Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Эта земля, получившая после название Украины

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Я взявся за історію України»


9 листопада 1833 року Гоголь у листі до Максимовича повідомив: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украйны… Мне кажется, что я напишу её, что я скажу много того, чего до меня не говорили»¹. Не пройшло й двох місяців, як у листі до Пушкіна, наприкінці року про сподіваний переїзд до Києва, Микола Васильович

_________________________

¹ У Гоголя були попередники в написанні творів з історії України, серед них Василь Рубан, Олександр Рігельман, Олекса Мартос, Микола Маркевич, Дмитро Бантиш-Каменський та ін. Але навіть наприкінці ХІХ століття Михайло Грушевський писав у «Передмові до першого видання» своєї капітальної праці «Історія України-Руси»: «Досі ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного існування». Повною мірою відчув це Шевченко. Скажімо, працюючи над «Гайдамаками», він зауважував, що «надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого». Однак, поет знав «Історію Русів», з якою Гоголь ще не був знайомий, «Энциклопедический лексикон» Плюшара, історичні праці Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша-Каменського, використав коментарі до роману Міхала Чайковського «Вернигора» (польською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича «Сказание о Колиивщине» (в рукопису). У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 рік) Шевченко зазначав, що в слов’янських країнах друкують книги, а в Україні «ані телень, неначе всім заціпило». Поет дорікав українським авторам: «Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся, собака лає, а вітер несе».

Михайло Грушевський зазначав, що в українській історіографії не бракувало талановитих, енергійних дослідників, прив’язаних до минувшини свого народу чи до певних моментів історії України. Вони «інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя». Проте в цих дослідженнях «зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів, а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути».

У свій час чималі труднощі зустрів і Шевченко, бо розрізнені публікації не відповідали уявленням поета про справді масштабну працю з історії України, зокрема, Коліївщини, і він заявляв, що веде свою поетичну розповідь «без книжної справи». Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: «Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу: я її онукам тепер розказав…» Висока поетова повага до народної пам’яті про славне минуле добре відчувається у передмові до другого видання «Кобзаря» (1847 рік): «...Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружному бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать...»

упевнено писав про ледь розпочату роботу: «Там кончу я историю Украйны и юга России и напишу Всеобщую историю…» 30 січня 1834 року в «Северной Пчеле» з’явилося оголошення:

«Новые книги. Об издании Истории Малороссийских Казаков, сочинения Н. Гоголя (автора вечеров на хуторе близ Диканьки).

До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа… Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее: каким образом отделилась эта часть России; какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением, как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов, каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России; как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало-помалу вся страна получила новые, взамен прежних, права и,

________________________

У Шевченкових «Гайдамаках» сказано, що до поетової хатини прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани — всі в золоті: «Прийшли, сіли коло мене, і про Україну розмовляють, розказують…» Через півтора десятиліття після написання «Гайдамаків», незадовго до приїзду в Москву Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень — «книжкової справи» в Україні, зафіксувавши у своєму щоденнику: «Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопчённые дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».

Це важливе аналітичне спостереження випливало передусім з прочитання поетом-засланцем монографії Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». 22 вересня 1857 року Шевченко записав у «Щоденнику»: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал «Богдана Хмельницкого» Костомарова. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!» Поетом були також осмислені наукові праці та літописи, які надсилав у заслання Осип Бодянський. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі праці: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах (М., 1847); Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах (М., 1846); История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского (М., 1846). Але Гоголь взявся за історію України задовго до виходу в світ цих праць.


наконец, совершенно слилась в одно с Россиею. Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края. Половина моей истории уже почти готова, но я медлю выдавать в свет первые томы, подозревая существование многих источников, может быть, мне неизвестных, которые, без сомнения, хранятся где-нибудь в частных руках. И потому, обращаясь ко всем, усерднейше прошу (и нельзя, чтобы просвещенные соотечественники отказали в моей просьбе) имеющих какие бы то ни было материалы, летописи, записки, песни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии) прислать мне их, если нельзя в оригиналах, то, по крайней мере, в копиях, назначая время, какое я могу продержать их у себя (если они им нужны), и означая адрес своих жительств».

Чого тут було більше: серйозного наміру й напруженої роботи чи містифікації й хлестаковщини? Про яку «половину історії» тоді могла йти мова, про які перші томи? Хай би ці перебільшення стосувалися лише оголошення в пресі з метою залучення від її читачів нових для Гоголя документальних матеріалів. Але й у листі до Максимовича 12 лютого 1834 року Гоголь повідомляв: «Историю Малороссии я пишу всю от начала до конца. Она будет или в шести малых или в четырёх больших томах». Втім, у лютому-березні 1834 року Гоголь отримував протверезний лист Погодіна, який, на жаль, не вдалося знайти. Та навіть із відповіді Гоголя видно, що Погодін дав йому прочухана. Микола Васильович смиренно відповів 19 березня 1834 року: «Выговоры ваши за объявление (від 30 січня про видання історії Малоросії. — В.М.) я имел честь получить. Это правда, я писал его, совершенно не раздумавши!» (Виділено мною. — В.М.).

Проте у травні того року Гоголь упевнено заявив щодо свого «Отрывка из Истории Малороссии»: «Я слышал уже суждения некоторых присяжных знатоков, которые глядят на этот кусок как на полную историю Малороссии, позабывая, что ещё впереди 80 глав они будут читать и что эта глава — только фронтиспис». Важко сказати, хто міг сприйняти гоголівський начерк за повнокровну історію України, а ще важче повірити в реальність «целых 80 глав». До того ж, у січні наступного, 1835 року, Гоголь заявив у листі до Максимовича, що пише ще й історію середніх віків у восьми-дев’яти томах¹.

Ще в 60-х рр. минулого століття Семен Машинський знайшов в архіві виписку із «Отчёта по Санкт-Петербургскому учебному округу за 1835 год» про стан наукової роботи в університеті. У ній читаємо:

«Адъюнкт по кафедре истории Гоголь-Яновский сверх должности своей по университету принял на себя труд написать Историю средних веков, которая будет состоять из 8 или 9 томов. Также намерен он издать особенное извлечение из оной истории в одном томе. Из трудов своих, кроме означенной истории средних веков, которой, если только обстоятельства позволят, первые три тома надеется он издать в следующем году, готовит к печатанию о духе и характере народной поэзии славянских народов: сербов, словенов, черногорцев, галичан, малороссиян, великороссиян и прочих; также занимается он разысканием

________________________

¹ Збереглася цікава стаття Гоголя «О средних веках», написана, певно ще до лютого 1834 року в зв’язку з планами Гоголя зайняти кафедру загальної історії в Університеті святого Володимира в Києві.

Ставши викладачем Петербурзького університету, Гоголь використав текст цієї статті для своєї вступної лекції у вересні 1834 року. Студент Микола Іваницький залишив про це спогади: «Не знаю, прошло ли и пять минут, как уж Гоголь овладел совершенно вниманием слушателей. Невозможно было спокойно следить за его мыслью, которая летела и преломлялась как молния, освещая беспрестанно картину за картиной в этом мраке средневековой истории... Лекция продолжалась три четверти часа. Когда Гоголь вышел из аудитории, мы окружили его в сборной зале и просили, чтоб он дал нам эту лек­цию в рукописи. Гоголь сказал, что она у него набросана только вчерне, но что со временем он отработает ее и даст нам…» Втім, наступні лекції, за словами того ж Іваницького, «были очень сухи и скучны».


и разбором для Истории малороссиян, которой два тома уже готовы, но которые, однако ж, он медлит издавать до тех пор, пока обстоятельства не позволят ему осмотреть многих мест, где происходили некоторые события»¹.

На підставі цього документу в Україні нещодавно з’явилося твердження, що для нащадків Гоголя залишився невідомим не лише спалений письменником другий том «Мертвих душ», а ще й двотомна праця з історії України². Насправді, наведена цитата не додає нічого нового до вже відомих заяв Гоголя, розсипаних у його листах. Більше того, на початку 1834 року Гоголь навіть писав, що «половина моєї історії вже майже готова». Міфічні два томи «Історії Малоросії» були реально забезпечені текстом приблизно так само, як і три томи «Історії середніх віків», що нібито мали побачити світ уже в 1836-му, тобто фактично ніяк.

Визнаймо, нарешті, що це була непідйомна робота для Гоголя, який вже присвятив себе письменництву. Ще в середині ХІХ століття Пантелеймон Куліш перший зауважив: «…Если предположить, что Гоголь вдался бы в разработку украинских архивов и летописей, в собирание песен и преданий, в разъезды по Украине с целью видеть собственными глазами жизнь настоящую, по которой можно заключить о прошедшей, — наконец, в изучение политических и частных междуна-

_________________________

¹ Машинський С. Художественный мир Гоголя. С. 150.

² Тут хотілося б нагадати розважливе судження Павла Аннєнкова, що не втратило своєї сили: «Но чем более и чем остроумнее станем отыскивать и исторически подтверждать все наши, в сущности, весьма бедные находки, тем сильнее будет затемняться физиономия Гоголя и отходить от нас в даль и в туман. Оно и понятно. Физиономия его, как и физиономия всякого необыкновенного человека, должна освещаться сама собой, своим внутренним огнем. Она тотчас искажается, как подносят к ней со стороны грубый светоч, будь он самого розового или, наоборот, мрачного, гробового цвета».


родных связей Польши, России и Украины; то приготовления к художественному труду поглотили бы всю его деятельность, и, может быть, мы ничего бы от него не дождались. Напротив, обратясь к современной великорусской жизни, он дохнул свободнее: материалы у него были всегда под рукою…»

Автор біографії Гоголя в серії «ЖЗЛ» Ігор Золотуський стверджує, що заняття історією було для письменника лише «захопленням»: «Щире, палке, але не здатне триматися довго, як все, що багато в чому привноситься ззовні, навівається сторонніми причинами, налітає, як вітер»¹. У цьому випадку, на мою думку, мав рацію Олександр Воронський, який ще на початку 30-х рр. минулого століття дійшов висновку: «Заняття Гоголя історією — не випадковість, не примха, не шарлатанство»². Справді, потяг до створення історії України у Миколи Васильовича не був навіяним, а йшов саме із глибини його душі. Якби Гоголь повністю присвятив своє життя створенню багатотомної історії України, то, будьте певні, ми й сьогодні пишалися б цією працею. Проте історія не терпить умовного способу. Господь визначив Гоголю зовсім іншу долю.

Вже наприкінці 1834 року — 14 грудня — Гоголь виправдовувався перед Погодіним стосовно статей «Отрывок из Истории Малороссии» та «О малороссийских песнях», опублікованих у «Журнале министерства народного просвещения» (1834, № 4): «Ты не гляди на мои исторические отрывки: они молоды, они давно писаны… Я с каждым месяцем, с каждым днем вижу новое и вижу свои ошибки». Власне гоголівська стаття «О малороссийских песнях» та кількосторінкова стаття, що ввійшла до гоголівських «Арабесок» під зміненою назвою «Взгляд на со-

________________________

¹ Золотусский И. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 1984. С. 151; 2009. С. 141.

² Воронський О. Гоголь. С. 109.


ставление Малороссии» (1832) — це найголовніше, що залишилося від грандіозного замислу Гоголя зі створення багатотомної історії України¹. В наше завдання не входить аналіз нездійснених планів Гоголя в історичній науці, й, тим більше, будь-яке применшення їх важливості в біографії генія². Навпаки, акцентуємо на факті устремління національної душі письменника до створення масштабної історії України й виокремимо найголовніше в погляді Гоголя на український народ: «Эта толпа (вихідців із землі «получившей после название Украины» — В.М.), разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории…»³ (Виділено мною. — В.М.).

________________________

¹ Сам Гоголь, публікуючи цей матеріал, зробив таку примітку: «Эскиз этот составлял введение к Истории Малороссии; но так как вся первая часть Истории Малороссии переделана вовсе, то он остался заштатным и помещается здесь как совершенно отдельная статья».

² У цьому зв'язку нагадаю роздуми Павла Аннєнкова, опубліковані ще в середині ХІХ століття:

«Ввиду этого напряженного развития всех сил, направленных к одной цели, будем ли мы сомнительно качать головой, когда увидим Гоголя, самонадеянно вступающего на профессорскую кафедру без нужного приготовления к ней, без качеств, составляющих истинного ученого? Станем ли томиться над изысканием облегчающих обстоятельств, когда встретим в письмах Гоголя к гг. Максимовичу, Погодину, например, уверение, что он трудится над Историей Малороссии в шести томах, над всеобщей историей и географией, под заглавием “Земля и люди”, в трех или двух томах, над “Историей средних веков” в восьми томах (всего семнадцать или шестнадцать томов), между тем как он трудился над “Тарасом Бульбою”, над статьями и повестями “Арабесок” и “Миргорода”. Нам все равно — верил ли он сам в эти и подобные им обещания, или нет: они составляют для нас только проблески, указывающие смысл тогдашнего его развития, черты характера, способные изъяснить его физиономию. Что они не лишены своего рода достоинства и поэзии — согласится всякий».

³ Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. Том VІ. — М.: Художественная литература, 1986. С. 53.

Тарас Чухліб зауважує, що Микола Гоголь звернув увагу на роздвоєність українського етносу між Європою та Азією, схарактеризувавши до того ж колективний психотип українців:


В одній із книг, виданих у Москві до 200-річчя Гоголя, зустрів я коментар до цих слів (не перекладаю):

«Историю Украины Гоголь осмысляет на фоне мировой истории. Воспетое в народных песнях-думах малороссийское казачество он называет “одним из замечательных явлений европейской истории”, “оплотом для Европы от магометанских завоеваний”, ставя его в один ряд со средневековым рыцарством. Такой взгляд служит ему прямым прологом к осмыслению современности. Мысль о конечном духовном порабощении Европы на исходе средних веков арабо-мусульманской культурой открывает Гоголю видение всемирно-исторического предназначения России — единственного мощного оплота Православия в мире»¹.

Чи помітив читач, як у сучасного автора героїчна історія України плавно перейшла у всесвітньо-історичне призначення Росії? А щойно визнаний услід за Гоголем український народ взагалі зник із поля зору коментатора.

Інший російський вчений, який справедливо вказує на гоголівський історизм і професіоналізм, а історичні ідеї письменника точно називає «і сьогодні актуальними, сучасними, злободенними», Гоголеві роздуми про козацький народ вмонтовує в… тезу «Захід-Росія-Схід, особливості “євразійського положення Росії”»².

________________________

«И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, — народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование».

¹ Гоголь Н. Нужно любить Россию. С. 550.

² Реснянский С.И., Чикин Б.Н. Мерцание тайны. Другие миры: Н.В. Гоголь и Сальвадор Дали. Сборник эссе. — М.: Издательство Юнити-Дана, 2009. С. 33, 36.


Проте, насправді у праці «Взгляд на составление Малороссии» Гоголь, по-перше, чітко розрізняв дві держави — російську й українську:

«И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаковым именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло — составляет цель нашей истории». По-друге, Гоголь відчував себе генетично невіддільним від української держави та українського народу.

Поскільки щойно згаданий автор зазначає, що Гоголь показав «усю велич природно-демографічного, географічного фактора», звернемося й тут до самого Гоголя, який не розчиняв Україну в Росії:

«Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида земли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в истории разрешает география.

Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50º широты, более ровна, нежели гориста»¹ (Виділено мною. — В.М.).


_______________________

¹ Гоголь Н.В. Собрание сочинений в семи томах. Том VІ. — М.: Художественная литература, 1986. С. 51.


«На славу всій козацькій землі»


Про маловідомий досі вияв української душі Гоголя розповів польський поет Юзеф Богдан Залеський (1802-1886)¹, який зустрічався з Миколою Васильовичем під час його перебування в Парижі (1836-1837). Публікація листа Залеського до свого знайомого Франциска Духінського в «Новом времени» на початку ХХ століття називалася «Украйнофильство Гоголя». Лист датовано 19 лютого 1859 року, й у ньому зокрема йшлося про таке:

«Лет 25 назад гостил в Париже знаменитый русский поэт Гоголь. С Мицкевичем и со мной, со-украинцем (s polukraincem) он был в тесной дружбе (zostawal w sciely zazylosci). Мы сходились тогда часто по вечерам для литературно-политических бесед. Конечно, мы говорили более всего о великорусах (moskalach), внушавших отвращение (wstretnych) и нам и ему. Вопрос о финском их происхождении (kwestya finskosci) был беспрерывно предметом обсуждения. Гоголь подтверждал его со всею своею малорусской запальчивостью. Он имел под рукой у себя замечательные сборники народных песен на разных славянских наречиях. Итак по вопросу о финском происхождении великорусов (moscalow) он написал и читал нам прекрасную статью (wyborne pisemko)². В ней он указывал, на основании сравнения и детального сопоставления песен чешских, сербских, украинских и т. д. с великорусскими (moskiewskiemi), бьющие в глаза отличия в духе, обычаях и в нравственных взглядах (moralnosci) у вели-

__________________________

¹ Залеський виріс в Україні і писав про себе: «Меня, своего грудного ребёнка спеленала песнью мать Украина».

² В «Отчёте по Санкт-Петербургскому учебному округу за 1835 год» зазначено, що в 1836 р. Гоголь мав опублікувати статтю «о духе и характере народной поэзии славянских народов: сербов, словенов, черногорцев, галичан, малороссиян, великороссиян и прочих…» Очевидно, ці матеріали були у Гоголя в Парижі.

корусов и других славянских народов. Для характеристики каждого человеческого чувства (о kazdem uczucia ludzkiem) он подобрал особую песню: с одной стороны, нашу славянскую сладостную, нежную (slodka, lagodna) и рядом великорусскую (moskiewska) — угрюмую, дикую, нередко канибальскую (ponura, dzika, nie rzadko kanibalska), словом — чисто финскую. Уважаемый земляк, ты легко можешь себе представить, как эта статья искренно обрадовала Мицкевича и меня» (Виділено мною. — В.М.).

Докладно коментуючи ці рядки, Юрій Манн визнає, що «в самих цих оцінках, як їх передав польський письменник, не було нічого такого, чого справді… не міг би сказати Гоголь»¹.

Перед від’їздом із Парижа в 1837 р. Гоголь заходив до Залеського і, не заставши його вдома, залишив записку «пану-земляку», написану рідною мовою. Він закликав його працювати «на славу усій козацькій землі», просив посилати «писульки в Рим», а ще: «Добре б було, коли б і сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі».

Про глибоку щирість цих слів і про суголосність сердець залюблених в Україну приятелів, яскраво свідчить те, що письменник підписався під запискою так, як ніколи не підписувався: «Микола Гоголь».

Через багато років Залеський побував у Римі й намагався роздобути у Гоголя матеріали, якими здивував й обрадував його Микола Васильович у Парижі². Та не вдалося: «…Тогда Гоголь уже превратился в защитника царя и православия, и мне пришлось отказаться от этой по-

_________________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.

² Ця зустріч Залеського з Гоголем, на думку Ю.Манна, могла відбутися навесні 1847 року, коли польський поет відвідав Рим.


попытки… Но достойна сожаления утрата многих и характерных анекдотов о великорусах, — анекдотов, которые мог знать только сам Гоголь и которые он один мог рассказать с особенным, ему свойственным остроумием».

Про цю метаморфозу лапідарно написав Микола Жулинський:

«Поволі величний образ козацької України, яким Гоголь прагнув наповнити “міф України”, в його уяві й свідомості згасає — його заступає ідея “третього Риму”, ідея великодержавницької Росії, у якій нема місця ідеалу вольності козацької України, бо все під себе підбирає ідея імперської державності та російського месіанізму.

“Хохляцька” душа Гоголя згортається і наїжачується, вже про гармонію двох душ — української і російської— годі й говорити… Далі його місія полягала в духовній діяльності на «владычном языке» задля морального вдосконалення російського суспільства, передусім тих, хто з волі Бога владарює над іншими».