Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 51

«А Шевченко? Як він вам? — запитав у Гоголя Бодянський»

Восени 1851 року, тобто за кілька місяців до смерті Гоголя, молодий чиновник Міністерства народної освіти, майбутній російський письменник Григорій Данилевський¹ приїхав із Петербурга в Москву зі

_________________________

¹ Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) — російський і український письменник. Народився в селі Данилівка Ізюмського повіту на Харківщині. Походив з козацько-старшинського роду, син українського поміщика П.Данилевського і випускниці Харківського інституту шляхетних панянок К.Купчинової. З 1841 р. навчався в Московському дворянському інституті, з 1846 — студент юридичного факультету Петербурзького університету. У квітні 1849 року був арештований у справі петрашевців і замкнений до Петропавловської фортеці, проте через два місяці звільнений через недоведеність звинувачень.

Після закінчення університету в 1850 р. за рекомендацією Петра Плетньова поступив на службу до Міністерства народної освіти чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра Авраамі Норові. Восени 1851 року через Бодянського познайомився з Миколою Гоголем, що сприяло становленню Данилевського як письменника.

У 1850 – 1852 і 1854 – 1856 рр. відвідував Україну, записував народні пісні. Наслідком поїздки у складі археологічної експедиції до Курської, Харківської та Полтавської губерній стала публікація «Частные и общественные собрания старинних актов и исторических документов в Харьковской губернии» (1856). Перу Данилевського належать розвідки «Полтавская старина в отношении ко времени Петра Великого», «Чумаки: из путевых заметок 1856 г. о нравах и обычаях украинских чумаков» та ін. Він склав віршовані «Украинские сказки», котрi витримали кілька видань.

У 1857 р., вийшовши у відставку, Данилевський переїхав до родового маєтку батька — в село Петровське Харківської губернії, де задовго до реформи 1861 р. відпустив на волю частину своїх кріпаків. У 1858 р. Данилевського було обрано представником дворянства Зміївського повіту до Харківського губернського комітету, затим він був губернським гласним, почесним мировим суддею. З 1868 р. — присяжний повірений Харківського судового округу. Один із ініціаторів будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці.

У 1869 р. Данилевський переїхав до Петербурга, де поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ чиновником із особливих доручень. З 1879 р. працював помічником редактора газети «Правительственный вестник», з 1881 р. і до кінця життя — редактор цієї газети. З 1886 р. мав чин таємного радника.

Данилевський писав свої твори російською мовою, але багато зробив задля пропаганди української культури і літератури. Його праці «Основьяненко» (1855), «В.Н. Каразин. Материалы для биографии» (1860) і «Сковорода» (1862) увійшли до збірника «Украинская старина» (1862) і були удостоєні Уваровської малої премії. За мотивами оповідання письменника «За стеной» А.Бучма в 1928 р. створив однойменний фільм. Данилевський був одним із фундаторів Харківського художньо-промислового музею.

службовим дорученням. Бодянський, який покровительствував у Москві багатьом вихідцям із України, запропонував Данилевському поїхати до Гоголя, щоб у нього вдома послухати малоросійські пісні у виконанні якогось заїжджого співака-земляка. Данилевський згадував, що несподівана можливість зустрічі з великим письменником вельми його порадувала. Отже, якщо вірити запевненню Данилевського, він написав про зустріч з Гоголем відразу після неї. Втім, як відомо, спогади було опубліковано через… три з половиною десятиліття. З огляду на сенсаційні подробиці публікації, цей величезний інтервал між подією та її описом, неодноразово бентежив гоголезнавців різних поколінь, але з того часу вони завжди посилались на Данилевського. Та про все по чину.

У призначений час Данилевський прийшов до Бодянського, який жив тоді в Арбатській дільниці в будинку Надії Мещеринової, що біля церкви Старого Вознесіння, на розі Великої Нікітської вулиці й Мерзляківського провулку. Звідси до будинку, де жив Гоголь, кілька сотень кроків, але Бодянський, у якого боліли ноги, взяв візника з дрогами й вони швидко спустилися до Арбатської площі Нікітським бульваром. Десь опівдні гості в’їхали в кам’яні ворота високої огорожі, повернули до балконної галереї дому Тализіна. У передпокої нижнього поверху літній слуга графа Толстого привітно вказав їм на двері праворуч. «Не спізнилися?» — запитав Бодянський, з притаманною йому кульгавістю проходячи в двері. «Пожалуйте, ждут-с!» — відповів слуга. Бодянський, минувши передпокій, зупинився перед наступними, зачине-

_______________________

Помер у Петербурзі. Похований в селі Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії (нині село Балаклійського району Харківської області). У 1962 р. в селі Данилівка споруджено пам’ятник Данилевському.

Письменник є автором відомих творів: «Слобожане» (1854), «Беглые в Новороссии» (1862), «Беглые воротились» (1863), «Воля» (1864), «Новые места» (1867), «Девятый вал» (1874), «Мирович» (1879), «Последние запорожцы» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Сожженная Москва» (1886), «Черный год» (1888) та ін. Вони ввійшли до повного зібрання творів Данилевського в 24 томах (1902).

ними дверима в кутову кімнату, два вікна якої виходили у двір і два — на бульвар. Там — робочий кабінет Гоголя. Бодянський постукав у двері цієї кімнати. «Чи дома, брате Миколо?» — запитав рідною мовою. «А дома ж, дома!» — так само українською відповів Гоголь. Двері прочинилися. На порозі стояв господар. Гості ввійшли до кабінету.

Данилевський писав, що Бодянський відрекомендував його Гоголю, сказавши, що той служить чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра народної освіти Авраамі Норові. Та відразу запитав, озираючись: «А де ж наш співак?» Гоголь відповів з неприхованим невдоволенням: «Підманув, поїхав до Щепкіна на вареники! Щойно прислав цидулку з вибаченнями, начебто забув, що спершу пообіцяв туди». — «А може, й так, — сказав Бодянський, — вареники не свій брат».

Розмовляючи з Осипом Максимовичем, Гоголь то плавко походжав кімнатою, то сідав у крісло до столу, за яким Бодянський і Данилевський розмістилися на дивані, й час від часу позирав на них. Середнього зросту, міцний і, як здалося гостям, із цілком здоровим кольором обличчя, він був одягнутий в темно-коричневе, довге пальто і темно-зелений оксамитовий жилет, щільно застібнутий до шиї, в якому, поверх атласного чорного галстука, видніли білі, м’які комірчики сорочки. Його довге, каштанове волосся прямими пасмами спадало нижче вух, ледь-ледь загинаючись над ними. Тонкі, темні, шовковисті вусики заледве прикривали повні, красиві губи, під якими була крихітна еспаньйолка. Невеликі карі очі дивилися ласкаво та обережно, здавалося, вони не усміхалися навіть тоді, коли Гоголь говорив щось веселе і смішне. Довгий, кістлявий ніс надавав цьому обличчю і цим обережним очам щось пташине, вивчаюче і водночас доброзично-гордовите. Так дивляться з дахівок українських хуторів, стоячи на одній нозі, уважно-задумливі бусли. Гоголь в цей час був дуже подібним на свій портрет, писаний з нього в Римі, у 1841 р., знаменитим Олександром Івановим. Цьому портрету він, як відомо, віддавав перевагу перед іншими. Вгамувавши мимовільне збентеження, Данилевський почав поволі прислухатися до розмови Гоголя з Бодянським, що й дає змогу тепер відтворити її.

«Варто було б, одначе, все-таки викликати нашого співака, — сказав Гоголь, підсідаючи до столу, — не тільки я, і Аксакови хотіли б його послухати… Особливо Надія Сергіївна». — «Влаштую, беруся, — відповів Бодянський, — якщо лише тут не інша причина і якщо наш земляк від тутешніх частувань не позбувся голосу…»

Явно було видно, що співак Осипа Максимовича цікавить стократ менше, ніж робота самого Гоголя, і він уміло перевів розмову в інше русло: «А що це у вас за рукописи?» Професор абсолютно чітко вказав на робочу червоного дерева конторку, що стояла ліворуч від вхідних дверей, за якою Гоголь до приходу гостей, мабуть, працював навстоячки. «Так собі, мажу часами!» — недбало відповів письменник. На верхній частині конторки були покладені книги і зошити; на її похилій поверхні, оббитій зеленим сукном, лежали відкриті, дрібно написані і покреслені аркуші. — «Чи не другий том "Мертвих душ"? — запитав, підморгуючи, Бодянський. «Так… іноді беруся, — неохоче промовив Гоголь, — але робота не посувається; буває слово витягуєш лещатами…» — «Що ж перешкоджає? У вас тут так зручно, тихо». — «Погода, нестерпний клімат. Мимоволі згадуєш Італію, Рим, де писалося краще і так легко. Хотів було на зиму поїхати в Крим, до Княжевича¹, там писати; думав

_______________________

¹ Княжевич Дмитро Максимович (1788 - 1844) — попечитель Одеського навчально-го округу, друг сім’ї Аксакових.

завернути і на батьківщину, до своїх — туди кликали на весілля сестри Єлизавети Василівни…» «Що ж перешкоджає?» — знову запитав Бодянський. «Ледь дістався до Калуги і повернув. Дороги неможливі, простудився, та й часу довелося б стільки змарнувати лише на переїзди. А тут ще затіяв нове, повне видання своїх творів». — «Чи скоро воно вийде?» — «У трьох типографіях почав друкувати, — відповів Гоголь. — Буде чотири великих томи. Сюди ввійдуть усі повісті, драматичні речі й обидві частини "Мертвих душ". П’ятий том я надрукую пізніше, під заголовком "Юнацькі досліди". Сюди ввійдуть і деякі журнальні статті, статті з "Арабесок" та інше». — «А "Переписка"?» — запитав Бодянський. «Вона ввійде до шостого тому; там будуть вміщені листи до близьких і рідних, видані й невидані. Та це вже, зрозуміло, з’явиться… після моєї смерті». Слово «смерть» Гоголь промовив цілком спокійно, і воно не прозвучало тоді нічим особливим, з огляду на видимість його сили і здоров’я. Бодянський заговорив про типографії і почав хвалити котрусь ыз них. Мова зайшла і про Петербург. «Що нового і хорошого у вас, в петербурзькій літературі?» — запитав Гоголь, звертаючись до Данилевського. Той назвав поему «Савонарола» та ліричну драму «Три смерті» тоді ще молодого, але вже відомого поета Аполлона Майкова¹. Гоголь попросив розповісти їх зміст. Данилевський прочитав напам’ять уривки з цих творів, які ширилися тоді у списках.

Особливо хвилювався, коли читав «Савонаролу»:

На казнь монахов привели.

Они, в молчании глубоком,

На смерть, как мученики, шли.

Один из них был тот же самый,

К кому народ стекался в храмы,

Кто отворял свои уста

__________________________

¹ Ці твори було написано в 1851 р., а видано значно пізніше — в 1857 р.

Лишь с чистым именем Христа;

Христом был дух его напитан,

И за него на казнь он шел;

Христа же именем прочитан

Монаху смертный протокол,

И то же имя повторяла

Толпа, смотря со всех сторон,

Как рухнул с виселицы он,

И пламя вмиг его объяло,

И, задыхаясь, произнес

Он в самом пламени: «Христос!»

«Та це чудово, зовсім добре! — промовив, вислухавши невміле декламування, Гоголь. — Ще, ще…» Він відчутно пожвавішав, рвучко встав і знову почав ходити кімнатою. Вигляд обережно-задумливого бусла зійшов. Перед гостями був щасливий, натхненний художник. Данилевський прочитав ще деякі уривки з Майкова. «Це так само довершено і сильно, як терцети Пушкіна, у смаку Данта, — сказав Гоголь. — Осипе Максимовичу, як? — звернувся він до Бодянського. — Адже це свято! Поезія не вмерла! Не зубожів князь від Іуди і вождь від стегон його… А вибір сюжету, а барви, а колорит? Плетньов надсилав дещо, і я сам пам’ятаю декотрі вірші Майкова». Гоголь прочитав, з оригінальною інтонацією, дві початкові строфи відомого вірша з «Римських нарисів» Майкова:

А чудное небо, ей-богу, над этим классическим Римом!

Под этаким небом невольно художником станешь!

«Як хороше, правда?» — запитав Гоголь. Бодянський з ним погодився й відразу хотів щось сказати, та не встиг, бо Гоголь знову звернувся до Данилевського: «Але те, що ви прочитали, — це вже новий крок. Беру з вас слово — надіслати мені з Петербурга список цих поем».

Данилевський пообіцяв¹. «Так, — задоволено підсумував Гоголь, — я застав багату прорість…»

Бодянський вже давно совався на канапі, видно було, що його хвилював не Майков, а хтось інший… Усе з’ясувалося, коли він раптом запитав, звертаючись до Гоголя: «А Шевченко?» Той трохи помовчав і, здається, наїжачився. На гостей із-за конторки знову глипнув обережний бусел. «Як він вам?» — наполягав Бодянський. «Добре, що й казати, — нарешті відповів Гоголь. — Тільки не ображайтеся, друже мій … ви — його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття…» — «Але навіщо ви домішуєте сюди особисту долю? — з невдоволенням заперечив Бодянський. — Це зайве… Скажіть про талант, про його поезію…» — «Дьогтю багато, — неголосно, але твердо промовив Гоголь, — і навіть додам, дьогтю більше, ніж власне поезії. Нам-бо з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші. Та й мова…» Тут Бодянський, який відразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь навпаки залишався спокійним і відповів повагом: «Нам, Осипе Максимовичу, слід писати по-російськи, треба прагнути до підтримки і

_________________________

¹ Повернувшись до Петербурга, Данилевський звернувся до Майкова з проханням дати рукопис його творів, щоб зняти копії для Гоголя. Наприкінці січня 1852 року він повідомив Бодянського, що днями висилає їх у Москву. Той відповів 2 лютого 1852 року: «Славные часы были по осени у нас, редкие часы! (Йшлося про вечори малоросійських пісень у сім’ї Аксакових. — В.М.). Хотя я тут же у источника этих сладостей, а всё с тех пор ни разу не привелось отведать от него. Причина простая — семейство певуньи (Н.С. Аксаковой) живёт большею частью в подмосковной. Что до Гоголя, то он, как вы знаете, живёт на Никитском бульваре, в доме Талызина. Посылая ему произведения Майкова, не обойдите и меня».

Отже, вечори з українськими піснями і варениками не проводилися тому, що Аксакови знаходилися в підмосковній садибі Абрамцеве. Привертає увагу й те, що за дев’ятнадцять днів до смерті Гоголя, коли писався лист, Бодянський і гадки не мав про близьку втрату друга.

зміцнення однієї, панівної мови для усіх рідних нам племен¹. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна², яким є євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена³

________________________

¹ Слова про панівну мову («Честь сохранения славянского языка принадлежит исключительно русским») відображали реальні процеси, що справді відбувались у Гоголевій душі в 40-х — на початку 50-х рр. Особливо переконливо можна проілюструвати це на його прагненні привернути Костянтина Аксакова до вивчення російської мови з метою створення її словника. Ще в листопаді 1842 року Микола Васильович писав двадцятип’ятирічному Костянтину Сергійовичу: «Пред вами поприще великое, а вы дремлете за бабьей прялкой. Пред вами — громада — русский язык! Наслажденье глубокое зовёт вас, наслажденье погрузиться во всю неизмеримость его и изловить чудные законы его, в которых как в великолепном созданье мира, отразился предвечный отец и на котором должна загреметь вселенная хвалой ему». Між цим звичним в імперії схилянням Гоголя перед російською мовою і великою дорогою, яку на той час обрав автор «Кобзаря» — прірва: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово». Гоголь шматував свою українську душу заради російського (читай — імперського!) слова, що нещадно губило в ті часи слово українське, врятоване Шевченком. Вражаюче написав Микола Жулинський: «Але ж які різні ці генії! Один поставив свій унікальний дар на службу культурі загальноімперській, інший — звершив диво: відродив рідне українське слово, піднісши нашу літературу на рівень світовий…»

Про наполегливість Гоголя свідчить його лист до Сергія Аксакова з Франкфурта в грудні 1844 року, в якому Микола Васильович написав про Костянтина Аксакова: «Он один может у нас совершить словарь русского языка такой, какого не совершит ни одна академия со всеми своими членами…» Характерно, що Гоголь не залишав своєї ідеї, через кілька років, аж на початку 1850-го Сергій Аксаков писав молодшому синові Івану Сергійовичу: «С некоторого времени Гоголь начал приставать к Констант., чтоб он занялся составлением русского словаря».

Цілком природно, що, працюючи над другим томом «Мертвих душ», Гоголь, як він зізнався Плетньову в листопаді 1848 року, звертався до книг, в яких було втілено російську душу: «Читаю преимущественно то, где слышится сильней присутствие русского духа. Прежде чем примусь сурьезно за перо, хочу назвучаться русскими звуками и речью». Проте Гоголь не назвав їх — російські звуки й мову — рідними.

² Якраз восени 1851 року Гоголь повертався думкою до Пушкіна. Біограф поета Павло Аннєнков згадував: «Когда за три месяца до смерти Гоголя я напомнил ему о Пушкине, то мог видеть, как переменилась, просветлела и оживилась его физиономия». У листі до Погодіна Гоголь писав у вересні 1851 року: «Павел Васильевич Анненков, занимающийся изданием сочинений Пушкина и пишущий его биографию, просил меня свести его к тебе затем, чтобы набрать и от тебя материалов и новых сведений по этой части. Если найдешь возможным удовлетворить, то по мере сил удовлетвори…»

³ Жак Жасмен (1798 – 1864) — французький поет, один із засновників і головних діячів (поряд з Ж.Руманілем і Ф.Містралем) культурно-національного руху за відродження провансальської літератури, традиції поезії трубадурів.

поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!» — «Та який же це Жасмен? — вигукнув Бодянський. — Хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви ж самі малорос!»¹ — «Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, — продовжував Гоголь, зупиняючись біля конторки і спираючись на неї спиною, — нетлінна поезія правди, добра і краси. Я знаю і люблю Шевченка, як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі². Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши його на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. Росіянин і малорос — це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні і однаково сильні. Віддавати перевагу, одній на шкоду іншій, неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності; він повинен перш за все поставити себе перед обличчя того, хто дав нам вічне людське слово…»

Довго ще Микола Васильович говорив у такому дусі. Бодянський тепер уже пригнічено мовчав, але, вочевидь, не погоджувався з Гоголем. Йому було зовсім незрозуміло, коли й чим той допоміг Шевченкові, проте запитувати не хотілося. Щирого поетового друга опанувало відчуття несправедливості, вчиненої щодо засланого Шевченка в його — Бодянського — присутності. І він нічого не міг вдіяти! З гіркотою згадав

________________________

¹ Безперечно, що Гоголь ставив Пушкіна незмірно вище від Шевченка. Відомий московський гоголезнавець Ігор Виноградов вважає, що «в свідомості Пушкіна і Гоголя однаково високо стояло загальноруське і загальнослов’янське начало — думка про православне духовне братство». У сприйнятті Гоголя таки була прірва між Пушкіним і Шевченком, яку передав Данилевський. Гостра й рішуча реакція Бодянського, його повна незгода з Гоголем роблять честь професорові Московського університету.

² Навряд чи це відповідає дійсності. Принаймні, жодних інших свідчень про Гоголеву причетність до Шевченкової долі не збереглося. Можна хіба-що допустити, що Гоголь якимось чином дізнався про турботи його приятелів Василя Жуковського й Аполлона Мокрицького щодо звільнення поета з кріпацтва. Сам він у той час був за кордоном.

єдиного листа, якого отримав від Шевченка з Оренбурга на початку минулого року. Поет писав, що Господь не дав йому докінчить віку на любій Україні, тому йому тяжко. Аж сльози капають, так тяжко! «Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх…» За вірші, які Шевченко написав материнською, українською мовою! А Гоголь…

Нестерпно заболіло серце. Чи душа? «Треба просто піти звідси!» — вирішив Осип Максимович і полегшено зітхнув, підводячись. Сказав голосно, твердо, але ввічливо: «Ну, ми вам заважаємо, пора нам додому!»

Гості розкланялися і вийшли. «Дивна людина, — схвильовано промовив Бодянський, коли вони опинилися на бульварі, — на нього як найде. Заперечувати значення Шевченка! От уже, мабуть, не з тієї ноги нині встав».

Мені довелося зустрічати твердження, що Данилевський приписав Гоголеві слова, які той нібито насправді не говорив. Але пам’ятатимемо, що Данилевський, так би мовити, застрахувався: «Вышеприведенный разговор Гоголя я тогда же сообщил на родину близкому мне лицу, в письме, по которому впоследствии и внес его в мои начатые воспоминания. Мнение Гоголя о Шевченко я не раз, при случае, передавал нашим землякам. Они пожимали плечами и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще все тогдашнее настроение Гоголя»¹. До речі, в передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах Іван Дзюба і Микола Жулинський справедливо наголосили, що насправді

____________________________________

¹ Данилевский Григорий. Знакомство с Гоголем // Исторический вестник. Истори-ко-литературный журнал. — С.-Петербург, 1886. Том ХХVІ. С. 479-480.

«немає підстав не вірити Данилевському, який згадує розмову О.Бодянського з М.Гоголем восени 1851 року».

Проте мушу привернути увагу читача до цікавого сюжету зі спогадів Данилевського. Він передав слова Гоголя, нібито сказані в 1851 р., про те, що росіяни й українці близнюки за душами, які «доповнюють одна одну». Насправді, це повтор слів із листа Гоголя до Олександри Смирнової від 24 грудня 1844 року про те, що природи росіян і українців «должны пополнить одна другую». Так само у спогадах Данилевського сказано від імені Гоголя щодо душ українців і росіян: «Віддавати перевагу одній на шкоду іншій, неможливо». У листі Гоголя, написаному за сім років до того: «…Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином».

То чи міг Данилевський у 1886 р. знати зміст згаданого листа Гоголя до Смирнової? Так! Уривки із нього було вперше опубліковано Пантелеймоном Кулішем у 1856 р. у книзі «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем». Наступного року Куліш опублікував згаданий лист з цитованими рядками Гоголя¹.

Таким чином, Данилевський не перекрутив слова Гоголя, але переніс їх із року 1844-го в рік 1851-й, що значною мірою знижує довіру до автентичності спогадів. Не заперечуючи їх цінності, висловимо припущення, що спогади були додумані, принаймні, певною мірою, й осучаснені Данилевським на догоду якимось і чиїмось інтересам. Втім, нас у даному випадку цікавить не це, нас турбує, наскільки за таких

________________________

¹ Сочинения и письма Н.В. Гоголя. Том 6. Письма с 1843 по 1852 год. — СПб., 1857. С. 147.

обставин адекватно передано вкрай важливі роздуми Гоголя про Шевченкову поезію та українську й російську мови. Важко сказати… Втім, якщо ми все-таки користуємося спогадами Данилевського, то треба зазначити, що в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який у свій час особливо тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що письменник, який «сам для себе не міг визначити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно-визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною "душою" міг почувати, коли хочете, певний докір…» Найбільше це сублімувалося в питанні про мову: «Гоголь не міг не почувати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісно на даному пункті був для його живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те апологетичне завзяття, яке, обороняючи себе од угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в другий бік». На підтримку цієї тези нагадаю жорсткі оцінки відомих сучасних учених. Микола Жулинський вважає, що «відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості». На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичного, водночас виступила і їх чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності.

Нарешті, варто пам’ятати й про те, що Гоголь висловлювався з урахуванням незримої присутності Міністерства народної освіти, з яким явно не хотів конфліктувати, в особі державного чиновника Данилевського.

31 жовтня Бодянський ще раз привів Данилевського до Сергія Аксакова, де був і Гоголь. У щоденнику професор записав: «Вечер у Аксакова с г. Погорецким, штаб-лекарем в 6-м пехотном корпусе (родом из-под Василькова Киевской губернии, и моим старым знакомым) и Г.П. Данилевским, тоже малороссом (из Екатеринославской губернии), служащим чиновником при товарище министре народного просвещения (Норов); пение разных малороссийских песен, к чему приглашены были Гоголем, с коим я познакомил Данилевского¹. Перед началом Гоголь, пришедший к 8 часов вечера, при разговоре, между прочим, заметил, что первую идею к “Ревизору” его подал ему Пушкин, рассказав о Павле Петровиче Свиньине², как он, в Бессарабии, выдавал себя за какого-то петербургского важного чиновника и только, зашедши уже далеко (стал было брать прошения от колодников), был остановлен»³.

«Не будемо втрачати дорогого часу»

Невдовзі Данилевський знову зустрівся з Гоголем. І знову в цьому допоміг йому Бодянський, у якого чиновник із Петербурга послухав таки українського співака. Вже після цього отримав від Осипа Максимовича записку: «30 октября 1851 года, вторник. Извещаю вас, что земляк, с которым вы на днях виделись у меня, поет и теперь и охотно споет нам у Гоголя. Я писал этому последнему; только пение он назначил не у себя, а у Аксаковых, которые, узнав об этом, упросили его на такую уступку.

_________________________

¹ Очевидно, знайомство відбулося раніше, під час зустрічі, про яку ми щойно дізналися. Данилевський писав: «Вторично я увидел Гоголя вскоре после первого с ним свидания, а именно, 31 октября».

² Свіньїн Павло Петрович (1788-1839) — літератор, засновник журналу «Отечест-венные записки».

³ Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849-1852 гг. // Русская старина, 1889, т. 64. С. 133-134.

29 січня 1854 року Бодянський згадав у щоденнику, як у розмові з Кулішем про його книгу «Опыт биографии Гоголя» він розповів, «что поводом к сочинению “Ревизора” было истинное происшествие случившегося… в Бессарабии с П.Свиньиным…»

Если вам угодно, пожалуйте ко мне завтра, часов в 6 вечера; мы отправимся вместе. Ваш О.Б.».

До речі, приблизно цим часом датується невідома досі записка Бодянському, написана кимось із жіночої половини сім’ї Аксакових: «Осипу Максимовичу Бодянскому. Аксакова давно желает видеть Осипа Максимовича, не можете ли вы побывать у нас вечером. Гоголь хотел провести нынче вечер у нас с Данилевским»¹. Можливо, з урахуванням цього прохання Бодянський і запросив Данилевського до Аксакових.

31 жовтня ввечері вони поїхали на Поварську. Їх зустріла добросерда, бадьора Ольга Семенівна — дружина Аксакова. Сам господар — кремезний, але хворобливого вигляду пан, з бородою і в чорному, на гачках, сіряку — сидів у кріслі. Біля нього скромно тулилася Надія Сергіївна — молода, красива, з приворожливими очима. До приїзду Гоголя всі переговорювалися, позираючи на двері, — очікували його та запрошеного співака. Микола Васильович нарешті під’їхав. Він був у доброму настрої, люб’язно привітався, пожартував щодо запізнення співака й погодився випити чаю. Проте після першої склянки рішуче підвівся, підійшов до Надії Сергіївни і просив її заспівати: «Не будемо марнувати дорогого часу». Вона відразу погодилася. Всі підійшли до рояля. Надія Сергіївна розгорнула зошит російських пісень, деякі з яких були нею покладені на ноти з голосу самого Гоголя. «Що заспівати?» — запитала вона. «Чоботи»², — відповів Гоголь. Надія Сер-

_______________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 105, арк. 10.

² Сестра письменника Ольга Гоголь-Головня, згадуючи про те, що брат просив її грати на фортепіано малоросійські пісні, писала: «”А ну-ка, — говорит, сыграй мне Чоботы”. Стану играть, а он слушает и ногой притопывает»:

Чи се тії чоботи, що зять дав,

А за тії чоботи дочку взяв?

Чоботи, чоботи ви мої,

Наробили клопоту ви мені.

гіївна заспівала «Чоботи», потім «Могилу», «Сонце низенько» й інші пісні.

Видно було, що Гоголь дуже задоволений співом молодої господині, бо просив переспівувати майже кожну пісню. Настрій у нього залишався чудовий. Заговорили загалом про малоросійську народну музику, порівнюючи її з великоруською, польською, чеською. Бодянський активно вставляв у розмову від себе, згадуючи про своє перебування в Чехії, Словакії, Сербії, Польщі, але безперестанку позирав на двері, сподіваючись на появу запрошеного ним співака. Та того не було, і тоді від бесіди знову перейшли до співу — якусь українську пісню затягнули навіть загальним хором. Хтось у розмові, якою переривався спів, сказав, що кучер Чічікова Селіфан, який, за чутками, роз’їжджав і в другому томі «Мертвих душ», у сільському хороводі, ймовірно, співав щойно виконану пісню. Гоголь, пустотливо глянувши на Надію Сергіївну, відповів з усмішкою: «Без сумніву, Селіфан співав і "Чоботи"». Та й це ще не все! Гоголь навіть сам показав, як Селіфан артистично-делікатними рухами, обертаючи плечем і головою, повинен був доповнювати свій «заливчасто-фістульний» спів. Усі всміхалися, радіючи від душі з доброго гумору знаменитого гостя.

Втім, минуло ледь десять хвилин, як Гоголь нараз умовк, спохмурнів і його хороший настрій миттєво щез. Примостившись осторонь від чайного столу він якось увесь занурився в себе і вже майже не брав участі у спільній бесіді. Знаючи його норов, Аксакови не турбували генія, хоча, певна річ, були збентежені; смиренно очікували, що Гоголь знову пожвавішає. Данилевський був вражений і питав себе: «Що зумовило цю несподівану переміну настрою? Непростима недбалість запрошеного співака, котрий і цього вечора так і не з’явився чи випадкове нагадування кимось про незакінчену другу частину "Мертвих душ"?»

Як би там не було, Гоголь пробув ще з півгодини, але продовжував сидіти мовчки й непорушно, ніби крізь дрімоту прислухаючись до розмови біля нього. Потім підвівся і взяв капелюх: «В Америці, зазвичай, посидять, посидять та й відкланяються», — це було сказано з вимученою посмішкою. — «Куди ж ви, Миколо Васильовичу?» — переполошилися господарі. «Насолодившись таким удатним співом люб’язного земляка, — відповів він, — не завадило б і додому. Щось нездужаю. Голова, мов у лещатах». Співак таки не з’явився знову, але якщо пам’ятати, що годину тому Гоголь радів і веселився, слухаючи Надію Сергіївну, його слова прозвучали недоречно. Та ніхто, здається, не звернув на це увагу і Гоголя не затримували. «Чи довго ви ще тут пробудете?» — раптом запитав він у Данилевського, прямуючи до дверей. «Ще з тиждень», — відповів той, зиркаючи на Бодянського й Івана Сергійовича, що також проводжали Гоголя. «Ви, зі слів Осипа Максимовича, переклали драму Шекспіра "Цимберлін". Хто вам вказав на цю річ?» — «Плетньов». — «Впізнаю його… "Цимберлін" був улюбленою драмою Пушкіна; він ставив його вище від "Ромео і Джульєтти"». З цими словами Гоголь поїхав.

Судячи з усього, несподіваний відхід не дозволив Гоголю сказати земляку з Петербурга, чому він хотів зустрітися з ним. Гоголь лише вияснив, коли Данилевський від’їжджає з Москви. Та вже на початку листопада Данилевський отримав листа від Бодянського: «4-го ноября, 1851 года, воскресенье. Мне поручили просить вас завернуть к Аксаковым. Они имеют к вам просьбу о доставке одного письма к кому-то в Малороссию. Ваш весь — О.Б.». Виявилося, що Бодянський переплутав. А насправді прохання виходило від Гоголя і йшлося про передачу в Петербург, а не в Україну. У зв’язку з цим 5 листопада 1851 року Данилевський заїхав до Гоголя, який у цей день на квартирі графа Олексія Толстого читав свого «Ревізора». Серед слухачів були Сергій та Іван Аксакови, Степан Шевирьов, Іван Тургенєв, Микола Берг, а також актори Михайло Щепкін, Пров Садовський і Сергій Шумський. Звісно, що Бодянського не було, бо ж тоді він вважав себе несумісним із Шевирьовим і Погодіним (за свідченням Івана Тургенєва, той нібито також був на читанні). Після читання Гоголь передав Бодянському пакет для Петра Плетньова. Далі читаємо у спогадах Григорія Данилевського:

«Увидев надпись на пакете “со вложением”, я спросил, не деньги ли здесь?

— Да, — ответил Гоголь, запирая ключем конторку, — небольшой должок Петру Александровичу. Мне бы не хотелось через почту.

Видя усталость Гоголя, я встал и поклонился с целью уйти.

— Вы мне читали чужие стихи¹, — сказал Гоголь, приветливо глянув на меня, и я никогда не забуду этого взгляда его усталых, покрасневших от чтения глаз, — а ваши украинские сказки в стихах? Мне о них говорили Аксаковы. Прочтите что-нибудь из них.

Я, смутясь, ответил, что ничего своего не помню. Гоголь, очевидно, желая, во что бы то ни стало, сделать мне что либо приятное, опять посадил меня возле себя и сказал: “Кто пишет стихи, наверное их помнит. В ваши годы, они у меня торчали из всех карманов”. — И он, как мне показалось, даже посмотрел на боковой карман моего сюртука. Я снова ответил, что положительно ничего не помню наизусть из своих стихов.

— Так расскажите своими словами.

__________________________

¹Йшлося про те, що на попередній зустрічі з Гоголем Данилевський читав вірші Майкова.

Я передал содержание написанной мною перед тем сказки «Снегурка»¹.

— Слышал эту сказку и я; желаю успеха, пишите! — сказал Гоголь: — в природе и её правде черпайте свои краски и силы».

Автор енциклопедії «Гоголь» Борис Соколов пише, що в той вечір Гоголь прочитав разом із Данилевським його вірш «Запорожская дума» і зробив ряд зауважень та правок².

Вражає, що справді втомлений Гоголь усе-таки заторкнув із земляком рідні мотиви. В ньому завжди нуртувала жива українська душа!

Насамкінець, приверну увагу читача до того, що зустріч у Аксакових 31 жовтня відбулася в день народження Бодянського (!), хоча,

________________________

¹ У казці розповідалося, як бездітні дід і баба виліпили зі снігу доньку-снігуроньку; в народній творчості ця казкова істота споконвіку була уособленням снігу у вигляді молодої дівчини в пишному білому вбранні. Казка Данилевського закінчувалася так:

Раз зарею ранней было,

Вешних вод струи гремели;

Вышел дед, присел у двери

И старухе тихо молвил:

«Посмотри, какою павой

Выступает наша дочь!»

А красавица Снегурка

От реки, промеж заборов

Коромысло взяв на плечи,

Шла, былинкой изгибаясь

И былинкой колыхаясь,

Вся в дукатах, вся в гранатах,

Шла по улице широкой.

Только вдруг остановилась,

Пошатнулась, оступилась —

И тихонько стала таять.

Стала таять, словно свечка;

Заклубилась легким паром

Тихо в облачко свернулась

И рассеялась в лазури.

² Соколов Б.В. Гоголь. Энциклопедия. — М.: Алгоритм, Ексмо, Око, 2007. С. 724-725.

напевне, ніхто з присутніх цього і не знав. Якщо навіть Бодянський вважав для себе днем народження 3 листопада, то Данилевський, який бачив його тоді майже щодня, не залишив жодної згадки з цього приводу, тож Осип Максимович йому не відкрився. Своєрідний характер був у нашого земляка.

Втім, у складності характеру Гоголь не поступався своєму приятелеві. Та наша книга не про це. Ми просто ще раз переконалися в тому, що Микола Васильович за три з половиною місяці до смерті був у доброму тонусі, відчував себе українцем і жив українськими піснями й думами. Це розвіює стандартне уявлення про те, що в останні роки й місяці життя Гоголь не виходив із похмурого настрою, душевного занепаду й занурення у хворобу.

За спогадами Данилевського, що побачили світ аж наприкінці 80-х рр. ХІХ століття, під час однієї з зустрічей восени 1851 року Гоголь запитав його, чи чув він українську легенду про те, як Господь створив землю. Той відповів негативно. «Цікаво було б знайти і записати цю легенду. В моїй пам’яті залишилося дещо невиразне й уривчасте, а треба думати, що в народі прго це збереглася ціла, своєрідна космічна поема. Тепер, коли забувається чимало з того, що ми чули від дідів, важко знайти цю легенду цілком, але добре було б записати її хоча б частинами». Через багато років Данилевському вдалося випадково почути «простодушный народный рассказ не только о том, как Господь сотворил землю, но и как он потом, в виде нищего, ходил по ней, — спасать грешных людей»¹. Данилевський переслав записану ним легенду Максимовичу, а в 1888 р. опублікував її².

______________________

¹ Сочинения Г.П. Данилевського. Том 14. — С.-Петербург. Издание Л.Ф. Маркса. 1901. С. 128.

² Там само. С. 129-135.

«Після смерті моєї розпоряджайтеся»

Бодянський і Щепкін бачилися з Гоголем і пізніше, незадовго до його смерті. Саме це нам важливо знати в подробицях.

Осип Бодянський зустрівся з Гоголем за дев’ять днів до масляної, тобто, наприкінці січня 1852 року. Микола Васильович був повним енергійної діяльності¹. Бодянський застав його за столом, укритим зеленим сукном, який стояв майже посеред кімнати. Зазвичай, Гоголь за ним і працював. На столі були розкладені папери і коректурні аркуші. «Чим це ви займаєтеся, Миколо Васильовичу?» — запитав Осип Максимович, зірко запримітивши, що перед Гоголем лежав чистий папір і застругане перо, ще одне стирчало в каламарі. «Та ось все мажу своє та проглядаю начисто коректуру своїх творів, котрі тепер видаю знов»². — «Чи все буде видано?» — «Ну, ні: дещо з своїх юних творів випущу». — «Що ж саме?» — «Та "Вечори"». Бодянського ніби блискавка вдарила: «Як! — вигукнув він, схопившись зі стільця. — Ви важитеся посягнути на один з найперших своїх творів?» — «У ньому багато недовершеного, — спокійно відповів Гоголь. — А мені б хотілося дати публіці таке зібрання своїх творів, яким я сам був натепер найбільше задоволений. А опісля, хто хоче, може з них, тобто "Вечорів", скласти ще один томик».

_______________________

¹ Це була одна з останніх зустрічей із письменником, який ще напружено працював. Шевирьов писав, що «за неділю до масляної Гоголь здавався зовсім здоровим і бадьорим». За свідченням Шевирьова, він його бачив таким аж 31 січня, але докладно про їх зустріч не розповів. Мабуть, саме тому Вікентій Вересаєв, який видав систематичний звід свідчень сучасників про Гоголя, помістив спогади Бодянського останніми перед свідченнями в розділі «Хвороба і смерть».

² Спогади Бодянського відзначаються ретельністю та точністю. Скажімо, лікар Олексій Тарасенков підтверджував: «В это время он перепечатывал прежние сочинения под собственным своим наблюдением, исправлял их, кое-что вставлял и сам держал корректуру…» Михайло Погодін також свідчив: «А за месяц он был, повидимому, здоров, принимал ещё живое участие в издании своих сочинений, которые печатались в трёх типографиях, занимался корректурами, заботился об исправлениях в слоге, просил замечаний».

Бодянський усім своїм єством виявив повну незгоду. Він гарячково доказував, що ще не час розглядати Гоголя, як небіжчика для російської літератури, що публіка жадає мати все, що він написав і саме в хронологічному порядку, з рук таки самого автора. Здавалося, говорив однозначно переконливо. Та Гоголь на все це відповів, як відрізав: «Після моєї смерті¹, як зволите, так і розпоряджайтеся».

Слово смерть якось несподівано перевело розмову на Жуковського. Гоголь задумався на кілька хвилин і раптом сказав: «Справді, марудно, як оглянешся на цей світ. Знаєте? Жуковський пише мені, що він осліп». — «Як! — знову вигукнув вражений Бодянський. — Сліпий пише до вас, що він осліп?» — «Так, але німці умудрилися влаштувати йому якусь штуковину…» Бачачи, що Бодянський не йме віри, Гоголь гукнув українською мовою свого слугу: «Семене! Ходи сюди». Він звелів йому піднятися до графа Толстого й запитати про лист Жуковського. Та графа не було дома. — «Ну, та я вам опісля лист привезу й покажу». — «Коли це буде й чи буде», — похмуро подумав про себе Бодянський, але Гоголь уже пояснював: «Ви знаєте, я розпорядився без вашого відома і наступної неділі збираюся попоштувати вас двома-трьома наспівами нашої Малоросії, котрі Надія Сергіївна дуже мило поклала на ноти з мого незугарного співу; до того ж, посмакуємо й давніми нашими піснями. Чи будете ви вільні ввечері?» — «Ну, не зовсім», — як завжди, непевно відповів гість. — «Як вволите, а я вже розпорядився, і ми зберемося у Ольги Семенівни Аксакової десь о сьомій; а втім, для більшої вірогідності, ви мене зачекайте: я сам до вас під’їду, і ми разом рушимо на Поварську».

_______________________

¹ Ігор Золотуський пише: «Всі пам’ятають, що Гоголь у ці дні особливо багато говорив про смерть, страшився її, і це наблизило рокову розв’язку».

Це — останнє свідчення про Гоголеве захоплення малоросійськими народними піснями. Воно пов’язане з його власним нагадуванням про недалеку смерть і датується часом, що справді лише кількома тижнями відділяв його від смерті. У цьому випадку звернення Миколи Васильовича до малоросійських пісень особливо зримо виступає надзвичайним засобом повернення душевної рівноваги. Нагадаю, що Павло Аннєнков зробив важливе спостереження ще стосовно перебування Гоголя в Петербурзі: «…Страстная любовь к песням, думам, умершему прошлому Малороссии… составляло в нём истинное охранительное начало…»¹ (Виділено мною. — В.М.). Занурення в українську духовність було справжнім оберегом Гоголя і в останні роки та місяці його життя. Біда в тому, що він уже давно втратив системний, повнокровний зв’язок із життєдайним українським джерелом його геніальної російськомовної творчості, а намагання вхопитися лише за соломинку малоросійської пісні його вже не врятувало. «Все було непостійним у Гоголя, все було нестійким, хитлявим, тремтливим… Не було за кого вхопитися, не було до кого притиснутися, як притискався він у дитинстві до матері» (Ігор Золотуський).

У призначений день, а то була неділя, Бодянський чекав на Гоголя до сьомої години вечора. Нарешті, він подумав, що Гоголь забув про свою обіцянку заїхати до нього, й самостійно вирушив на Поварську. Там нікого не застав, бо, виявляється, померла дружина поета Хомякова, і ця скорботна звістка порушила плани Гоголя провести черговий мало-

_______________________

¹ Не випадково у радянському виданні книги «Гоголь в воспоминаниях современников» (1952) цей мудрий висновок очевидця було опубліковано з такою приміткою: «Це твердження Аннєнкова невірне. Інтерес до героїчної історії України та до народної поезії відображав не “охранительное начало” в Гоголі, а його глибокий демократизм і народність». Здається, не треба інших слів, які б так однозначно підтверджували саме думку Аннєнкова.

російський вечір¹.

Щодо Михайла Щепкіна, то він був у Гоголя 20 жовтня 1851 року, коли привів до нього Івана Тургенєва. Той потім згадував: «Меня свел к Гоголю покойный Михаил Семенович Щепкин. Помню день нашего посещения: 20 октября 1851 года. Гоголь жил тогда в Москве, на Никитской, в доме Талызина, у графа Толстого. Мы приехали в час пополудни; он немедленно нас принял… Помнится, мы с Михаилом Семеновичем и ехали к нему как к необыкновенному, гениальному человеку, у которого что-то тронулось в голове... Вся Москва была о нем такого мнения. Михаил Семенович предупредил меня, что с ним не следует говорить о продолжении “Мертвых душ”, об этой второй части, над которою он так долго и упорно трудился и которую он, как известно, сжег перед смертью; что он этого разговора не любит. О “Переписке с друзьями” я сам не упомянул бы, так как ничего не мог сказать о ней хорошего. Впрочем, я и не готовился ни к какой беседе, а просто жаждал видеться с человеком, творения которого я чуть не знал наизусть… Гоголь… объявил, что остался недоволен игрою актёров в “Ревизоре”, что они “тон потеряли” и что он готов им прочесть всю пьесу с начала до конца. Щепкин ухватился за это слово и тут же уладил, где и когда читать». Як ми вже знаємо, Гоголь читав «Ревізора» 5 листопада 1851 року.

_______________________________________

¹ Похорон Катерини Хомякової відбувся 29 січня, на ньому Гоголя не було. Наступного дня він відслужив за нею панахиду. Олексій Хомяков згадував, що ця смерть вразила Гоголя, він говорив, що для нього нібито знову померли ті, кого він любив усією душею. За свідченням Хомякова, Гоголь сказав: «Все для меня кончено!» Лікар Олексій Тарасенков свідчив: «Он ещё имел дух утешать овдовевшего мужа, но с этих пор сделалась приметна его наклонность к уединению…»

Щепкін зустрічався з Гоголем і незадовго до смерті письменника. Лікар Олексій Тарасенков, який залишив спогади про Гоголя, писав, що Щепкін у цей час не раз «спокушував» письменника, який нудив світом, обмежував себе в їжі: «Желая его развеселить, рассказал ему много смешного; и когда тот оживился, он напомнил, что у него нынче отличнейшие блины, самая лучшая икра и т.д., расписал ему обед так, что у Гоголя, как говорится, слюнки потекли. Гоголь обещался приехать; условились во времени; но он приехал к Щепкину за час до обеда и, не застав его, приказал сказать, что извиняется и обедать не будет оттого, что вспомнил о прежде данном обещании обедать в другом месте. От Щепкина он возвратился домой и обедать не поехал никуда. Это, кажется, было его последнее свидание с ним. Спустя несколько дней он велел уже отказывать всем своим знакомым — и ему, т.е. Щепкину!»

Існує ще одна версія останньої зустрічі Щепкіна з Гоголем, записана істориком літератури Федором Буслаєвим зі слів артиста 19 березня 1852 року, тобто невдовзі після смерті письменника:

«Как-то недавно прихожу к Гоголю, — рассказывал Щепкин. — Он сидит, пишет что-то. Кругом на столе разложены книги, все религиозного содержания.

— Неужели все это вы прочли? — спрашиваю я.

— Все это надо читать, — отвечал он.

— Зачем же надо? — говорю я. — Так много написано всего для спасения души, а ничего не сказано нового, чего не было бы в Евангелии. А я, признаться, думаю, что всего этого написано слишком много, запутанно.

Тут Гоголь принужденно улыбнулся, сказавши что-то вроде: какой шутник!

А я продолжал:

— Я и заповеди-то для себя сократил, всего на две: люби Бога и люби ближнего как самого себя».

Потім Щепкін розповів Гоголю, як зайшов до церкви у Воронежі:

«Было чудесное утро. Прихожу в церковь. Народу множество, и такая преданность, такая вера, что я и сам умилился до слез, и сам стал молиться: “Господи Боже мой! Весь этот народ пришел тебя молить о своих нуждах, бедах и болезнях. Только я один ничего у тебя не прошу — молюсь слезно! Неужели тебе нужны, Господи, наши лишения? Ты дал нам, Господи, прекрасную природу, и я наслаждаюсь ею и благодарю Тебя, Господи, от всей души”. Тогда Гоголь вскочил и обнял меня, вскрикнув: “Оставайтесь всегда таким!”»

Таким і запам’ятався Щепкінові його друг Гоголь.

Останній всплеск української душі Гоголя в Москві вилився в слова, сказані рідною мовою після спалення ним глав другого тому «Мертвих душ»: «Негарно ми зробили, негарно, недобре діло»¹.

«За мене помолися Богу на могилі Гоголя…»

Смертного лютого 1852 року хворий Гоголь довірився матері: «Мне все кажется, что здоровье мое только тогда может совершенно как следует во мне восстановиться с надлежащей свежестью, когда вы все помолитесь обо мне как следует…» Останній лист Гоголя був відправлений в Україну матері. «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши! как они нужны нам для устроения внутреннего!..

________________________

¹ Вересаев В.В. Гоголь в жизни. С. 558.

Бодянський у листі до Данилевського написав 28 лютого: «Но вот беда: он в ночь, часу во втором, сжёг все свои бумаги дотла…»

Ваш весь, вас любящий сын Николай».

Пам’ятаєте волання гоголівського Поприщина? «Спасите меня! Возьмите меня!.. Дом ли то мой синеет вдали? Мать ли моя сидит перед окном? Матушка, спаси твоего бедного сына!..»

Blog

Володимир Мельниченко Українська душа Москви