Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007
| Вид материала | Документы |
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
- Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Загальні положення, 93.94kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.
ЩОДО ПОНЯТТЯ ПРАВОСУДДЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
В літературі немає єдиного підходу до поняття правосуддя. У радянській період поняття правосуддя виводилося із діючого законодавства і практично одностайно розумілося як діяльність з застосування матеріального права, яка відповідає на основне питання кримінальної справи. У колективній праці І.Л. Петрухіна, Г.П. Батурова, Т.Г. Морщакової радянське соціалістичне правосуддя розуміється як самостійний вид державної діяльності, що складається в тому, що особливий, незалежний орган держави, суд, розглядає у встановлених законом процесуальних формах та вирішує на підставі закону, своєї соціалістичної правосвідомості та внутрішнього переконання кримінальні та цивільні справи, приймаючи по ним від імені держави рішення (вироки, ухвали, постанови) про захист та відновлення порушеного права, а за необхідності – й про застосування санкцій до винних або про відсутність правопорушення, яке припускалося, та незастосування санкцій, а також про наявність (відсутність) юридично значимих фактів (у цивільних справах); при цьому виконання вказаних рішень після набуття ними законної сили забезпечується можливістю державного примусу. Вони ж зазначають, що правосуддя у кримінальних справах відрізняється від передуючої йому діяльності прокурорсько-слідчих та оперативно-розшукових органів тим, що суд є органом застосування норм матеріального права [1,17,47]. Таким чином, конститутивними ознаками правосуддя були: вирішення основного питання кримінальної справи та застосування норм матеріального права.
Розуміння правосуддя у кримінальних справах як діяльності з застосування матеріального права та застосування до осіб, які вчинили злочин або суспільно небезпечне діяння заходів державного примусу активно використовується й у сучасний період розвитку кримінально-процесуальної науки.
Існують і інші, більш широкі визначення правосуддя, які не обмежуються розумінням правосуддя лише як діяльності з застосування матеріального права та відповіді на основне питання кримінальної справи. Так, І.Л. Петрухін вважає, що правосуддя у кримінальному судочинстві – це особливий вид державної (публічної) діяльності, що складається в тому, що незалежний, неупереджений і справедливий суд (суди) на підставі закону розглядає кримінальні справи та визнає осіб винними у скоєнні злочинів, призначаючи кримінальні покарання або (за наявності підстав) звільняючи від них, або виправдовує невинних, виносить ухвали (постанови) про направлення душевнохворих, які скоїли суспільно небезпечні діяння, на примусове лікування; достроково звільняє засуджених від кримінального покарання та судимості; розглядає скарги громадян на незаконність та необґрунтованість затримання та арешту; за клопотаннями оперативно-розшукових слідчих органів та прокуратури приймає судові рішення, які дозволяють прослуховування телефонних переговорів і зняття інформації з інших каналів зв’язку, арешт та огляд поштово-телеграфної кореспонденції, входження у житло наперекір волі проживаючих у ньому осіб [2,821]. Існує точка зору, що можливо розглядати правосуддя у кримінальній справі не тільки як форму вирішення кримінально-правового конфлікту шляхом застосування до винного покарання, але й як форму судового контролю за законністю діяльності органів кримінального переслідування, дотримання прав учасників попереднього розслідування [3,54].
Отже, можна виділити широке і вузьке значення поняття правосуддя у кримінальних справах. У вузькому значенні правосуддя у кримінальних справах – це розгляд і вирішення по суті у судовому засіданні кримінальної справи, справи про суспільно небезпечне діяння, застосування заходів державного примусу або звільнення від них. У широкому значенні до правосуддя у кримінальних справах відносяться не тільки розгляд судом кримінальної справи по суті та вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, а й деякі інші форми діяльності суду.
При визначенні правової природи правосуддя слід враховувати те, що правосуддя є виключною функцією судової влади, а ширше – державної влади. Кінцевим актом правосуддя може бути не тільки вирок, а й постанова суду (судді), якою вирішується по суті пред’явлене обвинувачення. До таких постанов відносяться постанови про закриття справи у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності (за ст. 7,7-1,7-2, 8,10, 11-1). При винесенні постанови про закриття справи у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності вирішується питання по суті пред’явленого обвинувачення, оскільки ці обставини є нереабілітуючими, при їх застосуванні фактично встановлюється вина обвинуваченого: Крім того, до правосуддя відноситься і закриття кримінальної справи при попередньому розгляді справи суддею за ст. 6 п.1,2 КПК України. На нашу думку, до правосуддя слід відносити і розгляд та вирішення справ про об’єктивно-протиправні діяння, тобто про діяння, які вчинені неосудними особами та особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Така постановка проблеми стає можливою при врахуванні тенденцій розширення предмету кримінально-правового регулювання [4,7,10;5,21].
Отже, правосуддям у кримінальних справах можна вважати таку судову діяльність, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення кримінальних справ про злочини та об’єктивно-протиправні діяння по суті та про застосування або незастосування заходів кримінально-правового впливу і застосуванням у зв’язку з цим норм матеріального кримінального права.
Література:
1. Петрухин И.Л., Батуров Г.П., Морщакова Т.Г. Теоретические основы эффективности правосудия. – М.: Наука, 1979
2. Юридическая энциклопедия. – М.: Юрист, 2001
3. Лазарева В.А. Судебная власть и уголовное судопроизводство // Государство и право. – 2001. - №5
4. Чугуніков І.І. Правовідносини та форми їх реалізації у кримінальному праві України: Автореф. дис. канд. юр. наук. – Одеса, 2001
5. Горобцов В. О перспективах расширения предмета уголовного права // Уголовное право. – 2004 - №3
Горбачова І.М.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТРАНСПОРТНИХ ЗЛОЧИНІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАХОДАМИ БЕЗПЕКИ
Конституція України визнає найвищою соціальною цінністю в Україні життя, здоров’я і безпеку людини. Резолюція Генеральної асамблеї ООН 58/289 „Поліпшення глобальної безпеки дорожнього руху” затвердила концепцію, згідно до якої не можна досягати мобільності ціною здоров’я і життя людей. І в той же час висока аварійність на автомобільному транспорті та тяжкі втрати притаманні для України: відносна кількість загиблих в Україні у 7 – 10 разів більша, ніж у розвинених країнах [1, 11]. За даними МВС України у 2004 році в Україні зареєстровано понад 45 тис. ДТП, у яких загинуло майже 7 тис. і поранено близько 54 тис. чоловік [2]. Як зазначається в проекті Концепції підвищення безпеки дорожнього руху в Україні тяжкість наслідків ДТП (кількість загиблих в ДТП на 1000 автомобілів) в Україні гірша ніж у Польщі у 2,5 рази, у Франції - у 5 разів, у Швеції - в 10 разів [2].
Порушення правил дорожнього руху спричиняє тяжкі наслідки здоров’ю та життю, вагомі матеріальні збитки (приблизно 16 млрд.грн. на рік). Тому проблема відпрацювання ефективних та дієвих кримінально-правових заходів попередження порушення правил дорожнього руху потребує нагального дослідження та розв’язання. На сьогодні дана проблема здебільшого досліджується в аспекті юридичного аналізу складу злочину, передбаченого ст.286 КК України такими вченими: Ю.В.Александровим, П.П.Андрушко, М.І. Бажановим, Ю.В.Бауліним, С.В.Гізімчуком (дисертаційна робота). В дисертаційній роботі С.Р.Багірова досліджуються наслідки порушення правил дорожнього руху в аспекті причинного зв’язку необережних злочинів.
Вважаючи недостатню ефективність існуючих кримінально-правових заходів протидії злочинності на транспорті та обмеженість пропозицій щодо вдосконалення системи попередження транспортних злочинів кримінально-правовими заходами, запропоноване дослідження є на сьогодні досить актуальним.
В першу чергу, для визначення ефективних заходів протидії певного виду злочинності, необхідно виділити основні чинники скоєння правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху: надмірна й неадекватна умовам руху швидкість; вживання алкоголю та інших хімічних речовин, що знижують спроможність водія керувати; участь у дорожньому русі молодих і малодосвідчених водіїв та ін.
Третя програма підвищення рівня безпеки дорожнього руху у країнах ЄС під назвою “Партнерство заради безпеки” (березень 2004 року) декларує мету - знизити до 2010 року кількість загиблих у ДТП на 50 %. В якості одного з основних напрямків реалізації Програми є стимулювання учасників дорожнього руху дотримуватись дисципліни.
Актуальним в аспекті вироблення ефективних заходів стимулювання дисципліни учасників дорожнього руху представляється дослідження досвіду закордонних країн у забезпеченні безпеки дорожнього руху кримінально-правовими заходами примусу.
КК ФРН передбачає позбавлення водійських прав в якості кримінально-правових заходів безпеки. Позбавлення прав водія як захід виправлення та безпеки застосовується у випадках коли особа скоїла протиправне діяння, керуючи автотранспортним засобом, або у зв’язку з управлінням автотранспортного засобу, або при порушенні обов’язків водія автотранспортного засобу [3, 26]. Непридатність керувати автотранспортним засобом, на думку німецького законодавця, має місце при скоєнні таких злочинних діянь, як порушення правил безпеки дорожнього руху (§ 315с); керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння (§ 316); при незаконному залишенні місця дорожньо-транспортної пригоди (§ 142). При позбавленні особи прав водія, кримінальне законодавство Німеччини передбачає встановлення тимчасової заборони (строком від шести місяців до п’яти років) на видачу такій особі нових прав водія. Заборона може бути встановлена назавжди, якщо суд вважає, що встановлений законом максимальний строк заборони недостатній для усунення небезпеки, яка виходить від особи. Такий засіб забезпечення дисципліни на „дорозі” невідомий сучасному українському законодавству, однак, на думку автора, є ефективним стримуючим заходом у досягненні поставленої мети.
До „заходів захисту, допомоги, нагляду і виховання” французькі юристи відносять позбавлення прав водія, заборону керувати деякими транспортними засобами протягом більше ніж 5 років, анулювання водійських прав з забороною клопотати про видачу нових прав протягом не більше ніж 5 років, приведення у нерухомий стан транспортного засобу, що належить засудженій особі (Ст.131-7 КК Франції) [4, 25].
До кримінально-правових заходів (що не є покаранням), згідно КК Польщі, віднесено заборону управляти транспортними засобами. З квітня 2000 року (відповідно до змін, введених до КК Польщі Законом від 14.04.2000р.) суд може ухвалити рішення про заборону управляти будь-якими механічними засобами пересування на певний час або назавжди, якщо в момент скоєння злочину, винний перебував у стані сп’яніння, під впливом одурманюючого засобу або зник з місця події, або внаслідок порушення правил руху була спричинена смерть іншій особи або важка шкода її здоров’ю, або у випадку повторного осуду особи, яка скоїла злочин управляючи механічним транспортним засобом [5, 31]. При скоєнні особою злочинного діяння, одночасно з застосуванням до особи заходу про заборону управляти будь-якими механічними засобами пересування, особі може бути призначено зобов’язання про виплату грошової компенсації на користь установи або громадської організації, якій доручено надавати допомогу особам, які постраждали в транспортних подіях.
Діючий КК України передбачає можливість позбавлення особи водійських прав на строк до 3 років лише у випадку скоєння злочину з матеріальним складом, передбаченого ст.286 КК України - Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. При чому, законодавець передбачає лише можливість застосування такого заходу, а не обов’язок суду. Тобто, особа, керуючи транспортним засобом та умисно порушивши правила дорожнього руху, після розгляду справи в суді – має можливість знову сісти за кермо. Варто зауважити, що особа може скоїти умисне тяжке тілесне ушкодження або позбавити людину життя шляхом здійснення умисного наїзду транспортним засобом. Отже особа одночасно, реалізуючи умисел на вбивство, умисно порушує правила дорожнього руху. Однак оскільки в даному випадку має місце умисне спричинення тілесних ушкоджень або заподіяння смерті особі шляхом наїзду транспортним засобом (як знаряддя скоєння умисного злочину), суд може кваліфікувати лише як злочин проти життя, здоров’я особи, санкції за скоєння яких не передбачають позбавлення водійських прав. Втім це не є правильним, адже особа навмисно використовує джерело підвищеної небезпеки та порушує правила дорожнього руху для спричинення тяжких наслідків.
Вважаючи вищенаведене, та враховуючи досвід закордонних країн пропонується в Загальній частині КК України передбачити порядок та умови застосування позбавлення права на керування транспортними засобами в якості іншого кримінально-правового заходу (що не має на меті кари та не є покаранням). При чому варто враховувати такі положення: позбавлення особи права керування транспортними засобами на строк до трьох років можливе у випадку скоєння особою суспільно небезпечного діяння у зв’язку з керуванням транспортним засобом або при порушенні обов’язків водія автотранспортного засобу, з одночасною забороною видачі такій особі нових водійських прав на строк до 5 років (а при необхідності – безстроково). Досвід багаторічної діяльності ЄС у сфері безпеки дорожнього руху необхідно ретельно вивчати та запровадити в Україні, зважаючи на її європейські прагнення, наявність невирішених проблем у цій сфері і спільне законодавство.
Література:
- Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / С.В. Гізімчук; Ун-т внутріш. справ. — Х., 1999. — 17 с.
- Про схвалення Концепції підвищення безпеки дорожнього руху в Україні // ov.ua/mtunit/control/uk/publish/article;jsessionid=9DF92BB85544A70503B4364D2089072C?art_id=44641&cat_id=44640
- Уголовный кодекс Федеративной Республики Германия / Науч.ред. и пер. Д.А.Шестакова, Г.Г.Йешек. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2003. – 524с.
- Уголовный кодекс Франции / Науч. ред. Л.В.Головко, Н.Е.Крыловой; пер. с фр. Н.Е.Крыловой. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2002. – 650с.
- Уголовный кодекс Республики Польша / Науч.ред. А.И.Лукашов, Н.Ф.Кузнецова. Пер. с польск. Э.А.Саркисовой; вступ.статья А.И.Лукашова. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2001. – 234с.
Горяга О.В.
ПОЛКОВИЙ УРЯД ГЕТЬМАНЩИНИ: ЕВОЛЮЦІЯ ПРИНЦИПІВ ФОРМУВАННЯ (ДРУГА ПОЛОВИНІ XVII - XVIIІ СТ.)
У вітчизняній історико-правовій науці останнього періоду спостерігається посилення зацікавленості до дослідження еволюції соціальної структури та владних інституті Гетьманщини у процесі її інкорпорації Московським царством (Російською імперією). У цьому контексті необхідним видається аналіз проблеми трансформації шляхів та принципів формування полкового уряду Гетьманщини, що й буде здійснено у межах даної розвідки.
У науковій літературі традиційним є погляд на демократичний характер державних інститутів, що постали в роки національно-визвольної війни. На доведення цієї тези, як правило, дослідники звертають увагу на таку важливу рису як виборність усіх посадових осіб новоутвореної держави. Цілком слушно вони відзначають, що згідно з козацькими традиціями та звичаями, які беруть свій початок ще з часів першої Запорізької Січі, будь-яка старшинська посада є виборною, а єдиним органом, що був уповноваженим вирішувати питання про призначення на цю посаду є козацька рада [1]. Водночас, зосереджуючи увагу на досвіді низового козацтва та його впливу на державно-правові інститути Гетьманщини, дослідники часто не враховують, що у українських козаків мався і цілком протилежний досвід заміщення вакантних посад – шляхом призначеннями вищими органами влади. Такий порядок, як показує дослідження В.Щербака, тривалий час намагався впровадити у реєстровому козацькому війську уряд Речі Посполитої [2].
У перший період національно-визвольної війни, коли вплив запорізьких традицій на організацію державного та суспільного ладу тих українських земель, що увійшли до складу Гетьманщини був ще доволі сильним, домінуючим звісно виявився виборний порядок формування старшинського прошарку. Він був закріплений не лише на рівні буденної свідомості, а й знайшов своє відповідне втілення у актах конституційного характеру – україно-російських договорах. Так, у ст. 7 Переяславських статей (1659 р.) вказувалось: „гетьману без ради і без ухвали всього простого люду, в полковники та інші начальні люди нікого не обирати” [3]
Щоправда, у окремих дослідженнях висловлюється думка, що закріплення виборності козацької старшини, у тому числі і полкової було лише фікцією, і не мала реалізації на практиці [4]. З подібним твердженням не можна погодитись оскільки історичні джерела подають нам переконливі докази того, що виборний порядок заміщення вакантних посад у козацьких полках зберігався протягом усієї другої половини XVII ст. Зокрема, про обрання полковою радою на Полтавщині полковника та старшин говорить у своїй хроніці Самійло Величко [5].
Проте, важливу роль у виборах полкової старшини козацькі ради відігравали лише у перший період національно-визвольної війни. Поступово їх вплив у цій сфері, як і загалом у політичному житті країни, починає зменшуватись. Спочатку від виборів полкової старшини усувалися рядові козаки і фактично виборчі права залишались у невеликого кола привілейованого прошарку – представників полкової адміністрації. У подальшому ж, по мірі занепаду представницьких інститутів Гетьманщини, козацька рада остаточно втратила можливість впливати на процес заміщення вакантних посад і лише формально затверджувала новобраних урядовців.
З послабленням козацьких рад, починає занепадати і традиція обрання полкової старшини. Натомість, закріплюється інший порядок формування старшинських кадрів – шляхом призначення вищими органами влади, у першу чергу – гетьманом. Початок цій традиції поклав ще Б.Хмельницький, призначаючи на посади полковників осіб зі свого найближчого оточення або родичів. Зокрема, відповідно до гетьманської волі київськими полковниками стали М.Кричевський, А.Жданович, П.Яненко-Хмельницький [6]. Звісно, що подібні дії, які йшли врозріз з козацькими традиціями, можна було пояснити надзвичайними умовами військового часу та, як наслідок, зосередженням в руках Б.Хмельницького усієї повноти влади у державі. Проте, факти переконливо свідчать, що послаблення військового протистояння не призвело до повернення до традиційного обрання полковників та полкової старшини на козацькій раді. Навпаки, гетьмани дедалі частіше на власний розсуд здійснювали відповідні призначення. Зокрема, І.Мазепа, після Коломацької ради (1687 р.) звільнив 6 полковників обраних за часів гетьманування Самойловича і замість них призначив людей зі свого оточення [7].
Подібні дії зі сторони гетьманів часто не знаходили підтримки зі сторони як рядового українського населення, так і представників вищих прошарків суспільства. Саме тому, під час призначення полкових старшин, гетьмани прагнули хоча виявити формальну повагу до традиції виборності посадових осіб у козацькому війську і намагались затвердити їх на полкових радах. Проте, реального впливу на заміщення вакантних посад у полковому уряді рада вже не мала. Про це, зокрема, свідчить той факт, що в разі конкуренції між кандидатом від полкової ради та кандидатом призначеним гетьманом, як правило, перемога залишалась за останнім.
Слід відзначити, що важливу роль у призначенні полкової старшини відігравала старшинська рада. Як показує дослідження Л.Окіншевича, вона в ряді випадків безпосередньо обирала окремих осіб на полкові уряди, а зазвичай визначала разом з гетьманом кандидатуру на заміщення вакантної посади [8].
Починаючи з кінця XVII ст., коли активізувався процес обмеження української автономії, значну роль у формуванні особового складу полкової старшини починають відігравати російські царі та ті державні органи, що створювались ними для управління українськими землями. Найпомітніше ця тенденція проявилась у слобідських полках, які внаслідок історичних особливостей свого розвитку були більш залежними від царської адміністрації. Тут випадки призначення полковників чи заміщення вакантних посад у полковій адміністрації за наказом царських урядовців відзначаються ще у період 70-х – 90-х рр. XVII ст. На території Гетьманщини юридичне оформлення участі царя у процедурі обрання полкової старшини відбулось внаслідок укладання Коломацького договору 1687 р. Відповідно до цього документу, призначення генеральної та полкової старшини мало здійснюватись не козацькою радою чи гетьманом, а царем за гетьманським поданням [9]. Таким чином, за гетьманом та його оточенням залишався лише відбір кандидатур, а остаточне рішення у справі мав виносити московський цар (російський імператор). Без відповідного царського указу, навіть за умови затвердження на посаді українською адміністрацією, жодна особа не могла набути відповідного звання.
Процедура затвердження царем поданих на його розгляд кандидатур не була, як це може здатись на перший погляд, простою формальністю. Історичні джерела свідчать про непоодинокі випадки відхилення „невигідних” царському урядові кандидатур полковників чи полкових старшин. Зокрема, Петро І відхилив клопотання подане І.Скоропадським про призначення на посаду київського полковника хорунжого Сулиму [10].
Подальше обмеження автономії Гетьманщини призвело до посилення втручання царської адміністрації у питання пов’язані з формуванням кадрового складу полкової старшини. Дедалі частіше відбувається призначення царським урядом полковників без відповідного гетьманського подання. Так, протягом першої половини XVIIІ ст. на чолі українських полків стають призначені царем такі російські офіцери та іноземці, як: П.Толстой, С.Хрущов, І.Божич, І.Милорадович, І.Кокошкин, Ю.Хованський та багато інших [11].
Таким чином, на підставі вкладеного матеріалу ми можемо констатувати, що протягом другої половини XVII – XVIIІ ст. відбуваються значні зміну у принципах формування кадрового складу полкової старшини Гетьманщини. Принцип виборності представників полкової адміністрації замінюється на цілком протилежний – призначення вищою інстанцією. Водночас, прерогатива призначення на вакантні посади поступово переходить від українського національного уряду на чолі з гетьманом до рук царської адміністрації.