Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Цивільно-правове визначення поняття ренти Адміністративна реформа в контексті забезпечення та захисту прав людини Особливості звернення до суду за захистом трудових прав Безпека життєдіяльності людини” – як освітня дисципліна у вищих юридичних навчальних закладах Поняття форми та джерела права: щодо постановки проблеми Міжнародні стандарти участі політичних партій у виборчому процесі

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Література:

1. Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. – Х.: Право, 2005. – 304 с.
   
2. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723 -XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 52. - Ст.490.
   
3. Оболенський О.Ю. Державна служба: Підручник. – К.: КНЕУ, 2006. – 472с.
   
4. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 624 с.
   
5. Загальний порядок проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців, затверджений спільним наказом Головного управління державної служби України і Української академії державного управління при Президентові України від 10 травня 2002 року №30/80.
   
6. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика. Навчальний посібник. – К.: Атака, 2003 . – 160с.
   

Озернюк Г.В.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ РЕНТИ

Інститут ренти набув поширення у середні віки. Значення слова «рента» розумілося як повернення того, що було передано раніше. Отриманню ренти завжди передувала передача майна платникові -спочатку землі та інших об'єктів нерухомості, пізніше - рухомого майна, у тому числі грошей. Рентні відносини мали довгостроковий, часто безстроковий характер. Рента ні за яких обставин не могла бути разовою.

Не дивлячись на давню історію рентних відносин у світовій юридичній теорії та практиці, вітчизняні цивілісти не приділяли належної уваги науковим дослідженням цього питання. Певною мірою такий стан був зумовлений підпорядкованістю цивільного права соціалістичному типу держави і суспільства, де рентним відносинам за участю фізичних осіб не було виділене місце. Тому лише фрагментарно у радянській правовій літературі зверталась увага на рентні відносини. Тільки віднедавна в українських виданнях почали з'являтися публікації науково-прикладного характеру з цієї тематики [3, с. 10], в тому числі і праця І. Тімуша, в якій автор розглядає рентні відносини з позиції договірного ризику [4, с. 52]. Частково, у контексті договору довічного утримання, ці питання розглядались у працях російських вчених-цивілістів (М. Брагінський, В. Вітрянський [3], С. Хохлов) [6]. Певні наукові дослідження були виконані М. Бару [2] і Є. Яргіною [7].

Історично склалося так, що рента не пов'язана з підприємницькою діяльністю і не є прибутком. Рента, взагалі, не є доходом, отриманим від будь-якої діяльності. Ці ознаки ренти складають основу її особливого правового режиму і в українському законодавстві на сьогодні.

У сучасному Цивільному кодексі України (далі ЦК) закріплено окрему групу договорів про передачу майна у власність: купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукті, міни (бартеру), дарування, довічного утримання (догляду) та ренти [1].

Однією із новел ЦК саме і є правове регулювання рентних відносин Актуальність цих відносин полягає не лише в їх нововведенні у правове поле України, але й у наданні можливості суб'єктам цивільних правовідносин отримати майно у власність під зобов'язання періодичних виплат, що у сучасних умовах розвитку ринкових відносин має суттєве значення.

У науково-теоретичній літературі та джерелах, що мають прикладний характер, поняття ренти розглядається як економічна та правова категорії.

Згідно зі ст.731 ЦК, за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується періодично виплачувати ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Таке визначення договору ренти дає підстави вважати його комплексним договором, який містить у собі елементи й інших договорів - про передачу майна у власність (купівля-продаж, дарування), що випливає із змісту ч. 2 ст. 734 ЦК, чи договорів оренди, міни (бартеру) [1]. На відміну від цивільного законодавства Російської Федерації, яке містить майже аналогічне визначення договору ренти (однак вказує, що «платник ренти зобов'язується в обмін на отримане майно періодично виплачувати одержувачу ренту у вигляді визначеної грошової суми або надавати засоби на його утримання в іншій формі» (ст. 583 ЦК РФ) [ 5, с. 153; 8], чинне цивільне законодавство України подає більш вдале визначення поняття договору ренти. За цивільним законодавством України договір ренти не поглинає договір довічного утримання, вони розглядаються як два самостійні договори.

З визначення договору ренти випливає, що він є реальним, про що свідчить чітко визначене положення: одержувач ренти передає майно платникові ренти, а не зобов'язується його передати. Тому для укладення договору ренти недостатньо зустрічної згоди сторін, необхідне передання майна платникові ренти. Після передання майна одержувач ренти не несе за договором ніяких зобов'язань, він має лише права. Отже, договір ренти є одностороннім. Сплатним цей договір є тому, що майно передається в обмін на надане утримання у вигляді грошової суми або у іншій формі.

Для детальнішого з'ясування сутності договору ренти необхідно охарактеризувати його форму та види. У ЦК форма договору ренти має два значення: 1) як зовнішній вираз способу укладення цього договору. За ст. 732 ЦК договір ренти укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню, а при передачі нерухомого майна під виплату ренти підлягає ще й державній реєстрації [1] 2) як виплата, яку платник ренти здійснює на користь одержувача. Згідно зі ст. 732 ЦК, формою виплати ренти є грошова або інша форма. Щодо грошової форми, то виплата здійснюється у грошовому еквіваленті. Детальніше поняття «інша форма» подається у ст. 737 ЦК, де сказано, що до неї належить, крім грошової форми, передача речей, виконання робіт, або надання послуг [1].

Це свідчить про унікальність договору ренти, оскільки зо формою виплати це, по суті, всі активні дії, які зобов'язаний вчинити боржник (платник ренти) на користь кредитора (одержувача) ренти у зобов'язанні. При цьому платник ренти має можливість вибирати форму виплати ренти - грошова сума; передача речі чи виконання певної роботи; надання послуги. Сама форма виплати може мати матеріалізовану чи не матеріалізовану форму.

Характеристика цих положень дозволяє зробити висновок, що в договорі ренти є і елементи договору міни (адже згідно з ч. 5 ст. 715 ЦК, договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги), чи передаватися певна річ на іншу річ (товар).

Крім цього, відносини, пов'язані з переданням майна у власність під виплату ренти, відповідно до 4.2 ст. 734 ЦК регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж - при сплатній передачі майна або положеннями про договір дарування, якщо передання такого майна відбулося безоплатно. Даними нормами керуються у разі, якщо це не суперечить суті договору ренти. Так, з числа норм про купівлю-продаж можуть застосовуватися ті, у яких передбачено момент переходу ризику випадкової загибелі майна, що передається (ст. 668 ЦК), обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на майно (ст. 659 ЦК), обов'язки сторін при пред'явленні третьою особою позову про витребування у покупця переданої йому речі (ст. 660 ЦК). Серед норм про договір дарування до рентних відносин можуть бути застосовані, зокрема ст. 721 ЦК про наслідки спричинення шкоди, завданої недоліками подарованої речі, і ст. 722 ЦК про прийняття дарунка та виникнення права власності обдаровуваного з моменту його прийняття. При цьому щодо дарування виключається можливість використання будь-яких статей, які регулюють консенсуальний договір (тобто договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому), оскільки договір ренти може мати лише реальний характер.

Схожість ренти з купівлею-продажем та іншими договорами про сплатне передання майна у власність не перетворює рентний договір у їх різновид. Ренті притаманні такі специфічні ознаки, які свідчать про самостійність рентного договору серед інших цивільно-правових договорів, спрямованих на відчуження майна. Основною ознакою договору ренти є обов'язки однієї особи виплачувати ренту іншій взамін переданого майна. Рентні платежі для одержувача ренти часто єдине джерело засобів існування, тим більше якщо враховувати довгостроковий, стабільний характер відносин, які складаються. Метою договору купівлі-продажу є передача права власності. За договором же ренти - це лише умова виникнення рентних відносин. Договори купівлі-продажу, міни завершуються переходом права власності, а договір ренти тільки починається з переданням майна платникові у власність.

Договір ренти підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, а якщо під виплату ренти передається нерухоме майно, то ще й державній реєстрації (ст. 732 ЦК).

У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти (ч. 2 ст. 735 ЦК). Тобто для прав одержувача ренти притаманна ознака слідування їх за тим нерухомим майном, яке вони обтяжують. Тому в разі відчуження нерухомого майна платником ренти його обов'язки за цим договором переходять на набувача майна, хоча б останній і не знав про обтяження майна. У разі набуття такого майна покупець, якого продавець не сповістив про обтяження майна рентою, може скористатися правами, передбаченими ст. 659 ЦК, але не може відмовитися від виплати ренти, посилаючись на те, що він не знав про обтяження майна. Саме для того, щоб попередити набувача, закон вимагає державної реєстрації договору ренти нерухомого майна, яке є найчастіше предметом останнього.

Обтяження рухомого майна законом не передбачено. І тому при його відчуженні за договором ренти одержувач не має права вимагати виплати ренти від нового власника; і перед ним, як і раніше, несе обов'язки первинний набувач майна. Наприклад, якщо переданий за договором ренти автомобіль буде подарований платником ренти синові, то обов'язки з виплати рентних платежів перед її одержувачем нестиме платник за договором ренти, а не син як власник автомобіля. Відповідно до ч.2 ст. 735 ЦК платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою її одержувача.

Література:

1. Цивільний кодекс України. - Київ: Юрінком - Інтер, 2004.

2. Бару М.И. Договорное обязательство о содержании // Ученые записки Харьковского юридич. ин-та. - Вып. 3. - Харьков, 1943.

3. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Книга вторая: Договоры о передаче имущество - М., 2000.

4. Тімуш 1.П. Рента як ризиковий договір (цивільно-правові аспекти // Право України. - 2004. - № 1. - С. 52-55.

5. Тихомирова Л.В., Тихомирова М.Ю. Юридическая энциклопедия / Под. ред. М.Ю. Тихомирова. - М:, 1997. - 526 с.

6. Хохлов С.А. Договор ренты / Гражданский кодекс Российской Федерации. – Ч. вторая: Текст. Комментарии. Алф.-предм. указатель. - М., 1996.

7. Яргина Е,А. Договор ренты // Актуальные проблемы гражданского Права: Сб. статей. - Вып. 5; Под ред. В.В. Витрянского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права, - М., 2002.

8. Гражданский кодекс Российской Федерации. В 2-х частях. Текст. Комментарии. Алфавитно-предметный указатель. - М., 1996.


Панова Н.С.

АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Адміністративна реформа безпосередньо пов'язана з тими змінами, що мають місце на рівні загальної парадигми адміністративного права, і на адміністративного законодавства як такого. Втім, одним з основних напрямів реалізації адміністративної реформи, якщо ми розглядатимемо її як певний процес демократизації, є в першу чергу зміни на рівні виконавчої влади. Тобто адміністративна реформа це насамперед демократизація виконавчої влади. Причому, кажучи про демократизацію, ми маємо на увазі не чисельні спроби перерозподілу кількості міністерств і комітетів, а головним чином - зміну якості цієї виконавчої влади, а також зміну тих специфічних відносин, в яких знаходиться виконавча влада по відношенню до інших гілок державної влади.

Справа в тому, що у випадку якщо ми тлумачитимемо виконавчу владу лише як сукупність певних інститутів та адміністративно-правових зв'язків між ними, то тоді, насправді, ми можемо досліджувати виконавчу владу, так би мовити, саму по собі чи автономно. З іншого боку, наголошуючи не лише на структурних властивостях виконавчої влади, але й на реалізації нею закріплених Конституцією України та законами й іншими нормативно-правовими актами функцій - і в першу чергу функції забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина, ми чим самим вводимо в загальну площину наших розвідок ще й питання взаємодії цієї гілки державної влади з іншими. Тому ми вважаємо за потрібне акцентувати на тому принциповому моменті, що загальні процеси вдосконалення та реформування виконавчої влади повинні органічно входити та узгоджуватись з тими процесами, які мають місце на рівні державної влади в цілому. Адже очевидно, що якою б досконалою не була внутрішня організаційна структура виконавчої влади, їх буде вкрай складно ефективно реалізовувати функції державного управління в сфері забезпечення прав людини у випадку якщо залишатиметься дисбалансованою та некоординованою конституційна конструкція системи державної влади.

Крім загальних проблем, які були успадковані Україною від колишніх часів в сфері організації та реалізації виконавчої влади, слід, відзначити, що після проголошення незалежності і особливо - після прийняття Конституції України 1996 року Україна пішла шляхом трансформації моноцентричної схеми реалізації виконавчої влади в поліцентричну, що ознаменувалось спробою запровадити в сферу реалізації виконавчої влади, так: звану, модель "подвійного центру". Тобто крім самих органів виконавчої влади процес управління нею здійснював ще й Президент України, який належав до виконавчої влади не структурно, а компетенційно (через певний обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади). [1; 253] Причому подібне становище інституту президента дозволяло йому не просто бути однією з гілок державної влади, а уособлювати собою таку інстанцію, яка знаходиться "над" виконавчою владою, яка може одночасно здійснювати вплив на процеси функціонування виконавчої влади і не нести практично жодної відповідальності ані за саму виконавчу впаду, ані за свій вплив на неї.

Нагадаємо, що така система функціонування виконавчої влади доволі часто породжувала складні конфлікти та виступала своєрідним генератором як політичних, так і суто управлінських конфліктів. Очевидно, що разом із запровадженням змін до Конституції України наприкінці 2004 року [2], повноваження президента по відношенню до можливостей його впливу на виконавчу владу (її формування та функціонування) було змістовно звужено. Але, як нам видасться, наразі казати про відмову від поліцентричної моделі виконавчої влади ще зарано. До того ж, якщо раніше в сфері виконавчої влади основні проблеми виникали на ліні "президент -уряд", то сьогодні дедалі більш актуальною стає проблема посилення ролі Кабінету Міністрів у законодавчому процесі. Зокрема йдеться про надання йому прав на: а) проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх подання; б) звернення до Президента України з пропозиціями щодо використання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою законів; в) звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом законопроектів першочерговими. Так само надзвичайної гостроти набуває питання законодавчого врегулювання процедури реалізації повноважень Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховною Радою, а також характеру і механізмів підкотрольності і підзвітності Кабінету Міністрів Верховній Раді.

Зараз ми свідомо зупинилися на цьому моменті, оскільки у разі якщо ми не усвідомимо структурну специфіку побудови виконавчої влади нам буде практично неможливо оцінювати ані ті зміни, які було запропоновано в ході адміністративної реформи, ані ті можливі напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення її діяльності, які можуть бути реалізовані найближчим часом.

Таким чином на рівні нинішньої моделі організації та функціонування виконавчої влади існує цілий ряд специфічних проблем, які стоять на заваді розвиткові системи державного управління в галузі забезпечення прав людини в цілому. Частина з них можуть бути вирішені шляхом проведення організаційних змін. Однак, як ми вважаємо, головним засобом вдосконалення функціонування виконавчої влади в сучасній Україні має стати розробка і запровадження змістовної, і головне - юридичне вивіреної, законодавчої основи реформування виконавчої влади, яка б мала відношення до уряду, центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Значущість подібної роботи пояснюється в першу чергу тим, що процес змін на рівні системи виконавчої влади, насправді, являє собою своєрідну серцевину адміністративної реформи і виступає надійним індикатором того наскільки ефективно відбуваються процеси демократизації державного управління, того наскільки ефективно працює система забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Література:

1. Органи державної влади України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Інститут держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України,2002. – 592с.
   
2. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 2. – Ст.44.
   

Перехрест Руслан Юрійович

ОСОБЛИВОСТІ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ ТРУДОВИХ ПРАВ

Основний Закон України передбачає, що права та свободи людини захищаються судом (ст. 55 Конституції України[1]). Відтак, в разі порушення трудового законодавства учасники трудових відносин можуть звернутись за захистом до суду. При цьому, слід розуміти, що трудові спори мають свою специфіку, що обумовлюється предметом спору, процесуальним статусом сторін спору, та процесуальними строками звернення до суду, тощо.

Зважаючи на це проаналізуємо найбільш значні особливості звернення до суду за захистом трудових прав.

В цьому контексті слід зауважити, що відповідно до рішення Конституційного Суду України[2] працівник може безпосередньо звернутись за захистом своїх трудових прав до суду, не звертаючись попередньо до комісії по трудових спорах (КТС) , що функціонує на підприємстві.

Таким чином, не зважайте на зауваження адміністрації підприємства щодо того, що вам перш ніж йти з позовом до суду потрібно першочергово звернутись до КТС, яка дії на підприємстві. Такі заклики, як правило носять в собі лише одну мету, затягти час та відбити у вас бажання захищати свої права в суді. Хоча, звичайно якщо ви впевненні в об’єктивності вирішення вашого трудового спору КТС, то логіка у тому, щоб звернутись до неї є, адже на сьогодні (на відміну від КТС) суди досить перенавантажені і як правило розгляд трудових спорів затягується щонайменше на 3-4 – ри місяці. При цьому, необхідно пам’ятати, що норми Кодексу законів про працю України[3] (КЗпП України) встановлюють випадки, коли трудові спори повинні розглядатись виключно у судовому порядку, і подана до КТС заява не може бути прийнята, а відповідно прийняте щодо неї рішення не матиме чинності[4, с.784]. Як приклад можна навести трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі залежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи; спори за заявами керівника підприємства, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень; спори за заявами власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству; спори про відмову у прийнятті на роботу молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, тощо.

Якщо, на вашому підприємстві не має КТС, або ж в силу певних причин ви не вважаєте такий варіант вирішення трудового спору об’єктивним необхідно готувати позовну заяву й звертатись з нею до суду.

Підготовчим етапом подачі позовної заява до суду є збір доказів порушення трудового законодавства та інших документів які необхідно буде подати до суду. Як правило це накази про прийняття та звільнення з роботи, трудовий договір (контракт), копія трудової книжки, тощо. Власне перелік необхідних документів варіюється в залежності від предмету позову, проте визначені документи, а точніше їх копії як правило завжди повинні виступати додатками до позовної заяви, адже вони підтверджують те, що ви працювали на даному підприємстві та за яких обставин вас було звільнено.

Наступним етапом є подача позовної заяви до суду. В цьому контексті слід вказати, що процесуальні строки звернення до суду визначаються КЗпП України. Тому, слід досить чітко контролювати строки встановлені для звернення своїх трудових прав через суд. Так, наприклад для визнання наказу про застосування дисциплінарного до працівника стягнення встановлено строк лише два місяці. Хоча як показує практика даний строк є замалим. Адже за це час працівник лише зможе з'ясувати які механізми захисту його прав у нього є, та що слід робити. Більше того, як правило з наказом про застосування дисциплінарного стягнення працівника ознайомлюють лише на його вимогу, а відтак працівник взагалі може й не знати про це.

В разі якщо ви все ж пропустили строки позовної давності, проте з поважних причин, одночасно з позовною заявою подаєте відповідну заяву про поновлення строків позовної давності, де вкажіть чому ви пропустили дані строки.

Звернення до суду провадиться у вигляді подачі позовної заяви, що має відповідати вимогам статті 119 Цивільного процесуального кодексу України[5] (ЦПК України).

Зокрема, вона подається в письмовій формі та повинна містити: найменування суду, до якого подається заява; ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; зміст позовних вимог; ціну позову щодо вимог майнового характеру; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; перелік документів, що додаються до заяви. Тому, подаючи позовну заяву, особа має чітко обґрунтувати свої вимоги, вказати на те, які трудові права були порушені, представити відповідні докази (наприклад, копії трудового договору, трудової книжки, наказів про звільнення, тощо). Крім того, позивач має вказати на підставі яких положень трудового законодавства він обґрунтовує свої позовні вимоги. Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.

Крім цього, до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судових витрат. Відповідно до пункту 1 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”[6] від сплати державного мита звільняються робітники та службовці за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин.

Судовий розгляд трудових спорів здійснюється відповідно до положень ЦПК України. Власне, судовий розгляд поділяється на чотири стадії: по-перше, підготовча; по-друге, дослідження обставин справи; по-третє, дебати сторін; по-четверте, постановлення і оголошення рішення. Ці стадії у процесі судового розгляду неминуче проходить і кожна справа категорії трудових спорів. Таким чином, слід формувати свою тактику в суді з огляду на ці основні стадії.

Однією із основних відмінностей трудових спорів від інших цивільно-правових спорів є те, що в основному доказування або спростування відповідних фактів покладається на роботодавця, адже як правило саме він в силу організаційної діяльності, має відповідно зафіксовані факти. Більше того, наприклад у разі якщо роботодавець звертається до суду з позовом про стягнення з працівника матеріальної відповідальності то КЗпП України взагалі покладає на роботодавця обовязок довести наявність умов, за яких на такого працівника може бути покладено повну матеріальну відповідальність (ст. 138 КЗпП України).

Отже, виходячи з проведеного аналізу позовного способу вирішення трудових спорів можна констатувати наступні висновки: 1) з метою захисту своїх трудових прав учасники трудових правовідносин можу одразу звертатись до суду. При цьому, неважливо чи діє на підприємстві КТС; 2) необхідно враховувати спеціальні строки позовної давності які встановленні КЗпП України для звернення за захистом свої трудових прав до суду; 3) порядок звернення до суду (подача позовної заяви), територіальна підсудність, процесуальні права сторін трудового спору та інші особливості судового розгляду встановлюються цивільним процесуальним законодавством; 4) в разі якщо стороною яка ініціює звернення до суду виступає працівник то він звільняється від сплати держмита.

Література:

1. Конституція України. Конституція від 28 червня 1996 року. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141).
   
2. Про застосування Конституції України при здійснення правосуддя. Посадова Пленума Верховного Суду України від 01.11.96 № 9 – Право України. 1996. - № 12. – С. 91.
   
3. Кодекс законів про працю України. Кодекс від 10 грудня 1971 року. – Затверджений Законом N 322-VIII від 10.12.71 ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 37
   
4. Ротань В.Г. та ін. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / В.Г.Ротань, І.В.Зуб, Б.С.Стичинський – 6-те вид., доп. і переробл. – К.: А.С.К., 2005. – С. 784.
   
5. Цивільний процесуальний кодекс України. Кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618-IV. Відомості Верховної Ради України. – 2004. № 40-42. – Ст. 492.
   
6. Про державне мито. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93. Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 13. – Ст. 113.
   

Самкнулов Валентин Іванович

“ БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ” – ЯК ОСВІТНЯ ДИСЦИПЛІНА У ВИЩИХ ЮРИДИЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Безпека життєдіяльності людини (далі - БЖД), як освітня дисципліна, перебуває на стадії розвитку і становлення та належить до фундаментальних наук. Однак донині ще відсутнє навіть нормативне визначення предмета БЖД, наукові основи, відповідна нормативна база. Для розв’язання цих питань розроблено Концепцію освіти за напрямом “Безпека життя і діяльності людини”, що затверджена Міністерством освіти України 12 березня 2001 року. Стратегічним принципом вирішення проблеми має бути принцип управління безпекою (ризиком), як складовою якості благополуччя життя людини та допустимого ризику.

Взаємодія людства з навколишнім природним середовищем досягнула гранично допустимої межі. Відсоток наслідків надзвичайних ситуацій (далі – НС) природного та техногенного характеру становить понад 4% ВВП у світовій економіці. Статистика виникнення НС в Україні свідчить, що методи й підходи, які використовуються для забезпечення безпеки є неефективними і не відповідають сучасним вимогам часу. [1]

Основу курсу БЖД становлять системний та діяльнісний підходи, принцип проектування діяльності.[2]

Метою курсу БЖД є підготовка особи до активної участі в забезпеченні повноцінного життя в суспільстві, що динамічно змінюється.

Об’єктом вивчення курсу БЖД є процес формування безпеки особистості як явище. Предметом є форми, підходи створення моделі безпеки.

Рівень безпеки людини залежить від:

- навколишнього середовища (довкілля, побут, транспорт, дозвілля, виробництво, соціальні відносини тощо);

- державної системи підтримки безпеки людини (органи правопорядку, пожежна охорона, охорона праці, цивільна оборона, охорона здоров'я);

- індивідуальної захищеності людини (психо-фізіологічний стан, мотивація

Завдання курсу БЖД визначається основними чотирма правилами виховання за Е. Кантом:

1. здобути знання з БЖД;
   
2. одержати навички безпечної праці;
   
3. навчитися поводитися у небезпечних ситуаціях;
   
4. стати морально стійким у ризикованих випадках.
   

Основними завданнями курсу БЖД є:

- формувати культуру людини щодо безпеки;

- забезпечувати належний стан індивідуальної захищеності людини шляхом формування й розвитку тих якостей особистості, що сприяють розвитку безпеки, необхідних знань, умінь;

- підвищувати інтенсивність наукової та інших форм освітянської роботи за напрямом БЖД як в закладах освіти, так і поза ними;

- сприяти ефективності роботи державної системи безпеки населення шляхом навчання і підготовки людей до їх адекватної взаємодії, активної позиції щодо вдосконалення державної системи, у тому числі – у законодавчій сфері;

- удосконалювати управління освітою всіх верств населення за критеріями напряму БЖД. [3]

Поняття безпеки життєдіяльності є складним та багатогранним. У широкому розумінні це поняття охоплює систему врегульованих суспільних відносин щодо забезпечення основних прав і свобод, життєво важливих потреб та інтересів особистості, суспільства; у вузькому – визначає безпеку особи в конкретних умовах надзвичайних ситуацій.

Тому можна зробити висновок, якщо валеологія вивчає проблеми збереження здоров'я і безпеки в повсякденному житті на виробництві (Охорона праці)та в побуті, то БЖД – в умовах НС. Таким чином, цей курс можна розглядати у контексті з валеологією екстремальних ситуацій, пов'язуючи її з діяльністю систем Цивільної оборони, пожежної охорони, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Отже, теоретичною основою курсу БЖД є сучасне уявлення про влаштування Всесвіту, планетарні проблеми (за В.І. Вернадським), взаємовідношення розуму (планетарної наукової думки) та стихійних процесів у природі та суспільстві.

Теоретичні дослідження безпеки людини в умовах надзвичайних ситуацій про необхідність розглядати їх в аспекті історії розвитку людини, суспільства і природи з одного боку, а з іншого, - за аспектом їх внутрішніх відносин.[4] При цьому виділяють такі групи суперечностей: внутрішні – усередині суспільства (ендогенні); зовнішні – між природою і суспільством (екзогенні).

Для розв’язання завдань освіти БЖД необхідно вирішити питання підготовки викладача, здатного реалізувати у своїй професійній діяльності провідні принципи гуманістично спрямованої психології та педагогіки. Дидактика як складова педагогіки, виходячи зі специфічних особливостей процесу вивчення БЖД, визначає ті основні принципи, на основі яких здійснюються у процесі навчання завдання освіти. Тобто викладається система знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечить розвиток розумових, фізичних здібностей студентів, формування в них основ світогляду й моралі, національної ідеї та ідеї сталого розвитку суспільства й відповідної їм поведінки, готує до життя та праці, виживання у надзвичайних ситуаціях.

В основу викладання у вищій школі, покладено такі принципи: систематичності та послідовності у підготовці спеціалістів; свідомості; активності та самостійності у навчанні; поєднання індивідуального пошуку знань з навчальною роботою у колективі; поєднання абстрактності мислення з наочністю викладання; міцності засвоєння знань. Вивчення предмета БЖД спрямована на індивідуально-типологічні особливості слухачів, студентів та викладачів, максимальний розвиток особистісних властивостей. Злагоджена взаємодія підсистем усередині самої системи забезпечується за рахунок педагогічного управління. В умовах значної кількості філософських підходів до освіти, що акцентують увагу на тих чи інших цінностях, необхідна гармонійна спрямованість на духовно-моральний аспект життя.

Вивчення курсу БЖД та набування знань відбувається, в основному, за допомогою таких форм: лекцій, самостійної роботи, семінарських та практичних занять, консультацій, заліків, різних форм поза аудиторної роботи. Викладачам для активізації навчального процесу потрібно використовувати такі сучасні методи вивчення БЖД: групові форми навчальної роботи, ділові навчальні ігри, проблемне навчання, програмоване навчання, заняття за тематичними планами тощо. При цьому вивчення та розвиток наук про природу, економіку, людські відносини, етику поведінки, культуру безпеки життєдіяльності, мову між особистого спілкування нададуть можливість глибше зрозуміти та ефективно вирішувати проблеми з питань БЖД у майбутній педагогічній діяльності.

Література:

1. Закон України “Про цивільну оборону України” – 1993 року.
   
2. Закон України “Про правові засади цивільного захисту” – від 25 березня 2005 року.
   
3. Програма підготовки студентів у вищих навчальних закладах - 1995 рік.
   
4. Наказ Міністра оcвіти, начальника штабу Цивільної оборони України № 182/200, від 20 червня 1995 року.
   
5. Концепція освіти за напрямом “Безпека життя і діяльності людини” – Міністерство оборони України від 12 березня 2001 року.
   

Сидоренко О.М.

ПОНЯТТЯ ФОРМИ ТА ДЖЕРЕЛА ПРАВА: ЩОДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

За традицією в системі окремих галузевих наук, навчальних курсів розглядається питання про форми та джерела права. В літературі здавна звертається увага на багатозначність і нечіткість цих понять, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визначалися нормативно-правові акти. Не змінилися погляди правників із цього приводу і зараз. В багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В. Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, які належать до формальних джерел права [1, 5]. Таку ж саму ідею проводять і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-спеціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне загальнообов’язкове значення.

Дослідженню джерел та форм права присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Н.Г. Александров, Жан-Луї Бержель, Ю.М. Оборотов, В. Гайворонський, Рене Давид, С.Л. Зівс, С.Ф. Кечек’ян, Н.М. Коркунов, С.А. Кузнєцов, М.М. Марченко, П.П. Музиченко, Л.І. Петражицький, Г.Ф. Шершеневич та інші.

Особливістю досліджуємого моменту є той факт, що вивчаючі категорії „форма” та „джерело” знаходять суперечливі висновки в загальній теорії права.

Таким чином, здійснюючи наукові пошуки необхідно з’ясувати сутність понять „форма” та „джерело” права.

Насамперед, слід зазначити, що вирішення питань, що стосуються визначення понять форма та джерело права є похідним від вирішення проблем праворозуміння і визначення самого поняття права. Успішне вирішення проблем праворозуміння важливе не лише саме собою, як правова самоцінність і самодостатність, а у зв’язку з пізнанням інших, нерозривно пов’язаних з поняттям права явищ і категорій та понять, що їх відображають. Особливо важливою при цьому є розробка проблем, що стосуються форм і джерел права, які цілком залежать від вирішення проблем, безпосередньо пов’язаних з уявленням про право та визначенням поняття права. За допомогою уявлень про право можна судити про природу й характер його джерел і, навпаки, на підставі специфічних особливостей тих чи інших форм, джерел права, можна судити про його природу й характер.

При розгляді конкретних форм і джерел права представляється доцільно звернути увагу на різні точки зору щодо тлумачення їх понять. Вивчення форм права, досить слушно відзначає Д.А. Керимов, „имеет чрезвычайно важное теоретическое и практическое значение не только потому, что организует и выражает вовне сущность и содержание права, но также и потому, что от их особенноятей зависят многие факторы правовой жизни: общеобязательность, нормативность, степень юридической силы правовых актов, методы и способы правового регулирования общественных отношений и т.д. Многообразие форм права предполагает определение их общего понятия, на основе которого окажется возможным вскрыть особенности и назначение каждого из них” [2, 114].

Характеризуючи поняття „форма права” слід вказати, що:

1. форма права, як і саме право, багатогранна та багатозначна. Слід зазначити, що форма права як юридична категорія бере свій логічний початок і тісно переплітається з формою як загальнофілософською категорією. При цьому, остання визначається як „спосіб існування і вираження змісту” матерії що розглядається; як спосіб організації, вираження внутрішнього зв’язку і способу взаємодії елементів і процесів між собою із зовнішніми умовами, навколишнім світом та ін. Окрім того, форма права має також соціологічний аспект, так як відображає у собі ті чи інші соціальні реалії, які склалися у даному суспільстві;
   
2. форма права, як і форма любого іншого явища чи процесу, не існує сама по собі, у відриві від його соціально-класової сутності і змісту. Вона набуває тільки тоді визначений соціальний зміст і стає соціально значущим феноменом, коли відображає конкретну, суворо визначену соціально-класову сутність і наповнюється відповідним соціально-класовим змістом. Без цього форма права, як зазначає М.М. Марченко, „выступает лишь как голая, в социальном плане ничего не значащая абстракция” [3, 32];
   
3. в процесі визначення поняття форми права важливо враховувати те, що вона, будучи в методологічному плані невід’ємно пов’язаною, „похідною” від „форми” як філософської категорії, в теоретичному та практичному плані виступає в якості парної категорії по відношенню до „змісту”. Це означає, що: а) форма і зміст знаходяться у тісному діалектичному зв’язку і взаємодії один з одним та доповнюють один одного; б) форма права і його зміст, незалежно від того, якою своєю стороною (ціннісною, волевою, соціальною, матеріальною та ін.) воно проявляється, виступають як дві різні плоскості, два різних зрізу одного і того ж явища – права; в) форма права і його зміст як парні категорії знаходяться не тільки у взаємному зв’язку і взаємодії один з одним, але й одночасно вони також проникають один в одного, переходять один в одного;
   
4. при розгляді форми права необхідно мати на увазі, що форма права як і всі його інші компоненти постійно розвиваються, тобто являється динамічним явищем. Так як під впливом навколишнього економічного, соціального, політичного середовища форма права також підлягає змінам, тобто постійно розвивається, видозмінюється та удосконалюється. При цьому, якщо у змісті права навколишнє середовище знаходить своє безпосереднє відображення, то у формі воно відображається в основному через його зміст, опосередковано. Зміни, які відбуваються в економіці, політиці, соціальній та інших сферах життя суспільства і держави, виявляють прямий вплив на сутність і зміст права, а побічно – на форми права.
   

На підставі зазначеного, можемо констатувати, що система правил поведінки – це зміст права, а структурна організація цієї системи правил – внутрішня форма права.

Таким чином, можемо зазначити, що форма права – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього вираження права.

Поняття „джерело” права само по собі і в співвідношенні з іншими категоріями та поняттями, особливо з формою права, має велике теоретичне та практичне значення. Саме тому спочатку римські юристи, а потім і наступне покоління юристів приділяли йому підвищену увагу [4; 5]. В теоретичному плані чітке уявлення про поняття і зміст джерел права є передумовою для чіткого уявлення про такі нерозривно пов’язані з ним та в значній мірі залежних від нього категорій та понять, як характер і зміст права, система права, галузь та інститут права та ін. В практичному плані чітке уявлення про джерела права (їх поняття, види, зміст) створює умови для подальшого удосконалення і відповідно підвищення ефективності правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних органів.

Дискусії щодо визначення поняття джерело права періодично виникають в науці. Так, С.Ф. Кечек’ян писав, що дане поняття „принадлежит к числу наиболее неясных в теории права. Не только нет общепринятого определения этого понятия, но даже спорным является самый смысл, в котором определяются слова „источник права” [6, 3].

Аналогічні за характером твердження щодо спірності поняття „джерело права” мають місце у сучасній літературі. Так, Ж.-Л. Бержель вказує, що „неопределенность понятия и термина „источник права” нередко возникает потому, что этим термином принято одновременно обозначать и содержательные и формальные источники права… Это прежде всего „созидательные силы права”, составляющие его „содержательные (сущностные) источники”, и называются они так потому, что обеспечивают нормы материальной основой” [7, 96].

Існування різних поглядів щодо визначення змісту поняття і терміна „джерело права” вказує на те, що ми маємо справу зі складним, багатостороннім та неоднозначним явищем. Аналізуючи різні точки зору відносно визначення поняття “джерело права”, його змісту та призначення, слід зазначити, що „джерело права”, як і саме право, не слід визначати однобічно. У зв’язку із цим “джерело права” слід розглядати з різних сторін і в різних аспектах.

По-перше, на етимологічному рівні джерело – це те, що дає початок чому-небудь звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало [8, 218]. Тлумачний словник також дає наступне визначення – той або те, від кого або звідки довідуються про що-небудь; спеціальна писемна пам’ятка, документ, на підставі якого будується наукове дослідження [9, 256].

Базуючись на вищезазначених поняттях дослідники джерел права бачать у цій правовій категорії безліч уявлень про сутність джерела. Зміст питання джерела права має дві сторони: з однієї сторони, це питання сили, що створює право, з іншої – питання про силу, що надає праву загальнообов’язковий характер [10, 32]. Для більш глибокого проникнення в методологічну суть поняття „джерела права”, за словами П.П. Музиченка, необхідно застосувати таку теоретичну категорію як „правотворення” [11, 110].

За своєю правовою природою правотворчий процес потребує врахування цілого ряду об’єктивних факторів, які об’єктивуються в створюваних правових нормах і є їх джерелом. До таких факторів-джерел відносяться економічні, соціальні, політичні, природні, культурологічні і юридичні характеристики.

Отже, по-друге, джерело права це природні (географічні, кліматичні, біологічні), соціальні, політичні, ідеологічні, культурологічні фактори, які безпосередньо впливають на процес правотворення та опосередковано на правотворчий процес і, відповідно на саме право. Так, у ХVIII ст. Монтеск’є, досліджуючи процес впливу кліматичних умов на право, писав: „Если справедливо, что характер ума и страсти сердца чрезвычайно различны в различных климатах, то законы должны соответствовать и различию этих страстей, и различию этих характеров” [12, 272]. А.Нашиц зазначає, що природні фактори відіграють роль сили, яка впливає на правове регулювання і це більш ніж очевидно [13, 39]. Щодо інших факторів, то слід констатувати, що право виникає не на „голому” місці, а воно відображає ступінь відповідного впливу культури, як одного із соціальних факторів, на процес правотворення.

По-четверте, на процес правотворення впливають матеріальні (економічні) фактори. Виходячи з природи та характеру даного джерела права його називають матеріальним джерелом права.

Окрім зазначеного, джерело права розуміють як: а) сили, що створюють право (наприклад, воля Бога, народна воля, ідея справедливості, державна влада тощо); б) матеріали, які покладені в основу того чи іншого законодавства (наприклад, римське право покладено в основу німецького цивільного кодексу); в) історичні пам’ятки, які у минулому мали значення діючого права; г) засоби пізнання діючого права.

Слід зазначити, що джерело права розглядається також і в філософському та формально-юридичному плані. При розгляді джерела права з філософської точки зору необхідно основну увагу звертати на те, які за характером (ліберальні, консервативні) філософські ідеї лягли в основу тієї чи іншої правової системи, того чи іншого джерела права; на базі яких філософських конструкцій утворюється та чи інша правова система і, відповідно, система права.

Розглядаючи джерело права у формально-юридичному сенсі, то основна увага концентрується на засобах та способах внутрішньої організації правової матерії, а також на формах її зовнішнього вираження. При цьому, джерело права розуміється як спосіб вираження (оформлення) та закріплення норми права або як те, звідки юристи-практики черпають знання про норми позитивного права.

У юридичній літературі періодично (з кінця XIX – на початку XX ст.) розглядалось питання щодо джерел об’єктивного та суб’єктивного права. При цьому, суб’єктивне право визначалось як „нравственная возможность, или иначе, как законная свобода что-то делать или требовать” [14, 775], а об’єктивного право розглядалось як „самый закон, определяющий эту свободу” [14, 776].

Окрім того, в наш час, джерела права класифікують за різними підставами. Зокрема, в залежності від природи, характеру, ступеня визначеності та форм вираження всі джерела розподіляють на реальні та формальні, на первинні та вторинні.

Але не залежно від критеріїв класифікації джерел права, від їх поняття та змісту всі вони виступають в рамках тієї чи іншої правової системи як єдине ціле, яке формує правову систему та наповнює її нормативним змістом.

Розглядаючи питання щодо поняття та змісту джерел права необхідно дослідити важливу проблему співвідношення поняття джерела права з поняттям форми права.

Г.Ф. Шершеневич віддавав перевагу терміну „форми права”, так як форма – це спосіб існування і зовнішнього вираження змісту, а „джерела” – це те, від чого виникає, походить щось. Отже, законодавство – це форма права, а не його джерело. В цьому сенсі, слід зазначити, що різноманітність поглядів на джерела права існує тому, що: 1) одні дослідники визначають джерела права як форму створення права; 2) другі – як підставу виникнення права; 3) треті – як фактори, що обґрунтовують право в об’єктивному розумінні; 4) четверті – як ознаки обов’язковості юридичних норм; 5) п’яті – як різні форми вираження права, тобто загальної волі.

Думка про те, що поняття „джерела права” і „форми права” мають різне значення і не можуть ототожнюватися, висловлювалась і видатним українським правником С. Дністрянським. Він вважав, що право має свої джерела (суспільні зв’язки), соціальні основи (звичаї, авторитет суспільного зв’язку, воля членів останнього) та певні соціальні форми (звичаєве право, закони, „право юристів”, судове право) [15, 116].

На наш погляд, поняття „джерела права” і „форми права” не слід ототожнювати. Вони тісно взаємопов’язані, але не збігаються. Адже „форми права” показують, як зміст права організовано і виражено зовні, то „джерела права” – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Література:

1. Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) // Право України. – 1999. – №6.
   
2. Керимов Д.А. Методология права. Предмет, функции, проблемы философии права. М., 2000.
   
3. Марченко М.Н. Источники права: учеб. пособие. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005.
   
4. Памятники римского права. Институции Юстиниана / Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Томсинова. М., 1998.
   
5. Источники (формы) права: вопросы теории и истории: Материалы Всеросийской научной конференции / Отв. ред. В.В. Момотов. Краснодар, Кубанский государственный университет. М., 2002.
   
6. Кечекьян С.Ф. О понятии источника права: учене записки МГУ. Вып. 116. Кн. 2. М., 1946.
   
7. Бержель Жан-Луи. Общая теория права. М., 2000.
   
8. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь; ВТФ „Перун”, 2001.
   
9. Ожегов С. И. и Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и фразеологических выражений / Российская академия наук. Інститут русского язика им. В. В. Виноградова, – 4-е изд., дополненное. – М.: Азбуковник, 1999.
   
10. Шебанов А. Ф. Форма советского права, „Юридическая литература”, 1968.
    
11. Музиченко П. Нове бачення проблеми джерел права // Юридический вестник, – 1998. – №3.
    
12. Монтескье Ш. О духе законов // История политических и правових учений. Хрестоматия. Белгород. 1999.
    
13. Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника. М., 1974.
    
14. Чичерин Б. Философия права. М., 1900 // История политических и правових учений. Хрестоматия. Белгород. 1999.
    
15. Возний В. Правова концепція С. Дністрянського // Право України. – 1999. – №6.
    

С.С.Сон

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ УЧАСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ

Питання аналізу регуляторних правових механізмів у сфері участі політичних партій в місцевих та регіональних виборах неможливо досліджувати повною мірою, не визначившись із тими стандартами, що розроблені у відповідній сфері міжнародним співтовариством та не дослідивши відповідний досвід окремих держав, насамперед тих, які розвиваються у політико-правових умовах, подібних до вітчизняних. Специфіка відповідного дослідження полягає у необхідності аналізу його політичної та міжнародно-правової складової, що, на жаль, не завжди можна побачити у працях сучасних авторів.

Дослідники зазначають, що з утвердженням у світі загальнолюдських цінностей як базової засади побудови справедливого суспільного порядку зростає роль міжнародно-правових норм у регулюванні внутрішньодержавних процесів. Предметом регулювання міжнародного права стають не лише питання міждержавних відносин, а й правовідносини, що виникають в конкретних національних державах у зв’язку з дотриманням прав людини і громадянина [4].

Як зауважив Велігодський В.М., «місцеві вибори це не тільки виборчий процес, але й велика політика, яка на них формується та реалізується», при цьому у більшості європейських країн таку політику забезпечують політичні партії, як конституційні інструменти зв'язку між виборцями та органами місцевого самоврядування [2]. Як зазначається у матеріалах Додаткової наради ОБСЄ 2006 р., політичні партії є життєво необхідними для ефективного функціонування громадянського суспільства, оскільки вони є єдиними представницькими інститутами, які мають можливість узагальнювати разом суперечливі інститути різних груп та трансформувати їх в узгоджений політичний курс.

Відповідно до сучасній європейській правовій доктрині, політичні партії є усталеним та законним засобом вираження політичних інтересів у відповідних процесах в демократичному та плюралістичному суспільстві, вони сприяють підтриманню впорядкованого, законного та відкритого управління; шляхом об’єднання, сумісного розгляду й обговорення конкуруючих вимог вони прагнуть розробляти більш узгоджений та стійкий політичний курс. Політичні партії є важливим інститутом посередництва між державою та її громадянами, що необхідно не лише для формування влади, але й для створення ефективної опозиції, вони характеризуються спільними переконаннями їх членів, сукупністю ідей або певною політичною філософією [1]. Політичні партії вносять вклад в процеси демократизації на регіональному та місцевому рівні шляхом пошуку легалізації власних повноважень з боку виборців, через інтеграцію громадян в процес демократизації, розробку платформ и програм для стійкого и та ефективного управління (або розробляючи політичні альтернативи та граючи стримуючу та урівноважуючу роль в якості опозиції), пропонуючи ненасильницькі шляхи вирішення конфліктів.

Крім того, як визнають експерти Комітету виборців України, є необхідність окреслити основні параметри міжнародних виборчих стандартів як орієнтири при визначенні демократичності українського законодавства, його відповідності ідеям вільних і чесних виборів [4].

До визначення поняття «міжнародних стандартів» є різні підходи, основною ідентифікаційною ознакою яких є визначення джерел міжнародних стандартів. Окремі сучасні дослідники ототожнюють міжнародні стандарти з міжнародним правом, поділяючи «мінімум міжнародних правових стандартів» на три категорії:

- цілі або завдання, що визначаються міжнародним правом;

- права і обов’язки особи і політичних партій та груп;

- поєднання специфічних обов’язків, програмних зобов’язань і відповідальності та прав, що є обов’язковими для держави [4].

Слід вказати, що досить часто міжнародні стандарти ототожнюються з міжнародним правом, при цьому “мінімум міжнародних правових стандартів” можна розподілити на три категорії:

- цілі або завдання, що визначаються міжнародним правом;

- права і обов’язки особи і політичних партій та груп;

- поєднання специфічних обов’язків, програмних зобов’язань і відповідальності та прав, що є обов’язковими для держави.

Джерела міжнародних стандартів для участі партій у регіональних та місцевих виборах можна класифікувати наступним чином:

- загальні (ухвалюються для усіх членів міждержавного об'єднання);

- субрегіональні (ухвалюються для декількох країн об'єднання, наприклад для держав-членів Ради Європи з числа колишніх радянських республік);

- конкретизовані (ухвалюються для конкретної держави – члена об'єднання, наприклад, Рекомендації ОБСЄ № 192 (2006) про місцеві та регіональні вибори в Україні [5]);

- двосторонні (ухвалюються між міждержавним об'єднанням та державою, яка на входить до такого об'єднання).

Під міжнародними стандартами виборів сучасні автори розуміють «загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою якнайповнішої реалізації виборчих прав громадян» [4].

Експерти ОБСЄ вважають завдання розробку міжнародних стандартів досить складною та делікатною, насамперед через те, що політичні партії репрезентують місцеві інтереси. Джерелом таких стандартів вони вважають досвід, отриманий під час сприяння політичним партіям, в контексті зміцнення аналітичного та управлінського потенціалу, покращення представленості жінок, молоді та етнічних меншин, розширення мережі міжнародних контактів, в контексті зміцнення багатопартійних систем та покращення взаємозв’язку між партіями та громадянами, інтереси яких вони презентують.

Аналізуючи наведені документи, експерти Комітету виборців України роблять загальний висновок про «нечіткість загальноприйнятих вимог до виборчого процесу і їх нездатність запобігти порушенням у волевиявленні громадян» [3].

Окремі дослідники вказують, що у міжнародних стандартах «декларуються лише принципи, основоположні засади справедливих і вільних виборів, але відсутні реальні механізми їх реалізації», що є «особливо актуальним з огляду на те, що в сучасних умовах удосконалились технологічні прийоми зацікавлених сил у порушеннях виборчого процесу, фальсифікації результатів виборів тощо», вони вказують на «неврахування регіональних та субрегіональних особливостей реалізації виборчого права у встановленні міжнародних стандартів» та визнають наявність протиріч «в актах різного рівня, що складають міжнародні виборчі стандарти» [3].

Сучасна правова доктрина не містить загальновизнаного розуміння категорії міжнародних стандартів у сфері виборів, але урахування відповідних міжнародних документів є безумовно необхідним для вдосконалення національних механізмів участі політичних партій у місцевих виборах.

Водночас можна казати про те, що українське законодавство є досить повною мірою адаптованою до міжнародних стандартів виборів, насамперед в контексті європейських стандартів. При цьому актуальними стають не аспекти удосконалення нормативної бази щодо участі політичних партій у місцевих виборах, а питання вдосконалення організаційних форм реалізації відповідних стандартів, підвищення культури та правосвідомості відповідних учасників виборчого процесу.