включаючи використання Інтернету (електронний муніципалітет) та засоби масової інформації [5, 44].

До числа факторів, які стримують розвиток регіонів відносяться низький професійний рівень управлінських кадрів, не налагоджений механізм використання його потенціалу, який характеризується слабкою системою навчання, підбору управлінських кадрів [6, 233]. Тому у сучасних концепціях місцевого розвитку в Україні муніципальний менеджмент та стратегічне планування набувають характеру парадигмальних складових нового управління.. Виходячи з особливостей сучасного менеджменту, можна сформувати уявлення про муніципальний менеджмент як систему управлінсько-політичних відносин, що орієнтовані на соціально-визначений результат і реалізують керований розвиток муніципального утворення з метою ефективного задоволення комплексу потреб територіальної громади в узгодженні з регіональними та загальнодержавними інтересами. Водночас керований розвиток не може бути реалізований без стратегічного планування, яке сьогодні вже розглядається як особливий ресурс місцевого розвитку [7, 314-316]. На наш погляд, муніципальний менеджмент та стратегічне планування можна віднести до групи професійно-управлінських інновацій.

До групи правоохоронних інновацій можна віднести створення в системі місцевого самоврядування спеціальних правоохоронних формувань-муніципальної міліції, яка б забезпечувала виконання рішень органів місцевого самоврядування з питань забезпечення законності, правопорядку, охорони прав і законних інтересів громадян [8, 264].

Цей перелік інновацій у системі місцевого самоврядування, звичайно, не є вичерпним, але ми намагались виявити найбільш важливі інноваційні технології для реформування системи місцевого самоврядування в цілому, та окремих, найбільш уразливих, його аспектів.

Література:

1. Положение о социальном заказе в городе Одессе: Приложение к решению Одесского городского совета от 10 августа 2000 года № 1440-ХХІІІ // Социальный заказ в Одессе. Сборник актов местного самоуправления. – Одесса, 2000.

2. Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в м. Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області: Закон України від 05.04.2001 р. № 2352-ІІІ// ВВР, 2001. - №29. – Ст.138.

3. Див.: Ніколіна І. Роль інноваційних соціальних технологій в державному управлінні// Вісник державної служби України. – 2006. - №3. – С.16.

4. Див.: Єрмакович С. Необхідність залучення Україною європейського досвіду впровадження місцевих позик з використанням боргових фінансових інструментів // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали наук-практ. конф./ За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – С.244.

5. Див.: Васильєв А. Применение инновационных технологий в муниципальном управлении // Проблемы местного самоуправления. – 2003. - №2. – С. 44.

6. Див.: Иванов В.Н., Патрушев В.И. Инновационные социальные технологии государственного и муниципального управления. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО "Издательство "Экономика", 2001. – С. 233.

7. Див.: Шаров Ю. Управлінсько-методологічні проблеми муніципального розвитку // Інноваційні механізми місцевого та регіонального розвитку. За матеріалами VIII Всеукраїнських муніципальних слухань "Ресурси місцевого і регіонального розвитку: національний та міжнародний аспекти", 29 липня-2 серпня 2002 року, Судак, Автономна Республіка Крим / Науковий редактор: М.Пухтинський. – К.: Атіка-Н, 2003. – С. 314-316.

8. Див.: Кравченко В. Проблеми та перспективи розвитку законодавства про місцеве самоврядування. – Інноваційні механізми місцевого та регіонального розвитку. – С. 264.


Личенко Ірина

АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Першочерговим завданням української держави в рамках адміністративної реформи є розробка і вдосконалення організаційних форм управління в сфері охорони права власності, що дозволить раціонально розподілити повноваження в сфері охорони права власності між органами держави та органами місцевого самоврядування. Ефективність функціонування всієї системи захисту права власності в першу чергу залежить від ефективності адміністративно-юрисдикційної діяльності органів державного управління в цій сфері.

Під адміністративно-юрисдикційною діяльністю органів державного управління в сфері власності вбачається врегульована адміністративним законодавством діяльність її посадових осіб, спрямована на виявлення адміністративних проступків в сфері власності, здійснення провадження в справах про них, яке включає оформлення матеріалів про ці проступки, розгляд і вирішення справ про них, в тому числі застосування адміністративних стягнень, перегляд постанов по справах внаслідок оскарження, а також їх виконання.

На відміну від правосуддя, характерною рисою адміністративної юрисдикції є множинність суб’єктів, що здійснюють цю діяльність [1, ст. 71]. В той же час поступове розширення меж адміністративної юрисдикції спричинило передачу частини юрисдикційних повноважень судам.

Згідно КУпАП правом розглядати справи про адміністративні правопорушення, які посягають на право власності та приймати рішення з цього приводу наділені суди (судді) районні, районні в містах, міські чи міськрайонні, органи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі праці, спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузях водного господарства, геології та використання надр, органи рибоохорони, органи лісового господарства, мисливського господарства, органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України.

Конкретні повноваження суб’єктів адміністративної юрисдикції, уповноважених розглядати адміністративні правопорушення, що посягають на власність, зафіксовані у статтях 221, 231, 238-1, 239, 240, 241, 242, 242-1 КУпАП. Система органів, наділених адміністративно-юрисдикційними повноваженнями щодо захисту права власності відповідно до чинного законодавства України, передбачає існування двох незалежних ланок – органів правозастосування (органи виконавчої влади) та органів правосуддя. Діяльність цих органів регламентується різними нормативними актами. Однак, враховуючи, що цими різними органами розглядаються однорідні правові питання (застосування до винної особи адміністративного стягнення за вчинення адміністративного проступку, що порушує права власника), і відсутній єдиний нормативний акт, який би регламентував їх процесуальну діяльність, виникає нагальна потреба в прийнятті Кодексу адміністративних процедур. На сьогодні розроблений його проект, який вміщує основні положення стосовно процесуальної діяльності уповноважених органів.

Правовідносини в процесі застосування адміністративних стягнень за вчинення правопорушень, що посягають на право власності проходять певні стадії :

1) порушення справи про адміністративне правопорушення;

2) передача матеріалів на розгляд уповноваженого органу;

3) розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення рішення;

4) оскарження;

5) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення [2, ст.161, 166, 168, 169].

На сьогоднішній день основними перешкодами ефективного функціонування системи захисту права власності є нечітке визначення компетенції органів державної влади в сфері захисту права власності, відсутність детально визначеної процедури притягнення до відповідальності в цій сфері, відсутність, визначеної КУпАП, доцільної структури протиправних діянь, що посягають на право власності.

Ефективність провадження у справах про правопорушення в сфері власності на об’єкти інтелектуальної власності залежить від багатьох чинників, таких як:

• наявність у державних органів повноважень щодо проведення провадження та збору доказів;
  
• відповідне кадрове забезпечення та навчання співробітників;
  
• достатні для цього матеріальні та фінансові засоби. Не секрет, що для прикладу, в сфері захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, сьогодні проведення значної кількості необхідних для об’єктивного і своєчасного вирішення справи експертиз суттєво ускладнено в наслідок відсутності коштів та необхідного обладнання;
  
• можливість залучення до провадження у справі інших зацікавлених державних органів;
  
• можливість співробітництва представників різних державних органів;
  
• можливість залучення необхідних фахівців [3, ст. 150].
  

Зважаючи, що рівень цивілізованості буд-якої держави визначається не тільки рівнем суспільного та економічного розвитку, а й рівнем організації і діяльності державної влади, що забезпечує захист всіх сфер життєдіяльності суспільства, в тому числі сфери власності, усунення недоліків юрисдикційної діяльності в сфері власності на законодавчому рівні дозволить удосконалити процесуальний механізм притягнення особи, винної у вчиненні адміністративного правопорушення в сфері власності, до адміністративної відповідальності, забезпечить належний захист прав власників в Україні.

Література:

1. Шергин А.П. Административная юрисдикция. – М.: Юридическая литература, 1979.  С. 71
   
2. Хорощак Н.В. Адміністративні стягнення та їх застосування/ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ 2003. - 210 с.
   
3. Корчевний Г.В. Адміністративна відповідальність за порушення авторських та суміжних прав/ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2002 р., 178 с., с. 150
   
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними матеріалами: Станом на 1 січня 2001 р./ Відп. ред. Є.Ф. Демський.- К.: Юрінком Інтер, 2001.
   
5. Остапенко О.І, Остапенко Л.О. Адміністративно-правове забезпечення захисту права власності в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ. 2007. - 149 с.
   

Мацкевич Роман Николаевич

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЛОБІЗМУ

Поняття „лобі, „лобізм”, „лобіювання” у вітчизняній політичній науці є запозиченими з англомовної політичної термінології. Свого політичного відтінку воно придбало в 1864 р., коли терміном „лобіювання” почали позначати купівлю голосів за відповідні кошти в коридорах конгресу США. На противагу американському континенту, в Англії та інших розвинутих європейських країнах така політика протягом тривалого часу вважалася непристойною й поняття „лобізм” стало широко вживатися в суспільно – політичній лексиці лише в XX ст.

Від англ. „lobby” ─ крита площадка для прогулянок, коридор; із середини ХVІ ст. - крита площадка в монастирі; із середини ХVІІ ст. - приміщення для прогулянок у палаті громад Великобританії.

У пострадянській політичній науці даний термін став актуальний на початку 90-х рр. ХХ ст., коли з’явилися перші російські та українські дослідження з даної проблематики. Більшість із них, як правило, аналізували вже існуючу практику лобістської діяльності в країнах Західної Європи та США, де даний процес мав сталі нормативно – правові рамки й, по суті, був постійним інститутом взаємодії цивільного суспільства й держави. Серед таких досліджень слід зазначити роботи А. В. Нещадина, В.А. Лепьохіна, А.В. Малько, С.Д. Баранова, які були першими спробами наукового осмислення й визначення даного поняття вітчизняною політичною наукою.

У другій половині 1990 – х рр. лобізм на пострадянському політичному просторі лобізм та відповідна діяльність трактувалися вже як представництво й просування певних інтересів та визначалися як система й практика реалізації інтересів різних груп громадян шляхом організованого впливу на законодавчу й адміністративну діяльність державних органів.

Вищезазначене загальне трактування даного поняття обумовлені, насамперед, тим, що в, політико – правовій науці України, Росії та інших молодих незалежних державах – республіках колишнього СРСР даний процес має наступні атрибуційні характеристики:

• відсутність законодавчого регламентування;
  
• відсутність документального фіксування;
  
• наявність неформального (тіньового) характеру;
  
• існування наукової складності у визначенні лобізму як особливого виду політичної діяльності.
  

Офіційні нормативних документів свідчать, що, наприклад, в одному із проектів закону про лобізм у Російської Федерації до політико – правових атрибутів лобізму відносять діяльність юридичних і фізичних осіб із метою надання впливу на здійснення владними інституціями своїх повноважень, передбачених Конституцією й відповідними законами.

У законопроекті про встановлення правових, організаційних засад лобістської діяльності в органах державної влади в Україні, поданому на розгляд Верховної Ради України 25 вересня 2003 р. (автор – народний депутат України Ткачук А.) визначаються такі обов’язкові атрибуційні аспекти лобізму:

• наявність громадянства України:
  
• лобіст не повинен бути штатним співробітником організації – клієнта, від імені якої здійснюється лобістська діяльність;
  
• лобіст повинен мати довіреність на представлення її інтересів;
  
• для подання та просування в органах влади галузевих, регіональних, корпоративних, суспільних, приватних та інших індивідуальних та групових інтересів можуть створюватись спеціалізовані лобістські організації (компанії);
  
• лобістські фірми здійснюють відповідну діяльність на загальних засадах ( у відповідності до даного законопроекту);
  
• вони зобов’язані зареєструвати своїх представників (лобістів) у встановленому законом порядку;
  
• реєстрація лобістів, видача їм ліцензій на право заняття лобістською діяльністю здійснюється Міністерством юстиції України;
  
• реєстраційна картка лобіста має містити наступні дані: прізвище, ім’я, по батькові, рік та місце народження, професію, освіту, домашню та службову адреси, контактні телефони;
  
• при реєстрації лобістів сплачується встановлений реєстраційний збір;
  
• ліцензія на право здійснення лобістської діяльності є іменною та дійсною на всій території України протягом трьох років.
  

Атрибутика лобізму в політико – правовій науці пройшла тривалий шлях у своєму розвитку та формуванню. Історико – політична ретроспектива дозволяє нам виділити наступні етапи її формування:

• релігійний (друга половина ХVІ ст.), пов’язаний з великим впливом релігійних організацій на прийняття державними установами визначних суспільно – економічних та політичних рішень;
  
• світський (перша половина ХVІІ ст .), пов’язаний з процесом обговорення та прийняття необхідних різнопланових рішень під час світських зустрічей;
  
• парламентський (середина XVII ст.), пов’язаний із активною діяльністю та політичним підйомом британського парламенту;
  
• дискусійний (перша половина ХІХ ст.) пов’язаний із початком гострих політичних дебатів у конгресі США;
  
• груповий (середина ХІХ ст.), пов’язаний із становленням та розвитком групових політичних інтересів у конгресі США;
  
• політико – юридичний (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), пов’язаний з негативним змістом і вказівкою на лобізм як на хабарницьку діяльність.
  

Мельничук Т.В.

КРИМІНАЛЬНИЙ ЗАКОН В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ

З часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, ґрунтуючись на Декларації про Державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Акті проголошення незалежності, Верховною Радою, Президентом, Урядом України постійно приділяється увага протидії злочинності і корупції в державі. За цей час створена відповідна правова база, підписано і ратифіковано ряд міжнародних конвенцій про міждержавне співробітництво, створені спеціальні структури для боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

Але не дивлячись на досить великий масив нормативно-правових актів, законодавство України щодо протидії організованій злочинній діяльності у зовнішньоекономічній сфері далеке від досконалості. Адже пріоритетним напрямком у діяльності держави повинна бути не стільки детальна регламентація, скільки забезпечення ефективності та дієвості існуючих норм.

Основою комплексу різноманітних заходів протидії організованій злочинності у зовнішньоекономічній сфері є правова база, яка представлена сукупністю нормативно-правових актів, спрямованих на:

1. створення передумов правомірного (у відповідності з законом) здійснення зовнішньоекономічної діяльності;
   
2. безпосередню протидію організованим злочинним проявам, включаючи визначення статусу суб’єктів протидії та регулювання їх діяльності;
   
3. криміналізацію участі в організованих злочинних формуваннях, а також суспільно небезпечних діянь, які вчиняються організованими злочинними формуваннями у зовнішньоекономічній сфері;
   
4. міжнародно-правове співробітництво у протидії організованій злочинності; вироблення міжнародною спільнотою єдиного підходу до розуміння організованої злочинності та форм її прояву з метою запобігання використанню організованими злочинними формуваннями різниці у законодавстві для ухилення від відповідальності.
   

Кримінальний кодекс України 2001 року [4] закріплює кримінально-правові засади боротьби з проявами організованої злочинності, а також встановлює відповідальність за злочини проти встановленого законом порядку здійснення зовнішньоекономічної діяльності та за супутні їм економічні та службові злочини.

Так, у ст.28 Кодексу дано визначення понять „організована група” і „злочинна організація”; передбачена кримінальна відповідальність за діяння, що сприяють здійсненню організованої злочинної діяльності (наприклад, ст. 255 КК – створення злочинної організації; ст.256 КК – сприяння учасникам злочинних організацій і приховування їх злочинної діяльності).

Зовнішньоекономічна діяльність не є окремим об’єктом захисту з боку кримінального закону, тому немає чіткого нормативного переліку злочинів, які вчиняються у зовнішньоекономічній сфері. Аналіз чинного кримінального кодексу України дає підстави відносити до злочинів проти встановленого порядку здійснення зовнішньоекономічної діяльності наступні склади: контрабанда (ст. 201 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК), легалізація (відмивання) грошових коштів та майна, здобутого злочинним шляхом за межами України (ст. 209 КК), ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів, в частині ухилення від сплати митних платежів (ст. 212 КК), порушення законодавства, яке регулює експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання або сировини для їх виготовлення (ст. 203-1 КК), ввезення в Україну з метою збуту підроблених грошей, державних цінних паперів (ст. 199 КК).

Крім злочинів у зовнішньоекономічній сфері, передбачених Кримінальним кодексом України існує також світова практика криміналізації суспільно небезпечних діянь у зовнішньоекономічній сфері. До них, зокрема, належать:

- заняття зовнішньоторговельною діяльністю без дозволу чи в порушення такого дозволу (КК Болгарії);

- переведення за кордон через фінансову установу коштів з використанням підробленого, фальсифікованого документа або документа з неправильним змістом (КК Болгарії);

- порушення положень законодавчих актів щодо режиму угод ввозу і вивозу, інших операцій з валютними цінностями чи обов’язків по їх декларуванню (КК Болгарії, Китаю);

- порушення порядку здійснення валютних операцій або незаконна угода з іноземною валютою (КК Естонії, Таджикистану).

Усі названі злочини тягнуть досить суворе кримінальне покарання (у середньому, позбавлення волі на термін три роки – п’ять років) і вважаються, в основному, злочинами середньої тяжкості. Найсуворіше кримінальне законодавство в сфері боротьби з втечею капіталів за кордон – це кримінальне законодавство Китаю, Таджикистану й Узбекистану.

Здійснення зовнішньоекономічних операцій передбачає широке застосування грошових коштів у вигляді валюти, готівкових та безготівкових форм розрахунків. З цього приводу в літературі висловлюється думка про необхідність криміналізації незаконної конвертації грошових коштів [3].

Незаконна конвертація є «досить прибутковим і розповсюдженим видом нелегального бізнесу для обслуговування як організованої злочинності, так і цілком легальних підприємств, службові особи яких у такий спосіб ухиляються від сплати податків» [5; c.5], являє собою «злочинне переведення в готівку безготівкових грошових коштів, яке вчиняється організованими злочинними угрупованнями з метою ухилення від сплати податків або легалізації злочинних доходів шляхом створення та використання фіктивних підприємств і легальних фінансово-господарських інструментів ринкової економіки» [1; c.271].

Враховуючи особливу небезпеку заподіяння шкоди податковій системі від ухилення від сплати митних платежів, що супроводжує контрабанду, в законодавстві окремих країн передбачена самостійна відповідальність за цей злочин (до прикладу ФРН та КНР) [2; c.396]. Аналогічна пропозиція містилася у проекті КК України, підготовленому за завданням комісії Верховної Ради України з питань правопорядку і законності авторським колективом на чолі з проф. В.М. Смітієнком, але не була підтримана.

Найбільш перспективними напрямками розвитку вітчизняного кримінального законодавства щодо протидії організованій злочинній діяльності у зовнішньоекономічній сфері ми вважаємо впровадження європейських та світових стандартів криміналізації організованих злочинних проявів з огляду на тяжіння досліджуваної сфери і злочинності у ній до транснаціоналізації. Віддаючи пріоритет правовому забезпеченню створення передумов правомірного здійснення зовнішньоекономічної діяльності для стримання злочинності у даній сфері, все ж таки вважаємо неможливою ефективну протидію без відповідних кримінальний заборон, які повинні носити упереджувальний характер.