Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
ПОМ’ЯКШЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ РЕПРЕСІЇ ЯК НАПРЯМОК ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ
Право – універсальний регулятор суспільних відносин. Не залежно від галузевої приналежності можна виділити два базових засоби впливу права на суспільні відносини: переконання та примушування. Ці засоби діалектично пов’язані та взаємообумовлюють один одного.
В сучасних умовах знайдені нетрадиційні шляхи попередження злочинності, пов’язані із використанням у кримінальному законодавстві стимулюючих заохочувальних заходів.
Їх сутність полягає у тому, що зацікавлюючи правопорушників в соціальній переорієнтації, держава тим самим сприяє вирішенню завдань, пов’язаних з попередженням вчинення нових злочинів.[1,187].
Заохочувальні кримінально-правові заходи особливо актуальні, коли йдеться про реагування держави та суспільства на злочинність неповнолітніх.
Відповідно до п.5 Ер-Ріядських керівних принципів, слід уникати криміналізації та покарання дитини за поведінку, що не спричиняє серйозної шкоди розвитку самої дитини чи шкоди іншим, оскільки така поведінка в багатьох випадках пов’язана із процесами дорослішання та може довільно змінюватися із часом [2].
Для з’ясування думки практичних працівників щодо оптимальної моделі кримінально-правового впливу на неповнолітніх, автором даної статті було проведено анкетування адвокатів Одеської обласної колегії адвокатів. В анкетуванні прийняло участь 43 респонденти, з яких 46,6% мали стаж роботи адвокатом понад 5 років.
Результати анкетування свідчать, що:
1.Позбавлення волі на певний строк неефективне по відношенню до неповнолітніх.
2.Більш ефективними видами покарань являються громадські роботи, виправні роботи та штраф.
3.До неповнолітніх доцільно частіше застосовувати примусові заходи
виховного характеру.
Власне, позиція адвокатів лише підтверджує необхідність зваженого підходу до неповнолітніх злочинців.
Вітчизняний законодавець також передбачає досить широкий спектр можливостей для мінімізації кримінальної репресії стосовно неповнолітніх, наприклад, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з його дієвим каяттям (ст. 45 КК України); примиренням з потерпілим (ст.46 КК України); передачею на поруки (ст.47 КК України); із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч.1 ст.97 КК України). Окрім цього, суд може ухвалити рішення про звільнення неповнолітнього підсудного від відбування покарання з випробовуванням (ст.104 КК України), або про його звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч.1 ст.105 КК України).
Однак, далеко не всі із перелічених заходів є реально функціонуючими та ефективними.
За відомостями офіційної судової статистики, у 2006 році до неповнолітніх найчастіше застосовувалися:
1.Звільнення від відбування покарання з випробовуванням (10,2 тис. осіб або 73,1 % засуджених );
2.Примусові заходи виховного характеру (2,7 тис. осіб, що на 29,4 % менше, ніж у 2005 році );
3.Позбавлення волі на певний строк ( 2,7 тис. осіб або 19,3 % засуджених ) [3,36].
Ситуація, що склалася, пояснюється двома обставинами: структурою злочинності неповнолітніх та недосконалістю існуючого кримінального законодавства.
Так, в Україні у 2006 році за вчинення злочинів засуджено 13,9 тис. неповнолітніх, або 8,7 % від усіх засуджених в країні. З них 9,4 тис. (67,3 %) засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини [3,36].
В той же час, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з його дієвим каяттям (ст. 45 КК України); примиренням з потерпілим (ст.46 КК України); із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч.1 ст.97 КК України) можливе лише у двох випадках:
1.якщо особа вперше вчинила злочин;
2.якщо цей злочин невеликої тяжкості, тобто за його вчинення передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч.2 ст.12 КК України).
Таким чином, судді, опиняючись у жорстких рамках, змушені пом’якшувати кримінально-правову репресію щодо неповнолітніх здебільшого через їх звільнення від відбування покаранням з випробовуванням.
Проте, з точки зору ефективності, даний захід викликає певні сумніви.
Якщо при звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з його дієвим каяттям (ст. 45 КК України); примиренням з потерпілим (ст.46 КК України); передачею на поруки (ст.47 КК України), або при звільненні неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч.1 ст.105 КК України) залагодження конфлікту та соціальна переорієнтація правопорушників забезпечується щирим каяттям, примиренням, відшкодуванням завданих збитків і т.д., то при звільненні від відбування покарання з випробовуванням активна діяльність правопорушників по відновленню становища, яке існувало до вчинення злочину, майже відсутня.
В результаті, звільнення від відбування покаранням з випробовуванням розцінюється самими неповнолітніми правопорушниками, як їх повне «пробачення» та «вседозволеність».
На підставі вищевикладеного можна сформулювати наступні висновки:
1.Міжнародно-правові стандарти в галузі захисту прав людини рекомендують національним законодавствам змінювати пріоритети кримінально-правового впливу на неповнолітніх від переважно каральних до реститутивних та реінтегративних.
2.Подальше пом’якшення кримінально-правової репресії стосовно неповнолітніх можливе в двох напрямках:
-розширення сфери застосування альтернатив кримінальній відповідальності та альтернатив покарання;
-розширення сфери застосування покарань, альтернативних позбавленню волі.
Література:
1.Гущина Н.А. Поощрительные нормы российского права: теория и законодательная практика.-СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс»,2003
2.Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх від 14 грудня 1990 р. // http :// zakon.rada.gov.ua. / cgi-bin / laws / main. сgi.
3.Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р.//Вісник Верховного суду України.-2007.-№6.-С.30-44
Денисова О.В.
К ВОПРОСУ О ПРИЗНАКАХ СУБЪЕКТА ПРЕСТУПЛЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО СТ. 127 УК УКРАИНЫ
Субъект преступления рассматривается в науке уголовного права как один из необходимых элементов состава преступления. Наличие субъекта преступления является одним из важных условий уголовной ответственности, так как «она возможна только при наличии в первую очередь лица, совершившего преступление» [1,217].
Для того чтобы определить, содержит ли совершенное деяния состав пыток, необходимо выяснить, обладает ли совершившее указанное преступление лицо установленными законом признаками субъекта. Они перечислены в ст. 18 УК Украины: «Уголовной ответственности подлежит только вменяемое физическое лицо, достигшее возраста, установленного настоящим Кодексом» [2,ст.18].
Субъектом пытки по действующему законодательству может быть физическое вменяемое лицо, достигшее 16-летнего возраста. Кроме этого, ч.3 ст. 127 УК Украины субъектом пытки является лицо, обладающее специальными признаками – работник правоохранительного органа.
Установление 16-летнего возраста для привлечения к уголовной ответственности лица за пытки в наши дни представляется, на наш взгляд, недостаточно обоснованным.
В результате уголовно-правовых и криминологических исследований установлено, что в 14-15-летнем возрасте человек понимает смысл и значение лишь тех преступлений, которые тесно связаны с повседневной жизнью, с элементарными отношениями между людьми. Известно, что при определении возраста, с достижения которого лицо может быть привлечено к уголовной ответственности в основу берется не тяжесть совершенного деяния, а уровень сознания человека, его способность понимать характер совершаемых им действий, их общественную опасность и значение, а также способность руководить ими. Способность сознавать и оценивать общественную опасность своих действий формируется под непосредственным влиянием социальных условий и воспитания, и возникает несколько позже, чем способность осознавать фактическую сторону явления или действия.
При установлении минимальной возрастной границы в той или иной отрасли права учитываются характер регулируемых общественных отношений и уровень социализации личности. Социализация индивида – это «процесс усвоения человеком норм и ценностей окружающей его социальной среды, вхождения человека в социальную среду…, процесс становления человеческой личности» [3,59].
Минимальный возрастной предел уголовной ответственности устанавливается законодателем с учетом совокупности медико-биологических, социально-психологических, социологических критериев, а также криминологических показателей, принципов уголовного права и уголовной политики [4,68].
Учитывая вышеизложенное и считая, более правильным в современных условиях установление минимального возраста привлечения к уголовной ответственности за пытки с 14-ти лет, мы исходим из того, что уровень физического и психического развития, степень развития интеллектуальных, волевых и эмоциональных свойств личности, уровень ее социализации таков, что несовершеннолетний в этом возрасте может понимать общественную опасность своего деяния и в полной мере руководить своими действиями.
Снижение минимального возраста уголовной ответственности за пытки до 14-ти лет целесообразно, поскольку общественная опасность совершенных деяний в этих случаях отражается в сознании несовершеннолетнего в этом возрасте с достаточной полнотой и отчетливостью. Несовершеннолетние в возрасте 14-15-лет уже обладают достаточным уровнем развития физических и духовных способностей, определенным уровнем социализации, который позволял бы им сознательно относиться к своим поступкам, отдавать отчет в своем поведении и управлять им, правильно понимать и руководствоваться требованиями закона.
Поэтому, по нашему мнению, следует установить в уголовном законе пониженный возраст уголовной ответственности за это преступление.
Кроме перечисленного, в отношении субъекта правонарушения, совершенного в форме пытки, требуется отметить следующее. В ч.3 ст. 127 УК Украины установлено, что субъектом пытки являются также работники правоохранительных органов, т.е. должностные лица. Несмотря на то, что международно-правовые акты не содержат определения общего понятия должностного (официального) лица, в международном праве можно найти толкование понятий отдельных видов официальных лиц. В частности, Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию правопорядка имеет комментарий, в соответствии с которым термин «должностное лицо по поддержанию правопорядка» включает в себя всех назначаемых или избираемых должностных лиц связанных с применением права, которые обладают полицейскими полномочиями, особенно полномочиями на задержание правонарушителей.
Выделение данной группы должностных лиц Генеральная Ассамблея ООН и Уголовный кодекс Украины связывают с характером выполняемых ими функций и возможностью злоупотреблений при осуществлении их полномочий и, в первую очередь, возможностью применения ими пыток и других антигуманных видов обращения или наказания (ст.5 настоящего Кодекса).
Как было отмечено выше, совершать действия в форме пытки могут и не должностные лица. Такие действия, по нашему мнению, могут осуществляться: а) по подстрекательству, т.е. в результате склонения субъекта официальным лицом к участию в совершении пытки; б) с ведома официальных лиц, т.е. когда должностное лицо обладает всей необходимой информацией о применении пытки; в) с молчаливого согласия официального лица, т.е. когда должностное лицо не препятствует или даже устраняет препятствия в совершении пытки.
Таким образом, в связи с тем, что такое преступление как пытка, согласно ст. 127 УК Украины может быть совершено как общим субъектом, так и специальным, должностное лицо, с ведома или молчаливого согласия которого субъект, не являющийся работником правоохранительного органа, совершил данные действия, должен рассматриваться, по нашему мнению, соучастником рассматриваемого преступления.
Литература:
- Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. М., 1963.
- Уголовный кодекс Украины. Х.: Фактор, 2005.
- Яковлев А.М. Индивидуальная профилактика преступного поведения. Горький, 1977.
- Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования. М., 1987.
Долгополов С.В.
ПРОБЛЕМИ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОКУРОРА НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА – ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Право вільного розсуду (discretion) по-різному тлумачиться і визначається правознавцями. З одного боку, право вільного розсуду розглядається як право суддів на тлумачення законів. З іншого боку, як право вільного розсуду розуміється право робити вільний вибір при можливих варіантах дій і рішень, кожне з яких дозволено законом. Є і третя позиція: право вільного розсуду – це право на справедливе, законне і розумне рішення, що приймається із врахуванням обстановки.
Прибічники кожної з наведених точок зору мають рацію, проте ми не можемо цілком погодитись з ними без зазначення своїх зауважень. Тому, на наш погляд, право вільного розсуду слід визначати як право на розумний вибір, за власним розсудом правозастосувача, варіанту поведінки з багатьох можливих, законних варіантів поведінки з врахуванням обстановки. Це право не є абсолютним - воно відносне і обмежене:
- по-перше, воно обмежується принципом законності, тобто обраний варіант поведінки повинен бути законним;
- по-друге, воно обмежене принципом розумності, тобто обраний варіант поведінки в конкретній ситуації повинен бути сприйнятливим для звичайних людей і не викликати потрясінь та антипатію в суспільстві. Інакше кажучи, здійснення права вільного розсуду повинно відображати вимогу суспільної справедливості.
Таким чином, право вільного розсуду прокурора передбачає, що в процесі застосування кримінального закона він має право на розумний вибір законного варіанту поведінки з двох або більше можливих варіантів поведінки.
Уповноважені органи і посадові особи зобов’язані вживати всі заходи з встановлення події злочину, особи, що його скоїла, створювати всі умови для постановлення законного, обгрунтованого та справедливого вироку. Разом з тим, вони повинні відмовитись від кримінального переслідування і притягнення до кримінальної відповідальності осіб при відсутності для цього визначених законом передумов, виявленні певних перешкод для продовження провадження по кримінальній справі, а також в тому разі, коли така можливість їм надається законом з врахуванням їх внутрішнього переконання, розуміння процесуальної ситуації і індивідуалізованого відношення до особи, що скоїла злочин. Така вимога цілком відповідає призначенню кримінального судочинства, яке виражається у захисті особи від незаконного і необгрунтованого обвинувачення та засудження (ст.2 КПК України).
Згідно п.11 ст.227 КПК України, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції закриває провадження в кримінальних справах, дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено КПК України.
Підстави та порядок закриття провадження по кримінальній справі визначені КПК України (ч.1 ст.6, ст.ст 7, 7-1, 7-2, 7-3, 8, 9, 10, 11, 11-1, 213). Всі ці підстави поділяються переважною більшістю науковців на дві групи: реабілітуючі та нереабілітуючі підстави.
Якщо при рослідуванні кримінальної справи стануть наявними підстави реабілітуючого характеру, то прийняття рішення про закриття кримінальної справи є обов’язком слідчого, прокурора, суду і законом варіантів іншої їх можливої поведінки не передбачено. Підстави нереабілітуючого характеру мають місце, коли є достатні докази скоєння злочину і умови для пред’явлення обвинувачення, але державний орган обвинувачення, враховуючи різні обставини, дійде висновку про відсутність необхідності притягати до кримінальної відповідальності винну особу і про можливість ініціювання вирішення питання про закриття кримінальної справи судом, можна говорити про принцип вільного розсуду або наявність дискреційних повноважень прокурора щодо вирішення цього питання.
Виходячи зі змісту норм КПК України дискреційними повноваженнями прокурор наділений на стадії досудового слідства – закриття кримінальної справи в наступних ситуаціях:
1) при складанні прокурором мотивованої постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках передбачених ст.7, ст.7-2, ст.8, ст.10 КПК України.
2) при наданні прокурором згоди слідчому на складання мотивованої постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках передбачених ст.7, ст.7-2, ст.8, ст.10 КПК України.
3) при розгляді в порядку ст.215 КПК України скарги потерпілого, заявника, цивільного позивача, особи, що притягалася до кримінальної відповідальності на постанову слідчого про закриття кримінальної справи з підстав передбачених ст.7, ст.7-2, ст.8, ст.10 КПК України.
В зазначених вище ситуаціях, закон наділяє прокурора правом, а не обов’язком складання або надання згоди слідчому на складання постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Прокурор обирає свій варіант поведінки щодо використання або не використання цього права керуючись внутрішнім переконанням, яке формується в процесі аналізу умов звільнення від кримінальної відповідальності передбачених ст.ст. 45 – 48 КК України (злочин вчинено вперше, злочин невеликої або середньої тяжкості, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, примирення з потерпілим, втрата особою суспільної небезпечності).
Слід відмітити, що досі не сформована досконала система закриття кримінальної справи при вільному розсуді прокурора. Головні її недоліки проявляються в наступному:
- дискреційні повноваження прокурора обмежуються вузькою сферою і у разі звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням винного з потерпілим є похідними від вчинення лише злочинів невеликої тяжкості. В цих випадках, межами вільного розсуду прокурора щодо ініціювання закриття кримінальної справи необхідно охопити злочини середньої тяжкості (наприклад злочин передбачений ч.2 ст.177 КК України);
- інститут звільнення від кримінальної відповідальності в порядку ст. 46 КК України має одну важливу особливість: відсутність у процесуальному законодавстві якихось “посередницьких” заходів щодо примирення обвинуваченого з потерпілим. Справді, державні органи, які здійснюють провадження щодо кримінальної справи, тільки фіксують те, що примирення відбулося, не будучи зобов’язаними здійснювати активних дій для досягнення цієї мети. Вважаємо доцільним доповнити ст. 8 КПК України положенням про надання права державним органам, зокрема прокурору, у випадках коли він вважатиме необхідним, на здіснення активних дій спрямованих на примирення винного і потерпілого;
- на внутрішнє переконання прокурора може істотно впливати те, що негативною характеристикою в статистичних оглядах якості роботи слідчих вважається більший відсоток закритих справ порівняно з середніми показниками. Відповідно вживаються заходи з виявлення причин і усунення подібних «негативних тенденцій». Тобто в даному випадку у прокурора наявне помилкове розуміння критерієв якості своєї роботи;
- на внутрішнє переконання прокурора може впливати й занепокоєння людей з приводу зловживання прокурором при використанні ним дискреційних повноважень, а також можливість оскарження вищестоячому прокурору або до суду постанови прокурора про закриття кримінальної справи заінтересованими особами.
Література:
Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України; Кримінально-виконавчий кодекс України: офіц.вид.: Із змінами та допов. Станом на 15 липня 2007 р./М-во юстиції України.- К.: Вид.Дім «Ін Юре», 2007.- 664с.
Дудник Ангелина
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО ГОСУДАРСТВ В СФЕРЕ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ТЕРРОРИЗМА
«Принятие 192 государствами-членами резолюции
о Глобальной контртеррористической стратегии ООН
и Плана действий демонстрирует общую позицию,
основывающуюся на том, что мы, объединенные нации,
будем вести бескомпромиссную борьбу с терроризмом.
В любых его формах и проявлениях, кем бы, где бы и
с какой бы целью он ни осуществлялся, терроризм
должен быть неприемлем и решительно осужден».
Шейха Хайя Рашед Аль Халифа,
Председатель 61-й сессии Генеральной Ассамблеи
о глобальной контртеррористической стратегии ООН
19 сентября 2006 года
Главным вызовом международной стабильности на современном этапе является усиление террористической опасности, представляющей серьёзную угрозу для большинства стран вне зависимости от уровня их социально-экономического развития, военного потенциала, модели государственного устройства.
Заинтересованность государств мира в поддержании справедливости и законности в границах своей юрисдикции требует расширения всестороннего сотрудничества членов международного сообщества в области предупреждения терроризма. На сегодняшний день обязанность государств-членов международного сообщества предпринимать совместные действия в сфере уголовной юстиции стала общепризнанной нормой международного уголовного права..
Однако международное право явно не успевает за новыми вызовами террористов.
Международно-правовые акты, предусматривающие создание условий для эффективного функционирования системы уголовного правосудия в области предупреждения терроризма, сами по себе не в состоянии обеспечить работу в должном режиме механизма борьбы с различными проявлениями терроризма на транснациональном уровне. Недостаточно признать договор обязательным посредством ратификации. Необходимо обеспечить его применение на основе международного принципа добросовестности.
Серьезно ослабляет эффективность системы межгосударственного антитеррористического взаимодействия и то обстоятельство, что в международно-правовых актах участвуют не все государства, явно не адекватны механизмы контроля над их выполнением, не решен ряд главных вопросов организации и осуществления эффективного противодействия:
- до сих пор не выработано единого определения понятия терроризма;
- не решен вопрос об отнесении терроризма к преступлениям против мира и безопасности человечества;
- не отрегулирован правовой механизм применения силы (вооруженных сил) в отношении террористических организаций;
- не удалось в достаточной мере вскрыть систему финансовой подпитки терроризма;
- не выработаны правовые основы борьбы против кибертерроризма, использования Интернета в целях террористических организаций;
- не урегулированы такие проблемы, как соотношение права силы и силы права при осуществлении государствами комплекса мер антитеррористического противодействия, вопросы возмещения ущерба лицам, пострадавшим в результате террористических актов; вопросы, имеющие особое значение для возможности отдельных лиц иметь доступ к защите и для определения государствами потребности этих лиц в международной защите; вопросы связанные с выдачей преступников, расследованием преступлений и судебным производством, в контексте судебных поручений, выполнении судебных приказов и вручении протоколов судебных решений, представлении свидетельских показаний в других государствах при обеспечении должного уровня безопасности для свидетелей, процедуре передачи заключенных-иностранцев и приведении в исполнение судебных приговоров за границей, осуществлении (в порядке судебного решения) функций по надзору над условно освобожденными лицами в других странах..
Фактически мировому сообществу и отдельным национальным государствам удается только снизить опасность до какого-то минимально терпимого уровня, не угрожающего самому существованию государства и его независимости.
Механизмы, регулирующие международное сотрудничество по вопросам правоприменительной практики для принятия на постоянной основе эффективных мер (по решению насущных проблем) в области борьбы с терроризмом на транснациональном уровне, требуют:
1. Постоянного совершенствования и консолидации усилий на недопущении условий и причин, порождающих террор, предупреждении и профилактики террористических проявлений. Предупреждение терроризма должно заключаться в выявлении, устранении, нейтрализации, локализации и минимизации воздействия тех факторов, которые либо порождают терроризм, либо ему благоприятствуют. Профилактика терроризма должна осуществляться на допреступных стадиях развития негативных процессов, когда формируется мотивация противоправного поведения.
2. Работы над созданием условий по ликвидации причин и уничтожению питательной среды терроризма..
3. Унификации антитеррористического законодательства и дальнейшего поиска единого максимально исчерпывающего перечня юридических, политических определений и понятий применительно к терроризму и борьбе с ним..
4. Выработать универсальные принципы проведения контртеррористических операций, тщательно регламентировать порядок освещения в средствах массовой информации ситуаций, связанных с актами терроризма, рассмотреть вопрос о создании единого банка данных о проявлении различных форм терроризма.
5. Обратить особое внимание на сотрудничество силовых ведомств и спецслужб разных стран, занимающихся борьбой с терроризмом, в целях повышения эффективности их взаимодействия и координации при проведении совместных контр- и антитеррористических операций..
6. Исследовать взаимосвязи терроризма и других форм организованной преступности, взаимосвязи нелегальной миграции с преступностью, в том числе терроризмом.
7. Разоблачение и осуждение любых проявлений двойных стандартов и политической избирательности в оценке террористических проявлений.
8. Разработки комплекса мер по борьбе с экстремизмом, как предвестником терроризма, решительная борьба с любыми проявлениями сепаратизма и национализма, утверждение в мировом сообществе нормы: терроризм не может быть оправданием борьбы человека, нации, конфессии или государства за свои права.
9. Каждодневная работа общества через средства массовой информации, через образовательные, культурные, духовные институты общества, религиозные организации по воспитанию граждан в духе толерантности, неприятия насилия как такового.
Необходимо дальнейшее консолидированное международное сотрудничество государств-членов мирового сообщества в целях борьбы с терроризмом и выработки мер его предупреждения. Чем ближе будут правовые оценки терроризма со стороны различных стран, чем единообразнее подход к вопросам его предупреждения и пресечения, чем активнее и шире взаимодействие в этой области, тем, меньше возможностей для маневра и реализации своих намерений у террористов.