Володимир Мельниченко Українська душа Москви
| Вид материала | Книга |
- Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
- Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
- Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
- Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
- Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
- Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
- Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
- Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
- Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
«Гоголь писав драму з запорізького побуту»
З повномасштабною працею з історії України у Гоголя не вийшло, але ще довгий час він цікавився українською і ширше — слов’янською тематикою. 28 серпня 1834 року Гоголь просив Максимовича повідомити йому, яка література з історії України є в бібліотеці Університету святого Володимира і в київських монастирях. У лютому 1836 року писав Погодіну: «Не можешь ли прислать мне каталога книг, приобретённых тобою и не приобретённых, относительно славянщины, истории и литературы — очень обяжешь — и, если можно, в двух-трёх словах означить достоинство каждой и в каком отношении может быть полезна».
Восени наступного року Гоголь просив однокашника по Ніжинській гімназії Миколу Прокоповича прислати: «…издания Нестора, или Киевской летописи, Ипатьевской, или Хлебниковского списка…» Ще окремо він хотів би мати: «Если вышел перевод “Славянской истории” Шафарика, или что-нибудь относительно славян…» Йшлося про «Слов’янські старожитності» П.Й. Шафарика в перекладі Бодянського, видані Погодіним у трьох томах у 1837-1838 рр. Цю працю Гоголь таки отримав у 1839 р. і в квітні писав Погодіну: «Я получил письмо на днях от Шафарика, с книгами… При этом прислал мне в презент свои “Старожитности”. Я их читаю и дивлюсь ясности взгляда и глубокой дельности».
У серпні 1839 року в листі до Шевирьова з Відня Гоголь повідомив: «Передо мною выясниваются и проходят поэтическим строем времена казачества, и если я ничего не сделаю из этого, то я буду большой дурак. Малороссийские ли песни, которые теперь у меня под рукою, навеяли их или на душу мою нашло само собою ясновидение прошедшего, только я чую много того, что ныне редко случается. Благослови!» Через кілька днів Микола Васильович поскаржився Шевирьову: «Труд мой, который начал, не идёт; а чувствую, вещь может быть славная». Сергій Аксаков згадував, що Гоголь, з’явившись восени 1839 року в Петербурзі, розповідав, що в його голові «вже склалася» трагедія з історії Запоріжжя.
У період роботи над цим твором у листі до Погодіна з Риму від 17 жовтня 1840 року Гоголь радів з приводу того, що вчений придбав нові рукописи та стародруки, і висловлював надію: «Одною из них ты потчеваешь меня как такою, которая ближе всего лежит ко мне…» Можливо, мова йшла про «Летопись Малороссийскую», знайденню якої радів у той час і Максимович.
Літератор Василь Панов, якому Гоголь читав у листопаді 1840 року в Римі початок трагедії, поділився своїми враженнями про неї в листі до Сергія Аксакова: «Действие в Малороссии. В нескольких сценах, которые он уже написал и прочел мне, есть одно лицо комическое, которое, выражаясь не столько в действии, сколько в словах, теперь уже совершенство».
Павло Аннєнков, який навесні-влітку 1841 року був поруч із Гоголем у Римі, розповідав:
«Надо сказать, что Гоголь перечитывал в то время «Историю Малороссии», кажется Каменского1, и вот по какому поводу. Он писал драму из казацкого запорожского быта, которую потом бросил равнодушно в огонь, недовольный малым действием ее на Жуковского: история Малороссии служила ему пособием. О существовании драмы я узнал случайно. Между бумагами, которые Гоголь тщательно подкладывал под мою тетрадку, когда приготовлялся диктовать, попался нечаянно оторванный лоскуток, мелко-намелко писанный его рукою. Я наклонился к бумажке и прочел вслух первую фразу какого-то старого казака (имени не припомню), попавшуюся мне на глаза и мною удержанную в памяти: “И зачем это господь бог создал баб на свете, разве только, чтоб казаков рожала баба...” Гоголь сердито бросился ко мне с восклицанием: “Это что?” — вырвал у меня бумажку из рук и сунул ее в письменное бюро…»
Пантелеймон Куліш у свою чергу записав зі слів Щепкіна: «В первый приезд свой в Москву, Гоголь сказал однажды М.С. Щепкину: “Ну, Михаил Семенович, будет вам славная работа. У меня есть драма за выбритый ус в роде “Тараса Бульбы”. Я скоро ее окончу”. Михаил Семе-
_________________________
1 Йшлося про «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського.
нович имел неосторожность спросить у Гоголя об этой драме при свидетелях. Гоголь отперся и отвечал, что никогда не говорил ничего подобного; но, выходя из комнаты, шепнул г. Щепкину на ухо: “Болтун! Ничего больше не скажу”».
Кажуть, що восени 1841 року, коли Гоголь читав свій твір Жуковському у Франкфурті, той заснув, і Микола Васильович кинув свій рукопис у вогонь.
У результаті залишилися лише начерки, в яких пульсує жива українська душа Гоголя:
«Как нужно создать эту драму.
Облечь ее в месячную ночь и ее серебряное сияние и в роскошное дыхание юга.
Облить ее сверкающим потопом солнечных ярких лучей, и да исполнится она вся нестерпимого блеска!
Осветить ее всю минувшим и вызванным из строя удалившихся веков, полным старины временем, обвить разгулом, козачком и всем раздольем воли.
И в потоп речей неугасаемой страсти, и в решительный, отрывистый лаконизм силы и свободы, и в ужасный, дышущий диким мщением порыв, и в грубые, суровые добродетели, и в железные несмягченные пороки, и в самоотвержение неслыханное, дикое и нечеловечески-великодушное.
И в беспечность забубенных веков».
Згадується тут, як на початку 1834 року Гоголь писав Погодіну щодо «Малоросійської історії»: «Мне попрекают, что слог в ней слишком уже горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна!» Тож, не віриться, що Жуковському, який слухав Гоголя, «сильно было скучно». Схоже, що Микола Васильович і тут залишив нам загадку…
«Куліш міг би написати історію України»
Особливо цікавою є згадка Гоголем Куліша у статті, надісланій редактору «Современника» Плетньову 22 листопада 1846 року разом із листом1. Гоголь писав: «…Я вижу тоже много достоинств в писателе, который подписывает под своими сочинениями имя: Кулиш. Цветистый слог и большое познание нравов и обычаев Малой России говорит о том, что он мог бы прекрасно написать историю этой земли. Он мог бы ещё с большим успехом составить живые статьи для альманаха и в них рассказать просто о нравах и обычаях прежних времён…»2.
Таким чином, Гоголь пропонував Пантелеймона Олександровича Плетньову як автора для «Современника», а, головне, побачив у ньому можливого творця праці з історії України! Це свідчило про гостроту письменницького зору Гоголя й багато важило для Куліша, який три місяці тому, 31 серпня 1846 року, завершив роботу над першим українським історичним романом «Чорна рада». Цього Гоголь не знав, але перший історичний роман Куліша «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» побачив світ ще в 1843 р., а в 1845-
____________________
1 Стаття призначалася для першого числа «Современника» в 1847 р. За життя Гоголя надрукована не була. Куліш, який першим опублікував працю із скороченнями, помістив її серед листів. Але Микола Тихонравов опублікував текст як самостійну статтю, що більше відповідало його жанру та призначенню, тим більше, що й сам Гоголь писав пізніше Плетньову: «А я послал… на прошлой неделе тебе статью о “Современнике”…» Зараз цей гоголівський текст називається «О “Современнике” (Письмо к П.А. Плетнёву)». Стаття починалася так: «Наконец поговорю с тобой о “Современнике”».
2 Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. С. 395.
му в «Современнике» Плетньов1 опублікував «Пять глав из нового романа П.Кулиша “Чёрная рада”» (1845. Т. 37 – кн. 6; Т. 38). Більше того, наступного року в «Современнике» (1846. Т. 1. Кн. 1) було надруковано ще один уривок із роману — «Киевские богомольцы в ХVІІ столетии». Редакція спеціально пояснювала: «Предлагаемая статья заимствована из романа “Черная рада”2, которого пять глав помещены в ХХХVІІ и ХХХVІІІ т. “Современника”. Впрочем, она представляет как бы отдельное сочинение. Автор смотрит на дело романиста серьезно и для своих рассказов изучает исторические источники и памятники так же прилежно, как бы и для самой истории Украины. Поэтому изображенная здесь картина, хотя представлена и в драматической форме, но основана на строгом изучении старины украинской».
Гоголь писав Плетньову про публікацію Куліша: «Роман же его, довольно любопытный по частям, вял и скучен в целом: эти драгоценные перлы сведений исторических, которые рассыпаны на страницах его, по-
__________________________
1 До речі, Плетньов відіграв у 1845-1846 рр. важливу роль у житті Куліша, який сам розповів про це:
«Тим часом напечатав Куліш частину історичного роману “Чорна рада” у часописі “Современник”, що після Пушкіна видавав Плетньов. Той, правлячи науковим округом якийся час при своєму ректорстві університетському, визвав Куліша у столицю і дав йому разом дві служби: учителя в гімназії і преподавателя русского язика студентам-інородцям ув університеті. Полюбив Плетньов Куліша мов сина; мало не щодня бачились. Була в Плетньова дочка — молоденька дівчина тихої, люб'язної вдачі. З півтора року прожив тоді Куліш у столиці. Дівчина на його очах доросла повного дівоцтва. Як з братом, вона з ним дружила, і — хто відає? — може, була б інша його доля, коли б не одно слово, яке вона пробовкнула. Знайшовши сем'ю по своїй уподобі, по своїм звичаям, думав часом Куліш, що тут йому й вік вікувати. І в отця душа йому люба, і дочка до його простим дівочим серцем лицяється, і весело йому й тепло між ними.
Так уже думку був наладив, щоб не шукати щастя на Вкраїні; та раз, розговорившись про наші думи народні, про пишне українське слово, до панночки і каже: “Вот и вы со временем выучитесь по-украински”. А вона йому: “Н и к о г д а!” Мов у серце ножем се слово йому вколо, і з того часу перестав дивитись на неї як на суджену» (Куліш П. Твори в двох томах. Том 1. — К.: Наукова думка, 1994. С. 250).
2 Опублікований уривок сюжетно відповідав 4, 5, 6 і 7 розділам останньої редакції роману.
гибают там совершенно бесплодно». Вважається, що мова йшла про роман «Михайло Чарнишенко», але, на мій погляд, скоріше за все, Гоголь мав на увазі глави «Чорної ради», опубліковані в «Современнике», бо ж саме про цей часопис йшлося в його статті «О “Современнике”», надісланій Плетньову1. До речі, зверніть увагу, що Гоголева оцінка публікацій Куліша практично співпадає з тією, яка була дана в цитованому редакційному тексті.
Хай там як, а Гоголь мав достатньо матеріалу, щоб висловити про Куліша добре слово. Та він і подумати не міг, що саме Куліш напише першу його біографію.
«Роздуми Мазепи»
В ювілейній гарячці до 200-річчя з дня народження Гоголя, в Україні можна було почути з учених вуст дослівно таке: «Він залишив одну працю, яка досі майже не була відома дослідникам. Я, наприклад, ніде й не зустрічав, щоб хтось цитував або посилався на неї. Називається робота “Роздуми Мазепи”». Оце так! Якби йшлося про широкий читацький загал, то таки справді «Роздуми Мазепи» йому практично невідомі, але дослідники до цього гоголівського начерку зверталися неодноразово. Скажімо, Юрій Барабаш у книзі «Коли забуду тебе Єрусалиме…» (2001), за яку він отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка, писав: «…У Гоголівському шкіцеві вочевидь впадає в око спроба автора якщо не відверто виправдати прóклятого російським самодержавством гетьмана, то принаймні збагнути і «рекон-
_______________________
1 Автор повідомив про свою точку зору Казимира Нахліка — автора грунтовної двотомної біографії про життя і творчість Куліша.
струювати» хід його думок, мотиви вчинків, пояснити ці вчинки об’єктивними обставинами доби і становищем України»1. У Володимира Панченка є спеціальний дослідницький етюд «Випадок Мазепи», в якому він аналізує гоголівські «Роздуми Мазепи» й приходить до висновку, що вони є «одним із тих спалахів українського єства автора “Тараса Бульби”, що припадають на середину 1830-х років»2.
Так само досить розкрити серйозну працю московського гоголезнавця Юрія Манна, щоб переконатися, що вчений спеціально звертається до гоголівського начерку «Роздуми Мазепи» й цитує певну частину його3. Проте не весь!
З’ясуймо ситуацію, що склалася навколо начерку Гоголя з двох десятків рядків із такою вибуховою назвою.
Передусім, наведемо гоголівський текст повністю (шрифтом виділено ту частину начерку, яку Манн не процитував):
«Размышления Мазепы.
Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропо-том. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после уви дим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> урав-
_____________________
1 Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. С. 574.
2 Панченко В. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. — К.: Твім-Інтер, 2007. С. 24.
3 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 478-479.
нение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираем запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демокра<ты> к государю. И потому Польша действовать решительно <не могла>. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против Козаков или на севере против шведов.
В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов…»1.
Звичайно, кожний автор сам вибирає, що та скільки цитувати, і ми визнаємо його право беззастережно. Проте гляньмо на все це в контексті коментарів Юрія Манна до наведеного гоголівського документу. Вчений розділив його за змістом на дві частини: «Спочатку — Росія і Петро». Але ж ми власними очима бачимо, що насправді спочатку, тобто в першому гоголівському реченні, яке зникло, йдеться про найголовніше (!) — «самобытное государство, бывшее только под покровительством России»2. Після цієї однозначності неможливо стверджувати, що «сам Гоголь в об’єктивній загальнодержавній перспективі, мабуть, вважав справу приєднання України до Росії… історично неминучим…»3.
Другу частину гоголівських «Роздумів Мазепи»у Манна названо так:
«Україна і її гетьман». Звернемо увагу на те, чим обриває дослідник роздуми гетьмана: «Отложиться?» За словником В.Даля термін «отло-
__________________________________
1 Гоголь Н.В. Собрание сочинений. В 9 т. — М., 1994. Т. 7. С. 150-151.
2 Ми пам’ятаємо, що писав Гоголь про український народ на початку 1834 року в «Северной пчеле», розкриваючи задум своєї «Історії Малоросії і народу»: «Воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характеров и подвигов… три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию… наконец, навсегда присоединился к России», а самобутня держава Україна «совершенно слилась в одно с Россией». Вважається, що це свідчить про двоїстість Гоголя, проте наївно було б думати, що в петербурзькій газеті він міг відійти від офіційної точки зору, тим більше, просячи надати йому «материалы, летописи, записки, песни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии)…».
3 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.
жить» має багато значень, зокрема, «отсрочить, оставить на другое время, мешкать, медлить, отступаться, отказаться от повиновенья». Втім, знайдеться читач, який знає про те, що це слово означає також «объявить себя независимым» або «перейти под другую власть». Отже, краще було б сказати про найголовніше в роздумах Мазепи словами Гоголя, чомусь вилученими російським автором із цитування: «Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?»
Виходить, що нині в Росії небажано вживати стосовно України навіть слово «незалежність» навіть у контексті історичних документів. Так само табуюється навіть згадка про гіпотетичний силовий відпір України російському деспотизму. Та згадаймо, що Пушкін задовго до Гоголя в «Полтаві» був напрочуд точним у поясненні глибинної причини історичного вибору Мазепи:
Но независимой державой
Украйне быть уже пора —
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
Гоголівські «Роздуми Мазепи» містять кілька важливих думок з історії України.
Перша. Україна сформувалася як «самобутня держава» й залишилася нею навіть під «покровительством Росії».
Друга. Петро І створив могутню централізовану державу («такая власть, такая гигантская сила и могущество»), здатну силою поглинути «самобутню» Україну.
Третя. Російський народ — «народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропотом». Гоголь навіть обіцяв розкрити глибше незвичайні перетворення, Петра І, який проводив політику, спрямовану на піднесення Російської імперії, хоча жорсткість і жорстокість її — очевидна — «лекарства его были слишком сильные».
Четверта. Український народ («нация свободная») якісно відрізнявся від російського, адже на відміну від рабства й деспотизму, в яких той прозябав, він довгий час «дышал вольностью и лихим казачеством».
Наступна думка полягала в тому, що під Петром І українському народу загрожувала втрата національності, бо імператор обов’язково закабалив би його нарівні з власним народом, урівняв би в рабстві.
Нарешті, з усього цього випливала історична відповідальність Мазепи перед українським народом, і зовсім ясно, що Гоголева душа була на боці гетьмана в його роздумах і виборі. На це жодним чином не вплинуло неминуче в офіційній публікації наречення Гоголем опального Мазепи «преступным гетьманом». Гоголь вжив, здавалося б, нищівний епітет в такому контексті, що професійні історики можуть позаздрити, як геніальний письменник буквально перевернув його зміст. У підсумку подальші роздуми Мазепи є роздумами не державного злочинця, а мудрого національного вождя, який шукає порятунок для свого народу.
Юрій Манн з цього приводу пише: «Обдумується Мазепою і перспектива різних союзів проти Петра (з кримським ханом? з шведами? з поляками?), з яких найвиразнішою вимальовується можливість “дружби” з Польщею — “сусідкою й одноплемінницею”»1.
Насправді, в гоголівських «Роздумах Мазепи» цей варіант гетьманом відкинуто (з ясним поясненням причин) і вибрано союз із Швецією.
На цьому гоголівські «Роздуми Мазепи» було назавжди перервано.
Нам є над чим подумати.
________________________
1 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.
Розділ 2. Україна в Москві
Микола Гоголь: «Нізащо б я не виїхав із Москви»
«Гоголю без пам’яті зраділи в Москві»
Після 1832 р. Гоголь не був у Москві понад два роки, і в лютому 1833 року вигукував: «Ах, зачем я не в Москве!» На початку травня 1835 року він знову приїхав до міста дорогою в Україну. Тепер Гоголь — автор «Арабесок»1 і «Миргорода»2, його слава в Москві росла. Вже рік він числився членом престижного Товариства аматорів російської словесності. У цей приїзд Гоголь читав у Погодіна «Одруження», вперше зустрівся у Сергія Аксакова з Віссаріоном Бєлінським. Саме в 1835 р. Бєлінський писав: «Как малороссу г. Гоголю с детства знакома жизнь малороссийская, но народность его поэзии не ограничивается одной Малороссиею… Но г. Гоголь ещё только начал своё поприще; следовательно, наше дело высказать своё мнение о его дебюте и о надеждах в будущем, которые подаёт этот дебют. Эти надежды велики, ибо г. Гоголь владеет талантом необыкновенным, сильным и высоким.
____________________
1 До збірника «Арабески. Разные сочинения Н.Гоголя» (СПб. Ч. 1, 2, 1835) ввійшли художні твори «Невский проспект», «Портрет», «Записки сумашедшего» тощо, а також 13 статей з питань літератури, естетики, архітектури, мистецтва, історії, зокрема, «Взгляд на составление Малороссии» та «О малороссийских песнях».
2 Збірник повістей «Миргород» вийшов у Петербурзі в 1835 р. із підзаголовком «Повести, служащие продолжением “Вечеров на хуторе близ Диканьки”». До «Миргорода» ввійшли повісті «Старосветские помещики», «Тарас Бульба», «Вий» та «Повесть о том, как посорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем».
Хоча в українському Миргороді відбуваються події лише цієї повісті, Гоголь назвав увесь збірник за назвою цього міста. Щоб не залишити у читача жодних сумнівів, Гоголь поставив до збірника два епіграфа, що вказують саме на конкретний Миргород «при реке Хороле город», в якому «пекутся бублики из чёрного теста».
Вже 22 березня 1835 року Гоголь писав своєму земляку Максимовичу в Київ: «Посылаю тебе “Миргород”. Авось-либо он тебе придется по душе. По крайней мере, я бы желал, чтобы он прогнал хандрическое твое расположение духа, которое, сколько я замечаю, иногда овладевает тобою и в Киеве».
По крайней мере, в настоящее время он является главою литературы, главою поэтов: он становится на место, оставленное Пушкиным»1. Отже, дуже швидко й фантастично здійснилося скромне пророцтво Сомова про те, що «в сочинителе виден талант, обещающий в нём будущего поэта» і «надежды доброжелательной критики не будут обмануты».
Вже з Василівки Гоголь писав Миколі Прокоповичу 24 травня 1835 року: «В Москве был захлопотан, и при всём том многих не видел». Наприкінці серпня того ж року Гоголь заїхав у Москву так само проїздом, але вже на зворотній дорозі з Василівки в Петербург. Читав «Одруження» у Дмитрієва. Познайомився з другом Пушкіна Павлом Нащокіним.
Після цього Гоголь, який мандрував Європою, повернувся до Москви більш як через чотири роки — 26 вересня 1839-го, вже автором «Ревізора». Він зупинився в домі Погодіна на Дівочому полі (той придбав його навесні 1836 року) і вже наступного дня — 27 вересня — зустрічався тут із Щепкіним. Щасливий Михайло Семенович написав Аксаковим:
«Почтеннейший Сергей Тимофеевич, спешу уведомить вас, что М.П. Погодин приехал, и не один; ожидания наши исполнились: с ним приехал Н.В. Гоголь. Последний просил никому не сказывать, что он здесь; он очень похорошел, хотя сомнение о здоровье у него беспрестанно проглядывает. Я до того обрадовался его приезду, что совершенно обезумел, даже до того, что едва ли не сухо его встретил; вчера просидел целый вечер у них и, кажется, путного слова не сказал: такое волнение его приезд во мне произвел, что я нынешнюю ночь почти не спал. Не утерпел, чтобы не известить вас о таком для нас сюрпризе:
_________________________
1 Ця методологічно важлива й сильна думка Бєлінського лягла в підвалину всього російського й радянського гоголезнавства.
ибо, помнится, мы совсем уже его не ожидали. Прощайте, сегодня, к несчастию, играю и потому не увижу его. Ваш покорнейший слуга Михаил Щепкин. От 28-го сентября 1839 года».
Навівши цей текст у праці «История знакомства моего с Гоголем» Сергій Аксаков писав: «Я помещаю эту записку для того, чтоб показать, что значил приезд Гоголя в Москву для его почитателей. Мы все обрадовались чрезвычайно. Константин, прочитавши записку прежде всех, поднял от радости такой крик, что всех перепугал…» Погодін писав Шевирьову: «Гоголю обрадовались в Москве без памяти».
Наприкінці вересня Гоголь три дні гостював на дачі Щепкіна у Волинському. Він навіть обіцяв прочитати дещо з «Мертвих душ»! Щепкін, не тямлячи себе від радості, всім про це шептав на вухо, мов таємницю. Але несподівано приїхав до Щепкіна молодий літератор, якого той характеризував як людину пронозливу і загалом неприємну. Коли всі зібралися до вечірнього чаю, Гоголь і Щепкін увійшли до вітальні під руку, про щось тихо розмовляючи. З усього було видно, що розмова була вкрай цікавою. Обличчя Щепкіна випромінювало радість, а Гоголь, нахилившись до нього, з властивою йому усмішкою на вустах, щось тихо вповідав.
Підійшовши до столу, Микола Васильович швидкома оглянув поглядом товариство і, запримітивши нове обличчя, здригнувся, гарячково взяв чашку з чаєм і сів аж у дальньому куті вітальні. Він увесь ніби скулився, наїжачився, набурмосився. Весь час чаювання Гоголь просидів мовчки. Більше того, невдовзі повідомив, що вранці наступного дня повинен від'їхати у справах до Москви. Зрозуміло, що про читання «Мертвих душ» вже не йшлося.
Перегодом Гоголь приїздив до Щепкіна ще кілька разів, але таким веселим, яким він був того разу у Волинському, Щепкін його не бачив. Як правило, Микола Васильович звично-підозріло оглядав усіх присутніх і, частіше за все, замикався в собі. Щоправда Щепкінові вдавалося розворухобить його якоюсь своєю оповідкою. Гоголь ледь осміхався, та відразу ж знов насуплювався і весь поринав у свої думки.
Втім, оповідки схоплював на льоту і, бувало, черпав із них нові риси для своїх персонажів. Скажімо, Щепкін передав Гоголю розповідь про городничого, якому знайшлося місце в тісному натовпі, порівнявши його з ласим шматком, який потрапляє у повний шлунок. Або ще були передані Гоголю від Щепкіна слова справника: «Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас усяк полюбить».
Разом із Щепкіним Гоголь відвідав випускника Харківського університету, фольклориста й етнографа Ізмаїла Срезневського, який вслід за Осипом Бодянським, відправлявся на стажування до західнослов’янські землі. Коли на початку 1834 року Гоголь опублікував оголошення про те, що він готує «Историю Малороссии», Срезневський написав йому листа: «…Был сердечно обрадован известием, что тот самый писатель, который столь мило, столь искусно забавлял многочисленных читателей поэтическими рассказами об Украине под именем Рудого Панька, хочет подарить украинцев и трудом важным… Я, со своей стороны, как любитель народностей запорожско-украинских, первым долгом почел представить Вам услуги свои, свою готовность делиться материалами...»
Звернемо увагу на те, що Срезневський розглядав письменницьку роботу, як забаву в контрасті до справді важливої — наукової роботи. Це певною мірою відображає тодішнє ставлення до наукових і професорських намірів Гоголя. Сам письменник, очевидно, тонко відчував заторкнуту різницю, як і доброзичливість Срезневського, і знав собі ціну. 6 березня 1834 року він відповів:
«От всей души благодарю вас за вашу готовность помогать мне в труде моем и крепко пожимаю вашу руку. Вы правы: нам одинаково нужны материалы; но хотя бы ваша книга превратилась в Историю, мы и тогда бы не были соперниками. Я рад всему, что ни появляется о нашем крае. И если бы я узнал, что в эту минуту кто-нибудь готовит тоже историю Украйны, я бы приостановил свое издание до тех пор, покамест ему нужно для сбыта своей книги. Чем больше попыток и опытов, тем для меня лучше, тем моя история будет совершеннее. Я уверен, что в образе мыслей не встречусь с другими, денежной прибыли от нее не ищу — стало быть, у меня нет соперников! Вы уже сделали мне важную услугу изданием “Запорожской старины”1. Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов, ослепительно хороши. Из них только пять были мне известны прежде, прочие были для меня все — новость!» У тому листі письменника Гоголя до вченого Срезневського виразно виявилася його Богом дана поетична душа, яка врешті-решт і вирішила Гоголевий життєвий вибір на користь пісень перед літописами, письменництва перед наукою:
«Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать. Нигде ничего о том времени, которое должно бы быть богаче всех событиями. Народ, которого вся жизнь состояла из движений, которого невольно (если бы он даже был совершенно недеятелен от природы) соседи, положение земли, опасность бытия выводили на дела и подвиги, этот народ… Каждый звук песни мне говорит живее о протекшем, нежели наши вялые и короткие летописи, если можно назвать летописями не современные записки, но поздние выписки, начавшиеся уже тогда, когда память уступила место забвению.
_________________________
1 Срезневський упорядкував шість збірників історичних і фольклорних матеріалів під такою назвою. На той час Гоголь ознайомився з першими двома збірниками.
Эти летописи похожи на хозяина, прибившего замок к своей конюшне, когда лошади уже были украдены… Если бы наш край не имел такого богатства песен — я бы никогда не писал истории его, потому что я не постигнул бы и не имел понятия о прошедшем, или История моя была совершенно не то, что я думаю с нею сделать теперь. Эти-то песни заставили меня с жадностью читать все летописи…»
Уже в 1834-му Микола Васильович сподівався зустрітися зі Срезневським: «Буду благодарить вас, может быть, лично за ваше радушие и готовность». Через п’ять років Гоголь отримав таку можливість, і перед від’їздом Срезневського на навчання за кордон записав у його альбомі: «Душевно желаю вам набрать, прибрать, раздать и привезти всякого добра. Гоголь. 1839. Октябрь 10. Москва». У свою чергу Щепкін подякував Срезневського за те, що той пропагував його мистецтво в Україні: «Прошу принять благодарность не то чтобы от чистого малоросса, а так от перевертня…» За свідченням Срезневського, вони просиділи з Гоголем і Щепкіним цілий вечір: «Говорили все о Малороссии, между прочим читали кое-что из Баллад Украинских и Думок и Песен». Срезневський передав Щепкіну текст «Москаля-чарівника» Івана Котляревського, а Гоголь пообіцяв зробити його коректуру1.
Ще один цікавий спогад з українським акцентом залишив історик літератури і журналіст Олексій Галахов. На одному з обідів Гоголь сидів відсторонений, як часто було в присутності незнайомих людей, і не брав участі в розмові. «Но когда зашла речь о повести Основьяненки (Квитки) «Пан Халявский», напечатанной в «Отечественных записках» (1839, № 6-7. — В.М.), тогда и он скромно вставил свое суждение. Соглашаясь с
_________________________
1 П’єса «Москаль-чарівник» вийшла в світ у 1841 р., але питання про участь Гоголя в її редагуванні не вивчено.
замечанием, что в главном лице (Халявском) есть преувеличения, доходящие до карикатуры, он старался, однакож, умалить этот недостаток. Может быть, я ошибаюсь, но мне казалось, что он в невыгодном отзыве о Квитке видел как бы косвенную похвалу себе, намерение возвеличить его собственный талант. Вообще он говорил очень умно и держал себя отлично, не в пример другим случаям».
14 жовтня 1839 року Гоголь читав у Аксакових першу главу «Мертвих душ» у присутності Михайла Щепкіна, Павла Нащокіна, Івана Панаєва1. 17 жовтня Гоголь уперше дивився «Ревізора» в Малому театрі (зі Щепкіним у ролі Городничого). Не дочекавшись закінчення спектакля, він залишив театр2.
За словами Юрія Манна, результатом московських знайомств та зустрічей з Гоголем і особливо читання ним «Мертвих душ» «в Москві стала стверджуватися думка про нього, як про письменника всесвітнього»3. Скажімо, Костянтин Аксаков писав: «Гоголь — великий,
________________________
1 Про це збереглися цікаві спогади Івана Панаєва, з яких я вибрав лише штрихи, що розповідають про Щепкіна та залюбленого в Гоголя Костянтина Аксакова:
«Я ожидал этого дня с лихорадочным нетерпением и забрался к Аксаковым часа за полтора до обеда. Щепкин явился, кажется, еще раньше меня... День этот был праздником для Константина Аксакова. С какою любовию он следил за каждым взглядом, за каждым движением, за каждым словом Гоголя! Как он переглядывался с Щепкиным! Как крепко жал мне руки, повторяя: — Вот он наш Гоголь! Вот он!.. Гоголь отговаривался более получаса, переменяя беспрестанно разговор. Потом потянулся и сказал:
— Ну, так и быть, я, пожалуй, что-нибудь прочту вам... Не знаю только, что прочесть?.. — И приподнялся с дивана. У встрепенувшегося Щепкина задрожали щеки… Все только посматривали друг на друга, как бы говоря: «Каково? каково читает?» Щепкин заморгал глазами, полными слез. Чтение отрывка продолжалось не более получаса…
После чтения Сергей Тимофеич Аксаков в волнении прохаживался по комнате, подходил к Гоголю, жал его руки и значительно посматривал на всех нас... «Гениально, гениально!» — повторял он. Глазки Константина Аксакова сверкали, он ударял кулаком о стол и говорил:
— Гомерическая сила! Гомерическая!»
2 Докладніше див. Вересаев В. Гоголь в жизни. — М.: Московский рабочий, 1990. С. 243-245.
3 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 550.
гениальный художник, имеющий полное право стоять, как и Пушкин, в кругу первых поэтов, Гете, Шекспира, Шиллера и проч.».
26 жовтня 1839 року Гоголь разом із Аксаковим виїхав до Петербурга, а повернувся в Москву 21 грудня того ж року з сестрами. Зупинився звично — у Погодіна. Цього разу він зустрівся з Василем Боткіним, Тимофієм Грановським, Кирилом Горбуновим. Особливий інтерес викликає у нас зустріч Гоголя з Миколою Маркевичем, який був знайомий з Пушкіним і Шевченком. Гоголю було цікаво поговорити з пое том, який добре знав український фольклор і вже видав «Украинские мелодии» та готував до друку нову працю «Украинские напевы, положенные на фортепиано», що вийшла в світ у 1840 р. З щоденника Маркевича видно, що 23 січня вони зустрічалися з Верстовським: «Знакомство с Верстовским… Разговор с Гоголем». Микола Васильович близько зійшовся з Павлом Нащокіним, з яким познайомився ще в 1830-х рр. Той жив у Воротницькому провулку, недалеко від храму Старого Пимена. Тут у нього бував Пушкін, з яким Нащокін дружив. Гоголю про це розповіли, більше того Нащокін подарував Гоголю пушкінський годинник. Будинок Нащокіна знаходився недалеко від будинку, де згодом поселився Щепкін, а в березні 1858 року гостював Шевченко. Гоголь неодноразово бував у Нащокіна, і Воротницький провулок, якому ми ще відведемо багато уваги, став у Москві тим місцем, де життєві шляхи двох українських геніїв найближче перетнулися віртуально. У цьому провулку бували й Бодянський та Максимович, тобто всі герої нашої книги. До речі, сестра Гоголя Ольга говорила про сім’ю Нащокіна: «У них постоянно собирались все талантливые, из числа тех только помню актёра Щепкина, который заговорил со мною по-малороссийски…» Віра Нащокіна згадувала про Гоголя: «Любил всякие малороссийские кушанья, особенно галушки, что у нас часто для него готовили».