Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Поклала мати коло хати В самотині посивіє!

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.


Марія Максимович була живим, але й недосяжним уособленням Шевченкових мрій про дружину. Родом з української землі, з рідної Київської губернії — красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з панської, поміщицької сім’ї. Але ж із небагатої — безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Тарас Григорович відповідав своєму братові В.Г. Шевченкові¹ на його пораду шукати собі дружини, ближчої за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій!..»

Тепле та захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня:

«Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»

Знову ж таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром...

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

___________________

¹ Шевченко Варфоломій Григорович (1821-1892) — троюрідний брат Шевченка та його свояк. Поет познайомився з ним у 1844 р. Першу частину цікавої документальної драми-колажу «Гора» Іван Драч назвав: «Варфоломій Шевченко — поміркована голова». Драч зазначає, що Варфоломій «вчив Тараса, як жити, ще до арешту. Поет не послухав... Коли поет наприкінці свого життя намагався влаштувати Варфоломія на кращу роботу, то саме так він характеризував свого названого брата: чоловік не дуже дурний і не дуже розумний, а дуже-дуже щирий...» Троюрідний брат Шевченка став для нього по суті, рідним, користувався великим довір’ям поета, і Варфоломій усім серцем бажав «довести йому по смерті його, що був гідним того». За словами Пантелеймона Куліша, Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він у Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Милостивий, Ти до мене добрий:

Плакуном нехай не поросте

Та дорога, за якою — обрій,

Україна, дівчинка і степ…

Любов Голота.


Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 р. дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку¹ М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці. Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю². Покровка, подібно до всіх радіальних вулиць Москви, почина-

________________________________

¹ Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.

² Цікаво, що в 1850 р., перебуваючи в Москві, Максимович так само жив у будинку Гофмана, а коли він у жовтні 1858 року повернувся в Москву, то поселився в іншому місці, про що повідомив Шевченка в листопаді 1858 року: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса». Поет тут у Максимовича не міг бути, як писали деякі дослідники. Проте Тарас Григорович неодноразово заходив до цього будинку в березні 1858 року, бо саме в ньому тоді жив Сергій Аксаков.

лася в давнину як дорога. У міру зростання Москви довжелезний шлях ділився на окремі відрізки-вулиці, які москвичі для зручності називали своїми, народними іменами. Скажімо, вже з ХVII століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросєйкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише наприкінці першої половини ХIХ століття. Тож, прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали Маросєйкою, назва якої пов’язана з Україною. Саме на цій вулиці у ХVII-ХVIIІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір (навпроти Златоустинського провулка, на місці сучасних будинків № 9 і № 11). Тут зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка — дала ім’я вулиці (у 1954-1990 рр. — вулиця Богдана Хмельницького).

У старовинних палатах на Маросєйці провів останні роки життя наприкінці ХVІІІ століття князь, генерал-фельдмаршал, переможець над турками Микола Рєпнін, з іменем якого пов’язані Кючук-Кайнарджійський мир і Яський договір. На розі Маросєйки й Луб’янського проїзду на початку ХІХ століття жила дружина Олексія Розумовського Варвара Петрівна, уроджена Шереметєва. З Маросєйкою (№ 15) пов’язано ім’я історика Миколи Бантиша-Каменського, який до нашестя Наполеона мав тут своє володіння. Недалеко від Малоросійського постоялого двору наприкінці ХVIII століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці — так називалася слобода вихідців із України, що склалася в ХVII столітті. Пам’ять про неї збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покров-кою і Хохловським провулком, зупинявся гетьман Іван Мазепа, і будинок № 10 москвичі до цього часу називають палатами українського гетьмана. У москвознавця Михайла Пиляєва читаємо: «Мазепа два раза был в Москве. В первый раз 8-го февраля 1700 года он получил новоучрежденный орден св. Андрея Первозванного — он был вторым кавалером этого ордена, и во второй — в 1702 году для поздравления Петра с победой над шведами при Эрестфере».

Певно, що згадана Шевченком у щоденнику церква, яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд з храмом Василя Блаженного. За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором... українського Майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец»¹ (виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати до Москви не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському

__________________________

¹ Колодный Лев. Москва в улицах и лицах. Центр. — М.: «Голос-Пресс», 2004. С. 478.


постоялому дворі на Покровці.

Під час березневих зустрічей з Максимовичем Шевченко залишив йому ще один автограф вірша «Весенний вечер» («Садок вишневий коло хати...») та поезій «Пустка» («Заворожи мені, волхве...») і «Муза». Скоріше за все, Максимович сам попросив про це, оскільки він виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа» (до цього журналу було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Шевченко листувався з Максимовичем і продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 10 травня 1858 року звертався до Марії Максимович з сумною жартівливістю: «...Посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала».

Що й говорити, Шевченко справді мріяв «убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті» (Іван Дзюба).


«Максимович пошанував мене обідом»


25 березня 1858 року Михайло Максимович влаштував багатолюдний обід на честь Шевченка:

«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед¹, на кото-

____________________

¹ Обід відбувся 25 березня на велике свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.


рый пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион¹ прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович у ті дні почував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Ми вже багато говорили про письменника, історика літератури і критика, професора Московського університету, декана історико-філологічного факультету в 1846-1854 рр., автора офіційної історії університету (1855), академіка петербурзької Академії наук, діяча правого крила слов’янофільства Степана Шевирьова, який був великодержавником і монархістом, але, водночас, знаходився в різні періоди в добрих стосунках з усіма героями нашої книги.

Вперше побачивши Шевирьова, Шевченко тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, поетів знайомий Олексій Плещєєв ще в 1849 р. писав: «Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»! Оцінка Шевирьова Борисом Чичеріним


________________________

¹ Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

стосується практично того часу, коли його зустрів Шевченко: «Чем старее делался профессор, тем он становился раболепнее... Он стал по всякому случаю писать патриотические стихи, и притом в такой пошлой и неуклюжей форме, которая обличала полный упадок не только таланта, но и вкуса...» Говорячи словами Бодянського, це були вірші «з холопським напрямом». Звісно, що все це, за Шевченком, «почтения не внушает...» Але ж не забудемо, що Шевирьов був близьким другом Максимовича й на «званий обід» потрапив не випадково.

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? У 24 роки Погодін уже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825-1844 рр. — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Як ми вже знаємо, в будинку Погодіна і на його кошт у Москві довгий час жив Гоголь. Незважаючи на непрості стосунки, вони дружили два десятиліття, і Гоголь навіть називав Погодіна «жизнёночек мой».

Погодін і Шевирьов, які в 1831-1856 рр. разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків»¹, а в 1855 р. Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». У 1850 р. в журналі було опубліковано комедію Олександра Островського

__________________

¹ Автор рецензії писав: «Поема п. Шевченка «Гайдамаки» є дорогоцінним подарунком не лише для літератури російської, але й для історії Росії! Якщо словесність є представницею народного духу, моралі, звичаїв і діянь, то в цьому розумінні такий твір, як «Гайдамаки», є справді народний».


«Свої люди — поквитаємося!», яку в Новопетровському укріпленні прочитав Шевченко. Нарешті, в історичному відділі «Москвитянина» співробітничав Бодянський.

Хто був ще на обіді, влаштованому Максимовичем? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетовий знайомий ще з 40 рр. український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна. Таким чином, якщо у книгарні Миколи Щепкіна Шевченко спілкувався в основному з блискучими «західниками» ліберального напрямку, то у Максимовича потрапив у гущу відомих слов’янофілів.

Цікаво познайомитися з оцінкою цієї зустрічі у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» (1989): «Судя по составу приглашенных, надо полагать, что обед был устроен с целью свести поэта со славянофилами, обеспокоенными тем, что Шевченко попал в окружение враждебного им лагеря¹, — известно, что М.Щепкин, у которого Шевченко остановился, больше тяготел к либеральному западничеству, чем к славянофильству. И, конечно же, это была попытка “Русской беседы” склонить Шевченко на свою сторону, привлечь его к участию в журнале».

Немає сумнівів, що «Русская беседа» прагнула схилити до себе Шевченка. Так само безперечно, що Щепкін був за духом, кажучи мовою того часу, справжнім «західником», але безперечно й те, що він почу-

____________________

¹ Тверждення на той час не нове. Ще в 1944 р. Микола Ткаченко писав: «Зустріч на обіді була не просто зустріч, а мала певну мету. Чи не входило в плани Максимовича примирити Т.Шевченка з самодержавством і потім притягти ближче до роботи в слов’янофільському таборі? В 1850 рр. слов’янофілам потрібна була постать Шевченка...»

вався своєю людиною і в західницьких, і в слов’янофільських колах. Артист не сприймав слов’янофільського вихвалювання всього російського за рахунок іноземного та пошук золотого віку в минулому. Коли в 1853 р. до Москви приїхала знаменита французька актриса Еліза Рашель, і слов’янофіли в ім’я «національного престижу» стали доводити, що вона нічого не розуміє в сценічному мистецтві, Щепкін розповів своїм друзям-слов’янофілам таку притчу: «Я знаю деревню, где искони все носили лапти; случилось одному мужику отправиться на заработки, и вернулся он в сапогах. Весь мир закричал хором: как это можно! Не станем, братцы, носить сапогов, наши отцы и деды ходили в лаптях, а были не глупее нас; ведь сапоги — мотовство, разврат! Ну а кончилось тем, что через год вся деревня стала ходить в сапогах». Михайло Семенович вважав, що віра в рідний народ полягає не в ідеалізації личаків, а в твердому переконанні, що народ здатен дійти й до чобіт.

Ще одна цікава цитата з книги «Шевченко в Москве»: «Любопытно, что Шевченко на обеде просто не заметил некоторых столпов славянофильства и посмеивался над тем же Максимовичем. Из всех присутствовавших он отметил только «ветхих деньми...» Погодина и Шевырева, назвав именно их товарищами Максимовича... И все! Больше ни на кого из присутствовавших на обеде не обратил внимания. А ведь, за исключением Хомякова, там был весь цвет славянофильства — и оба сына Аксаковы, и Кошелев, и Елагина, и Бартенев...»

Така трактовка ставлення Шевченка до цих людей у той вечір є неправильною і некоректною. Але незважаючи на те, що вона застаріла, звернемо до неї увагу. Передусім, саме «стовпів» слов’янофільства — Погодіна та Шевирьова — поет помітив у першу чергу, а те, що він назвав їх товаришами Максимовича, скоріше плюс, ніж мінус, до їх іміджу. Так само не можна всерйоз сприймати твердження про те, що Шевченко на цьому обіді кепкував з Максимовича, чи взагалі «з самого початку знайомства з ним ставився до нього іронічно і навіть неприязно». Нам уже відомо, наскільки Шевченко поважав Максимовича. До речі, він щиро й звично назвав його на початку самої розповіді про урочистий обід «многоуважаемым М.А. Максимовичем». А через кілька днів поет писав Максимовичу з Петербурга в Москву: «Друже і голубе мій сизий!.. Спасибі тобі... Прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка твого Т.Шевченка». Про дружні стосунки вченого й поета писали давно, скажімо, в тому ж 1989 р., коли вийшла цитована нами книга «Шевченко в Москве». Павло Федченко писав, що дружба Шевченка з родиною Максимовичів була «однією з найсвітліших сторінок останніх років його життя».

Тепер про те, що Шевченко ніби-то «не звернув увагу» на «весь квіт слов’янофільства», зокрема, на братів Аксакових. Але ми також уже знаємо про справжнє поетове ставлення до них. Та й відразу після обіду Тарас Григорович поїхав у сім’ю Аксакова й пробув там до дев’яти годин вечора! У квітні 1858 року в листі до письменника Шевченко писав: «От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство, и всё близкое вашему сердцу...» Не забуваймо про це!

Щодо Петра Бартенєва, то, можливо, під час обіду у Максимовича саме від нього поетові пощастило довідатися про список частини поеми «Єретик», що зберігалася в когось. Цю частину Шевченко одержав від Максимовича через Галагана 28 березня вже в Петербурзі. Відомо, що Бартенєв заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади і друзів поета, написав пушкінознавчі дослідження. У Бартенєва були добрі стосунки з Бодянським, зокрема він приходив до професора додому. Скажімо, 15 серпня 1857 року Бодянський записав: «П.И. Бар-


тенев, пришедши часов в 11 утра…»¹ і т.д.

У Михайла Чалого зазначено, що «П.Бартенєв, вважаючи Шевченка за геніального поета, негативно характеризував його, як людину...» На доказ наводилася розповідь, як у Києві Шевченко ніби-то замість того, щоб устигнути вчасно на обід до якогось генерала, на пару годин затримався в того на кухні серед панських візників. Але якраз у ставленні до простих людей Шевченко й Бартенєв і розходилися.

Читаємо в листі учасниці обіду Євдокії Єлагіної: «У Максимовича обедали Кошелев и Кошелева, оба Аксаковы, Щепкин, Галаган, Погодин, Шевырев...» Тепер знову заглянемо до книги «Шевченко в Москве» згаданих авторів: «Многих из названных... Елагиной Шевченко не заметил во время обеда...» Це не так. Інша річ, що стосунки з перерахованими людьми були, непростими, неоднаковими в різні періоди часу. Якщо вже справді говорити про те, що Шевченко когось із учасників обіду «не помітив», а, точніше, не згадав у щоденнику, то це Григорія Галагана, який не був для нього новою людиною, та саму Євдокію Єлагіну.


«Як я колись дивився на Вас із Гоголем»


Втім, запевняю читача, що її присутність на званому обіді не була випадковою. Йдеться не лише про те, що Єлагіна — небога Василя Жуковського, мати відомих слов’янофілів Івана і Петра Киреєвських, але й про те, що протягом трьох десятиліть у її будинку біля Красних воріт збирався літературний салон: «В республике привольной у Красных ворот» (Микола Язиков). Фактично тут зароджувалося слов’янофільство, першим представником якого став син Єлагіної Петро Киреєвський, але

_________________________

¹ Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 201, 251, 254.


тут можна було зустріти й західників, скажімо, Петра Чаадаєва. Господиня для кожного знаходила тепле слово. В її салоні бували Пушкін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Грановський, Максимович, Аксакови та інші небайдужі Шевченкові люди. Гоголь познайомився з Єлагіною, скоріше за все, під час своїх перших приїздів до Москви — влітку або восени 1832 року. Можливо, вже тоді він побував у салоні Єлагіної в Трьохсвятительському провулку. За деякими даними Гоголь читав у Єлагіної глави з «Мертвих душ» восени 1839 року. Коли книга вийшла у світ, він подарував її Євдокії Петрівні. У лютому наступного року Гоголь навіть намагався влаштувати своїх сестер Ольгу, Ганну та Єлизавету в домі Єлагіної, проте проти цього рішення виступив Василь Жуковський, який написав племінниці: «Как можно сделать такое предложение!.. А Гоголь часто капризный эгоист…» Втім, і після цього стосунки Гоголя з Єлагіною не зіпсувалися, вони неодноразово зустрічалися. Від’їхавши в травні 1840-го з Москви, Гоголь з якихось причин не попрощався з Єлагіною, зате написав їй у червні з Відня: «Никаким образом не могу понять, как это случилось, что я не был у вас перед самым отъездом. Не понимаю, не понимаю, клянусь не понимаю!.. Утешительно в этом непрощании моём с вами, натурально, то, что мы увидимся скоро…» Вони зустрічалися після чергового приїзду Гоголя до Москви в 1841-1842 рр., а також у 1848 р. і в останні роки життя Гоголя.

Літературний салон Єлагіної ввійшов в історію як осереддя й місце зібрання російської інтелігенції. Костянтин Кавелін писав: «Дом и салон Авдотьи Петровны были одним из наиболее любимых и посещаемых средоточий русских литературных и научных деятелей. Все, что было в Москве интеллигентного, просвещенного и талантливого, съезжалось сюда по воскресеньям». Єлагіна не була письменницею, проте зробила значний вклад у розвиток російської літератури та критики. У березні 1858 року, коли Максимович запросив Єлагіну на званий обід, вона вже давно відійшла від літературного життя і фактично стала знаком історії, проте поетів приятель вважав за потрібне познайомити її з Шевченком.

Максимович дружив з Євдокією Петрівною, хоча вона була старшою на п’ятнадцять років, близько знав її синів. Цікаво, що по дорозі в Москву восени 1858 року він заїхав до Єлагіних і писав дружині 2 жовтня: «Привет тебе, моя милейшая Марусенька из дому Елагиных, куда я приехал вчера в полдень, слушав обедню в благочестивом граде Болхове»¹.

У лютому 1860 року Максимович сповістив Єлагіну про велику сімейну радість: «Почтеннейшая и дражайшая Авдотья Петровна… 22 февраля… к вечеру Господь устроил в моей хате новую себе хвалу из уст младенца, нареченного Алексеем. С сердечным удовольствием извещаю Вас об этом событии моей жизни, зная что вы порадуетесь о нем и помолитесь о маленьком Максимовиче вашим добрым, любящим сердцем. Маша моя вместе со мною кланяется вам, благодарит за вашу память о ней и внимание к её сынишке, который в следующее воскресенье, после крещения, будет облачен в московские покровы и окутан в вами присланный сповивальничек»².

Свідченням незмінної поваги Максимовича до Єлагіної є його лист до неї від 16 грудня 1866 року з Києва, в якому, зокрема, він писав: «Как бы весело мне было… самому ещё поглядеть на Вас, в Вашем сельском уединении, как некогда я глядел на Вас вместе с Гоголем… От всей души кланяюсь Вам и молю Бога да хранит он Вас на радость и утеше-

_________________________

¹ Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 1, арк. 1.

² Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки, ф. 99, карта 8, од. зб. 56 а, арк. 3.

Як бачимо, Єлагіна знала про вагітність Марії Василівни і завчасно надіслала Максимовичам подарунок.

ние Всех любящих и почитающих Вас, к числу которых более сорока лет уже принадлежит неотъемлемо глубоко преданный Вам М.Максимович»¹.

Їхнє тепле листування продовжувалося. Скажімо, в архіві знайдено лист Максимовича з Києва від 25 березня 1871 року з Києва: «От всего сердца благодарю вас, многочтимая и драгоценная Авдотья Петровна, за письмо ваше от 8 марта и приложенную при нем вашу карточку, или — сказать достойнее — ипостась, отображение ваше… Вы угадали и мне разгадали, чего мне недоставало здесь в Киеве — привычного на Михайловой Горе лицезрения вас повседневно»². Таким чином, фотографія Єлагіної постійно знаходилася в хаті Максимовича на Михайловій горі. Він інформував Єлагіну про свої наукові дослідження, а ті, що стосувалися московської тематики навіть надсилав їй на попереднє прочитання перед публікацією. Скажімо, Максимович відправив Єлагіній свої спогади про роботу директором Ботанічного саду Московського університету, про що дізнаємося зі згаданого листа: «…Дописавши вчера воспоминания о “Московском саде”, послал к вам на усмотрение: будьте вы первой читательницею и судиею… Ещё Гоголь с Хомяковым, в 1850 году, советовали мне… позаняться повестями или записками о своём прошлом…»³.


«На званому обіді було прочитано вірш»


Повернувшись до званого обіду зауважу, що московський українець, дослідник Михайло Зозуля свого часу писав: «Зустрічі Шевченка із слов’янофілами в березні 1858 року в Москві, зокрема у

________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1-1зв.

² Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки, ф. 99, карта 8, од. зб. 56 а, арк. 5.

³ Там само.

Максимовича на званому обіді на честь Шевченка, і деякий інтерес до них з боку поета пояснювались властивою Шевченкові зацікавленістю суспільними проблемами, спробою вникнути в суть цього напряму та його програму». Насправді, покликаний на обід Тарас Григорович не вибирав гостей і не мав якоїсь спеціальної мети познайомитися тоді з програмою слов’янофілів. Інша річ, що Шевченкові друзі намагалися не запрошувати в компанії різних за поглядом людей, де могли б спалахнути суперечки, в тому числі на грунті особистої неприязні.

Євдокія Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо...»¹. Навряд чи поет співав би в оточенні людей, яких він «не помітив під час обіду». Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, а й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця є зрозумілою й душевно близькою, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголо-

_____________________

¹ Шевченкознавець Дмитро Ревуцький наприкінці 1920-х рр. справедливо зауважив: «Шевченкова натура була така, що він просто не міг жити, щоб не співати...» Про це залишено чимало спогадів. Скажімо, Лев Жемчужников згадував: «Шевченко любил напевать малороссийские песни, пел с большим чувством, все более и более углубляясь в смысл». Пантелеймон Куліш відзначив, що поет звертався «до народних пісень... щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву... або великої туги». Михайло Максимович писав: «Заслушивались мы поющего Шевченка — этой художественной натуры, так богато выражавшейся в живописи, стихотворстве, а всего сильнее и краше — в пении украинских народных песен».


шення Максимовичем свого вірша¹, про що в журналі «Основа» повідомлялося: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся