Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Чому Бодянський не супроводжував Шевченка?

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Звістку цю привіз Шевченко»


Очевидно, що під час розмови з Бодянським Шевченко дізнався від нього про роботу братів Осипа і Федора Бодянських над збіркою українських народних пісень, бо розповідав про неї у Петербурзі. Олександр Лазаревський у згаданому листі писав: «Особенно порадовались, что наконец знаменитый Ваш сборник увидит свет; весточку эту привёз сюда п[ан] Шевченко» (Виділено мною. — В.М.).

Друзі та знайомі Бодянських уже давно знали про підготовку ними пісенного збірника, до публікації якого Осип Максимович все ніяк не міг приступити, хоч і мав під началом журнал — «Чтения». Передусім, про це вже давно було відомо саме Шевченкові, адже ще в липні 1844 року Бодянський написав йому, що збирається «печатати… свій запас наських пісень». Відсрочку вчений пояснював завантаженістю роботою, від якої голова ходуном: з одного боку, кафедра, де всякий крок треба самому

______________________

¹ Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 1. 1841—1850. С. 246.

² РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 1.


прокладати, а з другого — Товариство зі своїм журналом, який усією своєю вагою лежить майже на ньому одному.

Втім, коли Пантелеймон Куліш запропонував Бодянському передати йому зібрані братами пісні, той відмовив, і Куліш писав Осипу Максимовичу в вересні 1846 року: «Отказ ваш в сообщении мне песен не только не огорчает меня, но восхищает. Печатайте! (Только, ради Бога, отмечайте, где какая песня записана и не составляйте из двух одной)». Активно підтримував Бодянського і Михайло Максимович, який, зокрема, писав: «Я слышал, что и вы тоже собираетесь издать всего южно-русского народа песни… Славно, помогай Бог!.. Известите меня, скоро ли вы приступите к изданию и с какого отдела писем начнёте? Вам, как славянисту, хорошо бы начать обрядными песнями, колядками и проч., проясняя при этом своим комментарием мифологическую и другую сторону славянорусскую»¹.

У 1846 р. письменник і вчений Яків Головацький, якому Бодянський ще минулого року надіслав до Львова «Кобзар» і «Гайдамаки» Шевченка, вже вдруге повідомляв Осипа Бодянського, що він готовий передати до його великого збірника свої пісенні записи. Вирішивши нагромаджувати свій пісенний матеріал, Осип Максимович разом з тим не став затримувати готову збірку пісень, передану Головацьким, і почав друкувати її в «Чтениях» 1848 р., але тут уже завадила відома нам «флетчерівська історія». Між іншим, обережний і досвідчений Бодянський поступив мудро: «А чтобы помещение песен в издании Исторического общества и притом песен, хотя и русских, но не Руси Московской, не могло возбудить каких-либо толков и пересудов, то


____________________

¹ Максимович М. Листи. С. 35.


я предпослал, прежде всего, собрание песен великорусских, принадлежащее Петру Васильевичу Киреевскому…»¹. Дуже цікавий і яскравий штрих до умов, за яких Осип Максимович друкував українські джерела. Зауважу, що з зібрання Киреєвського він опублікував насамперед твори напівцерковного походження, так звані «духовні вірші», тобто найменш цінну частину, але найбільш вигідну з огляду на цензуру.

«Були й інші, ще важливіші причини, що спонукали О.Бодянського підійти з особливою відповідальністю й сумлінністю до задуманого ним видання українських народних пісень, у якому передбачалось врахувати найбільшу кількість варіантів (“різнослів’я” за термінологією О.Бодян-ського). Потреба саме в такій збірці зумовлювалася станом української фольклористики середини ХІХ ст., зокрема браком узагальнюючих видань, що охоплювали б першоджерельний пісенний матеріал усіх жанрів з усієї етнографічної території»². Такий підхід робить честь Бодянському, котрий як ніхто відчував потребу в грунтовному, науково забезпеченому виданні українських народних пісень, вільному від випадкового й сумнівного матеріалу, від перекручень і неточностей.

Далі Бодянський продовжував примножувати пісні й варіанти для задуманого зібрання і не втрачав надії випустити його в світ. У його документах нерідко зустрічаються підтвердження цьому. Скажімо, в щоденнику Бодянського за грудень 1849 року є запис про зустріч з Гоголем 21 грудня, в ході якої «разговор перешёл к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему и который

______________________

¹ Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849-1850 гг. // Русская старина, 1888. Т. 60. С. 402.

² Дей О.І. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських. В кн. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К.: Наукова думка, 1978. С. 28-29.


намеревался помещать в “Чтениях…”» 1 листопада 1852 року Бодянський занотував в щоденнику: «В проезд свой в Петербург из Малороссии П.А. Кулиш отдал мне все свои списки малороссийских песен на отдельных листиках из печатных сборников. Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 назад сделал для себя точно также и из одного с ним источника». В червні 1853 року Куліш знову заїхав до Бодянського: «хвалился очень удачной поездкой, где собрал довольно неизвестных доселе «Дум» у одного бандуриста-шута Черниговской губернии, Сосницкого уезда, и подарил их мне…»

З того часу багато води спливло до зустрічі з Шевченком, але збірник ще не вийшов. На початку 1857 року Бодянського по-дружньому картав Максимович: «Да скажите на милость, для чего держите вы под спудом… песни?.. Живи я в Москве, и моё не осталось бы доселе в затворе»¹. Утім, сам Бодянський вважав, що народні твори ніколи не втрачають своєї ваги: «Я не раскаиваюсь, что по сю пору не видал ещё ни песен, ни пословиц: когда подумаю, в каком виде явилось бы то и другое 10-ть лет тому назад, и в каком теперь — слава те Христе!» Він не каявся, що досі не видав ще ні пісень, ні прислів’їв: коли подумаю, в якому вигляді з’явилось би те й інше десять років тому, і в якому тепер — слава тобі Христе! Звичайно, життя людське яко квіт польний, але живий живе й гадає.

За спогадами сучасників, у зібранні братів Бодянських нараховувалося близько 8 тисяч пісень. Між іншим, три пісні були надіслані Михайлом Драгомановим для журналу «Житє і слово» і збереглися в архіві Івана Франка. Одна пісня була переписана Драгомановим, а дві — Лесею Українкою. Крім того, Бодянський зібрав

____________________

¹ Максимович М. Листи. С. 46.

понад 1,5 тисяч прислів’їв, «совсем приготовленных к печати»¹.

За життя Бодянського збірка так і не побачила світ. А видана була у Києві аж 1978 р. до 170-річчя з дня народження і 100-річчя з часу смерті Бодянського та в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів. Мені довелося взяти участь в організації та роботі цього з’їзду, і я пам’ятаю, з якою увагою поставилися зарубіжні українці до книги, що вийшла в світ якраз перед славістичним форумом чималим тиражем — 8 тис. примірників.

Збірці передувала вже цитована вище глибока й грунтовна передмова Олександра Дея «Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських», у якій зроблено висновок, що спадщина братів Бодянських «є багатим внеском в науку про народну творчість». Про самого Осипа Бодянського було зазначено: «...Можна без перебільшення сказати, що О.Бодянський був на свій час одним із найвидатніших знавців слов’янських пісень, висловив багато власних думок про них і оригінальних спостережень. Особливого значення заслуговує його цінний внесок у справу збирання, дослідження та видання української народної пісенності».


«Про мого брата Федора Максимовича…»


У розмові з Бодянським 18 березня Шевченко почув про його молодшого брата Федора. Коротко познайомимося з ним і ми.

Бодянський Федір Максимович народився на чотири роки пізніше, в 1812-му. Разом із Осипом Максимовичем навчався в духовній семінарії, яку закінчив у 1834 р. Того ж року за порадою і підтримкою старшого

___________________________

¹ Четыре письма О.М. Бодянского. 1855-58 гг. // Киевская старина, 1889. Т. ХХVІІ. С. 447, 448, 449.


брата поступив у Київський університет, де слухав лекції Михайла Максимовича, який щойно став ректором університету. Ці лекції та особисті контакти з Максимовичем, встановлено дякуючи знову-таки братові, збудили й підтримували інтерес його до народної творчості.

В березні 1838 року Михайло Максимович повідомляв Осипа Бодянського про його брата, який закінчував університет:

«Теперь начав речь с вами, скажу следующее о ближайшем к вам, о брате вашем: он кончил экзамены и получил свидетельство и степень учителя. Попечитель мне обещал поместить его, включенного уже в кандидаты, но сказал, что этого никак нельзя прежде окончания курса, т.е. прежде лета, ибо тогда только последует переборка и проч. в округе. Брат ваш жил на Подоле, ожидал по письму своему лошадей от отца и на праздники поехал в Васильков. По его желанию, согласно с вашим, я дал ему до сих пор только 20 рублей. На первом экзамене он было совсем сбился, кажется, от конфузии, но мы не зачли этого и экзамен потом кончился успешно. Узнав его ближе и зная ваши участливые преднамерения, скажу вам, как и предполагал, что не столица его удел, и что звание уездного учителя есть настоящая для него карьера, и с вашей стороны помощь для него должна быть больше материальная, т.е. денежная: sic!»

Отримавши звання «вчителя російської мови в повітовому училищі», Федір Бодянський працював за фахом, у тому числі в Лохвицькому і Лубенському училищах. Осип Максимович усе життя підтримував свого брата, який залишився його повпредом в українській землі, в основному це стосувалося служби Федора Максимовича. Відомо, що, ледве познайомившись із Кулішем, який наприкінці 1846 року відправився в Україну, Бодянський просив його поклопотатися про брата перед Михайлом Юзефовичем (1802-1898) — помічником попечителя Київського навчального округу. Куліш повідомляв 9 січня 1847 року: «Пан Юзефович ісказав, що за тим не можна теперечки перевести Вашого брата на друге місце, що там учитель має свій двір і оселю; дак жаль зруйновати чоловіка; а скоро лучиться, зараз переведе».

З часом Федора Бодянського таки було переведено старшим учителем у повітове училище в Прилуки, але брат у Москві не заспокоївся і 16 березня 1851 року написав листа Юзефовичу з проханням зробити Федора Максимовича штатним наглядачем цього закладу. Наступного року той виконав прохання московського професора.

Бодянський турбувався про брата ще й тому, що не хотів залишати без нагляду хоч який «маєток» і таке-сяке «гетьманське майно». В архівному формулярному списку чиновника Федора Бодянського виясняємо, про що власне йшлося: «У матери его родовое имение: 6 душ мужского пола, земли: пахотной, сенокосной, лесной и усадебной примерно до 95 десятин; благоприобретённой земли пахотной и болотистой до 10-ти десятин. Дом деревянный и недвижимое имение находятся в местечке Варве Лохвицкого уезда»¹.

Коли батько Бодянського залишився без роботи, а мати хворіла, син оголосив 31 березня 1846 року: «Пока станет меня, дни ваши, любезнейший батюшка не увидят нищеты и горя. Беру всё на себя, как заботу о вашем насущном, так равно и уплату ежегодно подушного на крестьян матушки».

Після смерті матері в 1853 р. Осип Максимович написав молодшому братові лист-довіреність:


___________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 123, арк. 33.


«После смерти родной матери нашей дворянки Бодянской осталось недвижимое населенное имение — деревня, состоящее Полтавской губернии Лохвицкого уезда… Означенное имение по праву наследства должно перейти к нам братьям, а меж нас я, по чину своему, получаю предоставленное законом право владеть населёнными недвижимыми имениями. Законом же установлен ввод во владение наследственным имуществом, к которому я по обстоятельствам до сих пор не приступал ещё и теперь, по службе моей в Императорском Московском университете сам лично этого сделать не могу. Поэтому я прошу Вас, любезный брат, представить в надлежащие присутственные места необходимые документы с просьбой о вводе меня во владение деревней… Во всём, что касаться будет до утверждения меня в наследственных правах деревни действовать так, как бы я сам действовал…»¹.

Отже, Осип Бодянський вступив у володіння маєтком і шістьма кріпосними душами. З того часу, знаходячись у Москві, він не втрачав контроль за ситуацією в маєтку, безпосередній нагляд за яким здійснював Федір Бодянський. Принаймні, в архіві збереглися документи, що свідчать, як глибоко вникав професор у сільськогосподарські справи². Молодший брат представляв у Москву зошити зі своєрідними планами робіт на цілий рік, один із них називався: «Памятная тетрадь по экономии Осипа и Федора Бодянских на 1864 год». В зошиті були розписані конкретні роботи «в лето 1864 г.», прізвища людей, які їх виконували, вартість робіт і т.ін.

__________________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 13, арк. 47 зв.

² Якось у травні 1850 року Бодянський розмірковував про родючість малоросійських земель. Його співбесідник Сергій Шипов зауважив, що найперше господар землі має встановити, що вигідно вирощувати, затим організувати виробництво. Бодянський занотував: «Но малороссийские помещики почти все ни о чём этом не заботятся».

У листах до брата Бодянський обговорював важливі питання управління маєтком, закликав економити кошти, зважувати рішення. Характерний приклад. Якось Федір Максимович повідомив, що їх селяни просять виділити їм садибу, і Осип Максимович відповів, що, можливо, приїде сам додому: «Тогда потолкуем об отведении усадьбы крестьянам… Надо всё это устроить, чтобы ни нам, ни им не было обидно». Втім Осип Максимович рідко від’їжджав із Москви, не пускали професорські турботи, робота в «Чтениях», а то й нестача грошей: «Боюсь только одного, то есть карманных препятствий, которые одни меня так долго держат на цепи и не пускают никуда из Москвы, а тем пуще в нынешнее дорогое предорогое время»¹.

Правду кажучи, Бодянський і не збирався скільки-небудь надовго покидати Москву, але він був людиною, яка завжди пам’ятала про «чорний день», та й відчуття того, що в Україні є притулок, місце, де можна перебути якийсь час чи взагалі сховатися, гріло в Москві його «запорозьку душу»². В атестаті заслуженого професора Московського університету, складеному в 1868 р., зазначалося: «Имеет имение». В іншому подібному документі тих часів написано докладніше: «Имеет: Полтавской губернии Лохвицкого уезда землю, населённую временно-обязанными крестьянами, доставшимися по наследству от матери»³. Тож і Федір Максимович вікував вік удома значною мірою з ініціативи старшого брата. Бо ж інакше Бодянський таки б «перевів його в Москву». Якось у листі до Пантелеймона Куліша він писав: «...Коли вже


_____________________________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 62, арк. 265 зв.

² В листі до брата в березні 1858 року писав: «Авось даст Бог мне возможность грядущим летом вырваться мне из Москвы на родину, в июне или же июле, хоть недельки на две».

³ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 35, од. зб. 139, арк. 3; оп. 37, од. зб. 827, арк. 9.


переселяться, то переселяться у столицю, Земляче... У столиці ніхто ще ніколи не загинув: рано-пізно, а все-таки можна куди-небудь попасти, хоча в підсусіди; воно ж тутечки і є з ким душу одвести, — чи то у мові, чи то за книжкою якою, за що не треба і грошенят своїх платити; аби б тільки була хіть до читання, нанесуть стільки добрі люди, що ходором голова заходить од їх ласки».

Та ці сентенції не стосувалися молодшого брата, який впродовж 20 років аж до смерті своєї в 1873-му, наглядав за «нерухомим майном». А після цього Осип Максимович передав у Варву довіреність на управління маєтком його дружині Любові Бодянській. Крім того, він виплатив усі Федорові борги¹.

Іван Франко якось писав, що Пантелеймон Куліш у поемі «Куліш у пеклі» «говорить про Бодянського з заїлою, безтямною ненавистю, виводячи його як захланного грошолюба з мішком грошей на шиї. Ну, здається, чим-чим, а грошолюбством годі докоряти Бодянському...»². В опублікованій поемі зустрічаємо чимало несправедливого навіть стосовно Тараса Шевченка, проте Бодянського Куліш грошолюбом не називав. Більше того, він вважав його «праведником науки» і в «дописках» до своєї химерної поеми величав Осипа Бодянського «безплатним трудолюбцем», маючи на увазі, що за секретарство в «Чтениях» той не отримував «ніякої плати»: «Безсребреник був Ісько Материнка, не стяжатель...»³. Втім, у Франкових словах приваблює те, з якою рішучістю захистив Іван Якович Осипа Максимовича.


___________________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 121, арк. 147.

² Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Т. ХVІІ. С. 417.

³ Пантелеймон Куліш. Твори в двох томах. Т. 2. С. 683, 684.


«Не можна видумати те, чого немає»


Тепер ще один сюжет, якого можливо торкнулися в розмові про «слов’ян узагалі» двоє друзів. Бодянський міг розповісти поетові про ідею створення благодійного комітету з метою підтримки слов’ян, які приїжджали в Москву для здобуття освіти та іншої допомоги. Про «Общество вспоможения славянам южным» якось ішлося в щоденнику Бодянського влітку 1857 року. Принаймні, саме в 1858 р. з ініціативи професорів Московського університету Осипа Бодянського, Федора Буслаєва, Сергія Соловйова і Михайла Погодіна такий комітет розпочав у Москві свою благодійну роботу. Щоб заробити для цього гроші професори університету читали численні публічні лекції¹. 30 квітня 1858 року Бодянський записав у щоденнику, що було влаштовано збори с участю Кошелєва, Хомякова, Погодіна та ін., на яких зібрали гроші «для вспоможения болгарам вообще». Ця робота велася в руслі створення в Росії після Кримської війни 1853-1856 рр. слов’янських комітетів — громадсько-політичних і благодійних організацій, що діяли аж до початку ХХ століття².

На час зустрічі з Шевченком п’ятдесятирічний Осип Бодянський був у зеніті творчих сил і можливостей. Цікавим підтвердженням його авторитету як редактора «Чтений» й українознавця навіть у високих офіційних колах свідчить епізод, записаний ним у щоденнику 9 травня 1858 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви. Йдеться про те, що на початку травня у місто прибув новий міністр освіти Євграф


_______________________

¹ Див. Краткий очерк о деятельности (1858-1868) Славянского благотворительного комитета в Москве. — М., 1868.

² Докладніше див.: Никитин С.А. Славянские комитеты России в 1858-1876 гг. — М., 1960.


Петрович Ковалевський¹, і 9 травня в Московському університеті відбулася зустріч з ним. Тепер читаємо у Бодянського:

«Мая 9-го 1858г. Пятница. В половине 12-го явился новый министр в залу актовую круглую старого университетского здания. Я, по обычаю, стоял позади всех у окна, недалеко от кафедры; однако он пробрался ко мне, взял за руку, долго жал, спросил, каково идут “Чтения”, на что сказал я: “Плетемся по маленьку”. И потом, возвыся голос, он сказал: “Я имею к вам большую просьбу. Одна высокая особа просила меня узнать, нет ли печатного полного словаря для Малороссийского языка. Мне в Петербурге указали на вас, т.е., что лучше всего это может сказать мне Бодянский. Нет ли такого?” – “Нет”, – отвечал я. – “Однако же, подумайте”. – “Тут и нече го думать, да и выдумать нельзя того, чего нет”, – повторил я».

Можна не сумніватися, що цю коротку розмову було записано Бодянським слово в слово, неправди й неточності професор не любив, тим більше в щоденнику. З неї випливає, що вченого-славіста добре знали не тільки в Москві, а й у Петербурзі, а він тримався, по-можливості, незалежно і знав собі ціну. В його відповідях навіть тамується професійна зверхність над міністром освіти, який не знає елементарного — про відсутність в Росії словника української мови. Та якби Бодянський був справді повністю незалежним, то він, мабуть, сказав би: «Читайте Шевченка, коли хочете відчути українську мову».

У березні 1858 року Шевченко зустрічався з Бодянським один раз і наодинці. Проте значення цієї вечірньої зустрічі важко переоцінити. Шевченко напевне подякував професору, який не забув його у важкі


______________________-

¹ На початку 1859 року Ковалевський, до якого звернувся Шевченко, дав згоду на друк «Кобзаря», що побачив світ через рік.


роки заслання. Та найголовніше поет, як і в попередні зустрічі, отримав від історика в акумульованому вигляді величезний обсяг інформації, такий потрібний для нього, роками відірваного від України. Бодянський занурив Шевченка в новітні публікації з історичної тематики, розповів про свою дослідницьку роботу в україністиці.

Ніхто інший, навіть Максимович, не був заряджений українським духом так, як Бодянський. Якщо у Олександра і Олени Станкевичів Шевченко міг «весело, попросту побалакати про Малоросію», а в родині Сергія Аксакова відчути «щиру сердечність у ставленні до Малоросії», то тільки в Бодянського поет міг «наговоритися досхочу про слов’ян і про земляків особливо».


Чому Бодянський не супроводжував Шевченка?


Після зустрічі 18 березня Шевченко й Бодянський більше не бачилися. Тобто практично все перебування Шевченка в Москві пройшло без участі Бодянського. Чому професора не було поруч із поетом і артистом? Не виключено, що Бодянський продовжував хворіти. Траплялося, що недуга раніше й пізніше надовго запирала його вдома. Скажімо, він тяжко хворів у 1843 р., а влітку 1853 року почувався так погано, що не виходив із дому майже місяць. В травні 1867 року через хворобу Бодянський не зміг узяти участь у Першому всеслов’янському з’їзді, що пройшов у Москві (!). Він приготував «Речь к славянам в Москве», яку потім опублікував у «Чтениях»¹, а в примітці було зауважено: «По болезни сочинителя не была сказана».

_______________________

¹ Бодянский О. Речь к славянам в Москве // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1867. Апрель—июнь. Книга вторая, 1867. С. 161—165.


Траплялися й інші тривалі відсиджування вдома, скажімо, в 1874-1875-х рр., як стало відомо з листа Бодянського до Погодіна (21 квітня 1875 року), він хворів майже півроку: «Я тоже с конца ноября только один раз выходил на свет Божий, да сегодня во второй». До того ж, Бодянський завжди боявся простудитися («днём при всём желании и осторожности невозможно избежать простуды»). В щоденниковому запису від 21 травня 1853 року він сам собі пояснював, чому напередодні не пішов, як завжди, ввечорі до Шипова: «Потому что вчера был почти весь день дождь, а вечером довольно свежо». Що ж говорити про сльотавий березень 1858 року, коли можна було ще й промочити ноги в брудній каші з талого снігу...

Може, Бодянський був мало знайомий зі Щепкіним? Справді, так можна подумати, прочитавши найсолідніші праці про видатного артиста¹, в яких ім’я Бодянського навіть не згадується. Це — несправедливо й ненауково. Бодянський не був завсідником у Щепкіна, не входив до найближчого кола його друзів, але вони були добрими знайомими.

На доказ, передусім, зішлюся на Шевченка, який ще у вересні 1845 року просив через Андрія Козачковського, щоб саме Бодянський взяв у Щепкіна рукопис його поеми «Слепая». Крім того, наводжу невідомі архівні документи. Скажімо, в листі Степана Шевирьова до Бодянського від 7 травня 1853 року читаємо:

«Почтеннейший Осип Максимович, нашему славному артисту и Вашему земляку М.С. Щепкину мы собираемся дать прощальный обед


___________________________

¹ Михаил Семёнович Щепкин: Жизнь и творчество. В 2-х томах. М.: Искусство, 1984; Записки актёра Щепкина. — М.: Искусство, 1988 та ін.


перед отъездом его за границу¹. Это будет в субботу или воскресенье (о дне уведомим после) в 4 часа в саду или в доме М.П. Погодина, смотря по времени…

Я счел обязанностью известить Вас об этом. Не пожелаете ли принять участие в такой трапезе? В таком случае прошу Вас покорнейше известить меня, чтобы я мог желание Ваше передать М.П. Погодину, которому необходимо знать заранее число участников»².

На той час Бодянський був у напружених стосунках з Погодіним і Шевирьовим, тому, судячи с усього, він не пішов на згаданий обід. Але сам факт запрошення свідчить, що без Бодянського компанію, зібрану на честь Щепкіна, вважали неповною навіть його недоброзичливці.

Бодянський час від часу зустрічався з Щепкіним у своїх друзів Аксакових. Скажімо, 17 травня 1856 року він записав у щоденнику: «М.С. Щепкин, вечерком, у Аксаковых, в разговоре о разных притеснениях, которые были деланы Московским ополчением в Малороссии на пути в Новороссию… рассказал…» и т.д. Характерно, що навіть у розмовах про події Кримської війни друзі неминуче виходили на малоросійські теми.

Ще один важливий факт. У щоденнику Бодянського за 6 липня 1857 року є такий запис: «Возвращаясь с прогулки³, близ ворот своего жилья

_____________________

¹ Михайло Щепкін від’їжджав тоді в Лондон. Згаданий обід відбувся 10 травня.

² ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 94, арк. 44.

³ Прогулянка була життєвим правилом Бодянського. Ще в семінарії він вважав обмеженням особистої свободи ситуацію, коли «прогулянки заборонені». Куліш, який неодноразово бував у Бодянського, згадував: «Працьовитий день свій починав сей праведний подвижник науки рано-вранці прохідною по московських бульварах». В одному з листів Бодянського є такі слова: «…Я по требованию врача, должен был непременно в хорошую погоду вечером, с 5-го по 8-й час выезжать за город подышать свежим воздухом». В щоденнику Бодянського за 26 липня 1857 року зустрічаємо запис: «Я только что возвратился с прогулки и… устал…» Або іншого разу: «Прохаживался на Тверском бульваре» і т.д.


повстречался с М.С. Щепкиным и при нём племянником его, Митрофаном Павловичем Щепкиным (бывшим моим студентом, а теперь магистрантом по политической экономии и статистике)¹, которые сказали, что идут ко мне». Далі Бодянський занотував, що, між іншим, Щепкін розповів історію, як два офіцери вдарили об заклад, чи витримає унтер-офіцер Степанов тисячу палок і не впаде². Втім, значно суттєвішим є запис Бодянського про те, що Щепкін тоді попросив його приїхати на дачу в Петровське-Разумовське до свого хворого сина Дмитра Михайловича, який хотів поговорити з професором про різні питання слов’янської філології³.

Бодянський обіцяв приїхати через три-чотири дні.

В архіві знайшлася записка, написана Митрофаном Щепкіним: «Милостивый государь Осип Максимович! Михаил Семёнович Щепкин просил меня узнать про Вас, может ли он завтра прислать за Вами экипаж, чтобы ехать в Петровское Разумовское, и в котором часу?»⁴.

_______________________

¹ Щепкін Митрофан Павлович (1832-1908) — публіцист і громадський діяч, син професора математики Московського університету Павла Щепкіна, троюрідного брата Михайла Щепкіна. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, де був студентом Осипа Бодянського. Відомий, як знавець московського самоуправління й міського господарства, в цій сфері працював протягом 30 років. У 1859 році був призначений помічником ректора «Московских ведомостей», а потім працював редактором цієї газети. На початку 60 рр. співпрацював з Бодянським, який тоді управляв друкарнею Московського університету. У 1866-1871 рр. — професор Петровської землеробської академії. З 1895 р. за його редакцією виходила 11-томна «Бібліотека економістів», яку видавав Кузьма Солдатенков. Автор чотиритомної праці «Общественное хозяйство города Москвы» (1888-1901) та інших праць з управління та економіки Москви.

² Цей випадок артист описав в «Записках актёра Щепкина», зазначивши, що сам був у чотирнадцятирічному віці свідком такого парі.

³ Дмитро Щепкін був магістром астрономії й одночасно працював у галузі філології, археології, історії мистецтв.

⁴ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 90, арк. 238.

Ця записка була знайдена серед листів до Бодянського, які в «Путівнику по фондах Відділу рукописів Інституту літератури» заявлені, як листи «М.С. Щепкіна 63 (1854—1862, б.д.)». Насправді ці листи належать не видатному артисту Михайлу Семеновичу Щепкіну, а його племіннику Митрофану Павловичу Щепкіну.


Лист було датовано: «1857-й. Четверг». Скоріше за все, він пов’язаний з щоденниковим записом Бодянського 6 липня 1857 року, тобто в суботу. Напевне, після того, як минули обіцяні Бодянським чотири дні, Щепкін у четвер, 10 липня, нагадав йому про запрошення до сина в Петровське-Разумовське¹. Вже тільки згадане свідчить про те, що Бодянський і Щепкін були близько знайомі.

Отже, відсутність Бодянського в той час в оточенні Шевченка й Щепкіна пояснюється не його віддаленістю від артиста. Тоді чим же це можна пояснити? Якби навіть стало відомо, що Бодянський справді не міг супроводжувати Шевченка через свою хворобу, цим поясненням ми задовольнитися не могли б, адже були й інші вагомі причини відсутності професора поруч із поетом у кожному конкретному випадку. Без їх з’ясування ми не зрозуміємо вповні характер Осипа Максимовича та його життєві принципи, поведінку.

Нам уже немало відомо про характер Бодянського, додамо хіба-що характеристику, зроблену його учнем Олександром Кочубинським:

«Упрямо-точный до смешного (известен рассказ о Бодянском, как он нового арендатора университетской типографии впустил не раньше в помещение, как с боем двенадцати часов 31 декабря…)², твёрдый в своих намерениях и в то же время приветливый, с отменно добрым, мягким

_______________________

¹ Між іншим, якраз у другій половині липня 1857 року в Петровському-Разумовському виник конфлікт між Михайлом Щепкіним і його сином Дмитром, після чого батько повернувся в Москву й більше ніколи не приїжджав в Петровське-Разумовське.

² В 1859-1862 рр. Осип Бодянський завідував університетською друкарнею, про що записано в його документі про університетські заслуги: «…Он нёс на себе ещё труды по управлению Университетскою типографиею до сдачи её в настоящем году (1863-му. — В.М.) в арендное содержание» (Центральный державний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, спр. 2744, арк. 6). З початку 1863 року орендарем друкарні став публіцист і видавець Михайло Катков, який видавав «Московские ведомости» до 1887 р. Бодянський був у добрих стосунках із Катковим, його ім’я зустрічається в щоденнику вченого.


сердцем, Осип Максимович сторонился всего, что заключало в себе хотя малейший намёк на низость, холопство или грязный практицизм, и даже в самые трудные, критические минуты своей жизни был всегда одним, до самозабвения»¹. З цих точно схоплених рис характеру й випливала щоденна поведінка Бодянського, в тому числі під час перебування Шевченка в Москві. «До чого тут Тарас Григорович?» — скаже читач. А річ у тому, що в деяких місцях, де бували Щепкін і Шевченко, професор просто не міг чи не бажав з’являтися, що зумовлювалося його світосприйманням і гордим характером. З іншого боку, московські друзі Шевченка намагалися не запрошувати Бодянського туди, де мав бути хоча б один із тих, кого він недолюблював, або той, хто недоброзичливо ставився до Бодянського, як, скажімо, Олександр Афанасьєв. У його спогадах читаємо: ««Славянские наречия он, конечно, знает, но знания эти не ведут ни к чему… Упрямый, несколько грубый, он вдобавок ещё сильно кос, весьма необтёсан и фигурою своею живо напоминает Собакевича, который непременно на что-нибудь наступит или что-нибудь зацепит; входя в комнату, он страшно топает своими аляповатыми сапогами, подбитыми большими железными гвоздями».

До речі, в архіві натрапив на листа уже згаданого племінника Михайла Щепкіна Митрофана, до Бодянського від 15 березня 1860 року, в якому йшлося про передачу в «Чтения» рукопису Афанасьєва й деякі прохання щодо цього («Афанасьев просит Вас…» і т.д.). Можливо, це свідчить про те, що Митрофан Щепкін виконував роль посередника між людьми, які не спілкувалися. Наведені вище слова Афанасьєва некоректні та несправедливі, але таке ставлення до Бодянського певною мірою пояснює те, чому Шевченко в Москві жодного разу не перетнувся

________________________

¹ Кочубинский Ал. О.М. Бодянский в его дневнике // Исторический вестник, 1887. Т. ХХХ. С. 507.


з Осипом Максимовичем в оточенні Щепкіна, до якого був близький Афанасьєв та інші особи, з якими не бажав зустрічатися Бодянський.

Узагальнюючи, скажемо, що найперше сам Бодянський не приходив у компанії до так званих західників, яких називав «фраками». Та в Шевченковий приїзд Бодянський не з’являвся й у компанії слов’янофілів, за його словами, — «сіряків», якщо серед них були нелюбі йому Погодін і Шевирьов.