Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Становлення системи законодавчого забезпечення прав громадян в україні Результати дослідження. Аналіз змісту діяльності адвоката-захисника зі збору, фіксації та дослідження доказів Актуальні питання перерозподілу деяких повноважень антимонопольного комітету україни Диспозитивность в уголовном праве украины Оскарження прокурором рішень судів і інстанції: досвід іноземних країн Проблеми відповідальності за порушення правового режиму банківської таємниці

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Кіщак Ю.І.

Міняйло М.П.

СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ

Вступ та мета дослідження. Побудова правової держави передбачає та нерозривно пов’язана з становленням і розвитком суб’єктивних прав і свобод громадян. В реалізації і охороні таких прав і свобод одне з важливих місць мають пропозиції, заяви та скарги громадян. Тут вони виконують певну роль, яка гарантує дотримання законності в державному управлінні, є важливим джерелом інформації, необхідної для вирішення питань державного, господарського та соціально-культурного будівництва та являють собою засіб здійснення і охорони прав громадян. В контексті оцінки сучасного стану законодавчого забезпечення прав і свобод громадян є необхідність розгляду його становлення в ретроспективному плані, що і визначило мету роботи.

Результати дослідження. Аналіз законодавства України 1918-1920 років свідчить, що не дивлячись на досить незначний часовий проміжок, в державі поступово почали створюватися правові засади розгляду справ, в яких перевірялася законність дій органів державного управління [4]. Зокрема, це проявлялось у закріпленні підвідомчих земельних спорів волосним, повітовим і губернським земельним комісіям можливості оскарженню до суду невірності записів в книгах актів громадського стану. Поступово почали формуватися і основи процесуальної форми розгляду скарг громадян на дії посадових осіб державних органів. Так, постанова УІ Надзвичайного Всеросійського з’їзду Рад (листопад 1918 р.) "Про дотримання законності" передбачала положення про необхідність "зобов’язання всіх посадових осіб і радянських закладів за вимогою кожного громадянина республіки, бажаючого оскаржити їх дії, тяганину або здійснення йому в його законних інтересах затруднення, складати відповідний короткий протокол. В протоколі повинні бути вказані час, місце та імена посадових осіб або назва установи та суть справи. Копія протоколу тут же видається скаржнику..." [3].

Значним кроком на шляху забезпечення законності було створення Центрального Бюро скарг і заяв, а також місцевих відділень цього Бюро. Постанова Народного Комісаріату Державного контролю "Про Центральне Бюро скарг і заяв", а також Положення "Про місцеві відділення Центрального Бюро скарг і заяв" достатньо детально регламентувати порядок подання і розгляду скарг і заяв, виконання рішень по ним. Позитивним у вказаних нормативних актах є виокремлення від органів активного управління, колегіальність у прийнятті рішення, введення порядку розгляду скарг у визначенні процесуальні рамки.

Введення в 1927 році Адміністративного Кодексу України передбачало введення адміністративно-процесуального порядку розгляду скарг на дії місцевих адміністративних органів. При цьому, як і в попередніх актах, не передбачалося судового оскарження, за винятком скарг на невірне проведення опису, оцінки майна, яке призначалося на продаж у випадку несплати необхідних платежів, а також невірний розподіл одержаних від продажу майна сум. Законодавець пішов по шляху представлення функцій розгляду скарг і притягнення до адміністративної відповідальності значної кількості виконавчо-розпорядчих органів, що негативно позначалося на якості розгляду конкретних справ і призводило до звуження гарантій захисту громадянами своїх прав і законних інтересів.

Певних змін щодо забезпечення юридичних гарантій захисту прав і інтересів громадян досягнуто починаючи з 1961 року. Основними етапами цього є:

- закріплення можливості оскарження до суду постанов про накладання штрафів;

- введення до системи органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, адміністративних комісій при виконкомах районних, міських, сільських і селищних радах депутатів трудящих, до ведення яких було віднесено значну кількість справ про адміністративні правопорушення. Вищезазначені комісії при розгляді справ діяли на основах колегіальності та керувалися процесуальними правилами, які одержали закріплення в Постанові про них;

- посилення адміністративно-процесуальних гарантій розгляду скарг, пропозицій і заяв громадян;

- прийняття і введення у дію Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким закріплено підвідомчість розгляду судами ряду адміністративних деліктів, що характеризуються підвищеною ступінню суспільної шкоди, а також більш продуману та деталізовану процедуру розгляду справ, прийняття та виконання рішень;

- закріплення можливостей судового оскарження неправомірних дій органів управління і посадових осіб, які утискують право громадян [1].

Сучасна досить повна регламентація у законодавчому забезпеченні розгляду звернень громадян здійснюється на основі Закону України "Про звернення громадян" (1996 р.). Зазначений закон містить достатню інформацію щодо вимог, які ставляться до звернень, порядку та термінів їх розгляду, оскарження і т.д.

Для упорядкування адміністративно-процесуальної діяльності щодо розгляду звернень громадян Н. Дригваль пропонує прийняти Адміністративно-процесуальний кодекс України, який би за предметною характеристикою споріднених відносин уніфікував строки, порядок провадження за деякими видами процесуальних проваджень, у тому числі провадження за зверненнями громадян [2].

В практичному плані "Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації" (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 р. №348) визначає порядок ведення діловодства стосовно надходження, реєстрації, обліку, реагування та надання відповідей на заяви (клопотання), скарги і пропозиції (зауваження) громадян, як в письмовій та усних формах, так і на особистому прийомі керівництвом організації (установи, підприємства). Зазначена інструкція передбачає ведення реєстраційно-контрольної картки, журналу реєстрації пропозицій, заяв і скарг громадян, картки (журналу) обліку особистого прийому громадян та вказівки щодо заповнення та оформлення зазначених документів. Дотримання вимог оформлення заяв громадян дозволяє їх систематизувати та забезпечити належний контроль виконання.

Розпорядженнями Кабінету Міністрів України "Про схвалення концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади" (від 15.02.06 №90-р) та "Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади" (від 27.06.07 №494-р) Міністерством економіки України розроблено "Методичні рекомендації щодо розроблення стандартів надання адміністративних послуг" (затверджені наказом від 12.07.07 №219). Згідно рекомендацій "адміністративна послуга – результат здійснення владних повноважень адміністративним органом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо); стандарт надання адміністративних послуг - це акт адміністративного органу, в якому визначаються вимоги щодо надання адміністративної послуги". Розглядаючи систему розгляду звернень громадян як сферу надання адміністративних послуг вважається за необхідне напевно мати і відповідний стандарт на надання послуг по розгляду звернень та скарг громадян. Законодавчими підставами для розробки стандарту на подання послуг громадянам є Закон України "Про звернення громадян", в організаційно-методичному – "Інструкція з діловодства..." та відповідні розпорядження Кабінету Міністрів України. Узагальнення та систематизація вимог щодо розгляду звернень в стандарті надання адміністративних послуг дозволить значно підвищити якість розгляду звернень громадян.

За своєю юридичною природою провадження за пропозиціями та зверненнями громадян є неюрисдикційними, проте вони виступають різновидностями звернень громадян і в цій якості викликають безсумнівний інтерес. Це обумовлено тим, що невдоволеність громадянина станом і результатами провадження за його заявою слугує причиною ініціювання ним іншого провадження, яке має юрисдикційний характер – провадження за скаргами громадян.

За І півріччя 2007 року до головного управління сільського господарства і продовольства Миколаївської облдержадміністрації надійшло 81 звернення громадян, що на 23 менше відповідного періоду минулого року. Із загальної кількості отриманих звернень громадян з питань врегулювання майнових відносин надійшло – 27 (33,3% від загальної кількості); одержання кредиту, дотацій та фінансової підтримки – 10 (12,3%); .благоустрою села – 7 (8,6%); виплати заробітної плати – 6 (7,4%); розрахунків за: - здану продукцію - 4 (4,9%); - оренду землі та майна – 2 (2,5%). Як свідчить аналіз, основними проблемними питаннями, які порушуються в зверненнях залишаються питання врегулювання майнових відносин, одержання кредиту, дотацій та фінансової підтримки, благоустрою села, виплати заборгованості із заробітної плати.

Кожне звернення ретельно розглядалося, проведено перевірки та надані відповідні роз"яснення. Звернення громадян, в яких порушувалися питання, що не входили до компетенції головного управління, направлялись за належністю відповідним органам з одночасним повідомленням про це заявників. Значна більшість звернень викликана комплексом об’єктивних причин, серед них:

• порушення вимог чинного законодавства в частині його дотримання та не виконання договірних зобов’язань новоствореними сільськогосподарськими підприємствами перед власниками землі та майна;
  
• не бажання керівників сільгосппідприємств пошуку компромісного вирішення проблемних питань, а звідси зневажливе ставлення до інтересів конкретної людини;
  
• некомпетентність та власна зацікавленість у вирішені конкретних питань представників районних органів виконавчої влади, яка призводить до втрати авторитету влади;
  

Більшість звернень стосуються цивільно-правових відносин і відносяться до компетенції правоохоронних та контролюючих органів.

Поряд з цим, продовжує існувати практика коли громадяни, минаючи місцеві державні адміністрації, зразу звертаються до вищих та центральних органів виконавчої влади. Таких звернень за І півріччя 2007 року надійшло 29 (35,8% від загальної кількості), в тому числі з Секретаріату Президента України – 9 (31,0%), Кабінету Міністрів України – 16 (55,2%), Верховної Ради України та Мінагрополітики України – по 2 (6,9%). Основними причинами таких звернень є:

• неналежне виконання законодавчих актів місцевими органами виконавчої влади;
  
• грубе порушення окремими керівниками підприємств – орендарів майна та землі вимог чинного законодавства;
  
• відсутність належного реагування органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, прокуратури та правоохоронних органів на ці порушення законодавства;
  
• неврахування податковими, судовими органами специфіки реформування аграрного сектору, неправомірне вилучення ними орендованого сільськогосподарськими підприємствами майна громадян.
  

Висновки. Рівень дотримання режиму законності в державі прямо залежить від зацікавленої участі законослухняних громадян в діяльності по його підтриманню. Наявність значної кількості скарг громадян на дії працівників виконавчого апарату (в аграрній сфері – на керівників підприємницьких структур) є тим симптомом, який потребує детального аналізу стану справ з розглядом звернень та вжиття заходів щодо його покращення і вдосконалення. Одне з важливіших направлень такого покращення є вдосконалення діючого законодавства, в тому числі адміністративно-процесуальних норм, регламентуючих можливість здійснення і захист суб’єктивних прав і свобод громадян. Зусилля, спрямовані на вдосконалення механізму розгляду звернень громадян, дозволяють в значній мірі сприяти зміцненню законності, правового статусу громадянина, посиленню охорони його прав і законних інтересів та їх відновленню в випадку порушення.

Література:

1. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч.закл. –Рос.мовою. –К.: Літера ЛТД. – 2001. - 336с.

2. Дригваль Н. Адміністративне провадження за зверненнями громадян потребує удосконалення // Право ХХІ століття: становлення та перспективи розвитку. Зб. наук.праць. Миколаївський навчальний центр ОНЮА. – Миколаїв. – 2006. – С.64-66.

3. Съезды Советов Всероссийские и Союза ССР в постановлениях и резолюциях. –М.: - 1935. –С.103-104.

4. Юрков Б.Н. Судебное обеспечение законности в деятельности административных органов. -Харьков. – 1987. –С.44.


Пасютіна Олена

АНАЛІЗ ЗМІСТУ ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТА-ЗАХИСНИКА ЗІ ЗБОРУ, ФІКСАЦІЇ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКАЗІВ

Історія української адвокатури у світовому масштабі роздробляється на декілька періодів. Спочатку адвокатська діяльність вигляділа як звичайне приватне ремесло, котрим займалися люди, які нічим один з одним не пов’язані та в своїй діяльності були поза всяким контролем. За часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, «послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Починаючи з ХV ст., в Росії діяв інквізиційний процес, який являв собою попереднє розслідування. Судовий розгляд і винесення вир були, по суті, його доповненням. Обвинуваченого могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення, й позбавити будь-якої можливості захищатися.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби. Особливу роль у цьому зайняли Литовські статути і магдебурзьке право. Вперше професійна адвокатура з’являється у міських судах, а згодом – у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Права, за якими судиться малоросійський народ» у період гетьманщини. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор», хоча вживаються і слова «адвокат» та «адвокатус», але вони стосуються адміністративних урядовців – так званих «війтів». В міру того, як право писане – закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом – тобто професійний юрист. Звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі. Коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у 15 ст. з’являться захисник як професійний юрист. Однак в ті часі ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника.

Наступним можна назвати період гетьманщини, коли норми Литовського статуту й магдебурзького права залишились діючими. Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. Проект українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ», хоча і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

До судової реформи XIX в. у Росії та України у основі організації адвокатури лежав принцип: адвокат – правозаступник, оратор та повірений свого клієнта. Пореформені адвокати старались відмежуватися від спорідненості з дореформеними ходатаями та стряпчими.

Адвокатура в Україні запроваджена як самостійний правовий інститут після проведення судової реформи. У 1864 р. у Російський імперії, до складу якої входила і Україна, було проведено судову реформу, завдяки якій було введено суд присяжних, виділено суд від адміністрації суду, був закріплений принцип виборності суддів та змагальності кримінального процесу. Усе це потягло за собою публічні змагання між звинуваченням і захистом, що викликало інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі, що сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики. З’являється ціле сузір’я таланливих захисників: С. Андрієвський, М. Карабчевський, М. Холева, до яких можна віднести і А. Коні, який починав свої «уроки слідження правди і поваги людської гідності» саме на Україні.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. У зв’язку з тим, що України на той період не мала своєї державності, тому і інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися. Як у своїй книжці «Отцы и дети реформы» А.Ф Коні констатував: «Із старою судовою практикою науці нічого було робити».

Після перемоги Жовтневої революції влада в Україні певний час залишалась у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не внесено будь-яких змін. На кінці 20-х років ХХ ст. відбулося становлення адвокатури в Україні, оскільки виникли та отримали розвиток нові методи господарювання, які вимагали реорганізувати й форми діяльності захисників.

Наступний етап характеризується конституційним оформленням правового статусу адвокатури України у період 1976–1985 р.р. Розвиток законодавства про адвокатуру в Україні був зумовлений прийняттям Конституції УРСР, яка закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Саме конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність прийняття нового законодавства про неї. Вперше в історії адвокатури України у новому Положенні про адвокатуру УРСР визначалося її основне завдання - частину прав, що передбачалися ст. 18 Положення і яка випливала з членства в колегії, адвокат отримував, вступаючи у взаємовідносини з державними і громадськими організаціями, з громадянами та іншими суб’єктами.

Останній етап характеризується тим, що у 1985 р. були зроблені перші кроки до оновлення правової основи державного та суспільного життя України, тому виникла потреба в значному підвищенні ролі адвокатури. Були прийняті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширилась сфера діяльності захисника у кримінальному процесі. На підставі ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому та підсудному гарантувалось право на захист, яке забезпечувалось шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення. Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві і в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася в вчиненні злочину, або випадку застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення – з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

У зв’язку з вищевказаним, можна виділити декілька головних (базових) етапів становлення адвокатській діяльності на Україні, а саме:

1. Судове представництво на Україні до судової реформи 1864 року;

2. Організація адвокатури по судовим уставам 1864 року;

3. Організація адвокатури у період з 1917 року по 2007 рік.

Одним із завдань судово-правової реформи в Україні є прийняття нового КПК України. Однак до цього часу новий кодекс не прийнято, а чинний піддається постійним змінам. Враховуючи надзвичайно важливе значення судочинства в побудові демократичної правової держави, Верховна Рада України своєю постановою від 28.10.1992 р. схвалила концепцію судово-правової реформи в Україні, у червні-липні 2001 р., а також у березні 2002 р. прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України. Незабаром Верховною Радою було прийнято Кримінальній кодекс України. Крім цього, до Верховної Ради України було подано два проекти КПК України (1996 і 1999 р. р.), які на цей час Верховною Радою ще не розглянуті.

Також, міжнародне визнання адвокатської етики – невід’ємної складової діяльності по захисту від пред’явленого обвинувачення, без дотримання якої юристи не можуть повноцінно виконати покладені на них завдання, стало фактом. Визнання цього факту українськими юристами і виявлена ними воля відповідати міжнародним принципам свідчить, з одного боку, про зрілість адвокатського корпуса України, а з іншого боку – про його рішучість рухатися шляхом створення істинно правової держави. Немаловажним є і та обставина, що саме під таким кутом зору розглядає етичні питання й українське законодавство. Закон України «Про адвокатуру» вимагає дотримання правил адвокатської етики, як одного з найважливіших обов’язків адвоката, що він бере на себе, складаючи присягу адвоката України.

Ні в один з періодів адвокатському співтовариству не було надано стільки можливостей в плані збору та надання доказів як у наступній час. Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив за захисником таке право як збір та надання доказів, необхідних для надання юридичної допомоги, як це вказано у п. 8 та п. 13 ч. 2 ст. 48 КПК України.


Плетньова О.О.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ДЕЯКИХ ПОВНОВАЖЕНЬ АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ

В останні роки питання захисту та сприяння розвитку справедливої конкуренції набувають в Україні дедалі більшого значення. Здійснення такого захисту передбачає застосування певних заходів у кількох напрямках – контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання, нагляд за дотриманням законодавства про недобросовісну конкуренцію, моніторинг на ринках природних монополій тощо. Дієвість цих заходів залежить, в першу чергу, від наявності впливових державних органів, здатних реалізовувати владні повноваження у вищезазначених сферах. Сьогодні в Україні такі функції покладено на Антимонопольний комітет України (надалі – АМКУ).

Аналіз показників діяльності антимонопольних органів в Україні свідчить про плідну працю в усіх перерахованих напрямках, але наявність надто широкого кола обов’язків водночас ускладнює можливості швидкого реагування АМКУ на ті чи інші порушення конкурентного законодавства. У зв’язку з цим в юридичній літературі неодноразово висловлювались думки про необхідність передачі деяких повноважень АМКУ іншим державним органам. Так, наприклад, суттєвої критики зазнає факт надання антимонопольним органам України повноважень по розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України та прийняття по ним рішень [1, с.114; 2, с.92-93]. Така позиція обґрунтовується, по-перше, положеннями ст. 124 Конституції України, відповідно до якої: “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається”. По-друге, прихильники цієї позиції зазначають, що виникає зайве дублювання повноважень між АМКУ та судами по розгляду справ про порушення конкурентного законодавства – адже рішення АМКУ можуть бути оскаржені в господарському суді. Відповідно, в юридичній літературі висловлюються думки про необхідність передачі повноважень АМКУ щодо розгляду справ про порушення конкурентного законодавства господарським або спеціально створеним спеціалізованим судам.

З одного боку вищезазначена позиція заслуговує на увагу, але в той же час не є безспірною. По-перше, прийняття Антимонопольним комітетом України рішень у справах про порушення конкурентного законодавства навряд чи можна назвати здійсненням правосуддя – це є реалізація органом державної влади своїх повноважень у формі правозастосовчого акту, який може бути оскаржено до суду. Для визначення ж доцільності надання ще у 1993 році АМКУ повноважень по розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства, необхідно проаналізувати особливості становища українського ринку тих часів. Адже після проголошення незалежності України рівень розвитку конкурентних відносин та відповідної нормативно-правової бази в нашій державі був досить низьким. Досвіду по розгляду справ про порушення конкурентного законодавства бракувало, і тому важливим було зосередити ці повноваження в руках спеціалізованого органу у сфері захисту конкуренції для вироблення єдиної практики з наступним узагальненням особливостей вирішення таких справ. Крім того, розуміння і правильне застосування законодавства про конкуренцію потребує відповідних знань, кваліфікації і досвіду, а суди того часу (так само як і сучасні суди) мали обмежені можливості в дослідженні питань, що відносяться до компетенції антимонопольних органів, зокрема, в дослідженні стану товарних ринків, оцінки ступеня обмеження конкуренції, тощо. Як наслідок, сьогодні органи АМКУ є найбільш досвідченими та компетентними структурами у сфері розгляду конкурентних спорів. А суди, по суті, виступають в якості другої інстанції, розглядаючи оскаржувані зацікавленими сторонами рішення антимонопольних органів. При цьому варто відзначити, що судами в середньому скасовується лише кожне десяте серед оскаржуваних рішень органів АМКУ [3]. В той же час, кількість звернень, що надходять до органів АМКУ щороку зростає - – так, якщо у 2002 році надійшло 3123 звернення від юридичних та фізичних осіб про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, то у 2006 році - 5164 звернень [4; 5]. Тому необхідний такий підхід до визначення форми і порядку захисту конкуренції, який дозволив би, з одного боку зберегти переваги і можливості, що є у антимонопольних органів при виявленні правопорушень, якісному і оперативному розслідуванні справ, а з іншої – надав цим органам можливість приділяти більше уваги й іншим аспектам розвитку конкурентних відносин.

На сьогоднішній день в юридичній літературі висловлюються два підходи до вирішення вищезазначеної ситуації. По-перше, пропонується за антимонопольними органами зберегти функції виявлення правопорушень, розслідування і підготовки справ до розгляду (збір матеріалів, проведення експертизи тощо) з наступною передачею всіх матеріалів та попереднього висновку до суду, а за судовими органами - закріпити функції безпосереднього розгляду справ і ухвалення рішення [6, с.130]. По-друге, як в юридичній літературі, так і на рівні посадовців, неодноразово висловлювалась ідея створення спеціалізованих конкурентно-патентних судів [1, c. 117; 7, c.6]. Але при прийнятті до реалізації тієї чи іншої стратегії реформування повноважень державних органів, необхідно зважати на існуючі реалії сьогодення. Адже створення цілої гілки судів вимагатиме значного фінансування: побудова вертикалі адміністративних судів вимагала біля одного мільярду гривень [8, c.11]. Крім того, формування системи адміністративних судів виявилося досить тривалим процесом – так, якщо необхідність формування цієї системи була передбачена ще Законом України „Про судоустрій” 2002 року, то по суті процеси щодо організаційного, матеріально-технічного та фінансового забезпечення діяльності адміністративних судів тривають і досі. При цьому, необхідно відзначити, що питання недостатнього фінансування та матеріально-технічного забезпечення є актуальним для всієї судової системи в Україні - більшість судів не мають придатних для здійснення процедури правосуддя приміщень, необхідної матеріально-технічної бази та видатків для компенсаційних виплат громадянам на залучення адвокатів, свідків, оплату експертиз тощо. У світлі вище перерахованих проблем досить сумнівним є питання про доцільність та можливість створення конкурентно-патентного суду у найближчі роки. З цих же причин вбачається недоцільним здійснювати перерозподіл повноважень між АМКУ та господарськими судами на даному етапі.

Таким чином, можна зробити висновок, що перехід до суто судової форми розгляду конкурентних справ є передчасним і питання полегшення діяльності органів АМКУ слід вирішувати іншим чином. Зокрема, певний перерозподіл можливо здійснити в межах самої системи антимонопольних органів. Так, за територіальними відділеннями АМКУ (надалі – територіальні відділення) слід залишити повноваження по проведенню первинного розслідування (в разі виявлення ознак порушень конкурентного законодавства) та збору доказового матеріалу, а право розглядати справи та приймати рішення – безпосередньо за АМКУ, його адміністративними колегіями та державними уповноваженими. Таким чином, територіальні відділення проводитимуть розслідування, збиратимуть докази та готуватимуть справи до розгляду, після чого матеріали надсилатимуться до АМКУ для безпосереднього розгляду та прийняття рішення. Такий перерозподіл повноважень матиме ряд переваг – по-перше, усунення обов’язку розглядати справи про порушення конкурентного законодавства, дозволить територіальним відділенням АМКУ зосередити свою увагу безпосередньо на попередженні, виявленні та припиненні таких порушень. По-друге, це сприятиме зниженню ризиків потенційної корупції – адже територіальні відділення під час розгляду справ можуть зазнавати тиску з боку місцевих органів влади, в той час як АМКУ є більш захищеним та незалежним від інших органів влади. По-третє, таке реформування не вимагає залучення величезної кількості фінансових та матеріально-технічних ресурсів, а отже може бути здійснено на практиці у відносно короткий термін. На мою думку, застосування саме такого розподілу повноважень між органами Антимонопольного комітету України зумовить більш ефективне використання наявних ресурсів, що, в свою чергу, сприятиме зміцненню конкурентного середовища та підвищенню рівня захисту конкурентних відносин в Україні.

Література:

1. Журик Ю.В. Розгляд Антимонопольним комітетом України справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції: Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2004.- С. 114;
   
2. Лазнюк Ю. Монополия на антимонополию // Бизнес .-2004. - № 7.- С. 92-93
   
3. Завада А.Л. Недобросовісна конкуренція. Шляхи реформування законодавства //Юридична практика. – 2000. – 15 червня.
   
4. Антимонопольний комітет України. Річний звіт 2002 //ov.ua
   
5. Антимонопольний комітет України. Річний звіт 2006 //ov.ua
   
6. И.Ф. Коваль. Защита деловой репутации субьектов хозяйствования антимонопольными органами Украины. – Донецк: «НОРД – Пресс», 2006 – С.130
   
7. Борисенко З. Стратегія захисту конкуренції в Україні // Урядовий кур’єр .- 2003. - № 29. - С. 6
   
8. Стефанюк В. Реформа заострила множество недостатков судебной системы: // Бизнес. – 2002. - №14. – С.11
   

Е.Н. Полищук

ДИСПОЗИТИВНОСТЬ В УГОЛОВНОМ ПРАВЕ УКРАИНЫ

Динамизм происходящих в обществе преобразований с конца 80-х гг. прошлого века неизбежно привели к изменению всей системы украинского права и уголовного права, в частности. Одним из проявлений таких изменений стало расширение сферы частного интереса в этой отрасли права, публичной по своей правовой природе.

На различных этапах эволюции юриспруденции в качестве оснований жесткого разграничения публичного и частного права выделяли: интерес – личный или общественный (древнеримский юрист Д. Ульпиан); принадлежность права частному лицу или обществу (И. Кант и Г.-Ф. Пухта); цель, которой служит право (Ф.-К. Савиньи); целевое обеспечение субъектов юридических отношений (Р. Иеринг); различие юридической формы отношений (Н.М. Коркунов); особенности механизма (инициативы) защиты права (Г.Ф. Шершеневич); характер самого правоотношения (Е.Н. Трубецкой); содержание термина «публичный» (Н.Н. Алексеев) и т.п. Тем не менее сегодня можно утверждать, что традиционный взгляд на жесткое деление права на публичное и частное необоснован [1, c. 23].

На проявления диспозитивности в уголовном праве указывали ряд авторов, таких как Сумачев А.В., Гацелюк А.В., Шеслер А.В. и др.

Сущность диспозитивности – это способность лица своей волей определять собственное поведение, реализовывать свой субъективный интерес. Где правовые последствия поставлены законодателем в зависимость от усмотрения частного лица, там речь идет о диспозитивности и, соответствующем ей, методе правового регулирования.

Диспозитивность уголовного права, очевидно, значительно уступает по своему объему диспозитивности, присущей процессуальным отраслям права (например, уголовно-процессуальному праву), но она все же существует и требует формирования и применения соответствующих правовых институтов[2, c. 7].

Уголовное право, являясь одной из профилирующих отраслей права, регламентирует общественные отношения, возникшие на основе совершения преступлений и других общественно опасных деяний. Специфика этих отношений состоит в доминировании в них властно-императивного воздействия со стороны государства на других участников этих отношений, прежде всего на преступника. Таким образом, доминирование императивного метода не исключает ряда проявлений диспозитивности, которую можно проследить в следующем:

1. в уголовно-правовом регулировании установлены пределы вмешательства в частную жизнь;
   
2. в древнерусском законодательстве была система имущественных наказаний в пользу потерпевшего;
   
3. в основе справедливости наказания лежит жажда мщения со стороны потерпевшего и обычай кровной мести;
   
4. существует определенное влияние согласия потерпевшего на уголовно-правовую оценку деяния;
   
5. в уголовном законодательстве есть нормы, стимулирующие определенное позитивное поведение (об обстоятельствах, исключающих преступность деяния, о примирении с потерпевшим и т. д.);
   
6. в действующем УК Украины предусмотрены преступления, уголовное преследование за совершение которых осуществляется по жалобе потерпевшего.
   

Общетеоретические положения свидетельствуют о теоретической допустимости «присутствия» в уголовном законодательстве норм или правовых институтов, характеризующих проявление диспозитивности в этой отрасли. С практических позиций о действительном отражении диспозитивности в уголовном праве свидетельствуют нормы (институты), где правовые последствия зависят от воли частного лица. Можно утверждать, что уголовный закон их содержит, и к ним относятся нормы, связывающие уголовно-правовые последствия деяния, как правило, с постпреступным поведением виновного либо пострадавшего [3, c. 16].

Следовательно, уголовное право обоснованно относится к праву публичному, но оно, тем не менее, не обладает исключительно публичным характером, так как его отдельным нормам и институтам присущи черты права частного.

Анализируя проявления диспозитивности в Уголовном кодексе Украины можно прийти к ряду выводов: о необходимости закрепления в уголовном праве понятия потерпевшего, о расширении обстоятельств, исключающих преступность деяния, за счет согласия потерпевшего, о влиянии такого согласия и его интересов на уголовно-правовую оценку деяния в целом, о принятии на себя государством обязанности компенсировать потерпевшему вред, причиненный ему преступлением, о межотраслевом характере уголовного преследования, осуществляемого в порядке частного и частно-публичного обвинения и др.

Литература:

[1] Сумачев А.В. О публичном характере уголовного права // Закон и право, № 10, 2004. – с. 21-23.

[2] Гацелюк В.А. Реализация принципов уголовного права Украины: проблемы и перспективы // Луганская академия внутренних дел шимени 10-летия независимости Украины, 2003. – 16 с.

[3] Сумачев А.В. Формы проявления диспозитивности в российском уголовном праве (в порядке постановки проблемы) // Следователь, № 7, 2005. – с. 14-17.


Сапін О.В.

ОСКАРЖЕННЯ ПРОКУРОРОМ РІШЕНЬ СУДІВ І ІНСТАНЦІЇ: ДОСВІД ІНОЗЕМНИХ КРАЇН

Інститут оскарження судових рішень у кримінальних справах є невід’ємною частиною кримінально-процесуального законодавства зарубіжних країн. Прокурор як суб’єкт оскарження посідає визначне місце у функціонуванні даного інституту.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що питання участі прокурора у оскарженні судових рішень країн світу є малодослідженою і не систематизованою і згадується лише в контексті вивчення кримінально-процесуального законодавства.

В правових системах різних держав існує декілька відмінних одна від одної форм оскарження та перегляду судових рішень, таких, як касація, апеляція, ревізія, опозиція. Можливість оскарження та перегляду вироків існує як в законодавстві країн, де історично склалась континентальна (змішана) форма правової системи (Франція, Німеччина та інші), так і в країнах з англосаксонською правовою системою (Англія, США та інші).

Англійська та американська правові системи базуються на доктрині судового домінування. Суди у Великобританії та США в великій мірі пов’язані з підтриманням єдиноманітністю судової практики, що в свою чергу є суттєвою відмінністю від Континентальної правової системи.

Розглянемо деякі країни та їх кримінально-процесуальне законодавство, а саме в галузі оскарження судових рішень та участь в цих процесах прокурора.

Оскарження прокурорами судових рішень за французьким кримінально-процесуальним правом можлива у вигляді опозиції, апеляції, касації

Опозиція прокурора - як звичайна форма оскарження, є ординарною (справа переглядається в повному об’ємі за будь-якими підставами, як фактичними так і юридичними [3, 376]), ретракціонною (справа переглядається тим же судом, який і приймав рішення) способом оскарження вироків, які не вступили в законну силу, винесені заочно по справам про проступки та правопорушення. Прокурор, який має право на опозицію, має право подати і апеляцію. В даному випадку він повинен зробити вибір між даними двома взаємо виключними формами оскарження.

Апеляція прокурора – є класичною формою оскарження вироків, яка притаманна континентальній моделі судочинства. За КПК Франції апеляція прокурора є формою оскарження судових вироків і відноситься до ординарних (справа переглядається в повному об’ємі за будь-якими підставами, як фактичними так і юридичними), реформаційних (справа переглядається вищестоящим судом) способом оскарження вироків, які не вступили в законну силу, адже прокурор має право на розгляд справи в першій та апеляційній інстанції.

Касаційне оскарження прокурора (в своїй класичній формі) є екстраординарною (підстави для оскарження прямо передбачені в законі) та реформаційному способу оскарження вироків, які не вступили в законну силу [1, 181].

Серед прокурорів-суб’єктів оскарження виділяється Генеральний прокурор, якому надане виключне право – два місяці на подання скарги (ст. 497 КПК Франції).

Кримінально-процесуальний кодекс Німеччини передбачає дві форми оскарження вироків: апеляцію та ревізію.

Апеляційна скарга прокурора може стосуватися лише щодо правильності встановлення фактичних обставин справи та застосування закону [6, 90]. За апеляційною скаргою прокурора вищестоящий суд проводить новий судовий розгляд. При подачі апеляційної скарги будь-яким суб’єктом оскарження, матеріали справи передаються в прокуратуру при апеляційному суді (§ 320 КПК Німеччини).

У ревізійному порядку прокурор може оскаржити тільки у зв’язку з порушенням закону – матеріального чи процесуального, коли правова норма не застосовувалась або застосовувалась не правильно (ст. 337 КПК Німеччини). Даній формі оскарження підлягають вироки судів першої та апеляційної інстанції.

По іншому організований інститут оскарження та перегляду судових рішень в Англії. Всі види оскарження вироків, незалежно від процедури та підстав називається апеляцією. Англійське судочинство не знає інституту касації, але передбачає існування другої апеляційної інстанції (Палати Лордів)[5, 202].

Як відомо, Великобританія належить до тієї групи країн. Де прокуратура як особливий інститут або її прямого аналого не існує. Генеральний аторней очолює адвокатський корпус, представники якого, у разі необхідності, виступають у судових процесах, як обвинувачі[2, 141].

В англійському кримінальному процесі довгий час існувало правило, згідно якому сторона обвинувачення не мала права оскаржити виправдувальний вирок, які винесені за участю присяжних, або за м’якістю покарання. Закон про кримінальну юстицію 1988р. (ст. 36) надав Генеральному аторнею право оскаржувати в Апеляційний суд рішення Суду корони за м’якістю покарання та виправдувальних вироків [3, 151].

В Сполучених Штатах Америки на даний час сформувались різні форми перевірки законності та обґрунтованості вироків: апеляція та інші способи (попутні, допоміжні та інші).

У кримінально-процесуальному праві США існує правило, що обвинувачення не може подавати апеляційну скаргу по кримінальній справі, якщо закон не містить прямого на те дозволу, дане правило є фундаментальним принципом американської юриспруденції. Як Верховний Суд США, так і суди штатів вказували, що «апеляційне оскарження державним обвинувачем по кримінальним справам протягом історії не одобрювалось»[5, 11]. А тому довгий час право на оскарження за обвинувачем не закріплювалось, оскільки вважалось, що виправлення судових помилок – це, перш за все, турбота засудженого. А якщо засудження не відбулось, то прокурор не зміг переконати суд у винуватості підсудного. Однак поступово прокурор став отримувати право на оскарження обвинувальних вироків, якщо він вважає, що було допущено порушення закону (існує конкретний перелік даних порушень).

В більшості із п’ятдесяти штатів прийняті власні закони, які допускають апеляційне оскарження по кримінальним справам державним обвинувачем. Державному обвинувачу дозволяється оскаржувати судові постанови про виключення доказів, які приймаються на стадії досудового провадження по справі. В окремих штатах закон допускає можливість оскарження прокурором виправдувальних вироків, якщо це необхідно «з метою формулювання правових норм на майбутнє». Існують також досить різні погляди на право держаного обвинувача оскаржувати у апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, щодо зменшення покарання підсудного, а тому і практика американських судів є різною [4, 14].

Розглянувши участь прокурора в оскарженні судових рішень у кримінальних справах країн-представників англосаксонської та континентальної системи можна з’ясувати, що країни-представники англосаксонської системи здебільшого не визнають доцільність існування такого суб’єкта оскарження як прокурор. Країни континентальної правової системи відзначаються багатоманітністю форм оскарження рішень судів.

Література:

1. Боботов С.В. Правосуддя у Франції. — Москва, 1994.
   
2. Грицаєнко Л.Р. Прокуратура в країнах Європи. — Київ, 2006.
   
3. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Філімонов Б.О. Кримінальний процес західних держав. — Москва, 2001.
   
4. Найгаард Р. Апеляційне провадження США. Американська асоціація юристів. — Москва, 1998.
   
5. Полянський М.М. Кримінальне право та кримінальний суд Англії. — Москва, 1994.
   
6. Філімонов Б.О. Основи кримінального процесу Німеччини. — Москва, 1994.
   

Є.В. Сіра

ПРОБЛЕМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ

Наукова та практична потреба у дослідженні зазначеної теми викликана стрімким розвитком кредитно-фінансових відносин в Україні, необхідністю зміцнювати довіру до вітчизняних банківських установ та держави в цілому. Недостатня захищеність інституту банківської таємниці загрожує як окремим особам, так і економічній та інформаційній безпеці держави [1].

Суспільні відносини стосовно банківської таємниці мають комплексне правове регулювання внаслідок поєднання в них публічних та приватних інтересів [2].

Проблемами захисту банківської таємниці займаються вчені Бараева О., Гетманцев Д., Голубев С., Коробцова Н., Самойлова О., Шамрай І. та інші.

Існує низка правових норм, що регламентують відповідальність за порушення правового режиму банківської таємниці. Юридичну відповідальність звичайно визначають як передбачений нормами права обов’язок правопорушника зазнати несприятливі наслідки свого правопорушення [3].

За чинним законодавством України банківська таємниця може виступати предметом кримінально-правової та цивільно-правової охорони. Адміністративна відповідальність за порушення режиму банківської таємниці існувала до виключення ст. 164-11 «Незаконне розголошення або використання інформації, що становить банківську таємницю» із Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідно до Закону України від 16.12.2004 р.

Відповідно до даних експертного опитування, проведеного кафедрою кримінального права Одеської національної юридичної академії у 2006-2007 р. р., на питання, які види юридичної відповідальності повинні бути встановлені за порушення режиму банківської таємниці (див. таблиця 1, графік 1) 68% респондентів вказали кримінальну відповідальність, 56% - цивільну, 37% - адміністративну, 14% - господарську, 46% - матеріальну, 28% - дисциплінарну, 2% - всі вищезазначені види в залежності від спричиненої шкоди, 2% - ті, що в даний час передбачені законом.

Таблиця 1

	Судді	Помічники суддів	Слідчі	Адвокати	Юрискон-сульти	Державні службовці
(1)цивільно-правова	30	22,5	26,7	20	24,4	23,1
(2) адміністративна	0	7,5	13,3	10	12,2	19,2
(3) господарська	0	5	0	10	6,1	0
(4) кримінальна	40	32,5	33,3	24,3	24,4	34,6
(5) дисциплінарна	0	10	0	14,3	13,4	11,5
(6) матеріальна	30	22,5	13,3	20	18,3	11,5
(7) інше (що саме)	0	0	13,3	1,43	1,22	0