Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Окремі проблеми здійснення державного контролю за використанням та охороною надр органами спеціальної компетенції Деякі особливості правового регулювання участі засобів масової інформації у виборчому процесі в україні Проблеми адаптації законодавства україни до вимог європейського союзу Правові наслідки звільнення від кримінальної відповідальності: проблеми та перспективи вирішення

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Література:

1. Про визнання недійним договору оренди, виселення та зобов’язання знести самочинне будівництво: Постанова, Вищий господарський суд України N 22/114-06-2526, 19.12.2006р.
   
2. Про звільнення земельної ділянки шляхом знесення самовільно збудованого нежилого приміщення; стягнення суми плати за землю: Постанова, Вищий господарський суд України N 30/364 (8/166)-06, 07.06.2007р.
   
3. Про знесення самочинної споруди: Ухвала, Спеціалізовані суди, N 22-1554/06, 15.11.2006р.
   

Грицан О.А.

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ НАДР ОРГАНАМИ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

В умовах високого техногенного навантаження на навколишнє середовище в промислово розвинених районах особливої актуальності набувають питання організаційно-правового забезпечення державного контролю за раціональним використанням та охороною надр.

Відповідно до Кодексу України про надра (КУпН), державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною здійснюють наступні державні органи: Кабінет Міністрів України (п.2 ч.1 ст.8), спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр та його органи на місцях (ч.1 ст. 61), Державний комітет з охорони праці та гірничого нагляду та його органи на місцях (ч.2 ст.61), місцеві Ради народних депутатів, органи виконавчої влади на місцях, Міністерство охорони навколишнього природного середовища та його органи на місцях [1].

Як зазначає О.Ф. Андрійко, для переважної частини суб’єктів контролю він не є основною діяльністю і притаманний як невід’ємна частина управлінської діяльності, а отже є супровідною (похідною) функцією основної діяльності суб’єктів виконавчої влади, місцевого самоврядування. Для інших – контроль є основною функцією, яку держава уповноважила їх здійснювати, визначивши і закріпивши у нормативно-правових актах обсяг і сферу здійснення контрольної діяльності [2]. На цій основі вважаємо за можливе стверджувати, що систему органів надвідомчого державного контролю в сфері охорони надр складають органи загальної та спеціальної компетенції. Аналогічні думки щодо суб’єктного складу органів державного контролю вже висловлювалися стосовно деяких інших природних об’єктів, зокрема, атмосферного повітря [3, c.7] та земель [4, c. 83].

На сьогоднішній день органами спеціалізованого державного контролю за використанням та охороною надр в Україні є: Головне управління державного геологічного контролю за веденням робіт по геологічному вивченню та використанню надр, що діє в складі Державної геологічної служби Мінприроди (ДГС), та його територіальні інспекції; Державна екологічна інспекція Мінприроди та її місцеві підрозділи; Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (Держгірпромнагляд) та його органи на місцях; Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель, що діє в складі Державного агентства земельних ресурсів України.

Таким чином, в сучасний період створена розгалужена система органів спеціалізованого контролю в сфері користування надрами. Не викликає жодного сумніву, що зазначені органи відіграють чималу роль у забезпеченні раціонального використання та охорони надр. Водночас, за таких обставин, неминуче виникають проблеми, пов’язані з паралелізмом в роботі та дублюванням контрольних повноважень.

Зокрема, як Головне управління державного геологічного контролю за веденням робіт по геологічному вивченню та використанню надр ДГС, так і Держпромгірнагляд уповноважені здійснювати контроль за геологічним вивченням надр [5]. Як зазначає В.І. Андрейцев, розмежування тут здійснюється за змістом геологічного контролю і гірничого нагляду. Якщо органи геологічного контролю стежать за власне геологічним вивченням надр, то органи гірничого нагляду наглядають за веденням робіт, пов’язаних з геологічним вивченням надр, їх використанням та охороною [6, c. 593]. Виходячи з цього, державний геологічний контроль в першу чергу повинен бути спрямований результат геологічного вивчення надр, а гірничий нагляд – здійснюватися щодо самого технологічного процесу цього вивчення.

Водночас, відповідно до ст. 62 КУпН, органи державного геологічного контролю перевіряють “повноту вихідних даних про кількість та якість запасів основних і спільно залягаючи корисних копалин”, а органи державного гірничого нагляду - “повноту вивчення родовищ корисних копалин, гірничотехнічних, інженерно-геологічних та інших умов їх розробки”. Як випливає зі ст. 37 КУпН, метою саме геологічного вивчення надр є одержання даних про їх геологічну будову, процеси, що відбуваються в них, виявлення і оцінка запасів корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з’ясування гірничих та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов’язаних із видобуванням корисних копалин. Тобто фактично в даному випадку йдеться про дублювання органом гірничого нагляду функції органу геологічного контролю.

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення [7], справи з питань порушення вимог щодо охорони надр (ст.57) та порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр (ст.59) можуть бути в потрійній підвідомчості. Розглядати їх та притягувати до адміністративної відповідальності мають право органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади за охороною праці (ст. 231), органи державного геологічного контролю (ст.231-1) та органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України (ст. 242-1).

Доволі важко уникнути паралелізму та дублювання контрольних повноважень різними органами і за умови, коли природний об’єкт знаходиться у нерозривному зв’язку з іншими природними об’єктами. Так, державний контроль за здійсненням рекультивації земель, порушених внаслідок надрокористування, здійснюють як Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель, так і Управління державного геологічного контролю ДГС [8].

Незрозумілим також залишається розмежування контрольних повноважень Державної геологічної служби та Державної екологічної інспекції. Обидва органи уповноважені законодавством здійснювати контроль за додержанням вимог законодавства про охорону надр та додержання умов спеціальних дозволів на користування надрами [9].

Вищенаведені приклади дублювання контрольних функцій різних державних органів неминуче призводять до збільшення державного тиску на суб’єктів надрокористування, знижують ефективність контрольної діяльності. Таким чином, існує нагальна потреба у перегляді законодавства в даній сфері з метою усунення існуючих колізій.

Література:

1. Кодекс України про надра від 27 липня 1994 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1994. - № 36. - Ст. 340.
   
2. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 1999.
   
3. Малышко Н.И. Государственный контроль за охраной атмосферного воздуха. – К.: Наукова думка, 1982. – 130 с.
   
4. Хомяченко С. І. Правове забезпечення контролю за використанням та охороною земель в Україні. – Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2004. - 207 с.
   
5. Див.: Положення про відділ контролю за геологічним вивченням надр Управління державного геологічного контролю // iev.ua/ struc_kontr.php; Положення про Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду / Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 року № 1640 // Офіційний вісник України. – 2006. - № 47. – Ст. 62.
   
6. Андрейцев В.І. Гірничий нагляд // Юридична енциклопедія. – Т. 1. – 1998. - С. 593.
   
7. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
   
8. Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року № 1958 «Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель» // Офіційний вісник України. – 2002. - № 52. – С. 100. – Ст. 2378.; Положення про відділ контролю за використанням надр Управління державного геологічного контролю // iev.ua/struc_konv.php.
   
9. Див.: Положення про відділ контролю за геологічним вивченням надр Управління державного геологічного контролю // iev.ua/ struc_kontr.php; Положення про Державну екологічну інспекцію / Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 року № 1520 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 47. – Ст. 2084.
   

А. Дашковська

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ В УКРАЇНІ

У сучасній теорії держави та права все частіше можна зустріти твердження, що засоби масової інформації є четвертою гілкою влади. Й дійсно, роль та місце засобів масової інформації у сьогоднішньому політичному житті держави важко переоцінити. Особливо потужний вплив цієї „влади” відчутно під час виборчого процесу.

Вибори є багатоступеневим і різноманітним процесом, що складається з діяльності його суб’єктів, організаторів і учасників, з комплексу заходів, здійснюваних державними і громадськими структурами [1]..

Донедавна роль засобів масової інформації в проведенні виборчої кампанії постійно недооцінювалася, що приводило до практично повної відсутності у законодавстві про вибори норм, що регламентують їх діяльність. Зокрема, в першій редакції Закону УСРС „Про вибори Президента Української РСР” від 5 липня 1991 року (втратив чинність 25 березня 1999 року) засоби масової інформації в контексті виборчої кампанії згадувались лише 7 разів. Норми, якими визначались форми участі ЗМІ у виборах мали загальний характер, не визначаючи достатньо чітко особливостей діяльності ЗМІ [2]..

Чинним виборчим законодавством України закладено основи взаємодії засоби масової інформації з іншими суб’єктами виборчого процесу. Так, виборчі комісії, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи цих органів зобов’язані в межах своїх повноважень і компетенції надавати представникам засобів масової інформації необхідні їм відомості щодо підготовки та проведення виборів. У той же час, засоби масової інформації, як інструмент оприлюднення певної інформації виборчого характеру, зобов’язані здійснювати функцію поширення інформації, яку буде надано іншими учасниками виборчого процесу на виконання своїх зобов’язань, встановлених у виборчому законодавстві. Так, наприклад, рішення виборчих комісій, а також рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що стосуються виборів депутатів, доводяться ними до відома громадян через друковані засоби масової інформації або, у разі неможливості, оприлюднюються в інший спосіб [3]. Оприлюдненню підлягають:

• рішення Центральної виборчої комісії про утворення територіальних виборчих округів із зазначенням їх номерів, меж та центрів округів;
  
• рішення окружної виборчої комісії про утворення звичайних, спеціальних, закордонної виборчих дільниць;
  
• рішення про утворення дільничних виборчих комісій;
  
• рішення про реєстрацію кандидатів;
  
• біографічні відомості кандидатів;
  
• попередження кандидатам у разі скоєння ними деяких правопорушень;
  
• результати опитування громадської думки, пов’язаного з виборами;
  
• результати жеребкування щодо черговості друкування передвиборних програм;
  
• відповіді кандидатів, відносно яких поширено недостовірну інформацію;
  
• офіційні результати виборів
  
• інша інформація, оприлюднення якої встановлено Законами України „Про вибори Президента України”, „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».
  

Значну роль засоби масової інформації відіграють під час агітаційної стадії виборчого процесу. Передвиборна агітація з використанням ЗМІ усіх форм власності проводиться з дотриманням принципу рівних умов та в порядку, передбаченому чинним виборчим законодавством. Існують певні вимоги щодо інформації, яка масово поширюється під час агітаційної стадії виборчого процесу. Серед цих вимог можна виокремити вимоги відносно об’єктивності неупередженості та збалансованості інформаційних повідомлень стосовно усіх кандидатів - суб’єктів виборчого процесу. Зокрема, як встановлено в Законі України „Про вибори народних депутатів України”, висвітлення виборчого процесу в засобах масової інформації всіх форм власності в інтерв’ю, дискусіях та дебатах, інформаційних повідомленнях, у програмах новин і поточних подій має здійснюватися на засадах об’єктивності, неупередженості та збалансованості [3]. Ще одним принципом, на якому базується порядок використання засобів масової інформації під час ведення агітації у виборчому процесі – це принцип рівного доступу кандидатів – суб’єктів виборчого процесу – до ЗМІ. Так, наприклад, у Законі України „Про вибори Президента України” встановлено: передвиборна агітація у засобах масової інформації усіх форм власності за рахунок коштів виборчого фонду кандидата на пост Президента України здійснюється на умовах рівної оплати за одиницю ефірного часу чи друкованої площі та обмежується лише граничним розміром витрат виборчого фонду [4]. Усі кандидати на пост Президента України мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі. Серед основних засад виборчого процесу, встановлених у Законі зазначено принцип свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації.

Взагалі чинне законодавство України потребує більш детального опрацювання в частині вдосконалення правового регулювання участі засобів масової інформації у виборчому процесу. Це стосується усіх функцій ЗМІ, які вони виконують на усіх стадіях виборчого процесу. Перш за все таке вдосконалення повинно унеможливити використання ЗМІ у «брудних» виборчих технологіях, забезпечити свободу ЗМІ від тиску з боку органів держаної влади та органів місцевого самоврядування.

Результати парламентських виборів, що відбулись у 2006 та 2007 роках свідчать про еволюцію інформаційно-виборчої культури у суспільстві. На минулій практиці, заявлені на законодавчому рівні виборчі цінності, знайшли своє відображення в реальних діях суб’єктів виборчого процесу. Дійсно, протягом передвиборчого та виборчого процесів, порівняно із виборами Президента України у 2004 році, ЗМІ виявили набагато більший плюралізм і подавали набагато більше об’єктивної виборчої інформації. Але, й досі залишаються деякі проблеми нерозв’язаними. Як і раніше, законодавчо не визначеним залишається передвиборчий період виборчого процесу, у який вже активується інформація, яка має ознаки політичної реклами, доводиться до відома суспільства завдяки засобам масової інформації, але залишається поза регулюванням виборчого законодавства.

Література:

1. Нельга О. В. Актуальні проблеми правового регулювання участі засобів масової інформації у виборчому процесі в Україні // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (доповіді, виступи, рекомендації) „Роль і місце засобів масової інформації у виборчому процесі” ”.. – Київ.. - 2000. - С. 8.
   
2. Засоби масової інформації під час виборів Президента України. Законодавство. Коментарі. Поради юристів// Інститут прикладних гуманітарних досліджень, – Харків.. - 2004. С. 7.
   
3. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 25 березня 2004 р.// Відомості Верховної Ради України.. – 2004.. - № 27-28. - Ст. 366.
   
4. Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України»: Закон України від 18 березня 2004 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. - N 20. - Ст. 291..
   

Дідик Р. В.

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ВИМОГ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Україна взяла на себе зобов’язання привести національну правову систему у відповідність до норм європейського законодавства. Однак суть адаптації полягає не лише в автоматичному перенесені положень права Європейського Союзу (ЄС) до законів та підзаконних актів України. Ефективність адаптації визначається насамперед наявністю дієвих механізмів виконання прийнятих рішень. Наближення національної нормативно-правової бази до стандартів світової організації торгівлі (СОТ) та Європейського Союзу підвищить ефективність вітчизняної економіки та рівень життя українських громадян, зміцнить засади демократії. У свою чергу демократизація державного управління є однією з головних передумов інтеграції України до Європейського Союзу.

Процес наближення нормативно-правової бази України до стандартів Євросоюзу після підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) у червні 1994 року до 2000 року носив переважно хаотичний і безсистемний характер. Більше того, наприкінці 1999 року Європейська Комісія звернула увагу Кабінету Міністрів на порушення українською стороною двадцяти двох положень Угоди про партнерство і співробітництво. Останнім часом процес приведення у відповідність вітчизняної правової бази до законодавства ЄС набуває системного характеру, хоча на шляху виконання положень УПС існують наступні проблеми:

відсутність політичної волі щодо необхідності адаптації законодавства України до європейського права;

відсутність зворотного зв’язку між владою і громадянським суспільством в реалізації інтеграційних стратегій;

недостатнє узгодження декларативних положень щодо наближення української правової системи до правової системи ЄС з реальними кроками, які здійснюються державою у цьому напрямі, зокрема, залишаються питання неузгодженості дій органів виконавчої влади у сфері адаптації, відсутній механізм контролю Верховною Радою за відповідністю українського законодавства;

недієвість механізму запобігання прийняттю рішень, які суперечать вимогам Світової організації торгівлі та положенням законодавства ЄС;

відсутність єдності поглядів в оцінці проміжних результатів виконання та механізмів реалізації УПС українською та європейською сторонами;

відсутність комплексності в вирішенні проблематики виконання УПС, що активізує необхідність приведення у відповідність до стандартів ЄС не лише окремих законодавчих актів, але й правової системи в цілому;

відсутність спеціально підготовлених фахівців у сфері гармонізації законодавства тощо.

Серед особливих проблемних питань, вирішення яких дозволить говорити про наближення української системи права до європейських стандартів, — питання соціальної цінності права, його престижу у суспільстві, ефективності механізму реалізації і ахисту прав і свобод людини та збільшення зацікавленості найширших верств українських громадян у необхідності реалізації такого курсу.

Більш системно слід підійти й до вироблення критеріїв визначення пріоритетних сфер адаптації та переліку правових актів ЄС, до яких має бути приведене у відповідність українське законодавство. Відсутність таких критеріїв призводить до того, що нині відсутні навіть базові для відповідних сфер регулювання директиви. Це обумовлює відсутність мативно-правових актів, які вимагають приведення у відповідність до норм європейського права. На сьогодні, як відомо, визначено лише перелік актів ЄС, до яких має бути адаптоване законодавство нашої держави.

В зв’язку із вищевикладеним вважається доцільним здійснення наступних першочергових заходів:

визначення пріоритетних сфер адаптації національної нормативно-правової бази до стандартів СОТ та Європейського Союзу. Критерієм для визначання таких сфер, на нашу думку, мають бути торгівельні інтереси України на Спільному ринку;

здійснення кодифікації законодавства в усіх галузях права. Це дозволило б не лише впорядкувати весь масив чинних нормативно-правових актів та узгодити їх між собою, але й визначити норми, які потребують першочергового приведення у відповідність до права ЄС. Здійснення цих кроків дозволить мінімізувати державні видатки на програми, пов’язані з приведенням українського законодавства у відповідність до європейських стандартів, активізувати діяльність органів державної виконавчої влади у відповідній сфері;

провести чітке розмежування сфер відання та відповідальності за проведення гармонізації між органами державної влади, проведення чіткого розмежування сфер правовідносин, урегульованих, відповідно, нормами торговельного та приватного права;

створення в структурі міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підрозділів, відповідальних за формування електронного каталогу актів європейського права, які регламентують відносини у відповідній галузі. На ці аналітичні групи необхідно покласти обов’язки щодо ведення картотек галузевого права (України і Європейського Союзу) з поділом на більш вузькі сфери правового регулювання. Паралельно необхідно створювати умови для розширення доступу громадян, громадських організацій та владних структур до таких картотек.

Таким чином, відсутність відчутного прогресу у сфері адаптації обумовлена недосконалістю функціонування законодавчої й виконавчої гілок влади, неефективністю механізму їхньої співпраці. Про перспективи набуття Україною членства в Європейському Союзі можна буде говорити лише тоді, коли буде налагоджено співпрацю між законодавчою і виконавчою гілками влади, зворотній зв’язок між державою та суспільством, чітко визначено зовнішньополітичні пріоритети, розширено фінансування програм, пов’язаних з приведенням національного законодавства у відповідність до стандартів ЄС.


Дмитренко І.В.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ

Підстави звільнення від кримінальної відповідальності передбачені у ст. 44 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Отже, особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування [1, 14]. Норми про звільнення від кримінальної відповідальності передбачені у Загальній частині (розділ IX) КК України та у певних нормах у Особливій частині – так звані спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 111; ч. 2 ст. 114; ч. 3 ст. 175; ч. 4 ст. 212; ч. 4 ст. 112-1; ч. 2 ст. 255; ч. 5 ст. 258; ч. 6 ст. 260; ч. 3 ст. 263; ч. 4 ст. 289; ч. 4 ст. 307; ч. 4 ст. 309; ч. 4 ст. 311; ч. 3 ст. 369; ч. 4 ст. 401). Також звільнення від кримінальної відповідальності можливо на підставі акту про амністію. Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України видання актів про амністію (актів амністії) віднесено до компетенції Верховної Ради України: «Законом України оголошується амністія». Згідно з п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції Президент України здійснює помилування [2]. Є норми присвячені амністії та помилуванню і в Кримінальному кодексі України – це відповідно статті 86 та 87. Вимоги щодо порядку прийняття актів амністії та інші положення, які стосуються цього інституту, закріплені в Законі України від 01.10.1996 р. (далі – Закон) [3]; окремі правила амністування передбачені і відповідними законами про амністію. Процедура застосування помилування регулюється Положенням «Про здійснення помилування» (далі – Положення), затвердженим Указом Президента України від 19.07.2005 р. [4]. Проаналізуємо відповідність вказаних нормативно-правових актів про порядок здійснення амністії та помилування положенням, закріпленим у ст.ст. 86, 87 КК України. Відповідно ч. 1 ст. 1 Закону амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину. Ці положення Закону практично відповідають ч. 2 ст. 86 КК України, але слід зазначити, що у ч. 3 цієї статті передбачено положення, яке заперечується ст. 2 Закону, а саме, можливість заміни засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким. Ми вважаємо, що ч. 3 ст. 86 КК України треба виключити, бо заміна одного покарання іншим повинна здійснюватися виключно судом відповідно до кожного засудженого з урахуванням матеріалів справи, поведінки засудженого, та у деяких випадках за наявності декількох пом’якшуючих покарання обставин (ст. 69 КК України). Впадає в очі розбіжності стосовно видів здійснення помилування, бо положення ч. 2 ст. 87 КК України, яка передбачає, що помилування може бути здійснено шляхом заміни засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років, не відповідає п. 2 Положення. В якому передбачено, що помилування також може здійснюватися шляхом повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання або заміни покарання або його частини більш м’яким покаранням. Тобто виникає ситуація, відповідно до якої підзаконний акт (Положення), в якому повинна розглядатися процедура застосування помилування, фактично підміняє положення закону та запроваджує додаткові, не передбачену у кодексі, види помилування. На нашу думку, необхідно виключити із п. 2 Положення два останніх види помилування, оскільки вони не передбачені у ч. 2 ст. 87 КК України. У зв’язку з тим, що при заміні довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років звільнення від кримінальної відповідальності не відбувається, тому помилування не повинно розглядатися у якості підстави для звільнення від кримінальної відповідальності.

Амністія та помилування – це ати гуманізму, милосердя. Їх існування не відміняє положення Кримінального закону та принципи кримінального права, а тому їх слід признати виключенням і водночас актами довіри щодо осіб, які підлягають амністуванню чи помилуванню. Тому внесення запропонованих змін буде сприяти розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Важливим також є те, що жодна з них не повинна підмінювати іншу.

Отже, пропонуємо ч. 1 ст. 44 КК України викласти в наступній редакції: «Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки складу злочину, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених у цьому та інших розділах, а також на підставі закону України про амністію».