Володимир Мельниченко Тарас Шевченко
| Вид материала | Документы |
- Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
- Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
- Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
- Тарас Шевченко "Зоре моя вечірняя", 110.38kb.
- Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.
- Какое отношение акын Тарази имеет к Тарасу Шевченко, 230.36kb.
- Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
- План I. Богатство поэтического языка шевченко. II. Тарас григорьевич шевченко и русская, 443.56kb.
- Тарас Шевченко "І мертвим, І живим, І ненародженим землякам моїм, 95.01kb.
- Тема: Тарас Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження, 615.83kb.
Володимир Мельниченко
Тарас Шевченко:
«Мій великий друг Щепкін»
Москва
ОЛМА Медіа Групп
2008
Зміст
«Я щасливий, маючи такого друга»
(замість передмови)
Розділ 1. «Щепкіна бачив я в 1845 році»
Розділ 2. «Я в Москві побачуся з Щепкіним»
Розділ 3. «Поселився у Щепкіна в будинку
Щепотьєвої»
Розділ 4. «Пустилися ми з Михайлом Семеновичем
Москву споглядати»
Розділ 5. «Поїхали з Щепкіним поклонитися
Аксакову»
Розділ 6. «Зобов’язаний я моєму другу Щепкіну»
Розділ 7. «Розстався я з Михайлом Семеновичем
Щепкіним»
«Не забувай мене, твого рідного брата Т.Шевченка»
(замість післямови)
Володимир Мельниченко — доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, автор 40 книг з історичної, політичної і мистецтвознавчої проблематики.
З 2001 р. — генеральний директор Культурного центру України в Москві, за цей час видав у російській столиці 10 книг українською мовою, в тому числі шевченкознавчі монографії «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”», «“На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)».
Читач тримає в руках унікальну в українській і світовій історіографії книгу про дружбу і московські зустрічі Тараса Шевченка та Михайла Щепкіна. Вона присвячується 220-річчю з дня народження Михайла Щепкіна, що виповнюється в 2008 р., та 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, що вже не за горами.
«Я щасливий, маючи такого друга»
(замість передмови)
Про назву книги. Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «моего великого друга Михайла Семеновича», «мого искреннего друга, знаменитого старца М.С. Щепкина». Добре розуміючи, що Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом і вичерпно щиро сказав про дружбу з ним: «Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга»1.Зі свого боку Щепкін звертався до поета «Друже Тарасе!», «Друже мій!» і підписував листи до нього: «Твой, щирий друже, Михайло Щепкин»; «Твой старый друг Михайло Щепкин».
Щоправда дехто нині про це забуває. Понад усе неприємно коли таке трапляється на, так би мовити, енциклопедичному рівні. Наведу прикрий приклад. Незадовго до початку роботи над цією книгою я придбав у Москві «Хронологический словарь всемирной истории» (2006 рік), у якому вміщено 30 тис. статей про події, факти, відкриття, літературні й мистецькі явища, що ввійшли в історію всіх часів і народів, а також про особистостей, яких пам’ятає все людство. Серед восьми світових подій, внесених у словник під 1788 роком, є й народження Михайла Щепкіна.
___________________
1 Російськомовні листи та «Щоденник», а також російськомовні твори Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Звернуся тут до авторитету шанованого мною вченого Юрія Барабаша, який пише щодо Шевченка: «Перекладати його російськомовну прозу на українську? Погодьмося, це трохи дивно, щоб не сказати смішно… Я вважаю за коректне цитувати їх в оригіналі».
Так само логічно цитувати в оригіналі й Михайла Щепкіна та Сергія Аксакова, аби, говорячи словами Барабаша, «не створювалося мовної незлагоди».
Як і Барабаш, у роботі з іншими російськомовними текстами послуговуються перекладами, які вже існують. Проте в моєму розпорядженні таких перекладених текстів обмаль, і я наважуся перекладати лише російськомовні тексти радянського періоду, а ті, які датуються Шевченковим століттям, цитую в оригіналі. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути поетову епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У них народ і слово — і в нас народ і слово».
Зокрема, сказано, що «Щепкін приваблював усіх славетних людей того часу; його дружбою дорожили Пушкін, Гоголь, Бєлінський, Грановський, Кудрявцев». Нічого не маючи проти професора Московського університету Петра Кудрявцева (1816 — 1858), який разом із своїм учителем Тимофієм Грановським заклав основи російської медіє-вістики, дуже здивувався відсутності в цьому ряді Щепкінових друзів Тараса Шевченка.
Та все вияснилося, коли заглянув у рік 1814-й, у якому день народження Тараса Григоровича навіть не зафіксовано, хоча відзначено день народження Михайла Лермонтова, а в ближніх роках — німецького композитора Ріхарда Вагнера, французького філософа Шарля Ренув’є, російського письменника Олексія Толстого, польського композитора Фрідеріка Шопена, німецького історика Теодора Моммзена...
Недогляд, неосвіченість чи свідомий вивих сучасного російського бачення українського генія в контексті всесвітньої історії? Згадалося, що невдовзі після поетової смерті Олександр Герцен іронізував з приводу виключення Шевченка тодішніми властями зі списку видатних людей, барельєфи яких мало бути зображено на пам’ятнику на честь тисячоліття Росії. Саме в такому дусі «забули» про Шевченка і в статті про Щепкіна у фундаментальній енциклопедії Брокгауза і Ефрона, з якої в наш час скоріше бездумно, аніж навмисне, переписали цитовану фразу в новітній словник. Але в даному разі маємо справу з явним анахронізмом, адже дружбою Щепкіна й Шевченка пишалася й пишається вся мисляча Росія й Москва, передусім. Дозволю собі нагадати, що писав російський театральний критик Олександр Урусов одразу після смерті Михайла Щепкіна: «Все, что было лучшего в мыслящей России, не миновало общества и знакомства М.С. Щепкина. Пушкин питал к нему дружеское расположение. Рукою великого поэта написаны первые строки “Записок
актера Щепкина”1, которые он тогда же начал по настойчивым убеждениям Пушкина. С Лермонтовым Михаил Семенович сблизился во время недолгого пребывания его в Москве перед смертью. Дружба Щепкина и Гоголя известна всем, кто читал письма последнего. Белинский, Кудрявцев, Грановский были в доме Щепкина своими людьми, за тем же столом сиживали Герцен, Огарев и Бакунин. Горячее чувство связывало покойного с Шевченкой»2 (виділено мною. — В.М.). Тепер відкриємо новітню «Историю Москвы» й переконаємося в акцентуванні того, що Щепкін «був близьким до О.С. Пушкіна, М.О. Некрасова, Т.Т. Грановського, В.Г. Бєлінського, Т.Г. Шевченка і О.Г. Герцена»3.
Якщо заглянути в історіографію проблеми, то красиво й переконливо написав про дружбу поета й артиста вже один із перших біографів Шевченка Михайло Чалий (1816—1907), з яким Тарас Григорович познайомився 1859 року і котрого називав приятелем: «Дружба между Щепкиным и Шевченком, — несмотря на некоторое несходство в характерах и летах — понятна:
Издревле дружеский союз
Поэтов меж собой связует…
но, помимо этой поэтической связи, у них была ещё другая — национальная: оба они были уроженцы Малороссии, оба выбились на свет Божий их тёмного царства крепостной неволи, оба наконец отличались “врождённою деликатностью чувств”, вопреки убеждениям... помещика
________________________
1 Пушкін написав від імені Щепкіна: «Я родился в Курской губернии Обоянского уезда в селе Красном, что на речке Пенке».
2 Михаил Семёнович Щепкин: Жизнь и творчество. В 2-х томах. Т. 2. — М.: Искусство, 1984. С. 100.
3 История Москвы с древнейших времён до наших дней. — Т. 2. ХІХ век — М.: Издательство объединения «Мосгосархив», 1997. С. 228.
П.М-са1, непризнающего такой деликатности за бывшими крепостными до третьего колена»2. Отже, Чалий уже тоді відповів Мартосу і подібним йому, що вихідці з кріпаків Шевченко і Щепкін були наділені Богом «природною делікатністю почуттів». Запам’ятаймо ці слова, бо вони важливі в осмисленні дружби двох митців.
Наступним авторитетно заговорив про дружбу поета й артиста відомий український і російський дослідник літератури, шевченкознавець Микола Стороженко (1836—1906). Це сталося в листопаді 1888 року на урочистому засіданні в Московському університеті, присвяченому сторіччю з дня народження Михайла Щепкіна, де Стороженко виступив з промовою, що починалася так:
«Покликали Ви мене, панове, до участі в святкуванні столітніх роковин Щепкіна. Задля промови я взяв відносини Щепкіна до одного з його найліпших друзяків, до українського поета Шевченка. Шевченка і Щепкіна зв’язувала кревність племінна і духова: обидва вони були українцями, обидва страстно любили рідний край; обидва були дітьми темного кріпацтва; обидва силою генія природно досягли, хоч і на неоднаковій ниві, слави величезної. Мені здається, що мастита тварь3 великого артиста, що так ласкаво з отсего портрета дивиться на нас, насупилася б і докірливо глянула б на нас, коли б ми на оцих роковинах не нагадали про його друга, котрого він любив, немов сина, беріг — як зіницю ока і в котрому добачав схід сонця рідної поезії! Ми бажаємо, щоб сьогодні обидва вони пройшли попліч один одного отут перед нами, щоб
_______________________
1 Мартос Петро Іванович (1811—?), український поміщик, Шевченків знайомий з 1839 року, видавець «Кобзаря» в 1840 році.
Михайло Чалий цитував слова Мартоса: «Физиология человека очень сходна с физиологией лошади: порода много значит. Возьмите вы арабскую лошадь и тамбовскую. Так и в человеке: чем выше он рождён, тем благороднее в нём чувства. Дайте какое хотите воспитание мужику — он будет учён, даже умён (!), но найдёте ли в нём деликатность чувств, присущую одному дворянству?»
2 М.К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса Шевченко. — К., 1882. С. 110-111.
3 У Володимира Даля — «тварь» — живе Боже створіння, в тому числі, людина.
перед нашими очима духовими хоч на один момент воскресла їх довголітня дружба сердечна, що ніколи ні маліла, ні холоділа, що в розлуці набирала нової сили. Споминки про таку дружбу варто зберегти в пам’яті потомків!»1. Ось так було позначено розробку теми, що затим продовжилася в працях самого Стороженка, зокрема в статті «Щепкин и Шевченко» (1902 рік), у біографічній праці Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя»(Т. 1-2, Львів, 1898—1901), спеціальній грунтовній статті українського історика літератури Михайла Мочульського2 та час від часу висвітлювалася в історичній і мистецтвознавчій літературі, передусім, присвяченій Михайлу Щепкіну3.
Тільки на початку 60-х років минулого століття в Україні було заявлено дослідження теми через призму поетової біографії4. Правда, автор праці «Т.Шевченко і М.Щепкін» — Іван Волошин — був театрознавцем і відійти від усталених підходів йому не вдалося. Скажімо, так само, як у тридцятисторінковій згаданій статті Мочульського найдовшому московському періодові спілкування поета з артистом було присвячено… півтора десятка рядків, у майже стосторінковій брошурі Волошина московське перебування Шевченка висвітлювалося на… трьох сторінках. Утім автор абсолютно правильно визначив тоді головний напрям наукового пошуку, вдало назвавши крихітний розділ: «Серед московських друзів». Іван Волошин чесно писав: «Тема дружби Шевченка і Щепкіна ще
______________________
1 «Правда». Тижневик політики, науки і письменства. У Львові, 1888. С. 188—189.
2 Мих. Мочульський. Михайло Щепкін і Тарас Шевченко // Літературно-науковий вістник. — К., 1917. Книжка ІІ-ІІІ. С. 225—255.
3 А.А. Кизеветтер. М.С. Щепкин. Эпизод из истории русского сценического искусства.— М.: Товарищество типографии А.И. Мамонтова, 1916; А. Дерман. Черты из биографии и творчества М.С. Щепкина. — В кн. «Записки актера Щепкина». — М. — Л., 1933; Його ж. Михаил Семёнович Щепкин. — М.-Л.: Искусство, 1937 та ін. Його ж. Московского Малого театра актер Щепкин. — М.: Московский рабочий, 1954 та ін.
4 І.О.Волошин. Т.Шевченко і М.Щепкін. — К.: Державне видавництво «Мистецтво», 1963.
чекає і на дальше дослідження, і на відображення в художній літературі. Ми ж даємо тільки хронологічний виклад їх зв’язків...» З того часу дружба поета й актора заторкувалася в цілому ряді цікавих публікацій, як правило, знову таки щепкінознавчих, що вийшли в Україні1 і в Росії2, проте вони суттєво не змінили ситуацію, зафіксовану Волошиним. Зате залишається в силі важлива теза, висловлена ним ще на початку 60-х років минулого століття: «Розпорошені по сторінках щоденника записи про зв’язки поета з Щепкіним не дають про це такого ясного й чіткого уявлення, як вибрані й зведені разом. Поєднані з іншими біографічними матеріалами, вони особливо хвилюють, воскрешаючи в нашій уяві живі й близькі нам образи людей...»
Якраз і не вдавалося досі досягнути органічного поєднання безцінних Шевченкових свідчень і листування друзів із усім комплексом історичних знань в царині біографій Тараса Шевченка й Михайла Щепкіна. Розкриваючи дружбу двох геніїв — поета з артистом — дослідники описали, наскільки можливо, їх нечасті зустрічі, зазвичай, коротко переповідаючи скупі рядки з поетового щоденника. Навіть у Теодора Гріца, який склав літопис життя і творчості великого артиста3, весь час спілкування Щепкіна з Шевченком у березні 1858 року та й узагалі всю життєдіяльність артиста в ті дні зафіксовано виключно з тих записів — безцінних, — які зробив поет у своєму щоденнику.
________________________
1 І.Волошин. Михайло Щепкін і Україна. — К., 1963; Л.Стеценко. Шевченко і Щепкін у їхніх взаєминах 50-х років // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1963;
2 А.Клинчин. Михаил Семёнович Щепкин. — М.: Искусство, 1964; Б.С. Земенков. М.С. Щепкин в Москве. — М.: Московский рабочий, 1966; А.Клинчин. Шевченко и Щепкин. //Театр и драматургия. Труди Ленинградского государственного института театра, музыки и кинематографии. — Л., 1967; Виталий Ивашнев. Щепкин.— М.: Молодая гвардия, 2002 та ін.
3 Т.С. Гриц. М.С. Щепкин. Летопись жизни и творчества. — М.: Наука,1966.
Це вразило мене ще тоді, коли писав книгу про Шевченкове перебування в Москві: «Що й казати, це надзвичайно важливий історичний документ. Але слід шукати й інші джерела. Важливо підготувати фундаментальну монографію „Шевченко і Щепкін”»1. Тепер зібрався це зробити і вважаю, що вкрай важливо: по-перше, нарешті розкрити феномен історичної дружби в контексті саме Шевченкової біографії; по-друге, всебічно дослідити найбагатший, найінтенсивніший час московського спільного життя друзів у березні 1858 року; по-третє, хоча б коротко розповісти про тих «освічених москвичів» (Шевченко), з якими Щепкін познайомив тоді поета; по-четверте, показати ту Москву, яку представив поетові артист. Треба також нарешті розібратися в тому, де саме жив Щепкін, коли в нього зупинявся Шевченко, бо досі багато десятиліть ми користувалися неправильною інформацією.
Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його березневого перебування в Москві (1858 рік) у незрівнянного Михайла Щепкіна.
«Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание!» — цей запис у щоденнику, зроблено під час хвороби поета ніби передбачив усі дальші самовіддані турботи Щепкіна про Шевченка. Варто лише перерахувати їхні спільні походи і поїздки. 19 березня Щепкін провів на ногах весь день, разом із Шевченком вони, говорячи словами Тараса Григоровича, «несмотря на воду и грязь под ногами, обходили пешком по крайней мере четверть
________________________
1 Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2007. С.476.
Москвы». І це в сімдесят років! 20 березня ввечері Щепкін відправився з поетом до Олександра і Олени Станкевичів! 21 березня він півдня возив Шевченка по знайомих, а 22 березня попрямував з поетом до Сергія Аксакова. Зробивши перерву на один день з нагоди Пасхи, яку Щепкін провів із Шевченком, 24 березня Михайло Семенович супроводжував Тараса Григоровича в поїздці до Аксакових, Варвари Рєпніної, Сергія Шумського, взяв участь разом із ним у «званому обіді» в книжковому магазині свого сина Миколи Щепкіна, ввечері повіз поета до купця Варенцова. 25 березня Щепкін знову був поруч із Шевченком на обіді, влаштованому на честь поета Михайлом Максимовичем. Такий напружений графік впродовж тижня нелегко витримати навіть молодому і здоровому «супутнику» або «чичероне» (Шевченко), а Щепкін не був ні молодим, ні здоровим...
Ніхто, крім Михайла Щепкіна, в тому числі й Осип Бодянський, не міг створити такі сприятливі умови для зустрічі Тараса Шевченка зі старими знайомими, тим паче, організувати й забезпечити таку кількість нових цікавих знайомств. Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників еліти російського суспільства, незалежно навіть від їхніх ідеологічних пристрастей та політичних поглядів.
Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін... Крім того, Шевченко назвав у щоденнику майже 30 прізвищ людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Кронеберг, Крузе, Марія Максимович, Мін, Погодін, Станкевич, Хомяков, Чичерін, Шумський... А ще залишилися не згаданими Бартєнєв, Галаган, Єлагіна... Не забудьмо також, що, наприклад, 24 березня на вечорі у купця Варенцова Тарас Григорович, за його словами, зустрівся «с некоторыми московскими художниками и музыкантами».
І всі ці зустрічі та знайомства, без перебільшення, з вершками московського суспільства, з «московской учено-литературной знаменитостью» відбулися впродовж двох тижнів, один із яких Шевченко, хворіючи, не виходив із дому, але, дякуючи Щепкіну, не втрачав зв’язку, з зовнішнім світом. Дивовижно! Вражаюче!
Ніхто краще самого Тараса Григоровича не сказав про це: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться… Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину»1.
___________________________
1 У книзі виділяю шрифтом всі щоденникові записи Шевченка, навколо яких, як правило, розгортається розповідь. Щоденник («Журнал», як він його називав) є надзвичайно важливим джерелом у вивченні стосунків Тараса Шевченка й Михайла Щепкіна, особливе значення мають записи з 11 по 26 березня 1858 року, коли поет жив у артиста. Видатний шевченкознавець Іван Дзюба зазначає, що своєю простодушністю і щирістю поетів щоденник нагадує його поезію: «Він дуже ліричний і дає багатющий матеріал не тільки для “зовнішнього”, подійного життєпису, а й для “біографії душі”. Шевченко розкривається в ньому своїми улюбленими думками, що перегукуються з думками, які були або ще будуть висловлені в його творах і можуть бути інтерпретаційним коментарем до них. Ми бачимо багатство його інтересів і самостійність його суджень про явища життя або твори мистецтва й літератури».
Якось Ф. Якубовський у передмові до видання поезій Шевченка в Києві 1927 року закидав йому «деякі риси ледачости, безсистемности в роботі», зокрема: «Під час писання щоденника сам поет висловлював побоювання, чи пощастить йому хоч цю справу робити послідовно і систематично». Смішно, коли пересічність засуджує генія, проте в даному разі хочу лише наголосити, що в Москві Шевченко вів щоденник систематично, дисципліновано, пунктуально й старанно.
Принагідно нагадаю, що з часу прибуття в Орську фортецю Шевченко вів щоденник, опосередковано це відобразилося в повісті «Близнецы», в якій Шевченковий герой записує в щоденник свої враження в Оренбурзькому краю і Орській фортеці. Втім, 27 лютого 1848 року Шевченко спалив свій щоденник. В листі до Варвари Рєпніної зізнався: «…Сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался и сжёг мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода». Сергій Єфремов писав: «Ми… можемо тільки
Отже, тепер ясно, про що розповідає ця книга. Хай простять мене театрознавці, але заявлена в ній тема менше всього торкається професійної діяльності Щепкіна чи театральних пристрастей Шевченка, хоча й про це в книзі йдеться. Це зумовлено знову ж таки саме поетовим сприйняттям його щирого друга. Шевченко прекрасно розумів історичне призначення «безсмертного старця» Щепкіна: «Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства» (виділено мною. — В.М.). Проте захоплений грою Щепкіна в спектаклях, показаних у Нижньому Новгороді, Шевченко акцентував інше в щоденнику 30 грудня 1857 року: «Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семенович Щепкин» (виділено мною. — В.М.). Відомо також, що ще в середині 40-х років Шевченко бачив у ролі Чупруна артиста Карпа Соленика і в щоденнику пізніше записав: «Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина»1. Хочу лише наголосити тверезу здатність Шевченка сприймати гру геніального артиста. Зате він не шкодував емоцій і барв у захопленій оцінці людських достоїнств Щепкіна. Шевченко відділяв свої театральні враження від особистих стосунків з артистом, піднявши їх на недосяжну висоту.
________________________
пожалкувати, що, по-перше, не зберігся той щоденник з Орської кріпости, якого мало бути списано аж декілька місяців і, по-друге, що нової спроби поет не зробив давніш, як тільки 1857 р.»
На закінчення цієї першої примітки хочу попередити читача, що не проводжу жирної риски поміж основним викладом і примітками, для мене це рівною мірою важливі складові єдиного тексту.
1 Є серйозні свідчення, що Шевченко мав рацію. Невістка артиста, письменниця Олександра Щепкіна згадувала: «Он (Щепкін. — В.М.) знаком был с Малороссией, потому что долго был на сцене в Полтаве и в Харькове, и неподражаемо играл малороссов в “Наталке Полтавке” и в “Москале-чаривнике”. В то время никто не мог сравняться с ним в этих пьесах, исключая разве известного тогда в Харькове актера Соленика, который приводил в восхищение самого М.С. Щепкина» (виділено мною. — В.М.).
Ми переконаємося в тому, що Шевченкове ставлення до Щепкіна є небаченим в історії прикладом істинного захоплення Людиною. З іншого боку мав рацію радянський щепкінознавець Абрам Дерман, який зазначав, що «з найбільшою виразністю виявляється привабливість Щепкіна і саме коріння його (українське! — В.М.) в історії стосунків із великим українським поетом Тарасом Шевченком». За словами Івана Дзюби, «стосунки Шевченка і Щепкіна — один із найзворушливих зразків людської дружби, на яку здатні тільки великі серця». Вчений справедливо вважає, що поета й артиста зближувала і спільність долі (кріпацьке походження), і національний корінь, і епос правди, і народність естетичного ідеалу, — але це ще не все, цього мало. «Був ще, мабуть, в обох геній любові до людини, і він їх вирізняв серед багатьох інших щирих друзів, він їх незримо поєднав і єднав на відстані роками»1.
Додам до цього, що Тарас Шевченко серцем відчув добру душу Щепкіна та його щиру й повну зануреність у театр, абсолютну відданість сцені, про що прекрасно сказав Сергій Аксаков: «Театр уже был для него необходимостью, воздухом, условием жизни... Жить для Щепкина значило играть на театре, играть — значило жить». Це було так зрозуміло й близько Шевченкові! Правнучка Майстра і донька відомого київського адвоката Льва Куперника Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «…Поэт поддался благотворному влиянию светлой природы Щепкина. Он быстро стал его звать “батьку” — и это не было пустым словом: Щепкин полюбил его, как сына…»2.
__________________________
1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий Дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 483.
2 Щепкина-Куперник Т.Л. Воспоминания. — М.: Захаров, 2005. С. 517.
Автор не схильний розширювально трактувати цей «благотворний вплив» артиста на Шевченка, включаючи в це поняття ще й безпосередній значний вплив на поетову творчість, як це іноді зустрічалося. Пам’ятатимемо Шевченкові слова щодо цього: «Михайло Семёнович в этом деле мне не судья». Задовольнимося тим незаперечним історичним фактом, що сама по собі дружба з Щепкіним, за щирим зізнанням Шевченка, була щастям у його житті:
«И чем я заплачý тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачý тебе за это счастие? За эти радостные сладкие слезы? Любовью! Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит? Чем же? Кроме молитвы о тебе, самой искренней молитвы, я ничего не имею».
Крім молитви великий поет мав ще геніальне Слово, і в ньому навіки залишив в історії свою високу й щиру любов до великого артиста.
Тож прочитаймо Шевченка, прислухаймося до поета, почуймо його... Передусім, ідеться про Шевченкові листи до Щепкіна та щоденникові записи Тараса Григоровича, що стосуються Михайла Семеновича. Та ще безпосередньо з артистом пов’язані поетові твори: «Чигрине, Чигрине…», «Заворожи мені, волхве...» («Пустка») й «Неофіти», присвячені Щепкінові; вірші «Доля», «Муза» й «Слава», надіслані Михайлу Семеновичу 9 лютого 1858 року; вірш «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!», поема «Кавказ» та інші твори, які Щепкін неодноразово читав своїм друзям. Увесь цей особливий сегмент Шевченкової епістолярної й поетичної творчості вимагає нового скрупульозного прочитання й повного розкодування з урахуванням Щепкінової духовної присутності в ньому.
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Он який яскравий давньослов’янський образ викликав в уяві поета артист — ворожбита, чарівника, що, може, навіть знаходиться в контакті з Вищою силою. Вже першим рядком знаменитого вірша поет зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чарами та чаклунством свого таланту.
Але що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різність, осібність дивосвітів артиста та поета — «серце запечатав»? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Кажуть, що «йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії». Тоді виходить, що Шевченко, який уже написав «Чигрине, Чигрине…», «Розриту могилу» й поему «Сон», «боявся» реалістично й без ілюзій поглянути на сучасну йому царську імперію? Нісенітниця!
Може, навпаки Шевченко відразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист врешті решт «запечатав» своє серце від рішучої, радикальної боротьби з соціальною й національною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце «поховати».
Ще Михайло Мочульський висловив припущення, що після концептуального твору «Чигрине, Чигрине…», написаного в Москві і присвяченого Щепкінові, «мусів повстати горячий спір між обидвома приятелями… На наш погляд, той спір знайшов відгомін у поезії “Пустка”…» Це одна з найцікавіших тез, збережених у літературі про Шевченка й Щепкіна, що заслуговує на увагу й поглиблення.
Справді, антицаристська, антиколонізаторська, антимосковська поезія «Чигрине, Чигрине…» виходила далеко за межі соціально-політичного світосприйняття Щепкіна, і Шевченко добре знав про це. Та він не збирався сперечатися з цього приводу, а просто щиро присвятив другові новий вірш, вихлюпнутий із глибини серця: досить було того, що він Щепкіну довіряв і Щепкіна поважав. Наївно думати, що Шевченко хоч на мить засумнівався в своїй правді, в своєму болеві за Україну, бо нібито «холодні аргументи Щепкіна мусили хвилево підпасти під духову владу “волхва — друга сивоусого”» (Мочульський). Проте «Пустка» таки відображає духовні й душевні стосунки поета з артистом, які ми й досліджуватимемо.
Характерно, що в наступній після «Заворожи мені, волхве...» поезії — «Гоголю» — Шевченко звертався вже до другого великого українця й прямо говорив, що «тихесенько плаче у самому серці» найпотаємніший біль, якого,«може, й Бог не бачить»:
Кому ж її покажу я
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Йдеться тут не тільки про національну глухоту й суспільну пасивність українського загалу, а й про те, що геніальні Гоголь і Щепкін також були доволі далекі від болісних Шевченкових турбот про збереження й розвиток рідного Слова, як осердя самозбереження й відродження нації.
Поет усвідомлював і свою самотність, і свою месіанську місію воскресіння українського Слова. Повна Шевченкова перейнятість Україною була в духовній історії того часу справді самотнім і унікальним феноменом, який існував осібно від Гоголя й Щепкіна, проте поет усвідомлено називав своїми братами і геніального письменника1, і геніального артиста:
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити??!
_______________________________
1 Нехай, брате, а ми будем
Сміяться та плакать.
Втім, як пише Іван Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки «тім’я розбити», то об імперсько-самодержавний мур неправди й гніту1. У Щепкіна інша доля — молитись і журитись...
Ясно, що наведеними вище поетичними рядками Шевченка не вичерпується феномен Щепкіна, сам Тарас Григорович залишив привід для роздумів. У його щоденнику 4 липня 1857 року записано, як уві сні він побачив артиста:
«…Увидел я в Москве Михайла Семеновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как видел я его в последний раз в 1845 году. Говорили о театре, о литературе. Я ему заметил, почему он не продолжает свои “Записки артиста”, начало которых напечатано в первой книжке “Современника” за 1847 год2. На что он мне сказал, что жизнь его протекла так тихо, счастливо, что не о чем и писать. Я хотел ему на это возразить что-то, но мы очутились в Новопетровском укреплении…»
Якщо «Записки актера Щепкина» були розпочаті за настійною порадою Олександра Пушкіна, роботу над ними підтримував Микола Гоголь3, то Тарас Шевченко, прекрасно розуміючи важливість спогадів артиста, турбувався про їх продовження4. Немає сумніву, що в сон поетове бажання перейшло з його реальних роздумів, втім, як і реальне прагнення
______________________
1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 235.
2 Спогади «Записки актера Щепкина» друкувалися за життя артиста в різних газетах і журналах уривками, зокрема, й у журналі «Современник». Окремою книжкою були видані в 1864 році вже після смерті Щепкіна.
3 В 1847 році Гоголь писав Щепкіну: «Очень рад, что вы занялись ревностно писанием ваших записок. Начать в ваши годы писать записки — это значит жить вновь. Вы непременно помолодеете и силами и духом, а через то приведёте себя в возможность прожить лишний десяток лет».
4 Сам артист усвідомлював важливість своїх записок: «Многое, виденное мною в жизни, я не записывал, но время, этот великий учитель, указал мне необходимость передать людям многое, чему я был свидетелем: оно будет дорисовывать тот век и образ мыслей людей тогдашнего времени».
поговорити зі Щепкіним «про театр, про літературу» чи внутрішня незгода з тим, що у Щепкіна було «тихе» життя. Недарма уві сні Щепкін опинився з Шевченком у… Новопетровському укріпленні. Справді, довге життя Михайла Щепкіна ніколи не знало епічного спокою, і він мав право сказати про нього словами, написаними в 1853 році в листі до Олександра Герцена: «…По силам я исполнил свой человеческий долг…»
От я й думаю: може поет інтуїтивно відчував не лише неоднаковість, контрастність, але й духовну схожість та внутрішню близькість своєї та Щепкінової долі?
Втім, ще на самому початку дослідження нашої теми Микола Стороженко заявив авторитетно, що великих друзів поєднувало зовсім інше:
«Тайна, що тягла їх одного до одного, лежить головним чином в тому, що ці дві ізбрані натури поетичні багато де в чому одна одну доливали. Шевченко — розлютований тяжким ярмом довгого кріпацтва, розбитий морально і фізично десятилітнім засланням, під кінець свого віку стратив вдачу об’єктивно відноситися до дійсності, що оточувала його; на життя він дивився хмуро; раз-по-раз був він сторожким; найменша невдача доводила його до роспуки; найменше непорозуміння в відносинах особистих, в якому часом виновата була його власна непрактичність; доводило його до обурення. За обставинами геть ліпшими переходив вік Щепкіна — натури такої ж чуткої до всього прегарного, але більш гармонічної: тим з неї й виробилася особа морально здорова, з відносинами до дійсності тверезими, об’єктивними, особа вдатна усе зрозуміти, усе простити… Проти несцілимого ідеалізму Шевченка, проти озвірення його і дражливості стояли у Щепкіна терпеливість велика, знання людей і життя практичного і його власна нестеменна провербіяльна
добрість душі»1.
В цих словах — чимало несправедливого й неправдивого в оцінці Тараса Шевченка, може, навіть, на догоду тій аудиторії, що слухала в листопаді 1888 року Стороженка в Московському університеті, та немало й неточного стосовно Михайла Щепкіна. Сподіваюся, що моя книга переконає читача в цьому й дасть змогу йому зануритися в правду стосунків поета й артиста. Як говорив Щепкін, «весь интерес в истине».
В радянські часи також побутувало спрощене твердження про повну протилежність соціально-духовних орієнтирів Шевченка та Щепкіна, зумовлене кріпосницькою дійсністю. Вже згаданий Абрам Дерман у 30-х роках минулого століття наголошував: «Кріпосне право повернулося до Щепкіна своїм голублячо-розпусним боком, а до Шевченка — жорстоким і загартовуючим. Щепкіна державці приручали, „зм’якшували”, наближали до себе, прищеплювали терпіння, покірливість, Шевченка — драли, ганяли, засилали, мучили, але тим самим виростили в ньому люту, бойову, непримиренну ненависть до рабства і до рабського політичного ладу в Росії. Один був утіленням компромісу, інший — втілена боротьба».
З останнім важко не погодитися, проте пам’ятатимемо, що Щепкін як «втілення компромісу» і Шевченко як «втілення боротьби», з’явилися далеко не лише від того, як сильні світу «приручали» чи «драли» двох геніїв, а ці визначальні характеристики були зумовлені вже їх історичним генотипом, визначені Богом. На мій погляд, не можна також повністю прийняти твердження Дермана про те, що між артистом і поетом не було навіть натяку на суспільно-політичну єдність хоча б настрою. Така настроєва єдність між геніями таки була. Більше того, під впливом Шевченка зміцнилися антикріпосницькі настрої Щепкіна, виросло самоусвідомлення його етнічної приналежності.
______________________
1 «Правда». Тижневик політики, науки і письменства. С. 193.
Дуже важливо, що Щепкін по-шевченківськи вірив: «внутренняя награда выше всех аплодисментов». У згаданому вище листі до Герцена Михайло Семенович абсолютно впевнено й чітко заявив про виконання свого призначення на землі: «Если не сделал больше, то или по неразумению, или не мог больше, а в сердце моём неисчерпаемый источник для любви к человеку» (виділено мною. — В.М.). Саме ця любов значною мірою споріднювала його з Шевченком, який так само мав серце, наповнене любов’ю до людей.