Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
- Дзера І. Про правомірність забезпечення завдатком попереднього договору // www.yur-gazeta.com/writer/947.
- Див.: Сарбаш С.В. Способы обеспечения исполнения обязательств // Хозяйство и право. - 1995. - № 10, 11.
- Федорчук Д. Забезпечення виконання зобов’язань у підприємницькій діяльності // www.yur-gazeta.com/issue/78.
Марченко Володимир Володимирович
ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ УРЯДУ ФРАНЦІЇ З ІНШИМИ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Аналізуючи особливості взаємодії французького уряду з іншими органами державної влади, необхідно зупинити увагу на відношеннях з Конституційною радою, особливим квазісудовим органом конституційного контролю [1, с.33], правовий статус якої визначено у Розділі VII Конституції Французької Республіки [2, с.67]. При цьому, як зазначає Н.В.Вітрук, своєрідність Франції порівняльно з іншими країнами полягає у тому, що тут конституційний контроль повністю здійснюється лише у попередньому порядку та є, відповідно, квазісудовим. Це знайшло своє відображення і у назві органу, що його здійснює (Конституційна рада) [3, с.156]. Для розуміння сутності вказаних відношень мають значення положення ст.ст.61, 62 Конституції, в яких, зокрема, зазначається, що «…закони до їх промульгації можуть бути передані Конституційній раді Президентом Республіки, Прем’єр-міністром, головою Національних зборів, головою Сенату, або шістдесятьома депутатами, або шістдесятьома сенаторами» (ч.2 ст.61). Однак доцільно звернути увагу на наступну обставину: серед усіх суб’єктів, що можуть передавати закони до промульгації до Конституційної ради, Уряд має переваги, оскільки лише він може впливати на терміни їх розгляду. Конституція Франції у ч.3 ст.61 закріплює місячний термін для винесення Конституційною радою рішення, зокрема, зазначає: «Однак за наявності терміновості, за вимогою Уряду, цей термін скорочується до восьми днів». Таким чином, можна зробити висновок про привілейоване положення Уряду серед інших суб’єктів законодавчої ініціативи в аспекті можливості впливати на термін прийняття рішення щодо відповідності певного закону Конституції. Однак, як слідує з положень ст.62 Конституції, далі ці повноваження не поширюються: положення, що визнані неконституційними, не можуть ані застосовуватися, ані бути промульговані, а рішення Конституційної ради не підлягають будь-якому оскарженню, обов’язкові для всіх органів публічної влади, для всіх адміністративних та судових органів, у тому числі для Уряду Франції.
Взаємодія французького Уряду з органами судової влади має певні особливості, притаманні напівпрезидентській республіці. По-перше, зазначимо, що, відповідно до системи судової влади Франції, яка знайшла своє закріплення у Розділі VІІ Конституції Французької Республіки, гарантом незалежності судової влади Франції є Президент, якому допомагає Вища рада магістратури (ст.64). При цьому варто звернути увагу на наступну обставину, а саме, Вищу раду магістратури очолює Президент Республіки, а віце-головою даного органу за законом є міністр юстиції, який може заміщувати Президента Республіки (ч.1 ст.65). Враховуючи, що до компетенції даного органу належить висування пропозицій щодо призначення суддів Конституційного Суду, призначення перших заступників голів апеляційних судів і призначення голів судів великої інстанції, а також надання висновків при призначенні інших суддів (ч.5 ст.65 Конституції), можна стверджувати про існування певного впливу з боку виконавчої влади на формування суддівського корпусу. Втім, законодавець здійснив певні кроки для забезпечення незалежності судової гілки влади: коли палата Вищої ради магістратури, компетентна у відношенні суддів, виносить рішення в якості дисциплінарної ради, головує на таких засіданнях перший заступник Касаційного суду (ч.6 ст.65), що можна розцінювати як гарантію відсутності впливу виконавчої влади на діючих суддів. До таких гарантій необхідно віднести і принцип незмінності магістратів, закріплений у ч.3 ст.64 Конституції Французької Республіки, однак ми не можемо погодитися з думкою білоруського дослідника В.Алампієва, який вважає, що у Франції залежність судової влади від парламенту, виконавчої влади і президента зведена до мінімуму [4, с.17], оскільки факт головування міністра юстиції на засіданнях Вищої ради магістратури не може не впливати на процеси такого призначення. Досить цікавим уявляється нам також певна колізія, що виникає між положеннями Конституції Французької Республіки та Рекомендацією №R(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів [5, с.10-11], в якій зазначається, що орган, уповноважений приймати рішення щодо обрання і кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантування незалежності цього органу мають бути запроваджені, наприклад, такі положення, як нагляд за тим, щоб його члени призначалися судовою владою і щоб сам орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури. Як можна переконатися з аналізу положень Розділу VІІІ Конституції Французької Республіки, у Франції має місце певна залежність органу, який приймає рішення щодо призначення суддів, від виконавчої влади.
Взаємовідносини Уряду Франції з Економічною та соціальною радою носять переважно дорадчо-консультаційний характер: за запитом Уряду вказана Рада дає свій висновок за проектами законів, ордонансів та декретів, а також за законодавчими пропозиціями, що представлені на його розгляд (ст.69 Конституції). Уряд також може консультуватися з Економічною та соціальною радою з будь-яких питань економічного та соціального характеру та представляє на його висновок всі плани або програмні законопроекти економічного або соціального характеру (ст.70).
Взаємовідносини між урядом та органами місцевого самоврядування необхідно розглядати в контексті децентралізації, яка останнім часом відіграє все більше значення у державах ЄС. Необхідно зазначити, що на сьогодні теорія конституційного права визначає чотири основні форми державного устрою: унітарну централізовану, унітарну децентралізовану, федеративну централізовану та федеративну децентралізовану держави [6, с.32-33]. При цьому досвід зарубіжних держав показує, що донедавна в світі було 13 держав, у яких досить успішно функціонували відповідні адміністративні автономії. Ними були: Великобританія, Данія, Індія, Індонезія, Іспанія, Італія, Португалія, Судан, Фінляндія, Шрі-Ланка, Габон та Франція [7, с.175]. Усі названі держави, крім Індії, мають унітарну форму правління. Адміністративна автономія була і в Бельгії до того часу, коли було прийнято рішення про запровадження у цій державі федерації. Проте наприкінці минулого століття активно розвернулися процеси децентралізації, які знайшли своє закріплення у Європейській хартії місцевого самоврядування. Не зупиняючись детально на її положеннях, зазначимо, що провідною тенденцією розвитку конституційних засад державного ладу у Франції в аспекті відносин між урядом та органами місцевого самоврядування є підвищення ролі та повноважень останніх за рахунок послаблення ролі вищого органу виконавчої влади.
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок про посилення ролі уряду Франції в умовах євроінтеграції за рахунок визначального впливу Ради ЄС на політику Європейського Союзу. Разом з тим чітке визначення статусу та ролі урядів держав-членів ЄС має бути закріплено у Конституції ЄС, процеси прийняття якої гальмуються внаслідок існування протилежних точок зору на принципи і засади європейської інтеграції.
Література:
1. Сафронов В.Е. Зарубежные системы конституционного контроля: проблемы теории и практика //Российский судья. – 2004. - №4. - C.34-36;
2. Конституция Французской Республики от 4 октября 1958 г. // Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, Соедин. Штаты Америки, Япония, Индия: учеб.пособие /сост. В.В.Маклаков. – М.: Волтерс Клувер, 2006. - 608 с. – С.52-80;
3. Витрук Н.В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс: Учеб. Пособ. Для вузов. – М., 1998. с.156;
4. Алампиев В. Принцип разделения властей: Существует ли он в Беларуси? //Адкрытае грамадства: Iнфамацыйна-аналiтычны бюлетэнь. – 2000. - №1(7). – С.16-19;
5. Рекомендація №R(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів//Вісник Верховного Суду України. – 1997. – №4(6). – С.10-11;
6. Кампо В. Проблеми унітаризму в проекті нової Конституції України // Розбудова держави. – 1992. – №5.- С.32-33;
7. Заєць І. Порівняльно-правовий аналіз статусу області: світовий досвід //Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. - 2004. - Вип. 40. - С. 174-183.
Марчук А.І.
ПРОЦЕДУРА МЕДІАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Створення альтернативних форм розв’язання кримінально-правових конфліктів в останні роки стало однією з відмітних особливостей розвитку правових систем сучасності.
При новій кодифікації КК та значних змінах і доповненнях до КПК України, у 2001 році з’явилась нова нетрадиційна для вітчизняного права норма звільнення особи від кримінальної відповідальності – інститут примирення сторін. Згідно ст. 8 КПК та ст. 46 КК України – для того щоб закрити кримінальну справу про злочин невеликої тяжкості за примиренням сторін, потрібне одночасна наявність таких умов: як примирення потерпілого з особою, яка звільняється від кримінальної відповідальності, та відшкодування останнім заподіяних потерпілій особі збитків. Закриття кримінальної справи в порядку ст. 8 КПК є виключно прерогативою суду і представляє собою окрему форму закінчення досудового слідства.[1, 24]
На жаль, ні в чинному Кримінально – процесуальному кодексі, ні в його проекті не визначено: чи може бути застосована процедура примирення у справах публічного обвинувачення, на підставі яких процесуальних документів мають скеровуватися справи приватного та приватно - публічного характеру. Отже, поза законодавчим регулюванням залишилися питання, які мають бути врегульовані, а саме: від кого повинна виходити ініціатива щодо проведення процедури примирення, хто несе відповідальність за цей процес, на кого покладені функції контролю за перебігом цієї процедури.
Аналізуючи вітчизняне законодавство і низку положень міжнародно-правових актів з питань медіації та відновлювального правосуддя, зокрема, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою(прийнята резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року), Резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН 2000/14 «Основні принципи застосування програм відновлювального правосуддя в кримінальних справах» від 27 липня 2000 року та ін. відзначимо, що примирення у кримінальному процесі України подібне до європейської медіації, але відсутність сторони – медіатора не дозволяє у повному обсязі реалізувати можливість примирення.[2,12]
При Міністерстві юстиції України у 2005 році було створено робочу групу з питань впровадження програм відновного правосуддя до системи кримінальної юстиції України, яка розробила проект концепції законодавчого правосуддя (медіації) в кримінальному судочинстві України і продовжує роботу над проектом закону про медіацію в кримінальних справах. В проекті передбачені вимоги до особи медіатора – професійні (система професійних знань, умінь та навичок) та психологічні (відповідність особистісних якостей вимогам професії).
Одним із важливих елементів процесу медіації є укладення договору між потерпілим та (підозрюваним, підсудним) за результатами досягнутих домовленостей під час медіації. Проте правова природа такого договору не визначена. Виникає питання, чи договір про примирення у кримінальному процесі слід розглядати як формалізацію певного рішення у межах кримінального конфлікту, що зумовлений вчиненням злочину.
У проекті Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо процедури медіації (посередництва)»передбачено, що за результатами проведення процедури медіації медіатор подає звіт особі або органу, в провадженні якого знаходиться справа, а договір про примирення є додатком до звіту. Детальніше сутність договору про примирення можна простежити у визначенні, яке відображено у проекті Закону України «Про медіацію у кримінальних справах»: договір про примирення – це договір, який укладається сторонами з метою врегулювання конфлікту на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета конфлікту. Особливість договору про примирення у кримінальному процесі полягає в тому, що його укладення залежить не тільки від вирішення питань щодо порядку та умов відновлення майнової сфери потерпілого, але й від задоволення його моральних потреб (набуття відчуття безпеки, зникнення міжособистісного конфлікту та ін.). Хоча, як зазначає Л.В. Головко, поняття «мирової угоди» в рамках інституту примирення в кримінальному процесі відображає «компроміс в майновій сфері»[3,484]
Для реального та ефективного використання договору про примирення слід чітко визначити його істотні умови. Наприклад, Р.Р. Максудов і М.Г. Флямер пропонують у «примирювальному договорі», що стосується неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) передбачити п’ять розділів: 1) про відшкодування матеріальної шкоди; 2) про особливі вимоги до поведінки правопорушника; 3) про проходження правопорушником лікування (якщо потрібно); 4) про порядок виконання даного договору;5)про обов’язки потерпілого (наприклад, виступ з ініціативою закриття кримінально-процесуального провадження у зв’язку з примирення.) [4,236]
Л.М. Карнозова вважає, що у договір про примирення слід зафіксувати моральні результати примирної зустрічі; умови досягнення примирення, необхідність проходження правопорушником соціально-реабілітаційної програми.[5, 29]
З метою полегшення роботи медіаторів на практиці у процесі здійснення відновних процедур, а також створення умов для врахування усіх необхідних вимог законодавства пропонуємо розробити типовий договір примирення у кримінальному процесі. Такий типовий договір може бути розроблений та затверджений, наприклад, Асоціацією практиків відновного правосуддя (створення якої передбачається в майбутньому) та/або наказом Міністерства юстиції України.
Обов’язковість врахування виконання договору про примирення до постановлення вироку буде забезпечувати кримінально-процесуальний, а не цивільно - процесуальний механізм дотримання договірних домовленостей потерпілого та підозрюваного (обвинуваченого, підсудного). Це зробить реальнішим відшкодування шкоди, що завдана потерпілому, а також зменшить загрозу невиконання взятих зобов’язань та переведення питання про відшкодування майнової чи немайнової шкоди у площину цивільного судочинства чи відновлення кримінального судочинства у разі невиконання договору про примирення.
Кримінально-процесуальна та цивільно-правова природа договору про примирення створює подвійність його суті. Поєднання імперативних та диспозитивних начал в кримінально-правовому інституті примирення сприяє демократизації та гуманізації кримінального судочинства, його наближенню до законних інтересів сторін кримінального конфлікту, зокрема потерпілого.
Таким чином для розвитку процедури медіації у кримінальному процесі України, окрім розробки типового договору, необхідно: ввести до кола суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності медіатора, як учасника процесу медіації, визначити його права та обов’язки, враховуючи особливості його правовідносин зі сторонами конфлікту і відповідними посадовими особами. Встановити окремі строки для проведення дій по примиренню та відшкодуванню шкоди, під час яких провадження по кримінальній справі зупиняється. Також слід розробити організаційні і матеріально - технічні заходи щодо забезпечення діяльності медіаторів і заходи, що можуть супроводжувати процес примирення (надання психологічної допомоги), визнати можливим подальше спрощення процедур примирення при встановленні обставин злочину невеликої тяжкості.
Література:
- Уголовно-процесуальный кодекс Украины:научно-практический комментарий /Под общей редакцией В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленина.-Харьков.: ООО «Одиссей», 2005.-968с.
- Council of Europe, Recommendation #R (99) 19 of the Committee of Ministers to Member States Concerning Mediation in Penal Matters, Strasbourg, September 15th, 1999. (Совет Европы, Рекомендация № R(99) 19 Комитета Министров странам-участницам по поводу медиации в уголовных делах. Страсбург, 15 сентября
- Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве.-СПб.:издательство «Юридический центр Пресс», 2002г., 544с.
- Максудов Р.Р., Флямер М.Г. Программы примирения по делам несовершеннолетних – на пути к практической реализации идей восстановительного правосудия в России // Правосудие по делам несовершеннолетних. Перспективы развития. Вып.- М., 1999. С. 236
- Восстановительное правосудие в России: технологии взаимодействия общества и государства.-М.,2001.-74с.
Міма Ірина
РЕЛІГІЙНІ НОРМИ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ, ЗМІНИ ТА ПРИПИНЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
Значну увагу дослідженню суспільних відносин приділяли як вітчизняні, так і зарубіжні вчені: М. Александров, С. Алексєєв, С. Братусь, Н. Варламова, С. Зінченко, О. Курсова, М. Матузов, А. Поляков, Р. Халфіна, Ц. Ямпольська [1]. Здебільшого вченими досліджувались окремі питання структури правових відносин (С. Зінченко, А. Власова) [2]), їх зміст, фактичний склад (Л. Воєводін, В. Ісаков, О. Красавчиков [3; 4]). Поза увагою залишались соціальний та релігійно-нормативний аспекти проблеми. Природа суспільних відносин та їх значення у механізмі дії права визначається типом праворозуміння, у межах якого відбувається розвиток дослідницького процесу.
Релігійні відносини, як складне соціальне явище та різновид суспільних відносин, обумовлюються змістом релігійних норм, визначаючи зміст та суть релігійної системи. Релігійні відносини складаються у результаті взаємодії трьох передумов: релігійних норм, релігійної правосуб’єктності та релігійних фактів. Релігійні норми разом з релігійною правосуб’єктністю утворюють загальну базу, на якій за допомогою релігійних фактів відбувається рух конкретних (абсолютних чи відносних) релігійних відносин, їх виникнення, зміна чи припинення [5, с. 343].
Релігійні відносини виникають і розвиваються за певних передумов: 1) матеріальні (загальні) – певні релігійні інтереси або блага, що пов’язують суб’єктів релігійної діяльності як учасників релігійних відносин; система соціальних, релігійних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об’єктивну необхідність у врегулюванні релігійних відносин; встановлення доцільності релігійних відносин між суб’єктами через надання їм комплексу релігійних прав, повноважень та покладання на них обов’язків і відповідальності; 2) нормативні – наявність та дія певного виду джерела права, релігійні норми якого, на підставі певних, передбачених в джерелах права релігійно-нормативних фактів, викликають до існування визначений вид релігійних відносин, наділяючи правосуб’єктністю учасників цих релігійних відносин (можуть розглядатись і як передумова релігійних відносин, і як їх структурний елемент). Релігійні норми визначають та закріплюють об’єкт, з приводу якого можуть виникати релігійні відносини; містять вказівки на певні релігійні суб’єктивні права та обов’язки. В них закріплюються умови, з настанням яких виникають, змінюються або припиняються релігійні відносини, визначається коло учасників [6, с. 318 - 319]. При цьому релігійні норми: а) можуть безпосередньо спричиняти релігійні відносини, як це характерно для зовнішньо-церковних відносин (їх учасники чітко визначені у таких відносинах); у цьому випадку релігійні відносини тісно пов’язані з релігійними нормами і відтворюють їх припис; б) можуть не здійснювати прямого регулюючого впливу на виникнення релігійних правовідносин. У таких випадках релігійні норми виникають не з владних рішень Вселенського чи Помісних Соборів, Синоду або керівництва релігійних організацій, а з фактичних дій віруючих, що не суперечать приписам загальних релігійних норм.
Релігійні відносини – це суспільні відносини межі яких визначені релігійними нормами. Вказівки на умови виникнення, зміни та припинення релігійних відносин, як правило, містяться у гіпотезі релігійних норм, а самі ці умови, є різними життєвими обставинами, тобто релігійно-нормативними фактами [7, с. 446]. У диспозиції релігійних норм передбачаються права та обов’язки учасників релігійних відносин. Санкція релігійних норм моделює охоронні релігійні відносини які можуть виникнути внаслідок недотримання релігійних обов’язків чи порушення встановлених релігійних заборон. Релігійні факти разом з релігійними нормами визначають зміст прав та обов’язків учасників релігійних відносин. До того ж досить часто для виникнення чи припинення релігійних відносин необхідна наявність декількох релігійно-нормативних фактів – релігійно-нормативний склад (наприклад, для виникнення релігійних відносин щодо обрання єпископського сану необхідно досягнення віку та відповідного стажу священнослужіння, а також рішення відповідного церковного органу). Релігійно-нормативні факти містять у собі інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмету релігійно-нормативного регулювання, тобто про такі обставини, що прямо чи опосередковано зачіпають релігійні інтереси суспільства, віруючих. До того ж релігійно-нормативні факти прямо чи опосередковано передбачаються релігійними нормами, зафіксовані документально (у Біблії, Корані, Сунні, у формі рішень Вселенських чи Помісних Соборів, Синоду, церков, релігійних організацій тощо) та викликають передбачені релігійними нормами наслідки: виникнення, зміну чи припинення релігійних відносин. Релігійні відносини, що виникають на основі релігійних фактів, розвиваються поки нові релігійно-нормативні факти їх не змінять або припинять.
Релігійні норми можуть бути підставою для виникнення, зміни чи припинення суспільних та правових відносин. Це залежить від того який статус мають релігійні норми у системі джерел права певної країни: джерела права чи витоку права. Якщо джерело права - релігійні норми, санкціоновані державою та визнані як загальнообов’язкові до дотримання, визначають та встановлюють суспільні відносини, що підлягають врегулюванню саме релігійними нормами та захищені державним примусом (наприклад, країни релігійно-традиційної правової системи). Такі релігійні відносини набувають характерних ознак правових відносин. Якщо релігійні норми, розглядаються як витоки права, що використовуються для визначення напрямів розвитку та змісту прав, то такі релігійні норми встановлюють коло суспільних відносин, що виникають під час добровільного дотримання релігійних приписів, які забезпечені громадським захистом, а не державним примусом; мають локальний характер (внутрішньоцерковний).
Таким чином, релігійні відносини не є статичними явищами, вони виникають у певний момент, можуть відчувати істотні зміни під час свого функціонування і за певних підстав припинити своє існування. Вони виступають різновидом соціальних суспільних відносин, що врегульовані релігійними нормами, суб’єкти яких узгоджують свою релігійну поведінку з відповідними загальновизнаними та взаємопов’язаними релігійними правами та обов’язками. Релігійні відносини характеризуються тим, що викликаються до існування, наявними в гіпотезах релігійних норм вказівками на певні релігійно-нормативні факти. Релігійні норми – стандарти, зразки поведінки – втілюються у фактичну поведінку, релігійну діяльність віруючих. Виникнення релігійних відносин означає, що релігійні норми знайшли свого адресата. В основі розвитку релігійних відносин знаходяться конкретизовані релігійні приписи. Але релігійні норми, закріплюючи певні правила поведінки, самостійно не можуть спричинити, змінити або припинити релігійні відносини. Така можливість виникає за наявності конкретних релігійних обставин – релігійно-нормативних фактів.
Отже, релігійні відносини виникають на підставі реалізації релігійних норм у процесі здійснення суб’єктами суспільних відносин будь-яких релігійних дій (культу, обряду), дотримання внутрішньо-церковних правил поведінки, як результат впливу релігійних норм на поведінку людини і визначаються як суспільні відносини, врегульовані релігійними нормами.
Література:
1. Александров Н.Г. Правовые отношения в социалистической обществе. – М.: Юрид. лит., 1959. - 194 с.; Алексеев С.С. Об объекте права и правоотношения //Вопросы общей теории советского права. – М.: Юрид. лит., 1960. - 284 с.; Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Юрид. лит., 1950. - 120 с.; Варламова Н.В. Правоотношения: философский и юридический подходы //Правоведение. – 1991. - № 4. – С. 17 – 21; Зинченко С.О. Правоотношения и динамика его элементов //Северо-Кавказский юридический вестник. – 1998. - № 1. – С. 21 – 27; Курсова О.А. Фикции в праве. Автореф. дисс. … канд. юрид. наук.: 12.00.01 /Нижегородский государственный университет им. Н.И. Лобачевского. – Нижний Новгород, 2001. – 21 с.; Матузов Н.И., Семечко Б.М. О сущности, содержании и структуре юридической обязанности //Вопросы теории государства и права. – Саратов, 1983. – 316 с.; Правоотношение //Проблемы теории права и государства. Курс лекций. – СПб. – 1999. – 484 с.; Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 291 с.; Ямпольская Ц.А. О правовой норме и правовом отношении //Советское государство и право. – 1951. - № 9. – С. 34 – 39.
2. Власова А.В. Структура объективного гражданского права. – Ярославль, 1998. – 314 с.
3. Исаков В.Б. Фактические составы как основания возникновения правоотношений //Правоведение. – 1972. - № 4. – С. 11 – 15.
4. Красавчиков О.А. Социальное содержание правоспособности граждан //Правоведение. – 1960. - № 1. – С. 27 – 31.
5. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекцій: В 2 т. – Т. 1. – Основные вопросы общей теории социалстического права. – Свердловськ: Наука, 1972. – 493 с.
6. Суворов Н.С. Учебник церковного права /Под ред. и предисл. В.А. Томсинова. – М.: Изд-во “Зерцало”, 2004. – 504 с.
7. Теорія держави і права: Академічний курс: Підручник /О.В. Зайчук (відп. ред..), Н.М. Оніщенко (відп. ред.). – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 685с. – Бібліогр.: с. 648 – 661.
Михайленко Д.Г.
СУБ’ЄКТ ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА В МІЖНАРОДНИХ КОНВЕНЦІЯХ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
В системі міжнародного права існує значна кількість конвенцій та інших актів, що так чи інакше стосуються питань хабарництва. Ратифікованими Україною, а тому найбільш значимими з них є зокрема Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією [1] та Додатковий протокол до неї [2], Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності [3] та Протоколи до неї [4] і Конвенція ООН проти корупції [5].
В світлі наукових дискусій, які роками точаться навколо поняття службової особи, даного в примітці до ст. 364 КК України, та проблемності його застосування на практиці, важливим є дослідження існуючих міжнародних стандартів, присвячених означеному питанню. А беручи до уваги положення ст.9 Конституції України, за яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, постає необхідність не тільки проаналізувати з точки зору кримінального права положення вказаних конвенцій щодо суб’єкта відповідальності за хабарництво, а й спроектувати їх на норми КК України та виявити чи є між ними неузгодженість.
Попередній аналіз норм наведених конвенцій показав, що їх основні положення, які безпосередньо стосуються хабарництва, є, за виключенням деяких редакційних відмінностей, аналогічними та відрізняються лише тим, яку кількість діянь, вони зобов’язують передбачити у внутрішньому законодавстві. Оскільки найбільш спеціальним та деталізованим з наведених актів є Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (далі - Конвенція), то при характеристиці суб’єкта хабарництва вона буде взята за основу.
Відповідно до Конвенції у публічному секторі суб’єктами одержання хабара в національному законодавстві повинні бути: 1) національна державна посадова особа (такими особами відповідно до п. а) ст.1 Конвенції є державні службовці, публічні посадові особи, мер, міністр чи суддя відповідно до їх значень у національному законодавстві) (ст. 3 Конвенції); 2) члени національних представницьких органів (ст. 4); 3) іноземні державні посадові особи (ст. 5); 4) члени іноземних представницьких органів (ст. 6); 5) посадові особи будь-якої міжнародної чи наднаціональної організації чи органу, членом якого є відповідна Сторона (ст. 9); 6) інші контрактні співробітники, за змістом положень про персонал, будь-якої міждержавної міжнародної чи наднаціональної організації чи органу, членом якого є відповідна Сторона (ст. 9); 7) будь-яка відряджена чи невідряджена особа, яка здійснює повноваження, що відповідають повноваженням посадових осіб або співробітників, зазначених у п.5 і п.6 (ст. 9); 8) члени міжнародних парламентських асамблей міжнародних або наднаціональних організацій, членом яких є відповідна Сторона (ст. 10); 9) будь-які особи, що обіймають посаду судді (ст. 11); 10) посадові особи будь-якого міжнародного суду, юрисдикцію якого визнала відповідна Сторона (ст. 11). З наведеного переліку суб’єктів одержання хабара у публічному секторі легко виявити, що особи, зазначені в п.9, повністю підпадають під поняття «національна державна посадова особа», а тому в даному випадку Конвенція допускає непотрібний повтор.
Як суб’єкти одержання хабара у приватному секторі відповідно до ст.8 Конвенції повинні бути визнані: 1) будь-які особи, які обіймають керівні посади у приватних підприємствах; та 2) будь-які особи, які працюють на таких підприємствах у будь-якій якості (тобто будь-який працівник приватної організації).
Проаналізувавши підставу визнання конкретної особи суб’єктом одержання хабара як у публічному, так і у приватному секторі, можна дійти висновку, що головним принципом, який застосовується для цього конвенціями, є принцип «фактичного зайняття посади особою» і лише особи, зазначені в п.7, визнаються суб’єктами одержання хабара за «функціональним» принципом, тобто у випадках фактичного виконання ними повноважень, притаманних суб’єктам, вказаним у п.5 і п.6 переліку. КК України, опираючись на багаторічні традиції, за основу взяв «функціональний» принцип, що дозволило сформулювати визначення суб’єкта одержання хабара (службової особи) досить лаконічно і загальним чином, чим універсувалізувати його. Єдиним недоліком цього є лише неоднакове тлумачення абстрактних положень, які застосовує український законодавець. Основним же мінусом принципу «фактичного зайняття посади» є те, що побудовані відповідно до нього норми не відзначаються універсалізмом та є занадто конкретними. Так, якщо виникне нова посада, то для того щоб особу, яка її займає, можна було притягнути до відповідальності за хабарництво, необхідно, перевантажуючи Кримінальний закон, вносити до нього зміни, шляхом створення нової конкретної норми, чого не потрібно робити при загальному визначенні суб’єкта службового злочину через «функціональний» принцип. Крім того, в сучасних умовах тяжко передбачити у законі всіх осіб, одержання незаконної винагороди за свої дії яких є суспільно небезпечним. На підтвердження наведених аргументів проти принципу, що використовується Конвенцією для окреслення кола суб’єктів хабарництва, можна привести факт підписання наведеного вище Додаткового протоколу до неї, єдиною ціллю якого було встановлення обов’язку країн-учасниць поширити відповідальність за хабарництво на національних та іноземних арбітрів (особи, які в силу угоди запрошуються винести рішення, що має обов’язкову юридичну силу у спорі, переданому їй сторонами такої угоди (ст.1 Додаткового протоколу)) і присяжних засідателів (особи, які як члени колегіального органу, визнають вину обвинуваченої особи у ході судового процесу). Прийняття даного Додаткового протоколу було б зайвим у випадку існування загального поняття суб’єкта корупції побудованого на «функціональному» принципі, що підтверджує його переваги.
Порівнявши перелічених Кримінальною конвенцією суб’єктів одержання хабара з поняттям службової особи, даного в п.1 і п.2 примітки до ст. 364 КК України, можна стверджувати, що їх кримінальна відповідальність за одержання хабара передбачена Карним законом України. Даний висновок не стосується лише однієї категорії осіб. Так, за КК України не можна визнати службовою особою, а отже притягнути до кримінальної відповідальності за одержання хабара, кожного (будь-якого) працівника приватного підприємства, який працює на ньому у будь-якій якості, як це рекомендує Кримінальна конвенція в ст.8. Адже Кримінальний закон України визнає службовими особами лише працівників приватних підприємств, які займають посади, пов’язані із здійсненням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків чи виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. Всі інші працівники таких підприємств не можуть нести кримінальну відповідальність за одержання хабара, оскільки Закон вважає, що така їх діяльність не становить тієї суспільної небезпеки, яка необхідна для визнання діяння злочином.
Беручи до уваги те, що п. d ст.2 і ст.19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [6] та ст.37 Конвенції давали право державі лише до здачі на зберігання свого ратифікаційного документа про приєднання до Конвенції не визнавати повністю або частково у своєму національному законодавстві злочинами дії, передбачені зокрема у ст. 8 даного акту (хабарництво у приватному секторі), чого зроблено не було, незважаючи на рекомендації, викладені у висновках Головного науково-експертного управління щодо законопроектів про ратифікацію конвенцій [7], то виправити таку невідповідність КК України і Конвенції, враховуючи її правовий статус, в даний час можна лише шляхом зміни Кримінального закону або внесення згідно з ст.39 Конвенції поправки до неї, яка скоріше всього буде не узгоджуватися з уявленнями про корупцію в зарубіжних країнах.
Таким чином КК України в частині окреслення кола суб’єктів одержання хабара не відповідає Конвенції в двох аспектах: 1) не проводиться диференціація кримінальної відповідальності, шляхом виділення двох принципово різних видів хабарництва (за участю публічних (державних) посадових осіб (у публічному секторі) та за участю приватних (недержавних) службових осіб (у приватному секторі)); 2) не визнаються суб’єктами одержання хабара всі працівники приватного підприємства, які працюють на ньому у будь-якій якості. Наведені протиріччя, зважаючи на обов’язковість Конвенції, можна усунути або шляхом зміни КК України, або шляхом реалізації права на внесення поправки до Конвенції.
Література:
1. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (ETS 173) від 27.01.1999р.// ua/nau10/ukr/show.php?uid=1014.4440.0
2. Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 191) від 15.05.2003р.// iev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1014.4423.0
3. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 12.12.2000р.//ua/nau10/ukr/show.php?uid=1014.4947.0
4. Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15.11.2001р.// iev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1014.1901.0
5. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 1112.2003р.//ua/nau10/ukr/show.php?uid=1014.4426.0
6. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року//Відомості Верховної Ради Української РСР. -1986. - № 17. - Ст.343.
7. Висновок Головного науково-експертного управління на проект Закону України "Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією" //a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=27939&pf35401=94122; Висновок Головного науково-експертного управління на проект Закону України "Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією" //a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=27941&pf35401=94124; Висновок Головного науково-експертного управління на проект Закону України "Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції" //a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=27943&pf35401=94121
Міщенко О.Є.
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СПІР: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ
У сучасній Україні перехід до нової моделі взаємовідносин між громадянином та державою, де приватні інтереси, зазвичай, панують над загальнодержавними, призвів до виникнення конфлікту „громадянин (юридична особа) – держава”. У спеціальній юридичній літературі дореволюційного періоду категорія „адміністративно-правовий спір” розглядалася лише у межах інституту адміністративної юстиції. Відзначалося, що „для розв’язання спорів про законність організуються адміністративні суди, а їх устрій і обумовить особливості адміністративних позовів» [1]. На жаль, таких судів на той час в Російській імперії не існувало. У радянській науково-юридичній літературі взагалі заперечувалося існування інституту адміністративно-правового спору [2]. Лише починаючи з 70-х років ХІХ століття починає утверджуватися позиція, згідно з якою у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин суд розв’язує спір про право.
За незалежності України постало питання організації інституту адміністративної юстиції, органи якої мали б розв’язувати адміністративно-правові спори. Створивши таку систему адміністративних судів, та закріпивши предметом їх розгляду адміністративно-правовий спір, Конституцією України було започатковано новий тип відносин між державою і громадянином, що надало можливість громадянам (юридичним особам) більш ефективно захищати свої права, свободи та законні інтереси.
Поняття „адміністративно-правовий спір” Ю.М. Старілов трактував, як юридичний спір між суб’єктами управлінських (адміністративних) відносин у сфері функціонування публічної влади, учасники яких початково знаходяться у нерівноправних (субординаційних) відносинах [3]. Та така дефініція поняття „адміністративно-правового спору” відображає тільки окремі ознаки адміністративно-правового спору, не розкриваючи його суті.
Н.В. Сухарєва визначає адміністративно-правовий спір як „негативне ставлення одного із суб’єктів конкретних адміністративних правовідносин до юридичного факту, який став підставою для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових відносин” [4]. Однак, поняття „негативне ставлення”, яким оперує автор, може і не проявлятися у зовнішніх юридично-значимих діях суб’єкта, відображати тільки стан його свідомості.
Досі дискусійним залишається питання стосовно того, що є предметом захисту при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Перша точка зору зводиться до того, що у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів відсутні ознаки спору про право, а акт державного чи іншого органу, як юридичний факт, в більшості випадків не порушує суб’єктивне право, лише інтерес суб’єкта. Прихильники другої позиції, в якості підстави адміністративно-правового спору розглядають порушення органом наділеним владними повноваженнями лише прав осіб. Представники ж третьої позиції вважають, що спір у сфері управління є наслідком порушення як прав осіб, так і їх інтересів. У російському дореволюційному адміністративному праві зазначену позицію поділяли Н.І. Лазаревський, С.А. Корф [5]. На те, що підставою адміністративного позову має бути й порушення інтересу звертав увагу М.Д. Загряцков [6].
Право людини і законний інтерес, на думку Ю.П. Битяка, різні суспільні категорії, разом з тим їм притаманні спільні риси адже вони мають диспозитивний характер; виступають самостійними елементами правового статусу особи; гарантуються державою. Таким чином, продовжує Ю.П. Битяк, при оскарженні до суду актів, дій або бездіяльності органів влади предметом захисту може бути не тільки порушене суб’єктивне право, а й законний інтерес [7]. Натомість, В.Б. Авер’янов вказує, що судовому захисту, виходячи із змісту статті 55 Конституції України підлягають лише такі „законні інтереси”, які можливо цілком впевнено ідентифіковані з певними правами та свободами людини і громадянина.
В літературі з адміністративного права при визначенні поняття та природи адміністративно-правового спору виокремилися дві точки зору – формальна та матеріальна. У межах формального підходу адміністративно-правовий спір розглядається як спір, розв’язання якого покладено на адміністративні суди. А також, коли критерієм визначення поняття „адміністративно-правовий спір” є особлива процедура, завдяки якій вирішується спір. Матеріальний підхід виходить з особливостей суб’єктного складу („суб’єктний” підхід) і з характеру матеріально-правових відносин, які являють собою предмет спору („предметний” підхід).
Викладене дає можливість визначити адміністративно-правовий спір – як різновид юридичного конфлікту, що виникає з публічно-правових відносин в сфері державного управління та місцевого самоврядування, обов’язковою стороною такого спору виступає орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи або інші суб’єкти, на яких покладається виконання функцій державних органів, а його розв’язання може бути здійснено в судовому чи адміністративному порядку з метою захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, забезпечення законності у зазначеній сфері.
Цілком обґрунтованим є вживання для позначення у літературі юридичних конфліктів у формі спору про право за участю суб’єктів публічного управління поряд з термінами „адміністративно-правовий спір”, „спір про право адміністративне”, „адміністративний спір” також і термінів „управлінський спір”, „публічно-правовий спір”. Останні терміни досить вірно відображають сутність явища та мають науковий інтерес, але у науці адміністративного права традиційно застосовується „адміністративна” термінологія.
Недостатньо дослідженим є питання про критерії класифікації адміністративно-правових спорів. З практичних міркувань має сенс поділяти їх в залежності від характеру регулятивних правовідносин. Зокрема, Глава 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає окремі категорії спорів, провадження по розгляду і розв’язанню яких має свої особливості.
Науково обґрунтоване поєднання судового й адміністративного порядків оскарження дозволяє щонайкраще вирішити проблему взаємоконтролю між різними органами держави, зміцнення законності, поліпшення механізму охорони прав громадян. Ці два шляхи оскарження покликані в найбільш повному обсязі захищати права громадян.. Однак тенденція сьогодення полягає в тому, що у відносинах „громадянин – виконавча влада”, коли вони приймають конфліктну форму, усе зростаючу роль починає відігравати розгляд такого роду відносин судовими органами.
Література:
1. Коркунов С. Русское государственное право. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича., 1909. – Т.2. – С.638, 648.
2. Конфліктологія: Підручник / За ред. Л.Н. Герасіної та М.І. Панова. – Харків: Право, 2002. – С. 160.
3. Старилов Ю.Н. Административная юстиция: Проблемы теории. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1998. – С. 125 – 127.
4. Сухарева Н.В. Сущность административно-правовых споров // Юрист. – 1999. – № 10. – С. 52.
5. Корф С.А. Административная юстиция в России: В 2 т. – СПб.: Типография Тренке и Фюсно, 1910. – Т.2- – С. 473 – 474.
6. Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы: в теории и законодательстве. – 2-е изд., доп. – М.: Право и жизнь, 1925. – С. 15 – 16.
7. Битяк Ю.П. Становлення та шляхи забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 1 (32). – С. 56 - 57.
Недбай А.В.
ОГОВОРКА “BOTH-TO-BLAME COLLISION CLAUSE”: СОДЕРЖАНИЕ И ПРИМЕНЕНИЕ
Торговое мореплавание, несмотря на очевидные успехи современного судостроения и широкое оснащение судов новой техникой, по-прежнему связано с авариями морских судов, среди которых столкновения продолжают занимать значительный удельный вес. Мировая статистика аварийности судов по данным Ллойда свидетельствует, что столкновения судов вместимостью свыше 500 брт к общему числу аварийных морских происшествий с судами мирового флота составляют в среднем по числу вовлеченных в столкновения судов 20%, а по числу случаев столкновений — 10%. Однако, столкновения судов являются одним из наиболее тяжелых видов аварийных происшествий. Столкновения вызывают повреждения судов, приводят к значительнму материальному ущербу, нередко ведут к гибели судов, к человеческим жертвам (по убыткам, возникающим в результате столкновения судов, этот вид навигационной аварии занимает первое место).
Столкновения судов в зависимости от вызвавших его причин может иметь различные юридические последствия, при которых могут затрагиваться интересы иностранных лиц (столкновение украинских судов с иностранными судами, происходящих как в своих национальных, так и в водах зарубежных стран).
Наличие «иностранного элемента» в деле о возмещении убытков от столкновения судов вызывает прежде всего необходимость определения «международной юрисдикции (подсудности)» данного дела. Необходимость выбора права какого-либо иностранного государства для применения его по делу о возмещении убытков от столкновения судов объясняется тем, что при столкновении судов возникают правоотношения, к которым могут быть применимы разные материальные законы: закон места столкновения судов; законы стран, под флагом которых плавают столкнувшиеся суда; закон страны, в которой рассматривается спор; и т. д. В связи с этим происходят коллизии законов (правопорядков), и перед арбитражем или судебным органом, рассматривающим дело о возмещении убытков от столкновения судов, возникает вопрос о выборе права, в соответствии с которым должен быть разрешен спор.
Международная унификация морского права частично сгладила, но не ликвидировала остроту коллизий законов, применимых по делам о возмещении убытков от столкновения судов. В области унификации международного частного морского права крупным вкладом явилось заключение Международной конвенции для объединения некоторых правил относительно столкновения судов, подписанной в Брюсселе 23 сентября 1910 г. (далее – Конвенция 1910 г.), в которой участвуют почти все ведущие морские государства. Эта Конвенция смогла, в основном, достигнуть цели, состоявшей в единообразной регламентации возмещения убытков, причиняемых морскому или иному судну, в каком бы месте земного шара это ни произошло [1].
Однако к Конвенции 1910 г. не присоединились отдельные государства, например США, чье право не вполне соответствует содержащимся в ней нормам.
Так, в случае столкновения, в котором виновны оба судна, владельцы груза вправе получить возмещение ущерба, причиненного утратой груза, как от судна, на котором перевозился груз (перевозящее судно), так и от другого судна (столкнувшееся судно). В большинстве случаев иск по грузу, предъявленный к перевозящему судну, останется без удовлетворения в силу ст. 4 (2) Гаагских правил, которая освобождает перевозчика от ответственности в случае утраты или повреждения груза, возникших вследствие ошибки в судовождении или управлении судном [2]. Однако, столкнувшееся судно не вправе ссылаться на навигационную ошибку, потому что его ответственность не регулируется Гаагскими правилами. Следовательно, грузовладельцы имеют лучшие шансы на успех, если они предъявляют иск к столкнувшемуся, а не перевозящему судну.
Верховный Суд США при рассмотрении дела The Atlas 93 U.S. 302 (1876) вынес решение о том, что грузовладельцы имеют право на получение возмещения полной суммы понесенных убытков со столкнувшегося судна, хотя степень его вины составила только 50%. Столкнувшееся судно смогло затем включить в свои убытки сумму, уплаченную грузовладельцу, и потребовать возмещения половины данной суммы с перевозящего судна [3, 230].
В результате грузовладельцы обычно стараются возбуждать иски в США. Т.е. грузовладельцы, которые в случае столкновения не могли получить возмещения убытков с перевозящего судна, когда вина последнего состояла в небрежном судовождении, все же могли возместить свои убытки за счет столкнувшегося судна, которое, в свою очередь, могло получить половину этой суммы с перевозящего судна (так, ст. 4 (2) (a) Гаагских правил, в которой предусмотрено, что перевозящее судно не может нести ответственность по перевозимому грузу в случае небрежности, допущенной в судовождении или управлении судном, была обойдена, и перевозящее судно должно возмещать бытки, понесенные грузом).
Для того чтобы избежать таких последствий, перевозчики выработали специальную оговорку для включения в чартеры и коносаменты (“Both-to-Blame Collision Clause”) при применении права США. В результате оговорка “Both-to-Blame Collision Clause” («Виновны оба»), восстанавливающая право «перевозящего груз» судна на освобождение от ответственности за ущерб, причиненный грузу в результате «навигационной ошибки», стала включаться в коносаменты, к которым могло применяться американское право.
В соответствии с этой оговоркой: « … владельцы груза, перевозимого на перевозящем судне, гарантируют судовладельца от всех убытков или ответственности перед другим или не перевозящим груз судном или его владельцами, поскольку такие убытки или ответственность возникли в результате утраты, повреждения или любого требования по названному грузу, оплаченных или подлежащих оплате этим другим неперевозящим судном или его владельцем владельцам названного груза, и зачтенных или взысканных в порядке регресса другим неперевозящим судном или его владельцем в качестве части их требования к перевозящему судну или его владельцу … » [4]. Т.е., грузовладелец обязуется вернуть судну, на котором перевозился груз, ту часть убытков, которую оно вынуждено уплатить второму судну, участвовавшему в столкновении и с которого были взысканы 100 % убытков по грузу (грузовладелец поступает так потому, что перевозчик освобождается от ответственности за навигационную ошибку по Гаагским правилам).