Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
МІЖНАРОДНА СИСТЕМА ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Створення сьогодні в Україні сучасної міжнародно-визнаної системи правової охорони інтелектуальної власності, її вдосконалення і розвиток неможливі без гармонізації національного законодавства з нормами міжнародного права у цій сфері, без урахування практики діяльності і досвіду національних патентних відомств, авторсько-правових товариств промислово розвинених країн і спеціалізованих міжнародних організацій. Міжнародна співпраця у сфері охорони інтелектуальної власності істотно впливає на розвиток підприємництва, зовнішньої торгівлі, на інноваційну та інвестиційну політику держави. Завдяки такий плідний співпраці здійснюється постійний міжнародний обмін науково-технічною інформацією та документацією, без чого неможливо уявити прогресивний розвиток науково-технічного потенціалу України.
Усвідомлення необхідності міжнародної охорони прав на використання інтелектуальних цінностей як, з одного боку, джерела науково-технічного, культурного процесу людства, а з іншого – як найціннішого продукту людської думки, формувалося протягом сторіч. Однак забезпечити охорону прав на винаходи, твори літератури і мистецтва, інші об’єкти інтелектуальної власності одночасно в різних країнах не уявлялось можливим, оскільки в цих країнах діяли різні закони у цій сфері. Правові та організаційні основи правової охорони інтелектуальної власності в сучасному уявленні були закладені ще в другій половині ХІХ ст., коли під впливом бурхливих суспільних змін, видатних досягнень у науці, промисловості, розвитку виробництва та міжнародній торгівлі, літератури, музики, театру, виникло розуміння необхідності та важливості гармонізації відповідного законодавства окремих країн на міжнародному та світовому рівні з метою впровадження єдиної загальновизнаної системи правової охорони інтелектуальної власності.
Міжнародна система охорони авторського права та суміжних прав сприяє розвитку літератури, науки, мистецтва, значному поширенню та забезпеченню правомірного використання літературних, музичних, хореографічних, художніх, фотографічних, аудіовізуальних та інших творів, комп’ютерних програм, виконань, фонограм, програм ефірного мовлення та ін.
Міжнародна система охорона промислової власності спрямована на формування у всьому світі підходів до забезпечення правової охорони таких об’єктів цієї форми інтелектуальної власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, сорти рослин, породи тварин, географічні зазначення, фірмові найменування, недопущення недобросовісної конкуренції.
Законодавство конкретної держави у сфері авторського права і суміжних прав чи промислової власності звичайно регулює тільки ті дії, які здійснені або вчинені в самій державі. Отже, воно не може передбачати охорону інтелектуальної власності своїх громадян в інших держав. Саме з метою гарантувати охорону інтересів своїх громадян в іноземних державах і створена міжнародна охорона прав інтелектуальної власності.
У сфері інтелектуальної власності з огляду на міжнародно-правове регулювання прийнято та діє велика кількість міжнародних угод, договорів, конвенцій з приводу тих чи інших об’єктів інтелектуальної власності. З науково-технічним прогресом збільшувалося коло об’єктів, які підлягали правовій охороні. Це зумовило потребу нових форм міжнародно-правової охорони права інтелектуальної власності. Так, у 1967 р. була створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) шляхом підписання Стокгольмської конвенції 1967 р. Однією з перших конвенцій, спрямованих на охорону авторських прав, була Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів 1886 р. Пізніше вона була багаторазово змінена та доповнена (Париж 1896 р., Берлін 1908 р., Брно 1914 р., Рим 1928 р., Брюссель 1948 р., Стокгольм 1967 р., Париж 1971 р. тощо). Наслідком підписання Бернської конвенції стало створення Бернського союзу, учасниками якого є понад 150 країн світу. Одним з важливих міжнародно-правових документів у сфері охорони авторських прав є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право. Вона розроблялася під егідою ЮНЕСКО і була підписана у 1952 р. Учасницями цієї конвенції є понад 100 країн світу. У Женевській конвенції 1952 р. переважають колізійні норми, відсилаючи розв’язання певних питань до національного законодавства. Женевська конвенція, як і Бернська, побудована на засадах принципу територіалізму. Крім того були прийняті такі міжнародно-правові акти: Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення, підписана в Римі 26 жовтня 1961 р., Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм і укладена в Женеві 29 жовтня 1971 р., Конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники, укладена в Брюсселі 21 травня 1974 р.
Однією з перших міжнародно-правових угод з охорони промислової власності була Паризька конвенція про охорону промислової власності, укладена 20 березня 1883 р., яка окреслила коло об’єктів промислової власності, які підлягають правовій охороні. Наслідком укладання цієї угоди було створення Паризького союзу з охорони промислової власності. У сфері охорони об’єктів промислової власності укладено низку багатосторонніх угод та конвенцій. Зокрема, з метою уніфікації порядку подання заявки на отримання патенту 19 червня 1970 р. у Вашингтоні був укладений Договір про патентну кооперацію (набрав чинності у 1973 р.). Водночас можливість створення єдиного патенту передбачено окремими міжнародними угодами регіонального характеру. До них належить Європейська патентна конвенція, укладена 5 жовтня 1973 р. в Мюнхені. Натомість 10 країн СНД підписали 9 вересня 1994 р. Євразійську патентну конвенцію, згідно з якою було створено Європейську патентну організацію. Однією з перших у сфері охорони знаків була Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1991 р. У сфері охорони товарних знаків важливе місце займає Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, яка була укладена 15 червня 1957 р. У 1973 р. у Відні підписана Угода про встановлення міжнародної класифікації зображувальних елементів, знаків. У 1994 р. був укладений Договір ВОІВ про товарні знаки. Крім того, до найважливіших міжнародно-правових документів у сфері охорони прав промислової власності належать Лісабонська угода про захист зазначень місця походження виробів та їх міжнародної реєстрації 1958 р., Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків 1925 р., Локарнська угода про заснування Міжнародної класифікації промислових зразків 1968 р., Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію 1971 р. Укладені на міжнародно-правовому рівні також багатосторонні договори щодо охорони сортів рослин та мікроорганізмів. Серед них Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин від 2 грудня 1961 р., переглянута в Женеві 10 листопада 1972 р. та 23 жовтня 1978 р. Важливе місце серед міжнародно-правових документів у сфері охорони прав інтелектуальної власності на депонування мікроорганізмів займає Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури 1977 р., який набув чинності з 1 січня 1981 р.
Необхідно відзначити, що міжнародно-правові договори мають вплив на формування національного законодавства в царині регулювання інтелектуальної власності. Так, країна – учасниця договору повинна привести своє національне законодавство у відповідність до положень міжнародної угоди. Поряд з міжнародно-правовими документами питання охорони інтелектуальної власності передбачено і в окремих національних законах про міжнародне приватне право. Так, зокрема, відповідно до ст. 37 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якій вимагається захист цих прав.
Важливою формою міжнародної співпраці у сфері охорони інтелектуальної власності є діяльність міжнародних та регіональних організацій. Таких як, наприклад, Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Європейська патентна організація (ЄПО), Євразійська патентна організація (ЄАПО), Товариство товарних знаків (СТМ), Африканська організація інтелектуальної власності (ОАРІ), Африканська регіональна організація промислової власності (АКІРО), Міжнародний центр патентної документації (МЦПД), Міжнародне бюро ВОІВ, Світова організація торгівля (СОТ), Європейський Союз (ЄС), Європейське патентне відомство (ЄПВ) та ін.
Однією з форм міжнародної співпраці у сфері охорони інтелектуальної власності є обмін досвідом діяльності неурядових і громадських організацій, пов’язаних із створенням, охороною та використанням об’єктів інтелектуальної власності, серед яких можна виділити: Міжнародна федерація винахідницьких асоціацій (IFIA), Міжнародна асоціація з охорони промислової власності (АІРРІ), Ліцензійне товариство (LES), Міжнародна асоціація власників товарних знаків (INTA), Міжнародна конфедерація товариств авторів і композиторів (SIZAC), Міжнародною федерацією виробників фонограм (IFPI) та ін. Проблеми правової охорони інтелектуальної власності взаємопов’язані з процесами подолання кризових явищ в економіці Україні в світову економіку – вступом до Світової організації торгівлі (СОТ), зараз повинна активно проводитися робота з модернізації чинного законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності згідно з вимогами Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС).
Міжнародна співпраця відіграє важливу роль у питаннях формування і поповнення національного патентно-інформаційного фонду та вдосконалення довідково-пошукового апарату. Особливе значення сьогодні також приділяється міжнародній співпраці в питаннях класифікації і стандартизації патентної інформації та документації. Органічною частиною міжнародної охорони у сфері інтелектуальної власності є Директиви та Регламенти ЄС, положення яких істотно впливають на розробку нових міжнародних договорів та національних законодавчих актів в різних країнах.
Беручи до увагу значущість інтелектуальної діяльності та праці та її результатів для загального світового розвитку в цілому, подальший розвиток національних правових систем у цій сфері неможливий без урахування значення міжнародної системи правової охорони інтелектуальної власності та плідної міжнародної співпраці у цій сфері.
Журило Сергій Сергійович
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАННЯ НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ НЕДІЙСНИМИ
Визнання правочинів недійсними пов’язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом. Тому належне вирішення цього питання має велике значення не тільки для учасників цих правовідносин, але й для третіх осіб. Новим і важливим питанням сьогодення є питання щодо визнання у судовому порядку недійсними нікчемних правочинів, так як у сучасній юридичній практиці наявна велика кількість нікчемних правочинів. Так деякі товариства не розібравшись в законодавчому різноманітті законів та не визначивши дійсного власника майна продають державні будівлі.
Проаналізуємо спочатку поняття недійсності. Недійсність - це правова категорія, тобто право не визнає юридичної сили за певними діями чи документами. Недійсність правочину виявляється в тому, що правочин недійсний від моменту самого існування правочину; або він стає недійсним з часом, тоді як спочатку був дійсним; або ж він сам по собі дійсний, але може бути оскаржений в суді.
Питанню визнання правочинів (договорів) недійсними в цивілістичній літературі приділяли багато уваги такі автори як О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков, В.П.мШахматов, І.Б. Новицький, Н.В. Рабінович. Серед останніх досліджень можна відзначити публікації І.В. Спасибо-Фатєєвої, О.В. Дзери, В. Кучера, О.мОтраднової, Ж. Білоус та інші. Крім того, питання недійсності господарських договорів розглядалися також у публікаціях О.А. Беляневич, С.О. Тенькова, В.Д.мФролова та ін.
Разом з тим, недостатньо уваги приділяється визнання нікчемних правочинів недійсними. В російській літературі дане питання розглядається більш детальніше, тому вважаю за необхідність дослідити доцільність визнання нікчемних правочинів недійсними у судовому порядку.
В юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, чи відносяться недійсні правочини до тієї групи юридичних фактів, які називаються "правочинами", чи вони займають самостійне місце в системі юридичних фактів.
До прийняття нового ЦК України недійсні правочини поділяли на док-тринальному рівні на нікчемні та оспорювані. ЦК УРСР 1963 р. не оперував поняттями "нікчемний" та "оспорюваний" правочин. Поняття та перелік нікчемних угод виводилися з формулювань закону щодо недійсності того чи іншого різновиду угод. Так, за ЦК УРСР, недійсною була угода, "що не відповідає вимогам закону" (ст. 48), та угода, "укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства" (ст. 49). Формулювання закону "є недійсною" вказувало, що угоди належать саме до нікчемних.
Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. За ЦК УРСР недійсність нікчемного правочину має бути обов’язково підтверджено судом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови, причому і тоді, коли його судом не визнано недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути: якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; якщо він порушує права третіх осіб; якщо він зареєстрований у державних органах тощо. [1]
В таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.
На наш погляд, варто погодитися з думкою Ж. Білоус, що правила ЦК щодо нікчемності правочинів повинні поширюватися і на господарські договори, оскільки в п. 7 ст. 179 ГК передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України. [2, с. 32-33]
ЦК України прямо не визначає коло тих осіб, які належать до заінтересованих і вправі подавати позов про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В розрізі питання недійсності господарських договорів зазначимо, що всі спори щодо господарських договорів, у тому числі й їх недійсності розглядаються господарськими судами. Оскільки нікчемні правочини порушують ті відносини, що мають суттєве значення для захисту інтересів суспільства, то коло осіб, які вправі подавати позов про застосування наслідків недійсності нікчемного господарського договору, не може бути заздалегідь визначеним. Таке коло обмежується лише вимогами закону щодо того, хто має право порушувати справи в господарському суді. Відповідно до п. 4 роз’яснень ВГСУ, якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов’язаних із визнанням угод недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийнят тя позовної заяви слід керуватися правилами ст. 2 ГПК [3].
З огляду на вищевикладене, слід зазначити, що оскільки ГК України є спеціальним нормативним актом щодо ЦК України, до дійсності господарського договору повинні застосовуватись положення про правочини, передбачені ЦК України. Такий підхід зумовлюється тим, що в ЦК України норми стосовно правочинів подані в системному порядку, послідовно, з визначенням підстав та наслідків визнання правочинів недійсними [2, с. 39].
Відповідні положення ЦК України грунтуються на глибоких теоретичних дослідженнях та розробках, які були проведені науковцями з цих питань, що сягають ще часів римського цивільного права.
Отже, на нашу думку, нікчемні правочини необхідно оспорювати в суді, інакше як довести їх недійсність.
Показним є приклад щодо недійсності договорів купівлі-продажу будівель санаторіїв та пансіонатів.
Так, перший заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров’я України, звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок „Укрпрофоздоровниця" та ТОВ К про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 2004 року N частин будівель санаторію укладеного між ЗАТ „Укрпрофоздоровниця" та ТОВ К та визнання недійсною реєстрацію права власності.
Рішенням господарського суду Одеської області та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 2006 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Приймаючи судові рішення, господарськими судами належним чином не з’ясовано чи перебувало спірне майно у власності ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" на момент укладання спірного договору, оскільки скаржником у касаційному поданні зазначається, що передача за постановою Ради Міністрів УРСР № 606 від 23.04.60р. "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров’я УРСР" у відання не передбачала переходу власності на об’єкти санаторно-курортного призначення від держави до профспілкових органів, які відповідно до ст. 86 ЦК України (в редакції 1963 року) вправі лише володіти і користуватися, а не розпоряджатися державним майном.
В подальшому 23.12.1991р. Рада федерації профспілок України, яка є правонаступником Ради Федерації незалежних профспілок України, присвоїла та незаконно передала у власність ЗАТ "Укрпрофздоровниця", як один із його засновників, шляхом внесення до статутного фонду зазначеного товариства державні об’єкти санаторно-курортного призначення, що перебували у її віданні, втому числі і об’єкти санаторію.
Судова колегія Вищого господарського суду України скасувала рішення суду 1-ї і апеляційної інстанцій та направила на новий розгляд.
Вбачається, що дане рішення відповідає діючому законодавству, тому що суди попередніх інстанцій, під час вирішення даного спору, не розібралися хто є власником даного майна. Згідно діючого законодавства ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" вправі лише володіти і користуватися, а не розпоряджатися державним майном.
Такий приклад, коли прокуратура в інтересах держави звертається до суду про визнання нікчемних правочинів не є поодиноким. Тому аналіз особливостей нікчемних правочинів дозволяє зробити висновок, що їх необхідно визнавати нечинними саме (лише) у судовому порядку, що дозволить уникнути порушень та зловживань у цій галузі.
Література:
1. Харитонов Є.О., Старцев В.О. Цивільне право України. Підручник. - Вид.2, перероб. і доп. - К.: Істина, 2007. -816 с.
2. Білоус Ж. Проблеми визнання господарських договорів недійсними // Юридична Україна, 2004. - № 11. - С. 31-40.
3. Про деякі питання практики вирішення спорів. Пов’язаних з визнанням угод недійсними. Роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 (з наступними змінами) // www.zakon.rada.gov.ua
Зотенко О.О.
УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСННЯ МИТНОГО КОНТРОЛЮ ТА ОФОРМЛЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ КОРАБЛІВ І СУДЕН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ
Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982р.( Конвенцiю ратифiковано Законом N 728-XIV вiд 03.06.1999р.) термін "военный корабль" значить судно, що належить до військових сил будь-якої держави, і яке має зовнішні ознаки, що відрізняють таке судно його національність, яке знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду відповідної держави і прізвище якого занесене у відповідний перелік військовослужбовців чи еквівалентний йому документ, і теке, що має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні.
Ст. 74 Митного кодексу України ( далі МКУ) встановлено, що вiйськова технiка, укомплектована повнiстю вiйськовою командою, та бойовi повiтрянi судна, а також вiйськовi кораблi, судна забезпечення Вiйськово-Морських Сил, якi перетинають митний кордон України, пiдлягають митному оформленню. Порядок такого оформлення встановлюється Кабiнетом Мiнiстрiв України.
У відповідності до норм статті передбачено два порядки митного оформлення:
-військової техніки Збройних сил України;
-військової техніки іноземних держав.
На виконання положень ст. 74 МКУ, Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову від 18.01.03 № 63 « Про затвердження Порядку митного оформлення військової техніки та військових транспортних засобів, які перетинають митний кордон України». Відповідно до порядку, затвердженого даною ПКМУ, митне оформлення іноземної військової техніки здійснюється з дотриманням вимог Закону України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України».
Інструкція, затверджена наказом ДМСУ № 678 та розроблена на підставі ПКМУ від 24.12.03 № 1989, містить положення, що регламентують порядок митного контролю та митного оформлення військових кораблів (суден). Вони складаються з трьох пунктів:
1. Військові кораблі та судна забезпечення військово-морських сил, які перетинають митний кордон України, підлягають митному оформленню відповідно до Порядку митного оформлення військової техніки та військових транспортних засобів, які перетинають митний кордон України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 N 63, з дотриманням вимог Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України" та з урахуванням вимог Порядку митного контролю й митного оформлення військової техніки та військових транспортних засобів, що перетинають державний кордон України з метою використання їх при проведенні заходів оперативно-тактичного характеру, затвердженого наказом Держмитслужби України від 01.12.2003 N 812, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16.12.2003 за N 1166/8487.
2. Митне оформлення військових кораблів та суден забезпечення військово-морських сил іноземних держав здійснюється митним органом за участю представників центрального органу виконавчої влади з питань оборони.
3. Особисті речі членів військової команди (предмети першої необхідності, пов’язані насамперед із забезпеченням життєдіяльності членів військових команд, які є їх власністю і які призначені виключно для особистого користування, але не можуть бути відчужені або передані іншим членам військової команди) підлягають митному оформленню у загальному порядку.
Митне оформлення військових кораблів (суден), як України, так і іноземних держав, здійснюється в першочерговому порядку з обов’язковою присутністю уповноваженої відповідним центральним органом виконавчої влади особи, яка діє на підставі доручення. Такою особою є представник Міністерства оборони України (далі – Міноборони), а у випадку, якщо стороною, яка приймає військові кораблі (судна) є інший центральний орган виконавчої влади, то і його уповноваженою особою. До обов’язків представника Міноборони входить підтвердження достовірності даних, які вносяться до вантажної митної декларації шляхом надання в митний орган письмового підтвердження.
Уповноважена особа не пізніша, ніж за 3 дні до дня митного оформлення, повинна подати митному органу письмову заяву про місце, час, мету переміщення військових кораблів (суден) та бере на себе зобов’язання про здійснення їх митного оформлення.
Митне оформлення військових кораблів (суден) проводиться шляхом подання митному органу вантажної митної декларації за наявності дозволу або висновку Державної служби експортного контролю та інших передбачених митним законодавством України документів.
ПКМУ передбачено, що військові кораблі (судна), які перетинають митний кордон України з метою надання Україні або на її прохання допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, підлягає митному оформленню в спрощеному порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [6].
Крім того, військові кораблі (судна), які перетинають митний кордон України з метою здійснення заходів оперативно - тактичного характеру (вiйськових навчань, мiжнародних миротворчих операцiй, антитерористичних операцiй, конвою морських суден, участi в лiквiдацiї наслiдкiв надзвичайних ситуацiй, подання вiйськової та гуманiтарної допомоги тощо), підлягають митному оформленню в спрощеному порядку.
Такий порядок встановлено наказом ДМСУ від 01.12.03 № 812 « Про затвердження Порядку митного контролю й митного оформлення військової техніки та військових транспортних засобів, що перетинають державний кордон України з метою використання їх при проведенні заходів оперативно - тактичного характеру».
Відповідно до Порядку, військові кораблі (судна) перетинають державний кордон України без надання дозволу або висновку Державної служби експортного контролю України, якщо вона використовується при проведенні заходів, що здійснюються Збройними силами України та іншими військовими формуваннями України за межами її території або військовими формуваннями іноземних держав на території України в рамках міжнародних договорів, що передбачають відповідні механізми державного контролю за переміщенням товарів.
Митне оформлення військових кораблів (суден) проводиться на підставі наданих в митний орган необхідних для здійснення митного контролю документів, переліку військових кораблів (суден), направленого ДМСУ і доручення відповідного центрального органу виконавчої влади.
У випадку, якщо вказані транспортні засоби перетинають митний кордон України для використання не в рамках міжнародних договорів, то додатково надається дозвіл або висновок Державної служби експортного контролю України.
Декларування вказаної вище військової техніки в режимі тимчасового ввезення/вивозу при здійсненні заходів оперативно-тактичного характеру може проводитися з використанням формулярів-специфікацій форми МД-8 із зазначенням коду товару на рівні перших чотирьох знаків (коду товарної групи). По суті, ці особливості декларування і є заходами спрощеного порядку митного оформлення.
Особи військового і цивільного персоналу підрозділів збройних сил інших держав, їх особисті речі та зброя підрозділів збройних сил інших держав під час перетинання державного кордону України підлягають прикордонному і митному контролю. У разі перетинання зазначеними підрозділами державного кордону України для надання Україні, на її прохання, допомоги у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій вони підлягають прикордонному та митному контролю за спрощеним порядком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Іноземні військові кораблі (судна), бойові та військово-транспортні повітряні судна, а також військова техніка, що прибувають до України чи вибувають за її межі, митному огляду не підлягають [4].
Слід звернути увагу на те, що звільнення від митного огляду іноземних військових кораблів (суден) положеннями Митного кодексу України не передбачено.
Звільняючи військові кораблі (судна) від митного огляду і санітарного огляду, власті країни перебування залишають за собою право здійснення контролю за ними іншими шляхами. Статтею 132 МКУ встановлено, що товари, які переміщуються через борт іноземних військових кораблів на митну територію України або у зворотному напрямку, підлягають митному контролю та митному оформленню. В першу чергу це стосується постачання на судно матеріально-технічних запасів споживання (палива, води, продовольства і т.п.). Митному органу необхідно враховувати те, що огляд матеріально-технічного постачання та інших товарів, які завантажуються на борт іноземного військового корабля (судна) можна провести тільки до моменту їх фактичного приміщення на борт [3].
Наведені вище положення нормативних документів по здійсненню митного контролю за військовими кораблями (судами) дають підстави зробити наступні висновки:
нормативно-правові акти митного законодавства не містять положень, що відображають особливості здійснення митного контролю за військовими кораблями (судами);
ДМСУ не має спільних нормативних документів з іншими органами державної виконавчої влади України (органами Державної прикордонної служби України, Міноборони України, Служби безпеки України і т.д.) в яких би було закріплено порядок взаємодії між ними при здійсненні контролю за перебуванням іноземних військових кораблів (суден) в територіальних і внутрішніх водах України;
Митне оформлення військових кораблів (суден) пов’язане з проблемами застосування заходів тарифного регулювання. Згідно пункту 14 Порядку оформлення військової техніки і військових транспортних засобів, які перетинають митний кордон України, затвердженого ПКМУ від 18.01.03 № 63, податки і збори під час митного оформлення військової техніки стягуються в порядку, визначеному законодавством. Митне оформлення іноземних військових кораблів (суден) повинне проводитися в режимі тимчасового ввезення. Застосування даного митного режиму регламентоване Стамбульською конвенцією 1990 року і розділом 34 МКУ. В Стамбульській конвенції вказані випадки ввезення товарів (транспортних засобів) з повним звільненням від оподаткування. Але жоден з них не можна застосувати до тимчасового ввезення іноземних військових кораблів. Не можливо посилатися в даному випадку для звільнення від оподаткування і на положення ст. 206 МКУ. У зв’язку з чим виникає питання про законодавчі підстави звільнення від оподаткування іноземних військових кораблів (суден) при їх оформленні в режимі тимчасового ввезення на митну територію України.
Крім того, практика свідчить, що вимоги митного органу про проведення митного оформлення військових кораблів дуже часто призводить до виникнення конфліктних ситуацій, що негативно впливають на імідж державної влади України.
За переміщенням через митний кордон України військовими кораблями (судами) крім митних органів здійснюють контроль інші органи державної влади – підрозділи прикордонних військ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби експортного контролю України, а також інших державних і контролюючих органів. Участь в проведенні контролю митних органів була б доцільною тільки у випадках переміщення на таких транспортних засобах товарів – як в торговому, так і неторговому обігу. Сам порядок митного оформлення іноземних військових кораблів (суден) можна було б обмежити тільки наданням митному органу командиром такого військового корабля (судна) відомостей про наявність на борту товарів (вантажів), які плануються до вивантаження на митну територію України. Військові кораблі (судна) України при перетині митного кордону України також могли б подавати в митний орган тільки відомості про наявність на їх борту товарів (вантажів), що підлягають митному оформленню (при прибутті), або оформлених в митному відношенні (при вибутті).
Слід зазначити, що зміна порядку здійснення митного оформлення військових кораблів (суден) можлива тільки після внесення відповідних змін і доповнень в МКУ.
Література:
1. Є.В. Додін. «Митні операції на морському транспорті»: Навч.-метод. Посіб.- Одеса: Юрид. Літ.,2001.-96с.
2. Міжнародна конвенція від 09.04.65р. « Про полегшення міжнародного морського судноплавства».
3. Митний кодекс України від 11.07. 2002р.// Відомості Верховної Ради України.-2002.-№38-39.-Ст.288.
4. Закон України від 22.02.2000р. „ Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”.
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 24.12.2003р. № 1989 «Питання пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними». // Урядовий кур”єр.- № 247 від 30.12.2003.
6. ПКМУ від 18.01.2003р. № 63 «Про затвердження Порядку митного оформлення військової техніки та військових транспортних засобів, які перетинають митний кордон України»// Офіційний вісник Ураїни.-2004.- № 51.Ст.53.
7. Наказ ДМСУ від 17.09.04р. № 678 „ Про затвердження Інструкції про організацію митного контролю та митного оформлення суден і товарів, що переміщуються ними.” // Таможенный брокер. – 2004. – № 11. С.27-45.
Литовченко Вікторія
ЩОДО ПРОБЛЕМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН НА ЖИТЛО НА ПРИКЛАДІ САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА
Жодна соціальна-економічна формація не вирішила «житлового питання», тому проблема будівництва житла, в тому числі самовільного, не втратить своєї гостроти ще багато років. [1, 3] Історично, за радянських часів, отримати житло можливо було лише з державного чи громадського житлових фондів, а здійснення будівництва самочинно - каралось притягненням особи до кримінальної відповідальності. З часом, соціально-економічні умови змінились і мова вже йде про забезпечення державою можливості і створення умов для вільного задоволення самими громадянами своїх житлових потреб, в тому числі шляхом його побудови. При визначенні способів побудови житла та визнання права власності на нього, законодавець не виключив можливості і його самочинного будівництва, легалізувавши у ст. 376 ЦК України підстави для узаконення самочинно збудованих об’єктів нерухомості.
Питання будівництва житла та набуття права власності на нього привертало увагу багатьох вчених та науковців російської та української цивілістики, таких як Алексєєв А.В., Бандурко І.В., Бублик В., Масєвич М.Г., Мічурін Є.О., Мостов Г.С., Січевлюк В.А., Соболєв О.В., Спасибо-Фатєєва І.В., та багато інших. Їх аналіз, вивчення житлового законодавства і судової практики, дозволяє зробити висновок, що багато питань у цій сфері ще й досі залишаються недостатньо розробленими та дискусійними, і самочинне будівництво не є виключенням.
Передумовами вдавання особи до самочинного будівництва послужили невлаштованість громадян їх помешканням, а також те, що офіційні витрати, які повинен понести забудовник для оформлення документації на будівництво, при проходженні процедури отримання земельних ділянок у власність чи користування для здійснення будівництва постійно зростають, сама ж процедура відводу земельних ділянок, оформлення документації є досить складною та потребує багато часу та зусиль. Всі ці фактори, а також традиційний правовий нігілізм нашого населення, зумовили зростання кількості самочинно збудованих об’єктів та необхідністю вирішення їх правового статусу на законодавчому рівні.
Відповідно до ст. 376 ЦК України, житловий будинок вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. [2]
Для визнання житлового будинку чи іншого об’єкту нерухомості самочинним не треба усіх трьох перелічених ознак, а достатньо лише однієї, при наявності якої, за загальним правилом, особа, яка здійснила самочинне будівництво не набуває право власності на нього.
Разом з тим, ч. 3 ст. 376 ЦК України, передбачає можливість за рішенням суду визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
З одного боку, земля повинна бути відведена для здійснення будівництва домоволодіння, з іншого, через відсутність правовстановлюючих документів на домоволодіння, особа може бути позбавлена можливості поставити питання про відведення земельної ділянки, і у разі, якщо забудова була здійснена багато років тому, то незважаючи на фактичну наявність об’єктів нерухомого майна особа змушена буде займатися «первинним» відводом земельної ділянки, але і цьому випадку в відведенні земельної ділянки їй може бути відмовлено, оскільки є в наявності самочинне будівництво.
При вирішенні питання визнання права власності за цих підстав, доречно виходити з того, що об’єктами самочинного будівництва здійсненного на земельній ділянці наданій під уже збудоване нерухоме майно, можуть бути визнані як окремо возведенні об’єкти нерухомості, так і прибудовані, надбудовані до них.
На практиці, при здійсненні самовільної прибудови, надбудови до вже існуючого об’єкту нерухомості, наприклад, до квартири, що вже перебуває у власності особи, яка здійснює самочинне будівництво, рішення про визнання права власності на самочинну будівлю повинно бути винесено у відношенні всього об’єкту. [3].
Відповідно, якщо земельна ділянка не передавалась у власність, користування або під забудову, особі, яка здійснила самочинне будівництво на ній, підстав для визнання судом права власності на такий об’єкт нерухомості немає. [4]
Одночасно слід мати на увазі, що відповідно до ч.4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. [5]
Відповідно ч. 7 ст. 376 ЦК України, право звернення до суду з відповідним позовом про зобов’язання особи, яка (здійснює) здійснила самочинне будівництво провести відповідну перебудову, знести самочинно збудовану споруду, мають лише орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Проте, на практиці існують випадки розгляду питання про проведення перебудови або зносу самовільно збудованого об’єкту нерухомості за зверненням фізичних осіб. [6]
Аналізуючи наведене у сукупності, можна зробити висновок, що проблема обмеження цивільного обігу частково самочинно реконструйованих або раніше збудованих (до 2004 року) об’єктів нерухомого майна входить до числа специфічних правових проблем системи державного регулювання і у своєму «чистому» вигляді не повинна існувати. «Нарізним камінням» в питаннях самочинного будівництва є самі державні органи, які без обліку нерухомого майна, в тому числі вже введеного в цивільний обіг, намагаються визначати його режим, як самочинний. Таке зіткнення публічних та приватних інтересів, де з однієї сторони, власник нерухомого об’єкту, який має право вільно розпоряджатися своєю власністю, а з іншої – державний орган, який вимагає приведення у відповідність робіт з дотриманням певних процедур та підкріплюючи свої вимоги санкцією у вигляді заборони на обіг об’єкту та вимогою його зносу, не зможе вирішити житлової проблеми без відповідного єдиного розуміння та правозастосування, в тому числі і судами, норм самочинного будівництва.
Література:
1. Мічурін Є.О. Цивільний договір як один із засобів реалізації права на житло. Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03. – Харків, 2000. – С. 3.
2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 березня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
3. Рішення Малиновського районного суду м.Одеси №2-3831/06.
4. Справа № 25/272-05-9049 від 21.06.2006 р. про визнання права власності // Інформаційно-пошукова правова система «НАУ».
5. Рішення Малиновського районного суду м.Одеси №2-3208/06.
6. Справа від 18.03.2004 р. про приведення горищного приміщення в первісний стан // Інформаційно-пошукова правова система «НАУ».
Логунов А.С.
Некоторые вопросы применения медиации (посредничества) в уголовном процессе Украины
Во многих странах мира уже на протяжении нескольких десятков лет развивается новый подход реагирования на преступление – восстановительное правосудие, который позволяет посмотреть на уголовный процесс с позиции жертв преступления, как можно эффективней компенсировать их переживания, связанные с преступлением, возместить причиненный вред, восстановить нормальный уклад жизни. Процесс внедрения принципов восстановительного правосудия, а также посредничества (медиации) в уголовных делах, успешно развивается в странах Европы, США, Новой Зеландии, и в последнее время, с принятием ряда международно-правовых документов, приобретает особую актуальность и для Украины.
Так, 15 сентября 1999 года Комитетом министров Совета Европы принята Рекомендация R(99) 19, в которой отмечено, что медиация в уголовных делах – это гибкое, всеобъемлющее, нацеленное на разрешение проблем дополнение или как альтернатива традиционному судебному разбирательству. Рамочное решение Совета Европейского Союза «О положении жертв в уголовном судопроизводстве» от 15.03.2001 г. указывает на необходимость расширения сферы применения медиации в уголовных делах рекомендует всем странам ЕС распространять посредничество по уголовным делам, а Резолюция Экономического и Социального Совета ООН от 24.07.2002 г. рекомендует разрабатывать и внедрять программы примирения в национальное уголовное судопроизводство.
Восстановительный процесс по своей сути означает любой процесс, при котором потерпевший, правонарушитель (преступник) или любые другие лица либо члены общества, на которое воздействует преступление, активно участвуют в разрешении проблем, возникших из-за преступления. Медиацию в уголовных делах следует понимать как поиск до или во время уголовного производства взаимоприемлемого решения между жертвой и правонарушителем при посредничестве компетентного лица.
Следует учитывать то обстоятельство, что основные положения восстановительного правосудия должны внедряться в уголовный процесс Украины через призму установившихся на сегодняшний момент принципов правосудия, исторически сложившихся в Украине на протяжении последних десятилетий.
В соответствии с Указом Президента Украины № 587/2000 от 12.04.2000 г. «Об утверждении Стратегии интеграции Украины в Европейский Союз» стратегические интересы Украины должны основываться на Конституции Украины. Таким образом, внедрение норм права, связанных с институтом медиации в уголовных делах, должно быть основано на конституционном принципе, указанном в статье 124 Конституции Украины, отправления правосудия исключительно судами.
Предполагается, что восстановительное правосудие должно снять с судов обязанность рассмотрения определенной категории уголовных дел, существенно разгрузить суды при рассмотрении уголовных дел. При этом делается акцент на внедрение в уголовный процесс принципа дискреционного правосудия, то есть восприятие преступления, как каждого в отдельности случая, независимо от тяжести совершенного преступления (согласно классификации, данной в ст. 12 УК Украины). Возможность применения процедуры медиации в данном случае расширяется, в том числе по тяжким преступлениям.
По нашему мнению, процедура медиации (примирения) должна быть альтернативой уголовному процессу в части судебного следствия, должна предполагать определенную процедуру и субъектный состав: правонарушитель, потерпевший, медиатор. Однако, это не мешает применять на практике элементы процедуры «семейных конференций», эффективно используемой в уголовном процессе Новой Зеландии, и привлекать в разрешение конфликта между жертвой и преступником представителей общественности, близких родственников участников процесса, защитников. При этом медиатор руководит процедурой медиации, помогает заключить договор между сторонами, следит за соблюдением прав сторон во время процедуры медиации, и предлагает суду (судье) отчет об окончании восстановительного процесса для утверждения с изложением конкретного восстановительного результата. Окончательное решение по делу должно утверждаться судьей путем вынесения постановления (определения) об освобождении правонарушителя от уголовной ответственности в связи с примирением сторон, исключая судебное следствие по делу. Данный порядок не нарушает принципа отправления правосудия исключительно судом, позволяет минимизировать возможность злоупотреблений со стороны органов досудебного расследования, медиаторов и самих участников процедуры медиации.
Уголовное дело может быть отправлено медиатору на любой стадии уголовного судопроизводства указано в «Основных принципах применения программ восстановительного правосудия в уголовных делах», принятых Экономическим и Социальным Советом ООН 24.07.2002 г. На стадии досудебного следствия уголовное дело может быть отправлено медиатору только после предъявления обвинения преступнику и вынесения постановления о признании потерпевшим, то есть после определения статуса сторон. Чтобы стимулировать органы досудебного следствия на отправление уголовных дел для проведения процедуры медиации, не препятствовать сторонам в поиске взаимоприемлемого решения, необходимо признать отправление уголовного дела медиатору формой окончания досудебного следствия. В случае, если по результатам процедуры медиации восстановительный результат достигнут не будет, медиатор отправляет уголовное дело обратно органу, проводившему досудебное следствие для составления обвинительного заключения (постановления об освобождении от уголовной ответственности) и отправления уголовного дела в суд для рассмотрения по существу.
Следует учитывать, что применение процедуры медиации не исключает возможность и доступность применения ст. 46 УК Украины в «традиционном» уголовном судопроизводстве при рассмотрении уголовных дел в общем порядке, а также статьи 66 УК Украины, когда учитывается как смягчающее обстоятельство возмещение причиненного вреда.
Иной подход к пониманию процедуры медиации в уголовных делах изложен в проекте Закона Украины «О медиации (посредничестве) в уголовных делах», из сути которого следует, что процедура медиации существует в рамках действующего уголовного процесса. При этом процедура, которая в действующем уголовном процессе может иметь форму «расписки» о том, что потерпевший не имеет претензий к преступнику, усложняется введением длительной процедуры, должности медиатора, и не исключает общий порядок производства досудебного следствия и рассмотрения уголовных дел в суде первой инстанции. При этом участие защитников обвиняемого в процедуре медиации в проекте закона не предусмотрено, даже в тех случаях, когда они не имеют возможности самостоятельно реализовать свои процессуальные права.
Также, указанным проектом вводится должность медиатора, оплата услуг которого предусмотрена на основании договора с одной из сторон, со сторонами либо с объединением медиаторов, на что вряд ли будут идти стороны, если можно с тем же успехом воспользоваться услугами адвокатов для решения конфликта. Кроме того, могут возникнуть сомнения в беспристрастности и независимости медиатора.
Чтобы не вводить отдельную службу медиаторов, как это предусмотрено в проекте указанного закона, деятельность которой будет сопряжено с определенными трудностями, по нашему мнению, возможно введение должности медиатора при судах за счет государственного бюджета.
Таким образом, на сегодняшний день введение в уголовный процесс Украины положений восстановительного правосудия сопряжено с необходимостью решения ряда проблем, прежде всего связанных с нормативным регулированием.
Марєєв В.В.
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ПАЦІЄНТА
По мірі побудови правової держави, ринкових відносин розробки стандартів лікування, терміни, що використовуються в правової регламентації медичної сфери будуть мати все більшу правову, етичну, економічну і професійну значимість. Чітке визначення термінів, що використовуються, їх однозначне застосування, послідовне визначення одним терміном однорідних предметів, явищ і дій є абсолютно необхідною вимогою. [6, с.5] В зв’язку з чим виникає необхідність в осмисленні і уточнені значень термінів, перш за все, які найбільш часто використовуються в нормативно-правових актах регулюючих медичну сферу. До числа таких термінів відноситься – «пацієнт».
Проблеми правового статусу пацієнтів, чітке визначення цього терміну представляють значну актуальність при реформуванні вітчизняної системи охорони здоров’я і мають істотне теоретичне і практичне значення.
Права людини у сфері охорони здоров’я, які є системою можливостей, спрямованих на забезпечення збереження та розвитку її фізіологічних і психологічних функцій не закріплені в єдиному нормативному акті, не уніфіковані, що породжує потребу систематизації прав людини у цій сфері. Першу групу прав становлять основні права, що належать усім людям, закріплені Конституцією України, міжнародними актами, які містять норми, що спрямовані на розвиток людини, захист від неправомірного посягання на її здоров’я, а також його зміцнення. Другу групу становлять спеціальні права людини у сфері охорони здоров’я, які набувають усі, хто звернувся за медичною допомогою до закладів охорони здоров’я. У цьому випадку людина набуває статус «пацієнта» та стає суб’єктом специфічних відносин. Права пацієнтів не згруповані в одному джерелі права, а «розкидані» по різних нормативно-правових актах. [5, с.31]
Слід відрізняти права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я та права пацієнтів при здійсненні медичної допомоги. Перша група прав має загальний характер і торкається усіх сфер, що оточують життєдіяльність людини. Громадянин, як суб’єкт права на охорону здоров’я може й не бути пацієнтом, а стає ним за певних юридичних обставин. Очевидно, що вживаючи термін «пацієнт» кожен розуміє, що йдеться про надання медичної допомоги конкретній людині. У законодавстві досить широко застосовується термін «пацієнт», в окремих нормативно-правових актах регламентуються його права та обов’язки. Між тим, не визначено самого поняття «пацієнт», його правового статусу, а також не встановлено належним чином правові обов’язки між пацієнтом та медичним працівником, між пацієнтом та іншими суб’єктами медичних правовідносин.
Поряд з терміном «пацієнт» досить часто вживається термін «хворий». Розмежування цих понять має саме юридичне значення, оскільки поняття «хворий» містить медичний зміст, а поняття «пацієнт» - зміст медичний і юридичний одночасно. Як правило, ці стани у людини збігаються. Проте слід враховувати різницю між цими поняттями, адже хвора людина може й не стати пацієнтом (наприклад лікуватися самостійно, або за допомогою членів сім’ї та знайомих, або ж бути хворою – мати хворобу і не лікуватися взагалі). Водночас пацієнт може й не бути хворим, наприклад пацієнтами є здорові особи, які за власними уподобаннями звертаються за косметичними послугами до лікаря – косметолога й отримують косметологічну медичну допомогу. Здорові особи можуть бути пацієнтами під час проведення за їх участю медико-біологічних дослідів.
Особа набуває статусу пацієнта у певному, визначеному законодавством порядку. При зверненні до медичного закладу особу реєструють, заводять спеціальну медичну картку, вона проходить долікарський огляд на предмет виявлення інфекційних захворювань тощо. Її юридичні дії свідчать про те, що особа стала пацієнтом саме цього медичного закладу. Звичайно, це найбільш оптимальний, так би мовити традиційний спосіб набуття статусу пацієнта. Але ж відомо, що таких способів принаймні є декілька, наприклад, при зверненні по швидку (невідкладну) допомогу, при доставлені потерпілого до лікарні сторонніми особами, при виклику лікаря до хворого додому тощо. Таким чином не може вважатися пацієнтом хвора людина, яка звернулася до лікаря (медичного закладу), проте отримала з різних причин відмову в наданні медичної допомоги. Така особа може вважатися хворою особою, проте не може вважатися пацієнтом.
Слід брати до уваги й те, що особа може лікуватися з приводу одного захворювання в різних медичних закладах, відповідно вона й декілька разів стає пацієнтом. Ці правовідносини виникають у момент звернення і припиняються в момент виписки особи з лікарні або закінчення лікування при амбулаторному лікуванні (про що має робитися запис у медичній картці пацієнта). При цьому лікар не несе юридичної відповідальності за наслідки неправильного лікування, проведеного іншим лікарем. [4, с. 302]
Саме наявність у єдності зазначених юридичних фактів дає підстави визнати особу пацієнтом. Саме тому можна сформулювати визначення: пацієнт – фізична особа, яка у встановленому порядку отримує медичну допомогу (профілактичну, діагностичну, лікувальну, реабілітаційну), або піддається медико-біологічним дослідам, клінічним випробуванням) з боку медичних працівників.
Ст. 141 Кримінального Кодексу України передбачено кримінально-правову норму «Порушення прав пацієнта», яка передбачає відповідальність за незаконне проведення клінічних випробувань лікарських засобів, тобто проведення їх без письмової згоди пацієнта чи його законного представника або проведення таких випробувань стосовно неповнолітнього чи недієздатного пацієнта, якщо такими випробуваннями була заподіяна смерть потерпілого чи інші тяжкі наслідки – тяжкі тілесні ушкодження тощо. [2, ст.141] Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 141 КК України є встановлені правила проведення клінічних випробувань, а додатковими об’єктами – права пацієнта, його здоров’я та життя. Отже необхідною умовою для захисту особи є її належність до статусу пацієнта.
Нормативно-правові акти, що регулюють проведення клінічних випробувань лікарських засобів обумовлюють їх проведення інтересами вилікування «хворого», а не «пацієнта». На жаль жоден вітчизняний нормативно-правовий акт не розшифровує поняття «пацієнт». Як видно, з одного боку законодавець передбачив кримінальну-правову норму «Порушення прав пацієнта», а з іншого до сьогодні не спромігся дати на законодавчому рівні чітке визначення терміну «пацієнт», його правовий статус.
Таким чином існуюча законодавча неузгодженість, може сприяти злочинним маніпуляціям в сфері клінічних випробувань лікарських засобів.
Вченими правцями неодноразово порушувалося питання про необхідність прийняття нормативно-правового акту, в якому б містилось чітке визначення поняття «пацієнт», закріплювався правовий статус пацієнта, що гарантувало б пацієнтам можливість належної реалізації і захисту своїх прав у сфері охорони здоров’я.
В нормативно-правової базі в сфері охорони здоров’я існує обширне коло понять, визначень. Так у практично суміжних актах застосовуються такі визначення, як: «людина», «пацієнт», «хворий». Тому необхідно правильно розуміти і визначати правовий статус особи в якому вона перебуває.
Права пацієнтів, їх захист «розкидані» у Законі України «Основи законодавства про охорону здоров’я», Конституції України, Цивільному та Кримінальному Кодексах України. [1, ст. 27, 3, ст. 6]. Як видно, є необхідність надання визначенню терміну «пацієнт», чіткого визначення «прав пацієнтів», їх розширення, та систематизації шляхом прийняття спеціалізованих актів, зокрема Медичного кодексу України, метою яких була б систематизація і розширення, порівняно з чинним законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення, обов’язки таких суб’єктів тощо.
Література:
- Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996. – Х: Ранок, 2000. – 48 с.
- Кримінальний Кодекс України. – Х.: ТОВ «Одисей», 2001.- 256 с.
- Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров`я». 19.11.1992.
- Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Вип. 14. – К.: «Преса України», 2003. – 636 с.
- Юридичний вісник України. – К.: «Преса України» № 3. 2005р.
- Медицинское право. – М.: «Юрист», № 3. 2004г.
Микитюк Ігор Володимирович
ЩОДО ОКРЕМИХ ЗАВДАНЬ СБ УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРОФІЛАКТИКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ
Сьогодні, в умовах розвитку ринкових відносин, значного поширення набули різноманітні правопорушення в економічній сфері. До боротьби з ними залучаються всі правоохоронні органи, в тому числі і СБ України. Згідно із законом "Про Службу безпеки України" на Службу покладено здійснення заходів по охороні державних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності, контррозвідувальне забезпечення енергетики, транспорту, зв`язку, важливих об`єктів інших галузей народного господарства тощо [1].
Враховуючи компетенцію СБ України щодо захисту економічної безпеки держави, профілактику економічних злочинів, слід вважати одним з пріоритетних напрямків діяльності СБ України.
Аналіз стану контррозвідувального супроводження процесів, що відбуваються у сфері економіки свідчить, що основна увага органів СБ України має приділятись процесам приватизації, управління державними корпоративними правами та фондовому ринку.
У цих напрямках, на мою думку, при прийнятті рішень враховуються в основному наслідки та завдані економіці збитки, недостатньо уваги приділяється питанням профілактики суспільно-небезпечних посягань. Не завжди вивчаються та беруться до уваги глибинні причини, що їх породжують. Потребує активізації робота з прогнозування та упередження загроз у зазначеній сфері. В діяльності бракує наступальності, системності і комплексних концептуальних підходів.
З метою прискорення економічних реформ, усунення штучних перешкод у розвитку економіки, доцільно вжити ряд цілеспрямованих спеціальних заходів профілактичного та контррозвідувального характеру по оперативному супроводженню процесів, що відбуваються у сфері приватизації, управління державними корпоративними правами та на фондовому ринку.
Зокрема, щодо профілактики правопорушень, які відбуваються у сфері приватизації доцільно:
1. Розробити та вжити заходи щодо припинення "неформальної" приватизації з появою "псевдовласників" - осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично володіють підприємствами та організаціями, колишніми колгоспами, використовують їхнє майно та доходи для власного збагачення.
2. Не допускати необґрунтованого поділу цілісних виробничо-технологічних комплексів, особливо тих, що визначають експортний потенціал України, забезпечити контррозвідувальне супроводження зазначених процесів.
3. Систематично збирати інформацію стосовно стану дотримання законодавства України у сфері приватизації керівниками державних органів та органів місцевого самоврядування у відповідних галузях та регіонах, вживання профілактичних заходів щодо недопущення його порушень, усунення існуючих штучних адміністративних бар’єрів розвитку приватизації та недопущення прийняття рішень, що можуть негативно вплинути на її стан.
Стосовно оперативного супроводження процесів, що відбуваються у сфері управління державними корпоративними правами, доцільно здійснити додаткові заходи щодо притягнення до різних видів відповідальності керівників державних підприємств за неефективне використання державного майна. При цьому особливу увагу необхідно приділити відповідальності керівників за порушення фінансової дисципліни, невиконання договірних зобов’язань, використання державного майна не за призначенням.
Основними напрямами оперативного супроводження розвитку фондового ринку в Україні, на нашу думку, доцільно визначити сприяння оперативними силами та засобами: 1. Розбудові інфраструктури фондового ринку; 2. Запровадженню системи моніторингу фондового ринку; 3. Вдосконаленню системи захисту прав інвесторів.
Одним із завдань Служби безпеки України є попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, пов’язаних з корупцією та організованою злочинною діяльністю у сфері управління та економіки.
Закордонні експерти визначають латентну частину організованої злочинної діяльності, як таку, що в 6-10 разів перевищує частину, що викривається.
Особливе занепокоєння викликає рівень латентності організованої злочинної діяльності корисливої та корисливо-насильницької спрямованості (за нашими оцінками - це 25-30 кратне перевищення викритої частини), що створює, суттєву загрозу підвалинам економічної безпеки держави.
Такий високий рівень латентності організованої злочинної діяльності корисливої та корисливо-насильницької спрямованості є одним з визначальних факторів існування в економіці країни потужного тіньового сектора.
Вкорінюючись в організаційно-правових формах і структурах, що діють в обхід законодавства, котре регулює ринкові відносини, тіньова економіка здійснює значний вплив як на соціально-економічні, так і на політичні процеси, що відбуваються в країні.
Отже, можна констатувати, що тіньова економіка набула сталого характеру внаслідок відпрацювання механізму її адаптації до змін правового поля та економічної ситуації. Завдяки цьому обсяги й механізми тіньової економіки дещо стабілізувалися та відповідають соціально-економічній ситуації в Україні, стану нормативно-правової бази, рівню правопорядку, діяльності правоохоронних та контролюючих структур.
Література:
1. Закон України Про Службу безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382.