Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Деякі питання розвитку та функціювання державної підтримки суб’єктів господарювання в україні
Колегії центральних органів виконавчої влади: поняття, функції та структура
Вдосконалення цивільного статусу регулювання діяльності морського торгового порту
Подобный материал:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   56
Література:
  1. Грушевский М. Очерк истории украинского народу.– К.: Либідь, 1991.– С. 197
  2. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV – середина ХVII ст.. – К., 2000
  3. Источники Малоросійской истории, собраніе Д.Н.Бантышем-Каменским. – Ч.1. – М., 1858. – С.110
  4. Див.: Козаченко А. Органи державної влади і управління України другої половини ХVII ст. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харків, 2001. – С. 12
  5. Величко С. Літопис.– К.: Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 161
  6. Сергійчук В. Перші київські полковники // Пам’ять століть. – 1999. – №2. – С. 142-145.
  7. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К., 1959. – С. 198-199
  8. Окиншевич Л. Рада старшинська на Гетьманщині // Хроніка-2000. – 1998. – № 27-28. – С.200
  9. Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини ХVІІІ століття. – К., 2001. – С.97
  10. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К., 1959. – С. 202
  11. Панашенко В. Полкове управління в Україні (середина XVII-XVIII століття) –К., 1995. – С. 13-15



Добровольська Володимира Володимирівна

ДЕЯКІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ

Згідно зі ст. 12 Господарського кодексу України (далі – ГК УкраЇни) держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Серед них закріпленні надання інвестиційних, податкових та інших пільг, а також надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та інших пільг [1]. Ці засоби складають систему державної підтримки суб’єктів господарювання, та на жаль поточне законодавство в цьому питанні є вельми непослідовним, суперечливим.

Метою цієї статті є дослідження особливостей та правових аспектів розвитку та функціювання засобів державної підтримки суб’єктів господарської діяльності.

Відповідно до попередньої редакції ст. 19 Закону України „Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р. [2] державні гарантії захисту інвестицій були визначені як система правових норм, спрямованих на захист інвестицій. Державні гарантії захисту інвестицій не могли бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій. Але, після внесення змін Законом України „Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)” від 20.12.2001 р. [3] державні гарантії захисту інвестицій визначаються як система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій. Вказані зміни стали логічним слідством|наслідком| прийняття|прийняття,приймання| до цього Закону України „Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” від 17.02.2000 р.[4]. У справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 5 Закону України „Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” та частини першої статті 19 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями) від 29.01.2002 р. № 1-рп/2002 [5] Конституційний Суд України також вирішив: що з дня набуття чинності частиною першою статті 5 Закону України „Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” спеціальне законодавство та державні гарантії захисту іноземних інвестицій, які діяли на момент реєстрації інвестицій і підлягали застосуванню на вимогу іноземного інвестора на підставі гарантій від зміни законодавства, застосовуються у межах, передбачених статтею 3 цього Закону (тобто крім питань валютного, митного та податкового законодавства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України) |цебтота статтею 19 Закону України „Про інвестиційну діяльність”. Таким чином, та невелика кількість пільг, що встановлена в ГК України , та була встановлена в законодавстві України стосовно інноваційної, інвестиційної діяльності, фактично не діє.

Окрему групу засобів державного регулювання підприємництва складає надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

На думку деяких вчених, держава здійснює заходи щодо надання фінансової допомоги підтримки господарюючим суб’єктам і галузям, діяльність яких, з одного боку, є життєво необхідною для задоволення публічних інтересів суспільства, а з іншого боку – не може здійснюватися без залучення коштів ззовні. Фінансова допомога і підтримка можуть здійснюватися шляхом фінансування певних витрат організацій (селективне санірування) або галузей у цілому, потреб суб’єктів шляхом надання дотацій, субсидій, субвенцій [6,с.305]. Державні субсидії підтримують підприємництво шляхом надання фінансових послуг та взагалі направлені на стабілізацію економіки [7,с.67].

Порядок надання фінансової підтримки підприємствам регулюється Указом Президента України від 05.08.94 р. № 428 [8], згідно з яким фінансова підтримка за рахунок бюджетних асигнувань надається підприємствам, в майні яких частка державної власності перевищує 50 відсотків. Вона здійснюється на поворотній або безповоротній основі та може мати короткотерміновий чи довготерміновий (на 2-5 років) характер.

Кабінет Міністрів України виступає розпорядником Фонду стабілізації підприємств і організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних. Фонд формується за рахунок добровільних внесків підприємств та інших надходжень, що не протирічать чинному законодавству, а також може формуватися за рахунок бюджетних коштів (постанова Кабінету Міністрів України від 07.04.98р. № 466 [9]).

Пряма фінансова підтримка з місцевих бюджетів здійснюється в рамках Національної програми інформатизації (ст. 24 Закону України „Про Національну програму інформатизації” від 04.02.1998 р. [10]), Програми освоєння виробництва обладнання і комплектуючих виробів для виготовлення трамвайних вагонів та оновлення рухомого складу підприємств міського електротранспорту України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.98 р. № 992 [11] тощо.

У результаті дослідження можна дійти наступних висновків: засоби державної підтримки господарської діяльності потребують визначення певної системи на законодавчому рівні та визначення її основних понять, а саме: державної підтримки, субсидій, дотацій, пільг, тощо.

Література:

1. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. в редакції Закону від 11 березня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18-22. – Ст.144.

2. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18 вересня 1991 р. в редакції Закону від 17 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 47. – Ст. 646.

3. Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів): Закон України від 20 грудня 2001 р. // Урядовий кур’єр. – 2002. - № 4.

4. Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження: Закон України від 17 лютого 2000 р. в редакції Закону від 31 березня 2005 р. // Урядовий кур’єр. – 2000. - № 38.

5. Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” та частини першої статті 19 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями): справа Конституційного Суду України від 29 січня 2002 р. № 1-рп/2002 // Голос Украины. - 2002. - № 46.

6. Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ИД «Юриспруденция», 2003. - 544 с.

7. Господарське право України: Навчальний посібник /За заг. ред. проф. Н.О.Саніахметової. - Х.: „Одіссей”, 2005. - 608 с.

8. Про порядок надання у 1994 році фінансової підтримки підприємствам: Указ Президента України від 5 серпня 1994 р. № 428 // Урядовий кур’єр. – 1994. - № 123.

9. Про Фонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних: постанова Кабінету Міністрів України від 7 квітня 1998 р. № 466 в редакції від 06 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 14. - Стор.140.

10. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 р. в редакції Закону від 16 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 27. - Ст.181.

11. Про затвердження Програми освоєння виробництва обладнання і комплектуючих виробів для виготовлення трамвайних вагонів та оновлення рухомого складу підприємств міського електротранспорту України: постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 992 в редакції від 15 травня 2003 р. // Зібрання постанов Уряду України. – 1998. - № 16. – Ст.113.


Дудченко О.С.

КОЛЕГІЇ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА

Проголошення незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави потребує спеціальних наукових досліджень у сфері організації виконавчої влади. Одним з важливих елементів системи органів виконавчої влади є колегії.

В сучасній українській юридичній науці правовий статус колегій органів виконавчої влади аналізуються лише побічно. Так, певним аспектам цієї проблеми приділяли увагу вітчизняні дослідники – В.Б. Аверянов, В.В, Цвєтков, В.М. Шаповал, Н.Р. Нижник, Н.О., Колодій А.М., Олійник А.Ю., С.Г. Серьогіна, В.С. Журавський, О.Н. Ярмиш, Хоменко О.В.та деякі інші правознавці.[1]

Термін «колегія» походить від латинського collegium, що буквально означає товариство, братство, співпраця. Колегія в широкому значенні це група осіб, що утворює керівний дорадчий або розпорядчий орган, який має право на спільне вирішення питань у межах своєї компетенції, може здійснювати функції управління ( наприклад, колегія міністерства України) або правосуддя (наприклад, судова колегія Верховного Суду України).[2, с.149]

У вузькому значенні колегія центрального органу виконавчої влади – дорадчий орган, що утворюється в центральному органі виконавчої влади, для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності.[3, с.86]

У своїй роботі колегія центрального органу виконавчої влади керується Конституцією та законами України, актами Президента України (наприклад, Указ Президента України « Про колегію міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади» від 31 грудня 2005 р. № 1902/2005), Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України « Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 з змінами та доповненнями), нормативно-правовими актами інших центральних органів виконавчої влади, а також відповідно наказами керівника центрального органу виконавчої влади.

Згідно Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1569, колегія центрального органу виконавчої влади є постійним консультативно-дорадчим органом і утворюється для погодженого вирішення питань, що належать до її компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності.[4, с.48]

Функціями колегії центрального органу виконавчої влади є: 1) обговорення і прийняття рішень щодо перспектив і найважливіших напрямів діяльності відповідного центрального органу виконавчої влади; 2) розгляд пропозицій щодо: удосконалення законодавства; забезпечення співпраці з центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування під час виконання покладених на них завдань; розширення міжнародного співробітництва у відповідній галузі (сфері діяльності), регіоні, на території; формування та реалізація державної політики у відповідній галузі (сфері діяльності), регіоні, на території; 3) обговорення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку відповідної галузі (сфери діяльності), регіону, інших державних програм та визначає шляхи їх реалізації; 4) розгляд питань про стан дотримання фінансової, бюджетної дисципліни, збереження та використання державного майна, здійснення внутрішнього фінансового контролю та усунення виявлених недоліків; 7) розгляд результатів роботи центрального органу виконавчої влади, його територіальних органів, урядових органів державного управління, що діють у складі центрального органу виконавчої влади; 8) аналіз стану дотримання законодавства з питань державної служби, організаційно-кадрової роботи та виконавської дисципліни; 9) розгляд інших питань, пов’язаних з реалізацією завдань, покладених на центральний орган виконавчої влади.

Рішення про утворення колегії центрального органу виконавчої влади приймається його керівником. До складу колегії центрального органу виконавчої влади входять: керівник (голова колегії), перший заступник та заступники керівника (за посадою), керівники урядових органів державного управління, що діють у складі центрального органу виконавчої влади, інші керівники зазначеного органу.

У разі потреби – керівники інших центральних органів виконавчої влади. підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади, керівники його територіальних органів, народні депутати України, представники інших органів державної влади (за згодою). У випадках передбачених положеннями про відповідні центральні органи виконавчої влади, до складу колегій можуть входити представники громадських організацій, творчих спілок, підприємств, наукових установ та інших організацій. [4, с.48]

Члени колегії затверджуються та звільняються від обов’язків Кабінетом Міністрів за поданням керівника центрального органу виконавчої влади. Кількісний та персональний склад колегії центрального органу виконавчої влади визначається його керівником. Проте, необхідно відмітити, що склад колегій центральних органів виконавчої влади відзначається певним розмаїттям. Так, наприклад, до складу колегії Міністерства юстиції входить 15 осіб, Міністерства фінансів – 17, Міністерства аграрної політики – 18, а Міністерства освіти і науки – 25.[5, с.393]

Організаційною формою роботи колегії є засідання. Періодичність проведення засідань колегії визначається її головою. Робота колегії проводиться відповідно до затвердженого її головою плану засідань на півріччя (рік), в якому зазначаються питання, що необхідно розглянути, строк подання матеріалів, особи, відповідальні за підготовку і подання матеріалів на засідання колегії, орієнтовна дата проведення засідань колегії. Дата, час, місце проведення та порядок денний засідання колегії визначаються головою колегії.

Засідання колегії веде її голова, а у разі його відсутності – особа, на яку покладено виконання обов’язків керівника центрального органу виконавчої влади. Засідання колегії проводиться у разі, коли у ньому беруть участь не менше ніж дві третини загальної кількості членів колегії.

Члени колегії беруть участь у засіданнях колегії особисто. Якщо член колегії не може бути присутнім на засіданні, він має право попередньо подати голові відповідні пропозиції у письмовій формі.

Члени колегії, які беруть участь у її засіданні, реєструються. Особи, запрошені на засідання колегії для розгляду окремих питань, можуть бути присутні під час розгляду інших питань лише з дозволу голови колегії. Члени колегії і особи, запрошені для участі у розгляді окремих питань, беруть участь в їх обговоренні, вносять пропозиції, дають необхідні пояснення.

Головуючий на засіданні колегії може прийняти рішення про закритий розгляд питань порядку денного. Під час закритих засідань колегії (закритого обговорення окремих питань) підготовка матеріалів, оформлення рішень, що приймаються здійснюється відповідно до законодавства.

Колегія за результатами своєї діяльності приймає рішення. Рішення колегії приймаються з кожного питання порядку денного відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на засіданні членів колегії.

За рішенням головуючого може застосовуватися процедура таємного голосування. Думка відсутнього члена колегії з питань порядку денного засідання, подана у письмовій формі, розглядається на засіданні колегії і враховується під час голосування.

Після засідання колегії структурний підрозділ (окремий працівник), відповідальний за підготовку питань, доопрацьовує протягом десяти днів (якщо головою колегії не встановлено інший строк) проект рішення колегії з урахуванням зауважень і пропозицій висловлених під час обговорення питань порядку денного, погоджує із керівниками заінтересованих структурних підрозділів центрального органу виконавчої влади, його територіальних органів, урядових органів державного управління, що діють у складі центрального органу виконавчої влади, структурних підрозділів місцевої держадміністрації, членами колегії, іншими особами і подає на розгляд голови колегії.

Рішення колегії проводиться у життя, як правило, наказом керівника центрального органу виконавчої влади. У разі виникнення розбіжностей між головою та іншими членами колегії під час прийняття рішення керівник центрального органу виконавчої влади проводить у життя своє рішення, доповідаючи у разі потреби про розбіжності, що виникли, керівництву Кабінету Міністрів України. Рішення колегії, яке прийняте з організаційних, процедурних і контрольних питань, вносяться до протоколу засідання без видання наказу. Члени колегії також можуть повідомити свою думку керівництву Кабінету Міністрів України.

Рішення колегії оформляються протоколами, які підписуються головуючим та працівником, який веде протокол.[4, с.48]

Контроль за виконанням рішень колегії здійснює структурний підрозділ (окремий працівник), визначений керівником центрального органу виконавчої влади. Колегія розглядає на своїх засіданнях стан виконання прийнятих нею рішень.

Отже, колегія центрального органу виконавчої влади як консультативно-дорадчий орган утворюється в центральному органі виконавчої влади для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції. Сучасне українське законодавство визначає поняття, склад, структуру та функції колегії. В той же час залишається не визначеним вичерпний перелік функцій колегій, що дає їм на практиці значно ширші можливості у вирішенні тих чи інших питань.

Література:

1. Авер’янов В.Б, Органи виконавчої влади в Україні. - К., 1997. – 48 с. Виконавча влада в Україні: Навч. посіб. / Українська академія держ. управління при Президентові України / Н.Р. Нижник (заг.ред.). — К. : Видавництво УАДУ, 2002. — 127с. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування В Україні: Підручник / За ред.. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464с., Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні / За ред.. С.Г. Серьогіної. – Х.: Право, 2005. – 256 с..

2. Юридична енциклопедія / Ю.С. Шемшученко та ін. (ред.), НАН України, Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького. – К.: Видавництво « Українська енциклопедія» ім.. М. П. Бажана. – В з-х томах, 1998. – Т. 3. – К – М. – 2001. – 792 с.

3. Малиновський В.Я. Словник термінів і понять з державного управління. – 2 вид., доп. й перероб. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2005. – 254 с.

4. Постанова Кабінету Міністрів України « Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої адміністрації» від 2 жовтня 2003 р. № 1569 з змінами та доповненнями // Офіційний вісник України вiд 17.10.2003 - 2003 р., № 40.- с. 48.

5. Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. – К.: Концерн « Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 672 с. –Бібліографія с.637-658.


Загідулін Р.І.

ВДОСКОНАЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО СТАТУСУ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МОРСЬКОГО ТОРГОВОГО ПОРТУ

Морські торговельні порти грають стратегічну роль в забезпеченні торгівельно – економічних зв’язків будь-якої держави. Розвиток економіки країни в морській галузі безпосередньо пов’язаний з правовим положенням торговельних морських портів. Проголошений Україною курс переходу від планової до ринкової економіки, а також політика України, орієнтована на адаптацію Українського законодавства до Європейського законодавства, поставило перед молодою незалежною державою безліч проблем, однією з яких є відмова від абсолютного домінування над об’єктами права державної власності і передачі частині об’єктів в приватну власність шляхом приватизації. В результаті збільшення інтенсивності приватизації державних підприємств в Україні у інвесторів залишається все менше привабливих можливостей для вкладення капіталу.

В даний час в Україні йде процес вдосконалення форм і методів господарської діяльності морських портів в цілях підвищення ефективності їх роботи, впровадження конкурентних принципів у всіх сферах їх діяльності, приведення у відповідність з світовою практикою процедури надання портових послуг. Результативність цих процесів пов’язана з необхідністю випереджаючого створення сучасної нормативно-правової бази функціонування морських портів, що враховує національні інтереси України в збільшенні вантажопотоків через морські порти. У СРСР система управління морськими портами була побудована за відомчим принципом. Відповідно до Кодексу торгового мореплавання СРСР всі морські порти ділилися на торгові і спеціалізовані (рибні, лісові і т. д.)

Кожен морський порт визначався як державне підприємство (юридична особа) або був складовою його частиною і підкорявся своєму всесоюзному міністерству (відомству), морські торгові порти підкорялися Міністерству морського флоту СРСР. Більше 95% вантажів зовнішньої торгівлі перероблялося в морських торгових портах.

З розпадом СРСР і отриманням Українською державою незалежності, виявилися багато негативних моментів в морській галузі, а саме: припинення розвитку економіки країни, що негативно позначилося на направлення коштів державного бюджету на розвитку морської галузі, розпадом судноплавних компаній, скорочення чисельності морського флоту, скороченням транзитних повідомлень і іншими чинниками.

Одній з причин даного положення в морській галузі є відсутність нормативно – правової бази яка б відповідала вимогам часу.

Правовою основою регулювання діяльності морських портів України є Конституція України, Кодекс торгового мореплавства, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закони «Про державний кордон», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про транспорт», ряд інших законів і нормативних актів, а міжнародні договори, що так само діють, ратифіковані Верховною Радою України.

З моменту розпаду СРСР і отримання самостійності Українською державою, положення в морській галузі не отримало належного правового розвитку і залишається нестабільним до сьогоднішнього моменту: Кодекс торгового мореплавання вимагає змін і доповнень, якщо не ухвалення в новій редакції, до цих пір не прийнятий Закон «Про морські порти». В той же час не існує жодного нормативно-правового акту, який би комплексно регулював відносини в даній сфері. На даний момент морські порти в своїй діяльності керуються переважно актам колишнього Міністерства морського флоту СРСР, які застаріли і багато в чому не відповідають новим економічним умовам господарювання. З метою надання законної сили правовим основам діяльності портів, які отримали нову форму в умовах здійснюваних в Україні економічних реформ, розроблений законопроект «Про морські порти». Проект складається з восьми розділів і 39 статей. 12 вересня 2006 р. на розгляд Верховної Ради України Міністерством транспорту і зв’язку був поданий законопроект «Про морські порти». Через 10 днів був поданий ще один законопроект, авторами якого були народні депутати України Ю. Крук, Н. Круглов і З.Чукмасов. Останній законопроект і був прийнятий парламентом за основу в першому читанні в січні 2007 року. Проте вже даний законопроект викликає багато суперечок серед законодавців. Обидва законопроекти було направлено на доопрацювання у зв’язку з тим, що проекти по багатьом питанням співпадають за змістом.

Певні кроки в законопроекті були зроблені відносно права власності на порт. На одній із стадій розробки проекту була введена приватна і комунальна власність на порти, але незабаром дане нововведення було скасоване.

Автори законопроекту аргументували свою позицію тим, що певні законодавчі акти не передбачають роздержавлення портів (Закон України «Про комплексну програму становлення України як транзитної держави на 2002—2010 роки» від 7 лютого 2002 року), а деякі прямо забороняють це - Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації». Проте, положення даних актів трактуються законодавцем не тільки як заборона приватизації, але і як заборона на створення недержавних морських торгових портів.Проект Закону України «Про морські порти на Україні» дає точніше визначення морському порту, наділяючи тільки державний порт правом надавати спеціалізовані послуги.

Ухвалення такого нормативне правого акту дозволить прояснити багато питань, пов’язаних з правовим статусом портів, хоча тільки після внесення всіх поправок і остаточного ухвалення Закону у всіх читаннях дозволить судити, наскільки він відповідає реаліям часу.

Світовий досвід в закріпленні статусу морського торгового порту дозволить вже сьогодні пролити світло на багато питань на розвиток транспортної галузі. Сьогоднішня нормативні акти є недостатньою правовою базою для вирішення всіх питань, які виникають, потрібні кардинальні рішення і ухвалення необхідних нормативних актів Верховною Радою і Урядом України для успішного розвитку морської галузі держави.