Geum.ru

Володимир Мельниченко Тарас Шевченко

Вид материалаДокументы

Содержание


Опять она, опять Москва!
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
Опять она, опять Москва!

Редеет зыбкий пар тумана,

И засияла голова

И крест Великого Ивана!

. . . . . . . . . . . . . . . .

Итак, хвала тебе, хвала,

Живи, цвети Иван Кремлёвский,

И, утешая слух московский,

Гуди во все колокола!..


Втім, у Шевченка не зустрічаємо ніякої патетики, він абсолютно буденно зауважив, що «тілько вже не лічив ворон на Івані великому»1. Може Тарас Григорович піднімався на дзвіницю й саме тому написав так. Справді, гляньте на фотографію тих часів «Краєвид із дзвіниці Івана Великого». Хіба що звідси тільки й можна «лічити ворон»… Тоді була можливість піднятися на верх й оглянути Москву з висоти пташиного польоту. Свого часу двадцятирічний Михайло Лермонтов писав: «Кто никогда не был на вершине Ивана Великого, кому никогда не случалось окинуть одним взглядом всю нашу древнюю столицу с конца в конец, кто ни разу не любовался этою величественной, почти необозримой панорамой, тот не имеет понятия о Москве...»

Німецький мандрівник Іоганн Георг Кроль, який відвідав Москву незадовго до Шевченка, писав у книзі, виданій в 1841 році про краєвид із Івана Великого: «…Людина опиняється піднесеною над всім вуличним брудом і пилом Москви досить високо, щоб насолоджуватися відкритим краєвидом на прегарні картини міста. Сам імператор і вся його сім’я не

________________________

1 Між іншим, дуже точне спостереження Шевченка. Впродовж віків ворони обсідали кремлівські храми. Уже в цьому столітті близько 5 тис. ворон буквально ковзали по золотим баням. Але нині ворон у Кремлі майже не зосталося: їх розігнали навченими яструбами, яких тримають там кілька сот, і спеціальною відлякуючою музикою.


гребували підніматися сюди по вузеньких східцях, щоб охопити поглядом стародавню царську столицю. Хто міг би утриматися від історичних роздумів, стоячи на цій сторожовій вежі Москви, цій центральній осі, навколо якої обертається все життя міста?»1. В Москві навіть розміри прадавнього міського хаосу й безладу співвідносили з дзвіницею Івана Великого: «Весь этот беспорядок, весь этот первобытный хаос раскинулся на дистанции такого огромного размера, что и с Ивана Великого не окинешь его глазами».

З ким міг піднятися тоді Шевченко на дзвіницю Івана Великого? З Осипом Бодянським! Принаймні, в щоденнику Осипа Максимовича знаходимо розповідь про те, як навесні 1850 року він супроводжував у прогулянках по Москві Миколу Мухіна, який був призначений генеральним консулом в Андріанополі: «Я показал ему Кремль (слазивши и на Ивана Великого) и вокруг Кремля (Китай-город и т.д.)» (виділено мною. — В.М.). В червні 1852 року Бодянський показав усю Москву письменнику із Сербії, графу Пучичу, і піднявся з гостем на храм Христа Спасителя: «Взобрались до самого креста, откуда спускались около 12 минут». В обох випадках для професора, хворого ногами2, це був подвиг, адже висота дзвіниці — понад 80 метрів, і для підйому треба було подолати 409 сходинок(!), але й вона поміщається під «яблуко» храма Христа Спасителя, висота якого перевищує 100 метрів. Але незмірно більше Бодянський міг зробити в Москві для Шевченка! Тим більше, що він у 1844—1845 роках був значно молодшим.


_______________________

1 Иоганн Георг Кроль. Москва 1837—1841. Записки путешественника. — М.: Русская жизнь, 2005. С. 172.

2 Олександр Кочубинський писав, що наслідком хвороби, яку переніс Осип Бодянський під час зарубіжного відрядження на межі 30-х і 40-х років (тяжка форма ревматизму ніг), стало те, що він втратив обидві ступні. Григорій Данилевський точно підмітив, що Бодянський ходив «обычною своею, ковыляющею походкой…»


Шевченко пройшовся по Іванівській площі, на якійсь колись голосно читали народові царські укази. Звідси й пішов вислів: «Кричати на всю Іванівську». Тарас Григорович із цікавістю розглядав мовчазний Цар-дзвін, який тоді стояв упритул до дзвіниці Івана Великого1, та мирну Цар- гармату. У книзі вміщені фотографії, які дають уявлення про те, що бачив у Кремлі Шевченко.

У контексті наукової праці недоречно домислювати, як Шевченко проводив час, але можна уявити місто, в якому він «блукав» кілька днів. Мені вдалося знайти яскраві й правдиві картини, залишені талановитим побутописцем Москви сорокових років, сучасником Шевченка, призабутим письменником Іваном Кокорєвим (1826—1853). Ось що він писав про Москву Шевченкової присутності в ній:

«В продолжение двух-трех часов путешествия в Москве можно встретить все степени развития городской жизни, начиная от столичного шума и блеска до патриархального быта какого-нибудь уездного городка. Идешь, например, по широкой бойкой улице, с домами как на подбор, один другого лучше; по стенам из окон, из дверей манят тебя вывески всякого рода и цвета; направо и налево снуют пешеходы; мостовая горит под бегом рьяных коней; двери лавок устают затворяться и отворяться; узлы, кульки, тюки, ящики ежеминутно шмыгают то с возов, то на воза...

Только что перебежал улицу сделал несколько шагов, глядь — совершенно другая декорация: всю улицу вдоль перерезает широкий бульвар с ветвистыми липами; по обеим сторонам его тянутся степенные дома, разнообразные по наружности, но одинаковые по цели, которую имели в виду их хозяева — устроить жилище для себя, а не помещение под

_______________________

1 В «Алфавитном указателе к плану Городской части» часів Шевченка в переліку церков дзвіниця Івана Великого числилася окремо, а ще був такий запис: «Колокол Большой (при Колокольне Ивана Великого)».


известное число торговых заведений; приволье, простор, иногда даже слишком, видны во всем — и в богатых покоях, в которых есть где развернуться старинному хлебосольству, и в разных службах, занимающих просторный двор, с воротами настежь, и в тенистых садах, обнесенных решетчатым забором...

Еще несколько шагов — и другая картина... Вот она — область простого, идеального быта. Нет здесь ни мостовой, которую красиво заменяет зеленый луг с торною дорогою посредине; нет никаких принадлежностей городской суетной жизни; нет ни одного торгового или увеселительного заведения, если не считать двух мелочных лавочек с товаром рублей на сотню в каждой... Домики, все без исключения, деревянные, одноэтажные, выстроены по правилам свободной архитектуры, один смотрит вправо, другой влево, и почти все имеют способность склоняться набок; на лавочках у ворот посиживают старушки, занимаясь вязаньем чулок; дети, милые дети, бойко играют в бабки или в шары; мохнатые куры безбоязненно разгуливают по улице, роясь в земле; на лугу пасется идиллическая корова; в луже, которую принято называть прудом, полощутся утки... Пройдешь этим укромным предместьем Москвы, — и пошли тянуться с обеих сторон огороды, замелькали сараи, крытые соломой, начали встречаться мужики и бабы, кто на косьбе, кто на пашне».

Узагальнюючи, можна сказати, що московський пейзаж упродовж усього ХІХ століття зберігав камерний, а то й патріархальний характер, що ствердився в післяпожежний період. Розташування й невеликі розміри будинків робили Москву антиподом Петербурга — самого «міського» міста Росії.

Свідченням того, що Шевченко напрочуд добре запам’ятав Москву, свідчить запис у щоденнику 13 вересня 1857 року, який поет починає давно почутою приказкою:

«Казань — городок —

Москвы уголок…


Сегодня поутру увидел я издали Казань1, и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась… Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы. Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времён татарских, показалась мне единоутробною сестрою Сухаревой башни». У двох фразах, точніше, навіть, у кількох словах, які стосувалися Казані, Шевченко мимохідь передав характерні риси Москви. В першу чергу її «белокаменность» і «першопрестольність», що пізнавалися, передусім, через храми й церковний дзвін.

Згадаймо, як про це писав Пушкін:

Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.


Як бачимо, образ «белокаменной Москвы» у Пушкіна й Шевченка буквально збігається. Золото сотень церковних бань, яке вражало весь світ, стало головною образною характеристикою старовинної Москви — «Москва Златоглавая». Легкою рукою генія Шевченко доторкався до образно-символічного обличчя Москви.

Маркіз де Кюстін, який відвідав Москву майже водночас із Шевченком захоплено писав: «Величезна кількість церковних бань, гострих, як голки, шпилів і химерних вежок горіло на сонці… Щоб ясно уявити собі всю своєрідність картини, що відкрилася переді мною, треба

___________________

1 Шевченко плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород.


нагадати, що православні церкви обов’язково завершуються кількома банями… Кожна з них увінчана хрестом найтоншої філігранної роботи, а хрести, то позолочені, то посріблені, з’єднані не менш уміло між собою ланцюгами. Спробуйте уявити собі картину, яку неможливо навіть передати кольорами, а не те, що нашою бідною мовою!»

Інший іноземець — вже згаданий німець Іоганн Георг Коль, який був менш емоційним у сприйнятті православної Москви, зафіксував на початку 40-х років: «Усіх кам’яниць, призначених для Божої служби в Москві, не перелічити, всі райони міста наповнені численними малими, золотими, срібними і зеленими банями й вежками церков і каплиць. Тому все місто є святим для росіянина й, угледівши його на під’їзді, кожний благоговійно хреститься й молиться».

Крім московських церков, які приваблювали всіх, чіпка поетова пам’ять вихопила зі спогадів найпоширенішу їжу москвичів — хліб, який уживався багатими і бідними, старими і молодими, духовнимим і світськими, щодня при кожній трапезі. А сайки (пшеничні хлібці найкрутішого замісу) та калачі цінилися особливо й продавалися на кожному кроці. В свій час у Москві, передусім, у Хлібній слободі на Арбаті пекли хліб і уславлені калачі з 25 сортів житнього і 30 сортів пшеничного борошна. Калачі — пшеничні хлібці, випечені у формі замка з дужкою — відігравали в тодішньому побуті й харчовому раціоні важливу роль. Вони подавалися на розкішних банкетах, посилалися від царя патріархам і іншим духовним особам, а також ув’язненим, жебракам, пораненим стрільцям. Про московські калачі в народі складали прислів’я: «В Москве калачи на огонь горячи», «Куда лезешь с суконным рылом в калашный ряд» і т.д.

Тепер — про Сухарєву вежу, згадану Шевченком у зв’язку з вежею Сююмбекі в Казані. Можна лише дивуватися асоціативній точності й естетичній довершеності Шевченкового порівняння двох веж. Обидві вони родом із кінця ХVІІ століття й зовнішнім абрисом справді схожі. Шевченко точно відчув і те, що вежа Сююмбекі така ж знакова споруда для Казані, як і Сухарєва вежа для Москви. Поряд із дзвіницею Івана Великого в Кремлі, вона була символом міста. Іван Кондратьєв писав у книзі «Седая старина Москвы»: «Кому из русских, даже не бывших в Москве, неизвестно название Сухаревой башни? Надо при этом заметить, что во внутренних, особенно же отдалённых, губерниях России Сухарева башня вместе с Иваном Великим пользуются какою-то особенною славою... Поэтому-то почти всякий приезжающий в Москву считает непременным долгом... хоть проехать возле Сухаревой башни». Вона знаходилася недалеко від помешкання Щепкіна, проте сюди Шевченка міг привести і Бодянський.

Вежа була побудована по лінії оборонного Земляного валу. Раніше тут була стрілецька слобода, в якій полк Лаврентія Сухарєва охороняв міські ворота. В народі вежу відразу полюбили, про неї говорили: «Иван Великий женится, Сухареву башню замуж берёт». Поет Є.Мількеєв писав у вірші «Сухарева башня»: