Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 51

«“Чтения” знову видаються мною»

Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб уперше спробувати хоча б частково розшифрувати Шевченковий запис у щоденнику 18 березня й наповнити його конкретним змістом. Навіть у насиченій цікавими фактами статті А.Полотай «Шевченко і Бодянський» («Радянське літературознавство», 1965, № 8), написаній за матеріалами архіву Бодянського у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, про це йшлося загальними словами: «Під час зустрічі Бодянський і Шевченко продовжили розмову про слов’ян, перервану довгими роками заслання поета. Говорили вони про земляків, про роботу Бодянського, про збирання та видання народних пісень». Лише згадка про видання пісенної збірки мала конкретний характер, але й вона потребує докладного розкриття.

Коли Шевченко прийшов до Бодянського, той зрадів невимовно, почав гарячково метушитися, роздягав гостя і тягнув його в кабінет, з порога розпитував про заслання й водночас сам щось розповідав, виправдовувався, що не зайшов до Щепкіна, бо прихворів і охрип: «Я и Осип, и осúп». Він незграбно тупцяв навколо Тараса Григоровича, не даючи йому оговтатися, наступав на ноги, говорив якісь дурниці й мудрі речі і дуже нагадував персонажа з вірша, про нього написаного:

Воззри теперь на бегемота,

На дальний типографский двор.

Ему Глаголица — охота,

И по древлянски он остёр.

Разнообразное сложенье

Являет в членах мудрый зверь.

Пойми его телосложенье

И остроумие измерь.

Нарешті Бодянський трохи вгамувався і звернув увагу на те, що Щевченко стоїть перед портретом просвітителя Миколи Новикова і розповідає, як йому сьогодні такий саме портрет подарував Євген Якушкін. Нарешті вони сіли за стіл, і Шевченко попросив розповісти про новини в слов’янському світі, в історичній науці та в його університетському житті. Бодянський потягнувся до газет, які лежали на столі...

Якраз у березні — 11 числа — газета «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» в черговий раз повідомляла:

«В книжной лавке Императорского Московского университета на Страстном бульваре, в доме Университетской типографии продаётся: «О времени происхождения славянских письмен, сочинение О.Бодянского, с атласом, состоящим из 19 снимков. М., 1855; цена 2 руб. с пересылкой 2 руб. 75 коп.».

Неможливо уявити, щоб у розмові «про слов’ян взагалі» вони не торкнулися цієї книги, вже знайомої Шевченкові. В ній історик зібрав усі відомі на той час джерела, дослідив праці попередників і дійшов висновку, що «слов’янська азбука, відома під назвою кирилиці, була винайдена в Царграді, Кирилом в 862 році». Ця точка зору не була новою, але Бодянський підтвердив її серйозною аргументацією. Пізніше дослідники високо оцінювали цю працю. Скажімо, Олександр Котляревський підкреслював, що «дослідження про час виникнення слов’янської писемності — настільна книга в усіх, хто займається слов’янською писемністю».

Сталося так, що якраз 18 березня 1858 року, тобто в день візиту Шевченка до Бодянського, «Московские ведомости»¹ та «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» опублікували дві сенсаційні в контексті нашої теми публікації. На той час, коли Тарас Григорович увечері цього дня прийшов до Осипа Максимовича, ці газети вже лежали на столі у господаря. Напевне, Бодянський показав Шевченкові свіжі пові-домлення в московській пресі та й докладніше розповів українському Кобзареві про що в них ішлося. Він ніяк не міг замовчати важливу для них обох інформацію, більше того, він обов’язково нею похвалився.

Отже, у вівторок 18 березня 1858 року «Московские ведомости» з чималим запізненням опублікували повідомлення про те, що 28 грудня 1857 року відбулося важливе засідання «Императорского общества исто-

__________________

¹ «Московские ведомости, газета политическая и литературная, издаваемая при Императорском Московском университете» виходила тричі на тиждень у вівторок, четвер і суботу.

рии и древностей российских»¹ під головуванням графа Сергія Строганова і за участю дійсних членів Михайла Максимовича, Сергія Соловйова, Івана Забєліна, Олександра Афанасьєва та ін. і секретаря Осипа Бодянського...

Поворот у долі Товариства та відновленні «Чтений» намітився ще на початку 1857 року, коли на засіданні Московського художнього товариства, що проходило в будинку президента Товариства Олександра Черткова, в розпалі дискусії граф Василь Бобринський побив Степана Шевирьова: «Был избит сильно и безобразно своим противником… рьяность одного наткнулась на буйство другого и получила своё». Так занотував Бодянський в щоденнику 18 січня 1857 року.

Цікаво, що цей інцидент знайшов жваву реакцію в сім’ї Щепкіних. Олена Дмитрівна докладно написала про нього в одному з своїх листів: «Военному губернатору не хотелось, чтобы вдаль пошло, велел как-нибудь уладить келейно; но, кажется, этого нельзя, ибо они обо всём рассказали всем, и теперь все только и говорят». А Михайло Семенович по-філософськи зауважив про цю бійку: «Это у нас на Руси не в диковинку, и один забавник сказал, что тут ничего нет дурного, что это истинно русская беседа».

Бодянський так розкрив наслідки цієї події:

«Месяца через полтора с небольшим Государь, по донесению генерал-губернатора,.. решил: Бобринскому удалиться в свою деревню и не выезжать в Москву до разрешения, Черткову сделать выговор и удалить от места,.. а Шевырёва уволить из университета (с полной,

__________________________________

¹ В той час Товариство нараховувало близько 90 дійсних членів, в тому числі понад 20 професорів університетів і духовних академій, членів-кореспондентів і академіків. Передплатниками «Чтений» в 1858 року були 174 чоловіка. 107 заявок поступило від світських осіб, 11 — від духовних, 11 — від навчальних закладів і 3 — від редакцій журналів. Передплатники жили у 28 містах царської Росії, в тому числі в 7 українських. Крім того, Товариство мало чотирьох книгопродавців у Москві та п’ятьох — у Санкт-Петербурзі, а також по одному в Києві та Одесі.

впрочем, пенсией, хоть и не дослужил малой толикой) и сослать на житье в Ярославль. Наказание бόльше для него, чем для прочих; впрочем, особым прошением вымолил себе избавление от Ярославля. Это событие, наделав-шее большого шума и соблазна в Москве и по России и даже описанное в некоторых заграничных газетах,.. повлекло за собою много перемен в университете и Обществе истории и древностей российских. Чертков, президент после графа С.Г. Строганова с ноября 1848 года, должен был удалиться…»

У березні 1857 року графа Сергія Строганова знову було затверджено головою Товариства історії і старожитностей російських, а на початку червня того ж року відновили видання «Чтений». Бодянського було обрано «видавцем» відновлених «Чтений» (Бєляєв деякий час залишався секретарем): «После того я в ответ сказал, что желал бы, чтобы это издание имело более счастливый конец, намекая на прежнее; что начало можно сделать не раньше нового года…»

Так і сталося. Наприкінці 1857 року, 27 грудня відбулося засідання, на якому Бодянський, як писала газета «Московские ведомости», «предоставил программу “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, как повременного издания в 1858 году». Видання мало виходити чотири рази на рік (у кінці лютого, травня, серпня та листопада) по одній книзі не менше 30 друкованих аркушів, «а коли потрібно, то й більше».

Намічений план успішно виконувався, і саме 18 березня «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» повідомляв: «Вышла книга первая Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Генварь — март». На той час Осип Бодянський жив саме цим! Якраз у день приїзду Шевченка в Москву — 10 березня — писав своєму братові: «…Получишь ты 1^ю книгу “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете” за генварь-март, которые вновь издаются мною»¹ (Виділено мною. — В.М.).

То ж чи варто сумніватися в тому, що Бодянський показав першу книгу «Чтений» і Шевченкові, більше того, навіть звернув увагу на деякі публікації. Показати й розповісти було що!

«Сердечно вдячний Осипу Максимовичу»

В першій книзі «Чтений» за 1858 р. опубліковано «Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским² и изданные Действительным Членом О.Бодянским. Часть І. 1649-1687 года»³. Ця документальна публікація досі виділяється серед виданих Бо-

__________________________________

¹ Щиро радів з того Максимович, який писав Бодянському: «Возвратится, Бог даст, прежняя пора „Чтений”, о которых я вспоминал всегда сердечно, как вы видели по моим статьям. Это восстановление будет утешительным явлением, торжеством правды над кривдою и в области науки».

² Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788–1850) — український і російський історик і археограф. Народився в Москві, навчався в університеті, у 1814-1816 рр. служив у Колегії закордонних справ, а потім був управителем канцелярії Київського військового губернатора князя М.Рєпніна. Перебуваючи в Україні, Дмитро Бантиш-Каменський написав і опублікував чотиритомну «Историю Малой России» (1822). Він також зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований вже після його смерті в книзі «Источники малороссийской истории» (1858-1859). Після знайомства з Пушкіним у 1831 р. Бантиш-Каменський став консультантом поета в його зайняттях російською історією, був автором першої друкованої біографії Пушкіна (1847). З іншого боку, Тарас Шевченко знав історичні праці Дмитра Бантиша-Каменського. Його батько — Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихідець із києво-могилянських спудеїв, український і російський історик родом із Ніжина, починаючи з 1783 р. три десятиліття очолював Московський Головний архів МЗС Росії. Відомо, що поряд з ним в архіві працював українець із бідних дворян Лев Максимович. Бантиш-Каменський привів у порядок та описав величезну кількість документів. Чотири томи «Обзора внешней политики России» вважаються класичними. У 1812 р. Бантиш-Каменський організував вивезення архіву на підводах у Нижній Новгород і тим самим врятував безцінні документи.

Дмитро Бантиш-Каменський мешкав у Москві на Арбаті (нинішні будинки № 23 на Арбаті і № 38 в Сивцевому Вражку).

³ Другу частину «Источников Малороссийской истории» було опубліковано в першій книзі «Чтений» за 1859 р.

дянським джерел з історії України своєю науковою вагомістю. «Источники Малороссийской истории» Дмитра Бантиша-Каменського висвітлювали події в Україні з 1649 по 1722 рр. і відразу привернули до себе увагу наукової громадськості. Відповідаючи пізніше на критику з приводу деяких неточностей в публікації, Бодянський пояснював, що не мав можливості звірити зібрані Бантишем-Каменським документи з архівними оригіналами, а видав їх у тому вигляді, як їх зібрав учений, показавши, таким чином, його вклад у науку.

Навіть однієї цієї публікації в «Чтениях» було досить, щоб зацікавити Шевченка. Але це не все, що показав Бодянський поетові! В розділі «Смесь» було вміщено два вельми цікавих документи, назви яких наведемо, як їх пробіг очима в газеті Шевченко. Перший:

«Повседневная записка случающихся при дворе Ясновельможного, Его Милости, Пана Іоанна Скоропадского, войск Запорожских обоих сторон Днепра Гетмана, оказий и церемоний, також и в Канцелярии Войсковой отправуемых дел, наченшийся 1722 году и оконченный в том же году, по представлении и погребении помянутого же Гетмана в месяце июле, Генерального Хоружого Николая Даниловича Ханенка. С историческими сведениями о сочинителе Действительного Члена О.Бодянского».

В самих «Чтениях» документ називався «Діаріуш или журнал, то есть повседневная записка»¹. Це важливе мемуарне джерело стосувалося останніх місяців життя Івана Ілліча Скоропадського (1646-1722), який у 1708-1722 рр. був гетьманом Лівобережної України. До Скоропадського у Шевченка було негативне ставлення, що сформувалося, скоріше за все,

___________________________

¹ В передмові до четвертого тому «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» (1927) Сергій Єфремов писав: «Форма щоденних записок здавна була відома на Україні і під назвою д і я р і у ш і в здобула собі геть таки широкого розповсюдження серед письменних людей у старовину, так з ХVІ-ХVІІ віку починаючи».

під впливом «Истории Малороссии» Миколи Маркевича, де діяльність гетьмана оцінено як «смесь недоразумений и недальновидностей». Найперше в поезії «П.С.» (1848), присвяченій чернігівському поміщику Петру Скоропадському, Шевченко назвав останнього «потомком гетьмана дурного». Затим у повісті «Капитанша» він з іронією розповів, як «простакуватий» гетьман подарував Олександру Меншикову місто Почеп з волостю. В повісті «Прогулка с удовольствием не без морали» Шевченко згадав гетьмана як людину, що більше полюбляла кулінарію аніж державні справи, назвавши Скоропадського «великим знатоком и автором борщей».

Справді, за правління Скоропадського Москва значно обмежила державні права Гетьманщини. Зокрема, в 1720 р. за розпорядженням Петра І було заборонено друкувати книжки українською мовою. Незадовго до смерті Скоропадського (липень 1722 року) в гетьманській столиці Глухові було створено Малоросійську колегію — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні¹. Їй підпорядковувалися адміністративні й судові органи, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. За припущенням Бодянського, Скоропадський помер, «очевидно, от горести по случаю учреждения Коллегии…» Адже, гетьман намагався протестувати проти колоніальної політики Москви та обстоювати залишки гетьманської автономії, проте фактично не міг впливати на становище в Україні.

В опублікованому Бодянським документі діяльність Скоропадського простежено з січня по липень 1722 року генеральним канцеляристом Миколою Ханенком, який вийшов із відомого старшинського роду і був високоосвіченою для свого часу людиною.

___________________

¹ Герой повісті Шевченка «Капитанша» розповідав: «…Я пошёл шляться по городу, отыскивая то место, где стояла знаменитая Малороссийская коллегия и где стоял дворец гетмана Скоропадского…»

Бодянський писав про нього: «Генеральный хоружий, Николай Данилович Ханенко, принадлежит к замечательнийшим мужам Малороссии первой половины прошедшего (ХVІІІ. — В.М.) столетия, как по месту им занимаемому, которое считается, в нисходящем порядке 6-м после гетьманского, так равно и по образованию и участию, какое принимал он в происходившем в то время на его родине. Сверх того он принадлежал и к роду, памятному многим по многому».

В 1722 р. Ханенко разом із гетьманом Скоропадським їздив у Москву, щоб привітати Петра І з прийняттям ним титула імператора. В Москві Ханенко і склав свої записки, в яких основну увагу приділив політичному становищу України та взаємовідносинам Скоропадського і Петра І. Проте в «Діаріуші» міститься цікавий матеріал про життя та побут української старшини і російських дворян, про джерела зростання феодального землеволодіння в Україні, про податки, які сплачували козаки і селяни, в ньому згадуються скарги козаків на захоплення їхніх земель та угідь старшиною і т.ін.

Записки Миколи Ханенка надійшли в «Чтения» ще на початку 1848 року від його нащадка, чернігівського поміщика М.Ханенка, але надрукувати їх Бодянський зміг лише через десять років. Залишаючи «Чтения», Бодянський взяв документ із собою, і в цьому мав підтримку його власника М.Ханенка, який писав Осипу Максимовичу в червні 1849 року: «Радуюсь за то родное, которое Вы спасли от рук Временников¹, когда бы оно не вышло, но оно выйдет от Вас, освященное любовью и уважением…» Між іншим, це важливе, характерне й вагоме свідчення довіри до видавця Бодянського з боку його земляків, «которые имели случай узнать Вас лично или письменно. Кто говорит о Москве, то всегда говорит о Бодянском, но чаще говорят о Бодянском, не говоря о

______________________

¹ Йшлося про нових видавців органу Товариства, який називався «Временник».

Москве»¹.

Бодянський писав про «Діаріуш» Ханенка: «Невольно переносишься в то время, читая эти простые заметки о ежедневных посещениях (в Москві. — В.М.) казацким гетьманом тогдашних сильных земли, и взаимно ими его, который при всей слабости своей всякого рода, имел ещё большое значение для них. Чем далее вчитываешься в этот простодушный рассказ, тем более не хочется оторваться от него». Публікації «Діаруша» передувала вступна стаття Бодянського «Историческое сведение о генеральном хоружем Николае Даниловиче Ханенке», датована 8 березня 1858 року, тобто за десять днів до зустрічі з Шевченком. Очевидно, Бодянський був задоволений і гордий тим, що може порадувати поета, який завжди цікавився у нього новинами з історичної літератури. Тим більше, що й сама його наукова передмова до публікації була цікавою і грунтовною, певно Бодянський міг озвучити якісь думки в ній висловлені. Скажімо, про документальну цінність «Діаріуша» Ханенка: «Важность сообщаемого в нём, надеюсь, каждый, занимающийся судьбами своего народа, оценит вполне» (Виділено мною. — В.М.). Хто ж, як не Шевченко, міг оцінити вповні зусилля Бодянського! Вчений знав, як боліла поету доля України, що підступно вирішувалася в Москві, він писав про «Діаріуш» Миколи Ханенка: «В нём слышим мы рассказ непосредственного очевидца, многому, в то время совершавшемуся в Белокаменной, и притом очевидца, вовсе не думавшего о гласности, но записавшего для себя “памяти ради” и удовлетворения собственной любознательности»².

_________________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 104, арк. 110 зв., 111.

² Сергій Єфремов, який відзначав «Діаріуш» Ханенка, писав: «Надзвичайно цінні як матеріал біографічний, діяріуші визначних людей разом з тим одбивають тріпотіння часу, обличчя сучасності і що цікавіший нам автор, то з більшим зацікавленням стежитимемо за його враженнями, переживаннями, характеристиками подій та людей, з якими зводила його доля».

Ось яку тему ніяк не могли обминути Тарас Шевченко і Осип Бодянський у своїй вечірній розмові «про слов’ян взагалі і про земляків зокрема».

Наступна публікація, про яку повідомляла газета 18 березня, називалася так:

«Милость Божия, Украину от неудоб носимых обид Лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск Запорожских Гетмана, свободившая, и дарованные ему над Ляхами победами возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезантованная в школах Киевских 1728 года. Сообщено Действительным Членом М.А. Максимовичем».

Йшлося про драму з історії України часів Богдана Хмельницького, що, на думку Михайла Максимовича, належала перу видатного українського і громадського діяча, вченого, письменника Феофана Прокоповича (1681-1736), який став одним із найближчих радників Петра І. В невеличкій передмові до публікації Бодянський писав, що вирішив «доставить возможным нашим любителям отечественной старины решить вопрос, точно ли драма эта принадлежит перу знаменитого иерарха, или же она произведение другого, пока загадочного для нас писателя первой четверти прошедшего столетия».

Безперечно, що під час зустрічі з Бодянським Тарас Григорович не міг навіть побіжно познайомитися з названими публікаціями. Досить сказати, що загалом вони складали понад 430 сторінок стислого тексту. Та поет однозначно зацікавився новими документами! Про це свідчить лист Олександра Лазаревського до Бодянського 9 травня 1858 року з Петербурга, в якому йдеться про Шевченка: «Последний, между прочим, просил меня (он живёт пока у нас) напомнить Вам о Вашем обещании прислать ему отдельные оттиски статей об Украине, напечатанные в 1-й книге «Чтений» за этот год»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Я навмисне залишив цей безперечний доказ насамкінець, адже, сподіваюся, читач і так переконався разом зі мною, що 18 березня Бодянський не міг не показати Шевченкові згадані публікації на українську тематику в першому числі «Чтений» за 1858 р.

Можна припустити, що Бодянський торкнувся також планів щодо другого числа «Чтений», і тоді він обов’язково розповів Шевченкові про підготовку до публікації «Летописи и описания города Киева» Миколи Закревського. В передмові до цього видання Закревський писав: «Киев есть священное достояние русских! Это есть место, откуда христианская религия распростерла благотворные лучи по всему небосклону русскому. Это есть колыбель просвещения для потомков славян… Кратко, Киев, знаменитый величием и несчастиями, есть краса в истории нашего отечества, есть лучший бриллиант в венце наших государей!»².

Саме із «Чтений», про що зараз мало хто згадує, цю фундаментальну працю було за участю Бодянського видано того ж року окремою книгою в Університетській друкарні, якою він, до речі, керував з 1859 р. У 1868 р. значно допрацьовану й розширену, двотомну працю Закревського було перевидано Московським археологічним товариством під заголовком «Описание Киева». Її було удостоєно престижної тоді Уваровської премії. Наприкінці 1868-го цю книгу Закревського учень Бодянського Олександр Котляревський вислав на Михайлову гору Максимовичу, а в супровідному листі писав:

__________________

¹ Полотай А. Шевченко і Бодянський // Радянське літературознавство. 1965, № 8. С. 44.

² Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1858, кн. 2. С. V.

«„Описание Киева” Закревського, изданное Московским археологическим обществом — 2 тома в 125 печатных листов огромного квартанта с ХVІІ листами снимков. Это „Описание” — совершенно новое сочинение сравнительно с прежним и ровно в 10 раз более его. Труд издан по моему предложению и стоил Обществу за три тысячи рублей серебром, достоинств в нем, как увидите — много, но много и недостатков, особенно в способах воззрения на предметы и мелкой полемике, от которой этот че ловек никак не может удержаться¹. Думаю, что это будет приятный Вам подарок на Новый год…»².

Микола Закревський належить до тих скромних українців, які в ХІХ столітті були живими носіями української ментальності в Москві. На жаль, його ім'я нині відоме лише вузькому колу професійних дослідників історії Києва та вітчизняної етнографії³.

_______________________

¹ Раніше вважалося, що Закревський належав до «етнографів-любителів старовини», нібито далеких від науки, але визнавалося, що його праці «залишаються не тільки першими за часом, але й вельми цінними розвідками в галузі етнографії».

Сам Закревський писав щодо «Летописи и описания города Киева»: «Чувствую, что в этой книге учёный читатель найдёт довольно недостатков. Но любовь к истине была главным путеводителем… Находить недостатки весьма легко, но не легко трудиться». Закревський мав рацію.

² РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 28, арк. 3 зв.

³ Закревський Микола Васильович (1805-1871) — історик, археолог, мовознавець, етнограф, вихідець із полтавських дворян. Народився в Києві, закінчив київську гімназію. В 1829 р. поступив на юридичний факультет Дерптського університету, проте невдовзі змушений був залишити його за відсутністю коштів. Працював викладачем у Ревельській гімназії. Дослужився до чину надвірного радника, у 1847 р. вийшов у відставку з пенсією. З 1859 р. жив у Москві, займався науковою роботою, був дійсним членом Московського археологічного товариства, працював помічником бібліотекаря в Рум'янцевській бібліотеці. Книгу з історії Києва почав писати ще в Дерптському університеті, а опублікував її в Ревелі в 1836 р. З 1848 р. і до переїзду в Москву надсилав листи Бодянському, які нині чекають свого дослідника у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Потяг до Бодянського зрозумілий, адже кілька десятиліть Закревський збирав малоросійські пісні, прислів'я, приказки, загадки, видані затим у збірнику «Старосветский бандурист» (1861). В третій книзі цього збірника вміщено «Словарь малороссийских идиомов». В «Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона» про це видання читаємо таке: «В предисловии Закревский с жаром защищает право малороссиян иметь литературу на своем родном языке. В первых двух частях, посвя-

«Помолися Богу на могилі Гоголя…»

Нагадаю ще раз, що саме Бодянського просив поет у листі з Новопетровського укріплення помолитися Богу на могилі Гоголя за його праведну душу. Серед земляків, які пішли з життя, Бодянський і Шевченко ставили на перше місце незабутнього Гоголя, у поетовому сприйнятті саме Бодянський був живою зв’язуючою ланкою між ним і Гоголем. Тому можна не сумніватися, що ім’я Гоголя прозвучало в той вечір. Адже лише шість років пройшло з часу смерті письменника, Шевченко пам’ятав про це і цілком міг розпитати очевидця трагічних подій. Та й сам Бодянський, скоріше за все, згадав про Гоголя. Адже він ретельно записав свої розмови з письменником, переписував його невидані статті та листи, так що пізніше їх було опубліковано завдяки вченому. Починаючи з осені 1852 року, Бодянський занотував у щоденнику розмови з приводу гоголівської спадщини з Сергієм Аксако-

_________________________

щенных малороссийским и галицким песням и думам, пословицам, поговоркам и загадкам, не многое принадлежит самому Закревскому; он желал соединить разбросанный материал с целью облегчить публике знакомство с малорусскою народностью. В своем собрании песен, к которым он иногда прибавлял бытовые и исторические комментарии, Закревский не гонялся за безусловной народностью их происхождения и рядом с народными помещал и популярные песни литературные, например Котляревского. В третьей части “Бандуристы” всего больше работы самого Закревского. Это довольно обширный “Словарь малороссийский идиомов” в количестве 11127 — плод 20-летних трудов Закревского. В предисловии он останавливается на вопросах о начале малорусского языка, на местных наречиях и т.п., без знакомства с научным филологическим методом, но не без практического знания и здравого смысла. В конце приложен длинный список старых памятников и новейших сочинений, вышедших в России и Галиции, из которых Закревский почерпал свой лексический материал; к названиям книг нередко прибавлена краткая их оценка. В свое время список этот был довольно полным обзором малорусской литературы. В общем словарь неудовлетворителен; много слов объяснено совершенно неправильно; заметно, сто составитель, в молодости покинув Малороссию, отчасти забыл ее язык. Тем не менее, словарь Закревского остается полезным материалом для будущего полного малорусского словаря».

Хай там як, а тиха подвижницька праця Миколи Закревського в ім'я України заслуговує на пам'ять нащадків і не лише його колег, але й усіх українців.

вим, Євдокією Єлагіною, Михайлом Погодіним, Михайлом Щепкіним, Пантелеймоном Кулішем. Останній, зокрема, подарував Бодянському два листи Гоголя до свого друга Герасима Висоцького, написані в Ніжині 17 січня і 26 червня 1827 року. Надрукувавши їх у книзі «Опыт биографии Н.В. Гоголя» (1854 рік), Куліш повідомив, що оригінали знаходяться у Бодянського. До речі, Куліш неодноразово згадував Бодянського в своїй книзі. Вчений занотував у щоденнику, що в серпні 1856 року князь Петро Вяземський зачепив цю тему: «…Свёл речь на Гоголя, сказав, что в недавно изданном сочинении о нём (“Записки о жизни” и т.д., Кулиша) он часто встречал моё имя. Я отвечал ему, что, точно, моё имя в них попадается, хотя и не совсем часто». Вчений відзначив у щоденнику 29 січня 1854 року, що в розмові з Кулішем про біографію Гоголя, «я ему рассказал, что поводом к сочинению “Ревизора” было истинное происшествие, случившееся, как было мною уже замечено, в Бессарабии с П.Свиньиным и рассказаное мне его близким родственником, что он тут же и записал для памяти…» В листопаді 1852 року Бодянський зафіксував у щоденнику: «Вечером читал с П.А. Кулишем статью Г.П. Данилевского, помещенную в 12 № “Московских ведомостей” под заглавием “Хутор близ Диканьки”. В ней исправил все неверности и промахи, а также по поводу ее вошел в некоторые подробности о последнем моем свидании с Гоголем, что все записано было Кулишом со слов моих…» Бодянський був причетний до підготовки Кулішем статті «Выправки некоторых биографических известий о Гоголе», надрукованій 1853 року в журналі «Отечественные записки» та книги «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Ще до підготовки біографічних книг про Гоголя, Куліш запитував саме Бодянського в листі від 1 листопада 1849 року: «Что делает Гоголь?»

Документи свідчать, що Гоголь по-доброму ставився до Бодянського, цінував спілкування з ним. Зі слів Бодянського, письменник після повернення з Єрусалима понад півроку брав у нього уроки сербської мови. Досі залишалися маловідомими рядки, звернені до Бодянського, які Гоголь 21 березня 1839 року вписав у послання Михайла Погодіна з Риму до славіста, котрий подорожував тоді по слов’янській Європі: «И я при этом тоже пользуюсь этим очень приятным для меня случаем. Вы не дали мне своего адреса, и потому я к вам не писал; притом же вы писали, что будете скоро в Рим. Очень благодарю вас за ваше письмо. Надеюсь увидаться с вами в Праге, или лучше в Мариенбаде, и поговорить о многом интересном для нас обоих. Прощайте и будьте здоровы. Искренне вас любящий земляк Н.Гоголь».

Бодянський відповідав діяльною дружбою. Скажімо, він сприяв виходу в світ Гоголевих «Мертвих душ», надрукованих у друкарні Московського університету (1842 і 1846). Є версія, що у Бодянського певний час знаходився рукопис гоголівського твору «Размышления о Божественной литургии»¹. Це дуже цікаво, бо Микола Васильович міг довірити такий глибоко духовний текст лише близькій людині:

«А потому для всякого, кто только хочет идти вперед и становиться лучше, необходимо частое, сколько можно, посещенье Божественной Литургии и внимательное слушанье: она нечувствительно строит и создает человека. И если общество еще не совершенно распалось, если люди не дышат полною, непримиримой ненавистью между собою, то

_______________________

¹ Вперше цей твір опубліковано Пантелеймоном Кулішем у 1857 р. За рукописами Гоголя її видав у 1889 р. Микола Тихонравов. У радянські часи твір побачив світ у кн.: Н.В. Гоголь. Авторская исповедь. — Псков: Всероссийский фонд культуры. Псковское отделение, 1990.

сокровенная причина тому есть Божественная Литургия, напоминающая человеку о святой небесной любви к брату. А потому, кто хочет укрепиться в любви, должен, сколько можно чаще, присутствовать, со страхом, верою и любовию, при священной трапезе любви… Велико и неисчислимо может быть влияние Божественной Литургии, если бы человек слушал ее с тем, чтобы вносить в жизнь слышанное».

Через зустріч із Бодянським у Москві український геній Шевченко доторкнувся до пам’яті про іншого українського генія — Гоголя.

Так само Бодянський міг розповісти Шевченку й про Куліша, який, приїжджаючи в Москву, завжди зупинявся у нього, а ще професор ретельно виконував прохання та доручення Куліша, коли той перебував у тульському засланні, надсилав йому книжки, відбитки «Чтений» і т.ін. Куліш писав у відповідь: «Как мне возблагодарить Вас, почтеннейший из земляков, за всё, что вы для меня делаете?» Куліш звертався до Бодянського з різними побутовими дорученнями. Скажімо, в листі у вересні 1852 року просив: «Я позабыл в тёмненькой комнате тёплые калоши… Потрудитесь отослать их в ту лавку, где мы купили новые сапоги, чтобы опушили новым мехом и если нужно починили…» Про інтенсивність клопоту з Кулішем можна довідатися з щоденника Бодянського. Скажімо, 27 травня 1853 року Куліш поселився у нього з дружиною і своячкою, жив кілька днів, обідав і виїхав 1 червня. Та в дорозі зламалася карета, і в щоденнику Бодянського читаємо: «4/VI. Обратно воротился П.А. Кулиш, уехавший было в Малороссию...» 25 жовтня того ж року занотовано: «П.А. Кулиш проезжал снова, с 16 по 18-ое, через Москву и останавливался с женой и свояченицей у меня».

Турботливість Бодянського була оцінена Кулішевою дружиною Олександрою Михайлівною, яка зупинялася у нього ще наприкінці 1848 року і писала до свого чоловіка 12 грудня: «…Радушнее принять было бы невозможно, как меня приняли. Я такое спокойствие души чувствую, как будто бы я нахожусь у милой мамы моей или с тобою вместе»¹. Навіть через десять років Олександра Михайлівна в листі до Максимовича, який знаходився в Москві, писала: «Потрудитесь передать моё глубочайшее почтение семейству Аксаковых и также передать мой искренний привет Осипу Максимовичу Бодянскому»². До речі, саме Бодянський познайомив Куліша, за словами самого Пантелеймона Олександровича, «со всесторонне чувствующим, истинно русским и истинно великорусским домом Аксаковых».

Blog

Володимир Мельниченко Українська душа Москви