Проценко Ніна Федорівна, викладач правових дисциплін, спеціаліст вищої категорії Унавчально-методичному посібнику висвітлюються комплексно питання про закон

Вид материала

Закон

Содержание 6.2. Загальна характеристика основних законів логіки Під законом логіки розуміють 6.3. Закон тотожності У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки. Предметна область У процесі міркування, у суперечці або дискусії понят­тя мають уживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщ 6.4. Закон суперечності А і його заперечення не-А, наприклад, "Ця записка написана обвинувачуваним" (А) Суперечність смерті подібна...»

Подобный материал:

• Маляренко Світлана Олексіївна, спеціаліст вищої категорії, «старший учитель». «Нестандартні, 102.6kb.
• В. М. Захарова Використання інтерактивних методів навчання на урок, 682.45kb.
• Заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель математики вищої категорії,, 1763.48kb.
• Програма для вищих медичних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації за спеціальністю, 2244.39kb.
• Вданій роботі подано методичні рекомендації, щодо використання методу проектів у курсі, 231.92kb.
• Програма вступного іспиту на базі освітньо-професійної програми підготовки молодшого, 194.52kb.
• Кияниця Ніна Віталіївна викладач української мови та літератури вищої категорії Тема,, 153.54kb.
• Довідка про підсумки проведення міських предметних олімпіад, 318.23kb.
• Формування ужиткових компетенцій при викладанні хімії Ряшина С.І., викладач вищої категорії,, 2216.75kb.
• Узгоджено: затверджую, 594.17kb.

6.2. Загальна характеристика основних законів логіки

Ще філософи Давнього світу здогадувалися про те, що зв'язки між думками в структурі міркування не залежать від волі того, хто міркує, а в міркуваннях є щось таке, що виступає як примусова сила стосовно суб'єкта мислення — людини. Скажімо, стверджуючи, що всі люди — егоїсти, автор цього судження (бажає він цього чи ні) називає егої­стом і себе.

Здогад про наявність названих примусових сил (йдеть­ся про об'єктивні, тобто незалежні від свідомості й волі людини закони, які діють у сфері мислення) був конкрети­зований у працях Аристотеля, котрий сформулював три із чотирьох так званих основних законів логіки, — закони тотожності, суперечності й виключеного третього. Четвер­тий закон — закон достатньої підстави, — як вважається, сформулював Г.-В. Лейбніц, хоча подібні думки висловлю­валися й іншими мислителями, зокрема Б. Паскалем.

Перелічені закони логіки назвали основними на тій підставі, що вони виражають такі корінні риси логічно пра­вильного мислення, як визначеність, послідовність, несу-перечливість і обґрунтованість думок.

Загальне визначення закону логіки тривалий час було нечітким, розпливчастим, надто широким. Закон мислення визначали як «внутрішній, необхідний, істотний зв'язок між думками». Іноді до перелічених ознак закону мислення додавали ще одну — загальність. Назване визначення відіграло певну гносеологічну роль, проте воно не давало можливості відрізнити справжні закони логіки від їх ви­явів — численних необхідних зв'язків між думками. Був час, коли висловлювалися твердження, ніби всі закони ло­гіки вже відомі. А тим часом за допомогою засобів матема­тичної (символічної) логіки було доведено, що законів мис­лення існує багато.

Закони логіки мають загальнолюдський характер. їх по­винні дотримуватися всі люди, незалежно від того, до якої раси, нації, соціальної групи вони належать. Якби люди керувалися не одними й тими самими законами мислення, то діяльність таких інституцій, як Організація Об'єднаних Націй, була б неможливою. Проте одна справа, що люди «повинні дотримуватися», а інша — чи дотримуються вони цих законів. Так, представни-ки радикальних, фанатично налаштованих політичних партій та релігійних організацій, як правило, «не в ладах» з логікою.

Всезагальність, універсальність законів логіки вияв­ляється і в тому, що вони діють у всіх сферах людського мислення.

Сучасна логіка визначає закон мислення як «завжди істинне» висловлювання (формулу). Сформульовані таким чином закони використовуються при розв'язанні складних логічних задач у кібернетиці, теорії релейно-контактних схем, у роботі електронно-обчислювальних машин, авто­матичних пристроїв, математичній лінгвістиці тощо.

Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам.

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв'язок між думками.

Основними законами формальної логіки є закон тотож­ності, закон суперечності, закон виключеного третього і за­кон достатньої підстави.

Формально-логічні закони — це закони правильної побу­дови і зв'язку думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість.

Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, нерозривно пов'язані із законами об'єктивного світу, пого­джуються з ними.

Закони логіки об'єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірності об'єк­тивного світу.

Виражаючи основні властивості мислення, закони логіки мають свою основу, своє джерело в об'єктивних речах. Кож­ний логічний закон відображає певну сторону дійсності, її властивості і відношення, має свій аналог і подібність у при­роді. Так, закон тотожності є відображенням якісної визна­ченості речей і явищ, а закон достатнього обґрунтування відоб­ражає причинно-наслідковий зв'язок між предметами і яви­щами світу.

Закони логіки існують і діють незалежно від волі і ба­жання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить відповідно до за­конів логіки.

Виникнення законів логіки матеріалістична логіка по­в'язує з людською практикою. Логічні закони не є апріорни­ми нормами, не нав'язані мисленно ззовні якоюсь надпри­родною силою, а виникли у процесі мисленої, пізнавальної практики людини. Практика переконувала людей, що речі мають певні властивості і певним чином пов'язані між со­бою і що мислення правильно відображає ці предмети лише тоді, коли думки пов'язуються відповідно до того, як пов'я­зані самі предмети в дійсності. У процесі праці мислення людини, неодноразово зіткнувшись із одними й тими ж вла­стивостями речей, що повто-рюються, відображаючи їх, саме набувало подібних властивостей.

Формально-логічні закони мають загальнолюдський ха­рактер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої кла­сової чи національної належності. Всі люди мислять за од­ним і тим же законом логіки.

Якби логічний апарат (у тому числі і закони логіки) у різних класів і національ-ностей був різним, то взаєморозу­міння людей взагалі було б неможливим, тоді немож-ливими були б виробництво, саме життя суспільства.

Закони логіки є загальними законами. Вони діють у будь-якому мисленому акті, в усіх галузях знання, на всіх рівнях мислення, як у сфері повсякденного мислення, так і в сфері мислення, яка пізнає найскладніші наукові проблеми.

Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необхід­ною умовою точного, адекват-ного відображення мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів — закону тотожності, супереч-ності, виключеного третього та достатньої підстави.

Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає непра-вильним, нелогічним. У практиці мислен­ня трапляються двоякого роду логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Софізм — це логічна помилка, допущена розмірковую­чим навмисне. До софізмів вдаються ті, хто намагається вве­сти в оману, надати вигляд істинного за допомогою логічного виправдання.

Найчастіше софістичні умовиводи будуються за допомо­гою порушення вимог закону тотожності.

Паралогізм — це логічна помилка, допущена не навмис­не, звичайно через незнання логічних правил.


6.3. Закон тотожності

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась.

Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одно­го й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка.

Закон тотожності у вигляді формули записується так:

А є А, або А = А.

У математичній логіці закон тотожності записується та­кими формулами, що є аналогом змістовного закону тотож­ності, котрий вивчається загальною формальною логікою:

1. А —> А. Читається: "Із А випливає А", або "А імплікує А".

2. А =А. Читається: "А еквівалентне А", або "А рівнознач­не А".

3. Ух(А(х) —> А(х)). Читається: "Для будь-якого предмета х розглядуваної області предметів правильне, що якщо х має властивість А, то х має властивість А".

4. Ух (А{х)=А{х)). Читається: "Для будь-якого предмета розглядуваної області те, що х має властивість А, рівнозначне тому, що х має властивість А".

Об'єктивною основою закону тотожності, його джерелом є якісна визначеність предметів і явищ зовнішнього світу. Як відомо, речі та явища реальної дійсності перебувають у безперервному процесі руху та змін. Але кожна річ, зазнаю­чи змін до певного часу, лишається саме тією річчю, а не іншою, має якісну визначеність, яка робить річ тим, чим вона є, і відрізняє її від усіх інших речей. Ця загальна властивість усіх предметів і явищ об'єктивної дійсності, зафіксована ба­гатовіковою практикою, закріпи-лась у мисленні у вигляді закону тотожності. У відповідності до того, як кожна річ во­лодіє якісною визначеністю, і кожна думка, яка відображає ту чи іншу річ, теж має бути визначеною.

Зміст закону тотожності полягає в таких його вимогах: 1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

Так, якщо ми обговорюємо Петренка, якийсь його вчинок, то ми маємо обгово-рювати Петренка, а не когось іншого, і саме цей його вчинок, а не якийсь інший. Закон тотожності вимагає, щоб у процесі міркування було виділено предмет міркування і цей предмет не підмінявся якимсь іншим пред­метом думки даної предметної області.

Предметна область — це коло предметів, у складі якого перебуває виділений нами предмет; область предметів, у рам­ках якої визнаються дані, що мають смисл, закони і правила логіки.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного пред­мета думки до другого, від одного обговорення питання — до другого питання, він тільки забороняє підміняти один пред­мет думки другим предметом, одне питання другим питан­ням. Якщо ми розпочали розмірковувати про що-небудь, ми повинні протягом усього розмірковування мати на увазі саме цей предмет думки, а не якийсь інший. Звичайно, для того щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний пред­мет, необхідно розглянути й інші його сторони або інші пред­мети, з ним пов'язані, але обговорення однієї сторони пред­мета не може бути незліченим, оскільки несумісне підмінене міркування про іншу його сторону або про інший предмет.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії понят­тя мають уживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна.

Закон тотожності не допускає вживання поняття всередині якогось міркування у різному значенні. Поняття, яки­ми ми користуємося, мають уживатися протягом усього роз­мірковування, скільки б вони не траплялися в одному й тому ж значенні, зберігати незмінно свій обсяг і свій зміст. Якщо ж поняття й терміни вживаються у процесі міркуванпя не­однозначно, то мислення стає невизначеним, процес мислення у таких випадках не досягає мети. "...Справді,— писав Аристотель,— мати не одне значення — означає не мати жодного значення, якщо ж у слова немає (визначених) значень, тоді втрачена усіляка можливість розмірковувати один з одним, а насправді і з самим собою" .

Закон тотожності не можна розуміти у тому розумінні, нібито будь-яке поняття має незмінно зберігати свій раз і назавжди даний зміст і обсяг. Закон тотожності не ствер­джує, що поняття не залишаються незмінними, вони уточню­ються, розвиваються, замість одних понять виробляються інші. Але кожне поняття на певному етапі розвитку знання має певний зміст. Визначеність змісту поняття зумовлена якіс­ною визначеністю відображува-ного цим поняттям предме­та. Тому всіляке поняття в одному й тому ж розміркову­ванні повинне мати одне визначене значення, має бути то­тожним самому собі.

Порушення вимог закону тотожності призводить до того, що мислення стає невизначеним, неточним, двозначним, плу­таним. Таке мислення не може вести до істини, не здатне правильно відобразити дійсність.

Найчастіше трапляються помилки при порушенні зако­ну тотожності: підміна або сплутування понять.

Сплутування понять у логічному відношенні є ототожню­вання відмінного. Ця помилка має місце тоді, коли різні за змістом поняття приймаються за тотожні.

Суб'єктивно сплутування понять відбувається часто че­рез неточне знання змісту вживаних понять, коли розмірко­вуючому здається, що між поняттями, уживаними ним, немає ніякої різниці, що вони належать до одного й того ж предме­та, мають один і той же зміст і відрізняються один від одного тільки мовним висловом; але насправді вони різні. Сплуту­вання понять може мати місце і в тому випадку, коли в науці відсутні точно вироблені визначення тих чи інших понять. Сплутуванню понять сприяє також наявність у природній мові омонімів, слів, що виражають не одне, а кілька понять. Штучні мови у цьому відношенні мають перевагу, оскільки для кож­ного знака в них установлюється чітка однозначність.

Виходячи з цього, можна висловити вимоги закону то­тожності такою формулою: не можна ототожнювати різні думки і не можна тотожні думки розглядати як нетотожні, відмінні. Як нелогічне ототожнювання відмінного, так не­логічне і розрізнення тотожного.

Закон тотожності має довгу, хоча і досить спокійну історію, зовні він найпростіший зі всіх законів. Він говорить: якщо вислів істинний, то воно істинне. Або: якщо А, те А. Раніше його передавали у формі: А = А.

Наприклад: «Якщо трава зелена, то вона зелена», «Якщо трава чорна, то вона чорна» і так далі.

Цей закон виражає ідею, що кожен вислів є і необхідною і достатньою умовою своєї власної істинності.

У минулому столітті набула широкого поширення концепція «розширеної» формальної логіки. Її прихильники різко зрушили центр тяжіння логічних досліджень з вивчення правильних способів міркування на розробку проблем теорії пізнання, причинності, індукції і так далі В логіку були введені теми, цікаві і важливі самі але собі, але що не мають до неї прямого відношення. Власне логічна проблематика відійшла на задній план. Що витіснили її методологічні проблеми трактувалися, як правило, спро-щено, без урахування динаміки наукового пізнання.

Характерним прикладом такого «розширеного» трактування була «Логіка» англійського логіка Д. Мілля. Ще за життя автора ця книга витримала вісім видань, зацікавлено вона читається і зараз. Загальна її спрямованість добре видно з повної її назви: «Система логіки раціональною і індуктивною, у зв'язку з принципами очевидності і методами наукового пізнання».

Широкою популярністю користувалися також книги за логікою німецьких логіків В. Вундта, X. Зігварта, Л. Лот-це. «Логіка» В. Вундта складалася з трьох товстих томів, «Логіка» X. Зігварта — з двох. Остання, як і книга Д. С. Мілля, була перекладена російською мовою і зробила великий вплив на розповсюдження ідей «розширеної» логіки в Росії.

З розвитком математичної логіки це напрям в логіці, що плутає її з методологією, що поверхнево зрозуміла, і пронизане психологізмом, поступово захиріло.

Одним з відгомонів ідей «розширеної» логіки є, зокрема, розмова про так звані «основні» закони мислення, або «основні» закони логіки.

Згідно цьому «широкому» трактуванню логіки основні закони — це найбільш очевидні зі всіх тверджень логіки, що є чимось на зразок аксіом цієї науки. Вони утворюють як би фундамент логіки, на який спирається вся її будівля. Самі ж вони нізвідки не виводяться, та і не вимагають ніякої опори через свою виняткову очевидність.

Під це до крайності розпливчате поняття основних законів можна було підвести самі різнорідні ідеї. Зазвичай до таких законів відносили закон суперечності, закон виключеного третього і закон тотожності. Нерідко до них додавали ще закон достатньої підстави і принцип «про всіх і ні про одне».

Згідно останньому принципу сказане про всі предмети якогось роду вірно і про деяких з них, і про кожне окремо; неприкладене до всіх предметів невірно також відносно деяких і окремих з них.

Дійсно, це так. Але абсолютно незрозуміло, яке відношення має ця істина до підстав логіки. У сучасній логіці це один з нескінченної безлічі її законів.

Закон достатньої підстави взагалі не є принципом логіки — ні основним, ні другорядним. Він вимагає, щоб ніщо не приймалося просто так, на віру. У разі кожного твердження слід указувати підстави, через які воно вважається істинним. Зрозуміло, це не ніякий закон логіки. Швидше за все це деякий методологічний принцип, не особливо ясний, але загалом недаремний.

Закон тотожності, як він тлумачився в «розширеній» логіці, теж мав тільки віддалену схожість з відповідним законом. В процесі міркування значення понять і тверджень не слід змінювати. Вони повинні залишатися тотожними самим собі, інакше властивості одного об'єкту непомітно виявляться приписаними абсолютно іншому. Щоб цього не трапилося, треба виділяти обговорювані об'єкти по достатньо стійких ознаках.

Вимога не змінювати і не підміняти значення в ході міркування є, звичайно, абсолютно справедливим. Але так же очевидно, що воно не відноситься до законів логіки.

Що стосується законів суперечності і виключеного третього, то і вони в рамках «розширення» логіки набували яскраво вираженого методологічного ухилу. Перший з цих законів зазвичай перетворювався на заборону говорити одночасно «так і ні», затверджувати і заперечувати одне і те ж про один і той же предмет, що розглядається в одному і тому ж відношенні. Другою підмінявся вимогою, щоб рішення кожного питання доводилося до повної визначеності. Аналіз слід вважати завершеним тільки тоді, коли встановлена істинність або даного положення, або його заперечення.

Це — корисні поради, але не ніякі закони логіки.

У результаті можна сказати, що міркування «розширеної» логіки про основні закони мислення затемняють і заплутують проблему логічних законів.

Як ясно показала сучасна логіка, законів логіки нескінченна множина. Ділення їх на основних і неосновних позбавлено ясних підстав.

Неспроможна також підміна логічних законів розпливчатими методологічними радами. Ніякого фундаменту у вигляді короткого переліку основоположних принципів у науки логіки не немає. У цьому вона не відрізняється від всіх інших наукових дисциплін.

«Основних принципів», з яких виводилося б або на яких спиралася б решта всього змісту, немає ні у математики, ні у психології, ні у будь-якої іншої науки. Іноді, правда, говорять про такі принципи або про фундамент якоїсь галузі знання. У минулому столітті термін «основні принципи» нерідко фігурував в назвах наукових книг. Але все це не повинно розумітися буквально і прямолінійно.

Дивно, що розмова про «основні принципи» логіки іноді виникає навіть у наш час.

Є ще один забобон, що культивувався «розширеною» логікою і що дожив до наших днів. Це обговорення законів логіки в повному відриві їх від всіх інших її важливих тим і понять і навіть в ізоляції їх один від одного.

При читанні старих книг за логікою поступового складається враження розрізненості, необов'язковості і незв'язаності що розглядаються в них тим. Якщо видалити із старого підручника логіків, скажімо, розділ про закон виключеного третього, на трактуванні інших законів це не позначиться. Можна взагалі усунути з такого підручника всяку згадку про основні закони. І що при цьому все залишилося не потрібно буде навіть перефразовувати.

Логічні закони цікаві, звичайно, і самі по собі. Але якщо вони дійсно є важливими елементами механізму мислення — а це, поза сумнівом так, — вони повинні бути нерозривно пов'язані з іншими елементами цього механізму. І перш за все з центральним поняттям логіки — поняттям логічного проходження, і означає, з поняттям доказу.

Сучасна логіка встановлює такий зв'язок.

Довести твердження — означає показати, що воно є логічним наслідком інших тверджень, істинність яких вже встановлена. Висновок логічно виходить з прийнятих посилок, якщо воно пов'язане з ними логічним законом.

Без логічного закону немає логічного проходження і немає самого доказу.


6.4. Закон суперечності

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлю­вання не є одночасно істинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: "Петренко є співучасником даного зло­чину", "Петренко не є співучасником даного злочину". Одне з цих суджень обов'язково хибне.

Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хиб­ним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конк­ретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде дру­ге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: "Усі обвинувачувані мають право на захист", "Деякі обвинувачувані не мають права на захист" — друге судження хибне, а перше істинне. А якщо візьмемо такі два судження, як "Іваненко під час здійснення злочину перебував на місці здійснення злочину", "Іваненко під час здійснення злочину був на роботі" — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде третє су­дження, наприклад: "Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка".

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'я­зує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хиб­ності одного з протилежних суджень не в усіх випадках при­зводить до визнання істинним другого. Пояснюється це різним характером суперечних суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні су­дження: і на супротивні (контрарні), і на суперечні (контра­дикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судження­ми, то, з'ясувавши хибність одного з них, маємо визначити істинність другого. У тих же випадках, коли судження є су­противним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон супе­речності незастосовний. Так, не є суперечним судження: "Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим" і "Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було корич-невим", якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так, :судження "Петренко є осудний" і "Петренко є неосудний" можуть бути обидва істинними, якщо у першому з них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому —інший час (під час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відно­шеннях. Наприклад, судження: "Петренко є здібний" та "Пет­ренко не є здібним" можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гу­манітарних наук, в у другому — про здібності до математич­них наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може в той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предме­ту. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої озна-ки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не-А), котра означає, що не можуть бути одночасно істинними су­дження А і його заперечення не-А, наприклад, "Ця записка написана обвинувачуваним" (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним" (не-А).

За допомогою символів математичної логіки закон супе­речності виражається так: А ~А , де А означає всяке суджен­ня, А — судження, що заперечує судження А, а велика лінія над усім виразом означає, що судження А і його заперечен­ня (~А ) несумісні, не можуть бути одночасно істинними.

У цілому ж формула читається так: "Не можуть бути одночасно істинними А і його заперечення — ~А ".

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності "із самим собою". Дотри­мання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнан­ня суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не повин­но бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства.

« СУПЕРЕЧНІСТЬ СМЕРТІ ПОДІБНА...»

З нескінченної безлічі логічних законів найпопулярнішим є, без сумніву, закон суперечності. Він був відкритий одним з перших і відразу ж був оголошений найбільш важливим принципом не тільки людського мислення, але і самого буття.

І разом з тим в історії логіки не було періоду, коли цей закон не оспорювався б і коли дискусії навколо нього абсолютно затихали б.

Закон суперечності говорить про тих, що суперечать один одному висловах, тобто про такі вислови, одне з яких є запереченням іншого. До них відносяться, наприклад, вислови «Місяць — супутник Землі» і «Місяць не є супутником Землі», «Трава — зелена» і «Невірно, що трава зелена» і тому подібне В одному з висловів, що суперечать, щось затверджується, в іншому — це ж саме заперечується.

Якщо позначити буквою А довільний вислів, то вираз Не-а буде запереченням цього вислову.

Ідея, що виражається законом суперечності, здається простою і навіть банальною: вислів і його заперечення не можуть бути разом істинними.

Використовуючи замість висловів букви, цю ідею можна передати так: невірно, що А і Не-а. Невірно, наприклад, що трава зелена і не зелена, що Місяць — супутник Землі і не супутник Землі і так далі.

Закон суперечності говорить про суперечливі вислови — звідси його назва. Але він заперечує суперечність, оголошує його помилкою і тим самим вимагає несуперечності — звідси інше поширене ім'я — закон непротиворечия.

Більшість невірних тлумачень цього закону і велика частина спроб оспорити його прикладеність, якщо не у всіх, то хоч би в окремих областях, пов'язані з неправильним розумінням логічного заперечення. а значить, і суперечності.

Вислів і його заперечення повинні говорити про один і той же предмет, що розглядається в одному і тому ж відношенні. Ці два вислови повинні співпадати у всьому, окрім одної-єдиної речі: те, що затверджується в одному, заперечується в іншому. Якщо ця проста річ забувається, суперечності немає, оскільки немає заперечення.

У романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» Панург питає Труйогана, варто одружуватися чи ні. Труйоган як дійсний філософ відповідає досить загадково, і стоїть, і не стоїть. Здавалося б, явно суперечливий, а тому нездійсненна і даремна рада. Але поступово з'ясовується, що ніякої суперечності тут не немає. Сама по собі одруження — справа не погана. Але погано, коли, оженившись, чоловік втрачає інтерес до всього останнього.

Видимість суперечності пов'язана тут з лаконічністю відповіді Труйогана. Якщо ж нехтувати міркуваннями риторики і, позбавивши відповідь загадковості, сформулювати його повністю, стане ясно, що він несуперечливий і може бути навіть недаремний. Варто одружуватися, якщо буде виконано певну умову, і не варто одружуватися інакше. Друга частина цього твердження немає, звичайно, запереченням першої його частини.

Приклад філософа Труйогана виявився заразливим, і йому до цих пір слідують окремі його колеги по професії.

Чи можна описати рух без суперечності? Іноді відповідають, що таке опис не схопив би самої суті руху — послідовної зміни положення тіла в просторі і в часі. Рух внутрішньо суперечливо, і воно вимагає для свого опису оборотів типу: «Рухоме тіло знаходиться в даному місці, і рухоме тіло не знаходиться в даному місці». Оскільки суперечливо не тільки механічний рух, але і всяка зміна взагалі, будь-який опис явищ в динаміці повинен бути — при такому підході — внутрішньо суперечливим.

Зрозуміло, сам цим підходом є непорозуміння. Твердження про діалектичну суперечність руху ніяк не припускає логічну суперечність. Правильній ідеї дається невірне формулювання, що спотворює сенс цієї ідеї і ведуча до безплідних словесних спор. Справа, втім, не в можливості суперечок самих по собі. Таке формулювання компрометує саму ідею, бо положення, з якого виходить суперечність, не може бути істинним.

Можна просто сказати: «Двері напіввідкриті». Але можна заявити: «Двері відкриті і не відкриті», маючи при цьому у вигляді, що вона відкрита, оскільки не є щільно причи-неною, і разом з тим не відкрита, тому що не розкрита навстіж.

Подібний спосіб виразу є, проте, не більше ніж гру в риторику і афористичність. Ніякої дійсної суперечності тут не немає, оскільки немає твердження і заперечення одного і того ж, узятого в одному і тому ж відношенні.

«Берези обпали і не обпали», — говорять одні, маючи на увазі, що деякі берези вже скинули листя, а інші немає. «Людина і дитина, і старий», — говорять інші, маючи на увазі, що одна і та ж людина на початку свого життя — дитина, а в кінці її — старий. Дійсної суперечності в подібних твердженнях, звичайно ж, немає. Точно так, як і його немає в словах пісні: «Річка рухається і не рухається... Пісня чується і не чується...»

Якщо ввести поняття істини і брехні, закон суперечності можна сформулювати так: ніякий вислів не є разом істинним і помилковим.

У цій версії закон звучить особливо переконливо. Істина і брехня — це дві несумісні характеристики вислову. Дійсний вислів відповідає дійсності, помилкове не відповідає їй. Той, хто заперечує закон суперечності, повинен визнати, що один і той же вислів може відповідати реальному стану речей і одночасно не відповідати йому. Важко зрозуміти, що означають у такому разі самі поняття істини і брехні.

Іноді закон суперечності формулюють таким чином: з двох що суперечать один одному висловів одне є помилковим.

Ця версія підкреслює небезпеки, пов'язані з суперечністю. Той, хто допускає суперечність, вводить в свої міркування або в свою теорію помилковий вислів. Тим самим він стирає межу між істиною і брехнею, що, звичайно ж, неприпустимо.

Римський філософ-стоїк Епіктет, спочатку раб одного з охоронців імператора Нерона, а потім секретар імператора, так обґрунтовував необхідність закону суперечності: «Я хотів би бути рабом людини, що не визнає закону суперечності. Він велів би мені подати собі вина, я дав би йому оцту або ще чого гірше. Він обурився б, почав би кричати, що я даю йому не те, що він просив. А я сказав би йому: ти адже не визнаєш закону суперечності, отже, що вино, що оцет, що яка завгодно гидота — все одне і те ж. І необхідності ти не визнаєш, отже, ніхто не в силах примусити тебе сприймати оцет як щось погане, а вино як хороше. Пий оцет як вино і будь задоволений. Або так: господар велів поголити себе. Я відтинаю йому бритвою вухо або ніс. Знову починаються крики, але я повторив би йому свої міркування. І все робив би в такому роді, поки не примусив би господаря визнати істину, що необхідність непреоборима і закон суперечності всевластен».

Так коментував Епіктет слова Арістотеля про примусову силу необхідності, і зокрема закону суперечності.

Сенс цього емоційного коментаря зводиться, судячи з усього, до ідеї, відомої ще Арістотелю: з суперечності можна вивести все, що завгодно. Той, хто допускає суперечність в своїх міркуваннях, повинен бути готовий до того, що з розпорядження принести йому вина буде виведено вимогу подати оцту, з команди поголити — команда відрізувати ніс і так далі.

Один із законів логіки говорить: з суперечливого вислову логічно виходить будь-який вислів. Поява в якійсь теорії суперечності веде через цей закон до її руйнування. У ній стає доказовим все, що завгодно, були змішуються з небилицями. Цінність такої теорії рівна нулю.

Звичайно, в реальному житті все йде не так страшно, як це малює цей закон. Учений, що виявив в якійсь науковій теорії суперечність, не поспішає зазвичай скористатися послугами закону з тим, щоб дискредитувати її. Найчастіше суперечність відмежовується від інших положень теорії, що входять в нього твердження перевіряються і перевіряються ще раз до тих пір, поки не буде з'ясовано, яке з них є помилковим. Врешті-решт помилкове твердження відкидається і теорія стає несуперечливою. Тільки після цього вона знаходить упевненість в своєму майбутньому.

Суперечність — це ще не смерть наукової теорії. Але воно подібно до смерті.