Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Застосування психолінгвістики в судовій психології (до історії питання) Становлення та розвиток кооперативного законодавства великобританії у xix ст. Проблемні аспекти процесуального положення малолітньої особи під час провадження у суді першої інстанції Органи внутрішніх справ у механізмі реалізації та охорони виборчих прав громадян україни Визначення правової природи та місця канонічного права в системі права Основні особливості інформації як об'єкта права К вопросу о расследовании преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими работниками

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Васильєва Л.Л.

ЗАСТОСУВАННЯ ПСИХОЛІНГВІСТИКИ В СУДОВІЙ ПСИХОЛОГІЇ (ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ)

О.О.Леонтьєв визначає психолінгвістику як науку, предметом вивчення якої є співвідношення між системою мови та мовною здатністю [3, с.106]. Психолінгвістика є галуззю знань на межі психології та лінгвістики. Об’єкт вивчення психолінгвістики – сукупність мовленнєвих подій або мовленнєвих ситуацій, а предмет – співвідношення особистості зі структурою та функціями мовленнєвої діяльності (з одного боку) та мовою як головною “утворюючою” образу світу людини (з іншого боку).

Мовлення є одним з важливих джерел інформації в слідстві. Тому перед психолінгвістикою постають два завдання: атрибуція (встановлення авторства тексту – його приналежності або не приналежності даній особі) та отримання інформації про категоріальні ознаки суб’єкта (вік, стать, соціальна група, рідна мова, регіональне походження тощо).

Для цього можна використовувати метод “семантичного інтегралу” В.Батова та Ю.Сорокіна [1]. Принцип застосування цього метода полягає у співставленні результатів семантичного шкалювання тексту та текстів, що a priori належать особі, авторство якої припускається ймовірним, або різним таким особам.

Основним джерелом атрибуції на сьогоднішній день залишається графологічна експертиза – аналіз конфігурації почерка, конфігурації та структури слів, орфографії, характеру штрихів в словах, особливості підпису, співвідношення розмірів підпису та тексту, розташування тексту на аркуші, структури рядків та інших зовнішніх ознак.

У випадках, коли завданням експертизи не є атрибуція, роль психолінгвістики збільшується.

Психолінгвістика в змозі:

• визначити автора змісту тексту (того, хто його створив, але не обов'язково власноручно записав) та його виконавця (того, хто записав). Адже на нижчих рівнях породження текст відображує індивідуальні психолінгвістичні особливості виконавця, але його загальна структура і композиція може бути йому чужою. Отже – належати власне автору;
  
• визначити можливість умисного викривлення письмового мовлення (наприклад свідоме писання з помилками). С.М.Вул встановив стійкість деяких ознак письмового мовлення навіть при її навмисному викривленні, а також окремі особливості динаміки такого мовлення: “Наприкінці тексту зменшується кількість помилок і збільшується зв'язність викладення” [2, с.56];
  
• ідентифікувати того, хто говорить та виявити його категоріальні ознаки за особливостями усного мовлення. Серед головних особливостей усного мовлення виділяють фонетичні та семантико-граматичні. Фонетичні особливості усного мовлення бувають індивідуальними та груповими. Серед індивідуальних найдостовірнішими є тембр, гучність, інтонація, темп мовлення, характер, тривалість та розподіл пауз, характер та ступінь логічного виділення, ступінь фонетичної редукції. Серед групових – діалектичні риси, іншомовних акцент, додержання тих норм промовляння, які були засвоєні людиною в дитинстві та юнацтві. Семантико-граматичні ознаки усного мовлення враховують: характер заповнення пауз, вибір слів та конструкцій, ступінь виразності, лексикон та здатність адекватного його використання, рівень мовленнєвої культури, ступінь організованості тексту.
  
• встановити вікову групу, до якої належить особа, її соціальну та професійну приналежність;
  
• визначити стан автора-виконавця тексту на основі самого усного чи письмового тексту;
  
• встановити ступінь навмисного викривлення подій у висловлюваннях. Теоретичні та експериментальні дослідження встановили, що “при плануванні і реалізації неправдивого висловлювання автор його, зазнаючи певних труднощів, актуалізує слова, що мають порівняно невелику частоту вживаності як в його індивідуальній мовленнєвій практиці, так і в практиці мовленнєвого спілкування тієї соціальної групи, в яку він входить” [4, с.37]. Проблема визначення правдивості висловлювань активно розроблялась А.Р.Лурією. Він є автором поліграфу – пристрію, який, за висловлюванням П.Мейсона, встановлює скоріше не хибність а істинність свідчень, адже факт наявності у піддослідного реакції доводить неправдивість відповіді в значно меншій мірі, ніж відсутність реакції – її істинність або відсутність наміру збрехати;
  
• наявність впливу слідчого на піддослідного та навіювання йому необхідних показань;
  
• визначити достовірність переводу усного мовлення піддослідного в письмову форму.
  

Ще в 1974 році В.І.Батов на одній з конференцій криміналістів запропонував говорити про судово-психолінгвістичну експертизу як про різновид судово-психологічної експертизи і був підтриманий тогочасним провідним спеціалістом з психологічної експертизи М.М.Коченовим. Фактично під час експертизи документів та інших письмових текстів термін “судово-психолінгвістична експертиза” сьогодні є загальновживаним.

Література:

1. Батов В.И., Сорокин Ю.А. Атрибуция текста на основе объективных характеристик (итоги експеримента) // ИАН ОЛЯ. Т.34., 1975. - С. 10- 25.
   
2. Вул С.М. Характер и пределы изменений письменной речи при ее преднамеренном искажении // Материалы ІІІ Всесоюзного симпозиума по психолингвистике. М., 1970. - С.44-64.
   
3. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. - М., 1969. - 264с.
   

Г.А. Волошкевич

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КООПЕРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ У XIX СТ.

Початок XIX ст. в історії Великобританії був позначений появою та бурхливим розвитком кооперативного руху в країні. Складні соціально-економічні проблеми (зростання цін на основні види промислових та харчових продуктів, підвищення вартості житла, зменшення реальної заробітної платні та інші) обумовили поширення у англійському суспільстві різноманітних кооперативних форм самозахисту.

Вже під час заснування перших англійських кооперативів їх організатори зіткнулися з проблемою відсутності належним чином розробленого кооперативного законодавства. Молодий вік кооперації, її незначний кількісний склад і малозначність тієї ролі, яку вона на перших порах відігравала в економічному житті країни, не створювали перед представниками влади, з їх погляду, нагальної потреби встановлення окремих правових норм, які б визначали правовий статус кооперативних товариств. За влучним виразом одного з німецьких дослідників, перші споживчі товариства “у правовому відношенні повисли в повітрі і перебували, так би мовити, поза законом” [1].

Наявність значених прогалин в англійському законодавстві не дозволяло визнати утворені кооперативи в якості повноправних суб’єктів правовідносин, що у свою чергу унеможливлювало їх стабільне та ефективне функціонування. Так, споживчі товариства, які були найбільш поширені у тогочасній Англії, не лише не могли від свого імені організувати і провадити торгівлю, а й орендувати з цією метою необхідні приміщення та організовувати власні виробничі комплекси. При порушені їх прав недобросовісними партнерами або власною адміністрацією, товариства не мали можливості звернутись до суду з відповідним позовом. Типовим у цьому відношенні є випадок, що стався з одним з перших англійських споживчих кооперативів. Коли його представники встановивши факт крадіжки здійсненої членом правління кооперативу, звернулись до адвоката, той заявив наступне – ““союзна лавка”, не має прав юридичної особи і тому не може притягувати до суду” [2]

Подібне становище було загалом характерним для більшості європейських держав того часу. Тому, щоб легалізувати свою діяльність кооператорам доводилось використовувати вже існуючі правові форми договірних об’єднань. Так, у Великобританії кооперативи розпочинали свою діяльність під виглядом “friendly societies” (каси взаємодопомоги) [3]. Однак подібна легалізація фактично не приносила значної користі кооператорам, оскільки обмеження у торгівельній діяльності, які встановлювались згідно закону 1836 р. для цього виду товариств, не дозволяли здійснювати кооперативам свої основні функції.

Подібні законодавчі перепони протягом тривалого періоду стримували кооперативний рух в Англії. Проте, зростання матеріальних та духовних потреб представників різних прошарків суспільства і їх ефективне забезпечення завдяки діяльності кооперативних товариств, врешті зумовили появу значного числа нових кооперативів та привернули до них увагу англійських політичних діячів. Християнські соціалісти виступили з активною підтримкою кооперативного руху і ініціювали створення спеціальної парламентської комісії. Останній було поставлено завдання здійснити, на основі норм діючого законодавства та статутів товариств, розробку першого кооперативного закону [4].

Наслідком законотворчої роботи англійського парламенту стала поява у 1846 р. “Акту про промислові та економічні товариства”, статті якого вперше визначили та закріпили правовий статус споживчих кооперативів [5].

Законом 1846 року, уряд запроваджував явочний порядок заснування споживчих товариств, з наступною їх реєстрацією спеціальним чиновником-реєстратором. Якщо, на переконання чиновника, статут був укладений неналежним чином або принципи діяльності об’єднання споживачів далекі від кооперативних він міг відмовити в його реєстрації, однак члени-засновники завжди могли оскаржити це рішення у суді.

Подальший розвиток кооперативного права Англії характеризувався розширення прав кооперативних організацій і був пов’язаний з прийняттям законів про акціонерні кампанії 1852 та 1862 року. За законом 1852 року “the Industrial Societies Act” кооперативні товариства отримали права юридичних осіб, і їм було дозволено самостійно проводити торгово-промислові операції. Внесення означеної норми стало важливим кроком вперед у розвитку англійської кооперації, позаяк розширювало сферу її господарської діяльності та сприяло покращенню її фінансового становища. У той же час, істотним недоліком даного нормативного акту стало закріплення принципу солідарної відповідальності членів по боргам товариства усім своїм майном [6]. В умовах становлення перших кооперативних установ, коли досить частими були помилки в організації їх діяльності, що призводили до значних збитків, а то й банкрутства, введення в дію цього положення суттєво загальмувало як приплив членів до товариств, так і утворення взагалі" нових кооперативів. Лише у 1862 році вийшов новий закон, що обмежив відповідальність членів-товаришів розмірами їх пайових внесків. Прийняття цього закону, за висновками дослідників, справило благодійний вплив на кооперативний рух в країні та зумовило інтенсивний розвиток споживчих товариств [7]. Крім того, закон 1862 року надавав право одним товариствам вступати до складу інших, що відкривало шлях до правового оформлення союзних об’єднань англійських кооперативів, чим останні негайно скористалися. У 1863 році в м. Манчестері було утворено товариство гуртових закупок (Cooperative Wholesale Society), яке вже через декілька років об’єднало більше 450 споживчих товариств з різних куточків Англії і стало першим кооперативним союзом у Великобританії. .

Наступні зміни в англійському кооперативному праві відбулись з прийняттям нових законів про акціонерні кампанії в 1867 та 1876 роках, доповнених пізніше у 1893 році. Вони були спрямовані на створення якомога більш сприятливих умов для розвитку місцевих кооперативів. Зокрема, законом 1876 р. (“Industrial and Provident Act” 1876 р.) англійським кооператорам надавалась широка свобода самовизначення – при укладанні статуту свого товариства вони були вільні встановлювати будь які норми, виходячи з власних потреб. Навіть проведення ревізій здійснювалась самими членами товариства і лише у випадку внутрішніх протиріч, на вимогу 1\10 всіх пайовиків мін бути запрошений державний ревізор [8]. Єдине чого вимагав англійський уряд – це дотримання максимуму розміру пайового внеску, який не повинен був перевищувати 200 повних паїв. Також, запроваджувалися чисельні податкові пільги – кооперативи звільнялися від уплати державного збору за реєстрацію та прибуткового податку [9].

Результатом продуманої державної політики в галузі розробки та запровадження кооперативного законодавства став бурхливий розвиток різноманітних кооперативних асоціацій. В 90-х рр. XIX ст. в Англії вже нараховувалось більше 2 тисяч споживчих товариств, які охоплювали близько 20 % усього населення країни [10].

Підводячи підсумки ми можемо відзначити, що, протягом тривалого періоду відсутність належними чином розробленого кооперативного законодавства стримувала розвиток кооперативних організацій. Проте, усвідомлення важливого значення кооперативних форм самозахисту для значної частини населення та неможливість здійснення кооперативами своїх функцій у рамках чинного законодавства, змусило британський уряд вдатися до розробки відповідних правових норм. Результатом законодавчої діяльності стала поява серії законів, які визначили юридичний статус кооперативних товариств, закріпили спрощену процедуру їх організації та забезпечили товариствам широку свободу самовизначення, що у підсумку сприяло пожвавленню кооперативного руху в країні.

Література:

1. Кассау Т. Организация и практика потребительской кооперации в Англии. – Од., 1920. – С.З.

2. Тотомианц В. Курсы кооперации. Потребительные общества на Западе. – М., 1915. – С. 8.

3. Там само. – С. 24.

4. Озеров И.Х. Общества потребителей. Исторический очерк их развития в Западной Европе, Америке и России. – Спб.: Народная польза, 1900. – С. 23-24.

5. Кассау Т. Организация и практика потребительской кооперации в Англии. – Од., 1920. – С.З.

6. Там само. – С. 6.

7. Бородаєвський С. Історія кооперації. – Подебради, 1924. – С.50; Озеров И. Общества потребителей: исторический очерк их развития в Западной Европе, Америке и России. – СПб., 1900. – С.24.

8. Хейсин М. Наше кооперативное право // Союз потребителей. – 1908. – №46 – С.928.

9. Переяславський Ю. Обложение кооперативов на Западе // Союз потребителей. – 1910. – №20. – С. 489.

10. Озеров И. Общества потребителей: исторический очерк их развития в Западной Европе, Америке и России. – СПб., 1900. – С.23.


Гідулянова Є.М.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОЛОЖЕННЯ МАЛОЛІТНЬОЇ ОСОБИ ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні взагалі, а осіб, які на момент вчинення суспільно небезпечного діяння досягли одинадцяти років, але не досягли віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності (таких осіб за для відокремлення їх осіб від інших неповнолітніх, підкреслення їх специфіки, як суб’єктів кримінального процесу, а також задля зручності термінологічного використання пропонуємо називати малолітніми) особливо, пов’язана з необхідністю об’єктивного, обґрунтованого та заснованого на законі розгляду судом кримінальних справ.

У зв’язку з цим вельми актуальною постає проблема забезпечення прав та законних інтересів малолітньої особи під час провадження у суді першої інстанції.

Треба зазначити, що згідно до ч. 3 статті 447 КПК України розгляд справ про суспільно небезпечні діяння малолітніх проводиться у відкритому судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора та захисника. Що стосується вимог до судового розгляду справ про злочини неповнолітніх, - законодавством він також передбачений у відкритому судовому засідання. Проте частина 2 ст 20 КПК України зазначає на тому, що недосягнення особою, яка вчинила злочин, шістнадцятирічного віку є підставою для допущення за мотивованою ухвалою суду закритого судового розгляду справи. Що стосується справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені малолітніми, - жодних можливостей закритого розгляду справи малолітньої особи за ознакою віку чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає, що, на наш погляд, є значним його недоліком.

Звернемо увагу до міжнародно-правових актів, які регламентують це питання. Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. закріплює, що преса та публіка можуть не допускатися у судове засідання, коли цього вимагають інтереси неповнолітніх (ч.1 ст.6). Міжнародний пакт про цивільні та політичні права 1966 р. встановлює, що будь-яка судова постанова у кримінальній справі повинна бути публічною, за виключенням тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого (п.1 ст.14). Міжнародні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила) 1985 р. зобов’язують поважати право неповнолітнього на всіх етапах, за для того, щоби запобігти завдання йому шкоди через непотрібну гласність чи через заподіяння шкоди його репутації (п.8.1.). Як зазначає Г.Омельяненко, керуючись саме цим положенням, у країнах, які дотримуються Мінімальних стандартів, заборонено у справах осіб, які не досягли 16 років, допуск представників преси, забороняється повідомлення у засобах масової інформації відомостей про неповнолітнього і про обставини справи [1, с.82]. Треба погодитись з Пантелєєвим Б.Н., який зазначає, що світова спільнота вважає аксіомою, що молодь особливо сильно реагує на нанесення шкоди її репутації. Результати кримінологічних досліджень, які провадились у різних країнах, по питанням про нанесення шкоди репутації неповнолітніх свідчать про постійні негативні наслідки, пов’язані з разовим або постійним застосуванням до неповнолітніх таких визначень як «правопорушник» або «злочинець»[2, с. 14].

Пекінські правила підкреслюється важливість захисту неповнолітніх від негативних наслідків опублікування у заходах масової інформації повідомлень про їх справи (наприклад імен неповнолітніх, відносно яких проводиться слідство (див. п.8) та передбачають конфіденційність (закритість) судового процесу у таких справах як невід’ємну частину охоронюваного принципу всього судочинства і права неповнолітнього (див. п. 6). У статті 8 Правила 21 Пекінських правил зазначає, що матеріали справ неповнолітніх правопорушників повинні зберігатися суворо конфіденційно і не повинні передаватися третім особам. Доступ до таких матеріалів повинен бути обмежений кругом осіб, які безпосередньо займаються провадженням в цій справі, або інших осіб, які мають відповідні повноваження.

Виходячи в з вищенаведеного вважаємо доцільним закріплення на законодавчому рівні правила, відповідно до якого розгляд справ малолітніх повинен проводитись тільки у закритому судовому засіданні, а дані такого розгляду можуть бути розголошені лише у виключних випадках, таких як, наприклад, великий суспільний резонанс, викликаний вчиненим малолітнім діянням, з дозволу суду погодженого (враховуючи нестійку психіку малолітньої особи) самим малолітнім і його законним представником.

Ще однією, на наш погляд, дуже важливою проблемою постає обмеження, порівняно з іншими категоріями справ, кола питань, що підлягають вирішенню судом під час прийняття рішення у справі малолітнього. Адже за загальними правилами провадження у всіх кримінальних справах під час постановлення свого підсумкового рішення суд повинен вирішити широке коло питань, що визначено статтею 324 КПК України, серед яких: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; чи винен підсудний у вчиненні цього злочину; чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме; що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом; на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі; який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного; чи слід у випадках, передбачених статтею 96 КК України, застосовувати до підсудного примусове лікування; чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки та інші. Під час постановлення вироку у справах про злочини неповнолітніх закон (стаття 445 КПК України) передбачає необхідність вирішення додатково питань щодо можливості звільнення неповнолітньго від покарання з випробуванням чи застосування покарання, не зв’язанного з позбавленням волі, питання про необхідність призначення неповнолітньому громадського вихователя.

Іншим чином кримінально-процесуальне законодавство регламентує перелік питань, які підлягають вирішенню судом по справах про суспільно небезпечні діяння малолітніх. Так стаття 448 КПК України визначає, що заслухавши у судовому засіданні думки прокурора і захисника щодо справи малолітнього, суд виходить у нарадчу кімнату для винесення ухвали або постанови, де вирішує такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого провадилося досудове слідство; чи винна у цьому діянні особа, щодо якої розглядається справа; який саме примусовий захід виховного характеру, з передбачених частиною другою статті 105 КК України, має бути застосовано до цієї особи.

Таке обмеження кола питань, що підлягають вирішенню судом під час прийняття рішення у справі малолітнього здається доволі незрозумілим, адже на наш погляд суд і у справах малолітніх повинен встановити, чи присутні у скоєному малолітнім діянні всі інші крім суб’єкту елементи складу злочину, чи підлягав би малолітній покаранню за вчинене ним суспільно небезпечне діяння у разі, якщо він досяг би віку з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності (наприклад у разі, якщо останній знаходився на момент вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності).

До того ж вважаємо, що під час розгляду будь-якої кримінальної справи, у тому числі справи про суспільно небезпечне діяння, що вчинене малолітньою особою, суду під час винесення рішення по справі необхідно вирішувати і питання про те, що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими у ході вчинення суспільно небезпечного діяння та на кого повинні бути покладені судові витрати по справі і в якому розмірі.

Виходячи з наведеного вважаємо за доцільне вирішення цього питання шляхом встановлення на законодавчому рівні окремої кримінально-процесуальної норми, що втілить у собі всі обставини, що підлягають встановленню судом у справах про суспільно небезпечні діяння малолітніх як під час їх судового розгляду, так і під час вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.

Література:

1. Омельяненко Г. Адаптація кримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справах неповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів. // Право України.-2002. №5.- С.81-86.
   
2. Пантелеев Б.Н. Адвокаты и несовершеннолетние: особенности взаимодействия в информационной сфере. //Адвокатская практика. – 2004.- №2.- С.13-17.
   

Гудзь Людмила Вячеславівна

ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ОХОРОНИ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Найважливішим завданням реалізації виборчих прав громадян є організація ефективної взаємодії і координації діяльності виборчих комісій всіх рівнів з правоохоронними органами. Від якості такої взаємодії залежать забезпечення законності, своєчасне виявлення, попередження і припинення злочинів і правопорушень під час підготовки і проведення виборчих кампаній.

Правовою основою взаємодії органів внутрішніх справ з виборчими комісіями є Закони України «Про Центральну виборчу комісію» [1], «Про вибори Президента України» [2], «Про вибори народних депутатів України» [3], «Про міліцію» [4] тощо.

Порядок взаємодії виборчих комісій, прокуратури, органів внутрішніх справ, а також вирішення питання про координуючу роль одного з них у протидії електоральним правопорушенням визначається значною мірою повноваженнями зазначених органів, тими заходами правового реагування, які він уповноважений застосовувати. Насамперед слід відзначити, що прокуратура має у своєму арсеналі правові засоби реагування стосовно будь-яких порушень закону, тоді як органи внутрішніх справ і виборчі комісії мають у цьому плані обмежені повноваження і можуть протидіяти лише злочинам та адміністративним правопорушенням.

З питання звернення ЦВК до правоохоронних органів було вибрано і досліджено 107 постанов ЦВК, ухвалених нею в період серпня-грудня 2004 р. та січня 2005р. Аналіз цих постанов свідчить про те, що у 66 випадках ЦВК було ухвалено рішення про направлення звернення до відповідних правоохоронних органів. Предмет скарги стосувався: підготовки та проведення виборів Президента України 31 жовтня 2004 р. – 54 випадки, повторного голосування 21 листопада 2004 р. – 11 випадків ( з них стосуються проведення передвиборної агітації до офіційного призначення повторного голосування 21 листопада 2004 р.), повторного голосування 26 грудня 2004 р. – 1 випадок.

Адресатом звернення ЦВК у більшості випадків були органи Міністерства внутрішніх справ України. Так, досліджено 66 постанов ЦВК, якими направлялося звернення до правоохоронних органів, встановлено, що у 65 випадках вони направлялися до органів МВС: у 14 випадках безпосередньо до цього Міністерства, а в 51 – до його територіальних органів (міських та обласних управлінь та управлінь). Лише в одному випадку таке звернення було направлено до Генеральної прокуратури України [5;с.70-73].

Аналіз проведеного дослідження говорить про те, що адресат звернення ЦВК щодо необхідності проведення перевірки про порушення виборчого законодавства у законодавстві визначений не чітко. У перелічених вище законах йдеться про «відповідні правоохоронні органи». За такого формулювання ЦВК може направити своє звернення будь-якому органу, який підпадає під категорію правоохоронного. Хоча в нашій країні є багато органів, які за законом підпадають під категорію правоохоронних, але до компетенції яких не може входити розгляд питань, які можуть бути предметом звернення ЦВК.

Так, відповідно до ст.2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» правоохоронними органами є органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи держаної податкової служби, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють право застосовні або правоохоронні функції. Тому виникає необхідність внесення пропозиції уточнити адресата звернення ЦВК – замість вживання у виборчому законодавстві неконкретизованого поняття «відповідні правоохоронні органи» передбачити перелік конкретних правоохоронних органів, які можуть бути таким адресатом – прокуратура, міліція, СБУ тощо.

При складній організації органів внутрішніх справ піддати аналізу всю сукупність форм, які застосовуються в діяльності як усієї системи ОВС, так і окремих її підрозділів щодо сприяння виборчим комісіям, вельми важко. Згідно з усталеною в українській правовій науці класифікацією діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення, охорони і захисту конституційних прав і свобод громадян поділяється на нормотворчу, організаційну, профілактичну, правозастосовчу і правоохоронну.

Визнаючи основні функції органів внутрішніх справ як одного із правоохоронних органів в Україні, слід зауважити, що особливо на цей орган покладаються обов’язки по охороні громадського порядку при проведенні масових агітаційних заходів (передвиборних зборів і зустрічей з виборцями, публічних передвиборних дебатів і дискусій, мітингів, демонстрацій та інших передвиборних заходів).

Проведення цих масових заходів пов’язана зі зміною маршрутів громадського транспорту, режиму роботи деяких торгових, комунальних та інших підприємств і організацій.

Незважаючи на організований характер проведення цих заходів, відбуваються зміни звичного для багатьох громадян режиму життя, так як їх проведення забезпечується наданням виборцям і виборчим блокам (партіям) громадських приміщень, вулиць і площ.

Тому слід погодитися з тими авторами, які діяльність органів внутрішніх справ по забезпеченню громадської безпеки та охороні громадського порядку при проведенні масових суспільно-політичних заходів розглядають як діяльність в особливих умовах [6; c.167].

У період виборів мають створюватися робочі групи щодо забезпечення законності проведення виборів і своєчасного реагування на електоральні правопорушення, до складу яких повинні входити представники прокуратури, виборчих комісій, органів внутрішніх справ. Включення до таких груп прокурорського працівника, який вміє оперативно реалізовувати делеговані йому повноваження щодо кримінального переслідування, і ,маючи вищу юридичну освіту, надавати неоціненну допомогу членам виборчої комісії у правовій оцінці дій учасників виборчого процесу у сфері цивільно-правових, трудових, фінансових відносин, що можуть мати значення для кваліфікації електорального правопорушення. Наявність у такій групі представника органів внутрішніх справ дозволить гарантувати оперативність у вжитті заходів забезпечення провадження по справі про адміністративне правопорушення, забезпечення заходів захисту учасників робочої групи.

Давно назріла необхідність серйозного кримінологічного моніторингу електоральних правопорушень, узагальнення досвіду взаємодії прокуратури, виборчих комісій, органів внутрішніх справ. Адже від того, наскільки будуть вирішені в найближчій перспективі означені проблеми, залежить ефективність забезпечення законності виборчого процесу.

Література:

1. Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.

№ 1932- IV // Відомості Верховної Ради України.- 2004.- № 36.

2. Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р.

№ 474- XIV в ред.. Закону від 18 березня 2004 р. № 1630 – IV // Відомості

Верховної Ради України.- 2004.- №20-21.

3. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р. № 1665- IV в ред. Закону від 7 липня 2005 р. №2777-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005.- №38-39.

4. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. № 565-XII (із змін.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991.- №4.

5. Мельник М.І. Правові позиції ЦВК щодо її звернень до правоохоронних органів. // Виборче законодавство України: проблеми і щляхи їх вирішення. – 2005.- С. 70-73.

6. Сергейчук В.Б. Гарантии свободы выборов депутатов Государственной Думы Федерального собрания РФ. Дис…. кан. юрид. наук.- 1996.- С.167.


Гулій Андрій

ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ТА МІСЦЯ КАНОНІЧНОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВА

Канонічне право займає в системі права держави відповідне місце. Яке саме? В своїх відповідях на це питання, юристи-теоретики значно розходяться в своїх відповідях. Ще за часів Римської імперії в епоху процвітаючого римського права існував поділ права на дві гілки: публічне та приватне право, де перше "обслуговувало" римську державу, а приватне право відносилося приватноправового інструмента простих громадян [1].

Спираючись на класичний поділ, багато з науковців і каноністів роблять спробу віднести церковне право до одного з названих інститутів, або саме церковне право поділяють на церковне публічне і церковне приватне право.

Державне, публічне право будь-якого народу є продуктом його історії і тому є залежним від змін у житті народу. В свою чергу, Церква вбачає джерелом свого права Божественне Одкровення, яке надане людям назавжди, взамін чого першооснова канонічного (церковного) права, його ядром, залишається незмінним на всі часи, як незмінні догми віри. На думку В.А. Ципіна церковне право зовсім самобутнє по відношенню до права будь-якого державного чи політичного утворення [2].

Щоб правильно аналізувати відносини між Церквою та державою, а значить між церковним і національним правом держави, не можна залишати поза увагою принципіальні відмінності між внутрішнім та зовнішнім церковним правом. На думку В.А. Ципіна держава може розглядати Церкву як публічну корпорацію і навіть надавати церковним правилам статус законів, вона також може визнавати її як приватну структуру і встановлювати які-небудь інші (не нормативні) норми для регулювання її існування тощо [2].

Дехто з каноністів, особливо це стосується католицьких авторів, підкреслюють незалежність і самостійність Церкви по відношенню до державної влади, включають взаємовідносини між державою і Церквою в предмет регулювання міжнародного права. За такою позицією, очевидно, криється представлення про те, що Церква це особливе державне утворення з всіма юридичними з цього наслідками (атрибутами) [2].

Немає серйозних аргументів відносити церковне право до області приватного права. Головний аргумент в захист цієї точки зору те, що релігія – це справа совісті, а не державного обов'язку, відповідно, справа особиста, яка регулюється не стільки правовими нормами, скільки нормами моралі.

Враховуючи те, що в більшості країн християнського світу Церква відділена від держави, то слід говорити про те, що відносини між Церквою як суспільного утворення і державою в особі державних органів входить в предмет регулювання так званого "зовнішнього церковного права", де основу становлять переплетені норми законів та внутрішніх церковних канонів.

Таким чином внутрішнє церковне право не можна віднести ні до приватного, ні до публічного права.

Саме церковне право в залежності від його джерел поділяють на Божественне, яке деякі науковці ще називають природним, яке засноване на вираженій Божественній волі, і позитивне або церковне право у вузькому значенні слова, яке засноване на чітко виражених законодавчих актах Церкви.

Церковне право поділяється також на писане, коли відомі закони були створені, утвердженні та письмово викладені компетентною державною владою, так і на неписані, що збереглося у формі звичаїв, які потім трансформувалися у правові звичаї.

Отже, враховуючи вищесказане можна зробити висновок, що канонічне (церковне) право є системою норм, які містять обов'язкові правила поведінки в першу чергу для представників тої чи іншої церковної спільноти, які виражені в певній зовнішній формі, а інколи у правових звичаях, які склалися внаслідок багаторазового застосування в релігійному суспільстві, має особливе, але своє місце в системі права держави, а також мають лише значення етичного регулятора суспільно-правових відносин, що виникають між індивідами, а здатність усувати можливі конфлікти між індивідуальним сумлінням і членством в Церкві, між харизмою й інститутцією.

Література:

1. Джероза Ліберо. Церковне право / Пер. з нім. Н. Щиглевської. – Львів: Свічадо, 2001. – 336 с.
   
2. В.А. Цыпин. Церковное право // Православие и современность. Информационно-аналитический портал Саратовской епархии Русской Православной Церкви ссылка скрыта.
   

Данильченко О.В.

ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ОБ'ЄКТА ПРАВА

На життєвому, побутовому рівні значення слова інформація відомо і не викликає сумнівів. Однак ця ясність удавана і небезпечна, оскільки спроби дати наукове визначення, як правило, не призводять до бажаного результату, через те, що таке визначення не відбиває всього різноманіття інформації як явища. Спочатку під інформацією (від лат. іпґоппаііо – роз'яснення, виклад), розумілися відомості, передані людьми усним, письмовим або іншим способом (за допомогою умовних сигналів, технічних засобів і т.п.), з середини XX століття виникає загальнонаукове поняття інформації, що включає в себе обмін відомостями між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму[1].

У словнику російської мови інформація визначається як відомості про навколишній світ і процеси, що протікають у ньому, сприймані людиною або спеціальними пристроями, а також як повідомлення, що інформують про положення справ, про стан чого-небудь[2].

Незважаючи на те, що інформація завжди була невід'ємною частиною будь-якої діяльності людини, суспільства і держави, теоретичне (наукове) осмислення цього феномена почалося порівняно недавно, приблизно піввіку назад.

Виходячи зі значеннєвого (семантичного) аспекту інформації, учені Р. Карнап і Й. Бар-Хіллел побудували свою семантичну (значеннєву) теорію інформації, засновану на логічній імовірності. Відповідно до цієї теорії інформацією визнавалися тільки відомості, принципово нові в порівнянні з наявними в людства знаннями (гіпотези), а кількість інформації залежить від ступеня її значеннєвої новизни [4] На думку автора іншої семантичної теорії інформації Ю.О. Шрейдера, інформацією є не тільки гіпотези, але будь-які відомості, що є новими для конкретного суб'єкта — приймача інформації, причому кількість інформації в тому самому повідомленні буде різною для різних суб'єктів з неоднаковим рівнем знань[5].

Досить широкий підхід до визначення інформації утримується в так званій концепції розмаїтості, представленої англійським вченим У. Росе Ешбі. Природа інформації полягає в розмаїтості, а кількість інформації виражає кількість розмаїтості .

Однак такий підхід не відбиває всієї природи інформації. На допомогу приходить теорія відображення. Інформація з позицій теорії відображення може бути представлена як відбита розмаїтість, а саме розмаїтість, яку один об'єкт містить про інший об'єкт [6]. У кожному з названих вчень зроблена спроба осмислити в цілому природу інформації і дати їй розгорнуте визначення. Однак ця мета не була досягнута, оскільки кожна теорія мала досить вузьке уявлення про інформацію. Юридична наука, розглядаючи той або інший об'єкт права, звертається до інших галузей знань, для яких цей об'єкт є традиційним предметом дослідження. Що стосується інформації, то це категорія насамперед філософська (хоча і використовується в цілому ряді інших гуманітарних і технічних галузей знаннь). Існування безлічі теорій інформації і, відповідно, визначень інформації не призвело до формування загальноприйнятого теоретичного визначення цього поняття. Існуючі ж визначення кардинально різняться.

У чинному законодавстві є цілий ряд термінів і понять стосовно до того самого об'єкта інформації: «інформація», «документ», «масив документів», «офіційна інформація», «масова інформація», «дані», «банки даних», «інформаційний ресурс» і т.п.[7]. Якщо їх проаналізувати, то стає зрозуміло, що в існуючому понятійному апараті основних категорій правової інформації відсутня системність, вони не співвідносяться один з одним, суперечать один одному, не відбивають основних зв'язків і ознак об'єктів, яких вони позначають.

Цивільний кодекс України в ст. 200 визначає інформацію як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі [8].

Оскільки дати єдине визначення інформації важко, то об'єкт правовідносин можливо розкрити, насамперед, через його правову характеристику (правовий режим). Для цілей конструювання правових режимів інформації, тим більше при відсутності нормативних визначень, принципово важливо враховувати юридично значимі ознаки інформації. Спільне дослідження інформаційних процесів в інформаційній сфері, правових норм, що регулюють відносини, які виникають у цих процесах, з діями над інформацією, дозволяє установити такі особливості і властивості. Різні дослідники виділяють різні ознаки інформації [9].

Узагальнивши їх, можна виділити наступні:

1. Властивість невичерпності або тиражованості інформації. Це означає, що інформація може тиражуватися і поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту і втрати якості. Вона може належати необмеженому колу осіб, може бути використана необмежену кількість разів необмеженим числом суб'єктів, у тому числі в різних місцях і одночасно. При передачі від одного суб'єкта до іншого та сама інформація залишається у особи, що передає і з'являється у приймаючого суб'єкта - належить двом учасникам інформаційних відносин. Цим вона і відрізняється від речі або енергії.

2. Властивість двоєдності інформації і матеріального носія, на якому вона знаходиться. Інформація передається і поширюється на матеріальному носії і за допомогою матеріального носія.

3. Властивість фізичної невідчужуваності інформації. Вона заснована на тому, що інформація невідчужувана від творця, власника, споживача. Знання невідчужувані від людини — їхнього носія.

4. Властивість організаційної форми, системності. Вона означає, що інформація представляється у визначених організаційних формах — окремі дані (відомості), документ, масив документів, бібліотека, фонд, архів і т.п. Така властивість дає можливість юридично закріплювати «приналежність» інформації конкретній особі і відповідно бути включеною до складу майна даної особи, відносити до інформації як окремі документи так і складні організаційні структури (бібліотека, фонд).

5. Властивість відособленості. Вона означає, що для включення в оборот інформація завжди упредметнюється у виді символів, знаків, хвиль унаслідок чого відокремлюється від свого творця й існує окремо і незалежно від нього. Що, власне, і уможливлює оборот інформації. При цьому вона може переводиться на інші мови, і сама інформацію може бути кількісно обмірювана.

Література:

[1]Советский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1987. — С. 499.

[2]Ожегов С.И. Словарь русского языка. — 16-е издание. — М.: Русский язык, 1984. — С. 217.

[3]Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку / Редкол: Бєлов О.Ф. (голова), Гончаренко Н.М., Марченко Б.О., та інші: Монографія. — К.:НІСД, ] 999. — 384 с.

[4] Билецкий О.Я. Статистическая теория информации // Сподвижник. — 2004. — №4. — С. 17.

[5] Урсул А.Д. Природа информации. Философский очерк. — М.: Политиздат, 1968. — С. 48-51.

[6]Шрейдер Ю.А. Семиотические основы информатики. — М., 1975. — С. 12-27.

[7] Эшби У. Росе Введение в кибернетику. — М: Издательство иностранной литературн, 1959. — С. 171-274.

[8].Цивільний Кодекс України

[9]. Асламов П.Я. Юридичне визначення інформації: проблемні аспекти // Юриспруденція. — 2005. — №11. — С. 67.


Т. Киян

К ВОПРОСУ О РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ ПРОТИВ ЖИЗНИ И ЗДОРОВЬЯ ЛИЧНОСТИ, СОВЕРШЕННЫХ МЕДИЦИНСКИМИ РАБОТНИКАМИ

В международном плане право человека на здоровье было признано в 1948г. Всеобщей декларацией прав человека (ст.25) [1, 18]. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах 1966г. признает право каждого человека на наивысший достижимый уровень физического и психического здоровья [4, 42].

Право граждан Украины на охрану здоровья, медицинскую помощь, закрепленное в ст.49 Конституции, предусматривает обязанность государства обеспечить финансирование реализации различных социально-экономических, медико-санитарных и оздоровительно-профилактических программ; создание условий для эффективного и доступного для всех граждан медицинского обслуживания [2, 21].

Важнейшие цели государственной политики в области охраны здоровья граждан Украины, закрепленные в Концепции развития охраны здоровья населения Украины, - защита прав каждого гражданина в ходе оказания медицинской помощи, повышение ее качества и доступности [3,45].

Актуальность исследуемой проблемы обусловлена острой необходимостью усиления уголовно-правовых гарантий человека на охрану здоровья в условиях увеличения объема медицинского вмешательства в человеческий организм, расширения возможностей экспериментального лечения.

Данная проблематика изучалась в Российской Федерации Акоповым В.И., Малеиной М. Н., Савицкой А. Н., Сергеевым Ю.Д., Тихомировым А.В., Горелик И.И., Бердичевским Ф.Ю., Огарковым И.Ф., Громовым А.П. и др.

В Украине изучению данной проблемы уделяли внимание ученые Концевич И.А., Глушков В.А., Дунаевская Л. и др., вместе с тем проблема профессиональных правонарушений медицинскими работниками изучена еще недостаточно и нуждается в дальнейших исследованиях в направлении разработки принципиальных по значению теоретических и практических рекомендаций как для правовой науки, так и медицинской практики.

С принятием нового Уголовного Кодекса Украины 2001 года специальными нормами предусмотрена ответственность за ненадлежащее исполнение профессиональных обязанностей, повлекшее заражение лица вирусом иммунодефицита человека либо иной неизлечимой инфекционной болезнью (ст.131 УК Украины); за неоказание помощи больному медицинским работником (ст. 139 УК); ненадлежащее исполнение профессиональных обязанностей медицинским или фармацевтическим работником (ст.140 УК); нарушение прав пациента (ст.141 УК); незаконное проведение опытов над человеком (ст.142 УК); нарушение установленного законом порядка трансплантации органов или тканей человека (ст.143 УК); насильственное донорство (ст. 144 УК) и другие преступления [6, 65].

Перечисленные выше составы преступлений образуют разновидность посягательств на здоровье и жизнь человека, совершаемых лицами, имеющими медицинское образование, и допустившими преступную небрежность или преступное легкомыслие (самонадеянность) при оказании медицинской помощи. Указанные преступные посягательства с учетом специфики субъекта (медика) и профессиональной (медицинской) деятельности, на почве которой они совершаются, образуют группу преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими работниками, так называемых ятрогенных преступлений [7, 598].

Одной из основных задач деятельности, направленной на раскрытие и расследование конкретного преступления, совершенного медицинским работником, как свидетельствует анализ практики правоохранительных органов, является установление в совершенном деянии наличия или отсутствия признаков состава преступления, доказывание виновности лица, совершившего преступление, а также выявление и установление обстоятельств, подлежащих доказыванию по уголовному делу.

Доказательства причинно-следственной связи между воздействием на организм в процессе оказания пациенту медицинской помощи и наступившими нежелательными последствиями должны базироваться на совокупности необходимых и достаточных критериев, оценка которых возможна на основе полного объема информации, отражающей объективные и субъективные причины наступления неблагоприятного исхода медицинской помощи.

Как свидетельствует практика, больший процент ятрогений обусловлен не объективными причинами, а субъективным фактором, а именно, ненадлежащим исполнением медицинскими работниками своих профессиональных обязанностей. Чтобы объективно оценить действия врача, следует учитывать, что его возможности оказать надлежащую медицинскую помощь пациенту часто бывают ограничены объективными условиями: научно-практическими возможностями отечественной медицины; своевременностью обращения пациента за медицинской помощью; тяжестью патологии или ее неизлечимостью; объективными условиями оказания медицинской помощи: местом, временем, обстановкой; уровнем материально-технического и кадрового обеспечения медицинских учреждений регионального здравоохранения и т. д.

Одним из приоритетных направлений утверждения социальной справедливости в нашей стране должно стать совершенствование отечественного здравоохранения, доведение состояния медицинского обслуживания населения до уровня цивилизованных стран. Для этого необходима радикальная реформа здравоохранения, которая в первую очередь должна сопровождаться качественными изменениями правового механизма.