Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 51

«Ось вам Микола Васильович Гоголь!»

Двадцятитрирічний Микола Гоголь уперше з’явився в Москві вже знаним автором українського походження з українською темою в творчості. Москва знала про успіх Гоголя не тільки від Пушкіна, але й від Миколи Надєждіна, який відразу зарахував автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» до найкращих письменників і писав, що у Гоголя «национальный мотив украинского наречия переведен, так сказать, на москальские ноты, не теряя своей оригинальной физиономии»¹. Активно пропагували творчість Гоголя члени студентського гуртка Миколи Станкевича, до якого входив Осип Бодянський: «В те года только что появлялись творения Гоголя, дышащие новою, небывалою художественностью, как действовали они тогда на всё юношество, и в особенности на кружок Станкевича!» (Костянтин Аксаков). Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую славу о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Белінський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв. Володимир Стасов, який у той час навчався в училищі, згадував: «Мы были все точно опьянелые от восторга и изумления. Сотни и тысячи гоголевских фраз и выражений тотчас уже были всем известны и пошли в общее употребление». В Україні так само молодь відразу потягнулася до Гоголя. Згадуючи про свої гімназичні роки, Куліш писав: «…Попались їм у руки перві повісті Гоголя, й велика радість була із того читання. Усяке слово пам’ятали вони — де яке сказав Гоголь». Який дивовижний збіг спогадів різних талановитих людей!

Приїхавши в Москву, Гоголь і в побуті підкреслював українськість свою, принаймні, навідавши на початку липня 1832 року Михайла Щепкіна, про що ми вже розповіли². Найперше в Москві Гоголь познайомився, здається, з Михайлом Погодіним. Той вже знав про його візит, адже 30 червня писав Степану Шевирьову в Італію: «Скоро приедет Гоголь-Яновский, написал две части повестей малороссийских

_______________________

¹ Докладніше див. Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 241-251.

² Автор книги «Щепкин» із серії «ЖЗЛ» Віталій Івашнєв помиляється, коли пише, що Щепкін познайомився з Гоголем у жовтні 1832 року.

волшебных — много прекрасного». У щоденнику Погодін записав: «Познакомился с рудым пасечником Гоголем-Яновским… Говорил с ним о малороссийской истории и проч. Большая надежда, если восстановится его здоровье». Річ у тому, що Гоголь виїхав уже нездоровим із Петербурга, дорогою мандрівників супроводжувала погана погода. Матері писав 4 липня: «Итак, я в Москву приехал нездоровым, и хотя в течение нескольких дней почти всё прошло и я поправился, но здешние врачи советуют мне недельку обождать для совершенного поправления». Таким чином, Гоголь, очевидно, зайшов до молодого професора Московського університету невдовзі після приїзду. Скоріше за все саме Погодін організував Гоголю лікарську консультацію у професора Московського університету І.Дядьковського¹: «Имел случай сделать ему много одолжения». Втім, очевидно, Погодін записав у щоденник не про легке нездужання, з яким Гоголь приїхав у Москву, скоріше за все, Микола Васильович всерйоз скаржився йому на своє здоров’я, що він зробив, як ми побачимо, невдовзі в сім’ї Аксакових у присутності гостей, а також і в розмові з Сергієм Аксаковим.

Гоголь і Погодін відразу потоваришували. Микола Васильович писав новому приятелю в Москву вже 8 липня з Подольська, тобто ледь від’їхавши з Москви: «Прощайте, мой бесценный Михаил Петрович, брат по душе! Жму вашу руку. Может быть, это пожатие дошло до вас прежде моего письма. Верно, вы чувствовали, что ваша рука кем-то была стиснута, хотя во сне: это жал её ваш Гоголь».

Погодін привів Гоголя в сім’ю Сергія Аксакова, який жив тоді в бу динку Слєпцова у Великому Афанасьєвському провулку, тобто недалеко

_______________________

¹Дядьковський Гоголю запам’ятався. Через рік писав Максимовичу: «Я слышал, что Дядьковский отправился на Кавказ. Он еще не возвратился? Если возвратился, то что говорит о Кавказе, о употреблении вод, о степени их целительности, и в каких особенно болезнях?»

від місця розташування нинішнього Культурного центру України в Москві. Хоча візит був явно несподіваний, Аксакови невимовно зраділи, бо, як писав глава сім’ї, «“Вечера на хуторе близ Диканьки” были давно уже прочтены, и мы все восхищались ими».

В який день це сталося? Автор книги «Аксаков» в серії «ЖЗЛ» Михайло Лобанов чомусь пише, що знайомство Сергія Тимофійовича з Гоголем відбулося навесні (?) 1832 року. Неприпустима неточність, адже Сергій Аксаков зазначив, що Гоголь із Погодіним прийшли в суботу, коли ввечорі у нього збиралися близькі приятелі. Субота випала на 2 липня 1832 року. Цієї дати дотримується й гоголезнавець Борис Соколов¹.

Того вечора сам господар у кабінеті, який розміщувався в мезоніні, грав у карти в четверний бостон, а ще кілька осіб, які не грали, сиділи окрай столу. Серед присутніх був, до речі, професор математики Московського університету Павло Щепкін, якого Юрій Манн називає «однофамільцем знаменитого актора», проте насправді він доводився Щепкіну троюрідним братом.

В кімнаті було душно, і декотрі, серед них і господар, зняли фраки. Раптом до кімнати ввійшов Погодін з молодим незнайомцем: «Ось вам Микола Васильович Гоголь!» Ефект був сильний. Сергій Тимофійович, який був старший за Гоголя на вісімнадцять років, який вже мав за плечи-ма службу цензором Московського цензурного комітету та був його голо-вою (!), Сергій Тимофійович, який приймав у себе вдома безліч іменитих людей… зніяковів, кинувся вдягати сюртук, жебонячи під ніс якісь порож-ні і тривіальні слова. Та й усі гості заклякли, як у фінальній сцені ще не написаного «Ревізора», й спантеличено мовчали. Прийом вийшов не стіль-ки холодним, скільки конфузним. Гра на якийсь

__________________________

¹ Соколов П.В. Гоголь. Энциклопедия. — М.: Алгоритм, Эксмо, Око, 2007. С. 689.

час припинилася, та Го-голь з Погодіним просили її продовжити, позаяк заступити господаря було нíкому. Невдовзі прибіг Костянтин Сергійович, радісно кинувся до Гоголя і палко повів з ним розмову¹.

_______________________

¹ Старший син Сергія Аксакова Костянтин Сергійович (1817-1860) якраз у 1832 р. вступив до Московського університету, де вчився одночасно із Осипом Бодянським. Разом із ним входив до гуртка Миколи Станкевича, як і Бодянський відчув на собі вплив професора Михайла Каченовського. Дружив із Юрієм Самаріним, Михайлом Щепкіним, Олексієм Хомяковим. Костянтин Аксаков захоплювався творчістю Гоголя, проте їх стосунки були непростими. Скажімо, письменник багато в чому залишився невдоволеним відомою брошурою Костянтина Аксакова «Несколько слов о поэме Гоголя “Походження Чичикова или Мертвые души”» (1842). З цього приводу Гоголь і через два роки писав Сергію Аксакову, що Костянтин Сергійович «опозорился в глазах света на мне (написавши статью о “Мёртвых душах”)». Так само Микола Васильович не сприйняв критику Костянтина Аксакова на адресу «Выбранных мест из переписки с друзьями»: «Неужели вы думаете, что и в ваших сужденьях о моей книге не может также закрасться ложь?» Гоголь навіть Сергію Аксакову писав з цього приводу: «Мне показалось даже, как бы в устах ваших раздались не ваши, а какие-то юношеские речи, как бы в этом месте вашего письма сказал, несколько понадеясь на себя, Константин Сергеевич, а не вы». У листі до Сергія Аксакова в грудні 1844 року доброзичливо-жорстко писав: «Но вот беда, у Константина Сергеевича нет вовсе слога. Всё, о чём ни выражается он ясно на словах, выходит у него темно, когда пишется на бумаге». Втім, і через кілька років Костянтин Сергійович примирливо звертався до Гоголя: «Но что касается до личного своего таланта, я охотно сознаю его недостаточность и делаю, что могу».

Хай там як, а Костянтин Аксаков був гідним приятелем Гоголя, і Микола Васильович абсолютно правильно передбачав, що він «принесёт много добра, в чём помоги ему Бог».

У творчості Костянтина Аксакова втілився образ патріархальної, «общинної» Росії. Він виступав із статтями в усіх слов’янофільських виданнях. З 1857 р. — негласний редактор газети «Молва», в якій не раз епатував своїми статтями московську дворянську публіку. Костянтин Аксаков рішуче виступив проти державної школи в історіографії, уособленої в працях Сергія Соловйова: «В “Истории России” автор не заметил одного: русского народа… “История России” С.М. Соловьёва может совершенно справедливо быть названа… История Российского государства, не более». Він сам написав драму «Освобождение Москвы в 1612 году», де показав роль народу в ключовій події в історії Росії. У своїх віршах також писав про народ: «Не сжимает, как океан, твоей свободы он: тебе он только место назначает, ты общему в нём живо покорён». Про те, як Аксаков сприймав народ у порівнянні з представниками вищого світу (публікою) добре видно з його статті «Опыт синонимов. Публика — народ»:

«Публика выписывает из-за моря мысли и чувства, мазурки и польки; народ черпает жизнь из родного источника. Публика говорит по-французски, народ по-русски. У публики — парижские моды. У народа — свои русские обычаи. Публика (большей частью по крайней мере) ест скоромное, народ ест постное. Публика спит, народ давно уже встал и работает. Публика работает (большей частью ногами по паркету); народ спит или уже встает опять работать. Публика презирает народ; народ

Батько полегшено зітхнув і продовжував гру, прислухаючись одним вухом до слів Гоголя. Втім, той говорив так тихо, що нічого не було чути.

Сергію Тимофійовичу здалося, що зовнішній вигляд Гоголя був невигідним для нього: чуб¹, гладенько підстрижені скроні, виголені вуса

______________________

прощает публике. Публике всего полтораста лет, а народу годов не сочтешь. Публика преходяща; народ вечен. И в публике есть золото и грязь, и в народе есть золото и грязь, но в публике грязь в золоте; в народе — золото в грязи. У публики свет (балы и пр.), у народа — мир (сходка). Публика и народ имеют эпитеты: публика у нас — почтеннейшая, а народ — православный».

«Культ народу» у Костянтина Аксакова не був порожнім теоретизуванням, а його наполегливе прагнення прищепити «освіченому прошарку» думку, що прийдешнє Росії неможливе без зв’язку з народом, можна порівняти з Федором Достоєвським, який з такою ж наполегливо бився над проблемою розриву вищого світу з народом.

Герцен писав, що все життя Костянтина Аксакова було безумовним протестом проти петербурзького періоду історії Росії: «Он за свою веру пошёл бы на площадь, пошёл бы на плаху, а когда это чувствуется за словами, они становятся страшно убедительными. Он в начале сороковых годов проповедовал сельскую общину, мир и артель». Тоді Костянтин Аксаков був ще молодим і слов’янофільські ідеї пропагував навіть своїм одягом. Демонстративно відмовившись від європейських фасонів, він пошив собі довгополий сіряк, на голові носив магерку, відпустив бороду. З цього приводу Гоголь, який цінував талант Костянтина Аксакова, писав йому в листопаді 1845 року з Риму: «Ко мне дошли слухи, что вы слишком привязались к некоторым внешностям, как-то: носите бороду, русский кафтан и проч. ... А потому я вас прошу убедительно и сильно... исполнить мою просьбу: не быть отличну от других своим нарядом...» Це було по-гоголівськи: «Истинная национальность состоит не в описании сарафана, но в самом духе народа». Кажуть, що Костянтин Аксаков прислухався до Гоголя: «Снял всё, что не надобно, надел всё, что надобно». Втім, не все було так просто. Іван Аксаков пізніше зазначав, що для його брата питання про російський одяг було принциповим «актом особистої свободи» й нагадував: «Народная одежда не должна быть костюмом или нарядом… Она должна быть просто народной одеждой, и надевающие её должны быть проникнуты искренним сочувствием к самой народности, к внутреннему её духу, к её нравственным и бытовым началам, а не к наружной только её форме».

¹ Один сучасний автор пише, що йшлося про українську козацьку зачіску, тобто, фактично, оселедець на виголеній голові. Можна додати ще й свідчення того ж Аксакова, написані стосовно з’яви Гоголя в Москві в 1839 р.: «Наружность Гоголя так переменилась, что его можно было не узнать: следов не было прежнего, гладко выбритого и обстриженного (кроме хохла) франтика в модном фраке!» Проте, є прозаїчніше пояснення поголеної голови Миколи Васильовича. Скажімо, читаємо спогади його молодшої сестри Ольги Василівни: «Существовало такое убеждение, что, кто из Малороссии приезжает в Петербург, на того вода петербургская так действует, что волосы вылезают. И брат, как приехал в Петербург, обрился». Куліш писав, що Гоголь «сбрил себе волосы, чтобы усилить их густоту».

і підборіддя. Великі й добре накрохмалені комірці підсилювали щось неприємно франтівське в його одязі. Та ще й строкатий жилет з великим ланцюжком.

Озирнувшись на нову для нього компанію, Гоголь невлад сказав, що колись був товстуном, а зараз хворіє. Втім, у той приїзд він дійсно був у полоні нав’язливих роздумів про свої хвороби, що для всіх було повною несподіванкою. Складалося враження, що Гоголь тримався неприязно і згорда. Костянтину та й гостям не сподобалися його манери, взагалі гість справив невигідне, неприємне враження. Годину по тому гість пішов, пообіцявши побувати в Аксакових якось зранку, щоб відвідати Загоскіна, з яким йому дуже хотілося познайомитися. Нанести візит-відповідь до Гоголя не було можливості, бо не знали, де він зупинився. Гоголь зволив про це мовчати.

Через кілька днів, протягом яких Аксаков уже попередив Загоскіна, що Гоголь хоче з ним познайомитися, Микола Васильович справді завітав, як і обіцяв, до нього зранку. Цього разу Сергій Тимофійович почав хвалити «Вечори на хуторі біля Диканьки» та компліменти Гоголь вислухав досить сухо. І знову Аксакову здалося, що було в ньому щось відштовхуюче, і саме це боронило й надалі щиро висловлювати свої почуття захоплення, на які він здатний був до нáдміру.

Незабаром обоє пішли до Загоскіна. Той мав особняк у Дєнєжному провулку, і вони пройшлися Арбатською вулицею. Дорогою Микола Васильович почав знову скаржитися на свої хвороби і таки здивував Аксакова заявою про те, що він невиліковно хворий. Позаяк він виглядав здоровим, Аксаков запитав у нього: «Та чим же ви хворі?» Гоголь відпо-

вів непевно і сказав, що причина його недуги — у кишках¹. Далі мова зайшла про Загоскіна, і Гоголь, який читав його ще в Ніжині, сказав, що він пише не те, що слід, особливо для театру. Сергій Тимофійович трохи легковажно заперечив, що взагалі нема про що писати, адже в світі все таке одноманітне, гладеньке, пристойне і порожнє: «даже глупости смешной в тебе не встретишь, свет пустой!» Але Гоголь здивовано подивився на нього значуще і сказав: «Це неправда, комізм прихований всюди, і живучи посеред нього, ми його не зауважуємо; але якщо художник перенесе його в мистецтво, на сцену, то ми ж самі животи надриватимемо зі сміху і дивуватимемося, що попервах недобачали його». Сергій Тимофійович аж зупинився, для нього Гоголь ніяк не був пов’язаний з театром і він не сподівався на таку блискавичну й мудру реакцію. З подальшої розмови стало зрозуміло, що російська комедія Гоголя дуже захоплювала і що у нього є свій самобутній погляд на неї.

Очевидно, Микола Васильович уже розмірковував над новим поворотом у своїй творчості, про що свідчить його зізнання в листі до Погодіна у лютому 1833 року: «…Я помешался на комедии. Она, когда я был в Москве, не выходила из головы моей…» Тож і візит до Загоскіна, який був не лише комедіографом, але й впливовою людиною на російському театрі (директор імператорських московських театрів!), передбачав і практичний інтерес.

Справді, з часом Загоскін допоміг у постановці в Москві гоголівського «Ревізора», толерантно і красиво відмовивши у листопаді 1836 р. видатному українському письменнику і драматургу Григорію Квітці-Основ’яненку (1778-1843) в постановці його п’єси: «Я прочёл с

______________________

¹ Тема власного здоров’я була звичною для Гоголя. Павло Аннєнков згадував: «Я относился тогда несколько скептически к его жалобам на свои немощи, и помню, что Гоголь возражал мне с досадой и настойчиво: “Вы этого не можете понять, говорил он, это так: я себя знаю”».

удовольствием комедию “Приезжий из столицы”, которую вам угодно было, при вашем письме, доставить ко мне; в ней есть сцены истинно комические, и если б я получил её прежде, чем “Ревизор” был дан на здешней сцене, то она была бы непременно принята; но так как главная идея этой пьесы совершенно одна и та же, как и в “Ревизоре” г. Гоголя, то я почти уверен вперёд, что эта пьеса не может иметь успеха...»

До речі, комедія «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе» Г.Квітки-Основ’яненка написана в 1827 р., опублікована в 1840 р. Біограф Гоголя Ігор Золотуський вважає, що «Гоголь міг прочитати в рукопису комедію Квітки»¹. Комедію Гоголя «Ревизор» було завершено наприкінці 1835 року, і вже 6 грудня Гоголь писав Михайлу Погодіну: «Скажи Загоскину, что я буду писать к нему об этом и убедительно просить о всяком с его стороны вспомоществовании...» У Москві «Ревизор» було уперше поставлено на сцені Малого театру 25 травня 1836 року.

Загоскін прийняв Гоголя з розпростертими обіймами, з вигуками схвалення², кілька разів поривався його цілувати, потім кинувся обнімати Аксакова, бив кулаком у спину, називав хом’яком, ховрахом, словом, був по-своєму люб’язним. Людина добродушна, але й гоноровита, Загоскін щиро тішився, що знаменитий Гоголь поспішив пошанувати його візитом³. Та говорив Загоскін лише про себе: про силу-силенну своїх

________________________

¹ Золотусский И. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 2009. С. 173.

² Сергій Аксаков з цього приводу писав таке: «Надобно сказать, что Загоскин, также давно прочитавший “Диканьку” и хваливший ее, в то же время не оценил вполне; а в описаниях украинской природы находил неестественность, напыщенность, восторженность молодого писателя; он находил везде неправильность языка, даже безграмотность. Последнее очень было забавно, потому что Загоскина нельзя было обвинить в большой грамотности. Он даже оскорблялся излишними, преувеличенными, по его мнению, нашими похвалами».

³ Загоскін помер в один рік із Гоголем — у червні 1852 року. Бодянський записав у щоденнику таке: «Это третья знаменитая смерть в первое полугодие этого года в области нашей словесности: Гоголь, Жуковский и Загоскин».

занять та безліч прочитаних ним книг, про свої археологічні праці та часте перебування на чужині, хоча, здається, не бував дальше від Данцига, про те, що він об’їхав уздовж і поперек усю Русь... Аксаков знав, що все це перебільшення, але Гоголь прийняв розповідь господаря відразу і розмовляв з ним, ніби вони разом вік вікували. Потім його зацікавили шафи з книгами. Загоскін почав їх діставати, показувати, затим хвастав табакерками і шкатулками. Звиклий до цього, Сергій Тимофійович сидів незворушно й мовчки. Та й Гоголю розмова надокучила досить швидко: він раптом вийняв годинник і сказав, що йому час іти, обіцяв ще забігти якось і пішов.

Особливо люб’язно прийняв Гоголя в Москві поет, байкар, колишній міністр юстиції Іван Дмитрієв, який мешкав у власному будинку на Спиридонівці. На сімдесятидворічного вельможу Гоголь справив сильне враження, що залишилося в ньому назавжди. Мабуть, мало значення й особливо поштиве ставлення молодого генія до старого поета. У липні 1832 року Гоголь писав Дмитрієву з Василівки про себе: «…Ещё не видавши вас лично, питал к вам благоговейное уважение и привязался к вам всею душою…»¹. Певно, що в такому дусі говорив Гоголь з Дмитрієвим і під час зустрічі. Йшлося також, очевидно, про здоров’я Миколи Васильовича, бо він повідомляв нового приятеля: «…Здоровье моё поправляется и, кажется, в лучшем состоянии, нежели в Москве. Совершенного же здоровья не надеюсь скоро дождаться».

Дмитрієв і пізніше з радістю прийняв Гоголя. У серпні 1835 року він читав у нього п’єсу «Одруження». Присутній тоді Тимофій Пащенко згадував: «Восторженный Щепкин сказал так: “Подобного комика не

______________________

¹ Стосовно цього Олександр Воронський писав: «Дуже спритно й уміло зав’язував Гоголь нові знайомства з вельможними й корисними йому людьми, не гребуючи найвідвертішими лестощами» (Воронский А. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 2009. С. 101).

видал в жизни и не увижу!” Потом, обращаясь к дочерям, которые готовились поступить на сцену: “Вот для нас высокий образец художника, вот у кого учитесь!”…» Красномовну замальовку про зустріч Дмитрієва з Гоголем залишив Петро Вяземський: «О-о! Да он таки смотрит Гоголем, — сказал он, проводивши почти до дверей автора “Мёртвых душ”, проездом в свою Украину обедавшего у него. — Завтра же пошлю за его сочинениями и перечту их снова… Я очень доволен, что его узнал: в нём будет прок» (Виділено мною. — В.М.).

Підсумовуючи свій перший приїзд у Москву, Гоголь писав своєму гімназичному приятелеві Миколі Прокоповичу 8 липня 1832 року, тобто під свіжими враженнями: «В Москве я заболел и остался, и пробыл полторы недели, в чем, впрочем, и не раскаиваюсь. За всё я был награждён». Це дуже схоже на те, що записав у своєму щоденнику Тарас Шевченко, який затримався в Москві через хворобу в березні 1858 року: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра».

Цікаво, що в біографії Гоголя А.Кирпичникова (1909) перший приїзд до Москви знайшов гідну оцінку: «В 1832 г. проездом на родину (куда он поехал отдохнуть на лето) он остановился в Москве, где сошелся с профессорами Погодиным, Максимовичем¹, актером Щепкиным, Сергеем Аксаковым, которые сразу сделались его близкими друзьями и поклонниками, более горячими и искренними, чем большинство петербуржцев. Да и сам Гоголь теплее и проще относился к москвичам, чем к петербуржцам, за исключением, впрочем, Пушкина, на которого он смотрел с благоговением, как на великого учителя. Новые

________________________________________________

¹ З Максимовичем Гоголь зустрівся вже на зворотній дорозі восени 1832 року.

приятели так понравились Гоголю, что он заехал в Москву и на обратном пути из Васильевки, хотя он ехал не один, а с двумя маленькими сестрами, которых он вез в Петербург для помещения в Патриотический институт»¹.

Як бачимо, звернуто увагу на виняткову теплоту Гоголевих стосунків із новими московськими друзями і названо двох його найближчих московських земляків — Щепкіна та Максимовича.

На зворотній дорозі з Василівки до Петербурга через Москву (тепер уже Гоголь не збирався минати місто!) в жовтні 1832 року трапилася дорожня пригода: поламався екіпаж, і Миколі Васильовичу довелося на цілий тиждень затриматися в Курську. Петру Плетньову скаржився: «Оборони вас испытать что значит дальняя дорога! А еще хуже браниться с этими бестиями, станционными смотрителями, которые если путешественник не генерал, а наш брат мастеровой, то всеми силами стараются делать более прижимок й берут с нас, бедняков, немилосердно штраф за оплеухи, которые навешает им генеральская рука». Не випадково в 1835 р. по дорозі з Києва до Москви, яку Гоголь долав разом із ніжинськими товаришами-лицеїстами Олександром Данилевським та Іваном Пащенком, Микола Васильович провів своєрідну репетицію «Ревізора». Данилевський розповідав: «Для этой цели он просил Пащенка выезжать вперед й распространять везде, что следом за ним едет ревизор, тщательно скрывающий настоящую цель своей поездки... Когда Гоголь с Данилевским появлялись на станциях, их принимали

________________________

¹ Полное собрание художественных произведений Н.В. Гоголя с биографией, написанной проф А.И. Кирпичниковым. — М.: Типография т-ва И.Д, Сытина, 1909. С. ХІІІ-ХІV.

Про роботу Гоголя в Патріотичному інституті див. Белозерская Н.А. Николай Васильевич Гоголь, служба его в Патриотическом институте 1831-1835 // Русская старина, 1887, декабрь. С. 741-755.

всюду с необычайной любезностью и преупредительностью».

Михайло Вайскопф не виключає, що ця дорожно-транспортна містифікація через кілька років відгукнулася в одній примітній варіації на теми гоголівської комедії. Йдеться про те, що на початку 1841 року в петербурзькому журналі «Пантеон русского и всех европейских театров» з’явилася повість якогось Ковалевського «Гоголь в Малоросії», яка нібито «закріпляла за Гоголем ту споконвічну й осоружну територію “жарту”, на яку виштовхували його поблажливі критики на кшталт Миколи Польового». У згаданій повісті автор «Ревізора» ніби сам став його персонажем і побачив себе очима своїх читачів¹.

Але нам треба повернутися до Гоголя, який залишився задоволений прийомом у Москві у жовтні 1832 року: «Москва так же радушно меня приняла, как и прежде…» Гоголь знову побував із Сергієм Аксаковим у Михайла Загоскіна, який прийняв їх так само гостинно. Під час зустрічі Гоголь говорив про якісь дрібниці й жодного слова — про літературу, хоча господар заговорював про неї декілька разів. Утративши надію, Загоскін став показувати гостям розкладні крісла з пружинами й прищемив Аксакову руки так, що той закричав від болю. Гоголь ніяк не відреагував, але пізніше в різних компаніях він іноді згадував цей випадок і, жартома, так майстерно розповідав про нього, що всі реготали до сліз. У зв’язку з цим Аксаков писав про Гоголя: «Вообще в его шутках было много оригинальных приемов, выражений, складу и того особенного юмора, который составляет исключительно собственность малороссов; передать их невозможно. Впоследствии бесчисленными опытами убедился я, что повторение Гоголевых слов, от которых слушатели валились со смеху, когда он сам их произносил, не произво-

_________________________

¹ Див. Вайскопф М. Мнимый Гоголь в роли Ревизора // Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. Вып. 2. — М.: ИМЛИ РАН, 2009. С. 346-356.

дило ни малейшего эффекта, когда говорил их я или кто-нибудь другой».

Зустрівся Гоголь і з Іваном Киреєвським, якого знав заочно. Юрій Манн пише, що серед нових московських друзів «Іван Киреєвський посів одне з перших місць — слідом за Погодіним». Справді, в листі до Погодіна у вересні 1833 року Гоголь писав: «Кланяйся особенно Киреевскому, вспоминает ли он обо мне? Скажи ему, что я очень часто об нём думаю, и эти мысли мне почти так же приятны, как о тебе и о родине». Нітрохи не применшуючи важливість зустрічі Гоголя з Киреєвським, приверну особливу увагу читача до знайомства Миколи Васильовича з Михайлом Максимовичем, яке зайняло значно помітніше місце в житті письменника.

До речі, у згаданому листі до Погодіна Гоголь двічі згадував Максимовича. Відразу після привітання Киреєвському він написав: «Любезному земляку Максимовичу поклон». А ще Гоголь, як ми знаємо, вибачився через Погодіна, що нічого не може дати для його альманаху. Через місяць Гоголь писав самому Максимовичу: «Прощайте, милый, дышащий прежним временем земляк, не забывайте меня, как я не забываю вас».

Важливо зазначити, що Гоголь сам відшукав помешкання Максимовича, з яким познайомився в Петербурзі в 1829-му. Тоді Михайло Олександрович зустрівся з Гоголем за чаєм у когось із земляків, і московський професор не втримав у пам’яті навіть його зовнішності. Проте Максимович, якого Гоголь не застав удома, навідав автора «Вечорів на хуторі» в готелі, а той зустрів його як старого знайомого. Пантелеймон Куліш писав: «Оба они заняти были в то время Малороссией: Гоголь готовился писать историю этой страны, а Максимович собирался печатать свои “Украинские народные песни”, и потому они нашли друг друга очень интересными людьми». Нам уже відомо, що саме з Максимовичем Гоголь збирався круто поміняти лінію своєї долі, переїхавши до Києва, а його листи до професора вражають щирістю й довірливістю.

У Максимовича молодий письменник познайомився ще з одним земляком — студентом Московського університету Бодянським, якому професор дав притулок у своєму домі. Певно, що Гоголь, не заставши Максимовича, розговорився з його жильцем, тим більше, що Бодянський був усього на півроку старший за Миколу Васильовича, збирав українські народні пісні, цікавився історією України. Ця зустріч запам’яталася Гоголю, і, повернувшись до Петербурга, він писав Максимовичу: «Посылаю поклон также земляку, живущему с вами, и желаю ему успехов в трудах, так интересных для нас».

Таким чином, у 1832 р. московські герої нашої книги — Щепкін, Максимович і Бодянський — познайомилися з Гоголем. Якщо виокремити й укрупнити цей історичний факт із біографії Гоголя, то зрозуміємо, що він явно недооцінювався. Тоді як Микола Васильович якраз у Москві, може й несподівано для себе, одержав особливо сильний заряд української енергетики від своїх земляків. У Михайла Щепкіна, який вже майже десять років панував у театральній Москві, можна було безкінечно черпати полтавські спогади, розповіді та малоросійські анекдоти. Видно було, що його талант виростав із українського коріння. Зустріч із московським ад’юнктом кафедри ботаніки Михайлом Максимовичем перевершила всі сподівання Гоголя. Сам по собі молодий автор двотомних «Основ ботаніки» і книги «Роздумів про природу» привертав увагу та викликав повагу. Пізніше Гоголь написав Пушкіну про Максимовича: «Я его люблю. У него в “Естественной истории” есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на галиматью На-

деждина»¹. Та, найголовніше, Гоголь особисто переконався, наскільки глибоко й докладно знає Максимович — автор збірника «Малороссийских песен» — дорогі серцю Миколи Васильовича рідні пісні. Це йому — Максимовичу — Гоголь невдовзі писав: «Я очень порадовался, услышав от вас о богатом присовокуплении песен… Как бы я желал теперь быть с вами и пересмотреть их вместе, при трепетной свече, между стенами, убитыми книгами и книжной пылью, с радостью жида, считающего червонцы. Моя радость, жизнь моя! песни! Как я вас люблю!»². Погодьтеся, що таке безпосереднє гаряче звернення Гоголя до Максимовича вартує більшого, ніж палке вітання Киреєвському, передане ним через Погодіна. Бодянський також одразу привернув увагу Гоголя саме збиранням пісень.

Любов до національної пісні було ввібрано Гоголем із молоком матері. Тим більше, йому було справді радісно зустріти в Москві людей однієї крові, переконатися в активній, дійовій позиції своїх земляків — Максимовича й Бодянського, які присвятили себе збиранню та публікації малоросійських пісень. Звичайно, ця зустріч вплинула на написання Гоголем статті «О малороссийских песнях», що побачила світ у 1833 р.

Blog

Володимир Мельниченко Українська душа Москви