Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

Вид материала

Документы

Содержание Перший етап розслідування вбивств за “гарячими слідами” Другий етап розслідування вбивства за “гарячими слідами” Третій етап розслідування вбивства за “гарячими слідами” Деякі аспекти організаційно-правової основи діяльності венеціанської комісії Морально-этический аспект в вопросах охраны коммерческой тайны Становлення та розвиток системи установ і органів виконання покарань російської імперії в україні в хіх – на початку хх сторіччя

Подобный материал:

• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Затвердити План заходів з підготовки та проведення Міжнародного інвестиційного форуму, 11.87kb.
• Від 24 квітня 2008 р. №177-р м. Миколаїв, 225.19kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Загальні положення, 93.94kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Україна веселинівська районна державна адміністрація миколаївської області, 562.73kb.

Фактором часу, який означає швидкість реагування, починаючи від моменту отримання повідомлення щодо злочину. Швидкість реагування, оперативність (невідкладність) означає:

 виявлення такої інформації, негайне використання якої дозволить активно вести роботу з виявлення осіб, що скоїли злочин;

 своєчасно вибрати та використати відповідні засоби і методи.

Належною організацією роботи різних служб органів внутрішніх справ (чергової частини, кримінального розшуку, дільничних, слідчих). Високим рівнем професійної грамотності (майстерності) працівників цих служб, сумлінним виконанням ними своїх службових обов’язків. Безперервністю роботи по збору та використанню інформації. Наступальністю – ініціативністю та інтенсивністю провадження слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Комплексністю – використанням усіх наявних можливостей. Маневреністю – використанням сил і засобів ефективних у конкретній ситуації та негайна їхня заміна іншими в разі змін умов.

Діяльність, у межах якої відбувається розкриття злочинів за “гарячими слідами”, являє собою узгоджену систему слідчих дій, оперативно-розшукових і організаційних заходів, здійснюваних протягом певного часу для “виявлення ознак злочину та осіб, що його здійснили" (ст. 103 КПК), а також інших обставин, що мають значення для розслідування.

Залишається неясним, протягом якого часу злочин слід уважати розкритим за “гарячими слідами”. Іноді цей термін визначають в 3-4 дні з моменту початку виробництва в справі. Якщо злочин у цей час не буде розкрито, то подальша робота по ньому не вважатиметься розкриттям за “гарячими слідами”.

Відповідно до іншої точки зору, усі розкриті протягом 7-8 днів злочини слід уважати такими, що розкриті за “гарячими слідами”, причому нерідко такі терміни зумовлені не науковими міркуваннями, а вимогами обліку й характером показників статистичної звітності, що не може бути визнано обґрунтованим.

Період діяльності органу попереднього слідства, що називається нами розкриттям за “гарячими слідами”, відносно визначений ст. 104 кримінально-процесуального закону України. У ній зазначається, що за наявності ознак злочину, по якому провадження попереднього слідства обов’язкове, орган дізнання порушує кримінальну справу, і виконує невідкладні слідчі дії з установлення та закріплення слідів злочину. Саме в цей період слідчий (дізнавач) зобов’язаний виявити ознаки злочину й осіб, що його скоїли (ст. 103 КПК), тобто розкрити злочин за “гарячими слідами”.

Коли кримінальну справу порушує слідчий, то початкові невідкладні слідчі дії також носять активний пошуковий характер і спрямовані на розкриття злочину за “гарячими слідами”. Свою діяльність він координує з органами дізнання, дає їм “доручення й вказівки щодо провадження розшукових і слідчих дій” (ст. 114 КПК). Слідчий також широко використовує допомогу установ, підприємств, посадових осіб і громадян, для яких законні вимоги слідства обов’язкові (ст. 114 КПК).

Розкриття злочинів за “гарячими слідами” входить до початкової стадії розслідування будь-якого злочину, коли відбувається встановлення ознак злочину й осіб, що його вчинили.

Діяльність слідчого в цій стадії носить яскраво виражений розшуковий характер. Провадження невідкладних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів підпорядковане: а) збору інформації відносно події, що сталася; б) виявленню, фіксації й збереженню джерел доказової інформації; в) розшуку і затриманню осіб, що скоїли злочин.

У методичному плані діяльність слідчого з разслідування (розкриття) умисних вбивств за “гарячими слідами” можна розділити на три етапи: 1) заходи, що проводяться до провадження невідкладних слідчих дій; 2) дії під час провадження невідкладних слідчих дій, головним чином, під час огляду місця події; 3) заходи, що проводяться після огляду місця події під час провад-ження інших невідкладних слідчих дій.

Перший етап розслідування вбивств за “гарячими слідами” починається відразу після того, як тільки стає відомо про його здійснення.

Відповідні заходи приймаються негайно, до провадження невідкладних слідчих дій, і носять непроцесуальний оперативно-розшуковий характер.

Вони, звичайно, включають:

 припинення дій злочинця, якщо вони продовжуються;

 фізичне затримання злочинця на місці злочину (із речовими доказами);

 вживання заходів по ліквідації тяжких наслідків, пов’язаних з спричиненням шкоди життю людини або знищенням майна;

 збереження джерел інформації про подію злочину.

Суб’єктами цієї діяльності є, звичайно, особи, що знаходяться на місці пригоди або поблизу неї за службовим обов’язком або випадково, наприклад, оперативні працівники, дільничні інспектори, особи зі складу патрульно-пошукових груп, контрольно-пропускних пунктів, представники підпри-ємств, установ, члени добровільних народних дружин і інших громадських організацій, а також громадяни, які відповідно ст. 65 Конституції України зобов’язані “всіляко сприяти охороні громадського порядку”.

Особливе місце в розслідуванні злочинів за “гарячими слідами” на цьому етапі належить черговій частині органу міліції. Отримавши повідомлення про пригоду, черговий організує роботу з її розкриття, для чого:

 інструктує заявника щодо його подальших дій;

 направляє наряд патрульно-постової служби на місце пригоди;

 повідомляє про випадок дільничного інспектора;

 висилає на місце пригоди слідчо-оперативну групу, наряд міліції;

 повідомляє про випадок начальника міськрайвідділу;

 за узгодженням із начальником міськрайвідділу інформує місцеві органи влади;

 забезпечує постійний зв’язок з місцем пригоди та слідчо-оперативною групою.

Другий етап розслідування вбивства за “гарячими слідами” настає після прибуття на місце пригоди слідчо-оперативної групи. Він характеризується узгодженою (координованою) організаційною, слідчою й оперативно-розшуковою діяльністю. Збір орієнтуючої інформації про подію злочину досягається передусім оглядом місця пригоди й провадженням інших невідкладних заходів: допиту (опитуванню), обшуку (огляду), затриманню особи, що підозрюється тощо. У цей час виготовлюють фотознімки, замальовки, схеми, складають орієнтовки для розшуку речей, суб’єктивні портрети для розшуку людей; здійснюють виявлення, фіксацію й попереднє дослідження матеріальних (речових) джерел інформації; здійснюють фіксацію ідеальної інформації за допомогою звукозапису, відеозапису, кінозйомки, забезпечуючи, тим самим успіх розкриття злочину.

Провадження невідкладних слідчих дій вирішує головні задачі розслідування – швидке й повне розкриття злочину, розшук і затримання осіб, що його скоїли. Незважаючи на те, що кожна слідча дія в широкому плані є пошуковою, тобто спрямованою на встановлення злочинця і його викриття, головним на даному етапі є розшук, який являє собою тактичну операцію, що вживається для вирішення слідчої ситуації, що склалася.

Реалізація тактичної операції з розшуку починається з огляду місця події. Оперативно-розшукові заходи на цьому етапі включають:

 переслідування і затримання злочинця за допомогою службово-розшукової собаки по слідах запаху, або по предметах, загублених злочинцем, розсипаному зерну, краплям крові, тютюну, яким злочинець посипав сліди тощо

 організація загороджувальних заходів і блокування шляхів відходу злочинця;

 організація пошукового патрулювання з участю потерпілого або свідків-очевидців;

 організація засідок в місцях вірогідної появи злочинця (горища, підвали, покинуті (занедбані) будови);

 спостереження за місцями великого стовпища людей (ринки, вокзали, кафе, дискотеки тощо;

 прочісування території, прилеглої до місця пригоди;

 організація обходу подвір’я (помешкання) і опитування осіб, що мешкають поблизу місця пригоди.

Види розшуку за “гарячими слідами” та методика його здійснення зумовлені обставинами конкретного злочину й тією “слідовою картиною” (типовими слідами), яка створює слідчу ситуацію. Тому розшук може здійснюватися за матеріальними або ідеальними відображеннями.

У кожному випадку структура тактичної операції буде різна. Наприклад, для розшуку особи за ідеальними відображеннями (за прикметами зовнішності) вона включає:

 допит свідків-очевидців, потерпілих;

 матеріалізацію ідеальних відображень (протоколювання; складання орієнтовок – словесних портретів);

 здійснення оперативного упізнання (розпізнання) шляхом огляду потерпілим або свідком-очевидцем фотознімків з оперативних обліків, а іноді спостереження потерпілим злочинця під час оперативно-пошукових заходів;

 перевірку зібраної інформації по АБД області, республіки, картотеці непізнаних трупів тощо;

 провадження портретно-криміналістичної експертизи;

 виготовлення скульптурного портрета і використання його для упізнання.

Використовуючи матеріальні відображення, розшук доцільно почати від дослідження речей, і вести його в п’яти напрямах:

1) від речей, що зниклих (забраних) з місця пригоди;

2) від речей, що залишені (забуті, кинуті, загублені) на місці пригоди;

3) від слідів засобів скоєння злочину (знаряддя зламу, транспортні засоби, зброя);

4) від слідів-відображень, наприклад, слідів рук, ніг, зубів;

5) від способу вчинення злочину.

Структура розшуку особи за слідами пальців рук, виявлених на місці події, буде включати:

 огляд сліду за участю фахівця;

 перевірку по картотеці слідів пальців рук із місць нерозкритих злочині;

 перевірку по оперативній дактилоскопічний картотеці осіб, що становлять оперативний інтерес;

 провадження дактилоскопічної експертизи;

 допит обвинуваченого (підозрюваного) з пред’явленням йому висновку дактилоскопічної експертизи.

Значну допомогу в зборі інформації під час огляду місця події слідчо-оперативній групі може надати чергова частина. Підтримуючи постійний зв’язок із нею, черговий за запитом слідчого може негайно надати орієнтуючу інформацію, наприклад, за ознаками словесного портрета вибрати всіх осіб із подібними прикметами, які перебувають на обліку, і повідомити їхні адреси. У випадку виявлення зброї можна отримати інформацію щодо осіб, яким вона належало тощо.

Третій етап розслідування вбивства за “гарячими слідами” починається після огляду місця події й завершення певних оперативних заходів, що проводяться паралельно. До цього часу вже буває зібрано досить інформації, здійснено виявлення й закріплення всіх джерел доказів, що були на місці пригоди, у деяких випадках затримано особу, що підозрюється.

Цей етап – час посиленої аналітичної діяльності слідчого. Нарівні з оперативно-розшуковими заходами, що продовжуються, і невідкладними слідчими діями, слідчий продовжує роботу з матеріальними джерелами доказів у своєму кабінеті:

 він оглядає і проводить їх попереднє дослідження шляхом застосу-вання технічних заходів;

 вирішує питання щодо їх відносності та придатності;

 проводить макро - і мікрофіксацію раніше не відмічених ознак;

 у деяких випадках для попереднього дослідження залучає фахівця;

 перевіряє свідчення свідків-очевидців, потерпілих;

 проводить порівняння (узгодження) їх із механізмом здійснення злочину, що відображено в протоколі огляду події.

На основі аналізу всієї зібраної інформації слідчий будує слідчі й розшукові версії. Оскільки цей період вимагає діяльності в різних напрямах, наприклад, для паралельної перевірки версій, слідчий координує всю роботу з розкриття й розслідування злочину за “гарячими слідами”.

Він клопочеться про створення оперативних і слідчих груп, здійснює загальне планування їхньої діяльності. Тут особливо важлива взаємодія з органами дізнання.

Можна назвати шість основних організаційно-тактичних форм взаємодії слідчого й органів дізнання:

 участь слідчого в оцінці оперативних матеріалів під час вирішення питання щодо порушення кримінальної справи у справах, де попереднє слідство обов’язкове;

 взаємне інформування про здобуті у справі факти, що відносяться до предмета розслідування;

 спільне планування у кримінальній справі, насамперед в тому випадку, коли винні в скоєнні злочину не встановлені;

 спільне провадження слідчих дій і розшукових заходів;

 дача слідчим в порядку ст. 118 КПК окремих доручень оперативним працівникам на провадження ними самостійно окремих слідчих дій і розшукових заходів;

 надання слідчому організаційно-технічної допомоги.

Таким чином, методика розкриття умисних вбивств за “гарячими слідами” на останньому етапі включає:

►активне продовження оперативно-розшукової роботи (розгортання розшуку в будь-який час доби, своєчасне інформування чергових частин і слідчих, масоване використання сил та засобів, централізація управління розшуком);

►широке використання спеціальних знань, криміналістичних обліків й інформаційно–довідкових систем для збору інформації;

►аналітичну діяльність з оцінки, перевірки й зіставлення зібраної інформації з елементами типової криміналістичної характеристики конкретного виду злочину;

►централізацію управління діяльністю з розкриття злочинів (з особливо небезпечних (резонансних) злочинів нерідко все управління бере на себе начальник УВС, міськрайвідділу або начальник слідчого підрозділу);

►побудову версій і планування дій з їхнього відпрацювання;

►концентрацію сил і засобів для одночасного відпрацювання слідчих та розшукових версій;

►безперервну оцінку інформації, що надходить, її оцінку й використання для коректування слідчих версій і плану розслідування взагалі.

Дотримання основних викладених рекомендацій (алгоритму дій), на нашу думку, може допомогти практичним працівникам у розкритті злочинів за “гарячими слідами”.

Література:

1. Бахин В. П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. – К.: Лыбидь, 1991. – C.31
   
2. Клименко Н. И. Криминалистические знания в структуре профессиональной подготовки следователя. – К.: Вища школа, 1990. – С. 7-37.
   
3. Коновалова В. Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1990. – С. 87-108;
   
4. Галаган В. И. Использование следователем информации на первоначальном этапе расследования: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1992. – С. 9.
   
5. Криминалистика. / Под ред. Н. П. Яблокова. – М., 1999. – С. 30-31.
   
6. Образцов В. А. Криминалистика: Курс лекций. – М.: 1996. – С. 48.
   
7. Тищенко В. В. Корыстно-насильственные преступления: криминалистический анализ. – Одесса: «Юр. литература», 2002.
   
8. Аленин Ю. П. Выявление и расследование очагов преступлений: теория и практика. – Одесса, 1996. – С. 146.
   
9. Криминалистика / Под ред. В. Ю. Шепитько. – Харьков: Одиссей, 2001. – С. 32.
   
10. Бандурка О. М. Основи управління в органах внутршніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Харків: Основа, 1996. – С. 12
    
11. Лукашевич В. Г. Проблеми оптимізациї діяльності з рослідування злочинів. Теоретичні та практичні проблеми використання, можливостей криміналістики і судової експертизи у розкритті й розслідуванні злочинів. – : // Укр. академія внутрішніх справ. – К.: 1996. – С. 17-26.
    

Свида Т.О.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ВЕНЕЦІАНСЬКОЇ КОМІСІЇ

Останнім часом міжнародне співтовариство особливо опікується соціальною політикою в країнах Центральної та Східної Європи. Як вважає Рада Європи, “необхідно включити ці країни в ефективну систему захисту й утвердження основних соціальних прав... з тим щоб запобігти соціальним переворотам, які можуть стати болісними для народів і небезпечними для їхніх усе ще вразливих демократій”[1].

Зрозумілою є цікавість науковців до проблем створення, функціонування, правового регулювання, організаційно-правових основ діяльності міждержавних міжнародних організацій та їх органів. Свої дослідження присвятили даній проблематиці як зарубіжні, так вітчизняні вчені: Г.І.Морозов [2; 3], Ян Томко [4], І.І.Лукашук[5], Т.М.Нешатаєва [6], Л.Луць [7], Ю.Г.Козак, В.В.Ковалевський [8], Є.А.Шибаєва [9], В. Моравецький [10] та ін.

Однак питання про діяльність Венеціанської Комісії до цього часу не були предметом спеціального наукового дослідження, хоч і представляють безсумнівний теоретичний інтерес та мають практичне значення. Дана робота розкриває лише окремі аспекти організаційно-правових основ діяльності Комісії.

10 травня 1990 року представники у Комітеті Міністрів Ради Європи від 18 держав прийняли рішення про утворення Європейської Комісії “За демократію через право”[11;12], яка в своїй діяльності керується Статутом. У 2002 році схвалено новий Статут Європейської Комісії [13]. Крім Статуту діяльність Європейської Комісії “За демократію через право” регулюють Правила Процедури, прийняті на 50 сесії Венеціанської Комісії [14]. Ці Правила можуть бути переглянуті не менш як двома третинами членів Комісії.

Європейська Комісія “За демократію через право” є консультативним органом Ради Європи, який співпрацює з державами-членами Ради Європи та державами-не членами РЄ, міжнародними організаціями і органами. Її особливою сферою діяльності є гарантії, що пропонуються правом на службу демократії. Сьогодні держав-членів вже 46. Асоційованим членом є Білорусь, держав, які мають статус спостерігачів, – 9. Спеціальний статус мають Європейська Комісія й ПАР.

До компетенції Комісії належить розгляд питань конституційної ситуації в окремих державах; розгляд питань конституційного права загального характеру із застосуванням порівняльного підходу; створення центрів документації конституційного права. Однак Комісія може з власної ініціативи проводити дослідження і, якщо необхідно, розробляти проекти законів, рекомендацій та міжнародних договорів. Усі пропозиції Комісії можуть обговорюватися та прийматися статутними органами Ради Європи. Крім того, Комісія дає висновки на запит Парламентської Асамблеї, Генерального Секретаря або будь-якої держави-члена Ради Європи, зроблений через Комітет Міністрів у тому його складі, який становить тільки держави-сторони Угоди. Органи Ради Європи й окремі держави-члени можуть звертатися до Комісії відносно юридичної експертизи тих чи інших актів конституційного, цивільного, міжнародного та інших галузей права. До Комісії звертаються як до найавторитетнішої юридичної інституції й у процесі гармонізації національного законодавства з правом Ради Європи, і під час моніторингу виконання зобов’язань новими державами-членами РЄ у галузі конституційної, судово-правової та інших реформ та вдосконалення законодавчих механізмів і систем правозастосування.

Будь-яка держава, що не є членом Ради, а також будь-яка міжурядова організація можуть використовувати діяльність Комісії, зробивши запит до Комітету Міністрів. В межах своєї компетенції Комісія може скласти думку щодо запиту, представленого Комітетом Міністрів, Парламентськими Зборами, Конгресом Місцевих і Регіональних Влад Європи, Генеральним секретарем, державною чи міжнародною організацією або органом, що приймає участь у роботі Комісії. У своїй діяльності Комісія співпрацює з Міжнародним інститутом за демократію, який було створено під егідою Страсбурзької конференції з питань парламентської демократії, з конституційними судами та судами еквівалентної юрисдикції та асоціаціями, що представляють ці суди. Щоб розвивати це співробітництво, Комісія може установити Об’єднану Раду з Конституційного Правосуддя, до складу якої включаються члени Комісії та представники судів та асоціацій.

Комісія складається з незалежних експертів, які завдяки своєму досвіду роботи в демократичних інституціях або внеску в розвиток правничої та політичної науки здобули міжнародне визнання. Вони призначаються по одному від кожної країни, обіймають посади протягом чотирьох років і можуть бути призначені повторно. Президент Парламентської Асамблеї та Президент Джюнта Області Венето або їхні представники можуть брати участь у роботі Комісії. Одностайним рішенням Комітет Міністрів може дозволити будь-якій європейській державі, що не є членом Ради Європи, брати участь у роботі Комісії. Після консультацій із Комісією зацікавлена держава може призначити асоційованого члена або спостерігача. Асоційовані члени і спостерігачі участі в голосуванні при прийнятті рішення не приймають. Якщо розглядається питання, пов’язане з певною державою, на засідання запрошуються представники цієї держави з правом висловлювати свою позицію. Однак до початку голосування з даного питання Президент може запропонувати цим представникам залишити зал засідань. Рішення можуть бути прийняті лише за наявності кворуму (більшості членів Комісії). Перегляд прийнятих рішень можливий лише на вимогу члена Комісії, підтриману не менш як двома третинами її членів (ст. 15 Правил).

Представники держав при Раді Європи, Венеціанській Комісії перебувають там для того, щоб організація у своїй діяльності успішно і точно проводила волю її засновників. Те ж саме можна сказати про дипломатичний імунітет і дипломатичні привілеї, якими наділяються деякі представники організації. Штаб-квартира Комісії знаходиться у місті Венеція. Персонал, призначений італійськими властями для роботи у штаб-квартирі Комісії, не вважається персоналом Ради Європи.

Венеціанська Комісія приймає рішення у формі рекомендацій, які є яскравим прикладом дії “м’якого права”. Інтерес до результатів діяльності цієї організації неабиякий як з боку держав-членів, так і з боку інших.

Витрати, пов’язані з виконанням програми діяльності Венеціанської Комісії, та загальні витрати секретаріату покриваються з бюджету Угоди, який формується державами-членами і регулюється тими самими правилами фінансування, що передбачені для інших бюджетів Ради Європи. Комісія може приймати добровільні внески, які залишаються на спеціальному рахунку. Інші добровільні внески можуть вноситися для фінансування спеціальних досліджень. Область Венето безоплатно надає у розпорядження Комісії місце для її штаб-квартири. Витрати, пов’язані з діяльністю місцевого секретаріату та функціонуванням штаб-квартири Комісії, беруть на себе Область Венето та уряд Італії відповідно до умов, які погоджують між собою ці власті. Проїзд та проживання кожного члена Комісії оплачує та держава, яка його призначає.

Таким чином, в Європі створено інституцію, яка може ефективно сприяти зміцненню демократії та верховенства права.

Література:

1. Дікон Боб та інші. Глобальна соціальна політика //Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту / Б. Дікон, М. Халс, П. Стабс; Пер з англ. А.Олійник та ін. – К.: Основи, 1999. –346 с.
   
2. Морозов Г.И. Мировое сообщество и судьбы мира //Мировая экономика и международные отношения. – 1986. – №10.
   
3. Морозов Г.И. Международные организации. Некоторые вопросы теории. Изд. 2-е, доп. – М.: Мысль, 1974. – 332 с.
   
4. Томко Ян. Внутренняя компетенция государств и Организация Объединенных Наций. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1963. – 311 с.
   
5. Лукашук И.И. Глобализация, государство, право, ХХІ век. – М.: Спарк, 2000.
   
6. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право: Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1999.
   
7. Луць Л. Міждержавна правова система: загальнотеоретичні та міжнародно-правові аспекти //Вісник Львів.ун-ту. Серія Міжнар. відносини. – 2001. – Вип.5.
   
8. Міжнародні організації: Навчальний посібник /За заг. ред. Ю.Г.Козака, В.В.Ковалевського. – К.: ЦУЛ, 2003. – 288 с.
   
9. Шибаева Е.А. Право международных организаций. – М., 1986.
   
10. Моравецкий В. Функции международных организаций. – М.: Прогресс, 1976.
    
11. On a Partial Agreement Establishing the European Commission for Democracy through Law (adopted by the Committee of Ministers on 10 May 1990 at its 86th Session). Resolution (90) 6.
    
12. Рада Європи: Діяльність та здобутки. Ukrainian version. – К.: Право, 1999.
    
13. Revised Statute of the European Commission for Democracy through Law (adopted by the Committee of Ministers on 21 February 2002 at the 784th meeting of the Ministers’ Deputies). Resolution (2002) 3.
    
14. Revised Rules of Procedure. CDL-AD (2002) 36.
    

Сляднева А.О.

МОРАЛЬНО-ЭТИЧЕСКИЙ АСПЕКТ В ВОПРОСАХ ОХРАНЫ КОММЕРЧЕСКОЙ ТАЙНЫ

Актуальной широко изучаемой и обсуждаемой сегодня в нашем обществе, проблемой является становление предпринимательства, рассматриваемое во всей своей многогранности и неоднозначности. Одним из важнейших вопросов данной тематики представляется её морально- этический аспект.

Особенностью в развитии предпринимательства в Украине на сегодняшний день, является разрыв исторических традиций, потеря всего накопленного и наработанного веками, люди решившиеся вступить на непростой путь частного бизнеса, являются, по сути, первым поколением предпринимателей (после длительного перерыва), у них нет такой мощной поддержки в их деятельности, как преемственность семейных, национальных и деловых традиций. Многие полезные психологические качества были утеряны, изменилась сама ментальность украинского предпринимателя.

Сегодня в обществе наблюдается неоднозначное отношение к личности предпринимателя: от почти полного неприятия люди постепенно склоняются к более лояльному отношению, отмечая преференцию деловых качеств над морально-этическими. Представляется необходимым для определения наиболее точного и гармоничного образа предпринимателя рассматривать в совокупности не только деловые качества, но и морально-этические. Моральные и деловые качества могут в чем-то не совпадать и даже вступать в противоречие, но в целом взаимодействуют, дополняют, взаимопроникают и обеспечивают друг друга стремясь к гармонии. Их базовые требования в основном совпадают это: идеи гуманизма, добра, справедливости, они должны быть первичны даже иногда в ущерб сиюминутному рационализму

В рамках профессиональной этики предпринимателя, речь идет о нормах поведения, о требованиях, предъявляемых обществом к стилю его работы, характеру общения с людьми, социальному облику.

Предпринимательство – это больше профессия, это призвание, свойство души, врожденная склонность, но также и особый образ мыслей, поведения, стиль. Предпринимательство на высоком уровне - это культура. Об этике, в общем её проявлении, впервые заговорил Аристотель, заметив, что внутренняя культура человека "помогает познать, что следует делать и от чего следует воздержаться".

Реализуя себя в качестве предпринимателя, необходимо понимание того, что человек имеет дело не только с экономическими категориями, ресурсами, машинами и продуктами, не только с различными документами, производственными процессами, но и постоянно взаимодействуете с людьми - руководит подчиненными, советуется со специалистами, ведет переговоры с партнерами, общается с трудовым коллективом. От того, насколько компетентно он это делает, зависит его репутация и авторитет, а соответственно, и успех дела.

Вопросы обеспечения коммерческой тайны, ее морально-этический аспект являются важной составляющей предпринимательской деятельности.

В условиях существующей конкуренции между субъектами хозяйствования информация становится ценным товаром, поскольку обладание информацией в условиях рыночной экономики необходимо для конкурентоспособной хозяйственной деятельности.

Вопросы охраны права субъектов хозяйствования на коммерческую тайну становятся все более важными в результате усиления форм конкурентной борьбы. Используя несовершенство законодательства отдельные недобросовестные предприниматели используют сведения, составляющие коммерческую тайну, с целью нанесения вреда конкуренту.

Следует почеркнуть, что новым этапом в развитии законодательства о коммерческой тайне стало введение в действие Хозяйственного кодекса [1] и нового Гражданского кодекса Украины [2] . Впервые в законодательстве Украины на уровне кодифицируемых законов определены основные положения о коммерческой тайне, а именно: ст.162 ХК предусматривает правомочию субъектов ведения хозяйства относительно коммерческой тайны, а глава 46 ГК устанавливает право интеллектуальной собственности на коммерческую тайну, в частности, понятие коммерческой тайны, имущественные права интеллектуальной собственности на коммерческую тайну, охрану коммерческой тайны органами государственной власти, а также срок действия права интеллектуальной собственности на коммерческую тайну.

Актуальность анализа правовой защиты понятия коммерческой тайны повышается в связи с перспективами вступления Украины в Европейский Союз, а также во Всемирную торговую организацию, которая выдвигает необходимость выполнения требований Соглашения о коммерческом использовании интеллектуальной собственности TRIPS, в частности, что касается коммерческой тайны [3].

Достаточно показательным при исследовании данной темы является то, что в соответствии с Соглашением о коммерческом использовании интеллектуальной собственности TRIPS ответственность за разглашение коммерческой тайны наступает лишь в случае наличия вины нарушителя, который оказывается в форме умысла или грубой неосторожности. Соглашение, таким образом, исключает возможность наступления ответственности лица, которое действовало добросовестно, в частности, получило информацию, которая составляет коммерческую тайну, законным путем. Соглашение оставляет установление конкретных санкций за нарушение коммерческой тайны на усмотрение стран - участниц [4, с.193].

Системы защиты коммерческой тайны в разных странах неодинаковы, санкций за нарушение коммерческой тайны оставляются на усмотрение стран - участниц. В современном международном праве нет четких канонов в регулировании данных вопросы. Это объясняется, прежде всего, различной степенью зрелости правовых систем, а так же менталитета, уровня социально –экономического развития государств, уровня развития рыночных отношений, конкурентной борьбы, специфики исторических условий.

Логическим решением этой проблемы для Украины должно стать принятие Закона “О коммерческой тайне” и приведением украинского законодательства в соответствие с законодательством развитых стран с рыночной экономикой, в которых функционирует институт коммерческой тайны, с учетом выполнение требований Соглашения TRIPS. Необходимость принятия данного Закона обусловлено двумя обстоятельствами: 1) практической потребностью в регламентации определенной группы общественных отношений, которые возникают в связи с коммерческой тайной, которые не урегулированы нормами права; 2) отсутствием законов, способных выполнить эту функцию согласно стандартов ЕС.

Затронутые в преамбуле вопросы морали, нравственности, этики в предпринимательской деятельности, также должны найти свое отражение, так как неразрывно касаются и применимы в отношении охраны коммерческой тайны. Цивилизованный предприниматель, который убежден в полезности своего труда не только для себя, но и для общества, для престижности государства исходит из того, что верит в дело им созданное, расценивает его как творчество, признает необходимость добросовестной конкуренции, понимает необходимость сотрудничества и уважает себя как личность, обязан уважать других. Важно чтобы человек решивший заняться предпринимательской деятельностью уважал профессионализм, компетентность и порядочность в отношениях со своими конкурентами. Благородный образ, тот самый имидж предпринимателя, который гарантирует не только половину успеха, но и уважение среди коллег, выводит его на совершенно иной, гораздо более высокий уровень профессионализма в осуществлении хозяйственной деятельности. Поэтому представляется необходимым, что бы на пути гармонизации украинского законодательства, в частности по защите коммерческой тайне к стандартам Европейского Союза фундаментом стали мораль и нравственность, которые обеспечат цивилизованное регулирование данных вопросов.

Литература:

1. Господарський кодекс України //Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №18-22. – Ст.144.
   
2. Цивільний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44. - Ст.356.
   
3. Model Provision on Protection Against Unfair Competition, WIPO. – 1996.
   
4. Гуляева Н.С. Регулирование вопросов охраны коммерческой тайны в праве Европейского Союза // Материалы семинара “Преподавание права Европейского Союза в российских ВУЗах – II”. – М.: “Статут”, 2001. - С.191-194.
   

Юрій Соцький

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ УСТАНОВ І ОРГАНІВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В УКРАЇНІ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ

За шістнадцятирічний проміжок часу, що проминув з Дня проголошення Акту про незалежність (24 серпня 1991р.), у правовому полі української держави, проводилась кропітка робота з модернізації національної кримінально-виконавчої системи.

За вказаний період було прийнято біля 20 законодавчих та підзаконних нормативних актів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування кримінально-виконавчої системи та вдосконалення порядку і умов виконання кримінальних покарань.

Разом з тим, процес реформування національної пенітенціарної системи України продовжується. У зв’язку з цим, на наш погляд, детального вивчення потребує досвід функціонування пенітенціарних установ дореволюційної Росії.

Тюремній системі та тюремному законодавству Російської імперії до складу якої на період, що розглядається входило дев’ять українських губерній: Київська, Подільська, Волинська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Таврійська, Єлисаветградська та Хотинський повіт Бессарабської губернії, присвячені роботи дореволюційних вчених Є. Баранцевича [1], А.Жижиленко [2], М.Лучинського [3].

У радянський період дореволюційна пенітенціарна система стала предметом наукових досліджень М. Гернета [4], С.Гайдука [5], Р.Мулукаєва [6]. У пострадянський період вивченню особливостей функціонування тюремної системи Російської імперії присвятили свої праці російські вчені М.Дєтков [7], М.Лаврентьєв [8], А. Фумм [9].

Серед сучасних українських вчених-правознавців питанню, що розглядається присвячені праці В.Россохіна [10], О.Ярмиша [11].

Метою даної статті є розгляд особливостей становлення пенітенціарної системи та пенітенціарного законодавства Російської імперії в Україні, вивчення досвіду функціонування каральних установ у період змін суспільно-економічних формацій, виявлення можливостей запозичення досвіду практики виконання покарань сучасною кримінально-виконавчою системою України.

Експансія законодавства Російської імперії на Україну остаточно завершилася в 1842 р., коли на всій її території почав діяти “Звід законів Російської імперії” в 15-ти томах [12, с.238].

Том 14 зазначеного Зводу законів містив у собі “Статут про ув’язнення під вартою” та “Статут про засланих”, кодифіковані нормативні акти, якими визначались правові засади управління тюремною системою, а також регламентацію виконання кримінальних покарань, пов’язаних з позбавленням волі [13].

Чинний у правовому просторі Російської імперії з 15 серпня 1845 р. кримінальний кодекс “Уложення про покарання кримінальні та виправні” легітимно визначив систему покарань, які поділялись на кримінальні та виправні. Групу кримінальних покарань складали: позбавлення всіх прав і смертна кара, заслання на каторжні роботи, заслання на поселення в Сибір, заслання на Кавказ.

До розряду покарань виправних Уложення віднесено: заслання у віддалені міста Сибіру, заслання, ув’язнення у фортеці, ув’язнення в гамівному домі, ув’язнення в робочому домі, ув’язнення у виправно-арештантські роти, ув’язнення в тюрмі [14].

Визначеній кримінальним законом системі покарань відповідала система місць позбавлення волі.

Стаття 1 “Статуту про ув’язнення під вартою” легітимно визначила, що ув’язнення застосовується як засіб охорони осіб, які звинувачуються в злочинах та проступках.

Стаття 2 Статуту визначила місця відбування покарань: тюрми губернські та повітові; гамівні та робочі будинки; арештантські роти цивільного відомства.

Відповідно до статті 16 “Статуту про ув’язнення під вартою”, державне управління пенітенціарною системою Російської імперії, покладалось на Міністерство внутрішніх справ та Міністерство юстиції, Головне управління шляхів сполучень та публічних будівель, якому підпорядковувались арештантські роти.

Гамівні та робочі будинки як різновид установ виконання покарань своєю історією входять у другу половину ХVІІІ сторіччя. Вони були започатковані імператрицею Катериною ІІ та отримали законодавче підтвердження в “Установленні про губернії” 1775 р.

Нормативно-правовим актом, який регламентував процедуру виконання покарань у цих виховно-виправних закладах було, “Загальне положення про засуджених до ув’язнення в гамівному та робочому домі”.

Статтею 315 Положення визначались правові засади зміни умов утримання ув’язнених у залежності від їхньої поведінки. Так особи, які характеризувались позитивно, могли зараховуватись до розряду осіб, які виправлялись, - така зміна їх правового статусу значно зменшувала обсяг режимних обмежень та розширювала діапазон їх прав.

До системи місць ув’язнення царської Росії відносились також виправно-арештанські роти цивільного відомства правові засади функціонування яких визначались у “Положенні про виправно-арештанські роти цивільного відомства” від 15 серпня 1845 р. Станом на 1 січня 1855 р. на території Російської імперії функціонувало 37 таких каральних установ, із них на Україні – 11. Дислокувались роти в містах Харкові, Києві (2 роти), Єкатеринославі, Кам’янець-Подільському, Ізмаїлі, Одесі (2 роти), Херсоні, Керч-Єнаколі та Сімферополі [15, с.138].

Загальне управління виправно-арештантськими ротами цивільного відомства здійснювало Міністерство шляхів сполучень та публічних будівель через губернаторів та губернські будівельні і дорожні комісії.

Військове управління ротою здійснював її командир, який призначався на цю посаду з числа стройових офіцерів діючої армії.

Найбільш повним уявленням про категорію осіб, засуджених до покарання у виправно-арештанських ротах цивільного відомства дає “Настанова про засвідчення придатності до рабіт в арештантских ротах” відповідно до якого у виправно-арештанських ротах відбували покарання особи не нижчі двох аршинів і двох вершків (у сучасному вимірі 152,5 см розрядка моя- Ю.С.) , які мали недостаток зубів, з тупим слухом, але не глухі взагалі, хворі золотухою але здатні до фізичної праці [15, с.521].

Підтвердженням цьому може стати циркуляр Департаменту поліції виконавчої від 31 грудня 1868 р. “Про залучення арештантських рот на державні работи”, у відповідності до якого на будівництво магістралі Одеса – Балта – Кременчук – Харків залучались, крім двох Одеських, Харківської, Київської роти, також виправно-арештантські роти дислоковані в Катеринославі та Херсоні [15, с.256].

За висновками дослідження М.Гернета арештантські роти цивільного відомства, робочий дім, гамівний дім, фортеця становили ядро тюремної системи Російської імперії. У 1868 р. на них припадало 33,9% всіх видів кримінальних покарань, з яких покарання тюрмою становило 23,5% [ 4. -Т.2, с.542].

Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845 р. передбачався також такий вид кримінального покарання як каторжні роботи.

Каторга –це вид позбавлення волі, в основу якого покладається важка фізична праця в більшості своїй негативна для здоров’я людини.

За законом, каторжні роботи, відбувались засудженими в рудниках від 12 до 20 років, у фортецях від 8 до 12 років, на заводах від 4 до 8 років [14, - Ст.21]. У дореволюційній Росії цей вид кримінального покарання займав перше місце в загальній системі покарань. Загальна кількість засуджених до каторжних робіт наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. сягала 2,5 тисяч осіб, [17,-Арк. 17].

На період, що розглядається, в Україні функціонувало дві каторжних тюрми в містах Новоборисоглєбську та Новобєлгородську Харківської губернії. Зазначені каторжні тюрми були засновані на підставі царського указу від 18 квітня 1869 р. “Про створення тимчасових центральних каторжних тюрем” [15, с. 267-272].

Проіснували каторжні централи в Україні до липня 1878 р. Після їх закриття засуджені так званого “каторжного розряду”, підлягали подальшому відбуванню покарання в каторжних тюрмах Сибіру та на острові Сахалін.

27 лютого 1879 р. в Російській імперії набув чинності Закон “Про створення в складі Міністерства внутрішніх справ Головного тюремного управління” [5, с.12].

Цей закон фактично започаткував правові підстави реформування системи установ та органів виконання покарань Російської імперії.

Відповідно до вимог закону, усі місця покарання цивільного відомства підлягали підпорядкуванню Головному тюремному управлінню.

Для розвитку цього закону Державною Радою царської Росії приймається Закон від 11 грудня 1879 р. “Про основні положення, які мають служити керівництвом при реформуванні тюремної частини та перегляді Уложення про покарання”[18, с.12].

Станом на 1 січня 1882 р. у Російській імперії нараховувалось 700 тюремних установ, підпорядкованих Головному тюремному управлінню. У тому числі губернських тюремних замків – 84, повітових – 510, додаткових тюремних приміщень – 32, виправних тюрем і арештантських відділень – 33, гамівних домів – 11, виправних – 2, слідчих тюрем – 4, пересильних – 12, розрахованих на щоденне утримання 71339 осіб [16, -Арк. 17].

На території України функціонувало 104 тюремні замки, розрахованих на утримання 9400 ув’язнених. Найбільшими з них були: Київський (525 місць), Одеський (488), Єлисаветградський (318), Кам’янець-Подільський (260), Харківський (280) [11,с.235]. Також було п’ять виправно-арештанських відділень, перейменованих з арештантських рот цивільного відомства, найбільшим з яких було Київське відділення на 600 осіб, Єлисаветградське, Сімферопольське, Херсонське, розраховані на 180 осіб, та Керченське на - 80 осіб [15, с.394].

В українських губерніях Російської імперії функціонували також два виховно-виправних заклади для неповнолітніх злочинців. Рубежівська земельно-ремісницька колонія під Києвом, заснована у 1876 р. та Харківський виправний притулок для неповнолітніх злочинців, заснований у 1881 р.

Таким чином, розглянувши еволюцію системи установ та органів виконання покарань Російської імперії в Україні необхідно зробити наступні висновки:

1. експансія тюремного законодавства Російської імперії на Україну остаточно отримала своє завершення в першій половині ХІХ сторіччя, коли по всій її території почали діяти норми “Статуту про утримання під вартою та засланих”;
   
2. у другій половині ХІХ сторіччя в українських губерніях Російської імперії встановилась загальноімперська система місць позбавлення волі, визначена Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845р.: тюрми губернські та повітові, виправно-арештантські роти цивільного відомства, гамівні та робочі дома, каторжні тюрми;
   
3. особливістю управління тюремною системою Російської імперії в тому числі і в українських губерніях була, її децентралізація, що породжувало дублювання одних і тих же функцій різними відомствами – Міністерством внутрішніх справ, Міністерством юстиції, Військовим міністерством, Міністерством шляхів сполучень та публічних будівель;
   
4. проведена в 1879р.у Російській імперії тюремна реформа централізувала систему установ та органів виконання покарань, що в цілому підвищило ефективність управління нею;
   
5. разом з тим, проведення тюремної реформи співпало в часі з періодом контрреформ, а це в свою чергу, змістило акценти репресивної політики в бік збільшення обсягу режимних правообмежень для всіх категорій ув’язнених.
   

Література:

1. Баранцевич Е.М. Патронат в жизни России (средства борьбы с преступностью). – Томск, 1914. – 286 с.
   
2. Жижиленко А.А. Наказание. Его цели, понятие и отличие от других правоохранительных средств. – Петроград, 1914 – 317с.
   
3. Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. – С.Пб., 1904. – 96 с.
   
4. Гернет М.Н. История царской тюрьмы. – М., 1963. – Т.1-5.
   
5. Гайдук С.Л. Тюремная политика и тюремное законодательство пореформенной России: Атореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. - М.,1987. - 24с.
   
6. Мулукаев Л.С. Полиция и тюремные учреждения дореволюционной России. – М., 1964. – 126 с.
   
7. Детков М.Г. Развитие системы исполнения уголовного наказания в виде лишения свободы в России: Дис. докт. юрид. наук.:12.00.08 – М., 1994. – 386 с.
   
8. Лаврентьев М.В. Пенитенциарная система Росии (конец ХІХ – начало ХХ вв.) и Шлисергбурская тюрьма: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов. – 2002. – 198 с.
   
9. Фумм А.М. Правовое регулирование исполнения уголовного наказания в виде лишения свободы в Российской империи, конец ХVІІІ – 70 годы ХІХ века: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 2004. – 27 с.
   
10. Россохін В.В. Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. – К., 2005. – 20 с.
    
11. Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Монографія. – Х., 2001. – 284 с.
    
12. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський, В.І. Батриненко, А.О. Зайцев, О.Л. Копиленко. За ред. А.С. Чайковського. – К., 2003. -512с.
    
13. Свод законов Российской империи. – Т.ХІV // Устав о содержашихся под стражей и о ссыльных. – С.Пб.,1857.
    
14. Там само.- Т. ХV. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных.
    
15. Сборник циркулярных распоряжений и инструкций по тюремной части, изданных Министерством внутренних дел с 1859 по 1879 гг. ( здание Главного тюремного управления). – С.Пб.,1880. – 673 с.
    
16. Государственный архив Российской Федерации. Ф.122. Оп.1.- Спр.176.
    
17. Там само. Ф.122.Оп.5. – Спр.21.
    
18. Соцкий Ю.Ф. Правовое регулирование исполнения уголовного наказания в виде лишения свободы в дореволюционной России: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00 08. – Рязань, 1998. – 24с.
    

Сугацька Н.В.