Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ и ГАЙДАМАКИ Пишов Кобзарь по улици – Чигиринскій кобзарь – перебендя Сербина, шынкарку Т.Г. Шевченко Гриць» — це народна пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці..», що приписується Марусі Чурай. Вона часто згадується в поезія Чигиринскій кобзарь. Микола Гоголь: «Я в Москву приїхав»

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ и ГАЙДАМАКИ

Две поэмы на Малороссійском языке, Т.Г. Шевченко. Новое изданіе, с картинкою изображающею Кобзаря с надписью:


Перебендя старый, слипый –

Хто его не знае!

Вин усюди вештается,

Та на кобзи грае, —

Грае Кобзарь приспивуе

Аж лихо сміетця...

И с эпиграфом:

Пишов Кобзарь по улици –

С журбы як заграе!

Кругом хлопци навпрысидки,

А вин вымовляе:

«Нехай буде оттакичкы!» и проч.

С.-Петербург 1844 года.


ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ – ПЕРЕБЕНДЯ¹, есть тоже, что древній Рапсод², Гомерист³, певец, исполненный вдохновенными песнями, а по выраженію бывшего Украинского Философа Сковороды «Старчик Божій», который импровизирует и

По пидтынью сиромаха

И днюе и ночуе,


_______________________

¹ У «Словарі української мови» Бориса Грінченка (1909) — «балагур», «капризник», «привередник» або «дивак», «химерник». У Володимира Даля «перебендивать» — «причудничать», «привередничать». Один із листів до Г.Ф. Квітки—Основ’яненка (нині невідомий) сам Шевченко підписав «Перебендя». У шевченківському вірші Перебендя — старий, химерний, народний співець, який «усюди вештається та на кобзі грає». Проте у другій частині твору образ Перебенді набуває романтичних рис самотнього, духовно вивищеного поета, якого не розуміють пересічні люди. Його серце «по волі з Богом розмовляє», а «думка край світа на хмарі гуля». Це — Кобзар, носій «Божого слова».

² Рапсод — давньогрецький співець-декламатор, який виконував речитативом і без музичного супроводу епічні поеми (здебільшого Гомера) на святах і змаганнях.

³ Гомерист — виконавець творів Гомера — давньогрецького епічного поета, який з античних часів вважається автором «Іліади» та « Одісеї». Легенди малюють Гомера сліпим, мандруючим поетом.

Сяде соби заспивае –

«Ой не шумы луже!»

Оттакій-то Перебендя,

Старый та хымерный:

Заспивае про ЧАЛОГО¹,

На ГОРЛИЦЮ зверне²,

С дивчатама, на выгони,

ГРЫЦЯ та ВЕСНЯНКУ,

А у шынку, с парубкамы

СЕРБИНА, ШЫНКАРКУ,

А потим – У ГАЮ;

На базари про Лазаря;

Або, щоб те зналы,

Тяжко, важко заспивае,

Як Сич руйновалы³... и проч.


Автор Т.Г. Шевченко еще молодой человек, природный сын Южной Россіи, воспитан в С.-Петербурге в Академіи Художеств и владеет дарованіем прекрасного живописца. В детстве своем, наслушавшись в Малороссіи об Кобзаре – импровизатор, передал нам его думы в прекрасных, мелодических стихах. Его думы дышат самым нежным, меланхолическим чувством и воспоминаніями о старине. Его Тополя, изображает Украинскую красавицу гибкою и стройною, исполненную за-

________________________

¹ Мається на увазі історична пісня про страту гайдамаками в 1741 р. полковника Сави Чалого, який брав участь у гайдамацькому русі, а потім зрадив його.

² Мова йде про жартівливу пісню «Ой летіла горлиця через сад…» або про пісню «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться...»

³ В цих поетичних рядках міститься інформація, яку треба «розшифрувати». « Гриць» — це народна пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці..», що приписується Марусі Чурай. Вона часто згадується в поезіях Шевченка. «Веснянка» — весняна обрядова пісня. «Сербин» — відомо декілька народних пісень про сербина. Дві з них уміщені в збірнику Михайла Максимовича «Украинские народные песни» (1834): «Ой, сербине, сербине, покинь сербовати…» і «Ой, сербине, сербиночку, сватай мене дівчиночку…». «Шинкарка» — відома в багатьох варіантах пісня про шинкарку, яку козаки (або чорноморці, запорожці, іноземці) підмовили поїхати з ними, а потім убили. «Про Лазаря...» — жалібна лірницька пісня на євангельський сюжет про голодного старця Лазаря та багатія. «Як Січ руйновали» — маються на увазі історичні пісні про зруйнування Запорізької Січі.


думчивости¹. Его Катырина посвящена В.А. Жуковскому, известному нашему поэту, от которого Т.Г. Шевченко пользовался особенным вниманіем за свой талант². В этом стихотвореніи Автор изображает обманутую Малороссійскую девушку, в роде бедной Лизы в повести Карамзина.

Вот оглавленіе этой поэтической книги:

І.

ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ.

1.Думы мои, думы мои³. С виньеткою изображающею писателя в своем кабинете погруженного в глубокое созерцаніе. 2. Перебендя. (Торба-

__________________________

¹ У Шевченка:

Хто ж викохав, тонку, гнучку

В степу погибати?

. . . . . . . . . .

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала....

І на диво серед поля

Тополею стала.

Іван Франко в розвідці «Тополя Т.Шевченка» зазначав, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю».

² Василь Жуковський, як відомо, брав діяльну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва. Саме його портрет написав Карл Брюллов і, дякуючи Жуковському, портрет було розіграно в лотерею, а на отримані гроші в квітні 1838 року поета викупили з кріпацтва.

³ Нагадаю, що, зокрема, писав поет у вірші «Думи мої, думи мої...” (1840), до якого була привернута увага москвичів:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж мені вас діти?...

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдеться щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу....

нист¹). 3. Тополя. 4. Думка. 5. До Основьяненка. Известного бывшего Украинского писателя Г.Ф. Квитки. 6. Иван Пидкова. (Атаман). 7. Тарасова ночь. (Кровавая ночь). 8. Катырина.


ІІ.

ГАЙДАМАКИ,

Малороссійскіе бывшіе свободные казаки, делавшіе набеги².

1. В.И. Григоровичу, посвященіе³. В нем Автор воспоминает о минувших веках следующим образом, Малороссійскими стихами:

Все йде, все минае и краю не мае,

Куды ж воно дилось? Видкиля взялось?

И дурень, и мудрый ничого не знае.

Живе... умирае... Одно зацвило,

А друге завьяло, навики завьяло...

А лыстя пожовхлы витры рознеслы.

А солнечко встане, як перше вставало,

И зори червони, як перше плыли,

Поплывуть и потим, и ты, билолицый

По синему небу выйдешь погулять,

Выйдешь подывитця в жолобок⁴, криныцю

И в море безкрайе, и будешь сіять,

Як над Вавилоном над ёго садами⁵

И над тым що буде с нашими сынами;

Ты вичный без краю!.. и проч.

_______________________

¹ Торбаніст — музикант, який грає на торбані (український народний струнний щипковий інструмент, близький до бандури).

² У «Коментарях» до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах читаємо сучасне трактування: «Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні ХVІІІ ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків».

³ Посвята «В.И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) з’явилася в публікації першого розділу поеми без назви в альманасі «Ластівка», складеному Євгеном Гребінкою. Цю посвяту було знято в «Кобзарі» 1860 року.

⁴ «Жолобок» — видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном. Отже, — польова криничка.

⁵ Створені у Вавілоні — столиці Вавілонії царем Навуходоносором ІІ (605-562 г. до н. е.) — сади на штучних пагорбах та арках були одним із «семи чудес світу».

2. Интродукція. 3. Галайда. 4. Конфедераты. 5. Тытарь. (Староста церковный). 6. Свято в Чигрыни. Праздник в городе Чигирине Кіевск. Губ. 7. Трети пивни. (Третьи петухи за полночь). 8. Червонный бенкет. (Кровавый пир). 9. Гупаливщина (Побоище), 10. Старосвитскій будынок¹. Старинный замок Богдана. 11.Лебедин². Девичій монастырь близ Чигирина. 12. Гонта в Умани. (Гонта предводитель Гайдамаков в городе Умани Кіевск. Губ.). 13. Эпилог. (Заключеніе). 14. Припыси. (Объясненія). 15. Передмова. (Послесловіе).

Цена в обертке с двумя виньетками³, изображающими вид Днепра и поле давно-минувших битв, полагается самая умеренная, на веленевой бумаге

ПЯТЬ РУБЛЕЙ АССИГНАЦІЯМИ и с пересылкою во все города Россіи, по выходе же оной из печати, иногородным за эту цену не уступается, а должны будут прилагать за почтовую пересылку особо. И потому заблагоовременно желающіе получить благоволят адресовать свои требованія по вышеозначенному адресу в книжный магазин ЛИСЕНКОВА, в С.-Петербург, из которого и получат по отпечатаніи с первою почтою».

Отже, перед нами чимала публікація про поетичний збірник Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», навіть ширше — про творчість Тараса Григоровича взагалі, як сказали б сьогодні, московська піар-акція на славу молодого українського генія. Хто міг це тоді зробити так упевнено й переконливо? Не сумніваюся, то був Осип Бодянський,

____________________

¹ Доопрацюючи поему після заслання, Шевченко змінив назву цього розділу на «Бенкет у Лисянці».

² В «Приписах» до поеми Шевченко пояснював: «Лебедин, дівочий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою».

³ Цікаво, що Яків де Бальмен, який ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844), у листі до Віктора Закревського 20 липня 1844 року писав: «Все главные творенья Тараса с виньетками».


який досконало знав творчість Шевченка і всі національні нюанси з ним пов’язані. Виявлення цієї статті тим цінніше, що досі в бібліографії друкованих праць Бодянського 1844 рік не було представлено жодною публікацією.

Привертає увагу, що Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, як «природного сина Південної Росії», який не тільки пише «прекрасні, мелодійні вірші», але й є обдарованим прекрасним малярем. Іншим разом, у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він «й пером і палітрою однаково вертить». Лапідарні оцінки Бодянським Шевченківських дум і творів «Тополя» та «Катерина» пронизані любов’ю і розумінням.

Розкриваючи зміст «Чигиринського Кобзаря» та назви розділів поеми «Гайдамаки», Бодянський зробив потрібні пояснення для непосвяченого москвича, російського читача. Наприклад, автор відзначав, що Основ’яненко — відомий український письменник Григорій Квітка, що ватажок запорізьких козаків Іван Підкова був атаманом, а один із керівників Коліївщини Іван Гонта — «предводителем гайдамаків в місті Умані Київської губернії». В інших випадках автор пояснив, що «титар» — це церковний староста; «треті півні» — півні, які кукурікають уже «за північ»; Гупалівщина — це «побоїще»; а розділ «Червоний бенкет»¹ перекладено — «Кровавый пир». Стосовно розділу «Лебедин» Бодянський пояснив, що мається на увазі не лише повітове містечко, а й конкретний «дівочий монастир поблизу Чигирина», в якому відбувається дія, і т.д. і т.п.


_______________________

¹ Працюючи над текстом «Кобзаря» 1860 р., Шевченко змінив цю назву на «Галайда».


Не можна не відзначити добре продумане цитування шевченкових поезій, ретельно перекладених підрядково на російську мову. По-перше, Бодянський досить повно навів рядки, що вражаюче передають поетичне бачення Перебенді, який, за оцінкою Івана Франка, живим вихоплений Шевченком із реального українського життя. По-друге, автор публікації познайомив москвичів із змістовним початком «Гайдамаків», у якому поет осмислював вічні філософські істини.

Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореалі національного поета і мислителя.

Безперечно, що публікація професора Московського університету в «Московских ведомостях» стала доброю передумовою знайомства Шевченка з Бодянським у лютому 1844 року. Дружба з Бодянським дала змогу поетові співвідносити свою творчість з яскравою особистістю, в чому він постійно мав потребу. В той же час з інтелектуалом Бодянським поет проходив університети, буквально всотував нові знання, випробував свої проекти, ідеї і т.ін.


Микола Гоголь: «Я в Москву приїхав»


«Мав я охоту до спостереження за душою людською»


Відразу застережу, що не маю наміру переказувати хрестоматійно відому біографію Миколи Гоголя, переписувати наукові праці з аналізом його творчості, зокрема, так званих «малоросійських» повістей, чи конспектувати москвознавчі дослідження, присвячені письменнику, скажімо, книгу Бориса Земенкова «Гоголь в Москве». Торкнуся лише деяких самовиявів української душі Гоголя в московському контексті та його духовних контактів із московськими земляками — Щепкіним, Бодянським і Максимовичем.

Згадав, як арбатець Андрій Бєлий писав про арбатця Миколу Гоголя: «Гоголь гений, к которому вовсе не подойдёшь со школьным определением; я имею склонность к символизму; следственно, мне легче видеть черты символизма Гоголя; романтик увидит в нём романтика; реалист — реалиста»¹. На жаль, ми бачимо нині, що за подібною логікою росіянин бачить у Гоголеві російського письменника, українець — українського… А душа Гоголя? За неї також іде боротьба! Пізнання генія через його українську душу відповідає Гоголевій природі, бо це ж він занурився в те, «к чему прежде, чем сделался писатель, уже имел я охоту: к наблюденью внутреннему над человеком и над душой человеческой… На этом-то пути поневоле встретишься ближе с тем (Христом. — В.М.), который один из всех доселе бывших на земле, показал в себе полное познанье души человеческой…»².


_________________________

¹ Гоголь в русской критике: Антология. — М.: Фортуна ЭЛ, 2008. С. 269.

² Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х томах. Т. 1.-М.: Художественная литература, 1988. С. 213.

Власне, питання про Гоголеву душу було поставлено ще за життя письменника його доброю приятелькою Олександрою Смирновою¹: «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик». Гоголь відповідав Смирновій 12 жовтня 1844 року: «…Я, как вам известно, соединил в себе две природы: хохлика и русского»². Оскільки Смирнова не вгамовувалася, Гоголь через два місяці — 12 грудня 1844 року — спроквола уточнив:

«На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве»³.

Таким чином, дві природи однієї душі, говорячи словами Андрія Синявського (Абрама Терца), не сперечалися в Гоголі. «Есть закономерность, что, начав с малороссийской среды как единственной

_____________________

¹ Смирнова-Россет Олександра Йосипівна (1809-1882) — дитинство провела в Україні, потім училася в Єкатерининському інституті в Петербурзі, з 1826 р. — фрейліна імператриці, мала значний вплив при дворі. З Гоголем її познайомили Пушкін і Жуковський улітку 1831 року, вони зустрілися в Парижі в 1837 р., а справжніми друзями Смирнова і Гоголь стали під час спільного проживання в Ніцці взимку 1843-1844 рр. На початку 1843 року Гоголь був гідом у Смирнової по Риму та постійним співрозмовником. Їхнє листування вражає щирістю та відвертістю.

² Переписка Н.В. Гоголя в 2-х томах. Т. 2. — М.: Художественная литература, 1988. С. 119, 121.

³ У біографії Гоголя, вміщеній до московського видання Повного зібрання його художніх творів у 1909 р. читаємо: «Он способствовал разрешению великой исторической задачи: взаимному пониманию и благодетельному объединению двух половин русского народа».


питающей его творчество почвы нарочито ограниченного и периферийного взгляда на жизнь, Гоголь пришел в итоге к неведомой до него широте в разрешении темы: “Я и Россия”. Он начал с этноса и кончил этносом — только с большим полем обзора. Украина как исходная точка биографии и творчества Гоголя помогла сложиться в нем великороссийскому сознанию и способствовала развитию целостного чувства Руси как огромного и единого национального тела…

Напрашивается решение, что и своим укрупненно-целостным лицезрением родины, в виде неохватной Руси, которая постоянно витала перед его умственным взором, Гоголь обязан не только русской натуре, но, может быть, еще больше малороссийской своей удаленности, причем последняя придавала особый расширительный смысл и акцент его национальному чувству, побуждала быть русским вдвойне — за столицу и за провинцию»¹.

Такий підхід не всіх влаштовує, втім, принаймні, дозволяє відійти від одномірності в сучасній оцінці Гоголя. Бо, проживши в Москві понад 20 років, я мав нагоду переконатися, що російське бачення національного моменту в біографії Гоголя часто-густо фактично вичерпується першими словами з лекції Володимира Набокова перед американськими студентами: «Микола Гоголь найнезвичайніший поет і прозаїк, яких коли-небудь народжувала Росія…» Мабуть, тодішні американці таки не чули про Україну, але про неї мали б знати сучасні гоголезнавці. Та чимало з них начисто викреслили згадку про Україну зі своїх віщувань про великого українця: «История Гоголя удивительна. Беспрецедентна для России. Гоголь — самое обласканное дитя русского общества». 27 березня 2009 року мені довелося побувати на відкритті першого в Росії «Дому М.В. Го-

_____________________

¹ Терц А. (Синявский А.). В тени Гоголя. — М.: КоЛибри, 2009. С. 511, 521.

голя» — меморіального музею і наукової бібліотеки на Нікітському бульварі, 7 а (в ста кроках від Культурного центру України в Москві), де український геній жив і помер. Об’єктивно на цих урочистостях вшанували великого українця, який поселив у Росії цілком нову мову (Володимир Стасов) і став видатним російським письменником¹. Але ж якби не новітні напучування й дорікання, що Україна даремно зазіхає на Гоголя. Знову згадалося Шевченкове: «До нас в науку! Ми навчим…»

Чи не в цій генетичній байдужості та зверхньості (зневазі?) до Малоросії-України кореняться не лише гоголезнавчі суперечки, а й нинішні міждержавні негаразди?

За часів Гоголя його малоросійське, українське похождення наголошувалося в імперському контексті: «…Он из Малороссии… Но Малороссия — живая часть России… Разумеется только пишучи по-русски (то есть по-великорусски), может явиться поэт из Малороссии; только русским может и должен явиться он…» (Костянтин Аксаков). Таким — російським письменником — і явлений світові український геній Микола Гоголь. Це стало зовсім ясно вже до 100-річчя з дня його народження, коли з усіх кінців Росії і світу були надіслані в Москву привітання «Товариству аматорів російської словесності», яке їх організувало. У них Гоголь розглядався виключно як російський письменник. І лише один лист лапідарно й блискуче виражав його генну та творчу належність до України й української культури. Він надійшов від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, очолюваного Михайлом Грушевським:

________________________________

¹ Український гоголезнавець Назар Горбач пише, що «жоден з російських письменників ні до Гоголя, ні після нього так не писав по-російськи, як сам автор “Ревізора” і “Мертвих душ”... Те, що гоголівська лексика збагатила російську, не підлягає сумніву». (Горбач Н. Життя і духовна драма генія. Львів: Каменяр, 2004. С. 293-294).

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого. Слава Великому Письменнику!»

Серед багатьох видань, які побачили світ у Москві до 200-річчя з дня народження Гоголя, привертають увагу дві книги вибраних творів письменника, передусім, духовних, з серйозними коментарями, названі за однією зі статей «Вибраних місць із переписки з друзями» — «Нужно любить Россию». У першій з них відомий гоголезнавець Володимир Воропаєв досліджує біографію та творчість письменника крізь призму його релігійного світогляду і показує Гоголя, як православного християнина, «російського підданого, переконаного монархіста, який не зрадив своїм переконанням до кінця життя». В методології дослідження Воропаєва привертає увагу настанова на те, що «один із плідних шляхів осягнення особистості Гоголя — виявлення кола його знайомств»¹. Справді, ми й досі мало знаємо про близьке оточення Гоголя протягом останнього десятиліття його життя. У цьому контексті для нас особливо важливі будуть стосунки Гоголя з українцями, передусім, Щепкіним, Бодянським і Максимовичем.

Упорядники другої книги з красномовною назвою «Нужно любить Россию» розглядають Гоголя виключно як «великого руського пись-

________________________

¹ Гоголь Н.В. Нужно любить Россию. О вере и Государстве Российском. — СПб.: Русская симфония, 2007. С. 10, 11, 18.


менника, видатного виразника ідеалів Святої Русі… великого патріота Росії». Втім, у передмові до книги звернув увагу на таке (не перекладаю): «Читая “Тараса Бульбу”, понимаешь, что нет на свете преступления более страшного и позорного, чем измена Родине… Покорно принимает Андрий приговор отца, понимая, что нет у него и не может быть оправдания. Он не только предатель, но и богоборец, так как отрекаясь от Родины («Кто сказал, что моя отчизна Украйна? кто дал мне ее в отчизны?»), он отрекается от Божьего установления: только Господь указывает каждому место его рождения, и человек должен любить данную ему Богом Родину»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Отже, саме Господь дав Гоголю Батьківщину — Україну. Микола Васильович і не зрікався Божого поставлення, він усе життя любив дану йому Богом землю.

Отож, я не маю нічого проти видання в Росії книг із Гоголевою назвою «Надо любить Россию», навпаки, захоплююся винахідливістю російських авторів. Але хотілося б, щоб і в Україні виходили в світ праці, також названі словами нашого геніального співвітчизника, скажімо: «Я взявся за історію України» чи «В Київ! В древній, прекрасний Київ!»

Що ж до Москви, то я погрішив би проти правди, коли б сказав, що в ній взагалі не можна висловити й опублікувати відмінну від офіційної іншу точку зору про Гоголя. Скажімо, на Четвертих Гоголівських читаннях, які відбулися в квітні 2004 року в Москві, доктор філологічних наук, завідувач кафедрою російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Володимир Казарін заявив таке: «Україна і Гоголь по суті були творцями того світового явища, яке ми сьогодні називаємо Росією. Починаючи з її

_______________________

¹ Гоголь Н. Нужно любить Россию. — М.: Институт русской цивилизации, 2008. С. 11.


мови і завершуючи її міфологією. Вкрай важливо пам'ятати, що Гоголь, врешті-решт, переконав у цьому саму Росію, яка оголосила другу половину XIX століття “гоголівським періодом російської літератури”»¹. Через чотири роки цю тезу було буквально повторено Наталією Ківвою в березні 2009 року на конференції, присвяченій Гоголю, в Московській академії економіки і права. Вона також зазначила: «Без українського впливу не лише культура Росії, але й її державне буття, її самосвідомість не могли б остаточно сформуватися, знайти харизму, поза якою сьогодні ніхто у світі не мислить Росію»².

Не можу не звернути увагу читача на дитячу книжку Юрія Нечипоренка з прекрасними малюнками Євгена Подколзіна. У ній вільно й дохідливо розповідається про Москву та Малоросію. Скажімо, читаємо про Гоголевий вибір між Москвою і Петербургом (про ці міста Гоголь говорив: «Петербург и Москва две разные вещи»):

«Москва і Петербург влаштували своєрідне змагання за Гоголя — і перемогла Москва… Куди б він не відправлявся — в Україну, в Рим чи в паломництво до Святих Місць — повертався завжди до Москви. Тут він залишив найкрасивішу сестру свою, з якою був особливо дружній, Єлизавету. Цікаво, що її старший син одружився з онучкою Пушкіна. Нащадки Гоголів поріднилися з нащадками Пушкіних.

Переїзд Гоголя до Москви і з’явлення нового кола друзів були невипадковими. Письменника, крім любові до обідів, зближували з москвичами пристрасть до старовини, інтерес до російської культури. Він не любив моду на все іноземне, нововведення і чиновників — те, чим сла вився Петербург. Про Москву Гоголь не писав повістей, як про Пе-

______________________

¹ Гоголь и Пушкин: Четвёртые Гоголевские чтения: Сб. докладов. — М.: Книжный дом «Университет», 2005. С. 39.

² Международная научно-практическая конференция, посвящённая 200-летию со дня рождения Николая Васильевича Гоголя (3-4 марта 2009 года). М., 2009. С. 85-86, 88.

тербург, але сам дух його роману “Мертві душі” набув підприємницького, московського направлення. Коли Гоголь вибрав Москву місцем свого проживання, спосіб його мислення дуже змінився. Петербурзькі літератори не змогли простити цієї “зради”.

Щастя приймати Гоголя, радість живого спілкування з ним діставалося тепер майже виключно Москві».

Тепер послухайте, як лапідарно й точно сказав Юрій Нечипоренко про духовну драму геніального українця в останні роки життя: «Гоголь розривався між Малоросією і Москвою, де його чекали і любили. У Москві він мав надію дописати “Мертві душі”, у Василівці на нього чекала любима мати. Гоголь немов передчував, що йому вже не доведеться ні обняти рідних, ні побачили своє дітище надрукованим…»¹.

Серед цікавих додатків до книги Нечипоренка читачі зустрінуть і такий: «Земляки Гоголя, його найближчі друзі». У ньому містяться короткі біографічні дані про приятелів Гоголя по Ніжинській гімназії — Олександра Данилевського та Миколу Прокоповича, а, головне, — про Михайла Максимовича і Михайла Щепкіна. Зверніть увагу, як пише Нечипоренко про Максимовича: «Життя Максимовича було зразком, ідеалом для Гоголя — письменник мріяв про життя на Україні». Стосовно Щепкіна відзначено, що великий актор, вихідець із Малоросії залишався другом Гоголя до кінця його життя.

Діти та й дорослі, які прочитають книгу Нечипоренка, вже ніколи не погодяться з тим, що Гоголь не має жодного відношення до України.

Та й непідйомна ця робота для будь-кого — боротися з українською душею Гоголя. Нагадаю, що незадовго до смерті Василь Розанов зізна вся: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю: “Ты

________________________

¹ Нечипоренко Ю. Ярмарочный мальчик. Жизнь и творения Николая Гоголя. — М.: Издательство «Жук», 2009. С. 43-44, 66-67.


победил, ужасный хохол”. Нет, он увидел русскую душеньку в её “преисподнем содержании”».