Володимир Мельниченко Тарас Шевченко

Вид материала

Документы

Содержание А всім нам вкупі на землі Свою любов благовістить! Мені ж, о Господи, подай А чистих серцем? Коло їх Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві. Такі різні кріпацькі долі Лихо мені з вами! Нехай душі козацькії Там родилась, гарцювала Було колись — в Україні Наша дума, наша пісня Старий заховавсь Заспівали козаченьки Т.Г. Шевченко

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
• Тарас Шевченко "Зоре моя вечірняя", 110.38kb.
• Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.
• Какое отношение акын Тарази имеет к Тарасу Шевченко, 230.36kb.
• Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
• План I. Богатство поэтического языка шевченко. II. Тарас григорьевич шевченко и русская, 443.56kb.
• Тарас Шевченко "І мертвим, І живим, І ненародженим землякам моїм, 95.01kb.
• Тема: Тарас Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження, 615.83kb.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.


Інша річ, що Щепкін належав до тих митців, які точно відчувають масштаби творчих можливостей, дарованих їм природою, і розмірюють свої сили з обставинами, в яких вони живуть. У Шевченка — інше, безмірно вище історичне призначення — він, мов той біблійний Пророк, посланий на землю Богом

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!


Нагадаю, що просив у Бога для себе Тарас Григорович в одній з варіацій його «Молитви» («Царів, кровавих шинкарів…»):

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!


Господь послав Шевченкові щирого друга — Щепкіна, з яким об’єднувала поета любов до правди на землі й джерельна чистота їхніх сердець.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.


Михайло Мочульський писав, що «вузлами приязні були: кріпацтво й тернистий шлях до слави». Так, сплетіння цих схожих життєвих обставин сприяло заприязнюванню геніїв. Але неможливо навіть уявити, що ці два «вузли» подружили Шевченка з сином кріпака з тернистою долею Михайлом Погодіним. Отже, стрижнем обопільної приязні та щирої, міцної дружби двох високорозумних особистостей була найвища суголосність душ і людська моральність, яку зауважив ще Михайло Чалий. Якось у листі до Герцена Щепкін написав: «Оставьте мир расти по своим естественным законам и помогайте его росту развитием в человеке нравственного чувства…» Про людей, достойних його дружби, Щепкін так і говорив: «Он, право, этого стоит и по нравственности…» (виділено мною. — В.М.). Малознайому нам, але відому їм, формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований обома друзями Микола Гоголь: «…Ум идёт вперёд, когда идут вперёд все нравственные силы в человеке, и стоит без движения и даже идёт назад, когда не возвышаются нравственные силы».

Моральні сили й душевні чесноти Шевченка й Щепкіна з’єдналися в захмарній височині, й сотворилася Богом їм дана дружба, про яку і йдеться в цій книзі.

І ще про дуже важливе. Немає жодного сумніву в тому, що, візьмися Шевченко грунтовно за власну автобіографію, Щепкін посів би в ній почесне й помітне місце. Відомо, що Тарас Григорович прекрасно розумів історичну важливість знайомства широкого читацького загалу «с историей жизни людей, выбившихся своими способностями и делами из темной и безгласной толпы простолюдинов». Усвідомлюючи, що «история моей жизни составляет часть истории моей родины», поет волів би викласти її в такій повноті, як Сергій Аксаков представив свої дитячі та юнацькі роки. Проте, на превеликий жаль, цього зробити Шевченко не встиг. Але за рік до своєї смерті пояснив не лише редактору «Народного чтения» Олександру Оболонському, але й усім нам, і мертвим, і живим, і ненарожденним землякам його в Україні і не в Україні, чому саме не написав тієї автобіографії:

«…Я не имею духу входить во все её подробности. Это мог бы сделать человек, успокоившийся внутренно и успокоенный насчёт себе подобных внешними обстоятельствами. Всё, что я могу покамест сделать… это — представить вам в коротких словах фактический ход моей жизни. Когда вы прочтёте эти строки, вы, я надеюсь, оправдаете чувство, от которого у меня сжимается сердце и коснеет рука».

Кобзар не міг бути внутрішньо спокійним в імперії кріпосного рабства, він мучився й карався тим, що його рідні залишалися в неволі: «…Мои родные братья и сёстры, о которых мне тяжело было вспоминать в своём рассказе, до сих пор — крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!»

Отже, в короткій «Автобіографії», написаній у кінці життя, серед своїх найближчих друзів, які вплинули на його долю, Шевченко назвав фактично лише земляка з Богуслава Івана Максимовича Сошенка¹, та нам абсолютно зрозуміло, що за інших обставин в автобіографічному літописі поет обов’язково розповів би ще про багатьох дорогих йому людей, у тому числі про московських українців Осипа Бодянського та Михайла Щепкіна. Книга про дружбу Тараса Григоровича й Осипа Максимовича вийшла в світ на початку 2008 року², а тепер читач тримає в руках історію дружби Шевченка й Щепкіна.

Тож, говорячи поетовими словами, «начнем же убо начало книги сице…»

_____________________

¹ Автор працює над книгою про перетинання доль Тараса Шевченка й Івана Сошенка.

² Володимир Мельниченко. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008.


В підборі документального матеріалу та літератури мені серйозно допомогла завідувачка бібліотекою Культурного центру України в Москві Людмила Гільманова. До виходу книги в світ доклав значних зусиль заступник директора Центру Полікарп Ткач. Комп’ютерний набір тексту Тетяни Чернікової.

Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві.


Розділ 1. «Щепкіна бачив я в 1845 році»


Такі різні кріпацькі долі


Михайло Семенович Щепкін народився 6 листопада 1788 року в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії в сім’ї кріпаків. Він виріс і здобув освіту в місті Суджі, тобто в тій частині Курської губернії, що межувала зі Слобідською Україною. Українське мовне оточення й навчання українською мовою з дитинства формувало світосприйняття й ментальність майбутнього Майстра. Першу похвалу своїм дитячим здібностям Михайло Щепкін почув від учителя українською мовою. Через багато років у «Записках актёра Щепкина» він неодноразово передав яскраву, соковиту українську мову своїх земляків. Більше того, сімейні перекази про дитинство, записані зі слів матері, близькі до народного фольклору і просякнуті національною поетичною традицією, що так багато дала Гоголю для «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Зі свого дитинства, отроцтва та юності Щепкін виніс прекрасне знання української мови з усім багатством і розмаїттям її прислів’їв і приказок. Усе життя він з насолодою говорив, якщо траплялася нагода, рідною мовою, передусім із Миколою Гоголем, Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем і, звичайно, з Тарасом Шевченком.

Коли 25 лютого 1814 року в убогій сім’ї селянина-кріпака в стародавньому селі Моринці на Київщині народився Тарас Григорович Шевченко, кріпаку-актору Михайлу Семеновичу Щепкіну йшов уже двадцять шостий рік, він грав у курському театрі, і 1814-й запам’ятався йому тим, що дружина Олена Дмитрівна народила доньку Феклу. З 1816 року Щепкін служив у харківському театрі, а в 1818—1821 роках — у полтавському. В той час воєнний генерал-губернатор Малоросії, князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, який прославився в битві під Аустерліцом, батько Варвари Рєпніної, брат майбутнього декабриста Сергія Григоровича Волконського поселився в Полтаві, вибравши її своєю резиденцією. Князь вирішив відкрити в місті публічний театр і одним із перших запросив до нього Михайла Щепкіна, пообіцявши, між іншим, викупити його з кріпацтва¹. Микола Рєпнін доручив очолити театр Івану Петровичу Котляревському, а Щепкін був не лише провідним актором, але й брав активну участь у художньому керівництві трупою. Ось як про це розповідав рідний брат Щепкіна Авраам Семенович: «С прибытием труппы в г. Полтаву, как скоро начались представления, город заметно оживился, начались разговоры об артистах и спектаклях, и почти везде стали толковать о театре. От князя Репнина дана была полная свобода гг. артистам в управлении, как они сами признают более удобным. Назначены были три лица, которые должны были составлять нечто вроде дирекции, а именно: режиссер г. Барсов и к нему два помощника — г. Щепкин и г. Городенский. Прочие артисты с удовольствием согласились подчиняться их распоряжениям».

Репертуар Полтавського театру не задовольняв Івана Котляревського, і в 1819 році він написав для нього дві п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які «за участю Щепкіна поклали міцну основу української драматургії і театру»². «Наталка Полтавка» знаменувала народження самобутнього українського етнографічно-побутового театру з музикою, співами і танками, а «Москаль-чарівник» започаткував український водевіль і комедію. Біля колиски цих жанрів у національній драматургії стояв Щепкін, уже цим він заслужив на пам’ять українського народу. В свій час цікаво міркував відомий український артист Іван Мар’яненко, який зазначав, що його вчитель Марко Кропивницький хоч і

______________________

¹ В 1905 році в Києві вийшла окремою брошурою стаття І.Павловського з журналу «Киевская старина»: «Заботы кн. Н.Г. Репнина о полтавском театре и выкупе артиста Щепкина».

² С.Дурылин. М.С. Щепкин и И.П. Котляревский // Русско-украинские литературные связи. — М.: Государственное издательство художественной литературы, 1951. С. 95.

не бачив основоположника сценічного реалізму великого Михайла Щепкіна, але живився його спадщиною: «Зерна щепкінського реалізму на сцені, кинуті великим артистом під час його перебування в театрах Харкова, Полтави, Києва і пізніше на гастролях, впали на добрий грунт. У Щепкіна було багато послідовників і учнів серед провінційних акторів, під впливом яких знаходився Кропивницький»¹.

В листопаді 1821 року князь Рєпнін нарешті підписав відпускну кріпаку Щепкіну, що збіглося з досягненням ним віку Ісуса Христа². Вже через місяць після цього полтавський театр було закрито³. Щепкін якийсь час грав у Києві, а потім — у Тулі, де його й помітив чиновник із Контори московських театрів Василь Головін. Щоб переконатися в таланті провінційного актора, з його грою ознайомився письменник і драматург Михайло Загоскін (1789—1852), який пізніше став членом Російської академії (1832), почесним членом Петербурзької Академії наук (1842). Його відзив був коротким: «Актер — чудо-юдо». Михайло Щепкін щиро та пишномовно дякував Загоскіна в листі з Тули від 14 листопада 1822 року:

«В сих малых строках позвольте мне изъявить Вам, милостивый государь, то чувство истинной моей признательности и глубочайшего высокопочитания, которое я должен вечно сохранить в душе моей — в воспоминание тех ласк и расположения Вашего, коими Вы изволили меня осчастливить в малое мое пребывание в Москве и кои считаю непременною обязанностью заслужить моею к Вам преданностью и всем

__________________________

¹ И.Марьяненко. Прошлое украинского театра. — М.: Искусство, 1954. С. 57.

² Докладніше див.: А.Дерман. Московского Малого театра актёр Щепкин. С. 65—94.

³ Влітку 1845 року Шевченко побував у Полтаві, тоді «місто ще жило спогадами про часи генерал-губернатора Малоросії М.Г. Рєпніна, коли тут розгорнули свою театральну діяльність М.С. Щепкін і І.П. Котляревський. Тарас Григорович міг бачити довгий напівзруйнований сарай колишнього театру, де вони колись лицедіяли» (Петро Жур. Дума про огонь. — К.: Дніпро, 1985. С. 84).


тем, чем только найду себя возможным и способным. Повергая себя в Ваше благорасположение, я имею счастие, при изъявлении моего глубокопочитания, назваться Вашим, милостивый государь, покорнейшим слугою Михайло Щепкин».

У вересні 1822 року відбувся успішний дебют Щепкіна на московській сцені, його було зараховано в московську трупу. На початку 1823 року Михайло Семенович переїхав із Тули в Москву, де в березні розпочав службу в Московському Імператорському театрі. Вже наприкінці того року його визнали «хорошим актором» і дозволили перший бенефіс у Театрі на Моховій (Малий театр було відкрито в жовтні 1824 року). В 1823-у «Вестник Европы» писав: «Первые лица в главных комедиях нынешнего репертуара как будто нарочно сотворены для г-на Щепкина, актёра отличного своим искусством и прилежанием». З часом Сергій Аксаков зазначав: «Московская публика обрадовалась прекрасному таланту и приняла Щепкина с живейшим восторгом, в настоящем значении этого слова; но Щепкин не успокоился на скоро приобретённых лаврах, как делают это многие… Он удвоил свои труды, поступя на московскую сцену».

Для Тараса Шевченка то був трагічний час, бо на сороковому році життя померла його мати Катерина Якимівна, залишивши батька — Григорія Івановича — удівцем, з п’ятьма дітьми. Хлопчикові йшов десятий рік, і в його серці назавжди залишився Святвечір 24 грудня 1823 року напередодні Різдва, коли він із сестрою Яриною і братом Микитою прийшли до діда Івана: «Я помню трогательно один Святой вечер в моей жизни. Мы осенью схоронили свою мать. А в Святой вечер понесли мы вечерю к дедушке и, сказавши: „Святый вечир! Прыслалы до вас, диду, батько и …” — все трое зарыдали. Нам нельзя было сказать „и маты”».

У березні 1825 року «не витерпів лихої долі...» батько Тараса Григорій Іванович Шевченко, який, помираючи, висловив, між іншим, знаменне пророцтво щодо майбутньої долі сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». На початку цього року в Москві відкрився Великий театр у новому приміщенні, й Михайло Щепкін неодноразово грав у ньому. Після його гастролей в Петербурзі на сцені Александринського театру Щепкіна назвали «московським знаменитим артистом». Дуже важливо зазначити, що це визнали не лише театральні критики, а й театрали з усіх прошарків російського суспільства. В нещодавно опублікованих уперше купецьких щоденниках я зустрів такий запис молодого сибірського купця Василя Баскіна, який у 1828 році приїжджав у Петербург, де бачив Щепкіна: «Щепкин — гений в своём роде, и бывший его сюда приезд (по скромности сего великого актёра, если он приписывал к желанию более себя усовершенствовать) нельзя отнести к тому, чтобы ему здесь учиться; он сам должен быть учителем»¹.

На початку 1929 року, коли Тараса було призначено кімнатним козачком до поміщика П.В. Енгельгарда, і він з паном прибув до Вільно, Михайло Погодін записав у щоденнику: «Был у Щепкина. Просился ехать с ним в Малороссию летом». І ще: «Щепкин рассказывал малороссийские анекдоты». В 1831 році Енгельгардт перебрався до Петербурга, а слідом за ним разом із панською челяддю прибув до столиці і його козачок Тарас Шевченко. В цей час слава Щепкіна росте. У вересні 1831 року він письмово звернувся до директора московських театрів (управляючого московською конторою Дирекції імператорських театрів) Михайла Загос-


_____________________

¹ Купеческие дневники и мемуары конца ХVІІІ — первой половины ХІХ века. — М.: РОССПЭН, 2007. С. 153.


кіна¹ з тим, що термін його контракту закінчувався в березні 1832 року і запитав: «Благоугодна ли будет его служба при дирекции на дальнейшее время...» Загоскін наклав на цьому зверненні Щепкіна резолюцію: «На сто лет, только бы прожил». До того ж, як згадував артист, «М.Н. Загоскин вздумал поручить мне драматический класс в школе… “Это даст мне возможность прибавить к получаемому тобой жалованью 2000 руб. ассигнациями, что при твоём многочисленном семействе будет не лишнее”».

Ці нелегкі та успішні Щепкінові роки в Шевченковій біографії співпали з дитинством і юністю Тараса Григоровича, що пройшли, за його словами, «в нищете, в невежестве и в унижении». Про переміну своєї тодішньої долі поет писав: «В 1832 году мне исполнилось восемнадцать лет и, так как надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он, вняв моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву, в Санкт-Петербург». В 1836 році відбулося знайомство Тараса Шевченка з Іваном Сошенком — учнем Академії мистецтв, — яке визначило всю подальшу долю підмайстра ширяєвської артілі. Того дня в Малому театрі

_____________________

¹ Михайло Загоскін зайняв цю посаду в 1832 році, а в листопаді 1836-го, до речі, толерантно і красиво відмовив українському прозаїку і драматургу Григорію Квітці-Основ’яненку в постановці його п’єси «Приезжий из столицы»:

«Я прочел с удовольствием комедию «Приезжий из столицы», которую вам угодно было, при вашем письме, доставить ко мне; в ней есть сцены истинно комические, и если б я получил ее прежде, чем «Ревизор» был дан на здешней сцене, то она была бы непременно принята; но так как главная идея этой пьесы совершенно одна и та же, как и в «Ревизоре» г. Гоголя, то почти уверен вперед, что эта пьеса не может иметь успеха…» Принагідно нагадаю, що комедія «Приезжий из столицы» или «Суматоха в уездном городе» Г.Квітки-Основ'яненка написана в 1827 році, опублікована в 1840 році. Комедію Гоголя «Ревизор» було завершено наприкінці 1835 року, і вже 6 грудня Гоголь писав Михайлу Погодіну: «Скажи Загоскину, что я буду писать к нему об этом и убедительно просить о всяком с его стороны вспомоществовании…» В Москві «Ревізор» було уперше поставлено на сцені Малого театру 25 травня 1836 року.

Загоскін жив на Старому Арбаті, спочатку в Гагарінському провулку, а потім в особняку в Дєнєжному провулку. Поховано на території Новодівочого монастиря недалеко від Осипа Бодянського.

розпочалися гастролі петербурзького актора Миколи Дюра, який грав у «Ревізорі» Хлестакова, а Щепкін — Городничого. На початку наступного 1837 року Сошенко представив Шевченка конференц-секретареві Академії мистецтв Василю Григоровичу, і той дозволив йому відвідувати пансіонерські учбові зали Товариства заохочування художників. Сошенко також познайомив Шевченка з Олексієм Венеціановим, Карлом Брюлловим та його учнем Аполлоном Мокрицьким.

1837 рік запам’ятався всій Росії загибеллю Пушкіна. За вірш «Смерть поета» було заарештовано улюбленого поета Шевченка Лермонтова. А для нас — українців — найголовніше, що цього року Шевченко розпочинає поетичну творчість. На допиті в III відділі у справі Кирило-Мефодіївського товариства в квітні 1841 року він засвідчив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.». Цим роком орієнтовно датується балада «Причинна», що починається геніальними рядками, закарбованими в генотипі кожного українця:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.


В автобіографії (1860 рік) Шевченко зазначив, що перші свої вірші склав у Петербурзі в Літньому саду: «В этом саду… начал он (Шевченко писав про себе в третій особі. — В.М.). делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна”». До перших поетичних спроб міг належати і вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..»

Я в сірій свитині, ви пани багаті,

Не смійтеся ж з мене, що я сирота!

Прибуде година, коли не загину —

Меж вами, панами, недоля моя, —

Полину, побачу свою Україну:

То ненька рідненька, то сестри стоять —

В степу при дорозі — високі могили...

Отам моя доля, там світ Божий милий!


Письменник і публіцист, редактор журналу «Современник» Іван Панаєв пізніше згадував: «Я в первый раз увидел Шевченку двадцать четыре года назад тому (в 1837 г.) на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский, и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченке было 23 года: жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляла его. Он написал уже несколько стихотворений… Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались о нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант...»

Того — 1837 року — розпочалася робота щодо викупу Шевченка з кріпацтва. Російський і український маляр Аполлон Мокрицький, який разом із Іваном Сошенком клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціановим аби звільнити Шевченка від кріпосної залежності та влаштувати вчитися в Академію мистецтв, записав у щоденнику 18 березня 1837 року: «…Говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвинуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого человека». Той же Мокрицький зафіксував у щоденнику 31 березня 1837 року: «Показал его (Т.Г. Шевченка — В.М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…» (виділено мною — В.М.). Тобто, саме поетичний талант молодого Шевченка спонукав Брюллова взятися за справу його звільнення з кріпацтва. Через день — 2 квітня — Мокрицький занотував: «После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава Богу, дело наше, кажется, примет хороший ход… Брюллов начал сегодня портрет Жуковского и препохоже».

Та поки що двадцятитрьохрічний Шевченко був кріпаком і, якраз тоді, коли Щепкін улітку 1837 року з успіхом гастролював в Одесі, де в газетах прославляли «комічний геній улюбленця Московської сцени», дворецький Енгельгардта звелів відшмагати Тараса Григоровича на конюшні серед двірні поміщика за «вольные речи». Тільки втручання Сошенка врятувало Шевченка від принизливої екзекуції. Щодо Щепкіна, то він у 1837 році «вже… був всеросійською знаменитістю»¹.

У квітні 1838 року, коли Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва, Щепкін якраз гастролював у Петербурзі, і Тарас Григорович міг бачити його в Александринському театрі². Григорій Аксаков писав у Моск-

_____________________

¹ Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Том ХVІ. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. С. 228—229.

² Свого часу Іван Волошин писав про це впевнено: «Весною 1838 року до Петербурга на гастролі в Александринський театр приїхав з Москви відомий артист Михайло Семенович Щепкін. Афіші сповіщали, що 5 травня він виступить в ролі виборного Макогоненка у п’єсі І.Котляревського “Наталка Полтавка”, яку вперше буде поставлено в Петербурзі.

Вистава викликала великий інтерес передової столичної інтелігенції, яка з великим співчуттям ставилася до національної культури й історичного минулого українського народу, обурювалася драконівською урядовою політикою подолання будь-яких виявів національної свідомості народів Російської імперії.

Вистава “Наталка Полтавка” не могла не привернути уваги й молодого українця, слухача Академії мистецтв Тараса Шевченка, запального аматора театру. Так він уперше побачив великого актора, митця, якому судилося стати реформатором вітчизняного театру, людину високих ідей і почуттів, людину, яка відіграла надзвичайно значну роль у житті самого Шевченка. Чи познайомилися вони в цей приїзд Шевченка до Петербурга — важко сказати, та врешті це не так важливо. Головне, що гастролі Щепкіна залишили глибокий слід у душі молодого художника й поета».

Ніяк не можна погодитися з тим, що «не так важливо» знати, коли саме познайомився Шевченко зі Щепкіним. Принаймні, не в 1838 році. Так само не можна впевнено заявити, що саме тоді поет «уперше побачив великого актора», бо ніяких документальних підтверджень не було не тільки в часи Волошина, але й пізніше. Не випадково ні щепкінознавець Теодор Гріц, ні шевченкознавець Петро Жур у своїх наукових літописах нічого подібного не стверджували.

ву Костянтину Аксакову: «„Ревизора” я ни разу прежде этого не видал на сцене, и мне... странно было вдруг увидеть Щепкина между петербургскими актерами. Щепкин играл превосходно… Петербург его славно принимает». Якраз у ці дні в Петербурзі цариця Олександра Федорівна сплатила 400 рублів за лотерейні квитки при розігруванні портрета Жуковського, роботи Брюллова, а майбутній цар Олександр II заплатив 300 рублів «за лотерейный билет портрет Жуковского живописца Брюллова» (ще 300 рублів внесла велика княжна Марія)¹. Таким чином, гроші на викуп Шевченка було зібрано. 25 квітня 1838 року Мокрицький записав у щоденнику: «Часа в два пошел я к Брюллову… Скоро пришел Жуковский с Вильегорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключавшую в себе его свободу² и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену» (виділено мною — В.М.).


___________________

¹ Отже, з потрібних 2500 рублів царська родина внесла тільки тисячу.

² Доречно буде нагадати текст відпускної, виданої поміщиком П.В. Енгельгардтом Тарасу Шевченкові: «Тысяча восемьсот тридцать восьмого года апреля двадцать второго дня, я, нижеподписавшиися уволенный от службы гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии Звенигородского уезда в селе Кириловке, до которого человека мне Энгельгардту и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко, избрать себе род жизни какой пожелает. К сей отпускной уволенный от служби гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт — руку приложил.

Свидетельствую подпись руки и отпускную, данную полковником Энгельгардтом его крепостному человеку Тарасу Григорьеву сыну Шевченке действительный статский советник и кавалер Василий Андреев сын Жуковский.

В том же свидетельствую и подписуюсь гофмейстер восьмого класса К. Брюллов.

В том же свидетельствую и подписуюсь гофмейстер, тайный советник и кавалер граф Михаил Виельгорский».


Сошенко розповідав (у записі Михайла Чалого): «Я сидел в квартире и работал очень прилежно. Это было в последних числах апреля… В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром (в будинку Мосягіна на 4 лінії. — В.М.). Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас,.. чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: «Свобода! Свобода!!!» Понявши в чем дело, я уже со своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что оба мы расплакались, как дети». 20 травня 1838 року, тобто невдовзі після повернення Щепкіна з гастролей у Москву, Шевченкові було видано відпускну, офіційно зареєстровану в 2-му департаменті Сенату, і в його житті відкрилися нові горизонти.

Наскільки відомо, Щепкін уперше познайомився з поезією Шевченка в «Кобзарі» 1840 року. Ось як писав про це Микола Стороженко: «Доки не з’явився р. 1840 в Петербурзі “Кобзар”, ледве чи знав що Щепкін про Шевченка. Але ж як тілько почув він голос кобзи Шевченкової, він зразу спостеріг, що автор “Кобзаря” поет великий. Глибина чуття та пречудесна мелодія Шевченкових творів так зразу причарували Щепкіна, що він навіки зробився поклонником його і глашатаєм слави його. Є переказ, що небавом після того, як надруковано “Кобзаря”, Щепкін зробив ім’я Шевченкове відомим в Москві, читаючи артистично його “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”».

Тепер послухаємо, як розповідала про предтечу знайомства артиста з поетом російська письменниця, правнучка Щепкіна Тетяна Щепкіна-Куперник, яка в свій час збирала відомості про їхню дружбу:

«Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко. Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней. К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжелое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв “Горе от ума” и “Ревизора”. Как говорится, “отведав сладкого, не захочешь горького”, и тот ужасающий репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его...

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил ее невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед на ним появилось множество стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них теперь забыто всеми, кроме литературоведов... И вдруг Щепкин, в доме которого следили за всеми литературными новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: “Кобзарь” Т.Шевченко на украинском языке. Свежесть чувств, простота, музыкальность напева живо напомнила Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, — наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта»¹ (виділено мною. — В.М.).


«А до того — Московщина, кругом чужі люде…»


Щепкін відкрив Шевченків «Кобзар» без усяких особливих сподівань, але вже перші рядки пронизали його співчутливу душу:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало

Як свою дитину?..


_______________________

¹ Т.Л. Щепкина-Куперник. Избранное. М.: Советский писатель, 1954. С. 32—33.


Ще ніколи Михайло Семенович не зустрічав такого вражаючого й могутнього образу — думи, що сумними рядами вишикувалися на папері! Він уявив собі театральне втілення цієї теми і схвильовано відірвав погляд від вірша. Щось його вразило особливо. Ось! Здається, не було й натяку на Україну, але повіяло саме нею! Чутливе серце артиста стрепенулося й завмерло, він затримав тремтячою рукою сторінку, схилився над книгою в щемливому передчутті зовсім нового, незвичайного відкриття. Нарешті стиха перегорнув сторінку і вже читав, не зупиняючись, спрагло всотуючи рядок за рядком:

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля…


Господи! Здається, в цих рядках було зібрано все про незабутню Украйну — широкий, як море, Дніпро і ревучі пороги, безкрайній степ і стародавні могили, над якими витають козацькії душі, а саме з ними поєднано веселе, широке й солодке слово — воля.

Проте безоглядна козацька воля, що в минулому так щасливо розпростерлася в безмежному степові «од краю до краю», несподівано й нещадно перетікала в… могилу:

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило… А тим часом

Виросла могила…

Михайло Семенович гортав книжечку і знову й знову зустрічав гірку й болючу тему героїчного українського минулого. Поезія «До Основ’яненка» починалася дивовижними словами:

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!


Наступний вірш «Іван Підкова» вже на самому початку знову болісно зближував історичну волю й безславну сучасність:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.


Щепкін усім єством відчував, усвідомлював, що доторкнувся до поетичного осмислення драми України, яка від вільної козацької держави перетворилася в закріпачену Малоросію. Здавалося, все це давно й добре відомо, проте про занапащену долю України було написано так пекуче сильно, що вона поставала в іншому, сказати б, у досі неусвідомленому вигляді, тому вимагала від українців оновлення своєї землі, містила в собі золоту надію на краще майбутнє:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де люде, наша слава,

Слава України!


Артист вкотре зачудовано перечитував «Перебендю»: у Шевченка він не був просто химерним чоловіком, який «причудничает», «привередничает» (так толкував Даль); Перебендя був кобзарем, отим сліпим народним співцем, якого зображено з поводирем на фронтиспісі видання. До нього прислухалися люди, він виконував безліч історичних і жартівливих пісень або «тяжко-важко заспіває, як Січ руйновали». Разом з тим, поетів Перебендя усамітнювався для розмови з Богом:

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля…


В «Тарасовій ночі» так само виведено кобзаря, який на розпутті сидить та на кобзі грає:

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками…


Поет оспівував козацького ватажка Тараса Трясила, який у 1630 році розгромив польські війська коронного гетьмана Конецпольського:

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кривавої,

Що славою стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів, що приспала.


Михайло Семенович зачепився поглядом за рядок, у якому йшлося про воєнних ворогів українських козаків: «Як москалі, орда, ляхи бились з козаками…» Мимохідь відзначив про себе, що, хоч у вірші йдеться про ляхів, а москалі все таки стоять на першому місці. Щепкін і подумати не міг, що невдовзі — в лютому 1844 року — Шевченко посвятить йому вірш «Чигрине, Чигрине…», в якому тема козацької перемоги над москалями зазвучала особливо вражаюче й пророче…


Всі вісім творів, які ввійшли до «Кобзаря» 1840 року¹, Щепкін знав або напам’ять, або близько до тексту. Артист одразу зрозумів, що ці поезії залишаться з ним назавжди , і до них він буде звертатися безліч разів. Так само він уже вирішив, що повинен познайомитися з автором «Кобзаря». Щепкін говорив про нового поета з друзями та приятелями, передусім, з Осипом Бодянським, який найперше цікавився творчістю Шевченка й навіть пропагував її за кордоном: «Он являлся тем научным авторитетом по изучению Малороссии, к которому обращались за советами лица, имевшие какие-нибудь научные или литературные интересы»².

Зокрема, Бодянський, про якого докладніше розповімо далі, був якимось чином інформований про приїзд Шевченка в Москву в лютому 1844 року. Переконливим свідченням цього стала знахідка мною невідомої раніше публікації Бодянського в газеті «Прибавления к № 19 му Московских ведомостей за 12 лютого 1844 року («Московские ведомости», № 19, суббота, 12 го февраля 1844 года)³. В ній ішлося про поетичний збірник Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»:

Автор Т.Г. Шевченко еще молодой человек, природный сын Южной Россіи, воспитан в С.-Петербурге в Академіи Художеств и владеет дарованіем прекрасного живописца. В детстве своем, наслушавшись в Малороссіи об Кобзаре – импровизатор, передал нам его думы в прекрасных, мелодических стихах. Его думы дышат самым нежным, меланхолическим чувством и воспоминаніями о старине. Его Тополя, изображает Украинскую красавицу гибкою и стройною, исполненную за-


_____________________

¹ Крім згаданих, ще — поема «Катерина», балада «Тополя», вірші «Думка» («Нащо мені чорні брови…») і «До Основ’яненка».

² О.М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. Н.П. Василенка. Оттиск из журнала «Киевская старина». — К.: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1904. С. 207.

³ Докладно див.: Володимир Мельниченко. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). С. 144—150.

думчивости¹. Его Катырина посвящена В.А. Жуковскому, известному нашему поэту, от которого Т.Г. Шевченко пользовался особенным вниманіем за свой талант. В этом стихотвореніи Автор изображает обманутую Малороссійскую девушку, в роде бедной Лизы в повести Карамзина».

Бодянський назвав усі твори, що було вміщено в Шевченковому збірнику, виклав іншу важливу інформацію. Привертає увагу, що він дав масштабну й точну характеристику Шевченка, як «природного сина Південної Росії», який не тільки пише «прекрасні, мелодійні вірші», але й є обдарованим прекрасним малярем. Іншим разом, у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він «й пером і палітрою однаково вертить». Лапідарні оцінки Бодянським Шевченкових дум і творів «Тополя» та «Катерина» пронизані любов’ю і розумінням.

Розкриваючи зміст «Чигиринського Кобзаря» та назви розділів поеми «Гайдамаки», Бодянський зробив потрібні пояснення для непосвяченого москвича, російського читача. Наприклад, автор відзначав, що Основ’яненко — відомий український письменник Григорій Квітка, що ватажок запорізьких козаків Іван Підкова був атаманом, а один із керівників Коліївщини Іван Гонта — «предводителем гайдамаків в місті Умані Київської губернії». В інших випадках автор пояснив, що «титар» — це церковний староста; «треті півні» — півні, які кукурікають уже «за


___________________________

¹ У Шевченка:

Хто ж викохав, тонку, гнучку

В степу погибати?

. . . . . . . . . .

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала....

І на диво серед поля

Тополею стала.

Іван Франко в розвідці «Тополя Т.Шевченка» зазначав, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю».

північ»; Гупалівщина — це «побоїще»; а розділ «Червоний бенкет»¹ перекладено — «Кровавый пир». Стосовно розділу «Лебедин» Бодянський пояснив, що мається на увазі не лише повітове містечко, а й конкретний «дівочий монастир поблизу Чигирина», в якому відбувається дія, і т.д. і т.п.

Не можна не відзначити добре продумане цитування шевченкових поезій, ретельно перекладених підрядково на російську мову. По-перше, Бодянський досить повно навів рядки, що вражаюче передають поетичне бачення Перебенді, який, за оцінкою Івана Франка, живим вихоплений Шевченком із реального українського життя. По-друге, автор публікації познайомив москвичів із змістовним початком «Гайдамаків», у якому поет осмислював вічні філософські істини.

Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореалі національного поета і мислителя.

Певно, що саме Бодянський привів Шевченка до Щепкіна. Тетяна Щепкіна-Куперник писала, що в перший же приїзд Шевченка в Москву земляки, з якими Щепкін ніколи не втрачав зв’язку, привели поета до Щепкіна, і початок їх знайомства був і початком їх дружби…