Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
Сухоребрий Ігор Іванович
КОРУПЦІЙНІ ТА СЛУЖБОВІ ЗЛОЧИНИ: ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ
З самого початку існування такої верстви населення як службовці, в громадському середовищі для характеристики їх протиправної поведінки вживається термін – службові злочини, який у різні історичні періоди мав різне трактування, але єдину сутність. Але в певний період часу з’являється такий термін як корупція та корупційні злочини, як її самий небезпечний прояв, що стали додатково використовуватися для характеристики протиправної поведінки у службовій сфері. Спочатку свого існування термін “корупційні злочини” стає асоціюватися та ототожнюватися, а інколи і вживатися як синонім словосполучення “службові злочини”. Але поява такого додаткового виду злочинів як корупційні, заставляє замислитися над їх відмінністю від службових злочинів.
Для того, щоб встановити нормативну грань між цими природно спорідненими злочинами треба визначитися з їх правовими ознаками, що поєднують та розрізняють їх між собою.
По-перше, службові та корупційні злочини скоюються в сфері службової діяльності та їх родовим об’єктом є встановлений законом порядок здійснення посадовими та службовими особами органів державної влади, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності своїх повноважень. Хоча відповідно до статті 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” корупційними злочинами поки вважаються тільки ті, що скоюються у державній владній сфері [2, с.100-101].
По-друге, службові та корупційні злочини скоюються всупереч інтересам служби. Зокрема, службові злочини(за винятком давання хабара) пов’язані з порушенням службовими особами своїх функціональних обов’язків. Але, якщо службові злочини в своїй більшості за особливостями законодавчої конструкції є злочинами з матеріальним складом (ст. 364, 365, 367, Ч.2 ст. 366 Кримінального кодексу України), за винятком Ч.1 ст.366, ст. 368-370 КК України [1, с.980]. То корупційні злочини характеризуються як злочини з формальним складом. Хоча деякі вчені вважають поділ злочинів на такі “ланки” вельми умовним[4,с.27], він, на нашу думку, має велике значення, оскільки показує рівень визначення законодавцем ступеня суспільної небезпеки того чи іншого злочину, найбільшим рівнем з яких, без сумніву володіють злочини з формальним складом.
Хоча з усіх службових злочинів одержання хабара має найбільшу кількість спільних ознак з корупційними злочинами, все ж маються й деякі відмінності між “службовим” та “корупційним” хабарами. Так, якщо при одержані хабара, як службовому злочині, особа отримує якусь винагороду, використовуючи надані їй повноваження, тобто по суті має додатковий незаконний “заробіток”, який їй “дозволяє” отримувати її службове становище. То, у випадку, одержання хабара, як корупційного злочину, мається чітка домовленість між тим, хто дає та тим, хто отримує. Звісно, при “службовому хабарі” теж може мати місце домовленість, але при “корупційному хабарі” – це не проста змова двох чи більше сторін. Це прямий договір між ними. А тому, при одержані хабара, як корупційному злочині, ця угода відбувається у формі “кримінального договору”, при якому особа, що знаходиться на державній чи іншій службі, нелегально “продає” свої службові повноваження і послуги [3,с.447]. Крім того, в даному “договорі” приймати участь можуть більше ніж дві сторони, а його учасників поєднує тісний “корупційний” зв’язок. Більш того, такий “зв’язок” може мати більш небезпечну форму, коли він існує як система стосунків між певними посадовими особами та кримінальним середовищем, представники якого беруть “на утримання” такого службовця, а він дії як цього потрібно хабародавцям. Такий вид одержання хабара як корупційний є особливо небезпечним, тому що в нього є всі передумови перетворитися на корупційну злочинність.
Але сама суттєва відмінність між службовими та корупційними злочинами, на нашу думку, складається в ступені небезпеки, які вони в собі містять, та в об’ємах шкоди, яка завдається. При чому мається на увазі шкода не в сенсі наслідків, як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони злочинів з матеріальним складом, а як завдання шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Тому, якщо наслідком службових злочинів являються порушення нормальної діяльності тих державних органів чи організацій, де працює службовець, тобто такі діяння є незаконними і такими, що суперечать цілям і завданням, заради яких функціонує апарат управління відповідного органу чи організації, то корупційні злочини дезорганізують роботу органу чи організації, порушують баланс інтересів учасників даного органу чи організації, кардинально змінюють систему відносин між ними та ламають функціональну основу діяльності даної структури.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що корупційні злочини є “продуктом найвищого розвитку” службових злочинів та від них похідними, несуть в собі більш приховані наслідки, які можуть проявитися не зразу після їх скоєння та можуть виявитися непередбаченими. А тому корупційні злочини володіють більш високим рівнем суспільної небезпеки та представляють більшу небезпеку для суспільства та держави у порівнянні зі службовими злочинами.
Література:
- Кримінальний кодекс України : Науково-практичний коментар, Харьків “Одіссей’- 2006 за заг. ред.. В.В. Сташиса, В.Я. Тація , 1184 с.
- Законодавство України про боротьбу з корупцією./ ред. Д.Н. Цапко, - Харьків: Серія: Правовой ликбез, 2007. - 180 с.
- Багрій-Шахматов Л.В. Корупція як злочинне діяння, види корупційних злочинів //Актуальні проблеми держави і права. – Одеса: Юрид. літ., 2001. - Випуск 11. – С.445-451.
- Макаров С. О теории и практике квалификации взяточничества и коммерческого подкупа// Уголовное право. – 2000.- №3. – С. 26- 30.
Трояновский А.В.
ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЭКСПЕДИТОРА В ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ УКРАИНЫ
Ответственность экспедитора в международных перевозках грузов является проблемным вопросом в доктрине международного частного права. Отсутствие единого подхода к его решению затрудняет процесс создания унифицированных международно-правовых норм, что, в свою очередь, приводит на практике к неопределенности во взаимоотношениях всех участников транспортного процесса, осложняет процедуру рассмотрения споров между экспедиторами и заказчиками их услуг. В условиях отсутствия международно-правовых норм об экспедировании, имеющие обязательную силу, основное значение по данному вопросу имеет национальное законодательство. Ведь именно нормы национального права помимо международных транспортных конвенций избираются сторонами в качестве применимого права к спорным отношениям, возникающим из договора транспортной экспедиции.
В данном сообщении речь пойдет о регулировании ответственности экспедитора в законодательстве Украины. Основные вопросы, которые представляют интерес в практической деятельности, — это основания и формы ответственности экспедитора.
Договор транспортного экспедирования в законодательстве Украины признается самостоятельным договорным типом и имеет отдельное регулирование, в отличие, например, от права Англии или США, где отношения экспедитора и клиента по общему правилу регулируются нормами об агентских соглашениях.
Основы правового регулирования договора транспортной экспедиции изложены в гл. 65 Гражданского кодекса Украины (ГК Украины). В кодексе содержатся положения о правах и обязанностях сторон такого договора — экспедитора и клиента, и соответственно нормы об ответственности сторон за неисполнение или ненадлежащее исполнение своих обязанностей по договору. Нормы о договоре транспортного экспедирования также содержатся в Хозяйственном кодексе Украины, однако они повторяют положения ГК Украины. Нормы кодексов об экспедировании детализируются в специальном законе «О транспортно-экспедиторской деятельности» (далее — Закон Украины).
Поскольку транспортно-экспедиционная деятельность является транспортной деятельностью, то к ней применяются общие нормы законодательства в этом виде деятельности, предусматривающие права и обязанности, а также ответственность сторон договоров на выполнение различных видов транспортных работ и услуг. Кроме того, при оказании экспедиторских услуг в международных перевозках грузов используются положения законодательства о порядке осуществления внешнеэкономической деятельности. Однако нормы такого рода являются общими для всех субъектов хозяйствования, они не содержат положений, специфических для ответственности экспедитора, зачастую сформулированы в виде отсылок к специальному законодательству.
Гражданское законодательство исходит из общего принципа о полной ответственности экспедитора, при котором экспедитор обязан возместить своему контрагенту убытки, причиненные неисполнением или ненадлежащим исполнением обязательства, в форме реального ущерба и упущенной выгоды, а также уплатить неустойку, если она предусмотрена законодательством или договором (ст. 934 ГК Украины).
Также законом предусмотрена ответственность экспедитора за действия третьих лиц, которых экспедитор привлек для исполнения своих обязанностей по договору (ч. 2 ст. 932 ГК Украины). Такими лицами могут быть, в частности, перевозчики различных видов транспорта, таможенные брокеры, другие экспедиторы и иные лица в зависимости от характера обязательств, предусмотренных в договоре транспортной экспедиции.
По действующему законодательству Украины экспедитор по общему правилу несет ответственность в полном объеме, законодательно пределы ответственности не установлены.
Поскольку законодательством предусматривается ответственность экспедитора по общим правилам ответственности за нарушение гражданских обязательств, соответственно на экспедитора распространяются общие нормы об освобождении от ответственности. К ним относится невозможность надлежащего исполнения вследствие непреодолимой силы (п. 1 ст. 617 ГК Украины) или вследствие случая (п. 1 ст. 617 ГК Украины).
Специальных норм об освобождении экспедитора от ответственности законодательством Украины не установлено, в соответствующих случаях используются общие нормы гражданского и хозяйственного законодательства.
Однако развитие торговых связей между государствами со всей необходимостью вызывает увеличение числа перевозок. Что неизбежно потребует от государств, в том числе и Украины, принятия мер по гармонизации правовых норм по экспедированию и разработке унифицированных актов.
Литература:
- Цивільний кодекс України: Кодекс України, 16 января 2003, № 435-IV // gov.ua
- Господарський кодекс України: Кодекс України, 16 января 2003, № 436-IV // gov.ua
- Про транспортно-експедиторську діяльність: Закон України, 1 июля 2004 г., № 1955-IV // gov.ua
Фоміч Ганна
ПУБЛІЧНА СЛУЖБА У ФРНАЦІЇ: СУТНІСТЬ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Органи публічної адміністрації виконують свої завдання і функції завдяки людям, що у них працюють. Вплив людського фактора є одним із важливих напрямів, що досліджується в межах теорії публічної адміністрації. Проте в адміністративному праві людський фактор розглядається в контексті правового забезпечення роботи в адміністративних органах - у нормах, які визначають особливості правового статусу осіб, що перебувають на публічній службі [1, с. 74]
Термін "публічна служба" є відносно новим для нашої країни: до останнього часу в українському законодавстві застосовується передусім термін "державна служба", тому варто детальніше з’ясувати його сутність у зарубіжних країнах.
Однією з перших країн, де поняття державна служба стало розглядатись як служба всьому суспільству, як публічна служба, була Франція [2, с. 91]. У ХХ столітті публічна служба стає не просто опорою керуючої еліти, але й основою стабільності держави, інструментом забезпечення єдності та цілісності державного апарату.
Актуальним буде аналіз засад державної (публічної) служби у Франції, що надає можливість визначення питання стосовно застосування досвіду в законодавчій та правоустановчій практиці нашої держави.
Основи державної служби (бюрократії) у Франції були закладені Наполеоном у 1798 р. Публічна (державна) служба Франції відноситься до “традиційних” видів служби і визнається однією із найбільш стабільних і організованих. Адміністрація розглядається як інституція, створена для виконання особливої соціальної функції, а адміністратор (управлінець) – як спеціальний агент держави. Причому, публічний службовець розглядається не як найнятий державою за нормами приватного права, а як посадова особа держави; чиновник служить державі і в той же час представляє державу.
Загальновизнаним для французької державної служби є принцип рівного доступу громадян на всі публічні пости чи посади, відповідно до здібностей і без будь-яких обмежень, крім обумовлених їх талантами.
Французька система адміністрації (державної служби) побудована на концепції держави як єдиної централізованої системи, що забезпечує ефективне управління із центру. Чиновництво повністю підконтрольне Президенту та уряду, встановлена чітка ієрархічність та підпорядкованість нижчих за посадою чи рангом чиновників вищим та їх всіх політичній владі.
Принципи нинішньої державної служби Франції закладені “Законом про загальний статус чиновників”, який був прийнятий в 1946 р. і врахував національні традиції щодо побудови бюрократичної системи.
Державу, як в центрі, так і на місцях, представляють її посадові особи. Президент і Прем’єр-міністр керують адміністративним апаратом, призначають вищих посадових осіб (міністрів, префектів, послів, директорів державних компаній, ректорів, суддів та ін.).
Міністри наділені вищою адміністративною владою в підвідомчих їм сферах, про що свідчить можливість скасування їх рішень (у тому числі про призначення на посади) тільки адміністративними судами [3, с. 73].
Представниками держави в департаментах і регіонах є префекти, які контролюють діяльність місцевих співтовариств. Публічні установи також контролюються державою.
У Франції державні службовці розподіляються на:
функціонерів та службовців, які призначені на постійну посаду і введені в штат з наданням чину (підпорядковуються статуту);
не функціонерів, які набираються за контрактом і не включаються в штат. Серед них – помічники, сезонні робочі, службовці з почасовою оплатою тощо [4, с. 173].
Державними службовцями у Франції є всі службовці держави як публічні юридичні особи. До них належать працівники законодавчих, виконавчих і судових органів. У правовому статусі службовців існують певні особливості залежно від статусу публічної юридичної особи [5]. До публічної служби належить і служба в місцевих співтовариствах.
Службовці парламенту, судів, працівники публічних торгово-промислових підприємств, поліції, виправних установ мають спеціальні статути, які регулюють їх правовий статус. Правова доктрина й адміністративна практика у Франції розрізняють категорії службовців і чиновників на тій підставі, що будь-який чиновник є службовцем, але не будь-який службовець відноситься до категорії чиновників.
Правовий статус чиновника, на відміну від статусу звичайного службовця, припускає його включення до штату державного адміністративного органу на постійній основі на посаду відповідно до присвоєного йому рангу. Державні службовці залежно від важливості і складності роботи розбиті на чотири класи: А, В, С, D. На клас А покладено функцію вироблення управлінських рішень. Службовці класу В повинні реалізувати вищезгадані управлінські рішення. Вони виконують поточну роботу, а також деякі спеціальні обов’язки, що вимагають адміністративних знань і досвіду. Клас С включає фахівців, а клас D – допоміжний персонал. Критерієм класифікації на дані категорії є наявність університетського диплома на момент вступу на державну службу. При призначенні на посаду чиновникові присвоюється чин (ранг), що надає його власникові право займати відповідну посаду.
Відповідальність за здійснення державної політики у сфері державної служби несе Прем’єр-міністр. Координацією і виробленням основних її напрямків займається Генеральне управління адміністрації і державної служби, до компетенції якого входить організація міжвідомчих конкурсів на заміщення посад, опіка регіональних інститутів адміністрації, Національної школи адміністрації, керівництво міжвідомчими штатами. Особлива роль в управлінні державною службою належить Міністерству економіки і фінансів, що контролює всі фінансові аспекти функціонування державної служби. Значна увага приділяється реалізації принципу участі чиновників у самоврядуванні і визначенні умов праці шляхом дії різних комісій, сформованих на паритетних засадах з числа представників адміністрації і чиновників [6, с. 127].
Французька система адміністрації побудована на концепції держави як єдиної централізованої системи, що забезпечує ефективне управління державою із центру. Ця система може бути запозичена Україною, оскільки вона згідно з Конституцією є унітарною державою, цілісною і недоторканою. Державу, як в центрі, та і на місцях представляють її посадові особи, які одночасно контролюють діяльність місцевих співтовариств щодо відповідності їх діяльності Конституції та законам.
Одним із варіантів побудови державної служби в Україні можуть слугувати положення про те, що державними службовцями є всі службовці держави, до яких належать представники законодавчих, виконавчих і судових органів, поділу службовців на цивільних та інших, правовий статус яких регулюється крім Загального статуту спеціальними статутами щодо призначення службовців на посаду на постійній основі відповідно до присвоєного рангу, поділу державних службовців на 4 класи (категорії).
Література:
1. Порівняльне адміністративне право: Навч. посібник для юридичних факультетів та факультетів міжнародних відносин. – Луцьк:. – 308 ЗУКЦ, 2007. - С. 74.
2. Административное право зарубежных стран. Козырин А.Н., Штатина М.А.. - М.: Спарк, 2003. - С. 91-93.
3. Брэбан Г. Французское административное право. – М.: Прогресс, 1988. – С. 73-76.
4. Василенко И. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учеб. пособ. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Логос, 2000. – С. 173.
5. Государственная служба и государственные служащие во Франции. – М., 1994. – 292 с.
6. Государственная служба в зарубежных странах. – М.: ИНИОН РАН, 1996. – С. 127-130.
Чанишева Аліна Рашидівна
ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ ІПОТЕКИ
Іпотека на початковому етапі існування використовувалася стосовно будь-якого майна – як рухомого, так і нерухомого. У Стародавньому Римі термін «генеральна іпотека» мав значення застави усього майна боржника. Законодавство деяких країн і досі вказує на те, що предметом іпотеки може бути рухоме і нерухоме майно, але українське цивільне право, яке в свій час рецепіювало основні положення римського права, розглядає в якості предмету тільки нерухоме майно. Водночас питання про предмет іпотечних відносин і досі є дискусійним у науці цивільного права України.
Стаття 5 Закону України «Про іпотеку» містить перелік майна, що може бути предметом іпотеки, а також загальні вимоги щодо нього. Предметом іпотеки може виступати нерухоме майно, права на яке зареєстровані в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно і правочинів з ним.
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов:
1) нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація;
2) нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;
3) нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
У законодавстві вказано, що об’єктом іпотеки може бути нерухоме майно, до якого належать земельні ділянки та водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, будівлі, споруди, повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації, та підприємство як цілісний майновий комплекс.
Деякі вчені вважають, що стаття 373 ЦК України не розглядає водні об’єкти, ліси та багаторічні насадження як окремі предмети права власності та, відповідно, предмети іпотеки. Вони належать до природних ресурсів і протиставляються об’єктам, що створюються працею людини.
Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
Стаття 576 ЦК передбачає, що застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
Забороняється передача в іпотеку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.
Предметом іпотеки не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Майно, яке виключено з цивільного обігу, також не може бути предметом іпотеки. Йдеться про речі, які знаходяться у державній власності. Також не можуть бути предметом іпотеки речі, на які згідно з додатком до Цивільного процесуального кодексу не може бути звернено стягнення.
Нерухоме майно передається в іпотеку разом із усіма його при належностями. Ризик випадкового знищення, пошкодження псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб’єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором. Оціночна діяльність здійснюється відповідно до Законів «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» та «Про оцінку земель».