Geum.ru

Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материалаДокументы

Содержание


Взаємозв’язок конституційних прав та обов’язків людини і громадянина в україні
Податковий контроль як податкове процесуальне провадження
Історико-правовий аспект встановлення та регулювання мінімальної заробітної плати
Подобный материал:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   56
Література:
  1. Бандурка О.М., Трубников В.М., Яровий А.О. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній. – Харків: УВС, 2003. – С. 95.
  2. Трубников В.М. Социальная адаптация освобожденных от отбывания наказания. – Х.: Основа, 1990. – С. 156.
  3. Никитский Ф. Надзор за исполнением законодательства об исправительных работах и трудоустройстве лиц, освобожденных из мест лишения свободы // Социалистическая законность. – 1983. - № 6. – С. 11.
  4. Цибульская Г.З. Правовое регулирование воспитательного воздействия на на несовершеннолетних осужденных к лишению свободы: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Рязань, 2003. – С. 9/
  5. Бандурка О.М., Трубников В.М.. Яровий А.О. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній. – Харків: УВС, 2003. – С. 127.
  6. Беца О., Іванова О. Про розробку політики держави в сфері реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі // Соціальна політика та соціальна робота. – 2003. - № 1. – С. 26.
  7. Ягунов Д.В. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ре соціалізації засуджених: Автореф. дис. ... канд.. наук з державного управління 25.00.02. – Одеса, 2004. – С. 16.
  8. Беца О. Якою бути системі ре соціалізації осіб, звільнених із місць позбавлення волі? // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. - № 3. – С. 46.
  9. Беца О., Іванова О. Про розробку політики держави в сфері реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі // Соціальна політика та соціальна робота. – 2003. - № 1. – С. 25.
  10. Уголовно-исполнительное право России. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – С. 539. всего 614 с.; Работают в одном направлении // Преступление и наказание. – 2000. - № 4. – С. 29.
  11. Бандурка О.М., Трубников В.М.. Яровий А.О. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній. – Харків: УВС, 2003. – С. 127.



Білоскурська О.В.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Конституція України, встановлюючи конституційні права та обов’язки людини і громадянина, закріплює їх об’єктивність і необхідність для розвитку держави і суспільства. Як права так і обов’язки людини і громадянина рівною мірою слугують засобом досягнення волі, правової рівноваги матеріальних і духовних потреб, а також всебічного розвитку людини та громадянина вже в силу того, що між ними в суспільстві існує глибокий внутрішній зв’язок, зумовлений гармонійним поєднанням особистих та громадських інтересів, які втілюються у нормах права, насамперед в Конституції України.

Повне та безперешкодне здійснення прав людиною і громадянином необхідне не лише в їх власних інтересах, але також в інтересах суспільства та держави. Рівним чином, виконання обов’язків необхідне в інтересах не лише суспільства, але й власне певної конкретної особи, оскільки їх добросовісне виконання забезпечує можливість кожному користуватися соціальними благами.

Функціональне призначення обов’язків – кореспондувати суб’єктивним правам, виконувати свою частину роботи в загальному механізмі правового регулювання, спрямовувати діяльність індивідів у потрібне русло; а соціальне – формувати належну правосвідомість і правову культуру громадян, служити дисциплінуючим фактором, зміцнювати законність і правопорядок в суспільстві. Всі ці функції тісно взаємопов’язані і взаємозалежні, здійснюються одночасно, оскільки будь-які суб’єктивні права практично можуть бути реалізовані через чиїсь обов’язки. І навпаки, обов’язки передбачають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляцією одна з одною дані категорії немислимі. Вони можуть діяти лише в “одній низці”, а не порізно. Обов’язок – це зворотна сторона прав [1, с. 307]; це спосіб забезпечення прав, умова їх реальності та ефективності [1, с. 310].

Виконання людиною і громадянином своїх обов’язків є однією з головних умов дотримання прав. Не може бути людини, на яку покладено лише обов’язки, як неможливі і права людини без обов’язків. Свобода лише тоді стає реальною, коли вона набуває основних рис порядку, що заснований на праві, а порядок це і є єдність прав та обов’язків [2, c. 211]. Отже, права й обов’язки складають єдине ціле, однією стороною якого є право однієї людини, а другою – обов’язок іншої людини не порушувати це право.

У самій єдності прав та обов’язків людини і громадянина закладені ефективні гарантуючі фактори, які проявляються в таких моментах: по-перше, як право, так і обов’язок одного суб’єкта гарантовані обов’язком чи правом інших учасників цього правовідношення; по-друге, право і обов’язок мають однакову юридичну значимість та соціальну цінність у правовому регулюванні; по-третє, права та обов’язки людини і громадянина – це, по суті, різноаспектні, юридичні характеристики однієї і тієї ж поведінки, своєрідні різнохарактерні підходи до поведінки суб’єкта. В соціальних зв’язках одна і та ж поведінка може мати статус як правової можливості, так і обов’язку залежно від специфіки правової ситуації та інтересів суспільства і особи. Тут не варто вбачати протиріччя в тому, що за певними діями традиційно закріпилося найменування “прав”, наприклад, на безпечне для життя та здоров’я довкілля, на освіту, на охорону здоров’я і т.д., а за іншими – обов’язків – додержуватися Конституції та законів, захищати Вітчизну та ін. По суті, перераховані права можуть бути повністю названі обов’язками, наприклад, обов’язок берегти довкілля, слідкувати за своїм здоров’ям, набувати освіту, а перелічені обов’язки, навпаки, правами – право стати на захист Вітчизни, право діяти в рамках, дозволених законом і т.д. Іншими словами, поняття “право” і “обов’язок” у правовій системі акцентують увагу не стільки на змістовній стороні тієї чи іншої поведінки, скільки на ціннісно-функціональній специфіці цієї дії стосовно конкретного етапу життя суспільства, конкретної ситуації.

Взаємозв’язок прав, свобод і обов’язків особи становить зміст одного із конституційних принципів правового статусу людини і громадянина в Україні, який закріплений ст. 23 Основного Закону, а саме, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості [3, с. 9]. З цього конституційного формулювання випливає, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинне порушувати права і свободи інших осіб. На сучасному рівні суспільного розвитку індивід, що проживає в Україні, зможе здійснити свої права тільки в тому випадку, якщо інший індивід, громадські організації і держава будуть виконувати свої обов’язки.

В Основному Законі України як демократичної держави конституційні права та обов’язки, насамперед, опосередковують відносини та зв’язки між державою та її громадянами. Покладаючи на громадян основні обов’язки, держава зберігає за собою можливість в особі відповідних органів встановлювати зміст та об’єм цих обов’язків, шляхом видання конкретизуючих актів, визначати умови їх виконання, приймати міри впливу до тих, хто злісно ухиляється від їх виконання.

Сьогодні Конституція України акцентує більше уваги на правах і свободах людини і громадянина, про що свідчать, наприклад, положення ст.3, ст.21, ст.22, ст.64. Такий дисбаланс між правами й обов’язками в принципі пояснюється тим, що якщо права охоплюють всі сфери життєдіяльності людей, то обов’язки пов’язані в основному лише з підтримкою суспільного порядку. Разом з тим виключно законами України визначаються як права і свободи людини і громадянина, так і основні обов’язки громадянина (п. 1 ст. 92 Конституції України), а також необхідно звернути увагу на положення вже згадуваної нами ст. 23 Основного Закону України. Вказанні твердження доводять про рівність обов’язків з правами і свободами. Отже, вказаний підхід відповідає природі демократичної держави, а саме, що єдність і взаємодія прав і обов’язків є одним із головних показників демократизму суспільства і держави.

Таким чином, сьогодні відбувається відхід від колективістської концепції прав і обов’язків особи, яка притаманна соціалістичній (радянській) доктрині, і поступовий перехід до індивідуалістичної (західної) моделі формування прав і обов’язків людини та громадянина, зорієнтованої на забезпечення, насамперед, прав і свобод особи, підкреслення їх пріоритету. Згідно ліберальної концепції, кожна людина та громадянин мають від народження невід’ємні природні права, при здійсненні яких обмеження можливе, як правило, лише в інтересах правопорядку серед населення, охорони суспільного ладу, захисту прав і свобод інших осіб тощо. Ліберальна концепція прав людини закріплює, перш за все, значення свободи, незалежності людини від держави. Наголос робиться на особистих і політичних правах і свободах, але варто зазначити, що останнім часом значна увага приділяється також соціальним і економічним правам. При цьому обов’язки людини і громадянина встановлюються, як правило, в обеженому обсязі. Закріплення в Конституції України комплексу демократичних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина відповідає об’єктивній тенденції посилення ролі особи, приватних інтересів, гуманізму в суспільних процесах, розширення і поглиблення свободи індивідуальної діяльності. В свю чергу, Основний Закон держави під впливом західних ідей конституціоналізму підтримує ліберальну концепцію прав людини, підтвердженням чого є один із принципів конституційного ладу, що закріплений в ст. 3 Конституції України.

Література:
  1. Теория государства и права / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М., 2001. – 776 с.
  2. Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Изд-во БЕК, 1998. – 506 с.
  3. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Право: Українська правнича фундація, 1996. – 64 с.



Боднарук Ю.В.

ПОДАТКОВИЙ КОНТРОЛЬ ЯК ПОДАТКОВЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Податковий контроль дослідниками податкового процесу традиційно розглядається як стадія такого процесу. Втім, деякі характеристики контрольної діяльності в податковій сфері вказують на те, що за загальнотеоретичними критеріями податковий контроль не може вважатися стадією процесу. Представляється, що найбільш докладно критерії визначення стадій представлені в роботі В.М. Горшенєва й І.Б. Шахов [1, c.85]. Зокрема, вони виділяють такі критерії, як: 1) конкретні завдання і функції; 2) систему юридичних фактів; 3) специфічність правового положення, статусу учасників правової діяльності; 4) специфічність вчинюваних операцій і характер юридичних наслідків; 5) особливості закріплених у відповідному процесуальному акті-документі кінцевих матеріально-правових результатів; 6) своєрідний прояв і специфічне здійснення закладених у відповідній галузі права принципів.

На відміну від інших (насамперед юрисдикційних) юридичних процесів, в податковому виділення стадій процесу не є доцільним, вони збігаються із стадіями реалізації податкового зобов’язання зважаючи на тісний зв’язок податкових процедур із основними правовідносинами, на забезпечення яких вони націлені. При цьому податковий процес характеризується відсутністю чіткої послідовності перебігу стадій реалізації податкового зобов’язання та податкових проваджень.

Хоча М.В. Карасьова виділяє чотири таких стадії [2, c.55], ми вважаємо доцільним визнавати лише три стадії реалізації податкового зобов’язання, серед яких: стадія добровільного виконання податкового зобов’язання платником податку, стадія примусового виконання податкового зобов’язання, стадія притягнення до податкової (фінансової) відповідальності за скоєння податкового правопорушення. В.І. Гудімов [3, c.132-160], досліджуючи процесуально-правову характеристику податкового контролю, вслід за М.В. Карасьовою визнає податковий контроль окремою стадією податкового процесу, ми з цим погодитися не можемо. По-перше, враховуючи особливість податкового контролю, підмічену самим же В.І. Гудімовим, про те, що він охоплює весь період діяльності суб’єктів податкових правовідносин і що стадія податкового контролю протікає паралельно всім стадіям податкового процесу. По-друге, звертаючись до критеріїв виділення стадій процесу, вважаємо, що податковий контроль не має специфічного єдиного юридичного факту, з яким пов’язується його виникнення, на відміну від інших стадій.

Стадія добровільного виконання податкового зобов’язання виникає у зв’язку із появою (наявністю) об’єкта оподаткування і факту визначення суми податкового зобов’язання. Стадія примусового виконання викликається до життя також специфічним (негативним) юридичним фактом – несплатою або неповною сплатою податку зобов’язаною особою. Стадія притягнення до податкової (фінансової) відповідальності, звичайно, зумовлена порушенням правил оподаткування, за які встановлена відповідальність в актах податкового законодавства. В той же час податковий контроль може бути викликаний як протиправними, так і правомірними діями платників податку, а може і взагалі проводитись на розсуд контролюючих органів. Крім того, важко стверджувати про наявність особливого правового статусу суб’єктів оподаткування на «стадії» податкового контролю, оскільки він охоплює весь період реалізації податкового зобов’язання (хоча і платник податку, і контролюючи органи володіють специфічними правами і обов’язками під час реалізації процедур податкового контролю). Отже, податковий контроль в нашому розумінні є окремим податковим провадженням, а не стадією.

Усі податкові провадження за критерієм характеру зв’язку із податковим зобов’язанням можна розділити на облікове провадження (зв’язок якого з реалізацією податкового зобов’язання є опосередкованим) і усі інші провадження, які мають місце саме на стадіях реалізації податкового зобов’язання. В другій групі поряд з провадженнями, що існують на окремих стадіях реалізації податкового зобов’язання (умовно кажучи «закріплені» провадження), доцільно виділити провадження, які не можна віднести до тієї чи іншої стадії. Вони виникають на різних її стадіях і здійснюються паралельно з провадженнями цих стадій, таким чином ніби «пронизуючи» увесь податковий процес. Тому ми їх назвали «наскрізними». До цих проваджень, на нашу думку, слід віднести податкове контрольне провадження та провадження щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності контролюючих органів.

Під податковим контрольним провадженням в науковій літературі з податкового процесу розуміють впорядковану діяльність державних органів, спрямовану на виявлення порушень податкового законодавства, фіксацію у відповідному акті підстав як для застосування заходів відповідальності за порушення податкового законодавства, так і для примусового виконання обов’язку зі сплати податку (збору), прийняття рішення про примусове виконання обов’язку зі сплати податку [4, c.424].

Провадження податкового контролю в податковому процесі є виключно правозастосовним. Завданнями податкового контрольного провадження є виявлення підстав для здійснення примусового виконання обов’язку зі сплати обов’язкових платежів (податків, зборів, штрафних санкцій), фіксація у відповідному акті цих підстав, а також виявлення порушень законодавства про податки та збори для притягнення особи до відповідальності за порушення законодавства про податки та збори. Воно завершується оформленням матеріалів податкової перевірки [2, c.57] шляхом складання акта або довідки.

Основним видом процедур в податковому контрольному провадженні та основною формою виявлення порушень податкового законодавства є податкові перевірки.

Виходячи із сутності перевірки як різновиду правовідносин, Є. Мороз дає таке визначення податкової перевірки – це сукупність контрольних заходів, що проводяться органами державної податкової служби (в окремих випадках іншими державними органами, наділеними контрольними повноваженнями у сфері оподаткування) у межах їх компетенції щодо платників податків та інших підконтрольних суб’єктів у порядку та на підставах, передбачених законодавством з метою з’ясування правильності обчислення, своєчасності і повноти сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) [5].

Залежно від місця їх проведення виділяються такі різновиди як камеральна і виїзна податкові перевірки. Окремо слід виділити перевірку стану збереження активів платника податків, які перебувають у податковій заставі.

Література:
  1. Горшенев В.М. Контроль как правовая форма деятельности / В.М. Горшенев, И.Б. Шахов. - М.: Юридическая литература, 1987.
  2. Карасева М. Налоговый процесс – новое явление в праве // Хозяйство и право.-2003.- №6. - С. 53 – 61.
  3. Гудимов В.И. Налоговый контроль: процессуально-правовая характеристика. Дис… канд. юр. наук. Воронеж, 2005. – 268 с.
  4. Кузнеченкова В.Е. Налоговый процесс. Современная концепция правового регулирования: Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.14 .-М.: РГБ, 2005 (Из фондов Российской Государственной Библиотеки). – 506 c.
  5. Є.С. Мороз. Податкові перевірки: поняття та особливості правового регулювання // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (право). - № 1. - 2005. edu.ua/vidan/nau_visn/1(28)/Pravo/Moroz.php



Валецька Оксана Валеріївна

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

У процесі реформування інституту заробітної плати значну роль відіграє удосконалення механізмів державного і колективно-договірного регулювання оплати праці. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оплату праці» держава, крім іншого, здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати. Актуальність дослідження зумовлена також і тим, що за роки проведення економічних реформ суттєво змінився і сам механізм правового регулювання заробітної плати, з’явилося багато нових гострих проблем у цій сфері, особливо при визначенні мінімальної заробітної плати. Для більш точного з’ясування правової природи мінімальної заробітної плати (далі МЗП) доцільно проаналізувати історичний аспект розвитку та вдосконалення інституту заробітної плати, що і стане метою нашої статті. Теоретичною основою дослідження слугують праці економістів: В. Лагутіна, Ю. Лігума, Г. Кулікова, Р. Лівшиця, А. Зайкіна та юристів: С. Каринського, І. Войтинського, В. Прокопенка, П. Пилипенка, Н. Болотіної, Н. Гетьманцевої, Н. Хуторян, І. Зуба, В. Стичинського, В. Ротаня та інших.

Інститут МЗП було вперше запроваджено у 1894 році в Новій Зеландії, через два роки в кількох штатах Австралії. З 1909 р. Ради із заробітної плати почали діяти у Великобританії та було ухвалено Закон про МЗП. У 1930 рр. законодавство про мінімальну заробітну плату поширилось на континентальні країни Західної Європи та Північну Америку [6, с. 4], але на початковому етапі державного впровадження характерною особливістю МЗП було обмеження щодо контингенту працівників, на яких вона поширювалася (у США – жінок та неповнолітніх, у Європі – в основному для надомників) [7, с. 10]. В умовах економічної кризи 1937-1938 рр. Конгрес США підтримав профспілки й ухвалив Закон «Про справедливі умови праці», який встановив мінімальну погодинну заробітну плату в розмірі 25 центів [6, с. 4]. Після Другої Світової війни нові закони розширили спектр дії МЗП і в інших країнах. Політичні діячі та економісти дійшли висновку, що держава для досягнення соціальної стабільності «має відмовитися від ролі нейтрального спостерігача або нічного сторожа», та активно впливати на економічні процеси [6, с. 4]. Особливістю цього періоду було поширення МЗП на більше коло категорій працюючих. У різних країнах встановлення МЗП мало свої особливості. До першої групи належали країни, які або зовсім не встановлювали МЗП, або встановлювали її для досить обмеженого кола працівників (Австрія, Данія, Фінляндія, Італія, Норвегія, Швеція і Швейцарія). До другої групи відносяться такі країни, як Великобританія та Ірландія, де МЗП існує в окремих галузях промисловості головним чином у тих, де відсутні ефективні дії профспілок і де оплата праці вважається неадекватною або занадто низькою щодо витрат праці та забезпечення умов відтворення робочої сили [7, с. 11]. У цих країнах питання розмірів оплати праці вирішуються колективними переговорами на рівні підприємств, фірм, компаній [8, с. 43]. Третя група – найбільша; до її складу входять країни, в яких запроваджена система регулювання МЗП загального застосування. Це – США, Канада, Японія. У Франції, Португалії, Нідерландах, Люксембурзі, Чехії, Словенії та Румунії МЗП встановлюють на національному рівні. [8, с. 42].

У колишньому Радянському Союзі вперше питання відповідності заробітної плати певному мінімуму було закріплено в ст. 58 КЗпП 1918 р., та визначалось, що розмір винагороди, який визначається тарифним положенням, у всякому разі не повинен бути нижче від прожиткового мінімуму [3]. Ст. 59 КЗпП 1922 р. встановлювала, що розмір винагороди не може бути нижчим від обов’язкового мінімуму оплати, який визначається на кожен період уповноваженими державними органами для відповідних категорій праці [2, с. 21]. У 30-40х роках ХХ ст. законодавчий мінімум заробітної плати не встановлювався. Після встановлення МЗП у 1956 році, вона на території України змінювалась лише двічі – у 1968 та 1972 році, та відігравала роль базової для формування тарифної системи оплати праці працівників усіх галузей народного господарства і використовувалась в якості мінімальної тарифної ставки. Ст. 95 КЗпП 1972 року визначала, що місячна заробітна плата робітника або службовця не може бути нижчою від установленого державного мінімального розміру [1].

Перша спроба законодавчо встановити умови визначення МЗП була здійснена в Україні у Законі УРСР «Про внесення змін до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки» від 20 березня 1991 р., яким зазначалося, що мінімальна заробітна плата не може бути нижче встановленого державою прожиткового мінімуму, проте величина цього мінімуму не була визначена. Лише 3 липня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет», який встановлював принципи формування, структуру, порядок розробки та затвердження мінімального споживчого бюджету, проте не була визначена залежність МЗП від нього. Більш широкі умови визначення мінімальної заробітної плати були встановленні Декретом Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 31.12.1992, ст. 10 якого визначала, що МЗП регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету, проте не була окреслена процедура щодо порядку регулювання МЗП, вказувалося лише, що вона встановлюється Кабінетом Міністрів України. [5].

Законом України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. визначено зміст мінімальної заробітної плати (ст. 3), віднесено встановлення розміру МЗП до сфери державного регулювання заробітної плати (ст. 8), передбачені умови визначення МЗП (ст. 9) і порядок його встановлення та перегляду (ст. 10). Вона є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання [4].

Для подальшого вдосконалення методики необхідно враховувати не тільки критерії, що встановлені у ст. 9 Закону України «Про оплату праці», але й широкий спектр оцінок та критерії, які застосовуються у світовій практиці, перш за все, у Конвенціях та Рекомендаціях МОП. На міжнародному рівні початком вирішення проблеми встановлення МЗП можна вважати прийняття у 1928 році МОП Конвенції № 26 «Про механізм встановлення мінімальної заробітної плати» і Рекомендація № 30, яка стосується методів встановлення МЗП. У 1970 році було прийнято Конвенцію № 131 «Про встановлення МЗП з особливим урахуванням країн, що розвиваються», а також Рекомендацію № 135.

Дозволимо собі зробити певні висновки щодо становлення та розвитку інституту мінімальної заробітної плати. Україна відноситься до тих держав, в яких встановлення МЗП є нагальною необхідністю. МЗП - мінімальна державна соціальна гарантія, яка не може бути погіршена. Великим кроком на шляху реформування мінімальної заробітної плати стали зміни щодо критеріїв визначення МЗП з урахуванням міжнародних стандартів. Наступним етапом повинно стати законодавче визначення мінімальної погодинної заробітної плати, що створить економічні та правові умови для збільшення доходів працівника та підвищить рівень їхнього соціального захисту.