Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Я піднімуся на ноги»


Ревматизм ніг, від якого Бодянський, здається, назавжди позбавився ще в семінарії, в Чехії майже відразу дався взнаки. Влітку 1838 року Бодянський писав Погодіну: «Вы не поверите, почтеннейший Михаил Петрович, до какой степени вреден чешский воздух для людей, которые когда-либо страдали ревматизмом, или имели к нему хоть ма-

_____________________

¹ На память о Бодянском, Григоровиче, Прейсе, первых преподавателей славянской филологии. И.И. Срезневского. — Санкт-Петербург.: Типография Императорской Академии наук, 1878. С. 35.

лейшую наклонность… Во все 7-летнее пребывание в Москве ни однажды не чувствовал даже малейшего припадка; но, лишь только занес ногу в Чехию, старый приятель тотчас навестил меня и до того привязался, что здешние чешские доктора насильно гнали меня, еще в конце мая, на воды, Шафарика тоже, потому что, хотя он страдает во все время своего жительства в Праге этой болезнью, но я в короткое время успел в ним поровняться. Прошу вас покорнейше не сказывать никому из московских об этом неприятном положении моего здоровья; иначе оно поведет, черт знает, к каким черным заключениям и сильно может повредить мне».

Втім, довго замовчувати серйозну хворобу не було ніякої можливості. Восени 1838 року, коли Бодянський був уже в Угорщині, стан його здоров’я погіршав, а в лютому наступного року він уже відверто просив графа Сергія Строганова про подовження терміну перебування за кордоном на півроку в зв’язку з хворобою. В цей час Бодянський скаржився Погодіну на сильні болі й розповідав про свої кардинальні методи самолікування: «Лютая, жестокая болезнь свалила меня совсем с ног… С отчаяния прибегнул к самому решительному богатырскому средству. Или полон двор, или же и корень вон! Думал я, и, перекрестясь по православному, начал кататься, как сыр в масле, в холодной воде, т.е., каждый день то и дело, что 7 — 11 часов утра потею до того, что пот проходит сквозь постель, потом тотчас бросаюсь в воду 8 — 10 градусов холодную, далее пью от 60 до 70 стаканов в день, вечером снова купаю целый час свои скудельные ноги, и в заключение, отправляясь спать, обвязываю их холодными обкладками».

Якийсь час навесні 1839-го Бодянському полегшало: «Ныне быстро подвигаюсь к здоровью и думаю недели через три пуститься в дорогу непременно, крепок и весел. Никакой на свете ревматизм не может устоять против такого богатырского противоядия, каково холодная вода, и кто вылечился ей, тот навсегда безопасен от прежней своей болезни». Проте самообман так само небезпечний як самолікування. Хвороба не полишала Бодянського. Стажист доповідав Сергію Строганову: «... Чтобы, наконец, совершенно избавиться от этого страдательного положения, я отправился прямо к самому изобретателю врачевания холодной водой знаменитому Присницу¹ в Грефенберг, в австрийской Силезии, близ города Фрейвальдау, куда и прибыл в начале июня. Здесь, по непомерно огромному количеству больных… и невозможности пользоваться его советами и руководством, как надлежит, я обратился к не менее известному самого Присница врачу Вейсу во Фрейвальдау…»

Лікування затягувалося, й у вересні 1839 року Бодянський знову просив Строганова подовжити йому термін перебування: «Я еще раз осмеливаюсь утруждать Ваше Сиятельство своей нижайшей и покорнейшей просьбой о прибавке к исходатайствованным уже Вами

_________________

¹ Вінцент Прізніц (1790 – 1851) — німецький лікар, засновник гідротерапії. Ввів у медицину зігріваючий компрес.

Вихідець із селян, медичної освіти не мав, але володів вражаючою лікарською інтуїцією та спостережливістю. За спогадами Гоголевої сестри Анни Василівни, той у травні 1842 року в Москві розповідав «об водяном лечении Присница». Немає сумніву, що Микола Васильович ділився своїм досвідом ще й з приятелями. Принаймні, в жовтні 1844 року поет Микола Язиков писав Гоголю, що йому пропонують «на себе отведать Присницевой системы» і просив: «Не забудь написать мне, полезно ли оно…» Коли навесні 1850 року Олександра Смирнова написала Гоголю, що, судячи з досвіду її брата, система лікування Прізніца малоефективна, він погодився: «Насчет Присница я с вами согласен и не думаю, чтобы мне было удобно это лечение». Втім, є дані, що Гоголь радив Плетньову лікуватися за Прізніцем, але той відповів у березні 1851 року: «Меня восстановило не обливание водою, как ты полагаешь, а отстранение неудобств и излишеств, которые всех нас губят». Відлуння знань з цієї проблеми вчувається в листі Гоголя до матері в жовтні 1851 року: «…В Москве, теперь доктор, успешно лечащий нервические болезни наружными вытираниями и обливаниями холодной водой». В січні-лютому смертного 1852 року Гоголь обгортався мокрою простинею. Степан Шевирьов писав: «Такое лечение было совсем не по его слабому здоровью. Я думаю, в нём заключалась главная причина его болезни».

шести месяцам отсрочки моего путешествия, новых пяти…»¹. Неодноразові подовження терміну перебування за кордоном дратували університетське начальство, але Бодянський вперто стояв на своєму: «Я, ни в каком случае не намерен возвратиться больным или не долечившись… Поднимусь совершенно на ноги, и все мне поднимется; я крепко уверен, что после возьму свое, где бы то ни было, на родине, на чужбине». Бодянський таки справді «взяв своє» й усім життям повною мірою виправдав довгочасну затримку з лікуванням за кордоном.


«Без книг кафедра не може стояти»


У закордонному науковому відрядженні широко розкрилилися страсті Осипа Максимовича за книгами. Саме так: страсті. Це церковне поняття точніше передає ставлення Бодянського до книги, ніж уживані звично слова: пристрасть, жага... Ледь приїхавши в Прагу, він писав Погодіну: «... Если можно, надоумите Попечителя (Строганова. — В.М.), чтобы он поручил мне составить здесь отборную Славянскую библиотеку для нашего университета: теперь я имею для того самое выгодное время… Коли он хочет, могу тогда же приложить реестр тем книгам, которые я, вместе с Шафариком, находил нужным для библиотеки нашего университета по Славянской кафедре…» Враховуючи ґрунтовність підходу Бодянського до будь-якої важливої для нього справи, розумітимемо, що це не була легковажна примха чи мимовільна забаганка, навпаки, вчений дивився далеко вперед: «Во время своего здесь пребывания я составил бы отборную библиотеку по Славянской кафедре: без книг кафедра не может стоять» (Виділено мною. — В.М.).

_______________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, спр. 511, арк. 12, 13.

На жаль, Строганов, а, отже, й університет не відгукнулися на ці пропозиції Бодянського, проте він продовжував купувати книги на свої кошти. В результаті слов’янська бібліотека, зібрана вченим, стала значним і безпрецедентним підсумком його перебування за кордоном в 1837-1842 роках. Описуючи своє зібрання в липні 1843 року, Бодянський розділив книги на десять рубрик, позначивши їх буквами російського алфавіту: а) книги, видані чеською мовою (627 примірників); б) іноземними мовами в галузі чеської історії, літератури, географії і т.п. (114); в) словацькою мовою (15); г) польською мовою (411); д) іноземними мовами про Польщу (32); е) сербсько-лужицьким та іншими лужицькими наріччями (31); ж) сербською мовою (360); з) хорватською мовою (119); и) словенською мовою (9); і) різними мовами в галузі слов’янознавства (187). Всього — 1905 назв¹.

Так було започатковано в стінах Московського університету Слов’янську учбову бібліотеку Бодянського. Всередині 50-х рр. XX століття книги професора було виділено в особливе зберігання на правах особистої бібліотеки з самостійною інвентарною книгою, в яку вписано 2204 томи. На початку 70-х рр. XX століття ця бібліотека нараховувала вже 2349 томів. Пошук книг Осипа Бодянського й поповнення його бібліотеки продовжуються, в 2000 р. було складено й видано її Каталог². На думку укладача Каталогу Л. Арістової, «Бодянський у своїй роботі зі студентами більш як на півтора століття випередив ставлення вчених до книги як джерела...» Фахівці відзначають, що колекція книг Осипа Бодянського містить дуже цінний матеріал і для сучасних дослідників-

_______________________________

¹ Університет придбав бібліотеку Бодянського за 3142 рублі 85 копійок. Усю цю суму заплатив, на прохання Строганова, почесний смотритель Бронницького повітового училища, губернський секретар Шелапутін.

До речі, на виручені гроші Бодянський невдовзі купив у свого знайомого, чеського філолога-славіста Вацлава Ганки нову колекцію книг.

² Славянская учебная библиотека О.М. Бодянского. Каталог. Составитель Л.Ю. Аристова. М.: Издательство Московского университета, 2000.

славістів: «Зібрання дає широке різнобічне уявлення про книжкову продукцію будителів і не має собі рівних у наших бібліотеках»¹. Відправляючись у жовтні 1837-го за кордон, Бодянський розраховував на два роки тамтешнього стажування, та насправді він повернувся в Росію через п’ять років — у вересні 1842 року. За цей час Шевченко пройшов шлях від перших своїх віршів до «Кобзаря» і творів, що зробили його першим українським поетом.


«Моя мета — викладати слов’янські мови»


28 жовтня 1842 року Бодянський склав список книг, які збирався надіслати своєму другові Шафарикові, і поряд з творами Пушкіна, Жуковського, Лермонтова, Квітки-Основ'яненка, Костомарова та інших включив і «Кобзар» та «Гайдамаки» Шевченка. Це перша згадка про поета в записах Осипа Максимовича Бодянського.

Наступного дня — 29 жовтня молодого вченого Осипа Бодянського було затверджено екстраординарним професором² Імператорського Московського університету по кафедрі історії і літератури слов’янських наріч. Запам'ятаймо цю назву, бо в літературі кафедра, очолена Бодянським, називалася по-різному: «слов'янська кафедра», «словесна кафедра», «кафедра слов'янознавства», «кафедра слов'янських наріч», «кафедра слов’янських літератур», «кафедра славістичних дисциплін», «кафедра слов'янської історії та літератури». В передмові до

________________________

¹ Пашаева Н.М. Славянская библиотека О.М. Бодянского // Советское славяноведение, 1982, № 1. С. 101.

² За університетським Статутом 1804 р. розрізнялися ординарний і екстраординарний професори. На посаду екстраординарного професора могли балотуватися особи з ученим ступенем не нижче за магістра (Бодянський був ним з 1837 року), які пропонувалися ректором з ад’юнктів (помічників ординарних професорів). Екстраординарний професор затверджувався міністром народної освіти, отримував надбавку до платні і право голосу на виборах в університетських зборах, міг читати додатковий курс лекцій, але виконував ті самі обов’язки, що й ад’юнкт.

сучасного видання щоденника Бодянського (2006) йдеться про «кафедру слов'янської філології». Насправді, в університетському статуті 1835 р. нова кафедра була найменована «кафедрою історії і літератури слов’янських наріч» (літератур). Саме так вона називалася в статтях про Бодянського, вміщених у прижиттєвих довідкових виданнях¹, у публіка- ціях Олександра Кочубинського², в словнику письменників і вчених С. Венгерова, де біографічну статтю «Бодянский Осип Максимович, знаменитый славист» написав Микола Сумцов³ і, нарешті, в енциклопедичній статті про Бодянського в радянській «Енциклопедії історії України» нашого знаменитого сучасника Петра Тронька: «1842-68 — професор кафедри історії і літератури слов’янських наріч Московського

університету».

З приводу назви кафедри та її завдань Осип Бодянський писав Михайлу Погодіну ще в 1840 р. з-за кордону, полемізуючи з Михайлом Каченовським: «Славно он рассуждает: „По уставу нельзя читать славянских наречий, а только литературу.” Это может говорить один лишь невежа в славянских делах и именно в свое оправдание. Ведь в уставе сказано: „кафедра истории и литературы славянских наречий”. Разве здесь не очевидна недостаточность или лучше бестолковость определения! Что это за история славянских наречий и литература славянских наречий? Как же можно читать историю славянских наречий (если это возможно!) отдельно, а литературу их опять отдельно? Не

_______________________

¹ Справочный энциклопедический словарь. Т. 2. — С. Петербург, 1849. С. 386; Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета. С. 93.

² Кочубинский Ал. О. М. Бодянский в его дневнике // Исторический вестник. — СПб. Т. XXX. С. 511.

³ Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). Т. V. — С.-Петербург, 1897. С. 53.


правда ли, что этим названием хотели сказать: „История и литература славянских народов”. Но литературу какого-нибудь языка или нескольких вместе читают без самого языка только там и для тех, где предполагается уже достаточное знание оного…»¹.

У 1842-1843 навчальному році Бодянський почав викладання в університеті з акцентом на мові, літературі, історії та етнографії чеського народу, поклавши в основу лекцій і практичних занять «Славянские древ-ности» та інші праці П.-Й. Шафарика. Кожного наступного року він зосереджував увагу на якомусь іншому слов’янському народові, і це дозволяло студентам зануритися в тему, відчути й вивчити її з усіх боків. Сам професор писав про це Вацлаву Ганці в 1843 р.:

«Цель моя — каждый год преподать один из главных словянских языков и несколько самоближайших к нему второстепенных, чтобы таким образом доставить слушателям своим нечто целое в своем роде,присоединяя к язычному изучению также историческое, т. е. дееписание народа и его письменности. Четыре-пять лет составляют полный курс славяноведения по упомянутому способу, который завершится сравнительной грамматикой всех славянских наречий. Эта последняя, мне кажется, только тогда может быть истинно на своем месте в кругу славяноведения и тогда только принесет верную пользу, когда они вперед познакомились хорошенько уже с многими наречиями и, следовательно, могут с успехом следить за сравнением и снесением подобного с подобным и т. д., проверить сейчас слова свого наставника, а не слепо верить его вещаниям и мучить свою память сухими и без того непонятными примерами и объяснениями. Сравнительная грамматика, по мне, всегда должна быть венцом изучения многих родственных наре чий, итогом и плодом этого изучения и вместе с тем лучшей наградой

_______________________

¹ Письма к М.П. Погодину из славянских земель (1835 -1861). С 111.

оного. Это, так сказать, языкомудрие, философия слова человеческого».

З часом для студентів старших курсів Бодянський читав загальнопроблемні лекції з історії слов’янських літератур (польської, сербської і чеської), слов’янську археологію та керував підготовкою наукових праць. За свідченнями очевидців, саме в аудиторії у Бодянського вперше в навчальній практиці Московського університету з’явилася карта (слов’янська етнографічна).

Бодянський читав також курс, присвячений загальним питанням історії, географії, чисельності слов’янських народів, слов’янської писемності. Подібний курс, як вступ до слов’янської філології, вивчається й у наші часи. Професор Бодянський видав у своєму перекладі Шафарикове класичне «Описание славянства», яке на сім десятиліть, аж до початку XX століття, стало важливим посібником з усіх питань історії, географії, лінгвістики й статистики слов'янства¹.

Вся ця многотрудна професорська робота Бодянського не стосувалася української мови та літератури, бо в університеті вони не вивчалися. Проте сам Осип Максимович удосконалювався в рідній мові, в основному завдяки знайомству з поетичною творчістю Тараса Шевченка. Задовго до зустрічі з ним Бодянський захоплювався поезіями з «Чигиринського Кобзаря» і поемою «Гайдамаки», мав у себе власноручний список «Розритої могили», пропагував поеми «Тризна» і «Гамалія».


«Серце у нього було прекрасне»


Професор умів і любив возитися зі студентами, які по-справжньому захоплювалися «слов’янщиною», цікавився їх роботами, постачав книги

__________________________

¹ «Славянское народописание», составленное П. И. Шафариком. Перевод с чешского И. Бодянского. Москва, в Университетской типографии, 1843.


з особистої бібліотеки, радив, які праці вивчати в університетській бібліотеці, подарованої ним, запалював своєю працездатністю. Один із його студентів, П.Д. Шестаков, який вчився на початку 40-х рр., згодом згадував: «В высшей степени трудолюбивый и любящий свою науку, профессор славянских наречий О. М. Бодянский знакомил нас с наречиями польским, чешским, сербским, болгарским, лужицким и др., задавал нам переводы, особенно с польского на русский, заставлял делать филологические разборы письменно… Противник и ненависник немцев, О.М.Бодянский не любил вторжения в русскую речь иностранных слов и сам старался их избегать. Благодаря его любви к славянам и их речи, мы довольно хорошо ознакомились с главнейшими славянскими наречиями. Нелюбовь О.М.Бодянского к иностранным словам подметил даже наш старый, видевший многие поколения студентов…швейцар Михайло. Он, бывало, показывая на большие калоши и неказистый шарф О.М.Бодянского, говорил: „вот мокроступы, а это вот хомут Осипа Максимовича”. Так, по словам Михайлы, говорил сам Бодянский: „Где мои мокроступы? Подай-ко, брат Михайло, мой хомут”. Не красив и не изящен был О.М.Бодянский и упрям как малоросс, но он был благородного характера и сердце у него было прекрасное»¹ (Виділено мною — В.М.).

Сумлінний і відповідальний Осип Максимович працював, особливо в перші місяці, не покладаючи рук, відмовляючи собі навіть у відпочинку і виходячи з дому тільки в університет. Він щиро намагався виправдати довір’я начальства й відпрацювати гроші, що були витрачені на його закордонне відрядження. Батькам писав у лютому 1843 року, тобто через чотири місяці після повернення й зайняття кафедри: «Теперь

_______________

¹ Шестаков П.Д. Московский университет в 1840-х годах. // Русская старина, сентябрь 1887. С. 657 — 658.


же я преподаю студентам чешский язык, историю чешского народа и его словесности; молодежь охотится. Здоровье мое, слава Богу, хорошо; должностью занимаюсь почти целый день, оттого нигде не бываю. Начало всегда бывает трудно, вот и требует терпения и отчетливости. Начальство пока очень расположено ко мне; нужно поддержать такое внимание трудами и действиями. Даст Бог, покажу, что я достоин всего сделанного им для меня». Через місяць — у березні — заклопотаний син повідомляв: «Работы по-прежнему бездна».

Один із відомих учнів Осипа Бодянського, вихідець з України Олександр Кочубинський залишив яскраві спогади про вчителя, що заслуговують на повне цитування:

«Кто из студентов верховного нашего университета, московского... не сохранил в своей памяти любезное воспоминание о профессоре Бодянском — проще об «Осипе Максимóвиче», как он обыкновенно титуловался в сношениях товарищей между собой при соблюдении его собственного малорусского произношения его имени…

В понедельник, среду и субботу, с ударом двенадцати часов подъезжал к крыльцу Нового университета извозчик, но не «ванька», и из дрожек, не без больших усилий, выкарабкивался грузный небольшой человек, а если дело было зимой, то с целой серией шуб и «епанчей» вокруг туловища и подпоясанный поверх всего простым ямским кушаком, с красными и зелеными полосками. Проходило несколько минут, пока старик-швейцар распоясывал и освобождал прибывшего от его тяжелых пелен, в которых он был словно младенец в колыбели. Это был Бодянский, прибывший на свои двухчасовые, без перерыва, славянские лекции то славянских наречий, то сравнительной грамматики их, то славянских древностей, шедшие в течение четверти века почти без перемены в одном и том же порядке: от языка к истории, и также в течение четверти века — обязательно для целого состава студентов словесного факультета, за исключением еще недозрелых — первого курса. Освобожденный от своих многочисленных покровов (обязательное ношение которых для студентов, конечно, было непонятно и скорее всего рассматривалось как одно из профессорских чудачеств южанина, попавшего на север), Бодянский изредка заходил в профессорскую, а чаще всего прямо сворачивал из прихожей направо — кругом в коридор, сначала широкий, потом узкий, полутемный, с асфальтовыми полами, ведший его в его святилище славянское — «Славянскую малую» (аудиторію. — В. М.). Медленное, неповоротливое неправильное движение большого , широкого туловища на крупных ногах с особенными ступнями в виде колодок, с значительными покачиваниями налево и направо, громко раздавалось по асфальтовому полу, студенты заботливо сторонились…

Но вот профессор на кафедре, с некоторым усилием взобравшись на нее. Из-за высокой кафедры перед слушателями немногочисленными выдвинулась огромная голова на небольшой шее, заботливо повязанная черным шелковым платком больших размеров или широкой атласной полосой, с негустой растительностью на голове, по середине, с зачесанными на висках волосами вперед гребнем, с большими, но расходящимися, добрыми глазами, причем один был поврежден, с широким большим хохлацким носом, бритое лицо, но с щетинистыми, топырящимися в разные стороны большими усами. Перед слушателями был настоящий „запорожский казак” на кафедре».

Документи свідчать, що Бодянський вже змолоду був шанованим і відомим професором. Але, скажімо, в сучасній «Истории Москвы», де належне місце відведено історії Московського університету, Бодянський навіть не згадується. Можливо тому, що там акцент зроблено на публічних лекціях Тимофія Грановського, зокрема, прочитаних 1843 р., які мали, за словами Петра Чаадаєва, історичне значення, ними захоплювався й Олександр Герцен. Оточення Грановського «було на далекому віддаленні від Погодіна, Шевирьова, Давидова з їх консерватизмом, вузьконаціональними вподобаннями, відданістю офіційній ідеології»¹. Тоді як молодий професор Осип Бодянський був якраз у тісній дружбі з Михайлом Погодіним і Степаном Шевирьовим і в цілому приймав офіційну ідеологію. Втім, очевидно, відсутність прізвища Бодянського є непорозумінням і прорахунком авторів. Адже не лише в спеціальних працях і спогадах професорові Бодянському віддана належна шана, а й у сучасній «Большой российской энциклопедии» йому присвячено чималеньку статтю.


«На диспуті з'явився зухвалий і неделікатний Бодянський»


Керування кафедрою, за словами сучасника, «пошло бойко и успешно, и опытный славист уже в первые годы преподавательской деятельности имел удовольствие, перепадающее на долю немногих — видеть около себя формирующуюся фалангу учеников».

Справді, вже в перші роки професорства Бодянський стає родоначальником школи слов’янознавців, яких він уміло націлював на розробку найактуальніших проблем. Одним із перших учнів Бодянського був Євген Петрович Новіков, історик і філолог, у майбутньому дипломат (закінчив університет у 1846 р.). Про гордість і радість за свого учня дізнаємося з листа професора Бодянського до декана Степана Шевирьова написаного ввечері 23 травня 1846 року (до ранку, коли він зустрінеться з ним на факультеті, професорові, певно, не терпілося):

______________________

¹ История Москвы с древнейших времён до наших дней. В трёх томах. Том второй. — М.: Мосгорархив, 1997. С. 145.

«Сейчас только покончил я одно рассуждение на золотую медаль по моему предмету и спешу препровадить его к вам, почтеннейший Степан Петрович. Мне бы очень хотелось, чтобы и вы порадовались вместе со мною такому преспеянию такого благого дела, обещающему впоследствии самые благодарные и утешительные плоды. Право, душа не нарадуется, читая такия исследования в такое короткое время существования нашего общего дела в нашем Университете, матери и виновницы его на Руси. Так и хотелось бы подписаться самому под этими, вовсе не студенческими, розысками. Во что бы то ни стало, а надо нам их не скрывать под спудом, и для блага самого предмета, и для блага общего дела, и для блага делателей, а пуще да знают истину и исповедуют ее, если только чужды сатанинской неключимости и упорства!.. Право, Степан Петрович, любо трудиться нам среди таких восприимчивых и сметливых слушателей, которые, сидя еще за лавкой, опережают во многом кафедральных. Давай Бог их побольше и больше!...» Бодянський справді не став тримати під спудом рукопис Євгена Новікова «Православие у чехов» (близький за духом до слов’янофільських ідей), а надрукував його в «Чтениях Общества истории и древностей российских» в 1848 р.

Проте Бодянський цілковито змінювався, коли вважав, що дослідження не відповідає науковим вимогам чи суперечить його поглядам. У таких ситуаціях Осип Максимович ставав непримиренним, непоступливим, упертим і колючим, а, траплялося, й несправедливим. Як не прикро, але найперше і найсильніше затаврував ці риси тоді ще молодого професора Олександр Герцен, який зі студентської лави не злюбив Осипа Бодянського. Неприязнь вихлюпнулася наприкінці 1844 року, коли Бодянський укупі з Шевирьовим нібито вперто не допускав до захисту дисертацію Тимофія Грановського. Це підтверджував і сам Грановський: «Диссертацию я не защищал до сих пор, потому что друзья мои, Давыдов¹ и Шевырев, при пособии Бодянского хотели возвратить ее мне назад с позором. Я просто не взял и потребовал от них письменного изложения причины. Разумеется, они уступили». Таким чином, опір був, очевидно, несильним, і вже на початку 1845 року Грановський дисертацію захистив. Але, говорячи словами Герцена, «на диспуте явился Бодянский — дерзко, неделикатно, с оскорблениями и колкостями…»

Пам’ятаймо, що все це проходило в атмосфері розмежування між західниками і слов’янофілами, коли Герцен висловив своє «мнение о славянах, об этой пустоте болтовни, узком взгляде, стоячести и пр.». Як зізнавався сам Олександр Іванович, «славянофилы ненавидят меня и гонят со свету, Аксаков прервал все сношения, с другими я прервал…»² Бодянський був тоді в близьких стосунках з Шевирьовим, який, на думку Герцена, «ніс нісенітницю»; Бодянський абсолютно не сприймав західників і був близький до слов’янофілів, які, за висловом Олександра Івановича, «дійшли до комічного безумства».

Якщо коли-небудь Герцен сказав щось подібне в присутності Бодянського, і це зачепило його хоча б крилом, то Герцен міг отримати рішучу й блискавичну, неделікатну й болючу відсіч гоноровистого варвинця. Можливо, так і сталося, бо в листопаді 1844 року Герцен, виправдовуючись перед Грановським за нібито грубу розмову з Шевирьовим, написав таку вбивчу фразу: «Я не Бодянский и таким языком не говорю, ответ мой был колок, потому, что его обращение ко

___________________

¹ Давидов Іван Іванович (1794-1863) — професор математики, філософії, історії і літератури Московського університету.

² Герцен А.И. Собрание сочинений в тридцати томах. Том двадцать второй. Письма 1839-1847 годов. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1961. С. 137, 206, 228, 230.


мне было дерзко, — но форма не свиная, не бодянская»¹ (Виділено мною — В.М.). Що й говорити, характер московського українця не був ангельським, але ще менше заслуговує він обвинувачення в свинстві.


«Він дуже хотів познакомитися з тобою»


Ми наблизилися до того моменту, коли життєві долі Бодянського та Шевченка реально перетнулися, і вони зустрілися, відбулося, користуючись поетовим словом, їх «бачення». Цьому передувало те, що Бодянський, переклавши в рік виходу в світ згаданої книги «Молодика», працю Шафарика «Славянское народописание», власноручно дописав до відомих українських письменників і Шевченка. Він мав на це моральне право, бо ще в жовтні 1842 року вперше повідомив Шафарика про творчість українського Кобзаря. Відомо також, що в 1844-1845-х рр. Бодянський надіслав Шафарикові, чеському поетові В. Ганці та Празькому музеєві «Тризну», «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаків», а хорватському поетові С. Вразу — «Тризну» і «Гамалію». Таким чином, завдяки Бодянському, Тарас Шевченко з самого початку стає відомим у слов’янському науковому і літературному світі, на який з часом справлятиме потужний вплив. Цікаво, що на початку 40-х рр. XIX століття Шевченкова поезія поширювалася в Галичині через Прагу: «В Галичину твори Шевченка часом потрапляли через чеські літературні осередки. Зокрема, в 1845 р. Я. Головацький одержав через Прагу від Карла Зака нові видання Шевченкових творів — „Гамалію”, „Тризну”, а через деякий час (на початку 1846 року) дістав подібним способом „Чигиринський Кобзар” і „Гайдамаки”»². Все це фактично відбувалося також завдяки Бодянському, який відправляв названі твори в Прагу

_____________________

¹ Там само. С.207.

² Пільгук І.І. Т.Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. — К.: Держлітвидав, 1963. С. 238.

передусім Шафарикові. Крім того, Головацький одержував твори Шевченка, зокрема, «Гамалію», «Тризну», «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки», безпосередньо від Бодянського¹.

Поет, який уже знав про вченого, прагнув з ним познайомитися. Про це свідчить, зокрема, лист Андрія Козачковського² до Бодянського в квітні 1843 року: «Может, ты читал «Кобзаря» и «Гайдамаков» Шевченко. Хорош хлопец, искренняя душа. Он очень хотел познакомиться с тобою, когда ты приезжал в Петербург, но, наверное, не удалось…» (Виділено мною. — В.М.). Зустріч з Осипом Бодянським, який не тільки добре знав поетові твори, а й популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для Шевченка. Вона відбулася під час перших поетових відвідин Москви в лютому 1844 року, коли Шевченко повертався в Петербург після дев'ятимісячного перебування в Україні. Він побував в Україні та в місцях, пов’язаних із Запорізькою Січчю, Визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяло ще гострішому та глибшому відчуванню національного гноблення українського народу. Так розпочався новий період у творчості поета — «Три літа» — від назви альбому, в який Шевченко переписував свої поезії. Основний зміст ________________________

¹ Докладніше див.: Савченко Ф. Західня Україна в листуванні Головацького з Бодянським. 1843 — 1876. — К.: Держтрест «Київ-Друк», 1930.

² Козачковський Андрій Осипович (1812-1889) — лікар. Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. Шевченко познайомився з ним восени 1841 року. З початку 1844 року працював міським лікарем у Переяславі, де Шевченко бував у серпні та з жовтня 1845 року до початку січня 1846-го, лікував поета. У вірші «А.О. Козачковському», створеному в 1847 р. на засланні, поет писав:

А може, ще добро побачу?

А може лихо переплачу?

Води Дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій…


«Трьох літ» складала антицаристська, антиколонізаторська політична лірика, поєднана з багатим емоційним спектром викриття кріпацтва.

Останній вірш перед приїздом у Москву («Розрита могила»)¹ був написаний у Березані 9 жовтня 1843 року і мав яскраво виражений антимосковський характер. У ньому Шевченко вперше вказав на історичну помилку Богдана Хмельницького — підписання ним у 1654 р. Переяславського акту приєднання України до Московської держави, що обернулося для українського народу втратою здобутків на шляху до створення власної держави, неволею (кріпацтвом), руїною.

«Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала… Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила

Під серцем приспала…»


Новий етап почався і в творчості Шевченка-художника — широке звернення до натури: пейзажі, портрети, жанрові сцени. На батьківщині остаточно визрів задум «Живописной Украины», було виконано основну частину ескізів майбутніх офортів першого випуску. Враження про перебування на Україні були настільки сильні й незабутні, що Шевченко живився ними і в Москві, через яку він їхав до Петербурга поштовим трактом.

_____________________

¹ Список цього вірша у Бодянського датовано: «1845 декабря 25». Розходжень з автографом у збірці «Три літа» він не має.


Читаємо про відвідини Москви в академічній «Біографії» Шевченка:

«До Москви Тарас Григорович прибув не пізніше 10 лютого і провів у ній більше тижня¹. Тут він близько познайомився з професором Московського університету О. Бодянським — істориком, славістом, фольклористом, українським письменником (псевдоніми: Запорожець, Ісько Материнка, О. Бода-Варвинець, І. Мастак). Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитися із Бодянським. Він багато чув про нього і в Петербурзі, і на Україні, зокрема від П.Лукашевича². Можливо знав уже, що в російському перекладі праці чеського і словацького славіста П.-Й. Шафарика «Слов'янський народопис» (1843) Бодянський назвав ім’я автора «Кобзаря», якого не було в чеському оригіналі. Зустріч була дружньою й щирою»³.


«Автор Т.Г. Шевченко, ще молода людина…»


Бодянський радий був познайомитися з Шевченком, якого вважав поводирем усіх українських національних діячів. Осип Максимович не був замкнутим ученим, і ще Микола Василенко зазначав: «К нему обыкновенно заходили приезжавшие в Москву малороссы; он являлся тем научным авторитетом по изучению Малороссии, к которому обращались за советами лица, имевшие какие-нибудь научные или литературные интересы»⁴ (виділено мною. — В.М.). Втім, у випадку з

__________________________________________

¹ Петро Жур датує це перебування Шевченка в Москві з 12 до 20 лютого.

² Лукашевич Платон Якимович (бл. 1806-1887), поміщик, упорядник збірки «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПб., 1836). Шевченко познайомився з ним під час першої подорожі по Україні влітку 1843 року. Іван Дзюба відносить Лукашевича до «українських немовби слов’янофілів», яких Шевченко пізніше таврував за облудність їхнього «народолюбства».

³ Шевченко Т.Г. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. С. 109-110.

⁴ О.М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии . Н.П. Василенка. С. 207.

Шевченком йшлося про зовсім інше. Бодянський прекрасно знав, з яким масштабним поетом має зустрітися й добре розумів, що в українській поезії з’явився небачений досі талант. Очевидно, що Бодянський був якимось чином інформований про приїзд Шевченка в Москву і готувався до нього. Переконливим свідченням цього стала знахідка мною невідомої раніше публікації в газеті «Прибавления к № 19^му Московских ведомостей» за 12 лютого 1844 року («Московские ведомости», № 19, суббота, 12^го февраля 1844 года). Крім того, ця публікація додає чимало нової інформації до нашої теми і, щоб зрозуміти суть, наведемо її повністю в тому вигляді, в якому її було вперше надруковано мною в газеті «Слово Просвіти» (2007, № 38. С. 8-9).

«В Санкт-Петербурге в книжном магазине И.Т. Лисенкова¹, под №№ 0 3 и 4 м, в доме Пажеского ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА Корпуса,

продается книга, поступившая в печать новым изданіем и в непродолжительном времени окончится печатаніем² на веленевой³ бумаге:

______________________

¹ Лисенков (Лисенко) Іван Тимофійович (1795-1881) — петербурзький книгар, видавець. Народився в Україні. Видавав твори Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, брав участь у літературних справах І.П. Котляревського. У лютому 1843 року Шевченко продав йому майже весь тираж (800 примірників) першого видання поеми «Гайдамаки» разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840 р., підписавши відповідне зобов’язання: «Я нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) “Кобзарь” и 2) “Гайдамаки”, и сим обязываюсь, что , кроме кногопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил...»

Іван Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» і в 1844 р. випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки».

² Мабуть, саме це завершення друку книги мав на увазі Бодянський, коли 13 липня 1844 року, писав Якову Головацькому, що готується до друку поема «Гайдамаки» Шевченка.

³ У «Толковом словаре живого великорусского языка» Володимира Даля: «Веленевая бумага (фрн.) белая бумага лучшего качества, плотная и гладкая, с лоском».