Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Теоретичні та практичні фактори, що впливають на класифікацію актів управління за ознакою юридичного змісту Щодо визначення місця вексельного права в системі українського права До питання про джерела виникнення іпотеки в україні Пенсійні виплати з накопичувальної пенсійної системи: можливі шляхи удосконалення Островська Людмила

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Література:

1. Білоус В.В. Злочинні технології організації та діяльності конвертаційних центрів // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ, 2002. – № 3. – С. 271-280.
   
2. Див. детальніше Дудоров О. О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: Юридична практика, 2003. – 924 с.
   
3. Див., наприклад, Берзін П. Незаконні реконвертаційні операції: тлумачення окремих ознак // Юридичний журнал. – 2003. -№7. – С.62-65. Берзін П.С. Кримінальна відповідальність за незаконну конвертацію грошових коштів, що вчиняється за допомогою використання банківських платіжних карток// Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ, 2002.-№ 3 – C.280-283.
   
4. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради. – 2001. – N 25-26. – ст.131
   
5. Операція „Конверт”// Урядовий кур’єр. - 2002. - 26 вересня.
   

Мойсак Сергій

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА КЛАСИФІКАЦІЮ АКТІВ УПРАВЛІННЯ ЗА ОЗНАКОЮ ЮРИДИЧНОГО ЗМІСТУ

Особливість публічного управління обумовлюється тією властивістю, що під час її реалізації відповідні уповноважені суб’єкти приймають велику кількість актів, що покликані врегульовувати відповідну сферу суспільних відносин. Цю групу актів у цілому відносять до підзаконних актів, які є найбільш чисельними.

Повноваження, пов’язані з прийняттям підзаконних нормативно-правових актів закріплено у Конституції України за Президентом України (стаття 106 КУ), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (стаття 117). В обмеженому обсязі та у випадках передбачених конституцією і законами України, право підзаконної нормотворчості застосовують Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим (стаття 135 КУ), голови місцевих адміністрацій (стаття 118 КУ), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144 КУ).

Враховуючи таку багатоманітність актів управління та специфіку ознак, що притаманні тільки певним групам зазначених актів, існує необхідність у проведенні певної класифікації актів управління.

Дослідженнями з питань класифікації актів управління займались такі провідні науковці як: Васильєв А.С., Васильєв Р.Ф., Міцкевич А.В., Стефанюк В., Харитонова О.І. та ін.

Не зважаючи на те, що науковими пошуками щодо класифікації актів управління займались провідні вчені як радянських часів, так і сучасності, на сьогодні ще залишаються певні складнощі щодо класифікації актів управління за ознакою юридичного змісту.

Підсилює наукове значення цього дослідження діючий Кодекс адміністративного судочинства України, який не у повній мірі відтворює наукові здобутки, що пов’язані із класифікацією актів управління.

Правова доктрина визначає, що всі акти управління поділяються на нормативні (правовстановлюючі) та індивідуальні (правозастосовчі) акти. [5, с. 149]

Але крім цього є точка зору, що акти управління доцільніше поділяти на нормативні, індивідуальні та змішані. [7, c. 159] Ця позиція в останній час набула широкої підтримки у вітчизняній науці. [3, с. 178; 12, с. 3]

Подібна точка зору ще більше ускладнює встановлення критерію розмежування актів управління на види з позиції їх юридичного змісту.

Думка про існування змішаних актів не є здобутком останніх років, оскільки, ще у 1957р. Мішунін П.Г. та Міронов Н.В., – вказували, що один і той самий акт може включати обидві ознаки одночасно, тобто мати пункти як нормативного, так й індивідуального характеру. [8, с. 27]

Переважна група правників, говорячи про нормативні акти, виділяють наступні характеристики останніх:

а) виступають як джерела адміністративного права; б) містять норми права і конкретизують норми права правових актів вищої юридичної сили; в) розраховані на багаторазове використання, оскільки передбачають правила поведінки за настання певних обставин; г) поширюються на необмежено коло суб’єктів; д) є правовими підставами виникнення, зміни і припинення адміністративних правовідносин; е) передбачають права і обов’язки суб’єктів у сфері державного управління; є) встановлюють обмеження і заборони для фізичних і юридичних осіб як суб’єктів адміністративних правовідносин та ін. [13, c. 254]

До вказаних характеристик відносять також те, що нормативний акт повинен бути продуктом правотворчого процесу, результатом правотворення і через це приймається (видається) тільки суб’єктом правотворчості відповідно до визначеної (особливої правотворчої) процедури. [9, c. 43]

До нормативних відносять і ті акти, за допомогою яких змінюється або скасовується правова норма, чи її окремі пункти. [2, c. 283]

У класифікації за юридичною властивістю виділяють також, так звані ненормативні (індивідуальні) акти.

Їх розгляд при класифікації актів сприяє встановленню особливих рис нормативних актів управління та належним чином відокремити останні від актів, що носять ненормативний та змішаний характер.

Під індивідуальним актом органу управління розуміють правозастосовчий акт у власному розумінні цього слова. За змістом це – розпорядчі акти, тобто у них завжди має прояв конкретний юридично-владний припис, що стосується, по-перше, індивідуально визначеної справи (питання), пов’язаного з практичним виконанням завдань та функцій виконавчої та розпорядчої діяльності, та по-друге, спрямований до певної особи (групи осіб). [10, c. 187]

За їх допомогою органи управління застосовують вимоги законів та підзаконних нормативних актів органів державної влади та управління до конкретних управлінських обставин (наприклад, наказ про призначення особи на певну посаду, постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності).

Також у державному управлінні зустрічаються і такі акти, що одночасно містять і загальні правила, і у той же час регламентують лише певні, персоніфіковані управлінські відносини. [11, c. 139]

Як приклад, можна навести Указ Президента України «Про Комітет із Державної премії України в галузі архітектури» від 20 березня 2002 р. № 272/2002. [1.] Цей акт одночасно містить нормативні положення щодо прав та обов’язків комітету, і у той же час вказівки індивідуального характеру, щодо призначення голови Комітету та його персонального складу.

Природа існування такого виду актів є досить неоднозначною, і це зрозуміло чому. По-перше, чітко розмежувати індивідуальний акт від нормативного можливо лише теоретично; по-друге, значна кількість нормативних актів може містити одне або декілька індивідуальних положень; по-третє, видати такий «змішаний» акт можна у необхідних випадках, коли управлінець вважає, що зайвим буде видання індивідуального розпорядження окремо від нормативного; по-четверте, накопичення одночасно нормативних актів, що містять індивідуальні положення – ускладнюють процедуру систематизації актів управління та скасування індивідуальних положень.

З огляду на це, зауважимо, що спроба розмежувати акти управління додатково ще і на змішані, не знайшла свого практичного використання. Так, Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає існування «змішаного акта», тим більше процедуру його оскарження. Тому існування «змішаних актів» є суто теоретичним, покликаним перш за все констатувати факт, що в одному акті може міститися і нормативні положення, й індивідуальні приписи.

Козлов Ю.М. зазначає, що підстави для відокремлення подібних актів у самостійний вид, фактично відсутні. [4, c. 232]

Враховуючи такі різні погляди, ми цілком погоджуємось з Васильєвим Р.Ф., а саме, що акти управління «змішаного» характеру, прийнято відносити не до самостійної групи, а до нормативних актів. [6, c. 40 - 41] Таким чином нормативні акти будуть поглинати «змішані» акти управління і на практиці це не створить зайвих непорозумінь і правових колізій.

Література:

1. Про Комітет із Державної премії України в галузі архітектури: Указ Президента України від 20 березня 2002 р. № 272/2002 // Офіційний Вісник України. – 2002. - № 12. –Ст. 561.

2. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: видавництво «Юридична думка», 2000. – 584 с.

3. Адміністративне право України: Підручник /За заг. Ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.

4. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.Н. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, ТЕИС, 1996. – 639 с.

5. Васильєв А.С. Административное право Украины (Общая часть). Учебное пособие. – Х.: «Одиссей», 2001. – 288 с.

6. Васильев Р.Ф. Правовые акты органов управления. Учебное пособие. – М.: МГУ. – 1970. – 108 с.

7. Манохин В.М., Адушкин Ю.С., Багишаев З.А. Российское административное право: Учебник. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.

8. Мишунин П.Г., Миронов Н.В. О юридической природе актов, издаваемых высшими исполнительными и распорядительными органами государственной власти СССР, союзных и автономных республик // Советское государство и право. – 1957. - № 8. –С. 22 – 33.

9. Погребняк С. Справедливість змісту нормативно-правових актів як умова їх правомірності // Вісник Академії правових наук України. – 2005. - № 2. – С. 41 – 50.

10. Советское административное право / Под ред. Ю М. Козлова. – М.: Юридическая литература, 1985. – 542 с.

11. Советское административное право (Общая часть). О.М. Якуба. – К.: Вища школа, 1975. – 231 с.

12. Стефанюк В. Правові акти управління // Право України. – 2003. - № 7. – С. 3 – 8.

13. Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини (Проблеми теорії): Монографія. – Одеса: Юридична література, 2004. – 328 с.


Мустафаєва А. С.

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА

Перехід України до ринкової економіки привів до повернення тих правових форм та засобів регулювання цивільних правовідносин, які раніше не застосовувались, а також до встановлення низки нових понять. Подальший розвиток економічних відносин спричинило закріплення принципово інших засад регулювання цивільного обігу, введення в обіг різних видів цінних паперів, у тому числі векселів, а також необхідність створення потужного фінансового ринку. Відродження вексельного ринку в Україні на фоні ринкових реформ відбувалося в поєднанні з пошуком тих фінансових інструментів, які могли б розв’язати проблему неплатежів, а самі векселі могли б виступати засобом забезпечення покриття взаємної заборгованості. Підкреслюючи важливість векселю для сучасного цивільного обігу, надаючи належне його практичній значущості, ми не можемо не констатувати той факт, що ефективність практичної реалізації векселів неможлива без належного теоретичного обґрунтування доцільності виділення в сучасній системі Українського права вексельного права.

Різноманітні питання вексельного права або те, що відповідними вченими-теоретиками та практиками вміщується в це поняття, знаходять своє відображення як практичне вирішення питань, що виникають з приводу застосування векселів. Зокрема, окремі аспекти вексельного обігу в Україні стали предметом уваги таких авторів, як І. Неміровського, М. Старинського, І. Тарасенко, Б. Хомяк, В. Шабуніної та інших. Але розглядання вексельного права України як елементу системи права в нашій державі не знайшло свого належного оформлення в якості наукових позицій, теорій, концепцій та інших доктринальних джерел.

З урахуванням зазначеного метою цієї статті постає висвітлення деяких аспектів та системоутворюючих характеристик, які дозволяють говорити про існування вексельного права як елемент системи права України.

Перш за все, слід зазначити, що відсутність чітких теоретичних напрацювань з приводу визначення місця вексельного права в системі Українського права призвело до того, що само поняття «вексельне право» використовується як дещо загальне, що не містить будь-якого смислового навантаження. Існуючі науково-теоретичні дослідження, деякі з яких проходять саме під назвою вексельного права України, фактично присвячені розгляданню окремих теоретичних аспектів самого векселя, але не вексельного права. Звичайно, вексель – це ключова категорія елементу системи Українського права, що розглядається нами в межах цього дослідження, але не та, до якої має зводитися всі наукові дослідження з визначення та обґрунтування можливості та доцільності існування вексельного права України. Ці випадки, на жаль, не поодинокі. Ще однією з проблем теорії вексельного права є ототожнення його з вексельним законодавством, коли фактично розглядаються особливості вексельного обігу в Україні. Але проблема розмежування галузі права та галузі законодавства на фоні розмежування системи права і системи законодавства знайома і загальній теорії права.

Проблема із визначенням поняття вексельного права має, на нашу думку, свої витоки саме в тій площині, де необхідно розрізняти поняття права в об’єктивному та суб’єктивному сенсі. В межах цього дослідження, а також подальших наукових розробок цієї проблематики маємо говорити про вексельне право як право об’єктивне. Отже відповідно до цієї констатації маємо розглядати вексельне право як систему діючих правових норм, які встановлені або визнані державою в якості регулятора суспільних відносин, забезпечені різними заходами державного впливу.

Із зазначеного вище аспекту визначення вексельного права як об’єктивного права логічно слідує необхідність з’ясування, які ж саме суспільні відносини мають бути визнані як ті, що регулюються нормами вексельного права. В цьому контексті мова йде вже про питання щодо предмету вексельного права, яке є ще однією з ключових критеріїв позначення особливого місця вексельного права в системі Українського права. Визначення предмету вексельного права має йти по шляху вирішення, чи всі відносини, що складаються з приводу векселів, як і ті що безпосередньо посвідчені ним, складають цей предмет.

Необхідність послідовного вирішення проблем, виникаючих у зв’язку з позначенням місця вексельного права, спонукає нас звернутися ще до одного аспекту. Він стосується неоднозначного визначення самого поняття «вексель» як на науковому рівні, так і на рівні законодавчому. Крім того, тут повинні бути враховані різноманітні функції, які виконує вексель, зокрема як цінний папір, як засіб платежу, як фінансовий інструмент, як форма розрахунку тощо. Практична важливість вирішення цього питання відіграє і важливу теоретичну роль, яка дозволить говорити вже про конкретне місце вексельного права в системі права.

Потребує з’ясування і те, яким саме елементом системи права України є вексельне право. Ця теза пов’язана з наявністю дискусій щодо визначення структури системи права, а також відсутністю єдиного підходу в цілому до визначення критеріїв виділення різноманітних елементів системи права: норми права, інституту права, підгалузі права, галузі права. Визнання вексельного права як підгалузі цивільного права покладає на нас обов’язок з’ясування ознак, за якими: по-перше, ми відносимо вексельне право до цивільного права, а, по-друге, розглядаємо його як підгалузь цивільного права. Ще один аргумент необхідності вирішення цих питань пов’язаний із тим, що в існуючих теоретичних розробках із приводу векселів останньому відводиться належна роль не тільки в праві цивільному, а і в праві господарському. Наприклад, О. Єфімов говорить про значне місце вексельного обігу в структурі господарських відносин України [1, с. 103], а М. Рогожин наголошує про неможливість уявлення сучасного як національного, так і міжнародного цивільного обігу без векселя [2, с. 94]. Із визначенням відповіді на ці запитання пов’язане, звичайно, дихотомія приватного та публічного права.

Постановка проблеми в рамках даного дослідження призвела до висвітлення нами лише деяких аспектів визначення місця вексельного права в системі Українського права, вирішення та з’ясування яких має важливу практичну роль, що неодноразово підкреслювалась нами, а також має служити теоретичною основою для обґрунтованості доцільності існування вексельного права. Зазначене наголошує на важливості подальших наукових розробок у цьому напрямку.

Література:

1. Єфімов О. Застосування векселів: деякі правові проблеми // Юридичний журнал. – 2005. - № 1 (31). – С. 103 – 107.
   
2. Рогожин М. Вексель: російське законодавство і судова практика // Юридичний журнал. – 2003. - № 9 (15). – С. 94 – 102.
   

Нарожна О.В.

Профілактика суїциду військовослужбовців як форми девіантної поведінки

Девіантна поведінка означає відхилення від норм міжособистісних взаємовідносин, що прийняті у даному конкретно-історичному суспільстві, які вчиняються у рамках психічного здоров’я, тобто за відсутності психічної патології [1, 171]. До форм девіантної поведінки військовослужбовців відносяться: девіантно-деліквентна поведінка, аддективна та суїцидальна поведінка [1, 164]. Мета нашої доповіді – надати стислі пропозиції щодо профілактики суїциду військовослужбовців у лавах Збройних Сил України.

Самогубства військовослужбовців на протязі останніх років є однією з найгостріших проблем Збройних Сил України. Кожен четвертий, що загинув в армії або на флоті – самогубець. У 2006 році скоєно 15 самогубств у Збройних Силах України, з них 8 – поза військових частин. Також 80 % самогубств вчиняються по причинам сімейного характеру [2]. У результаті цього аномального соціального явища армія і суспільство не тільки втрачають людей, але й несуть суттєву моральну шкоду. Факти суїцидів негативно позначаються на морально-психологічному кліматі у військових частинах і підрозділах, на їх боєготовності, формують у суспільстві неадекватне уявлення про військову службу, є причиною для багатьох молодих людей ухилитися від призову.

Дослідження показують, що зростання напруги військової діяльності через низьку укомплектованість військових частин, різке загострення проблем матеріально-побутового характеру, відсутність військової підготовки молоді, погіршення її фізичного та психічного здоров’я, заміщення життєвих інтересів у матеріальну сферу і зріст соціального відчуження військовослужбовців надають військовій службі все більш суїцидогенний характер. Незважаючи на це, відмічається неготовність багатьох посадових осіб частин і підрозділів критично оцінювати стан справ у цій сфері, визнати гостроту проблеми, кваліфіковано і відповідально будувати роботу з профілактики самогубств серед військовослужбовців. Достатньо сказати, що лише у одного з десяти військовослужбовців, що вчинили замах на своє життя, було міцне бажання вмерти, у дев’яти інших це була спроба отримати підтримку і допомогу оточуючих. Однак в силу названих причин такої допомоги можна і не отримати.

У зв’язку із вищезазначеним особливо зростають роль і значення соціальної та кримінологічної роботи щодо профілактики самогубств серед військовослужбовців, що і обумовило актуальність теми нашої доповіді.

Суїцид – це добровільне і навмисне припинення людиною свого життя. Суїцидальна поведінка поряд з актами самогубства включає суїцидальні думки, наміри та спроби. Така поведінка має складну структуру.

Для побудови стрункої, адекватно поставленої мети профілактичної системи важливе значення має виявлення причин, обставин, мотивів та провокуючих факторів суїцидальної поведінки військовослужбовців. Незважаючи на значну кількість наукових робіт по даній проблемі, природа самогубств на сьогоднішній день залишається слабо вивченою. Як і при намаганнях пояснення будь-яких соціальних феноменів, тут використовуються наукові розробки з біологічних, психологічних і соціальних концепцій. Існує також багато класифікацій самогубств, але, на наш погляд, оптимальною є класифікація, що була запропонована соціологом Е. Дюркгеймом [3]. Він виділяє певні становища соціального середовища, під впливом яких виникають причини, що викликають самогубства, і поділяє їх на егоїстичні, альтруїстичні та аномічні.

Самогубства військовослужбовців відносяться до групи альтруїстичних, тому що армійське товариство поглинає індивідуальність особи, через що зароджується думка покінчити з собою. Характерним для альтруїстичного самогубства є те, що воно вчинюється у ім’я обов’язку. Для усіх європейських країн встановлено, що схильність до самогубства у військових значно інтенсивніша, ніж у осіб цивільного населення того ж віку. Різниця коливається від 25 до 90%.

У більшості випадків самогубство – це реакція військовослужбовця на такі критичні обставини свого існування, перед якими весь його життєвий досвід, наявні духовні та психічні можливості виявляються неспроможними або представляються такими, а також він у соціальному оточенні не знаходить засобів для розв’язання кризи, що виникла. У етіології суїциду переплітаються психофізіологічні, психологічні, соціальні, соціокультурні, екологічні, медичні та інші фактори.

Діагностика осіб, що потенційно схильні до самогубства, здійснюється як у процесі планового медичного та психологічного обстеження тих, що прибувають до частин, так і в ході щоденного спілкування з різними категоріями військовослужбовців.

При першому знайомстві з військовослужбовцями посадові особи, призначені для зустрічі та прийому молодого поповнення, повинні виявити осіб з вираженими симптомами нервово-психічної нестійкості і пресуїцидальними реакціями. Особливу увагу слід приділити тим, хто переніс захворювання або травми мозку, знаходився на обліку у психоневрологічному диспансері, виховувався у неблагополучних сім’ях: відсутність одного з батьків, відкинутість або надмірна опіка у ранньому дитинстві, наявність у колі родичів алкоголіків, осіб з психічними відхиленнями і характерною суїцидальною поведінкою, розлучення батьків. Особлива увага приділяється також і тим, хто з раннього дитинства пристрастився до наркотиків та алкоголю, мав друзів з намірами суїциду, тікав з дому, вирізняється слабким здоров’ям, мав відстрочки від армії, був судимий тощо.

Висновки. Профілактика суїцидальної поведінки, на наш погляд, включає:

• проведення ретельного психологічного обстеження військовослужбовців, їх доцільний розподіл до підрозділів;
  
• організацію чіткого розпорядку дня і служби військ, що виключають необґрунтовані навантаження особового складу;
  
• виключення можливості заступлення до наряду, призначення у команди для виконання завдань у відриві від підрозділів осіб, що знаходяться у стані сильного стресу, депресії, з гострими соціальними проблемами;
  
• регулярне вивчення обґрунтованих запитів та нужд військовослужбовців, членів їх сімей і вжиття заходів щодо їх задоволення;
  
• систематичне вивчення соціально-психологічних процесів у військових підрозділах і підтримка у них здорового морально-психологічного клімату.
  

Усі факти суїцидальної поведінки підлягають ретельному розслідуванню за допомогою порушення кримінальної справи командирами частин.

Важливим моментом профілактики є навчання усіх військовослужбовців прийомам надання екстреної психологічної допомоги товаришам по службі, саморегуляції власних психічних станів, організація функціонування у військових підрозділах кімнат психологічного розвантаження. При наявності у гарнізонах та прилеглих населених пунктах телефонів довіри, екстреної психологічної допомоги весь особовий склад повинен бути інформований про ці номери.

Таким чином, соціальна робота щодо профілактики самогубств серед військовослужбовців представляє собою комплекс організаційних, соціальних, кримінологічних, психолого-педагогічних і медичних діагностичних заходів, направлених на усунення причин і умов для суїцидів та на індивідуальну попереджувальну роботу, надання своєчасної та кваліфікованої допомоги та підтримки військовослужбовців із симптомами суїцидальної кризи. Ця робота не є масовою, вона не допускає «боротьби проти суїциду», а потребує високого професіоналізму, щирості, твердості у поведінці при проведенні профілактичних та реабілітаційних заходів.

Література:

1. Психология и педагогика. Военная психология: Учебник для вузов / Под ред. А.Г. Маклакова. – СПб.: Питер, 2005. – 464 с.

2. nfo/archive/2006/11/16/114237-1.phpl

3. Дюркгейм, Э. Самоубийство. Социологический этюд / Э. Дюркгейм. - М.: Мысль, 1994. - 480 с.


Нігреєва Олена

ДО ПИТАННЯ ПРО ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ ІПОТЕКИ В УКРАЇНІ

Проблемні аспекти застосування застави та іпотеки у цивільно–правових відносинах в Україні були й лишаються актуальними для наукового дослідження протягом останніх десяти років. Їх розробкою займаються такі вчені як О.В.Дзера, Є.О.Харитонов, І.В.Спасибо-Фатєєва, І.І. Пучковська та ін. Разом з тим, ще й до сих пір не знайдені відповіді на всі питання, що виникають у правозастосовчій практиці. Джерела виникнення іпотеки – одна з тих тем, що потребує додаткової доктринальної уваги.

Своєрідною новелою заставного законодавства в Україні стала ст.2 Закону України „Про заставу”, яка визначила, що джерелом виникнення застави може бути не тільки договір, але й закон. З прийняттям Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) та Закону України „Про іпотеку” законодавець пішов далі, додавши до підстав встановлення іпотеки також рішенням суду.

Потрібно зазначити, що різноманітні джерела виникнення іпотеки були відомі ще російському дореволюційному праву. Зокрема, у своїй праці „Російське цивільне право” один з засновників цивілістичної школи Росії Д.І.Мейер відносить до них договір, закон, заповіт, власну односторонню дію особи, на користь якої встановлюється іпотека [5].

Однак у радянській період усі, крім договірного, джерела застави були забуті. Повернення їх до заставного права України викликає низку проблемних питань, пов’язаних, перш за все, з їх недостатньо повним та чітким законодавчим регулюванням. Було б вірніше сказати, що правове регулювання застави та іпотеки, які виникають на підставі закону та рішення суду, майже відсутнє. Усе, чим обмежується законодавець, – закріплення у ч.1 ст.3 Закону „Про іпотеку” правила, яке поширює правовий режим договірної іпотеки також на іпотеку за законом та за судовим рішенням. Зокрема, згідно з ч.4 ст.4 цього Закону, обтяження нерухомого майна іпотекою, яка виникає відповідно до закону або рішення суду (включаючи податкову заставу, предметом якої є нерухоме майно), підлягає реєстрації у тому ж реєстрі, в якому реєструються обтяження нерухомого майна іпотекою, що виникла за договором [3]. Відсутність будь–якого іншого нормативно–правового регулювання зазначених джерел виникнення іпотеки дозволяє говорити про те, що вони майже не відомі вітчизняному праву , що робить неможливою їх апробацію правозастосовчою практикою. Спробуємо надати їм більш детальну правову характеристику.

Іпотека вважається встановленою за законом, якщо її виникнення передбачене у нормах закону. ЇЇ встановлення не залежить від волі сторін й, перш за все, іпотекодавця. Більш того, воно може навіть суперечити волі останнього, бо нав’язується державою саме у тих випадках, коли сторона, на користь якої встановлюється іпотека, потребує додаткового захисту. Слід додати, що, як уявляється, законодавець, обумовлюючи таку підставу встановлення іпотеки у Законі „Про іпотеку”, а також аналогічне правило для застави в цілому у ст.574 ЦКУ, мав на увазі заставу та іпотеку як зобов’язання саме цивільно–правового характеру. Було б не вірно змішувати з ними застосування застави у кримінально–процесуальних, податкових та інших відносинах, які підпадають під правове регулювання відповідних галузей права. У цьому аспекті необхідно зупинитися на податковій заставі, згадування про яку в ст.4 Закону „Про іпотеку” може навести на думку про те, що вона є прикладом встановлення іпотеки за законом. Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. дійсно є джерелом правових норм, згідно з якими встановлюється податкова застава. Більш того, її функціонування здійснюється у правовому режимі досить схожому із правовим режимом іпотеки як способу забезпечення цивільно–правових зобов’язань. Однак наявні суттєві відмінності у суб’єктному складі таких заставних відносин, де сторонами виступають податковий орган та платник податку, неспеціальність такої застави, яка поширюється на будь–які активи платника податків, що належать йому на праві власності та господарського відання, або перейдуть до нього у майбутньому [4], та низка інших особливостей податкової застави не дозволяють розглядати її як різновид цивільно–правової застави.

Довгий час у якості приклада встановлення законної застави дослідниками наводилася ст.164 Кодексу торговельного мореплавства України, яка закріплює право застави перевізника на вантаж, що перевозиться, на забезпечення його вимог щодо належних йому з боку вантажоодержувача платежів [2, 57]. Саме цієї думки додержується один з авторів „Коментарю Цивільного кодексу України” М.М.Дякович. З ним важко погодитись, бо у тексті попередньої ст.163 КТМУ це право перевізника називається також правом притримання, що, на нашу думку, більш вірно відповідає його характеру.

Ще більш складно навести випадки застосування судової застави та іпотеки у цивільно–правових відносинах в Україні. Іпотека на підставі рішення суду виникає у випадку винесення суддею рішення про це. Як й у випадку іпотеки за законом, виникнення іпотеки за рішенням суду не залежить від волі іпотекодавця. Прецеденти винесення відповідних судових рішень поки що не відомі.

Усе вище викладене свідчить про відсутність дієвого механізму застосування судової та законної іпотеки в Україні. Більш того, можна побоюватися, що за умови законодавчої невизначеності із конкретними підставами виникнення застави та іпотеки за законом та рішенням суду положення щодо них так й залишаться декларативними.

Корисним для вирішення окресленої проблеми є звернення до іноземного досвіду застосування цих різновидів іпотеки у цивільно–правових відносинах. Так, розділи ІІ й ІІІ глави „Іпотека” Цивільного кодексу Італії надають правове регулювання та встановлюють чітко визначенні умови виникнення іпотеки саме на зазначених підставах. Ст.2817 цього кодексу обумовлює надання права застави за законом: 1) відчужувану нерухомого майна для забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з акту відчуження, тобто на забезпечення отримання належних йому платежів; 2) спадкоємцям, партнерам та іншим співвласникам нерухомого майна для забезпечення платежів, що вони мають отримати від інших співвласників у випадку зміни їх часток у такому майні; 3) державі щодо майна обвинуваченого та особи, яка несе цивільно-правову відповідальність, відповідно до положень карного та карно-процесуального кодексів. Виникнення іпотеки на підставі рішення суду такими чіткими випадками не обмежено. Ст.2818 зазначає, що будь-яке рішення суду, яке зобов’язує особу здійснити платіж певної суми чи виконати інше зобов’язання або ж відшкодувати збитки, є титулом для обтяження іпотекою майна боржника [1].

Таким чином, застосування положень про законну та судову іпотеку в Україні вимагає внесення доповнень до ЦКУ та Закону України „Про іпотеку”, які б встановили конкретні підстави виникнення іпотеки на підставі закону та рішення суду. Це уявляється ще більш необхідним в умовах недосконалості існуючої судової системи задля позбавлення можливості зловживань судовим рішенням у якості інструмента для обтяження іпотекою певного нерухомого майна.

Література:

1. Il Codice Civile Italiano [Електронний ресурс] // Режим доступу: nitn.it/cardozo/Obiter_Dictum/codciv/Codciv.php.

2. Кодекс торгового мореплавания Украины: Закон Украины от 23 мая 1995г. – О.: Феникс, 2002. – 128с.

3. Про іпотеку: Закон України від 5 червня 2003р. [Електронний ресурс] // Комп’ютерна правова бібліотека «ЛігаБізнесІнформ».

4. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21 грудня 2000 р. // ВВР. – 2001. – N 10. – ст.44.

5. Мейер Д.И. Русское гражданское право [Електронний ресурс] // Режим доступу: sultant.ru/elib/books/45/.


Оборотов И.Г.

Вступление в силу и начало действия нормативно-правового акта

Когда в юридической литературе речь идёт о нормативно-правовых актах, понятия «вступление в силу» и «вступление в действие» часто понимаются как тождественные, однако внимательное исследование данного вопроса обнаруживает различия между ними.

Прежде всего, необходимо заметить, что действие права и действие нормативно-правового акта – не одно и то же. Действие права, по определению В.В. Лазарева, обозначает его информационное, ценностно-мотивационое и непосредственно регулирующее воздействие на общественные отношения в пределах определенного пространства, времени и круга лиц. Действие нормативно-правового акта определяется как порождение тех юридических последствий, которые в нём предусмотрены (В.К. Бабаев.

Отмечается, что действие права начинается ещё до появления государственного веления, поскольку именно право требует своего закрепления в законе и побуждает к действию законодателя. Действие нормативно-правового акта, напротив, связано с наличием у него юридической силы. Нередко слова «действие» и «сила» используют как синонимы, что представляется необоснованным: они взаимосвязаны и в большинстве случаев совпадают, но всё же не однозначны.

Юридическая сила акта, по словам А.В. Полякова, указывает на его государственное признание и место в иерархии других правовых актов, однако не свидетельствует о его регулятивной способности. Таким образом, с одной стороны наличие у нормативно-правового акта юридической силы не означает его действенности и может быть простой формальностью; с другой стороны – отсутствие такой силы лишает акт возможности воздействовать на общественные отношения.

Время действия нормативно-правового акта можно определить как период его жизни, в который он оказывает регулятивное воздействие на поведение людей. Таких периодов в жизни нормативно-правового акта может быть несколько: действие может быть приостановлено по решению соответствующего государственного органа либо прервано в силу обстоятельств, препятствующих реализации и применению норм, содержащихся в акте. Жизнь нормативно-правового акта, в то же время, продолжается – он как бы засыпает, но в любой момент при определённых условиях готов пробудиться и продолжить своё действие.

Довольно ярким примером, показывающим разницу между действием и силой нормативно-правовых актов может послужить английское право, в котором презюмируется, что статут со временем не устаревает. В результате подобного положения в современном английском праве можно встретить акты парламента, принятые в XIV-XV веках и до сих пор используемые в судебной практике. Они считаются «вечными», то есть подлежат применению судами до их формальной отмены или до истечения установленного в них срока. Нередки такие ситуации, когда акт формально обладает юридической силой, но не может быть использован в связи с изменением исторических обстоятельств: иначе говоря такой акт утрачивает регулятивные способности, хотя формально не лишается юридической силы на одном только основании давности его принятия. В связи с такой ситуацией, начиная с 1865 г. британский Парламент периодически издает статуты «О ревизии статутного права», которые полностью или частично отменяют накопившиеся за несколько столетий «мёртвые» акты.

Российский теоретик права Ф.Н. Фаткуллин указывает, что пределы действия норм права (нормативно-правовых актов) во времени определяются установлением а) точного момента вступления правовой нормы в свою силу; б) наличия или отсутствия ее «обратной» или «переживающей» силы; в) конкретного момента прекращения ею своей силы. Таким образом, становится понятной связь действия акта с его силой: первое невозможно без второй.

Вступление нормативно правового акта в силу может быть связано с каким-либо из следующих обстоятельств:

- моментом принятия;

- моментом опубликования;

- моментом, указанным в самом акте;

- моментом истечения определённого срока, исчисляемого от даты опубликования или принятия акта;

- моментом получения адресатами;

- другим особо установленным моментом начала действия.

На Украине общие принципы порядка приобретения силы законами устанавливают Конституция Украины и Указ Президента Украины «О порядке официального опубликования нормативно-правовых актов и вступления их в силу» от 10 июня 1997 г. Такое регулирование, по сути, уравнивает законы и подзаконные акты, а потому видится неприемлемым. В то же время, на уровне отраслевого регулирования заметно значительное продвижение вперёд, например, Таможенный кодекс Украины в ст.9 детально регламентирует вступление в силу законов и других нормативно-правовых актов по вопросам таможенного дела.

Нормативно-правовой акт не может начать действовать до введения его в силу, но может «бездействовать» и после такового: например, если акт вступает в силу с момента принятия, то действовать он начинает только с того времени, когда станет известен адресатам. В этой связи необходимо упомянуть проблему обратного действия (обратной силы, ретроактивности) нового и переживания (ультраактивности) старого нормативно-правового акта. Говоря о них, следует заметить, что употребление здесь понятий «действие» и «сила» – лишь дань сложившейся в правоведении традиции.

В украинской правовой системе сделана попытка дать легальное истолкование сути обратного действия законов и иных нормативно-правовых актов во времени, исходя из положений ст.58 Конституции Украины: она усматривается в том, что их предписания распространяются на правоотношения, возникшие до вступления их в силу, при условии, если они отменяют или смягчают ответственность лица (Решение Конституционного Суда Украины по делу об официальном толковании статьи 58 Конституции Украины, статей 6, 81 Уголовного кодекса Украины по конституционному представлению 46 народных депутатов Украины (дело об обратном действии уголовного закона) № 1-3/2000 от 19 апреля 2000 года).

Действие и юридическая сила правового акта имеют начальную и конечную границы: вступление в действие (в силу) и утрата силы (отмена); следовательно, как в своё время писал П.П. Цитович, «закон действует лишь на факты, совершающиеся современно его существованию, и поэтому только для них он свой закон. Между тем, применение закона не имеет для себя подобных границ». Отсюда становится очевидным, что в более точном терминологическом смысле ретроактивность и ультраактивность – это не типы действия норм права во времени, а способы применения правовых норм. Тем не менее, учитывая устоявшуюся практику использования выражений «обратное действие (сила)» и «переживающее действие», следует признать возможность употребления их в качестве фразеологизмов.

Итак, необходимо обратить внимание на следующее: 1) вступление нормативно-правового акта в силу всегда связано с конкретным формально-определённым моментом времени; 2) нормативно-правовой акт начинает действовать с момента приобретения им юридической силы или позже него (после ознакомления с ним адресатов, с наступлением благоприятных условий и т.п.); 3) нормативно-правовой акт не может действовать до введения его в силу и после утраты им таковой, однако он может применяться в «ретроактивном» и «ультраактивном» порядке.


Обручков Роман

ПЕНСІЙНІ ВИПЛАТИ З НАКОПИЧУВАЛЬНОЇ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ: МОЖЛИВІ ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ

Потреба у реформуванні законодавства про пенсії назрівала вже досить тривалий час. Старі норми не відповідали діючий реальності життя та потребували постійних змін та удосконалень з метою втілення принципу справедливості у пенсійному забезпеченні. Багато хто зазначав, що одним з основних показників невідповідності старої пенсійної системи умовам дійсності є особливості демографічного розвитку, у зв’язку з чим збільшується кількість осіб пенсійного віку, та зменшується кількість працездатних осіб – платників пенсійних внесків, на яких за правилами строї солідарної системи (з використанням принципу солідарності поколінь) майже повністю покладалося матеріальне забезпечення пенсійних виплат пенсіонерам [1].

Саме це зумовило введення накопичувальної системи пенсійного страхування, що повинно дещо зменшити фінансовий тягар з утримання працездатними особами громадян пенсійного віку. У випадку залишення попередніх правил формування активів Пенсійного фонду України, як зазначається фахівцями, середні ставки щомісячних пенсійних внесків зросли б аж до 80 відсотків заробітної плати, від чого неминуче постраждали б сьогоднішні працівники, що крім всього іншого можливо потягнуло б за собою зростання показників безробіття в Україні. [2].

Система накопичувального пенсійного страхування базується на використанні даних персоніфікованого обліку платників пенсійних внесків та передбачає, на відміну від солідарної системи, накопичування грошових коштів, що сплачує окрема особа, на відповідних персональних рахунках та наступне їх використання за цільовим принципом лише на виплату пенсії саме даній особі. У зв’язку з цим, згідно норм Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [3] (далі – Закон), особа, що сплачувала щомісячні внески до Пенсійного фонду має право власності на ці кошти і вони можуть успадковуватися спадкоємцями даної особи у визначеному Цивільним кодексом України порядку, що не може не викликати позитивних емоцій від нового Закону.

З накопичувальної системи Законом передбачається чотири основних виплати [4], а саме:

– одноразова виплата;

– довічна пенсія з установленим періодом;

– довічна обумовлена пенсія;

– довічна пенсія подружжю.

За нормами Закону всі ці виплати, за винятком першої, повинні здійснюватися шляхом укладання договору страхування між платником страхових внесків – пенсіонером – та страховою організацією (за вибором пенсіонера), у якому накопичені кошти є платою за договір страхування. Це викликає деяке занепокоєння у зв’язку з тим, що первісним отримувачем пенсійних страхових внесків є не страхова організація, а Пенсійний фонд України (або недержавний пенсійний фонд). У зв’язку з чим , згідно Закону України “Про страхування” та практикою українських страхових організацій, дещо змінюється сутність страхування як виду діяльності. Вона передбачає, що страхувальник укладаючи із страховиком договір страхування зобов’язується протягом певного періоду часу сплачувати встановлені цим договором страхові внески та після настання страхового випадку може отримувати від страховика певне відшкодування – страхові виплати. Однак у накопичувальній пенсійній системі страхові внески отримують не страховики, а Пенсійний фонд, який потім, за заявою пенсіонера (страхувальника), перераховує їх одноразово на рахунок страховика. Крім того, за нормами Закону України “Про страхування”, договір між страхувальником та страховиком повинен обов’язково укладатися до настання страхового випадку,; в іншому випадку договір визнається недійсним [5], [6]. А згідно із Законом договори про довічні пенсії пенсіонери повинні укладати зі страховими організаціями після досягнення пенсійного віку, який і виступає страховим випадком, тобто договори про страхування тут повинні будуть укладатися після настання страхового випадку.

Все вище вказане свідчить про необхідність доопрацювання чинних норм законодавства з метою усунення розбіжностей між законодавчими актами про пенсійне забезпечення та актами цивільного законодавства України.

Однак повернемося до виплат з накопичувальної пенсійної системи. Загальною підставою для всіх виплат є досягнення особою пенсійного віку (ст. 54 Закону). Одноразова виплата застрахованій особі виплачується у наступних випадках:

– у разі якщо сума належних застрахованій особі на момент набуття права на пенсію пенсійних активів не досягає мінімальної суми коштів, необхідної для оплати договору страхування довічної пенсії;

– в разі виїзду цієї особи за кордон на постійне місце проживання;

– якщо застрахована особа визнана інвалідом I або II групи і набуває права на пенсію по інвалідності відповідно до Закону;

– визнання особи інвалідом III групи та досягнення нею пенсійного віку – в разі недостатності суми коштів для оплати договору страхування довічної пенсії.

Крім того одноразово накопичені особою кошти можуть отримати спадкоємці, у випадку смерті застрахованої особи до досягнення пенсійного віку. Як альтернатива, Законом передбачається, що за заявою спадкоємців накопичені кошти можуть бути перераховані Пенсійним фондом на їхні відповідні персоніфіковані пенсійні рахунки.

Таким чином, Законом повністю виключається можливість отримання накопичених пенсійних коштів застрахованою особою лише за її власним бажанням. Це, на думку автора, дещо порушує встановлену законодавством абсолютність права власності та право вільно розпоряджатися належним особі майном та коштами, незважаючи на те, що наявність права власності на накопичені пенсійні кошти просліджується із змісту статей чинного Закону. Саме це може привести до появи у застрахованих осіб “образи” на державу, і ці норми, на думку автора, потребують доопрацювання шляхом включення до норм Закону можливості отримання застрахованими особами всіх накопичених коштів одноразово “за власним бажанням”.

Довічні пенсії з накопичувальної системи передбачаються Законом у трьох різновидах. Всі вони у системі надають право застрахованим особам майже максимально вільно та всесторонньо за власним розсудом використати свої пенсійні активи. Згідно із Законом особа може отримати пенсійні активи протягом певного встановленого строку або довічно (до моменту смерті). Більш того особа може укласти договір, згідно з яким його пенсійні активи після його смерті зможе отримувати дружина (або чоловік), що дуже доцільно, якщо один з подружжя протягом спільного життя не міг сплачувати страхові внески до Пенсійного фонду, наприклад, у зв’язку із веденням домашнього господарства або доглядом за дітьми.

Однак, якщо Закон передбачає можливість укладання договору страхування застрахованою особою на користь дружини (чоловіка), то було б доречним передбачати можливість укладання такого договору (на певний строк або довічно) взагалі на користь будь-якої третьої особи, причому не обов’язково після смерті застрахованої особи (як це передбачено Законом для подружжя).

Аналізуючи передбачені Законом види договорів довічних пенсій логічно можна дійти висновку, що за наявності однакової суми накопичених пенсійних активів особа за різними договорами зможе отримувати різні суми щомісячних пенсійних виплат. Причому найбільшою буде сума виплати у договорі довічної пенсії з установленим періодом, у зв’язку із наявними точними даними про страхову суму та моменти початку і закінчення страхових виплат; а найменшими будуть виплати за договором довічної пенсії подружжю, оскільки страхова організація повинна прорахувати свій підприємницький ризик на період не одного життя (застрахованої особи), а на період двох життів, що є більш ризикованим.

Дуже актуальною та правильною, з точки зору загальної теорії права, є вказівка на можливість отримання спадкоємцями пенсіонера (застрахованої особи) залишку пенсійних виплат за договором довічної пенсії з установленим періодом у випадку, якщо пенсіонер помер до закінчення строку договору. За аналогією подібне правило встановлено Законом і при укладанні договору довічної обумовленої пенсії. Якщо сума всіх щомісячних пенсійних виплат на момент смерті пенсіонера буде меншою ніж плата за договір страхування, то різниця може бути успадкована спадкоємцями. Однак незрозумілим залишається відсутність подібного правила при укладанні договору довічної пенсії подружжю. Адже і в даному договорі може виникнути така ж ситуація, що і у попередньому. Тому вважається за доцільне поширити вище наведене правило і на останній вид договору страхування.

При аналізуванні норм чинного Закону автором, крім вище наведеного, також вважається за доцільне загострити увагу ще на деяких окремих питаннях:

1. Законом встановлюється, що накопичені пенсійні активи повинні перераховуватися на рахунок страхової організації, як плата за договір страхування. Причому абзац 3 пункту 6 статті 55 Закону встановлює, що вартість оплати за договір страхування довічних пенсій усіх видів не може бути більшою за обчислену Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. У зв’язку з чим постає питання. Куди саме піде різниця між платою за договір та накопиченими пенсійними активами, якщо сума цих активів буде більшою за встановлений розмір оплати договору. Автором пропонується закріпити цей випадок як ще одну підставу отримання застрахованою особою одноразової виплати з Пенсійного фонду, що встановлені статтею 56 Закону.

2. Недоліком чинного Закону є відсутність вказівки про можливість та порядок перерахунку щомісячної довічної пенсії з накопичувальної системи згідно укладеного договору страхування у зв’язку із інфляційними процесами у державі та індексацією грошових доходів населення. Можливим у даному випадку є використання рекомендацій компанії ПАДКО у рамках проекту технічної допомоги “Впровадження пенсійної реформи в Україні”. Згідно даних рекомендацій пропонується за підсумками фінансового року проведення перерахунку розміру пенсій або щомісячно, або один раз на рік [7].

3. Доцільним також було б використання досвіду страхових компаній Німеччини із гарантування страхових виплат застрахованим особам. Там, аби не допустити збитків клієнтів страхових компаній зі страхування життя в разі банкрутства страховика, за погодженням Асоціації страховиків ФРН німецькі страховики заснували спеціальне товариство зі страхування життя (покровитель), яке перебирає на себе зобов’язання страховиків-банкрутів відповідно до договорів страхування і цим самим запобігає збиткам клієнтів [1]. Подібну установу також необхідно створити і в Україні, яка б займалася гарантуванням страхових виплат застрахованим особам у випадку банкрутства страхової організації, з якою він уклав договір страхування. Крім того можливо, що ця установа також могла б займатися компенсуванням штучних збитків сум пенсійних активів застрахованої особи у зв’язку із необхідність декілька разів переводити ці кошти з одного рахунку на інший, за що відраховується певна сума комісії за послуги банку. Бажано, щоб така установа була державної форми власності, може навіть покласти функції даної установи на Пенсійний фонд України.

Підсумовуючи все вище вказане автор дійшов висновку, що більш доцільним є укладання договорів страхування довічних пенсій з накопичувальної пенсійної системи не зі страховими організаціями, а напряму із Пенсійним фондом (у тому числі і недержавними пенсійними фондами). Із усуненням це більше захистить інтереси застрахованих осіб ніж та схема накопичувальних пенсійних виплат, яка передбачена нормами діючого Закону. Крім того, автор вважає, що окремого наукового дослідження потребує можливість використання для реалізації накопичувальної пенсійної системи не тільки договорів страхування, а й інших видів цивільно-правових договорів, наприклад, – договору довічного утримання.

Література:

1. Страхування життя та пенсійне страхування в країнах ЄС // iev.ua/Ukr/ Publications/PADCO/

2. Грег МакТаггарт. Пенсійне страхування стає реальністю. Якою саме? // iev.ua/Ukr/Publications/PADCO/greg-sots-pol.phpl

3. ст.ст. 56, 57 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№49-51, ст. 376

4. ст. 9 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№ 49-51, ст. 376

5. ст. 29 Закону України “Про страхування” // ВВР,

6. ст. 998 Цивільного кодексу України // ВВР,

7. Пенсійна схема № 01 (додаток до статуту корпоративного пенсійного фонду): документ підготовлений компанією ПАДКО та розміщений на сайті для обговорення // iev.ua/ Ukr/Publications/PADCO/


Островська Людмила