Матер І а л и науково-практичної конференції з міжнародною участю 1-2 березня 2007 року Під загальною редакцією проф. Малого В. П., проф. Кратенко І. С. Харків 2007
| Вид материала | Диплом |
- Під загальною редакцією проф. Малого В. П. проф. Кратенко I. С. Харків 2006, 5907.56kb.
- Резолюція національної науково-практичної конференції з питань віл-інфекції/сніду, 259.41kb.
- Харківському національному університету ім. В. Н. Каразіна та 80-річчю кафедри інфекційних, 5474.32kb.
- За загальною редакцією, 1428.32kb.
- Ііі Всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції з міжнародною участю «Дошкільна, 33.37kb.
- А. М. Бойко, доктор пед наук, проф, 3357.78kb.
- Іі міжнародна науковО-практична конференція, 57.44kb.
- Под общей редакцией проф. Малого В. П., проф. Кратенко И. С. Харьков 2008, 8344.22kb.
- Програма підсумкової науково-практичної конференції за міжнародною участю, 1664.98kb.
- Оналізації та перспективи розвитку (матеріали науково-практичної конференції) За загальною, 2639.43kb.
ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ МАРКЕРІВ ЕНДОТЕЛІАЛЬНОЇ ДИСФУНКЦІЇ ДЛЯ ОЦІНКИ АКТИВНОСТІ ПЕРЕБІГУ ХРОНІЧНОГО ГЕПАТИТУ С
Кубацький В.В.
Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського
Гепатит С (ГС) продовжує залишатись однією з найбільш актуальних проблем інфектології, зважаючи на його поширеність і схильність до хронізації, частота якої сягає 80 %. Незважаючи на інтенсивне дослідження механізмів пошкодження печінки, спричиненого вірусом гепатиту С (HCV), це питання залишається недостатньо висвітленим. Особливу увагу науковців віднедавна привертає роль ендотелію у патогенезі HCV–асоційованого гепатиту. Утворюючи стінку печінкових гемокапілярів, ендотелій забезпечує обмін різних сполук між кров’ю і гепатоцитами та одночасно є місцем утворення і мішенню для багатьох біологічно активних речовин, які опосередковують процеси запалення та фіброзування у печінці.
Молекули, які експресуються ендотелієм і є маркерами його активації та пошкодження, перебувають у розчинних формах у кровоносному руслі. Їх можна ідентифіковати якісно та кількісно лабораторними методами. Зокрема, високочутливими тестами є визначення в периферичній крові вмісту тромбомодуліну та фактора Віллебранда. Метою нашої роботи було дослідити вміст цих маркерів у крові хворих на хронічний гепатит С (ХГС) залежно від активності хвороби.
Відповідно до цього завдання, було обстежено 22 хворих на ХГС, із них 15 чоловіків (68 %) та 7 жінок (32 %). Особи із супутньою HBV та ВІЛ-інфекцією у дослідження не включались. Діагноз ХГС встановлювали на основі загальноприйнятих критеріїв. Із врахуванням особливостей клінічного перебігу гепатиту та результатів лабораторних обстежень, хворі були поділені на 2 групи: перша група включала 12 пацієнтів з латентним перебігом ХГС, друга – 10 пацієнтів з реактивацією гепатиту. Рівень тромбомодуліну та активність фактора Віллебранда визначали імуноферментним методом з використанням комерційно доступних тест-систем. Для порівняння брались нормальні величини досліджуваних показників, встановлені виробником реактивів.
У всіх обстежених хворих вміст тромбомодуліну та фактора Віллебранда перевищував нормальні величини: показник концентрації тромбомодуліну становив (14,23 ± 0,85) нг/мл, активності фактора Віллебранда – (177 ± 6) %, при нормі відповідно (4,46 ± 1,36 нг/мл) і (120 ± 7 %) (p<0,05 в обох випадках). У пацієнтів 2-ї групи (реактивація ХГС) вміст досліджуваних маркерів у крові становив (17,56 ± 0,81 нг/мл) для тромбомодуліну та (193 ± 7 %) для фактора Віллебранда, що перевищувало відповідні значення у хворих з латентним ХГС (1-а група) – (11,46 ± 0,9 нг/мл) та (163,17 ± 8 %) відповідно (p<0,05).
З наведених результатів можна зробити висновок, що підвищення рівня тромбомодуліну та фактора Віллебранда у крові пацієнтів з ХГС вказує на розвиток у них HCV-асоційованої ендотеліальної дисфункції, в основі якої ймовірно лежить порушення структури ендотеліального моношару, як мікроциркуляторного русла печінки, так, можливо, й інших судин організму, і/або підвищення експресії та виділення біологічно активних речовин з клітин ендотелію у периферичну кров. Вміст тромбомодуліну та фактора Віллебранда у сироватці крові може відображати інтенсивність запального процесу в печінці, що доцільно використати для діагностики активності перебігу хронічного гепатиту.
ОЦЕНКА ЭФФЕКТИВНОСТИ КОМБИНИРОВАННОЙ ПРОТИВОВИРУСНОЙ ТЕРАПИИ ХРОНИЧЕСКОГО ГЕПАТИТА С
Кулагина О.И.1, Ульянова О.В.2, Васильева Г.Д.1, Черных М.В.2, Феоктистова Л.А.2, Ивойлова О.В.1, Астудина О.И.1
Кемеровская государственная медицинская академия1, МУЗ городская инфекционная клиническая больница №8 г. Кемерово2
Актуальность проблемы хронического гепатита С (ХГС) определяется возможностью прогрессирования патологического процесса с формированием цирроза и развитием гепатоцеллюлярной карциномы в течение 10-30 лет у 20-30% больных, что в сочетании с высокой распространенностью вируса гепатита С в популяции определяет настоятельную необходимость лечения данной инфекции для предотвращения этих серьезных последствий.
Под наблюдением находились 56 больных ХГС (37 мужчин и 19 женщин) в возрасте от 21 до 58 лет (средний возраст – 35,74,2 года). У всех обследованных был диагностирован ХГС в стадии репликации, что подтверждено наличием РНК вируса методом ПЦР. На основании клинико-лабораторных, инструментальных данных и у части больных с учетом результатов биопсии печени установлен ХГС с минимальной активностью у 32,1% больных, с умеренной активностью – у 50% пациентов, с высокой активностью – у 14,3% пациентов и ХГС с исходом в цирроз печени, класс А – у 3,6% больных. Пациенты с 1-ым генотипом вируса составили 46,4%, со 2 генотипом – 3,6%, с 3а генотипом – 41,1%, с двумя генотипами 1b и 3а – 8,9%.
В 1-ой группе (40 больных) проводилось лечение рофероном-А или интроном А в дозе 3 млн МЕ внутримышечно 3 раза в неделю в комбинации с рибавирином (800-1200 мг в сутки) в течение 48 недель (1-ый генотип) или 24 недели (не 1-ый генотип). Больные 2-ой группы (16 человек) получали пегасис (пегилированный интерферон альфа-2а) по 180 мкг или пегинтрон (пегилированный интерферон альфа-2b) 1,5 мкг/кг подкожно 1 раз в неделю и рибавирин в дозе 800-1200 мг в сутки при той же длительности терапии. Период динамического наблюдения после окончания лечения составил 24 недели.
При оценке эффективности терапии отмечено, что у 89,3% пациентов после 12 недель лечения наблюдалась нормализация уровня АЛТ. Ранний вирусологический ответ (отсутствие РНК HCV в сыворотке крови через 12 недель от начала лечения) зафиксирован в 1-ой группе у 61,1% больных с 1-ым и у 75,0% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 66,7%), во 2-ой группе – у 76,9% больных с 1-ым и у 100,0% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 81,3%). После завершения лечения РНК HCV в сыворотке не выявлялась в 1-ой группе у 61,1% больных с 1-ым и у 91,7% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 73,3%), во 2-ой группе – у 84,6% больных с 1-ым и у 100,0% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 87,5%). Устойчивый вирусологический ответ (отсутствие РНК HCV в сыворотке крови через 24 недели диспансерного наблюдения после окончания лечения) в 1-ой группе наблюдался у 61,1% больных с 1-ым и у 75,0% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 66,7%), во 2-ой группе – у 84,6% больных с 1-ым и у 100,0% с не 1-ым генотипами вируса (суммарно у 87,5%).
На фоне проводимой терапии у пациентов были отмечены следующие побочные эффекты: лихорадочно-интоксикационный синдром (92,9%), легкая депрессия (30,4%), тяжелая депрессия (5,4%), снижение массы тела (91,1%), сухость кожи, зуд (21,4%), снижение гемоглобина более чем на 20 г/л (12,5%), сухой кашель (25,0%), аутоиммунный тиреоидит (1,8%), диффузный токсический зоб (1,8%). В большинстве случаев нежелательные явления имели обратимый характер и полностью регрессировали после окончания лечения или его отмены. 6 пациентов курс противовирусного лечения не завершили. Трое больных, не получившие раннего вирусологического ответа через 12 недель лечения, прервали противовирусную терапию. Троим пациентам курс лечения не был завершен в связи с развившимися нежелательными явлениями: выраженная депрессия, диффузный токсический зоб, индивидуальная непереносимость рибавирина. Частота побочных эффектов, потребовших отмены лечения, составила 5,4%.
Таким образом, анализ результатов проведенного исследования позволяет сделать следующие выводы:
1. комбинированная терапия с использованием пегилированных интерферонов и рибавирина позволяет добиться противовирусного эффекта у 87,5% больных ХГС и является приоритетной у пациентов с 1-ым генотипом вируса;
2. назначение роферона А или интрона А и рибавирина больным ХГС с 1-ым генотипом вируса нецелесообразно.