Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
В коносаментах, одобренных Союзом российских судовладельцев, указанная оговорка включена путем отсылки. «Правда, - сообщает Г.Г. Иванов, -Верховный суд США в деле United States v. Atlantic Mutual Insurance Co (1952 г.) признал такую оговорку недействительной при перевозках груза по коносаменту» [5, 372].
Література:
1. Текст конвенции на английском языке, приведен в издании: International convention for the unification of certain rules of law with respect to collisions between vessels // Register of Texts of Conventions and other instruments concerning International Trade Law. Volume II. – New York: United Nations Publication, 1973. – P. 125 – 129 (в свою очередь, издатели ссылаются на источник: Great Britain Treaty Series 1913. – P. 41 (No. 4).
2. Гаагские правила // Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила. Учебно-методическое пособие / Сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). – 1999. - № 12/IV. – 44с. – С. 5 – 12.
3. Тетлей В. Претензии и иски при перевозке грузов морем: (Морские требования по грузу). – Пер. с англ. – М.: Транспорт, 1983. – 351 с.
4. Текст оговорки см.: Kuznetsov S.O., Serafimov V.V. Shipping Law: Time & Voyage Charterparties: Working programme for the course of lectures // Odesa National Academy of Law. – O.: Feniks, 2007. – 66 p. – P. 62 – 63. – (Англ. яз.).
Чартер “Gencon”: Учебно-методическое пособие / Сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). – 1999. - № 10/IV. – 24с. – С. 5 – 17. – С. 11 (Англ. и русск. яз.).
5. Иванов Г.Г. Правовое регулирование морского судоходства в Российской Федерации. – М.: Спарк, 2002. – 478 с.
Никифоров С. В.
основные направления совершенствования правовой основы государственной охраны в российской федерации
В современных условиях все большее внимание уделяется совершенствованию правовой основы функционирования системы безопасности России, в том числе и органов государственной охраны. В соответствии со статьей 1 Федерального закона от 27 мая 1996 г. N 57-ФЗ "О государственной охране" государственная охрана - функция федеральных органов государственной власти в сфере обеспечения безопасности объектов государственной охраны, осуществляемая на основе совокупности правовых, организационных, охранных, режимных, оперативно-розыскных, технических и иных мер.
Федеральные органы государственной охраны входят в состав сил обеспечения безопасности Российской Федерации. Руководство федеральными органами государственной охраны осуществляют Президент Российской Федерации, а также Правительство Российской Федерации в пределах своих полномочий. В федеральных органах государственной охраны предусматривается военная служба.
К объектам государственной охраны относятся Президент Российской Федерации, определенные вышеназванным Федеральным законом лица, замещающие государственные должности Российской Федерации, федеральные государственные служащие, подлежащие государственной охране в соответствии с настоящим Федеральным законом, а также главы иностранных государств и правительств и иные лица иностранных государств во время пребывания на территории Российской Федерации.
Правовую основу государственной охраны составляют Конституция Российской Федерации [1], Федеральный закон от 27 мая 1996 г. N 57-ФЗ "О государственной охране" [2]; Положение о Федеральной службе охраны Российской Федерации [3]; иные федеральные законы и указы Президента России [4]; нормативные правовые акты Правительства Российской Федерации [5]; нормативные правовые акты органов государственной охраны [6], иных федеральных органов исполнительной власти [7]; международные договоры, а также иные нормативные правовые акты.
Государственная охрана осуществляется на основе следующих принципов: законности; уважения и соблюдения прав и свобод человека и гражданина; централизованного руководства; взаимодействия государственных органов обеспечения безопасности; непрерывности; сочетания гласных и негласных методов деятельности; подконтрольности и поднадзорности.
Основными задачами федеральных органов государственной охраны являются: 1) прогнозирование и выявление угрозы жизненно важным интересам объектов государственной охраны, осуществление комплекса мер по предотвращению этой угрозы; 2) обеспечение безопасности объектов государственной охраны в местах постоянного и временного пребывания и на трассах проезда; 3) обеспечение в пределах своих полномочий организации и функционирования президентской связи; 4) участие в пределах своих полномочий в борьбе с терроризмом; 5) защита охраняемых объектов; 6) выявление, предупреждение и пресечение преступлений и иных правонарушений на охраняемых объектах.
Государственная охрана осуществляется на основе следующих мер: 1) предоставления объектам государственной охраны персональной охраны, специальной связи и транспортного обслуживания, а также информации об угрозе их безопасности; 2) осуществления в соответствии с федеральным законодательством оперативно-розыскной деятельности в целях реализации полномочий соответствующих государственных органов обеспечения безопасности; 3) проведения охранных мероприятий и поддержания общественного порядка в местах постоянного и временного пребывания объектов государственной охраны; 4) поддержания порядка, установленного уполномоченными на то должностными лицами, и пропускного режима на охраняемых объектах.
Анализ правовой основы осуществления государственной охраны позволяет определить ряд направлений по её совершенствованию.
Во-первых, необходимо конкретизировать предназначение государственной охраны. Автор полагает, что государственная охрана – это функция федеральных органов государственной власти не просто в сфере обеспечения безопасности объектов государственной охраны, а в сфере обеспечения национальной безопасности вообще, так как круг задач, решаемых органами государственной охраны (исходя из анализа их полномочий) шире, чем просто обеспечение безопасности объектов государственной охраны.
Во-вторых, целесообразно установить соответствие между принципами осуществления государственной охраны и принципами обеспечения безопасности, изложенными в статье 5 Закона РФ от 5 марта 1992 г. N 2446-I "О безопасности" [8].
В-третьих, необходимо продолжить совершенствование компетенции органов государственной охраны как совокупности возложенных обязанностей и предоставленных прав, обусловленных предназначением и задачами органов государственной охраны.
В-четвертых, необходимо продолжить совершенствование правового регулирования участия иных органов обеспечения национальной безопасности в решении задач государственной охраны.
В-пятых, целесообразно произвести сравнительно-правовой анализ правовых основ осуществления государственной охраны в России, в государствах-участниках СНГ, ведущих западных государствах для выявления позитивных моментов в правовом регулировании её осуществления и возможной их адаптации в российских условиях.
Литература:
1. См.: Конституция Российской Федерации (принята на всенародном голосовании 12 декабря 1993 г.) // Текст Конституции опубликован в "Российской газете" от 25 декабря 1993 г. N 237.
2. См.: Собрание законодательства Российской Федерации, 27 мая 1996 г., N 22, ст. 2594.
3. См.: Указ Президента РФ от 7 августа 2004 г. N 1013 "Вопросы Федеральной службы охраны Российской Федерации" // Собрание законодательства Российской Федерации от 9 августа 2004 г. N 32 ст. 3314
4. См., например: Федеральный закон от 12 августа 1995 г. N 144-ФЗ "Об оперативно- розыскной деятельности" // Собрание законодательства Российской Федерации от 14 августа 1995 г., N 33, ст. 3349; Указ Президента РФ от 8 июля 2003 г. N 759 "Об утверждении Положения о президентской связи" // Собрание законодательства Российской Федерации от 14 июля 2003 г. N 28 ст. 2899
5. См., например: Постановление Правительства РФ от 25 февраля 2003 г. N 123 (с посл. изм и доп.) "Об утверждении Положения о военно-врачебной экспертизе" // Собрание законодательства Российской Федерации от 10 марта 2003 г. N 10 ст. 902.
6. См., например: Приказ Федеральной службы охраны РФ от 29 октября 2004 г. N 420 "Об утверждении Инструкции о порядке зачета военнослужащим федеральных органов государственной охраны в выслугу лет для назначения пенсии и исчисления процентной надбавки за выслугу лет стажа их трудовой деятельности до зачисления на военную службу" // Бюллетень нормативных актов федеральных органов исполнительной власти от 29 ноября 2004 г. N 48.
7. См., например: Приказ МВД РФ от 20 декабря 1995 г. N 483 "О мерах по реализации Федерального закона "О государственной защите судей, должностных лиц правоохранительных и контролирующих органов" // Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств Российской Федерации, май 1996 г., N 5 (в извлечении).
8. См.: Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 9 апреля 1992 г., N 15, ст. 769.
Никиша Дмитрий Александрович
ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ БЕЗОПАСНОСТИ ЭКИПАЖА НА КОНТЕЙНЕРОВОЗАХ
Контейнерные перевозки - это современный наиболее экономичный вид транспортировки груза. Он имеет ряд своих неоспоримых преимуществ позволяющих ему ежегодно наращивать объёмы перевозимого груза. Но как любой быстро развивающейся отрасли ей присущи свои правовые недоработки, которые в дальнейшем влекут за собой серьёзные последствия как правового, так и глобального техногенного характера.
В соответствии с анализом отчетов страховых компаний контейнеровозы в целом не сталкиваются с проблемой структурных или возрастных недостатков, также как и достаточно редко происходят аварии из-за погодных условий. Простые и эффективные методы управления грузом с помощью переноса закрытых контейнеров на борт судна или с борта судна по своей природе являются безопасными и не требуют больших усилий от экипажа. Нет никакой необходимости находиться в трюме судна или на борту во время погрузо-разгрузочных робот.
Все эти факторы в совокупности создают благоприятную обстановку для экипажа. Несмотря на это, контейнеровозы имеют ряд недостатков, которые могут трансформироваться в риски для экипажа судна, например:
- риск опрокидывания
- риск воздействия опасных грузов
- риск, взрыва и огня
- риск, связанный с нехваткой или с недостаточным сном
Риск опрокидывания фидеров.
По своей конструкции с низким бортом и множеством контейнеров на палубе, фидеры подвержены внезапному опрокидыванию с соответствующим риском для экипажа. Этот риск также относится и к контейнерным баржам.
Риск воздействия опасных грузов.
На судне, перевозящем 8.000 ТЭУ, может находиться от 1.000 ТЭУ с опасными грузами. Некоторые из этих грузов могут быть не должным образом упакованы, размещены, защищены, маркированы. Риск для судна и экипажа очевиден. Должны быть предприняты все усилия для того, чтобы бдительность экипажа могла гарантировать быструю, тщательную, соответствующую реакцию на протекающие, дымящиеся или другие подозрительные контейнеры.
Риск, взрыва или огня.
Как не парадоксально звучит, но пожар на судне, это одна из самых больших опасностей, если пожар во время не локализован и не потушен, то в 80% процентах случаев судно полностью выгорает. И такая проблема присуща не только контейнеровозам.
Риск, связанный с нехваткой или недостаточным сном.
На контейнеровозах обычно имеет место изнурительное расписание и сильная рабочая нагрузка, несмотря на небольшой состав членов экипажа. Утомление является часто весомым фактором во многих авариях, начиная от индивидуальных травм заканчивая глобальными несчастными случаями.
Несчастные случаи, вызванные с усталостью экипажа, не являются прерогативой только контейнеровозов, существует много подобных примеров и с другими типами судов, в том числе небольшими каботажными судами, где прибрежная рабочая нагрузка является непрерывной и чрезмерной. Однако, учитывая постоянно увеличивающееся количество контейнеровозов, работающих на больших скоростях и беря во внимание, расписание которого они придерживаются с постоянным круговоротом довольно недлительных переходов, коротких стоянок в якоре, учащенных швартовочных и грузовых операциях, эта проблема наиболее важна и уместна именно для них. Ведь при таком чрезмерно насыщенном графике роботы командный состав судна не по своей воле подвергается постоянной утомлённости недосыпая из-за колоссальных нагрузок.
Такие неприемлемые условия роботы призвана, скорректировать Международная конвенция о подготовке и дипломировании моряков и несении вахты 1978 года с поправками, внесенными в 1995 и 1997 года, которая ограничивает рабочие часы мореплавателей. Так же данный вопрос регулирует, и Международный Кодекс по управлению безопасностью который предполагает безоговорочное следование указанным в документах нормам отдыха экипажа. Кроме того, конвенция Международной организация труда по продолжительности рабочего времени моряков и укомплектовании судов экипажами (МОТ № 180) вступила в силу в августе 2002 года. Конвенция предполагает, что ограничения на рабочие часы и часы отдыха должны быть следующие:
1) максимальные часы работы не должны превышать:
- 14 часов в любой 24 часовой период
- и 72 часа в любой 7 дневный период
или же
2) минимальные часы отдыха не могут быть менее:
- 10 часов в любой 24 часовой период
- 77 часов в любой 7 дневный период
Вывод.
Контейнеровозы суда довольно крепкие и на них редко встречаются такие технические проблемы, которые могут встретиться на других видах судов. Случаи опрокидывания судов, утечки опасных грузов, взрывов и пожаров на судах сравнительная редкость, а вот утомленность же экипажа злободневная и насущная проблема не только контейнеровозов и она требует безотлагательного разрешения и самого сурового контроля. В соответствии с принятыми конвенциями экипаж с правовой точки зрения полностью застрахован от чрезмерной утомленности, но на практике известно что, к сожалению такого законодательно прописанного распорядка роботы и отдыха редко придерживаются, что, в конечном счёте приводит к неизгладимым катастрофам влекущими за собой как к человеческим потерям, так и к непоправимые загрязнениям окружающей среды. Просто надеяться, что найденное правовое регулирование найдёт и свое практическое воплощение нецелесообразно. Единственным выходом в разрешении данной ситуации является суровый контроль, по выполнению уже созданных правил поведения.
Оцяця А.С.
СТРУКТУРА ОХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
Проблема, яка постає в даній роботі торкається питання розподілу охоронної функції кримінального права на певні види.
Аналіз останніх досліджень і публікацій в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор дає підстави стверджувати, що деякі аспекти цієї проблеми висвітлювалися по різному в роботах Н.А. Лопашенко [1], В.Г. Смирнова [2], В.Д. Филимонова [3] та інших.
В науці є точка зору, відповідно до якої охоронна функція розділяється на дві складові частини: статичну і динамічну. Охоронна статична функція виражається у встановленні кримінально-правової заборони, яка накладає на громадян обов’язок стримуватися від скоєння злочину і потім призвана регулювати поведінку людей в суспільстві. Але кримінальна заборона сьогодення є лише спочатку статичною, а потім вона потребує постійної корекції відносно нових заборон. Статична функція кримінального права проявляється в певній незміні норми кримінального права в якій міститься цінність, яку охороняє держава. Але сталою вона залишається теж лише на певний період, доти, доки вона є важливою в даному суспільстві.
Охоронна динамічна функція кримінального права проявляється в реалізації норм кримінального права у випадку скоєння злочину. Динаміка охоронної функції кримінального права виражається у зміні та доповненнях до Кримінального кодексу України, у криміналізації та декриміналізації. Вона тісно зв’язана з кримінальною політикою України. Адже, кримінальна політика, як вид державної політики, змінювалася в залежності від історичного етапу розвитку нашої держави. Відповідно вона була різноплановою та різносторонньою. І з огляду на цей процес розвитку змінювалася і сама охоронна функція кримінального права, так як держава в процесі свого формування ставила різні задачі, охоронювала різні суспільні відносини, блага, цінності, які були головними для даного періоду.
В.Д. Філімонов розділяє охоронну функцію на: функцію попередження злочинів та їх суспільно-небезпечних наслідків (попереджувальна функція) зі сторони нестійких в соціальному відношенні осіб та осіб, які ще не скоїли злочинних діянь і спеціальне попередження для осіб, які раніше скоювали суспільно-небезпечні діяння; та функцію відновлення порядку суспільних відносин, порушеного скоєним злочином (відновлювальна функція або функція відновлення соціальної справедливості) [3;60].
На наш погляд охоронну функцію кримінального права бажано розділяти ще на виховну, хоча багатьма ученими ця точка зору не є приємлимою. Виховна функція заперечувалася одним із перших дослідників функцій кримінального права В.Г. Смірновим [2;8].
Н.А. Лопашенко придержується тієї ж самої думки [1;76].
На наш погляд, виховна функція нерозривно пов’язана з попереджувальною. Вона проявляється в самому процесі формування законосвідомої поведінки людей. Більшість громадян, дотримуючись кримінально-правових заборон, не скоюють злочинів в силу вихованої в них високоморальної позиції. Спеціально організований і керований процес формування особистості кримінально-правовими засобами, які здійснюються спеціальними суб’єктами в особливо учбово-виховній формі – безумовно несе позитивний вплив на правосвідомість кримінального права.
Ще один розподіл, менш загального значення, охоронної функції, який теж має право на існування, це поділ її на компенсаційну та обмежувальну. Компенсаційну та обмежувальну функцію можемо ще спостерігати в цивільному, фінансовому і трудовому праві.
Охоронна компенсаційна функція кримінального права – функція відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди. Це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину (наприклад, ст.45, ст. 46 КК України).
Охоронна обмежувальна функція кримінального права – функція обмеження прав суб’єктів. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців і т. д.
Отже, враховуючи вище вказане, структурно охоронну функцію кримінального права слід аналізувати наступним чином: статична і динамічна; охоронна попереджувальна, охоронна відновлювальна функція, охоронна виховна функція; охоронна компенсаційна і охоронна обмежувальна, що надасть переваги у можливій корекції кримінально-правових відносин.
Література:
- Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ/Редкол.: О.Ф. Штанько.-К.: КІВС, 2004.-№9.-520 С.
- Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права.– Л., 1965. – 188С.
- Филимонов В.Д. Охранительная функция уголовного права. – СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. – 198 С.
Продаєвич Олександр
КОНКУРС ЯК ОСНОВНИЙ СПОСІБ ЗАМІЩЕННЯ ПОСАД У ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ
Конкурс на заміщення вакантних посад державних службовців є одним із чотирьох видів процедур вступу на державну службу, поряд з призначенням, зарахуванням і виборами. Він застосовується більше ніж в 95% випадків при проведення заміщення вакантних посад третьої-сьомої категорій, крім випадків, коли інше встановлено законами України.
Чинне законодавство про державну службу, зокрема Закону «Про державну службу» не передбачають визначення поняття «конкурс», та недостатньо чітко регулює окремі питання конкурсної процедури, що суттєво впливає на ефективність та дієвість конкурсу як способу відбору та оцінювання претендентів на посаду державного службовця. Конкурс (від латинського слова concursus) означає “збіг, зустріч, зіткнення, сутичка” [1]. Відповідно до Тлумачного словника В. Даля конкурс – це “змагання для одержання нагороди, зайняття місця, здобуття звання” [2]. Тлумачний словник термінів і понять трактує конкурс, як “різновид змагання за встановленими правилами й у конкретні строки, що має за ціль визначити найкращого серед осіб, які беруть у ньому участь за визначеними критеріями залежно від сфери та виду їх діяльності” [3].
У науковій юридичній літературі питанням дослідження конкурсу, його правовим засадам та процедурі приділялась певна увага. Так, В.Н. Смірнов, який предметно досліджував конкурсний відбір в праві, підкреслює, що “конкурс – це особливий, винятковий порядок підбору кадрів, що містить підвищені вимоги до осіб, які претендують на заміщення вакантної посад”. [4]. Тобто, вчений акцентує увагу на тому, що конкурс має споріднені риси з випробуванням. Але при цьому важливо зазначити, що термін «випробування» використовується не як категорія трудового права (випробування при прийнятті на роботу), а як прикметна характеристика конкурсу, яка підкреслює його випробувальний, екзаменаційний характер.
Дещо відмінний підхід до визначення конкурсу пропонує В.А. Глозман. “Конкурс, - вважає автор, - це соціально-правовий метод оцінювання ділових якостей працівників” [5]. Ця думка знайшла свій розвиток у точці зору О. Лавріненко, який звертає увагу на те, що конкурс є одним із найбільш ефективних способів виявити необхідні “чесноти та здібності” кандидатів при прийомі на державну службу [6].
Підсумовуючи різноманітні точки зору в юридичній науці щодо визначення конкурсу на заміщення вакантної посади державного службовця можна зробити висновок, що конкурс – це процес відбору та оцінювання ділових, професійних та особистісних якостей особи при реалізації нею права на державну службу.
Правовою основою проведення конкурсної процедури є Закон “Про державну службу”, Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. [7], та Загальний порядок проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців, затверджене наказом Головдержслужби України від 10 травня 2002 р. [8]
В конкурсній процедурі виділяють наступні стадії: 1) підготовка та організація конкурсу; 2) проведення конкурсного іспиту та співбесіди; 3) прийняття рішення за підсумками конкурсного іспиту; 4) оскарження прийнятого рішення; 5) виконання прийнятого рішення [9].
Першою стадією конкурсної процедури є підготовка та організація конкурсу. Дана стадія включає три підстадії: 1) публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу в пресі або поширення його через інші засоби масової інформації; 2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі; 3) попередній розгляд документів на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади [10].
Важливою стадією конкурсного провадження є проведення конкурсного іспиту та співбесіди. Слід зазначити, що однією із суттєвих «новинок» чинного Положення про проведення конкурсу є саме конкурсний іспит, якого раніше не було. Конкурсний іспит має за мету провести об’єктивну оцінку знань та здібностей кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців. Такий іспит проводиться конкурсною комісією, яка створена в даного державному органі. Названа стадія характеризується, перш за все, учасниками провадження, до яких відносяться: конкурсна комісія та кандидат на заміщення вакантної посади. Кандидатом вважається особа, яка подала необхідні документи до державного органу для участі у конкурсі. Дана стадія включає в себе дві підстадії: а) проведення іспиту; б) співбесіда [10].
Третьою стадією конкурсного провадження є прийняття рішення за підсумками конкурсного іспиту та співбесіди. Кандидати, які набрали загальну суму балів, що не є нижчою 50 відсотків від максимальної суми балів, яка може бути виставлена при наданні відповідей, вважаються такими, що успішно склали іспит. Особи, які набрали менше 50 відсотків від максимальної суми балів, вважаються такими, що не склали іспит. Такі кандидати не можуть бути рекомендовані для заміщення вакантної посади.
Четвертою стадією конкурсного провадження є оскарження прийнятого рішення. Рішення конкурсної комісії може бути оскаржене кандидатом керівнику відповідного державного органу протягом трьох днів після ознайомлення з цим рішенням. Рішення керівника державного органу щодо відмови у зарахуванні на посаду державного службовця кандидат може оскаржити у порядку, визначеному законодавством. Відповідно до Конституції України рішення державних органів та посадових осіб можуть бути оскаржені в суд [10].
П`ятою стадією конкурсного провадження є виконання прийнятого рішення. Дана стадія є найменшою за обсягом і проявляється в тому, що керівник державного органу видає наказ (розпорядження) щодо прийняття кандидата, який успішно здав конкурсний іспит та пройшов співбесіду і рекомендований конкурсною комісією на заміщення вакантної посади [10].
Література:
Словарь иностранных слов / Под ред. А.Г. Спиркина, И.А. Акчурина, Р.С. Карпинской. - М.: Русский язык, 1949. – С. 45.
- Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4 т. – Т.2. - М., 1955. – С. 51.
- Толковый словарь терминов и понятий: занятость, безработица, служба занятости. – М.: Нива России, 1996. – 288 с.; Словарь иностаранных слов / Под ред. И.В. Лехина и Ф.Н. Петрова. - М.: Из-во иност. и нац. словарей, 1954. – 350 с.
- Смирнов В.Н. Конкурс в советском трудовом праве. – Л.: Изд-во Лен. Гос. ун-та, 1960. – С. 23.
- Глозман В.А. Право и проверка деловых качеств работников. – Минск: Из-во Минск. Гос. ун-та, 1981. – С. 24.
- Лавриненко О. Исполнительная власть: конкурс при принятии на работу // Бизнес-информ. – 1996. - №3. – С. 7.
- Офіційний вісник України. – 2002. - № 8. – Ст. 351.
- Там же.
- Біла Л.Р. Конкурсне провадження у державній службі // Митна справа. – 2002. - № 5. – С. 94.
- Там само. – С. 95.
Рекун В.А.
ТРЕТЕЙСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Авторитет будь-якого суду підтверджується законністю його діяльності та дотриманням ним стандартів верховенства права. Теж саме стосується й діяльності третейського суду. Своїми рішеннями третейський суд сприяє зміцненню авторитету та верховенства права, навчає поваги до закону, показує невідворотність настання відповідальності за порушення закону. Отже, можна з певненістю сказати, що законність у третейському розгляді – його фундаментальний демократичний принцип, ідеологічно-правова основа діяльності. Рівність учасників перед законом здатні забезпечити лише незалежні та неупереджені третейські судді. Така незалежність третейських суддів забезпечується низкою гарантій, які передбачені Законом України „Про третейські суди”. Проте найбільш тісно пов’язаним із принципом незалежності суддів є принцип суддівського самоврядування, який фактично є продовженням принципу незалежності [4]. Загальні засади третейського самоврядування відображені у розділі VIII Закону, де йдеться про створення та діяльність Третейської палати України, яка обирається вищим органом третейського самоврядування – Всеукраїнським з’їздом третейських суддів [2].
Третейська палата України є постійно діючим органом третейського самоврядування, який представляє та захищає соціальні та професійні права, інтереси третейських суддів і третейських судів, здійснює методичну та видавничу роботу, аналізує практику правозастосування третейських судів і здійснює інші повноваження, визначені вищим органом третейського самоврядування [2, ст.58]. Аналіз сьогоднішньої ситуації навколо третейського судочинства яскраво демонструє, що третейські суди неодмінно потребують активної діяльності цього органу, який має представляти та захищати соціальні, професійні права та інтереси суддів, здійснювати методичну та видавничу роботу, аналізувати практику правозастосування третейських судів тощо.
Ст.7 Закону „Про третейські суди” зазначає, що в Україні можуть утворюватися та діяти третейські суди як для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), так і постійно діючі третейські суди. Саме для представництва та захисту інтересів третейських суддів постійно діючих третейських судів і утворюються органи третейського самоврядування. Як вже зазначалося, вищим органом третейського самоврядування є Всеукраїнський з’їзд третейських суддів, який обирає Третейську палату України. Палату, в свою чергу, очолює голова Третейської палати України, який обирається вищим органом самоврядування третейських суддів терміном на три роки та представляє відповідні інтереси у взаєминах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами; організовує діяльність Третейської палати України та Всеукраїнського з’їзду третейських суддів, має право бути третейським суддею у вирішенні спорів третейським судом [2, ст.59]. Це – теоретично, натомість практична реалізація задуманого зіткнулася з деякими проблемами.
По-перше, досить важко було визначитись із тим, яким саме представництво від третейських судів повинно бути при формуванні складу Третейської палати України. Насамперед, малося на увазі, що треба обрати схему „один суд – один представник” або „один регіон – один суддя від усіх третейських судів певного регіону”. По-друге, зненацька постала проблема так званої сепаратизації, позаяк певні третейські суди (можливо, навіть з кращих міркувань) вирішили проводити власні всеукраїнські з’їзди, але на регіональному рівні. За інших умов така ініціатива лише схвалювалася б, натомість, навряд чи Третейська палата у Вінниці чи, наприклад, у Чернівцях змогла оперативно та авторитетно вирішувати питання захисту професійних інтересів усіх судів України на належному рівні []. Справа навіть не в тому, що через відсутність офіційної статистики з приводу кількісної та організаційної структури третейських судів важко визначитися з представництвом від кожного суб’єкта таких зборів, а в тому, що юридична громадськість з доволі об’єктивних причин (в цьому проявляється унікальність органу) так і не визначилась із основними нормами Положення про Третейську палату України, яким встановлюються повноваження та компетенція Палати, умови матеріально-технічного, інформаційного забезпечення її діяльності тощо.
Так, на третейського суддю постійно діючого третейського суду може впливати голова суду через те, що останній розподіляє справи між суддями, визначає межі (розміри) третейських гонорарів, а також здійснює інші процесуальні повноваження щодо третейського розгляду. Тому активна діяльність органу третейського самоврядування на рівні суду виключає можливість будь-яких посягань на незалежність третейського судді та втручання у його професійну діяльність. Взагалі, для ефективної роботи Третейська палата України має складатися з голови, 20 членів, комісій (по підвищенню рівня кваліфікації третейських суддів, по методичному забезпеченню третейських судів, по аналізу практики третейських судів) та секретаріату [4].
Таким чином, третейське самоврядування є невід’ємною складовою демократизму в організації та діяльності третейських судів і покликане відіграти значну роль у розробці та прийнятті рекомендацій по організації та діяльності третейських судів; встановленні демократичних стандартів третейського судочинства; кваліфікаційних вимог до третейських суддів; удосконаленні законодавства, яке регулює організацію та діяльність третейських судів, шляхом направлення відповідних пропозицій до органів законодавчої ініціативи. Крім того, представницьке самоврядування на рівні всієї держави забезпечить реальний захист третейських суддів і судів від посягань на професійну діяльність, заявить про себе силою, яка може якісно виконувати завдання по захисту майнових і немайнових прав фізичних та юридичних осіб.
Суддівські об’єднання являють собою одну з основ сучасного громадянського суспільства. Зокрема, ст.130 Конституції України передбачено право на суддівське самоврядування для вирішення питань внутрішньої діяльності судів, проте ця норма поширюється лише на систему державних судів України. Згідно із законами України „Про третейські суди” та „Про судоустрій України” третейські суди не є державним органом правосуддя, їм підлягають не всі спори, рішення приймаються не від імені держави, але третейський суд здійснює правосуддя, що дає право стверджувати, що функції вже існуючих органів суддівського самоврядування будуть майже ідентичними з функціями органів третейського самоврядування, але все ж таки не слід змішувати право на самоврядування третейських суддів та право на суддівське самоврядування для вирішення питань внутрішньої діяльності судів. Органи третейського самоврядування повинні діяти так, щоб не порушувати норми Конституції України.
Література:
1. Конституція України: Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. – Ст.141.
2. Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. - №35. - Ст.412.
3. Про судоустрій України: Закон України від 07.02.2002 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 27-28. - Ст.180.
4. Козлов С. Третейське самоврядування: шляхом випробувань// Юридична газета. – 2005. – 11 травня. – 8 (44)// azeta.com/oarticle/1501/
5. Тимошенко А. Третейским судьям – собственный орган// Юридическая практика. – 2005. - 11 июля. – №28 (394)/ actika.com/article.php?id=10004881
Я.М.Саади
ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА УГОЛОВНОГО ПРАВА ИОРДАНИИ
Действующая Конституция Иордании вступила в силу в декабре 1952 года. В ней закреплены основные права и обязанности граждан.
Впервые в Иордании общие и личные права граждан были действительно гарантированы (ст.ст.6-17 Конституции Иордании.). Охране личности служит все Иорданское законодательство [1,6 - 9].
К настоящему времени в Уголовный кодекс Иордании внесено уже значительное число изменений и дополнений, лишь несколько десятков норм Уголовного кодекса сохранили свою первоначальную редакцию. Он содержит 476 статей [1,131].
Иорданский уголовный кодекс состоит из двух частей Общей и Особенной. В Общей части формулируются принципы и общие правила иорданского уголовного права, даются общие определения понятие преступного деяния, основания дифференциация уголовной ответственности, стадии преступления, соучастия, обстоятельства исключающие уголовную ответственность, цель наказания, его отдельные виды и условия освобождение от уголовной ответственности и наказания. В Общей части решается вопрос о классификации преступлений. Все преступления классифицируются по степени их опасности и связанного с этим наказанием на следующие три группы:
1) тяжкие преступления - это преступления, за которые в Уголовном кодексе предусмотрено наказание свыше трех лет лишения свободы, пожизненная каторга или смертная казнь (ст. ст. 17- 20 УК Иордании);2) проступок - это менее тяжкие преступления, за которые в Уголовном кодексе предусмотрено наказание не свыше трех лет лишения свободы или менее суровые наказания (ст. ст.21- 24);3) нарушения - это преступления представляющие малозначительную опасность, за которые в Уголовном кодексе предусматривается наказание не свыше 7 дней лишение свободы или менее суровые наказания (ст.ст. 23-24) [3,18-19].
В диспозициях норм Особенной части (ст.ст. 107-474)описываются конкретные признаки отдельных видов преступлений, а в санкциях указываются пределы их наказуемости. Значение Особенной части заключается в том, что в ней законодатель осуществляет дифференциацию ответственности за отдельные виды конкретных преступлений с учетом их характера и степени общественной опасности.
Преступные деяния в уголовном праве Иордании расположено в таких главах:
1) Посягательства на безопасность государства (ст.ст. 107-153);2) посягательства на безопасность общества (ст.ст. 154-168); 3) должностные преступления (ст. ст. 169-205); 4) преступления против правосудия (ст.ст. 206-232); 5) преступление, состоящие в фальсификации документов и банкнот (ст.ст. 233-272); 6) преступления против семьи (ст.ст. 273-291); 7) преступления против чести и морали (ст.ст. 292-325); 8) преступления против личности (ст.ст. 326-367); 9) преступления, образующие общественную опасность (ст.ст. 368-388); 10) преступления против общественного порядка (ст.ст. 389-398); 11) преступления против собственности (ст.ст. 399-458); 12) нарушения (ст.ст.459-474).
Это даёт возможность достаточно целенаправленно проводить уголовно-правовую политику в рамках соблюдения законности [3,39-130].
Общая и Особенная части иорданского уголовного права в основном представляют собой органическое единство, которое сложилось в процессе развития уголовного права Иордании на основе изучения и обобщения опыта борьбы нашего государства с общественно опасными деяниями, а также опыта других государств, в частности Франции.
Надо обратить внимание, что Особенная часть УК Иордании построена не по системе, принятой в европейском уголовном праве, исходящей из общественной совокупности общественных интересов, на которые посягает, как правило, однородная группа преступлений, а иначе. Иными словами, в отдельные главы Особенной части Уголовного кодекса Иордании объединяются нормы об ответственности за преступления, посягающие на одну и ту же совокупность общественных интересов, законное благо, объект, например, собственность, правосудие, личность и т.д. Глава Уголовного кодекса, в свою очередь, состоит из целого ряда уголовно-правовых норм, каждая из которых предусматривает ответственность за преступления, посягающие на определенную ценность - часть совокупности этих общественных интересов.
Следует отметить, что в законодательстве не выдержана четкая терминология и определения понятия преступления, нет понятия и его составных частей. Объясняется это тем, что иорданский законодатель осуществлял законотворческую деятельность на Уголовном кодексе Франции, при этом не всегда обращалось внимание на расхождения между арабским и французским языками, а также слабым развитием научной мысли и отсутствием необходимого количества специалистов по юридическим наукам, в частности по уголовному праву, ведь первый юридический ВУЗ в Иордании был создан в 1978 году. В Особенной части УК Иордании обращает внимание на себя тот факт, что во многих нормах уголовного закона содержание статьи начинается не с диспозиции, как в большинстве кодексов других стран, в том числе и в Украине, а с санкции, то есть вначале называется вид и срок наказания, а затем указывается за какие деяния оно наступает. Поэтому дальнейшее глубокое изучение иорданского уголовного законодательства позволит разработать рекомендации и предложения по усовершенствованию законотворческой и законоприменительной деятельности.
До образования государства, в Иордании применялся Шариат Ислам, который очень строго подходил к наказаниям за преступления, но в последствии при принятии Уголовного кодекса Иордании 1961 г. Влияние шариата на ислам несколько снизилось, так как иорданское уголовное законодательство развивалось под сильным влиянием Уголовного кодекса Франции 1810 г. В то же время нельзя забывать о том, что исламская религия согласно Иорданской Конституции 1952 года [1,5], признана государственной религией и её нормы и рекомендации учитываются всем государством, его органами, должностными лицами и всеми гражданами, проживающими на территории королевства. Назревшие потребности времени настоятельно требуют пересмотра целого ряда его уголовных норм. В связи с тем, что в 1992 году во Франции был принят новый Уголовный кодекс, иорданское уголовное законодательство нуждается в совершенствовании и пересмотре отдельных институтов. Борьба с преступностью в Иордании продолжает вестись на старой законодательной базе, поэтому приведение законодательства в соответствие с современными требованиями, учётом зарубежного опыта является крайне необходимым.
Литература:
1.Конституция Иорданского Хашимитского Королевства. – Амман: Матбуат
маджлис альома, 1986. – 119 с.
2. Уголовное законодательство зарубежных государств (Англии, США, Франции, Германии, Японии): Сборник законодательных материалов / МГУ им. М.В. Ломоносова. Юрид. фак-т; Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1999. – 346 с.
3.Уголовный кодекс Иордании №16 от 1960г. – Амман: Альмактаб альфени,
1993. – 131 с.
Сергейчик Виктория
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ ТЕХНИЧЕСКОГО НАДЗОРА ГОСУДАРСТВА ФЛАГА: “UNCLOS 82”
С вступлением в силу Закона Украины «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [ 1 ] приобретает особое юридическое содержание принцип, упоминаемый Законом в числе основных, соблюдение которых требуется в ходе осуществления государственного надзора (контроля), - принцип «дотримання умов міжнародних договорів України» (ст. 3 «Основні принципи державного нагляду (контролю)»).
Статья 90 «Право судоходства» (“Right of navigation”) Конвенции ООН по морскому праву 1982 года (далее – UNCLOS 82) наделяет таким правом любое государство (“every State”), которое пожелает им воспользоваться (т.е. пожелает реализовать свое «право судоходства» – С.В.) [ 2 ]. Исключение не делается даже для государств, не имеющих выхода к морю (об этом в UNCLOS 82 специально упоминается).
По смыслу UNCLOS 82 под «правом судоходства» следует понимать право государства (подчеркнуто нами – С.В.) на то, чтобы «суда под его флагом» (“ships flying its flag”) плавали в открытом море». Отсюда используемое в UNCLOS 82 терминологическое словосочетание «государство флага» - т.е. государство, реализовавшее свое «право судоходства» или, иначе, государство, которое предоставило какому-либо судну свою национальность (“the grant of its nationality”); или государство, которое предоставило «право плавать под своим флагом» (“the right to fly its flag”) какому-либо судну (Статья 91 «Национальность судов» (“Nationality of ships”).
Cтатья 94 «Обязанности государства флага» (“Duties of the flag State”) устанавливает, среди прочих, обязанность каждого такого государства в отношении судов, плавающих под его флагом, эффективно осуществлять «юрисдикцию и контроль в … технических вопросах» (“control in … technical matters”) (часть 1 ст. 94). Это, в частности (“in particular”), означает принятие на себя (“assume”) «в соответствии со своим внутренним правом» (“under its internal law”) юрисдикцию над каждым судном, плавающим под его флагом, … в отношении … технических … вопросов, касающихся данного судна» (п.п. b) часть 2). Мы считаем возможным, в данном случае, говорить об обязанности государства-флага осуществлять государственный «технический» надзор (контроль) – государственный надзор (контроль) в технических вопросах.
«Для обеспечения безопасности на море» (“to ensure safety at sea”) (подчеркнуто нами – С.В.) каждое государство флага в отношении судов, плавающих под его флагом, принимает необходимые меры, «в частности в том, что касается … конструкции, оборудования и годности к плаванию судов; … » (п.п. а) часть 3 ст. 94). Отметим, что первым (выделено нами – С.В.) из основных принципов, которыми следует руководствоваться при осуществлении государственного надзора (контроля) в сфере хозяйственной деятельности, в упомянутом нами законе Украины (часть вторая статьи 3), указан принцип «пріоритетності безпеки у питаннях життя і здоров’я людини, … середовища і життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами і цілями … ». В число таких мер входят меры, необходимые для обеспечения того, чтобы «каждое судно перед регистрацией, а в дальнейшем через соответствующие промежутки времени, инспектировалось квалифицированным судовым инспектором (“is surveyed by qualified surveyor of ships”)» (п.п. а) часть 4 ст. 94).
Принимая меры, предусмотренные в частях 3 и 4 ст. 94 каждое государство флага «обязано придерживаться общепринятых международных правил, процедур и практики» (“is required to conform to generally accepted international regulations, procedures and practices”) и «предпринимать все необходимые шаги для обеспечения их соблюдения» (“to take any steps which may be necessary to secure their observance”) (часть 5 ст. 94). Отметим, что UNCLOS 82 требует придерживаться как правил (“regulations”), так и процедур (“procedures”) и практики (“pactices”), которые могут быть и должны быть квалифицированы как «международные общепринятые» (“generally accepted international”).
Государство, которое «имеет явные основания полагать» (“has clear grounds to belive”), что надлежащие юрисдикция и контроль в отношении какого-либо судна не осуществляются, может сообщить о таких фактах государству флага.
По получении такого сообщения государство флага «обязано расследовать этот вопрос» (“shall to investigate the matter”) и, «когда это уместно» (“if appropriate”), «принять любые меры, требуемые для исправления положения» (“take any action necessary to remedy the situation”) (часть 6 ст. 94).
Дальнейшие исследования по данной проблеме следует направить на изучение «общепринятых международных правил, процедур и практики», которых Украина как государство флага» обязана «придерживаться» и обязана «предпринимать все необходимые шаги для обеспечения их соблюдения».
Литература:
1. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: закон України від 05.04.2007 р. № 877-V // ВВР України . – 2007. - № 29. – ст. 389 (20.07.2007). В соответствии со ст. 22 Закон вступает в силу через шесть месяцев с дня его опубликования, за исключением частей первой и второй статьи 5, которые в ступают в силу с 1 января 2008 года. Закон опубликован: Офіційний вісник України. – 2007. - № 44. – ст. 1771 (25.06.2007); Урядовий кур’єр. – 2007. - № 113 (27.06.2007).
2. Текст конвенции на английском языке см.: Конституция для океанов (UNCLOS 82): Учебно-методическое пособие / Сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов / Под ред. С.В. Кивалова // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). – 1998. - № 3/II. – 250 с. На русском и английском языках.
3. Текст конвенции на русском языке см., также: Морское право. Официальный текст Конвенции ООН по морскому праву с приложениями и предметным указателем. Заключительный акт третьей Конференции ООН по морскому праву. Вводная часть, относящаяся к Конвенции и Конференции. – Нью-Йорк: ООН, 1984. – 316 с.