Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Правові засади формування і діяльності цензурних установ в українських губерніях у хіх – на поч. хх ст.
Засади зовнішньої політики україни як предмет правового регулювання на початковому етапі державотворення
Подобный материал:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   56
Шерняев С.

Правовая основа участия органов национальной безопасности России в охране общественной безопасности

Правовое регулирование обеспечения всех видов национальной безопасности нашей страны является одной из важнейших задач современного периода развития не только России, но и всех государств-участников СНГ. В России в соответствии с Законом РФ от 5 марта 1992 г. N 2446-I (с посл. изм. и доп.) "О безопасности" [1] для создания и поддержания необходимого уровня защищенности объектов безопасности в РФ разрабатывается система правовых норм, регулирующих отношения в сфере безопасности, определяются основные направления деятельности органов государственной власти и управления в данной области, формируются или преобразуются органы обеспечения безопасности и механизм контроля и надзора за их деятельностью. Для непосредственного выполнения функций по обеспечению безопасности личности, общества и государства в системе исполнительной власти в соответствии с законом образуются государственные органы обеспечения безопасности.

Основным предназначением таких государственных органов, как органов федеральной службы безопасности, органов внешней разведи и органов государственной охраны России, является обеспечение в пределах их полномочий государственной безопасности как самостоятельного вида национальной безопасности. Однако благодаря современным научным разработкам национальная безопасность представляется сложным явлением, включающим, наравне с государственной безопасностью, такие самостоятельные виды как, безопасность общественную, военную, информационную, экологическую и ряд иных. Практически ни один государственный орган не в силах самостоятельно обеспечить полностью безопасность того или иного вида, для этого всегда необходимо участие других органов, наделенных соответствующими полномочиями. Рассмотрим это на примере органов федеральной службы безопасности.

В соответствии с положениями Федерального закона от 3 апреля 1995 г. N 40-ФЗ "О федеральной службе безопасности" [2] федеральная служба безопасности - единая централизованная система органов федеральной службы безопасности, осуществляющая решение в пределах своих полномочий задач по обеспечению безопасности РФ. Положение о Федеральной службе безопасности РФ устанавливает, что ФСБ России является федеральным органом исполнительной власти, в пределах своих полномочий осуществляющим государственное управление в области обеспечения безопасности РФ, борьбы с терроризмом, защиты и охраны государственной границы Российской Федерации, охраны внутренних морских вод, территориального моря, исключительной экономической зоны, континентального шельфа РФ и их природных ресурсов, обеспечивающим информационную безопасность РФ и непосредственно реализующим основные направления деятельности органов федеральной службы безопасности, определенные законодательством РФ, а также координирующим контрразведывательную деятельность федеральных органов исполнительной власти, имеющих право на ее осуществление [3].

Под общественной безопасностью следует понимать состояние защищенности населения страны от преступных посягательств на права граждан и их объединений, а также от угроз природного и техногенного характера [4; С. 19]. Проанализировав полномочия органов федеральной службы безопасности, можно придти в к выводу, что они принимают участие в обеспечении общественной безопасности.

В частности, об этом говорится в положениях статьи 12 Федерального закона "О федеральной службе безопасности", возлагающих на органы следующие обязанности: а) выявлять, предупреждать, пресекать и раскрывать преступления, дознание и предварительное следствие по которым отнесены законодательством РФ к ведению органов федеральной службы безопасности, а также осуществлять розыск лиц, совершивших указанные преступления или подозреваемых в их совершении; б) выявлять, предупреждать и пресекать административные правонарушения, возбуждение и (или) рассмотрение дел о которых отнесены Кодексом РФ об административных правонарушениях к ведению органов федеральной службы безопасности; в) выявлять, предупреждать, пресекать, раскрывать и расследовать готовящиеся, совершающиеся и совершенные террористические акты, а также добывать информацию о событиях или действиях, создающих угрозу терроризма; г) разрабатывать и осуществлять во взаимодействии с другими государственными органами меры по борьбе с коррупцией, незаконным оборотом оружия и наркотических средств, контрабандой, деятельностью незаконных вооруженных формирований, преступных групп, отдельных лиц и общественных объединений, ставящих своей целью насильственное изменение конституционного строя РФ; д) обеспечивать в пределах своих полномочий безопасность федеральных органов государственной власти и органов государственной власти субъектов РФ; е) обеспечивать во взаимодействии с органами внутренних дел безопасность представительств иностранных государств на территории РФ; е) участвовать в пределах своих полномочий совместно с другими государственными органами в обеспечении безопасности проводимых на территории РФ общественно-политических, религиозных и иных массовых мероприятий, и ряд других.

Проведенное исследование позволяет сделать ряд выводов.

Во-первых, использование термина «участие» применительно к органам, наделенным компетенцией в области обеспечения национальной безопасности, предполагает наделение их определенными обязанностями и правами по обеспечению иного вида национальной безопасности, для обеспечения которой данный орган непосредственно не предназначен. Например, органы государственной охраны призваны обеспечивать безопасность прежде всего объектов государственной охраны, это – их предназначение, но в рамках своей компетенции они участвуют и в борьбе с преступностью, и в обеспечении общественной безопасности и т.д. То же самое характерно и для органов внешней разведки, и для органов федеральной службы безопасности.

Во-вторых, необходимо продолжить исследования в области разграничения определенных видов национальной безопасности, так как каждый вид связан с определенным объектом правового регулирования и правоприменительной деятельности государственных органов обеспечения безопасности.

В-третьих, комплексный характер компетенции большинства современных органов обеспечения национальной безопасности требует четкого законодательного разграничения задач, функций, обязанностей и для исключения их дублирования и параллелизма в работе. Это повысит эффективность деятельности в области обеспечения национальной безопасности.

В-четвертых, с учетом того, что практика показывает невозможность в рамках одного органа самостоятельно решить весь спектр задач по обеспечению определенного вида национальной безопасности, необходимо совершенствовать правовое регулирование координации деятельности и взаимодействия всех органов обеспечения национальной безопасности.

В-пятых, в данной сфере целесообразно проводить сравнительно-правовые исследования законодательств России и других государств, прежде всего - участников СНГ, с тем, чтобы вывить положительный опыт правового регулирования и адаптировать его в российских условиях.

Литература:

1. См.: Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 9 апреля 1992 г., N 15, ст. 769

2. См.: Собрание законодательства Российской Федерации от 10 апреля 1995 г. N 15 ст. 1269.

3. См.: Указ Президента РФ от 11 августа 2003 г. N 960 "Вопросы Федеральной службы безопасности Российской Федерации" // Собрание законодательства Российской Федерации от 18 августа 2003 г. N 33 ст. 3254.

4. Правовая основа обеспечения национальной безопасности Российской Федерации: Монография / Под ред. проф. А.В. Опалева. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004.


Щербак Ніна

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ І ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНЗУРНИХ УСТАНОВ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ У ХІХ – НА ПОЧ. ХХ СТ.

Система цензурних установ у Російській губернії, до якої входило в ХІХ ст. більшість українських земель, формувалася впродовж тривалого періоду. Перші цензурні заборони для українського друкованого слова з’явились ще за Петра І згідно указу від 5 жовтня 1720р., за яким друкарні в Україні були підпорядковані цензурі духовної колегії.

Початок ХІХ ст. в Російській імперії став часом реформування системи управління, створення міністерств та відомств. Особливістю становлення цензурного відомства було те, що воно йшло паралельно з вдосконаленням системи народної освіти. В червні 1804 р. Олександром І був затверджений перший цензурний статут, який містив положення щодо організації діяльності цензури та принципів її підходу до оцінки творів. Це був найліберальніший з усіх цензурних статутів ХІХ ст. Саме за нього цензура оформилася в систему й створився інститут цензорів. Структура цензурних установ встановлювалася цензурними статутами 1804, 1826, 1828 років та рядом законів і постанов.

Основою організації цензури став поділ території Росії на навчальні (університетські) округи. Зокрема, на початку ХІХ ст. у процесі реформування держави були створені такі округи: Московський, Дерптський, Віленський, Казанський і Харківський, а також С.-Петербурзький, де університет ще повинні були відкрити. Структура та штати цензурного відомства до 1850 року були тісно пов’язані з цими університетами.

22 квітня 1828 р. був затверджений третій цензурний статут (117 параграфів), який діяв практично до 60-х років ХІХ ст. Цілий ряд його положень були спрямовані на обмеження суб’єктивізму в діях цензора і введення цензури в рамки закону.

9 квітня 1837 року на підставі указу Сенату був створений Київський цензурний комітет. Офіційно свою роботу він розпочав 8 лютого 1838р. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і „обслуговував” практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу. В основу роботи Комітету був покладений цензурний статут 1828 року, з наступними його доповненнями і змінами. А підпорядковувався він Головному управлінню цензури при міністерстві освіти.

Початок 60-х років ХІХ ст. став у Російській імперії часом започаткування великих реформ, підготовка яких розпочалася ще у другій половині 50-х рр. Реформування торкнулося й цензурного відомства. Ще 6 грудня 1855 р. було ліквідовано т. зв. „бутурлінський комітет”, міжвідомче об’єднання, створене у 1848 р. для таємного нагляду за літературою. Це стало фактом відкритого визнання його неефективності. Наступною важливою спробою пристосувати цензурний апарат до діяльності в нових умовах стало залучення до контролю за пресою, яка перетворювалась з культурно-просвітницької сфери в сферу суспільно-політичну, міністерства внутрішніх справ. 8 березня 1862 року Радою Міністрів була заслухала доповідь О.В.Головніна, міністра народної освіти, і схвалена частина його пропозицій щодо реорганізації цензури.

За іменним указом імператора Олександра ІІ, з метою перегляду старого законодавства в зв’язку з наданням цензурі каральних функцій, була створена комісія під керівництвом князя Д.А.Оболенського, яка впродовж чотирьох місяців готувала новий проект статуту про книгодрукування, поклавши в його основу синтез попередньої та наступної цензур. Цензура залишалася за двома відомствами: міністерством внутрішніх справ, що повинно було наглядати за пресою і діяльністю цензорів, та міністерством народної освіти, яке мало займатися усіма іншими питаннями цензурної діяльності. Вищою цензурною інстанцією замість Головного управління цензури стала Рада міністра внутрішніх справ у справах друку. Однак зазначимо, що ці зміни відбулися лише в назві та статусі: кадровий склад залишився тим же, головна ж роль в управлінні цензурою переходила до міністра внутрішніх справ П.Валуєва.

З 14 січня 1863 року всі цензурні установи в Російській імперії були повністю передані у відання міністерства внутрішніх справ, а безпосереднє керівництво цензурними комітетами покладалось на Петербурзький цензурний комітет. У 1865-1866 рр. міністр внутрішніх справ П.Валуєв енергійно займався реорганізацією цензурного відомства на нових засадах. 24 березня 1865 р. загальні збори Державної ради прийняли новий закон про цензуру та друк. В основу роботи Канцелярії київського окремого цензора (як і всіх інших установ Росії) був покладений цей тимчасовий закон про пресу 1865 року, згідно якого всі місцеві видання (тобто не столичні) виходили лише після проходження попередньої цензури. Від попередньої цензури звільнялись лише: урядові та університетські видання, видання наукових товариств і відомств, а також видання древніми класичними мовами.

Зазначимо, що недосконалість законодавства про цензуру, суперечливість та залежність від політичних обставин призводила до його переглядів і появи цілого ряду додаткових циркулярів і таємних заборон. Зокрема, після вбивства Олександра ІІ лише у 1881 р. їх було видано понад 50, переважна більшість з них – при новому міністрі внутрішніх справ М.Ігнатьєві.

Під час революції 1905-1907 рр. Маніфестом 17 жовтня були даровані політичні права і свободи. 24 листопада 1905 р. були оприлюднені „Тимчасові правила про періодичні видання”, які відміняли попередню цензуру. Покарання на редакторів та видавців могли бути накладені лише в судовому порядку.

Змінювалася і структура місцевих цензурних установ. Замість окремих цензорів, були створені Комітети у справах преси, як колегіальні органи. В основу їх роботи було покладено цензурний статут і тимчасові правила про періодичну і неперіодичну пресу, видані протягом 1905-1906 рр. 12 травня 1906 р. такий Комітет було створено у м. Києві. У його функції входив нагляд за періодичною пресою Києва і неперіодичними виданнями, що виходили у Київській, Волинській, Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Один із цензорів займався закордонними виданнями, але свої висновки про них він надсилав на затвердження в Головне управління у справах преси МВС.


Ярошко Олеся

ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЯК ПРЕДМЕТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

На сучасному етапі державотворення в Україні відбувається процес еволюції форми державного правління в бік посилення Парламенту та Кабінету міністрів, а також переосмислення засадничих положень зовнішньополітичного курсу держави, зокрема щодо міри участі України в євроатлантичних інтеграційних процесах, шляхів реального наповнення формули стратегічного партнерства з Російською Федерацією тощо. Однак витоки та причини цих процесів беруть свій початок ще з моменту набуття Україною незалежності. Тому для кращого розуміння та пошуку можливих варіантів розвитку процесу українського державотворення та місця в сучасній системі міжнародних відносин зосередимось на специфіці формалізації засад зовнішньої політики України на згаданому етапі.

Перш ніж перейти до аналізу окремих нормативно-правових актів у сфері засад зовнішньої політики України, окреслимо типові вимоги до такого роду документів: формальні – прийняття у встановленому національним законодавством порядку та уповноваженим на те органом, як правило, найважливіші зовнішньополітичні принципи фіксуються в конституціях держав; змістовні – відображення міжнародно-правової позиції держави по ключовим питанням глобального порядку денного, ідентифікація національних інтересів, цілей та засобів їх досягнення, правовий механізм реалізації зовнішньої політики держави – розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади у сфері зовнішньої політики, форми участі спеціалізованих державних органів у здійсненні зовнішньополітичного курсу держави, співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права; функціональні – інформаційно-пізнавальна (презентація міжнародної позиції держави світовому співтовариству та громадськості власної країни) та інструментальна (керівництво до дій для законодавчо уповноважених органів, установ та посадових осіб у сфері реалізації зовнішньої політики держави) функції [7, 62-63; 8, 92-99; 9; 20, 7-59; 21, 71-73]. Тобто йдеться про розуміння засад зовнішньої політики України, з одного боку, як курсу держави в міжнародних відносинах, а з іншого, як методологічної основи при розробці законів, загальнодержавних програм, при прийнятті рішень щодо схвалення програми діяльності Кабінету міністрів України, затвердження Державного бюджету та при укладенні міжнародних договорів України [16-18].

Більшістю дослідників визнається важливість Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року в контексті державотворчих процесів, початку конституційного процесу та формування основ зовнішньополітичного курсу України [3, 50; 4, 189-190, 193; 5, 17-18; 11, 14-15; 12, 99; 22, 103; 24, 9]. З цим варто погодитись, проте із застереженням щодо правового статусу тодішньої України – союзної республіки, оскільки Радянський Союз як суб’єкт міжнародного права продовжував існувати до кінця 1991 року, а в Акті хоча й проголошувалася незалежність України, але призначався всеукраїнський референдум щодо підтримки Акту проголошення незалежності 1 грудня 1991 року [1], коли український народ (90,32%) підтримав зазначений Акт і Україна стала суверенною державою та почався процес її міжнародного визнання. Декларація ж містила положення щодо самоідентифікації республіки загалом та в сфері зовнішніх зносин зокрема – встановлення безпосередніх зносин з іншими державами задля ефективного забезпечення національних інтересів республіки, участі у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, намір набуття постійно нейтрального, позаблокового та без’ядерного статусу [6]. У сфері зовнішніх зносин певною конкретизацією Декларації та початку правової інституалізації вітчизняної дипломатичної та консульської служби слугувала Постанова Верховної Ради «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет Української РСР у сфері зовнішніх зносин» від 25 грудня 1990 року [14]. В контексті правового механізму здійснення зовнішньої політики зазначимо й закріплення Кабінетом міністрів України в Положенні про Міністерство закордонних справ України від 18 лютого 1993 року за останнім координаційних функцій всіх учасників зовнішньополітичних зв’язків України [15]. Втім, остаточно механізм розподілу владних повноважень утвердиться лише в Конституції України від 28 червня 1996 року, а до того часу чинною залишалася Конституція (Основний Закон) Української РСР від 20 квітня 1978 року із численними змінами та доповненнями.

Повертаючись до типових вимог щодо правового регулювання зовнішньополітичної діяльності, зазначимо й про власне зовнішню складову інформаційно-пізнавальної функції у формі Звернення Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» від 5 грудня 1991 року – день інавгурації новообраного Президента України – яка відображала позицію України щодо важливих питань міжнародних відносин, конкретизуючи окремі положення Декларації про державний суверенітет, однак, Україна на той момент вже була повноправним суб’єктом міжнародних відносин та міжнародного права [10].

Попри важливість вище зазначених документів у процесі державотворення та формування правового механізму зовнішньополітичної діяльності, єдиним системним нормативно-правовим актом, який відповідав всім вище переліченим вимогам, стала Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року, що стала результатом загальнонаціонального консенсусу щодо засад зовнішньополітичного курсу України й цілком заслужено вважається значним зовнішньополітичним здобутком тієї доби [2; 19; 24]. В Основних напрямах окреслено національні інтереси України у сфері міжнародних відносин: забезпечення національної безпеки та політичної незалежності України, інтеграція в світову економіку, регіональні, субрегіональні та локальні інтереси, на основі яких формуються зовнішньополітичні завдання, засади, пріоритети та функції [13, 38]. В зазначеному документі керівництво зовнішньою політикою закріплювалось за Президентом, а координацію зовнішньополітичної діяльності віднесено до сфери повноважень Міністерства закордонних справ України [13, 52]. Поруч із тим за мету зовнішньополітичної діяльності України поставлено становлення України як впливової світової держави, що в умовах поглиблення економічної кризи було невиправданим кроком [13, 37]. Немає однозначності й щодо тлумачення базових концептів, як-от понять «стратегічне» та «особливе партнерство». Проте доцільно зазначити, що такого роду документ у сфері засад зовнішньої політики став єдиним за всю історію незалежності України, хоча спроби його ревізії робилися не раз, але завершувалися невдачею.

Таким чином, процес формування та формалізації засад зовнішньої політики України започатковано Декларацією про державний суверенітет і логічно завершено в Основних напрямах зовнішньої політики України, що відповідають формальним, змістовним та функціональним вимогам до такого роду нормативно-правового акту. Аналіз процесу розробки цього документу приводить до висновку про необхідність загальнонаціонального консенсусу щодо засад зовнішньополітичного курсу України на сучасному етапі та подальшою потребою в фаховій розробці його тексту задля якнайповнішого відображення національних інтересів України на належному правому рівні.

Література:
  1. Акт проголошення незалежності України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №38. – Ст. 502.
  2. Архів Верховної Ради України. Обговорення питання про основні напрями зовнішньої політики України. Справа №13-6. – Том №15. - Арк. 82-96.
  3. Віднянський С. В., Мартинов А. Ю. Зовнішня політика України як предмет історичного аналізу: концептуальні підходи та перспективи // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 41-57.
  4. Гайдуков Л.Ф., Александрова Т.Л., Сивак О.В. Проблема визначення зовнішньополітичних пріоритетів України напередодні проголошення Акта про незалежність // Питання нової та новітньої історії: Міжвідомч. наук. збірник. Вип. 44 / Редкол.: Б. Гончар (Відп. ред.) та ін. – К.: ІЗМН, 1998. – С.183-195.
  5. Голуб В. Й. Тернистий шлях України до суверенітету // Вісник Київського інституту “Слов’янський університет”. – К., 1998. – Вип. 1. – С. 17-36.
  6. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // gov.ua
  7. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції / Національна академія оборони України. – К.: ППП, 2004. – 264с.
  8. Дмитрієв А.І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. – Стер. вид. / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський. – К.: ЮрінкомІнтер, 2001. – 640с.
  9. Євінтов В.І. До питання про формування міжнародно-правової позиції України. – К.: НІСД, 1993. – 38с. – Вип. 10.
  10. Звернення Верховної Ради України „До парламентів і народів світу” від 5 грудя 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №8. – Ст. 45.
  11. Івченко О. Передумови зовнішньоекономічної діяльності України як суверенної держави. – К.: Знання, 2000. – 55с.
  12. Конституційне право України. – 2-ге доопр. вид. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2000. – 733с.
  13. Постанова Верховної Ради України „Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 року // Україна на міжнародній арені: Зб. докум. і матер., 1991-1995 роки: У 2-х кн. / [Упор.: Будяков В. В. та ін.; Редкол.: Удовенко Г. Й. (відп. ред.) та ін.]. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 1. – С. 37-53.
  14. Постанова Верховної Ради України „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин” від 25 грудня 1990 року // gov.ua
  15. Постанова Кабінету Міністрів України “Про Положення про Міністерство закордонних справ” від 18 лютого 1993 року // gov.ua
  16. Проект Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України” н.д. Коновалюка В. // gov.ua
  17. Проект Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України” н.д. Мороза О. і Довганя С. // gov.ua
  18. Проект Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України” н.д. Тимошенко Ю., Білоруса О., Турчинова О. // gov.ua
  19. Сорока С. Світ пізнає Україну. Про зовнішню політику Української держави у 90-х роках ХХ ст. Статті. Документи. Коментарі. – К.: Київська правда, 2001. - 526с.
  20. Суверенітет України і міжнародне право / Відп. ред. В. Н. Денисов та В. І. Євінтов. – К.: Манускрипт, 1995. – 360с.
  21. Теорія і практика політичного аналізу: Навч. посіб. / За заг. ред. О. Л. Валевського, В. А. Ребкала. – К.: Міленіум, 2003. – 228с.
  22. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: [Кол. монографія] / За ред. Ф.М.Рудича. – К.:МАУП, 2002. – 488с.
  23. ЦДАВОВУ України. Ф. 5233. Оп. 1. Спр. 437. Арк. 5-14. Лист МЗС України щодо Звіту про роботу МЗС у 1993 році.
  24. Tarasyuk B. Ukraine in the World // Ukraine in the World: Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State / Ed. by L. A. Hajda. – Cambridge: Distributed by Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute, Harvard University, 1998. – P. 9-15.