Володимир Мельниченко Українська душа Москви
Вид материала | Книга |
- Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
- Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
- Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
- Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
- Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
- Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
- Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
- Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
- Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
«Сповіщайте мені про звичаї малоросіян»
Українську породу було закладено в самому родоводі Гоголя, в його генотипі1. Звідси випливає й письменницький геній Гоголя. Ще перший біограф Пантелеймон Куліш звернув увагу, що батько письменника Василь Панасович Гоголь-Яновський писав свої п’єси малоросійською мовою, а сучасний гоголезнавець Володимир Звиняцьковський розкриває, як геніальний син запозичив із батьківської комедії «Простак» демонологію й почасти ідеологію творчості: «Вплив цієї комедії на розуміння Гоголем — сином української культури в цілому, і на усвідомлення своєї належності до неї важко переоцінити». Звиняцьковський стверджує, що й «мистецтва з анекдоту зробити комедію Гоголь-син також навчився у батька»2. Згадаймо, як у листах з Петербурга до матері двадцятирічний Гоголь просив «выслать мне две папенькины малороссийские комедии»3 та повідомити про малоросійські анекдоти: «…если где либо услышите забавный анекдот между мужиками в нашем селе, или в другом каком, или между помещиками».
Скільки таких доручень дав він матері! Скажімо, в листі до неї від 30 квітня 1829 року:
______________________
1 Докладно див. Вересаев В. Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников. — М.: Московский рабочий, 1990. С. 25-40; Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. — М.: Аспект-Пресс, 2004. С. 9-29; Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 376-393; Гоголь без глянца. — С-Пб.: Амфора, 2008. С. 145-162; Чухліб Т. Козацьке коріння Миколи Гоголя. — К.: Наш час, 2009. С. 12-84.
2 Звиняцьковський В. Справжній Гоголь: Який він і хто він? В кн. Гоголь М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород. — К.: Либідь, 2008. С. 462, 465.
3 Мати Гоголя повідомляла в листі до Сергія Аксакова: «Муж мой писал много стихов и комедий в стихах на русском и малороссийском языках, но сын мой всё выпросил у меня…»
«Вы имеете тонкий, наблюдательный ум, вы много знаете обычаи и нравы малороссиян наших, и потому, я знаю, вы не откажетесь сообщать мне их в нашей переписке. Это мне очень, очень нужно. В следующем письме я ожидаю от вас описания полного наряда сельского дьячка, от верхнего платья до самых сапогов, с поименованием, как это все называлось у самых закоренелых, самых древних, самых наименее переменившихся малороссиян; равным образом название платья, носимого нашими крестьянскими девками, до последней ленты; также нынешними замужними и мужиками.
Вторая статья: название точное и верное платья, носимого до времен гетманских. Вы помните, раз мы видели в нашей церкве одну девку, одетую таким образом. Об этом можно будет расспросить старожилов... Еще обстоятельное описание свадьбы, не упуская наималейших подробностей… Еще несколько слов о колядках, о Иване Купале, о русалках. Если есть, кроме того, какие-либо духи или домовые, то о них подробнее, с их названиями и делами; множество носится между простым народом поверий, страшных сказаний, преданий, разных анекдотов и проч., и проч., и проч. Все это будет для меня чрезвычайно занимательно».
Не боюся втомити читача, бо ж насправді доторкуємося до національного джерела творчості Гоголя. Читаємо в листі до матері від 22 травня 1829 року:
«Я думаю, вы не забудете моей просьбы извещать меня постоянно об обычаях малороссиян… Между прочим, я прошу узнать вас, почтеннейшая маменька, теперь о некоторых играх, из карточных… У нас есть поверья в некоторых наших хуторах, разные повести, рассказываемые простолюдинами, в которых участвуют духи и нечистые. Сделайте милость, удружите меня которою-нибудь из них».
Ці звернення-прохання до матері значною мірою виявили геніальну інтуїцію та практичну кмітливість молодого Гоголя, який відчув, який саме літературно-художній матеріал буде затребувано російським читачем («здесь так занимает всех малороссийское»)1. У радянські часи гоголезнавець Сергій Машинський наголосив, що «інтерес до української теми стає серйознішим у 20-і роки…»2. Гоголь не вагався і у виборі мови. Це спостеріг ще Костянтин Аксаков. Російські історики літератури О.Пипін і В.Спасович писали: «Один из сильнейших русских писателей, южнорусс Гоголь, по широте своих поэтических замыслов мог быть только русским писателем — язык родины не давал ему достаточного поприща»3. Цікаво, що таке ставлення до рідної мови демонстрував і директор Ніжинської гімназії, в якій вчився Гоголь, уродженець Карпат Іван Орлай4.
На відміну від Шевченка, який ще за життя Гоголя закликав українських письменників не зважати «на москалів» — «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму» — Микола Васильович обрав «панівну мову». За словами Тараса Григоровича, він писав «не по-своє-
________________________________
1 Сто років тому С.Шелухін писав: «…Истина требует признать, что вообще, по условиям своего времени и своего общества, Гоголь сделал гораздо лучше, писавши по-русски. Только русские произведения могли найти Гоголю более или менее широкий круг читателей…» У наш час парафраз цієї цікавої думки зустрічаємо у Володимира Звиняцьковського: «…Займаючись російсько-українськими літературними перипетіями, неможливо позбавитися й від іншого відчуття: напиши Гоголь “Вечера на хуторе” та “Миргород” українською — і йому довелося б скромно стати в чергу за читацькою увагою десь після Григорія Квітки і навіть власного батька — автора комедій із “хуторянського” життя…»
2 Машинський С. Художественный мир Гоголя. — М.: Просвещение, 1971. С. 68.
3 Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. 2-е изд., доп. — СПб, 1879. Т. 1. С. 350.
4 Орлай И.С. О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто о обучении языкам иностранным // Записки, издаваемые от Департамента Народного Просвещения. 1825. Кн. 1. С. 323-324.
До речі, в березні 1824 року Орлай писав батькові Гоголя: «Жаль, что ваш сын иногда ленится, но когда принимается за дело, то и с другими может поравняться, что и доказывает его отличные способности».
му, а по-московському».
Гоголь краще за багатьох інших усвідомлював, що в імперській Росії малоросійська мова є лише «мужицким наречием». Аби переконатися в цьому досить розкрити «Ночь перед рождеством» (1831) на тій сторінці, де запорожець заговорив з імператрицею українською мовою: «…Кузнец удивился, слыша, что этот запорожец, зная так хорошо грамотный язык, говорит с царицею, как будто нарочно, самым грубым, обыкновенно называемым мужицким наречием». Гоголь у літературі не збирався вподібнюватися до запорожця1.
Глибокі роздуми про вибір українцем Гоголем російської мови зу-
_______________________
1 У Андрія Синявського читаємо: «Достоин удивления факт, что Гоголь по приезде в столицу бросился живописать Малороссию вовсе не потому, что не в силах был жить без нее или почитал своим долгом воспеть оставленную отчизну. Нет, он почуял в том направлении, с позволения выразиться, «социальный заказ», некое дуновение воздуха в литературном штиле столицы, уже пресыщенной Кавказом и горцами и ждущей чего-то бодрого, свежего, простонародного из малограмотной Хохландии». Маємо суміш із спостережливої думки та по-російськи зневажливого ставлення до України, що так і залишилася для декого Малоросією.
Не втримаюся і доречно нагадаю всім освіченим російським інтелігентам на кшталт Синявського, що з середини ХVІІ століття в Москву переносилася саме київська вченість. Український народ відзначався високим рівнем культури і писемності. Павло Алеппський свідчив, що «по всій землі русів, тобто козаків» майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки вміли читати. Через сотню років, за переписами 1740 і 1748 років, у семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Проте невдовзі наслідки національного гніту далися взнаки. За даними 1768 р. на території трьох пізнішіх повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території ще через сто років — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення. За п’ять років до народження Гоголя перепис показав, що українці — один із наймалописьменніших народів Росії. У середині ХІХ століття Шевченко гірко писав про «народ отой убитий». Наприкінці цього століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних.
Великий і самодостатній народ з багатющою культурою і мовою Московщина перетворювала на малий російський, а в радянські часи нарекла «молодшим братом»...
Пішли в Московію від мене письмена,
Мої міста значиміші у датах,
Мій край — колиска слова і зерна...
Але чому ж я звуся «меншим братом»?
Вадим Крищенко.
стрічаємо у академіка Миколи Жулинського:
«Це була мова його батьків — Марії Іванівни і Василя Опанасовича, мова зросійщеного українського панства-дворянства, в якій химерно вживалися українські звороти, порівняння, приказки і прислів'я з високим штилем російського класицизму і романтизму, не присутнього в мисленні органічно, а начебто позиченого задля вивищення в очах простолюду та вжиття в російську самодержавну систему.
Та не слід забувати й того, що українська літературна мова на той час ще не досягла того рівня досконалості, який би відповідав критеріям творчого самоздійснення, які амбітний Гоголь ставив перед собою. Його ідеалом у літературі, найвищим критерієм літературної майстерності був Олександр Пушкін, його поезія. Тому російська літературна мова, усвідомив Гоголь, давала йому необхідний шанс ефективного творчого самовияву.
Українець Микола Гоголь обрав для реалізації свого геніального таланту не рідну мову, а іншу, іноземну, про що він повідомив свою матір в одному з листів 1830 року («Я буду писать на инностранном языке!»), інакше його, українця з його упослідженою, приниженою мовою в імперській столиці не почують, гідно не оцінять, не підтримають...
Усвідомлюючи своє раціонально вивірене відступництво від рідної мови, Гоголь намагається виправдати цей свій мовний вибір обгрунтуванням необхідності впровадження так званої владичної мови в літературний процес великої Росії.
Безперечно, відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував духовну кризу та започаткував процес роздвоєння національної свідомості»1.
__________________________________
1 Жулинський М. Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь // День, 6 березня 2004 року.
Як би там не було, вже через два роки після приїзду в Петербург (!) Гоголь завершив роботу над першою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (цензурний дозвіл на публікацію отримано 26 травня 1831 року, вихід у світ — початок вересня)1. Твір Гоголя відразу публічно визнав і підтримав Пушкін: «Сейчас прочёл “Вечера близ Диканьки”. Они изумили меня… Поздравляю публику с истинно весёлою книгой, а автору желаю дальнейших успехов». Вже на початку 1833 року на сцені петербурзького Великого театру було поставлено водевіль «Вечера на хуторе близ Диканьки» — «малоросійську інтермедію на теми “Ночи перед Рождеством”. Приятель Гоголя, критик і мемуарист Павло Аннєнков писав: «С появления “Вечеров на хуторе”, имевших огромный успех, дорога, наконец, была найдена, но деятельность его ещё удваивается после успеха». Відомий московський гоголезнавець Юрій Манн наголошує, що, вітаючи появу таланту, Пушкін, крім проблеми гоголівського сміху, висунув іншу важливу проблему, вона й вийшла на перший план у пересудах і судженнях навколо «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а саме: народність, а в ній українське начало. «Телескоп» у 1831 р. писав: «Малороссия естественно должна была сделаться заветным ковчегом, в коем сохраняются живейшие черты славянской физиономии и лучшие воспоминания славянской жизни». Співвідношення народності й українського начала невдовзі найбільше прикувало до себе широку увагу громадськості: «За тогочасними уявленнями, російське відносилося до українського не як споконвічно відірване від народного до споконвічно народного, а як щось таке, що позбулося народності, до суспільства, яке її зберегло. Тому Україна — земля обітована». Таким чином, успіх Гоголя значною мірою було пов’я-
______________________
1 Друга частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки» побачила світ у березні 1832 року.
зано з українською темою його твору, яка серед російських читачів мала переваги і в географічному, і в історичному ракурсах1.
З того часу українськість Гоголя враховувалася в оцінці його творів. Досить згадати Костянтина Аксакова, який стверджував, що, не будь Гоголь українцем, він не створив би «Мертві душі». На це звернув увагу й перший біограф Гоголя Пантелеймон Куліш, який писав: «Да разве мало украинского вошло в “Мертвые души”?»
Між іншим, Володимир Звиняцьковський акцентує, що так званих «малоросійських» повістей значно більше, ніж так званих «петербурзьких» — дванадцять (вісім у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» і чотири в «Миргороді»). «Якою мовою вони написані? Здається, відповідь очевидна — російською. Це так, але не зовсім так… У художніх творах Гоголя, якщо пильно придивитися, знайдемо чимало писаного й українською. І це не тільки мова персонажів там, де вона передана близьким до них оповідачем. Гоголь, наприклад, так само, як і Вальтер Скотт, іноді сам вигадував епіграфи (в “українських повістях” — українською мовою)… І таких прикладів не просто багато, вони трапляються, якщо не на кожній, то принаймні на кожній десятій сторінці…Такий аргумент, як мова написання, не можна вважати коректним: хіба повісті Тараса Шевченка, написані російською, ми з корпусу української літератури вилучаємо?!»
Втім, численні українізми у творах Гоголя вражали вже його приятеля Петра Плетньова2, який радив письменнику вивчати російську
______________________
1 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 242-243, 250.
2 Плетньов Петро Олександрович (1792-1866) — російський критик і поет, академік петербурзької Академії наук (з 1841). У 1840-1861 рр. — ректор Петербурзького університету. У 1838-1846 рр. — видавець-редактор журналу «Современник», в якому 1840 р. виступив зі схвальною рецензією на «Кобзар» Шевченка. Друг Пушкіна. Гоголь сказав Бодянському: «Слушайте Плетнева... Нынешние не ценят его и не любят, а на нем, не забывайте, почиет рукоположение нашего первоапостола Пушкина».
мову, а в жовтні 1844 року навіть написав таке: «Но посмотрим, что ты как литератор? Человек, одаренный гениальною способностью к творчеству, инстинктивно угадывающий тайны языка, тайны самого искусства… но писатель монотонный, презревший необходимые усилия, чтобы покорить себе сознательно все сокровища языка и все сокровища искусства… Подле таких поэтов-художников, каковы: Крылов, Жуковский и Пушкин, ты только гений-самоучка, поражающий творчеством своим и заставляющий жалеть о своей безграмотности и невежестве в области искусства».
Тут є над чим подумати, погодившись із Звиняцьковським, що краще прочитати Гоголя невиправленим, тобто таким, «яким він колись уперше причарував читача». До речі, таку можливість надає книга «Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород», випущена з ілюстраціями Сергія Якутовича видавництвом «Либідь» у 2008 р.
Та пам’ятаймо, що в листі до Смирнової в грудні 1844 року Гоголь застерігав: «На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом». Якраз цього ми й не будемо робити.
«Автор, певна річ, має талант»
Дорога на Петербург пролягала через Москву, проте Гоголь, як писав Володимир Шенрок зі слів Олександра Данилевського — друга, однокласника й попутника, — нізащо не хотів проїжджати через Першопрестольну, щоб не зіпсувати враження від урочистої миті в’їзду саме до Петербурга. Друзі поїхали білоруською дорогою через Ніжин, Чернігів, Могильов, Вітебськ тощо. Але перед Петербургом Гоголь підхопив нежить і, головне, — відморозив собі ніс, а чималі петербурзькі ціни та перші труднощі у великому й холодному місті геть-чисто затьмарили сподіване світле враження від Петербурга.
Приїхавши в місто наприкінці грудня 1828 року, Микола Васильович писав 3 січня 1829-го матері Марії Іванівні:
«Скажу еще, что Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы. Жить здесь не совсем по-свински, то есть иметь раз в день щи да кашу, несравненно дороже, нежели думали. За квартиру мы плотим восемьдесят рублей в месяц, за одни стены, дрова и воду. Она состоит из двух небольших комнат и права пользоваться на хозяйской кухне. Съестные припасы также не дешевы, выключая одной только дичи (которая, разумеется, лакомство не для нашего брата). Картофель продается десятками, десяток луковиц репы стоит 30 коп... Это все заставляет меня жить, как в пустыне, я принужден отказаться от лучшего своего удовольствия видеть театр. Если я пойду раз, то уже буду ходить часто, а это для меня накладно, то есть для моего неплотного кармана. В одной дороге издержано мною триста с лишком, да здесь покупка фрака и панталон стоила мне двухсот, да сотня уехала на шляпу, на сапоги, перчатки, извозчиков и на прочие дрянные, но необходимые мелочи, да на переделку шинели и на покупку к ней воротника до 80 рублей».
Ці фінансові подробиці нагадують листи Бодянського до батьків із духовної семінарії. Так само подібні й синівські звернення до матері: «Ваш покорнейший, навек вам преданный сын»; «Вечно и неизменно любящий ваш сын»; «Остаюсь вечно любящим вас сыном».
Перша публікація твору Гоголя — вірша «Италия» (березень 1829 року) — була анонімною. Не видала вона й малоросійське походження автора. Притаївся Гоголь і в публікації поеми «Ганц Кухельгартен» («ідилії в картинках»), що побачила світ у червні 1829 року під псевдонімом «В.Алов». Але тут уже з’явився виразний «український слід» у творчій біографії Гоголя. Відомо, що двадцятирічний автор надіслав поему інкогніто Михайлу Погодіну та Петру Плетньову. Вже того ж місяця в «Московском телеграфе» вийшла негативна рецензія на твір, а 20 липня — в «Северной пчеле», і наприкінці липня Гоголь зібрав у книгопродавців усі примірники поеми й спалив їх. Здається, він поспішив, бо в кінці того року в «Обозрении российской словесности за первую половину 1829 года», вміщеному в альманасі «Северные цветы» було таки опубліковано й позитивний відзив на «Ганца Кухельгартена». Його автор — Орест Сомов1 написав: «В сочинителе виден талант, обещающий в нем будущего поэта.
Если он станет прилежнее обдумывать свои произведения и не станет спешить изданием их в свет тогда, когда они еще должны покоиться и укрепляться в силах под младенческою пеленою, то, конечно, надежды доброжелательной критики не будут обмануты» (Виділено мною. — В.М.).
Ось кілька поетичних рядків із твору:
А ты прости, мой угол тесный,
И лес, и поле! луг, прости!
Кропи вас чаще дождь небесный!
И дай Бог долее цвести!
По вас душа как будто страждет,
В последний раз обнять вас жаждет.
Або ще:
_______________________________________
1 Сомов Орест Михайлович (1793-1833) — російський літературний критик і письменник. Народився у місті Волчанську, навчався в Харківському університеті. З 1816 р. вміщував свої перші літературні спроби в журналах «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник». З кінця 1817 року — в Петербурзі, в 1826-1829 рр. — постійний співробітник «Северной пчелы» Федора Булгаріна. Після розриву з ним пов’язав свою долю з виданнями Антона Дельвіга — «Северные цветы», а в 1830-1831 рр. — і «Литературная газета».
На той час Сомов був помітним діячем українського земляцтва в Петербурзі. Серед літературних публікацій Сомова виразний слід залишили його «Малороссийские были и небылицы», які він друкував за підписом «Порфирий Байский», зокрема, «Купалов вечер» (1831), «Киевские ведьмы» (1833) тощо. Сомов писав роман «Гайдамаки», який не встиг завершити.
Темнеет, тухнет вечер красный;
Спит в упоении земля;
И вот на наши уж поля
Выходит важно месяц ясный.
И все прозрачно, все светло;
Сверкает море, как стекло.
Відомий історик російської літератури Вадим Вацуро припускав, що Сомов отримав «Ганца Кухельгартена» від Плетньова, й потім поцікавився автором у цензора Костянтина Сербіновича, який дозволив публікацію твору і знав справжнє прізвище «В.Алова». На думку літературознавця Вацуро, «Сомов свідомо підтримав свого земляка»1. У цій фразі ключове слово — земляк. А насправді Сомов підтримав талановитого земляка! Досвідчений критик, який писав про український фольклор, історію та побут, листувався з Іваном Котляревським та сприяв Максимовичу у виданні «Малороссийских песен», інтуїтивно й професійно відчував, що чинить правильно. Сомов фактично відгукнувся на невеличку передмову до «Ганца Кухельгартена», написану нібито від видавця, в якій йшлося про «творіння юного таланту». У результаті саме Гоголів земляк — єдиний із усіх — публічно підбадьорив провінційного початківця, що з історичної дистанції виглядає добрим знаком. Тим більше, що Сомов підтримав і повість «Бисаврюк или Вечер накануне Ивана Купала», анонімно опубліковану в «Отечественных записках» у лютому-березні 1830 року. Але на цей раз критик уже знав напевне, що повість написана «одним молодым литератором, Г-м Г.-Я…» (Гоголем-Яновським). Певно, що саме Сомов сприяв зближенню Гоголя з гуртком Антона Дельвіга. Значною мірою, завдяки йому Гоголь друкувався в альманасі «Северные цветы» і «Литературной газете».
________________________
1 Вацуро В.Э. Избранные труды. С. 161.
Першу частину «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Гоголь відразу надіслав матері в Україну з характерним проханням до неї і до сестри Марії Василівни:
«У меня есть к тебе просьба. Ты помнишь милая, ты так хорошо было начала собирать малороссийские сказки и песни и, к сожалению, прекрати-ла. Нельзя ли возобновить это? Мне оно необходимо нужно. Еще прошу я здесь же маменьку, если попадутся где старинные костюмы малороссийские, собирать все для меня. Если владельцы будут требовать за них дорого, пишите ко мне, я постараюсь собрать и выслать нужные деньги. Я помню очень хорошо, что один раз в церкве нашей мы все видели одну девушку в старинном платье. Она, верно, продаст его. Если встретите где-нибудь у мужика странную шапку или платье, отличающееся чем-нибудь необыкновенным, хотя бы даже оно было изорванное,— приобретайте! Также нынешний мужеский и женский костюм, только хороший и новый. Все это складывайте в один сундук или чемодан и при случае, когда встретится оказия, можете переслать ко мне. Но так как это не к спеху, то вам будет довольно времени для собирания. А сказки, песни, происшествия можете посылать в письмах или небольших посылках».
Друга частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки» побачила світ у березні 1832 року, а через три місяці — близько 30 червня — Гоголь уперше приїхав до Москви дорогою в рідну Василівку. Він пробув у місті до 7 липня 1832 року.