Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание 1. Підстави, що порушують вимоги законності судового рішення 2. Підстави, що стосуються обґрунтованості судового рішення. Міжнародні договори античного періоду у східному середземномор’ї Система покарань за статутом великого князівства литовського 1529 року Патронат над дітьми в урср за положенням про патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих 1940 року Благодійна діяльність релігійних організацій та церкви Правове становище циган на українських землях великого князівства литовського

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Література:

1. Конституція України. – Харків, 2006. – 48с.
   
2. Закон України “Про судоустрій України” // Відомості ВРУ, 2002, №27-28, ст.180
   
3. Штогун С. Правові питання організації адміністративного судочинства // Право України. 2006. – №4. – ст. 19
   
4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. –Київ., 2006. – 176с.
   
5. Коваль Л.В. Адміністративне право України. Курс лекцій. – Основи – 1994 – 103 с.
   

Козачук Д.

ВИДИ Підстав перегляду рішень адміністративного суду в апеляційному порядку

Запровадження в Україні адміністративного судочинства, безперечно, є значним кроком на шляху забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина від порушень з боку владних інституцій. Апеляційне оскарження - один із найпоширеніших в сучасному судовому процесі способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції. Тема апеляційного перегляду судових рішень є предметом дослідження вчених-процесуалістів, таких як Є. Борисова, М. Бородін, І. Ємельянова, Д. Захаров, О. Колтунова, Г. Корчевний, В. Маляренко, М. Руденко, Є. Чернушенко, П. Шевчук, В. Яцина та ін. Проте їхні дослідження як правило, стосуються цивільного, кримінального, господарського процесуального права. В той час як особливості адміністративного процесу наклали свій відбиток на інститут апеляції, зокрема, на підстави перегляду рішень місцевих адміністративних судів в апеляційному порядку.

Необхідність дослідження підстав перегляду рішень місцевого суду в апеляційному порядку пов’язана із потребою визначення певних критеріїв, за допомогою яких суд апеляційної інстанції міг би перевірити правильність рішень місцевого суду.

КАС України містить детальний перелік підстав, наявності яких зумовлює перегляд рішення місцевого суду: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; 3) судове рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглянув справу; 4) місцевий адміністративний суд неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи; 5) обставини, які місцевий адміністративний суд вважає встановленими, визнані недоведеними; 6) висновки суду не відповідають обставинам справи; 7) має місце порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Проаналізувавши наведені підстави, можна зробити висновок, що вони складають дві групи.

1. Підстави, що порушують вимоги законності судового рішення. Слід підкреслити, що законність судового рішення залежить в більшій мірі від суду, від дотримання ним вимог норм адміністративного судочинства, які визначають повноваження суду, а також порядок розгляду і вирішення спорів. Проте, як справедливо зазначив В.М. Щеглов, процес правильно розвивається і закінчується ухваленням правосудного рішення лише в тому випадку, коли суд правильно застосовує правові норми і всі суб’єкти процесуальних правовідносин неухильно і точно виконують свої процесуальні права і обов’язки [6; С. 17]. Вимога законності судового рішення містить дві складові: а) дотримання норм матеріального права при ухваленні судового рішення; б) дотримання норм процесуального права. Недотримання цих правил є підставою для скасування рішення суду. Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, в юридичній літературі виділяють дві групи порушень.

До першої групи належать такі порушення, які в усіх випадках призводять до скасування рішення, що, зазвичай, носять назву безумовних підстав [5; с. 18]. Підстави для скасування рішення суду і передачі справи на новий розгляд, що входять до першої групи, наступні: а) справа розглянута неповноважним складом суду; б) рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу; в) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтовано [1].

До другої групи слід віднести такі порушення процесуального права, які не тягнуть за собою обов’язкового скасування судового рішення. Ці порушення можуть стати підставами для зміни рішення місцевого адміністративного суду апеляційним судом. До таких порушень відносяться: а) правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права; б) вирішення не всіх позовних вимог або питань.

Отже, якщо апеляційний суд у процесі розгляду справи виявить неправильне застосування місцевим судом норм матеріального чи процесуального права, він вправі виправити ці помилки. Тобто рішення місцевого адміністративного суду, правильне по суті, не скасовується, а лише змінюється у межах виявлених помилок.

2. Підстави, що стосуються обґрунтованості судового рішення. Обґрунтованим вважається рішення, яке повно відображає обставини, що мають значення для справи, а висновки суду щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, такими що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, які досліджені в судовому засіданні.

В юридичній літературі прийнято вважати, що обґрунтованість стосується фактичної, а законність – правової сторони справи. Як відзначає Л.Ф. Лесницька правильне застосування норм матеріального права можливе тільки тоді, коли суд застосовує норму не формально, а враховуючи всі конкретні особливості даної справи, і лише після з’ясування фактичної сторони справи можна переходити до юридичної кваліфікації фактичних взаємовідносин сторін [3; С. 158-162]. Між фактичною та правовою сторонами рішення існує тісний зв’язок і відповідно, він існує і між поняттями незаконності і необґрунтованості рішень. Оскільки сам закон містить вимогу обґрунтованості судового рішення, тому недодержання цієї вимоги означає в той же час і порушення закону. Якщо незаконність рішення розуміти у такому широкому плані, тоді кожне необґрунтоване рішення буде водночас і незаконним. І навпаки, незаконність судового рішення зовсім необов’язково тягне за собою його необґрунтованість, оскільки помилкове застосування норм матеріального права не означає, що адміністративний суд недостатньо повно з’ясував обставини, що мають значення для справи, чи допустив іншу помилку по відношенню до фактичної підстави.

До підстави, які порушують вимоги обґрунтованості судового рішення відносяться підстави скасування судового рішення місцевого адміністративного суду й ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції, а саме: 1) неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання [1].

Отже, зважаючи на все вищевикладене, можна дійти висновку, що підстави для перегляду рішень суду першої інстанції є надзвичайно важливими для інституту апеляційного оскарження, тому критерії, що визначають ці підстави мають бути чітко прописані в Кодексі адміністративного судочинства України.

Література:

1. Кодекс адміністративного судочинства: Закон України від 6.07.2005 р. // Офіційний вісник України. - 2005. - № 32. - Ст. 1918

2. Гражданський процесс / Под ред. М.К. Треушникова. - М.: ООО "Городециздат", 2000. - С. 320.

3. Лесницька Л.Ф. Пересмотр решения суда в кассационном порядке. М., 1974. – С. 158-162

4. Штефан М.Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 356.

5. Шевчук П.І., Крищенко В.В. Апеляційне і касаційне оскарження судових рішень (коментар цивільного процесуального законодавства) - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. - С. 18.

6. Щеглов В.Н. Законность и обоснованность судебного решения по гражданско-правовому спору. - Новосибирск, 1958. - С. 17.


Кондратюк Л.В.

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ АНТИЧНОГО ПЕРІОДУ У СХІДНОМУ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Ї

Протягом усієї історії людської цивілізації першорядне значення належало міжнародним договорам. Договір – основний акт у найбільш істотних галузях міждержавних взаємовідносин. Саме договірним нормам належить важлива роль в урегулюванні стосунків між народами [1].

У стародавню епоху мирні відносини між державами не мали тривалого характеру, але з плином часу, в міру розвитку політичних та торговельних стосунків, вони поступово усе більше зміцнювалися. Цим процесам сприяли мирні договори, що укладалися між державами із різною метою [2].

Як зауважує К. Філліпсон, суб’єктами міжнародних договорів в античну добу виступали держави, міста, союзи держав (міст) іноді різноманітні організації і навіть окремі особи. Договори зобов’язували дві сторони, які домовлялися, але це не стосувалося третіх держав. Проте іноді з метою додаткового забезпечення виконання умов договору держави, наприклад Давньої Греції, направляли копії тексту угоди третім державам [3]. Давньоеллінські держави не укладали вічних або безстрокових договорів, «щоб не зв’язувати цим нащадків». Проте вони укладали договори, розраховані на тривалий термін – 30, 50, 100 років [4]. Договори носили назву «sumbolai», «sumbola» [5].

Представляючи різні соціальні спільноти і часто різні релігії, які забороняли стосунки з іноземцями, держави та державоподібні утворення, - за висновком О.В. Буткевич, - вже у стародавній час почали вдаватися до деталізованої процедури укладання угод з метою взаємного визнання за ними юридичної сили. Таким чином виникли досить складні правила укладання міжнародних договорів та засобів їх забезпечення і встановився принцип дотримання міжнародних зобов’язань, а також низка супутніх міжнародно-правових інститутів, з-поміж яких вирізняються інститути договірної ініціативи, форми договору, статусу його свідків, підписання та ратифікації, депозитарію, гаранта договору, підстав, суб’єктів, умов і обсягу відповідальності за його порушення тощо [6].

У Давній Греції при складанні міжнародних договорів застосовувалися старогрецька мова та її діалекти. Ці угоди складалися, зазвичай, в одному екземплярі, з якого робилися копії, що інколи навіть перекладалися на інші мови. Договори писалися на пергаментних, шкіряних сувоях, а для кращого збереження висікалися у лапідарному вигляді – на мармурових чи простих кам’яних плитах або стовпах (стелах), а інколи, залежно від важливості договору, – на срібних або мідних дошках, що встановлювалися у спеціальних храмах для охорони богами, наприклад в храмі богині Афіни Паллади, де зберігався архів як самих Афін, так і почасти інших еллінських держав-союзниць [7].

Конфлікти, що періодично виникали між общинами й полісами, розв’язувалися за допомогою спеціальних уповноважених або послів. Одним із головних обов’язків послів у Греції було укладення союзів та підписання договорів [8].

Притаманна стародавньому часові напруженість відносин між окремими державами, яка кожну хвилину могла призвести до збройних конфліктів, поступово пом’якшувалася та усувалася [9]. Усе це здійснювалося, насамперед, шляхом укладення численних договорів про мир та дружбу, що укладалися більшою частиною на більш або менш тривалий період [10]. Договір про дружбу між анетянами і метапійцями (VI ст. до н.е.) є зразком такого роду угод в найдавніший період грецької історії [11].

На договори в давнину дивилися, як на дещо магічне. Порушення договору, за переконанням людей античної доби, тягло за собою божественну кару. Тому укладання договорів та ведення дипломатичних переговорів Греції були обставлені суворими формальностями. Договори супроводжувалися присягами, що закликали в свідки богів. До присяги додавалося ще й прокляття на голову можливого порушника договору [12].

Одним з різновидів міжнародних зв’язків у Давній Греції були договори про військово-політичні союзи – епімахії. Такими союзними договорами передбачалося спільне вирішення питання щодо проголошення війни, за виключенням тих випадків коли підпорядковані члени союзу зобов’язувалися до зречення від усякої самостійної зовнішньої політики [13].

Договори про епімахію закріплювалися усною клятвою відповідних посадових осіб союзних держав. У самому тексті договору часто містився зміст цієї клятви та інколи включався пункт щодо поновлення її через певний термін. Кам’яні колони чи плити, або бронзові дошки, на яких вирізалися умови договору, виставлялися на агорі у кожному з союзних міст, та, окрім того, іноді в Дельфах, Олімпії або інших місцях, що вважалися священними [14].

Набагато рідше за військово-політичні укладались торгівельні договори [15]. Більш вільне здійснення торгівельних операцій за умови, що особа, яка здійснює торгівлю, сплачує певне мито у кожній державі, було загальновизнаним міжнародним правилом, від якого відступали лише у виключних випадках. При особливих обставинах до політичних договорів вносили точні визначення про свободу торгівлі [16]. Відомі також і спеціальні договори, які виключно або більшою мірою стосуються торгівлі. Так, у договорі між Афінами та Боспорським царством, про укладення якого повідомляв Демосфен, цар Левкон ІІ давав згоду на звільнення афінських купців від вивізних мит, а також надавав їм інші пільги [17].

Припинення дії договору могло відбуватися з різних причин, найчастіше обумовлено зміною політичної обстановки. У подібних випадках сторони висловлювали один одному претензії і роз’яснювали, через що, на їх думку, договір втрачав силу. Яких-небудь певних формально оформлених дій при цьому не вимагалося. Іноді старий договір анулювався в результаті укладення нової угоди з третьою стороною [18].

Отже, аналіз наявних джерел дозволяє дійти висновку: вже у стародавню епоху процес регулювання різноманітних договорів набув певного теоретичного опрацювання. Історія міжнародних відносин Стародавньої Греції дала не лише багатий матеріал для подальших запозичень, але і стала перехідним етапом, що визначив основні тенденції в розвитку, як в цілому правової практики, так і конкретно міжнародних договорів.

Література:

1. Журавка О.В. Міжнародно-правова характеристика інституту громадянства. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2002. – С. 3.
   
2. Латышев В.В. Очерк греческих древностей, ч. 1. Государственные и военные древности. – С.-Петербург. Изд-во «Алетейя», 1997. – С. 285.
   
3. Phillipson C. The International Law and Custom of ancient Greece and Rome. In two volumes. Volume II. — London: Macmillan and Co. Ltd., 1911.— P. 414.
   
4. Талалаев А.Н. Международные договоры рабовладельческого общества // Известия высших учебных заведений. – 1960. – № 3. – С. 134 - 138.
   
5. Циммерман М. История международного права с древнейших времен до 1918 года. Тип. рус. юрид. фак. в Праге. 1924. – С. 78.
   
6. Буткевич О.В. Становлення і розвиток міжнародного права у стародавній період. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2002. – С. 8.
   
7. Талалаев А.Н. Право международных договоров. Обшие вопросы. – М.: Междунар. отношения, 1980. – С. 18.
   
8. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. Навчальний посібник. – Вінниця, Нова книга, 2002. – С. 50.
   
9. Жигунин В.Д. Международные отношения эллинистических государств в 280–220 гг. до н.э. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1980. – С. 119.
   
10. Гавриленко О.А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н.е. – перша половина VI ст. н.е.). Монографія. – Харків: Парус™, 2006. – С. 241.
    
11. Хрестоматия по истории древней Греции / Под. ред. Д.П.Каллистова. – М.: Мысль, 1964. – С. 113.
    
12. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. Навчальний посібник. – Вінниця, Нова книга, 2002. – С. 50.
    
13. Бузольт Г. Очерк государственных и правовых греческих древностей / Пер. с нем. – Харьков: Тип А.Дарре, 1890. С. 67.
    
14. Гавриленко О.А. Основні риси міжнародного права та міжнародно-правові відносини держав Північнопонтійського регіону античного часу // Право та безпека. – 2006. - № 5’1. С. 150.
    
15. Буткевич О.В. Міжнародний договір як джерело стародавнього міжнародного права // Міжнародні відносини. – Вип. 18. – К.: КНУ ім. Т.Г.Шевченка, 2001. – С. 4-9.
    
16. Гавриленко О.А. Основні риси міжнародного права та міжнародно-правові відносини держав Північнопонтійського регіону античного часу // Право та безпека. – 2006. - № 5’1. – С. 149
    
17. Demosth. Adv. Lept., 31 Strab. VII, 310.
    
18. Митина С.И. Правовая культура международных отношений эпохи эллинизма. – Великий Новгород: Изд-во НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2003. – С. 75-76.
    

Коробочкіна Любов

Проблемні питання визнання окремих носіїв інформації в якості джерел доказів по кримінальним справам

21 червня 2001року Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу» ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України) доповнив новим джерелом доказів – протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. Це не перша спроба законодавця на рівні закону закріпити можливість використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в доказуванні у кримінальних справах. Так, ч.2 ст. 29 Закону СРСР «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 12.06.1990 року, було покладено на орган дізнання обов’язок вжити необхідні оперативно-розшукові заходи для виявлення фактичних даних, які можуть бути використані в якості доказів у кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Трохи пізніше в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 року в ст. 10 було зазначено, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. В ч. 3 ст. 15 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 року вказано, що фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть бути використані як докази в кримінальному судочинстві. Згодом, 18.01.2001 року ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» було викладено у новій редакції, згідно з якою за результатами здійснення негласного проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Для усунення невідповідностей між законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та КПК України було внесено зміни до ст. 65 КПК України, про які йшлось на початку статті. Незважаючи на певний досвід законодавця, пропозиції науковців та практиків [2, 43; 1, 74-78; 4, 66], питання стосовно використання оперативно-розшукових матеріалів в якості доказів лишаються відкритими.

Відсутність законодавчо врегульованої процедури отримання та оформлення протоколів з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів створює низку проблем у використанні матеріалів ОРД в процесі доказування. Норми діючого законодавства не можуть дати відповіді на ряд питань, зокрема: за результатами яких саме оперативно-розшукових заходів можуть бути складені відповідні протоколи, адже, згідно ч. 2 ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» протоколи, які використовуються в якості доказів складаються за результатами негласного проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації. Стаття 65 КПК України проголошує, що в якості доказів можуть виступати протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. При цьому КПК України не визначає якісь окремі види оперативно-розшукової діяльності, за результатами яких складаються протоколи. Виходячи зі змісту ст. 65 КПК України можна зробити висновок, що, наприклад, протокол складений за результатами проведення контрольної закупівлі наркотичних засобів може виступати в якості доказу по справі. З такою логікою погоджуються не всі. М. Погорецький, зазначає, що протоколи складені за результатами ОРД, які не зазначені в ч. 2 ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» не можуть бути використані в якості доказів у кримінальному судочинстві, оскільки на це немає вказівки в Законі [3, 171]. З іншого ж боку, законодавство не забороняє використання таких протоколів. На наш погляд, було б доцільним розширити список оперативно-розшукових заходів за результатами, яких можуть складатися протоколи з відповідними додатками, що можуть використовуватись у справі в якості доказів. До визначених у ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» заходів додати опитування осіб за їх згодою; контрольну закупівлю; здійснення візуального спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- та відеозйомки й інших технічних засобів.

Окрім цього, на законодавчому рівні не визначені, а ні вимоги, яким мають відповідати протоколи, складені за результатами ОРД, а ні коло суб’єктів, що мають право складати такі протоколи. При цьому КПК України передбачає проведення таких слідчих дій як накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК України). Це призводить до виникнення питання: чи можна вимоги ст. 85 КПК України автоматично перенести на протоколи, складені за результатами оперативно-розшукових заходів? Відповідь – позитивна, але з урахуванням того, що для протоколів, які складаються за результатами оперативно-розшукових заходів має бути передбачена можливість їх складання за відсутності понятих, а також можливість фіксувати лише ті технічні засоби, відомості про які не складають державну таємницю.

Говорячи про ОРД, не можна не сказати, про те, що оперативно-розшукові заходи, передбачені ч. 2 ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» обмежують конституційні права та свободи громадян, але при цьому законодавець передбачив більш спрощену процедуру отримання дозволу на проведення таких оперативно-розшукових дій порівняно зі слідчими діями. Так, для проведення такої слідчої дії як зняття інформації з каналів зв’язку, слідчий звертається з поданням, погодженим прокурором до голови апеляційного суду, в той час як керівник відповідного оперативного підрозділу самостійно звертається до суду з поданням про проведення оперативно-розшукового заходу, отримавши дозвіл суду відмову в ньому керівник оперативно підрозділу має повідомити прокурора протягом доби. Такий стан речей позбавляє прокурора можливості перевірити обґрунтованість та законність рішення оперативно-розшукового підрозділу щодо проведення вище зазначених заходів.

Розглянувши деякі питання пов’язані з використанням протоколів оперативно-розшукових заходів з відповідними додатками, складені оперативно-розшуковими підрозділам, маємо зазначити наступне. На законодавчому рівні повинно бути визначено:

• за результатами яких оперативно-розшукових заходів мають складатися протоколи з відповідними додатками.
  
• рішення про проведення оперативно-розшукового заходу повинно прийматися головою апеляційного суду за поданням, погодженим із прокурором.
  
• коло осіб, які мають право складати такі протоколи. Це мають бути співробітники оперативних підрозділів, у провадженні яких знаходиться оперативно-розшукова справа, які володіють зібраною інформацією в повному обсязі, а не фрагментарно, і на підставі якої приймають відповідні рішення.
  
• вимоги, яким має відповідати протокол, складений за результатами ОРД.
  

Порядок протоколювання має бути ідентичним порядку протоколюванню слідчих дій. У протоколі про оперативно-розшуковий захід обов’язково має бути зазначено: місце і дата його складання, посада, звання і прізвище осіб, що проводять захід, час початку та закінчення оперативно-розшукової дії, зміст проведеного заходу, має бути відображено всі обставини, що мають значення для справи, які було встановлено під час проведення даного заходу, технічні засоби, якщо інформація про них не складає державну таємницю.

• порядок перевірки, оцінки та залучення до кримінальної справи фактичних даних отриманих за результатами ОРД. При цьому має бути враховано, що не можуть бути доказами по справі відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити.
  
• порядок оскарження проведення оперативно-розшукових заходів, якщо особі, відносно якої вони проводяться, стало про це відомо.
  

Література:

1. 
   Грошевий Ю., Діренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесальні апекти оперативно-розшукової діяльності // Право України.- 2003.- № 1.- С. 73 – 78.
   
2. Куценко О. Протокол здійснення оперативно-розшукових заходів – новий вид доказів у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури.- 2002.- № 2.- С. 41-43.
   
3. Погорецький М. Протоколи оперативно-розшукових заходів – новий вид доказів у кримінальному судочинстві // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доповідей науково-практичної конференції.- У 2-х ч.- Ч.1.- К., 2002.- С. 171.
   
4. Сівочек С. Проблеми використання відомостей, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності // Вісник прокуратури.- 2002.- № 5.- С. 62 – 67.
   

Косяченко М.І.

СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА СТАТУТОМ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529 РОКУ

На теперішньому етапі розвитку незалежної Української держави актуальним є питання всебічного вивчення історії держави та права українського народу.

Дослідники приділяють значну увагу проблемам історії кримінального права України. Це пояснюється новелами у даній галузі: прийняттям нового Кримінального кодексу України, змінами у деяких інститутах кримінального права, зокрема інституті покарання.

У зв’язку з цим, особливої уваги потребує вивчення системи злочинів та покарань, що існувала у джерелах права періоду Литовсько-Руської держави.

Серед джерел, з яких можна почерпнути відомості щодо тогочасних норм права кримінального характеру, одним із основних є Статут Великого князівства Литовського 1529 року.

У XV ст. у Великому князівстві Литовському закінчився період феодальної роздробленості, зміцнилися позиції центральної влади на місцях. Із розвитком писаного права і його подальшою систематизацією виникла необхідність визначити, які норми поведінки людей підлягають регламентації законом, а які регулюються нормами релігії і моралі. Подальшого розвитку набули феодально-кріпосні відносини. Правові норми Руської Правди, обласних і загально-земських привілеїв не відповідали новим економічним, соціальним і політичним відносинам. На порядку денному постало питання нагальної кодифікації права, в якій рівною мірою була зацікавлена як литовська, так і українсько-білоруська шляхта.

Біля чотирьох років проект статуту обговорювався на місцях і тільки на Віленському сеймі 1528—1529 рр. він був затверджений і став чинним правом для всієї Литовсько-Руської держави. За формою систематизації Статут 1529 р. був зводом законів, який включав до себе систематизоване земське і звичаєве право і ряд кодифікованих нових норм права. Статут 1529 р. відображав реальне співвідношення сил у суспільстві, де економічна і політична влада як і раніше належала магнатам. Шляхта ще не стала тією силою, яка могла би протидіяти великим землевласникам.

Вказати точну кількість артикулів Статуту 1529 р. неможливо, оскільки в списках, які дійшли до нас, вона є різною. За списком Дзялинського Статут складався з 13 розділів, які разом із вступами до частини з них поділялися на 242 (в деяких списках — на 243) артикули.

Велика увагу у Статуті приділялася визначенню кримінальних злочинів (проти особи, власності тощо) і покарань. Так, норми кримінального характеру містяться у розділі сьомому — «Про земські насильства, про побиття і про вбивства шляхтичів», одинадцятому —«Про головщини людей путних, селянські і паробоцькі», дванадцятому — «Про грабежі і про няв’язки», тринадцятому — «Про злодійство».

У Статуті 1529 р. знайшли відображення наступні види злочинів: проти держави; проти життя та здоров’я господаря; проти порядку управління; військові; проти правосуддя; проти особи; майнові злочини; проти сім’ї та моралі.

Для визначення покарання законодавець використовує термін «кара». Майнові покарання і тюремне ув’язнення носили назву «вина», а тілесні і ганьбливі — «покута». Метою покарання було відшкодування потерпілому заподіяної шкоди, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди (відплата), а також залякування. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані усієї держави.

Підвалинами таких правових норм, як покарання за наклеп (обмову), осудження заочного звинувачення, особиста відповідальність злочинця були гуманістичні ідеї Ренесансу, дуже популярні на ті часи в середовищі прогресивно налаштованої частини суспільства. Так, за Статутом, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе, «ани жона за виступ мужа свого, ани отец за выступ сына, ани сын за отца, также и ни жадный прирожоный, ани слуга за пана» [Статут 1529 р., розд. І, арт. 7].

Вищою мірою покарання було позбавлення життя і честі, яке передбачалося за державні злочини, вбивство, розбій та інші тяжкі злочини.

Смертна кара поділялася на просту, яка здійснювалася через повішання (як правило, застосовувалася до злодіїв), і кваліфіковану — через спалення (застосовувалася до підроблювачів господарських листів і печатки). Страта взагалі не тягнула за собою яких-небудь юридичних наслідків для членів сім’ї або родичів страченого.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), яке пов’язувалося з публічним оголошенням вироку і призводило до громадянської смерті засудженого. Шляхтич, який втікав за кордон оголошувався вигнанцем («виволанцем») і втрачав усі громадянські права: шляхетство, права на майно, і змушений був переховуватися за кордоном, бо в разі повернення його належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий «глейт».

Позбавлення честі означало втрату шляхетської гідності і було додатковою мірою покарання для шляхти. Честі позбавлялись особи, які ухилялися від військової повинності, вигнанці, злочинці, засуджені до смертної кари. Наступними за тяжкістю були тілесні покарання, які поділялися на калічницькі (відтинання руки, вух тощо) і болісні (биття різками). Тілесні покарання застосовувалися, головним чином, до простих людей. Далі, серед покарань, йшло тюремне ув’язнення, термін якого за Статутом 1529 р. становив шість тижнів. До такого покарання присуджувався той, хто не погоджувався з господарським вироком [ Статут 1529 р., розд. І, арт. 23].

Складною була система майнових покарань, до яких належали конфіскація маєтку, штраф, повернення незаконно привласненого майна, відшкодування нанесених збитків. Конфіскація, як самостійний вид покарання, застосовувалася до шляхтича, який ухилявся від військової повинності, самовільно залишав військовий табір, не з’являвся до місця шикування війська.

Окремо слід зупинитися на таких покараннях, як «головщина» і «нав’язка». «Головщина» – це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, сім’ї або родичам убитого та вважався додатковим покаранням. Розмір «головщини» залежав від станової приналежності вбитого.

Грошовим штрафом, який призначався за нанесення ран, побоїв, незначну крадіжку, яку було скоєно вперше, була так звана «нав’язка». За Статутом 1529 р. вона застосовувалася в якості як основної, так і додаткової міри покарання. Статут регламентував випадки призначення нав’язки та її розмір.

Однією з характерних рис тогочасної системи покарань була їх невизначеність — право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям установлювати розмір покарання довільно, виходячи з особистих інтересів.

Таким чином, Статут 1529 року став черговим етапом розвитку системи покарань у законодавстві Великого князівства Литовського.


Кравченко Г.

Дудченко О.С.

ПАТРОНАТ НАД ДІТЬМИ В УРСР ЗА ПОЛОЖЕННЯМ ПРО ПАТРОНУВАННЯ ДІТЕЙ У КОЛГОСПАХ ТА РОДИНАХ ТРУДЯЩИХ 1940 РОКУ

Конституцією України передбачено, що утримання та виховання дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу.[1, ст.141] На сьогодні в Україні існує кілька правових форм влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Однією з них є патронат над дітьми. Інститут патронату в незалежній Україні було юридично відновлено лише Сімейним кодексом 2002 року. Проте історія юридичного закріплення цього явища бере свій початок ще в 20-х роках ХХ століття.

Проблемам розвитку правових форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування присвячені праці О.М. Нечаєвої, І.І. Діптана та А.Г. Зінченко, В.Євко, Карпенко О.І., Анатолієвої О.І. та розділи в працях Червоного Ю.С., Гопанчука В.С., Борисової В.І., Жилінкової І.В., Ромовської З.В. та інших. [2] Та незважаючи на значну кількість досліджень проблема правових форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування висвітлена не достатньо.

В радянський період нашої історії інститут патронат над дітьми був започаткований Кодексом законів про народну освіту УРСР 1922 року. Цей Кодекс визначав патронат як засіб боротьби з бездоглядністю і правопорушеннями та застосовувався до двох категорій дітей: до дітей, яких відпускали з будинків перевиховання, та до неповнолітніх, які потребували вміщення до дитячих закладів, в разі відсутності місць в них. Наступним нормативно – правовим актом, яким регулювалися питання патронату в УРСР було Положення про патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих, затверджене Постановою РНК УРСР №83 від 11 червня 1940 року. [3, с.109]

Відповідно до ст.1 Положення про патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих (Далі - Положення) на патронування дозволялося віддавати : круглих сиріт; напівсиріт, батько чи мати яких загинули на фронті Вітчизняної війни або від рук німецьких окупантів чи з інших причин; та дітей, які хоч і мають обох батьків, але фактично перебувають без догляду і вихованням у зв’язку з перебуванням батьків у Червоній армії або в зв’язку з тяжкою і тривалою хворобою батьків чи з інших важливих причин. [4, с.711]

Приміткою до статті 1 вказаного Положення передбачалося, що колгоспи, які мають на патронуванні значну кількість дітей, можуть організовувати колгоспні дитячі будинки, відповідно до Положення про колгоспний дитячий будинок, затвердженого постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 11 квітня 1945 року №559. Згідно з постановою РНК УРСР від 28 листопада 1945 р. №1375 «Про перевід на державний бюджет колгоспних дитячих будинків» всі колгоспні та міжколгоспні дитячі будинки переведені на державний бюджет по кошторису Міністерства освіти Української РСР. [5, ст. 132]

На патронування до колгоспів і в родини трудящих дозволялося віддати дітей віком від чотирьох до чотирнадцяти років. Діти – сироти, віком від п’яти місяців до чотирьох років передавалися на патронат органам охорони здоров’я згідно з інструкцією Народного комісаріату охорони здоров’я.[4, с. 711].

Згідно статті 4 Положення , заборонялося віддавати на патронування в колгоспи та в родини трудящих, дітей в стані гострих хронічних інфекційних захворювань, а також розумово відсталих.

Дітям напівсиротам, які не мали засобів для існування , в порядку патронування, надавалася щомісячна грошова допомога.

Патронування дітей у сім’ю проводилося на добровільній основі за договором патронатного вихователя з відділом народної освіти. Договір про патронат укладався в трьох примірниках: один отримувала родина, що брала дитину на патронування , другий залишався у відповідному відділі народної освіти, третій надсилався органові опіки.

Перш ніж укласти договір, виконавчі комітети місцевих Рад депутатів трудящих разом з відділом народної освіти зобов’язані обстежити умови проживання сім’ї і оформити це відповідним актом.

Заборонялося віддавати дітей на патронат до осіб, які за ст.74 Кодексу законів про сім’ю, опіки, шлюб і акти громадського стану не мають права бути опікунами. Так, відповідно до ст. 74 Кодексу УРСР опікунами та піклувальниками не могли призначатися неповнолітні особи, визнані у встановленому законом порядку божевільними ; особи, позбавлені судом батьківських прав або права бути опікуном; особи, виключені з громадських організацій трудящих; особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці або піклуванню, так само й особи, що перебували у ворожих відносинах з ними, а також іноземці, які не мали виборчих прав за Конституцією УРСР, за винятком близьких родичів підопічних. [6, ст.440]

Відповідно до ст. 8 Положення, також забороняється віддавати д дітей на патронат у родини:

1. де плата за патронат була основним прибутком сім’ї.
   
2. де є алкоголіки, наркомани і психічнохворі і т.д.
   
3. де є члени родини, хворі на гострі інфекційні хвороби, а також хворі епілепсією. [4, с. 712-713].
   

Разом з тим, існував ще ряд обмежень щодо укладання договору патронату. Зокрема, за Положенням колгоспи мали право приймати на патронування дітей тільки свого села за відповідною постановою виконавчих комітетів сільських, селищних Рад депутатів трудящих. Примітка 2 ст.6 Положення дозволяла приймати на патронат дітей з інших місцевостей, але тільки за постановою правління колгоспу. Це правило не стосувалося тих дітей, які передані на патронування у колгоспи до видання зазначеного Положення.

На відміну від Сімейного Кодексу України, в якому міститься одна стаття, про обов’язки патронатного вихователя, в Положенні цьому питанню присвячено цілий розділ ( статті 12-25 ). На правління колгоспів або родини трудящих, які патронують дітей, покладено обов’язок створити належні матеріально – побутові умови для життя, навчання та виховання патронатних дітей.

На особу, з якою укладено договір про патронат дитини (патронатного вихователя), з моменту підписання договору покладаються права і обов’язки опікуна патронованої дитини. У колгоспах, права і обов’язки опікунів покладалися на голову правління колгоспу.

Як і в сучасному законодавстві, договір про патронат – це платний договір. Згідно ст. 15 Положення, родина трудящого, що взяла до себе на виховання круглу сироту, одержували щомісячну допомогу з сум, які виділяються для патронування дітей з місцевого бюджету. Розмір такої плати встановлювався за домовленістю сторін, але не менше 50 крб. на місяць. На дітей напівсиріт, які не мають засобів для існування, в порядку патронування надавалася грошова допомога в розмірі 40 крб. Колгоспам на патронованих дітей і дітей колгоспних дитячих будинків щорічно призначалася одноразова або кількаразова допомога.

Договір про патронат припинявся, коли дитина досягала чотирнадцяти років. Згідно примітки до ст.19 Положення, патроновані діти і вихованці колгоспних дитячих будинків, які на час досягнення ними 14 – річного віку вчаться в 5, 6, 7 класах середньої або неповної середньої школи і мають оцінки "5" і "4" залишалися на патронуванні в колгоспах дитячих будинків до закінчення ними 7 класу школи.

Договори про патронування, укладені трудящими, можуть бути припинені як на вимогу органів народної освіти, так і на бажання особи, що взяла дитину на патронування.

Підставами для припинення договору патронату були:

1) істотні порушення прийнятих за договором зобов’язань;

2) зміни в родині трудящого, що перешкоджають нормальному життю, вихованню дитини. [4, с.715]

Після припинення договору про патронат, колгоспи приймали колишніх патронованих в члени колгоспу або влаштовують на роботу на підприємствах, в установах чи сприяли їм вступити в навчальні заклади. Правління колгоспу та каса громадської взаємодопомоги колгоспу надавали їм допомогу, необхідну для влаштування самостійного життя.

Крім того, дітей, які перебували на патронуванні у сім’ях, виконавчі комітети місцевих Рад депутатів трудящих влаштовували на виробництво до колгоспів, радгоспів, машинно – тракторних станцій, або сприяли їх вступу в навчальні заклади.

Разом з тим, відділи народної освіти надавали кожній патронованій дитині при переході на самостійне життя грошову допомогу в розмірі 200 крб.

Виконавчі комітети міських, районних і сільських Рад депутатів трудящих та відділи народної освіти здійснювали систематичний контроль за станом патронування дітей і всебічно сприяли створенню потрібних умов для життя та виховання цих дітей. При виявленні безвідповідального та злочинного ставлення до патронованих дітей, винні притягалися до кримінальної відповідальності.

Отже, Положення про патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих визначає умови та порядок патронування дітей, права та обов’язки патронатного вихователя, підстави та наслідки припинення договору про патронат. Таким чином, ми можемо стверджувати, що сучасний інститут патронату над дітьми сформувався під впливом радянського законодавства, і зокрема, Положення 1940 року.

Література:

1.Конституція України: прийнята 28.06. 1996 року (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141.

2. Анатольєва О.І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездогляністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках ХХ століття. Автореф. дис. к.ю.н. – К., 2003, Карпенко О.І. Правові засади утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Автореф. дис. к.ю.н. – Х., 2002, Сімейне право України / За ред. Ю.С. Червоного. – К., 2004; Сімейне право України / За ред. В.С. Гопанчука - К.,2002; Ромовська З.В. Сімейний Кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 2003; Сімейне право України / За ред. В.І. Борисової, І.В. Жилінкової. – К., 2004.

3. Євко В. Охорона дітей, позбавлених батьківського піклування: історичний аспект // Право України. – 2001. - №8. – С.107-110.

4. Положення про патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих, затверджене Постановою РНК УРСР №83 від 11 червня 1940 року. // Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР, Том 1 (1917-1941 рр.). – Державне видавництво політичної літератури УРСР, К., 1963. – С.710–716.

5. ЗП УРСР, 1945 р., № 17-18, ст.132.

6. Кодекс законів про сім’ю, опіки, шлюб і акти громадського стану УРСР 1926 року. // Сборник Указов УССР. – 1926. -№ 67-69. – Ст.440.


Кривенко Юлія Василівна

БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ЦЕРКВИ

Актуальність теми даного дослідження полягає в тому, що благодійна діяльність релігійних організацій, яка виникла з появою християнства, вплинула на розвиток благодійництва, яке на сьогоднішній день переживає відродження та потребу в детальному правовому регулюванні та законодавчому закріпленні.

Благодійна діяльність релігійних організацій, а саме благодійна діяльність Церкви досліджувалась в працях таких вчених : Амбросімової О.А., Афонова Г., Колосова Н. , Страховского Д. К., Ульгорна Г. та ін.

Формування громадянського суспільства в Україні супроводжується підвищенням суспільно-громадської активності громадян, яка знаходить свій прояв в утворенні великої кількості різноманітних неурядових організацій, які покликані вирішувати багато суспільно-значущих проблем.

В останній час посилився процес розшарування суспільства та виявилися окремі групи населення, які потребують допомоги та захисту.

Держава, яка в останній час намагається вирішувати проблеми соціального захисту населення, на сьогодні виникла нагальна потреба залучення до рішення цих проблем недержавних утворень .Одним з таких недержавних утворень є різноманітні релігійні організації, які здійснюють благодійницьку діяльність на території України.

Мета та завдання дослідження – розглянути питання щодо благодійної діяльності релігійних організацій, яке потребує наукового обґрунтування та пов’язано з необхідністю законодавчого врегулювання деяких аспектів.

Для досягнення поставленої мети були сформульовані наступні завдання, які потребують досконалого вивчення:

- проаналізувати благодійну діяльність релігійних організацій та Церкви ;

- розробити пропозиції спрямованні на вдосконалення цивільного законодавства з метою правового регулювання благодійної діяльності релігійних організацій та Церкви.

Зародження церковної благодійності відноситься до часу появи християнства тобто до 1-2 ст. .

В той час особи, які приймали участь в богослужіннях, здійснювали щотижневі пожертви в благодійні каси християнських громад які призначалися для задоволення потреб бідних і хворих християн. Але слід звернути увагу на те, що в першохристиянських громадах пожертва була відокремлена від особи малозабезпеченої і, в силу цього, вона, хоча й призначалася малозабезпеченому, але була присвячена Богу. Християнський благодійник не тільки не отримував нагороди за своє благодіяння, а навіть не вправі був розраховувати на слова вдячності з боку обдарованої ним особи.

В християнський період світової історії благодійництво було віднесено до громадської доброчинності, в ньому вбачали предмет суспільного піклування і турботи, в результаті чого благодійництво вперше отримало публічний характер і одночасно почало розглядатися як моральний обов’язок кожної добропорядної людини.

Традиційно благодійність розглядалась як церковний інститут. Так наприклад, перші благодійні установи-латинські «piae causae» створювалися при церквах і були наділені відповідною правоздатністю.

Благодійність як суспільна система була утворена на теренах Російської імперії з прийняттям християнства. Візантійські монахи принесли з собою уяву про врачування та про суспільне призріння , як про привілей Церкви. В 996 р. св. блгв. кн. Володимир прийняв статут, відповідно до якого в обов’язок духовенства входило піклування про бідних та знедолених, в зв’язку з цим визначена статутом десятина призначалась не тільки на утримання приходських церков та монастирів, а також на утримання створених ними богаділень та лікарень.[1]

Історію благодійних організацій в Російській Імперії можна поділити на два етапи. Перший –з середини 16 ст. ідо 162 р. Це період становлення. Другий -1862 - 1906рр. –період розквіту.

Як відомо, перші дитячі притулки і богадельні створювалися при церквах та монастирях. В судебнику 1550 року. Сказано:»…а на монастирях жити нищим , которые питаються милостыней от церкви Божей ». [2] Перші відомості про виникнення організованої благодійності в Російській Імперії можна віднести до 1551 р., коли Патріарх звернувся до уряду з проханням організувати богадільні для чоловік та жінок в усіх містах і селах. [3]

На протязі багатьох століть монастирі виступали осередком соціальної допомоги бідним, хворим, інвалідам. Під церковним піклуванням знаходилися будинки для вдів та сиріт, притулки ,богадільні та лікарні. Наказом імператриці Катерини 11 від 7 листопада 1775 року в губерніях були засновані Накази суспільного призріння, в завдання яких входила організація допомоги тим, хто цього потребував шляхом влаштування лікарень, аптек, притулків. Разом з тим існуюча державна система централізованої допомоги не могла охопити всіх ,хто цього потребував. Ці обставини вплинули на створення суспільних благодійних організацій. [4]Найбільш відомими були наступні: Відомство установ імператриці Марії, Патріотичне товариство та ін. На загальному підйомі розвитку благодійництва виникли –церковно-приходські і міські дільничні піклування.

Жовтнева революція внесла свої корективи в історію соціально служіння релігійних організації. Справи милосердя стали розглядатися в якості «пережитків минулого», свідомості людей почали насильно формувати інші погляди та стереотипи. В 1929 році благодійна діяльність Церкви була заборонена на законодавчих підставах.

Після 1988 року відношення релігійних організацій та держави почали змінюватися в кращу сторону: священнослужителям дозволили відвідувати хворих в лікарнях, знедолених в притулках, засуджених в тюрмах.

Під благодійністю слід розуміти - можливість творити благо, та здійснювати милосердні справи. С.І.Ожегов визначає благодійність як безкорисливу та направлену на суспільну допомогу діяльність, певних осіб, або організацій. [5]

В Україні питання благодійної діяльності ,спонсорства та меценатства регламентує Закон «Про благодійництво та благодійні організації»,а саме в статті 1 благодійництво визначається як добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та ін. допомоги .

Релігійні організації під благодійністю розуміють певну діяльність, яка пов’язана з наступними поняттями :милосердям, співчуттям ,готовністю надати безоплатну допомогу будь-кому - хто цього потребує.

Благодійна діяльність релігійних організацій включає в себе надання матеріальної, фізичної, технічної допомоги та морально - духовні форми підтримки людей, які опинилися у складній життєвої ситуації.

Кожна зареєстрована релігійна організація, будучи юридичною особою, діє на підставі Статуту, який визначає її статус, права та обов’язки, види діяльності. Діяльність релігійних організацій випливає із статуту, і не може йому суперечити. Отже релігійна організація вправі здійснювати ті види благодійної діяльності, які передбаченні статутом або можуть з нього випливати

В наш час існує ряд благодійних програм та ініціатив, які пропонуються різноманітними релігійними організаціями, це перш за все допомога малозабезпеченим; розвиток освіти, підтримка релігії, та інші цілі що служать суспільному благу.

В за останні роки релігійні організації України провели благодійні заходи на десятки мільйонів гривень. Мова йде про допомогу дітям сиротам, інвалідам ,ветеранам війни і праці, одиноким і непрацездатним людям похилого віку. Було оздоровлено 50 тисяч дітей сиріт і інвалідів, дітей із малозабезпечених сімей. Роздано майже 17 тис. тон гуманітарної допомоги. Виділено десятки мільйонів гривень на утримання безкоштовних їдалень, медичну допомогу для соціально незахищених верств населення, людей похилого віку та одиноких. Однак, не всі показники благодійної допомоги стають відомими, оскільки релігійні організації не рекламують свою благодійницьку діяльність, мотивуючи це тим, що релігійні організації не є комерційними і надання допомоги віруючі вважають своїм обов’язком. Релігійні організації продовжують проводити щорічну Всеукраїнську благодійну акцію «Милосердя» [6]

Стаття 23 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює: «релігійні організації мають право здійснювати добродійні діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди». Наприклад, в Статуті релігійної громади євангельських християн Святої трійці закріплюється можливість «створювати благодійні фонди, здійснювати добродійну діяльність як самостійно, так і через інші благодійні організації».

Благодійний фонд створений релігійною організацією може мати у власності рухоме та нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також інше майно, передане засновниками (учасниками), а також набуте на законних підставах. Майно благодійного фонду релігійної організації призначене для благодійної безкорисливої діяльності, що не передбачає отримання прибутку від здійснення такої діяльності. У зв’язку із цим здійснення підприємницької діяльності благодійним фондом не допускається, а господарська (некомерційна) діяльність благодійної організації допускається тільки з метою виконання статутних цілей та завдань і має щодо них підпорядкований характер.

Законодавство України про благодійництво справедливо не передбачає обов’язку засновника благодійної організації сформувати мінімальний розмір статутного фонду.Така ситуація зумовлена некомерційним характером діяльності благодійного фонду, що не передбачає можливості здійснення благодійним фондом підприємницької діяльності, тобто можливості отримання прибутку для подальшого його розподілу між засновниками.

Б. Ульчак пропонує визначити прості та складні форми благодійництва релігійних організацій та Церкви. Простими формами благодійництва слід вважати, матеріальну допомогу нужденним, фінансова допомога багатодітним сім’ям, яка не потребує окремого правового оформлення. Складними формами благодійництва є реабілітаційні центри для наркоманів та осіб, які зловживають спиртними напоями, притулки для інвалідів, сиріт, громадян похилого віку, благодійні організації та ін., тобто ті які потребують виокремлення їх в окрему структуру. Для організації таких видів благодійної діяльності необхідно отримати цілий ряд дозволів та висновків на предмет можливості здійснення такої діяльності. Так як, такі види благодійної діяльності є додатковим навантаженням для керівника релігійної організації та Церкви, оскільки саме він нестиме юридичну відповідальність за всі аспекти такої діяльності релігійної громади.[7]

Враховуючи зазначене, можна визначити що благодійна діяльність релігійних організацій здійснюється, як правило, з релігійних спонукань, і пов’язана з членством в релігійній організації, та повинна відповідати статутним цілям релігійної організації, або статуту створеного благодійного фонду.

Наведене визначення не є остаточним, так як процес дослідження триває та потребує наукових розробок.

Література:

1. Трайнин О.М. Роль христианской церкви в формировании института благотворительности // Закон.-2003.- №11 .- С.76
   
2. Трайнин О.М. Роль христианской церкви в формировании института благотворительности // Закон .-2003.- №11 .- С.76
   
3. Амбросимова Е.А. Законодательство о благотворительных организациях Российская история и зарубежный опыт// Закон .-2003.- №11 .- С.77 ; Амбросимова Е.А. История законодательного регулирования создания и деятельности благотворительных организаций // правоведение.-1992.-№8.-С.89-94
   
4. Благотворение-потребность обоюдная // Закон .-2003.- №11 . - С.4
   
5. Ожегов С.И. Словарь русского языка \\ Н.Ю. Шведовой.-М.: Рус. яз.,1990-С.56
   
6. Суспільне буття релігії і церкви// Релігійна панорама.- 2004.-№4.- С.5
   
7. Ульчак Б. Організація та здійснення благодійної діяльності //Благовісник -2003.№4.-С.34
   

Крумаленко М.В.

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЦИГАН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

На українських землях Великого князівства Литовського проживала досить велика циганська спільнота. Цигани прибували на терени українських та білоруських земель ВКЛ різними міграційними маршрутами і досі зберігають спільну спадщину (руска рома, або як вони самі себе називають – халадітка рома). Після переселення з Індії цигани більше трьохсот років прожили у Візантії (XІІ – XІV ст.ст.), де й почали називати себе «ромеями», а в подальшому – «рома». З XІV ст., намагаючись уникнути закріпачення, цигани почали просуватися з південно-східної Європи далі на північ і схід – до Угорщини, Словаччини, Польщі, до українських земель, де на той час ще не існувало антициганських правових норм. Поява в південно-західних і південних українських землях циган відмічена уже в 1428 р. [1, с. 183]. Вона започаткувала тривалий процес формування циганського населення України. Вже у другій половині XVІ ст. в українських землях Польського, Угорського королівств і Великого Князівства Литовського існувало дві категорії циган: осілі (ранні) та кочові (пізні). Останній термін є не дуже вдалим, оскільки у ВКЛ він не застосовувався, натомість таких ромів називали «мандрівними».

Питання про релігійну належність ромів є цікавим і, очевидно, їхня релігійно-конфесійна належність аналогів собі у ВКЛ та, можливо, у всій Європі, не мала. Справа в тому, що роми були і залишаються зараз релігійними релятивістами. Вони сповідують ту релігію, в тому конфесійному варіанті, який переважає в місцевості їхнього перебування. Саме тому серед циган ВКЛ були й католики, й православні, й навіть ті, хто відносився до євангельскої конфесії. Крім того, в ідеології циган завжди залишались елементи традиційних дохристиянських вірувань, які позначались і на їхніх правових процедурах, зокрема, в судовому розгляді.

Незважаючи на їхнє християнське (православне або католицьке) віросповідання роми по всій Європі, і ВКЛ тут не біло винятком, трактувались як квазііноземна спільнота, яка має персональну автономію і не може претендувати на статус «повноцінного» підданого.

Грамота великого князя Олександра (1501) вказувала на «стародавні права циган», зокрема на право кочувати у межах держави: «Бив нам великому князю чолом старший війт Василь та його цигани, і просили нас, великого князя, щоб ми їх прохання [прийняли] і прохання задовольнили і щоб їхнього війта затвердили. Для чого цією грамотою нашою вказаного Василя, війта цигана затвердивши і уповноваживши, передаємо йому повноваження і право судити циганів і розбирати всякі суперечки між ними. Війт Василь і його цигани в усіх землях наших Великого князівства Литовського повинні мати повну свободу на підставі стародавніх прав, звичаїв і стародавніх княжих грамот» [2].

На перших порах лояльна до ромів політика держави поступово набувала непослідовного характеру із загальною тенденцією до нетолерантності. Так, у 1557 р. постановою Варшавського сейму роми були вигнані за межі польсько-литовської держави, але, очевидно, у ВКЛ ця постанова так і не була виконана, оскільки пізніше, у 1564 – 1566 рр. великокнязівська адміністрація визначила, що умовою залишення ромів у межах ВКЛ є набуття осілості. Кожен циган, який волів проживати у ВКЛ, повинен був оселитися «під началом доброго господаря» або ж ризикувати бути вигнаним. Ця постанова стосувалася «мандрівних» циган, що ж до осілих, то, їх, навпаки, великокнязівська адміністрація заохочувала вступати до війська.

А ще пізніше, постановою Третього Статуту ВКЛ було зазначено: «Цигани не приносять ніякої користі, а крадуть і збувають крадене, одурюють простих людей, і, кочуючи по чужих землях, шпигунами можуть бути... Щоб з цієї миті ніде у Великому Князівстві Литовському і в землях, йому що належать, і духу цигана не було» (розд. XIV, арт. 35). Як видно, у цьому випадку фактор єдиної релігійної належності не допоміг ромам отримати якийсь належний високий правовий статус у державі. Дискримінаційні постанови неодноразово підтверджувалися, хоча, як це не раз було в історії ВКЛ та Речі Посполитої в реальності вони ніколи повною мірою не виконувалися. Більше того, у Речі Посполитій роми мали «куценьку автономію» (оцінка О.П. Баранникова) на територіальній основі, яка полягала в тому, що вони мали своє «столичне» місто – Мир у Білорусі – та мали право обирати свого «короля» [3, с. 7].

Роми ВКЛ, як і сучасні, зберігали значною мірою додержавні форми організації суспільства. Зокрема, кожна ромська спільнота (кумпанія) очолювалася вождем – ром баро (дослівно – «велика людина») – який, як вважалось переважав усіх мудрістю та силою. Баро одноосібно мав право розв’язувати незначні, невеликі суперечки між членами громади. Якщо ж сутички виникали між родами (віцами) або кумпаніями (територіальними об’єднаннями віців), тоді скликався дивано – збори ром баро, які неформальним шляхом вирішували спірне питання.

Останні досягнення юридичної антропології доводять існування ще однієї, крім суто національної та побутової, детермінанти правового становища ромів, а саме – наявність власного правового регулювання. Цікаво, що правова термінологія сучасних європейських ромів вироблена була саме в Центральносхідній Європі, тобто у ВКЛ та Польщі.

Право ромів виступало не тільки як захист від внутрішніх та зовнішніх загроз, але і як своєрідний код, що організовував життя ромського суспільства. Характерними рисами права ромів були і залишаються досі:

- усний звичаєвий характер, що обумовлював і обумовлює його гнучкість;

- абсолютна закритість від зовнішніх впливів;

- практичний характер, що проявлялось в економії правового регулювання, яке охоплювало, в основному, сімейні стосунки, майнові відносини, а також розв’язання конфліктних ситуацій.

Як правило, правові норми застосовувалися за рішенням суду (крису), який скликався у випадках вчинення серйозного злочину. Скликання крису було надзвичайно важливою подією для рома. Його проводила нейтральна для сторін спору кумпанія на вимогу ображеної сторони. Старійшини родів збиралися і визначали суддю або суддів. Позивач мав право висловити певні преференції щодо особи судді, а відповідач мав право вето щодо такої особи. Судді допомогали члену судової ради (п’ять або більше осіб, найбільш мудрих та шанованих). Жінки ніколи до суду не допускалися. Старший з поміж суддів головував на судовому розгляді.

Позивач та відповідач мали представляти самі себе, будь-яке представництво та адвокатська діяльність були заборонені. Якщо позивач (жертва) за віком або хворобою не могли виступати в суді та заявляти свої претензії, це робив найближчий родич чоловічої статі. Якщо справою зачіпалися інтереси всього роду, увесь рід міг виступати як позивач. Крис, як правило, розглядав три категорії справ: майнові збитки, справи честі, з моральних або релігійних питань, включаючи порушення заборон-табу. На суді могли бути присутніми тільки чоловіки-рома. Жінки, неодружені або бездітні чоловіки допускалися до розгляду тільки як свідки. У деяких делікатних справах, таких як подружня невірність, свідки та публіка взагалі виключалися. Крис міг виносити декілька видів вироків, зокрема штраф, тілесні покарання. В окремих, виключних випадках це могла бути смертна кара, у виконанні якої мали брати участь всі для того, щоб дух страченого не міг переслідувати потім ката. Але найбільш суворим видом покарання вважалася мериме – вигнання за межі роду, інакше кажучи – громадянська смерть.

Отже, ромська спільнота займала особливе правове становище, яке було обумовлене, по-перше, її християнською належністю, по-друге, іноземним походженням, по-третє, специфічним способом життя, що включав власне правове регулювання, яке характеризувалося закритістю та традиційним характером.

Література:

1. Кроу Девід М. Історія циган Східної Європи та Росії / Пер. з англ. В.П. Канаша, С.М. Рябчук. – К.: Мегатайп, 2003. – 376 с.
   
2. Бессонов Н., Деметер Н. История цыган: новый взгляд. – Воронеж, 2000. (.ru/history17.php).
   
3. Баранников О.П. Україньскi цигани. – К.: ВУАН, 1931. – 60 с.
   

Кулі К.К.