Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Михайло Щепкін: «Пришліть у Москву на моє ім’я»

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Вчитель зобов’язаний підтримувати учня»


В 50-х роках Осип Бодянський продовжував добросовісно працювати зі своїми учнями, направляти їх на розробку самостійних праць, які визначалися з урахуванням актуальної тематики слов’янознавства. Скажімо, відомий учень професора Аполлон Майков (1826-1902) у 1857 р. захистив магістерську дисертацію з проблем сербської мови, що затим двічі (в 1858 і 1876 рр.) видавалася в Белграді. Бодянський допомагав йому з працевлаштуванням в університеті, навіть з успіхом захищав його вірші перед цензором і начальником Головного управління у справах преси Михайлом Похвиснєвим.

Серед відомих учнів Осипа Бодянського назвемо Олександра Гільфердінга (1831-1872), якому вчитель допомагав у підготовці магістерської дисертації та її захисті. Гільфердінг не підвів свого вчителя: присвятив все своє коротке життя «слов’янщині» і як вчений, і як дипломат, і як громадський діяч. У 1856-1859 рр. він був російським консулом у Боснії, де зібрав багато слов’янських письмових пам’яток, про що докладно розповів Бодянському після повернення в Москву. З 1862 р. Гільфердінг очолював Слов’янський комітет у Петербурзі.

Учнем Бодянського був російський етнограф, історик, фольклорист і публіцист Іван Гаврилович Прижов (1827-1885), який вчився в Московському університеті наприкінці 40-х рр. (звільнений у 1850 р.)¹. Саме Бодянському Прижов зобов’язаний обширними знаннями з історії України та глибокими симпатіями до українців. Прижов написав працю «Южная Русь в истории её литературы» та прокламацію українською мовою «До громади». Він стверджував, що «язык Южной руси (тобто, українська мова. — В.М.) заключает в себе столь же самобытные и древние черты, как и остальные славянские наречия».

Серед учнів Осипа Бодянського були й вихідці з України, скажімо, славіст, філолог і етнограф Олександр Котляревський (1837—1881), який народився в Кременчуці Полтавської губернії, закінчив Полтавську гімназію, а в 1857 р. — Московський університет, підозрювався в антиурядовій діяльності, провів півроку в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. З 1875 р. Котляревський — ординарний професор кафедри слов’янської філології Київського університету. Один із засновників і голова Історичного товариства Нестора літописця. Автор праці «О погребальных обычаях языческих славян» (1868). Котляревський назавжди зберіг вдячну пам’ять про свого вчителя, про що писав у некролозі після смерті Бодянського. Йому ж, як «першому своєму вчителеві слов’янознавства» Котляревський присвятив одну з наукових праць. За оцінкою Котляревського, Бодянський був твердого і стійкого характеру, людиною переконань, яка не поступалась ні п’яддю землі без

_____________________

¹ Див. Прыжов И.Г. Двадцать шесть московских дур и дураков. Исследования. Очерки. Письма. — М.: Эксмо, 2008.


бою і не входила в жодні зговори з сумлінням.

Ще одним відомим учнем Осипа Бодянського був уже неодноразово згаданий Олександр Кочубинський (1845-1907), який довгий час пропрацював у Новоросійському університеті в Одесі, де став наступником відомого славіста В.І. Григоровича на кафедрі слов’янської філології. За поглядами Кочубинський був близький до офіційного слов’янофільства, захистив дисертацію «К вопросу об отношениях славянских наречий». 1887 року Кочубинський вмістив у грудневому номері журналу «Исторический вестник» статтю «Бодянский в его дневнике», а також опублікував два його вірші. Судячи з цієї статті, у Кочубинського була значна частина щоденника Бодянського з 1852 по 1857 рр., що потрапила до нього після смерті Олександра Котляревського. Кочубинський зазначав: «В этом дневнике отмечалось не состояние погоды или своего желудка.., а почти исключительно то, что имело общественный интерес…»

У професора Бодянського вчився вихідець з Болгарії, відомий історик і етнограф Марин Дринов (1838-1906), який закінчив Московський університет у 1865 р. З 1873 р. Дринов працював на кафедрі слов’янської філології історико-філологічного факультету Харківського університету. 1876 року завершив докторську дисертацію «Південні слов’яни і Візантія в Х столітті», наступного року на деякий час поїхав до Болгарії, де обіймав посаду міністра народної освіти та духовних справ. Після повернення 1879 р. до Харкова продовжував наукову і педагогічну роботу в універ-ситеті. 1890-1897 рр. очолював Харківське історико-філологічне товариство. В 1898 р. Дринова обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, він був членом майже всіх існуючих тоді у слов’янських країнах академій наук і наукових товариств. Засновник Болгарської академії наук та історичної науки в Болгарії, школи болгаристів. На історичному факультеті Харківського університету існує меморіальна аудиторія імені М.Дринова¹.

В 50-х рр. Бодянський активно листувався зі своїми друзями та колегами за кордоном, отримував від них свіжу інформацію про наукове, літературне і культурне життя західних і південних слов’ян. У ті часи така інформація в Москві мала велике значення і, дякуючи Бодянському, ставала надбанням учено-літературної спільноти. Це стосувалося й специфічних наукових проблем. Наприклад, у травні 1856 року попечитель Московського учбового округу Євграф Ковалевський запитав у Бодянського «нет ли ещё чего нового о глаголице, составляющей теперь предмет постоянных толков между учёными». Той відповів одразу, ніби спеціально готувався: «Я сказал, что имею письмо от Шафарика², полученное только на днях, в котором извещает меня о скором издании открытых находок, прибавив, что эти последние, по ближайшем рассмотрении Ганкой, оказываются почти 2-мя веками молоде; потому любопытно знать, что на это скажет Шафарик. Равным образом, и грамотка глагольская, найденная недавно с годом 1013-м, оказывается тоже позднейшей, именно 1313 года (как извещает меня из Вены М.Ф. Раевский в письме от 8-го, полученном 25 мая³, справлявшийся о том у самого Кукулевича в Загребе)».

Навіть один цей приклад свідчить, що Бодянський знаходився в гущі слов’янознавчих наукових інтересів і проблем.

_________________________________

¹ Докладніше див.: В.А. Жебокрицький. Листування М.С. Дринова з О.М. Бодянським // Питання історії та культури слов’ян. Частина 1. — К.: Видавництво Київського університету, 1963.

² Йшлося про лист П.-Й. Шафарика до Бодянського від 18 травня 1856 року Опубліковано в кн.: Письма П.-Й. Шафарика к О.М. Бодянскому (1838—1857). — М., 1895. С. 217—218.

³ Лист М.Ф. Раєвського до Бодянського від 8 травня 1856 року див. у кн.: Протоирей Михаил Раевский в своих письмах к О.М. Бодянському. — М., 1884. С. 15-16.

«Ця книга поповнила сучасну історичну літературу»


Після розповіді про щиру присягу цареві хочу нагадати абсолютно протилежні вчинки Бодянського, а саме: в роки поетового заслання московський професор Осип Бодянський переписав з якогось джерела початок невиданої тоді ще Шевченкової містерії «Великий льох» (рядки 1 — 174), тобто розділ «Три душі». Згадаймо, які саме рядки переписував потай законослухняний і вкрай обережний Осип Максимович. Три пташки — три людські душі розповідали про те, за що їх «в Рай не пускають».

Перша:

...Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!

Друга душа:

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила...

Третя душа каралася за те, що маленькою всміхнулася Катерині II:

Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця —

Лютий ворог України,

Голодна вовчиця!..

Професор університету, який присягнув цареві й служив йому, затамувавши подих, переписував антицаристські, осердні поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка про митарство душ, покараних Богом за мимовільні, несвідомі, але страшні гріхи перед Україною. Три болісні душі, які уособлювали в Шевченковій містерії високу національну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II — злилися з професорською душею й назавжди поселилися в ній. Уже чую пуританські голоси тих, які мені рішуче заперечують, упевнено звинувачуючи Бодянського в тому, що насправді він і не збирався нести хрест, який узяв на свої плечі наш національний геній. Але у кожного — свій хрест. І не судіть, то й не судимі будете.

На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового «Великого льоху», було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії, українця Осипа Максимовича Бодянського, бо наодинці з Тарасом Григоровичем Шевченком він грішною душею своєю все-таки приєднався до поетової незламної віри в те, що

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..


Пам’ятатимемо, що рукою Бодянського були також переписані невидані в ті часи поема «Кавказ», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», вірші «Гоголю», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте...» та інші поетові твори.

Не секрет, що важливою передумовою Шевченкового інтересу до московського професора була широка ерудиція вченого в історичній галузі. Шевченко знав, а то й інтуїтивно відчував зростання наукового потенціалу Бодянського, який щоденно працював з історичними документами. Через десять років після їхнього знайомства, наприкінці 1854 року, Імператорська Петербурзька Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом. Цей історичний факт досі не привертав належної уваги, тому нагадаю, що серед близьких поетових знайомих Бодянський був єдиним, кого удостоїли високого наукового звання ще за життя Шевченка. Максимович став членом-кореспондентом аж у 1871 р.

У 1855 р. вийшла в світ книга Бодянського «О времени происхождения славянских письмен», і в квітні вчений захистив по цій темі докторську дисертацію. В грудні 1857 року, коли Шевченко знаходився в Нижньому Новгороді, Бодянський передав поетові свою книгу. Записав у себе ретельно: «”О времени происхождения славянских письмен”, — Т.Г. Шевченку, в Нижнем (через Варенцова)». Шевченко в свою чергу відзначив у щоденнику 10 грудня: «Из Москвы Варенцов¹ привёз мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу «О времени происхождения славянских письмен» с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен Осипу Максимовичу за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу».

Висока й щедра оцінка праці Бодянського, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням його докторської дисертації, подібної фундаментальної праці у вченого більше не було. Нагадаю, що ця книга Бодянського знаходилася у власній бібліотеці Шевченка.

______________________

¹ Варенцов Віктор Гаврилович (1825—1867) — російський педагог і фольклорист, приятель М.І. Костомарова. В листопаді-грудні 1857 року їздив до Петербурга і Москви, де виконав деякі доручення Шевченка.

Між іншим, український поет дуже тонко відчув те, що говорили відомі славісти про цю книгу¹, а саме: «Заглавие её далеко не выражает всего богатства содержания: это огромный сборник всякого рода историко-литературных и палеографических заметок и исследований по различным вопросам…» Більше того, Шевченко сприйняв монографію Бодянського як явище «історичної літератури». Хоча Бодянського було обрано членом-кореспондентом Академії наук в галузі «російської мови й словесності», найперше він був істориком і публікатором документів. Ще молодим, у праці «О народной поэзии славян» Бодянський сформулював своє кредо: «Истинный историк обязан представить нам в своём дееписании народ таким, каким он был на самом деле, показывая постепенно как в известном веке выражал свои мысли и чувствования, как те и другие в нём развивались, каков его общий характер, в чём он сходствует и в чём отличен от своих соседей, одноплеменников и иных народов. Такому историку песни могут служить важнейшим и надежнейшим руководством и пособием: в них народ сам себя изображает со всем тем, что ни относится к нему».

Осип Максимович Бодянський був істориком, який прагнув через народне слово, через народну пісню відтворювати історію слов’ян. Справді, вчений показав себе глибоким і допитливим дослідником, що грунтовно розглядав свою тему в контексті історичного розвитку. Чого


__________________________

¹ Скажімо, Максимович писав Бодянському: «Детище ваше — богатырское; честь и слава за него вам на все века, на все краины славянские! Жертву тучную возложили вы на алтарь славяноведения… От души и сердца приветствую вас с окончанием вашего, поистине сказать, почтенного и достойного труда! А с тем вместе не скрою грусти, невольно пробуждающейся при подобном огромном, добросовестном труде, грусти за жизненную силу, ценою которой добываем мы такие труды — а для кого, для чего? будут говорить щелкоперы, уж конечно, не для них, а для избранных служителей и поклонников истины, для утоления собственной любви к ней и жажды по ней, с которыми и родимся».


вартий тільки початок цієї праці: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься и самой даже неповоротливой, самой рассеяной голове».

Хай би ці слова послужили гідній підготовці до 200-річного Шевченкового ювілею.


Михайло Щепкін: «Пришліть у Москву на моє ім’я»


«От щира козацька душа!»


Шевченко не бачився з Щепкіним із 1845 р., у період поетового заслання вони навіть не листувалися¹. Прізвище артиста вперше згадувалося в Шевченковому листі до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 року: «Чи старий Щепкін ще живий?² От щира козацька душа! І молода, як у дитини³. Чи не пишеш йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину».

Йшлося про вже згаданий нами вірш «Заворожи мені волхве…», рукописний список якого під назвою «Пустка» Михайло Щепкін подарував Якові Кухаренкові під час його перебування в серпні 1856 року в Москві. 18 грудня 1856 року Кухаренко повідомив Шевченка: «В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”»⁴.

________________________________

¹ Михайло Мочульський свого часу написав: «Коли життя Шевченка на засланні плило важко, серед мук, наруги та розпуки, життя Щепкіна в Москві плило легко, серед оплесків, пошани та тріумфів». І хоча Щепкінова московська доля не була такою вже легкою й суціль тріумфальною, певно, що вона не йшла ні в яке порівняння з поетовою долею в засланні.

² Інформація, яку мав Шевченко, свідчила про те, що Щепкін живий, але Тарас Григорович, мабуть, пам’ятаючи про вік артиста, і в серпні 1857 року писав, що в Москві побачиться з Щепкіним, «якщо він жив».

³ 21 грудня 1857 року поет записав у щоденнику: «…Весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». Ці точні Шевченкові спостереження про душевну молодість немолодого Щепкіна підтверджується численними свідченнями не тільки тих людей, котрі його добре знали, але й тих, які зустрічалися з артистом мимохідь чи ненадовго. Скажімо, Павло Третьяков, який замовив портрет Щепкіна художнику Миколі Неврєву, писав зі слів художника за рік до смерті артиста: «…Вон он теперь малюет с него и в восторге от этого знаменитого старца. Окрепший временем рассудок его, юношеский жар артистической натуры, страстная любовь к искусству нисколько не пострадали от старости…»

Згадуючи про лист Кухаренка, Тарас Григорович записав у щоденнику 13 червня 1857 року, що той у Москві «познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения».

Насправді назва «Пустка» — не Шевченкова. Скоріше за все, саме Щепкін так назвав цей твір, зважаючи на те, що в ньому є образ хати-пустки¹.

Боюся ще погорілу

Пустку руйновати

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

З цілющою й живущою

Дрібною сльозою.

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату.

І витопить, і нагріє

І світло засвітить…


Микола Стороженко вважав, що в цій поезії Шевченко звертався до Щепкіна, бо його душа видавалася йому самому покинутою пусткою. Він довіряв артистові своє горе і відчував полегшення, наснажувався бадьорістю й надією, що випливали зі світлої природи Щепкіна. Михайло Мочульський препарував поезію до кількох сухих тез: «а) Ти (Щепкін. — В.М.) кермуєшся розумом, а я чуттєм. б) Через твій розум я втратив надію, але серце поверне її мені. в) Прийде натхнення, і я творитиму пісні. г) Може діждуся, що мої задушевні ідеали здійсняться бодай у дрібній частині»².

Як би там не було, поезія «Заворожи мені, волхве…» відобразила не лише теплі, дружні, довірливі почуття Шевченка до Щепкіна, а й болісні роздуми поета про життя. Темою прощання з ілюзіями молодих років та

________________________

¹ Згадка про «хату-пустку» зустрічається в повісті «Варнак»:

«— …Разве у тебя хаты нет?

— Есть, дядюшка, только пустка…»

² Мочульський Мих. Михайло Щепкін і Тарас Шевченко. С. 242.


соціального прозріння поета «Пустка» перегукується з написаним раніше віршем «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» й передує поезії «Три літа», де ця тема набуває виразного антицаристського спрямування.

У щоденнику педагога М.Соколова є згадка про те, що він слухав поезію «Пустка» у Щепкіна в липні 1856 року: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочёл стихи Шевченки... Эти стихи, с горячим чувством, тронувшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семёновичем, — “Пустка”». Знайомий Шевченка Василь Погожев на початку лютого 1858 року повідомляв поета із Володимира, що проїздом у Москві зустрівся з артистом: «...Достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей “Пустки”. Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочёл эту “Пустку”. Он прослезился, и мы все прослезились… Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения “Пустки”».

В цих неминучих сльозах артиста при читанні Шевченкового вірша втілилися не стільки сентиментальність і емоційність літнього Майстра (плакали ж усі, хто його чув), скільки щира й глибока любов до друга та його геніальної поезії¹. Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «…Он легко плакал, но слезы его никогда не были пустой чувствительностью: если Щепкин над кем-нибудь плакал — это значило, что он собирается утереть слёзы того, над кем плачет».


______________________

¹ Нагадаю Щепкінові слова до Гоголя з листа 1847 року: «Да, я молод ещё, хотя мне и без году шестьдесят, я ещё восторгаюсь сильно, сильно увлекаюсь, даже до излишества…» Так само молодим на сильне захоплення залишався постарілий Михайло Семенович і через десять років, тим більше, що йшлося про Шевченків вірш, якраз йому присвячений!

Цікаво, що й у той час поет не знав, про який його твір йдеться. 10 лютого він записав у щоденнику: «В.Н. Погожев пишет из Владимира, что он на днях виделся в Москве с М.С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою “Пустку”. Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз». Наприкінці 1858 року Михайло Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш «Пусткою». Олександр Афанасьєв¹, який у своїх працях використовував український фольклор, згадував: «С каким задушевным чувством читал он (Щепкін. — В.М.) его “Пустку”!» Проте не лише «Пустка»² супроводжувала часту згадку Щепкіним свого друга Шевченка в московських інтелектуальних сферах. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні писав, що Щепкін читав й інші вірші українського поета. Донька письменника Сергія Аксакова Віра Аксакова в лютому 1858 року писала в Петербург своїй подрузі Марії Карташевській, що Щепкін порадував їх «чтением новых прекрасных малорусских стихов Шевченко». Ми якось мало акцентуємо важливу думку, сформульовану ще в 1920 р. відомим істориком театру Миколою Ефросом: «Щепкін перший зробив ім’я

_______________________________

¹ Афанасьєв Олександр Миколайович (1826-1871) — історик, фольклорист, літерату-рознавець, друг Михайла Щепкіна. В 1849-1862 рр. працював у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ. У цей період займався виданням пам’яток усної народної творчості. В 1855-1863 рр. вийшло вісім випусків «Народных русских сказок», які здобули широке визнання. В 1865-1869 рр. побачила світ тритомна праця Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Разом із сином Щепкіна Миколою Михайловичем видавав журнал «Библиографические записки», який надовго визначив тип подібних періодичних видань. Газета «Литературный отдел Московских новостей» писала 25 березня 1858 року: «Начало издания “Библиографических записок” — явление чрезвычайно радостное для любителей русской литературы... Перед нами не только сборник библиографических известий, но собрание любопытных материалов, запас чтения, занимательного даже и не для библиографов-специалистов».

Шевченко познайомився з Афанасьєвим у Москві 12 березня 1858 року.

В опису книг, що залишилися після смерті поета, знаходимо книгу Афанасьєва «Что было на сердце» (1855) з написом автора, а також книгу «Русские легенды», видану Афанасьєвим у 1859 р.

² Навіть у книзі «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882) Михайло Чалий називав цей вірш «Пусткою».