Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Драма професора Бодянського

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Осип Бодянський: «Я звикся з Москвою»


З Арбату — в Україну


Григорій Честахівський залишив нам малюнок олівцем «Домовина Т.Г. Шевченка в дорозі». На ньому — дроги, намальовані абрисом, і детальніше прописані візник та четвірка коней. Ці дроги стояли вранці 28 квітня на Арбатській площі біля храму Тихона Амафунтського. Звідси, з центру Москви і до самого Києва Шевченків прах везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов-Тулу-Орел-Кроми-Волобуєво-Кошельовку-Дмитровськ-Севськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Борзну-Ніжин-Носівку-Козелець-Залісся-Бровари. То була дале-ка й печальна дорога, й Україна пам’ятає про неї. Заакцентую читачеву увагу на тому, що починалася вона зі Старого Арбату.

Отож, уявімо собі 28 квітня 1861 року. Над Арбатською площею підіймається по-весняному тепле сонце, золотить маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Біля Тихонівського храму зібралося чимало людей, особливо багато молоді. Чується мелодійна українська мова. Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський тихо перемовляються з арбатським священиком років тридцяти, потім всі четверо заходять у церкву. Від розкішної садиби Голіциних, де стоять екіпажі, хтось направляється до людського натовпу. Група молодих людей наближається від Олександрівського кадетського корпусу. Біля восьмигранного водорозбірника з червоної цегли, що поряд із церквою, перемовляються візники, які приїхали з діжками по воду, і торговки — на площі ярмарок. Ось вони вкупі підходять до церкви, хрестяться й стоять мовчки. Проходив катеринщик із шарманкою-шафочкою та танцюючими ляльками в ній, зупинився. Благовидна жінка свариться на хлопчаків, які галасують біля струмка Чорторий. Від Арбатської і Знам’янської поліцейських будок підійшли будочники. Ніби розчинилися в натовпі жандарми й навіть юродиві. Щось було таке в атмосфері, що зупинило й зібрало людей біля Тихонівського храму. Над Арбатською площею повисає тиша...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...


Хтось із студентів схвильовано читає ці Шевченкові рядки. Бо саме заради втілення поетового заповіту зібралися друзі й знайомі Кобзаря до московської церкви святого Тихона...

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.


Раптом загули дзвони, студенти виносять із церкви домовину з тілом Шевченка і влаштовують її на дрогах. Візник піднімається на своє місце й легенько смикає за віжки. Дроги рушають. За ними їде критий екіпаж для Честахівського і Лазаревського, тепер вони йдуть пішки, разом з усією траурною процесією, яка виходить на старовинну Знаменську вулицю. На розі Знаменки та Арбатської площі траурний кортеж минає могутню колонаду Олександрівського кадетського корпусу, що фасадом виходить на вулицю. Біля церкви Знамення Пресвятої Богородиці заклякли богомолки і ревно хрестяться. Звідси за труною пішли кілька чоловіків інтелігентної зовнішності в дорогих пальтах, мабуть, професори Московського університету, які живуть поруч. З церкви вийшли люди, спостерігають за процесією, дехто приєднується до неї. З вікон особняків виглядають господарі й прислуга.


На розі Знаменки й Волхонки процесія призупинилася біля п’ятиглавого храму Миколи Чудотворця з дзвіницею. Тут зібралося чимало москвичів...

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої,

І чистоту їх соблюди.


Скорботна процесія перетнула вулицю Волхонку і повернула до недавно побудованого Великого Кам’яного мосту, позаду — красень Кремль, який любив Кобзар, а попереду — храм Христа Спасителя. Частина людей розійшлася, молодь пішла далі, дехто зібрався під’їхати на візниках за місто, де передбачалася зупинка дрог з домовиною. Очевидець згадував про цю зупинку за містом: «Стечение публики было значительное».

Весь цей шлях Осип Бодянський пройшов поряд з дрогами, заглиблений у себе й, як ніколи, сильно кульгаючи. Знаючи його, можна уявити, як важко було професору в ці хвилини. В щоденнику Бодянського від 5 жовтня 1855 року є запис про те, як він прийшов додому до щойно померлого Тимофія Грановського і був надзвичайно схвильований стражданням його дружини: «Это до того поразило меня, что я не мог и 5 минут перенести: слёзы брызнули ручьем от такой безмолвной, глубоко сосредоточенной в высшей степени горести, и от всей души пожелал ей слёз, которые могли бы облегчить её, а может быть и спасти»¹. Сльози за поетом Бодянський уже виплакав, його очі були червоними, але сухими. Час від часу він торкався Шевченкової домовини, ніби вона давала йому нові сили. Після прощання з прахом поета в арбатському храмі святого Тихона на душі у Бодянського запа-


____________________

¹ Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 183.


нувала скорботна просвітленість, він відчув у собі врочисту впевненість у тому, що його друга чекає вічність...

...Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.


Осип Максимович, як ніхто інший, розумів, що Тарас Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди...


«Крок уперед два кроки назад»


Законослухняний професор Московського університету Бодянський був критично настроєний до тодішньої системи освіти в Росії. В травні 1858 року записав у щоденнику: « Вообще мы пятимся назад, по крайней мере, в деле просвещения. За шаг вперёд делаем два назад»¹. Зокрема, професор рішуче виступав проти насадження у вищій школі класичної системи і станових основ освіти, прихильником яких був міністр народної освіти Дмитро Толстой².

У свій час Михайло Грушевський жорстко зауважив, що граф Толстой відродив у Росії, передусім у класичній школі, єзуїтські методи на потребу монархізму. Грушевський писав, що викладання грецької гра-


___________________________

¹ Из дневника О.М. Бодянского. // Русский архив, 1892. № 10. С. 443.

² Толстой Дмитро Андрійович ( 1823-1889) – російський державний діяч, історик, в 1866-1880 рр. — міністр народної освіти. Насаджував класицизм у гімназіях. З 1882 р. — міністр внутрішніх справ, президент петербурзької Академії наук.


матики в російських гімназіях, «як її тоді вправляно, де справа акценту являлась альфою й омегою всієї премудрості, – вважаю однією з найсумніших педагогічних недоречностей». Саме за Толстого була створена й зміцнена логічна, продумана до найменших дрібниць, диявольски хитра «система оглуплювання» дітей у російській школі. Вона була націлена на те, щоб позбавити молодих людей, які вступають у життя, інтелектуальної самостійності й ініціативи і виховати в розпорядження уряду і правлячих суспільних верств людей вишколених, видресуваних, призвичаєних точно й без осмислення та критики виконувати дані їм доручення. Старе гасло «вчимося не для школи, а для життя» було вивернуте навиворіт : російська гімназична наука конструювалася так, щоб якнайменше давати практично потрібного в житті, щоб якнайменше служити для орієнтації в соціальних і політичних завданнях і течіях, а сконцентрувати всю енергію і амбіцію учня на головоломній дресурі, що вимагалася для матурального диплома¹. «І сим вимогам була підпорядкована енергія і хист не тільки тих бездарних філологічних манекенів, котрими засипав гімназії петербурзький інститут, а навіть і кращі педагогічні сили... Висока матуральна нота – от що було метою і критерієм їх діяльності!» (Грушевський).

Така школа втрачала живий зв’язок з життям, з громадою, що неминуче засуджувало її на мертвоту, занепад, безсилість, втрату всякого впливу на громаду й життя. Виступаючи проти прихильників так званої класичної освіти, Бодянський насміхався над їх рецептом: «получше вытвердить зады в древних языках, которые сообщат им устойчивость или, так сказать, порядочность мысли и уважение к публике».


____________________

¹ Матура: зложити матуру – скласти іспит на атестат зрілості.

Це добре розумів Бодянський, і в своїх зауваженнях на проект університетського статуту 1863 р. він захищав необхідні нововведення в структурі університетської освіти, з обуренням відкидав звуження демократії в університетах, зокрема, наміри запровадити систему доносів : «подсматривание за товарищами по кафедрам показывает недоверие к последним». Відкидав Бодянський і прагнення уряду зменшити доступ до вищої освіти дітей із нижчих верств: «меньшее число поступит в университет, но зато будет побогаче и побарственнее, а это и на руку кое-кому».

Бодянський також звернувся до Ради Московського університету зі своєю окремою думкою щодо штатних викладачів університету, зауважуючи, що «професор філософії хіба може бути професором стародавніх мов і літератури та навпаки..?» Будучи прихильником глибокої й всебічної спеціалізації професорів і доцентів, як і демократизації університетського життя, Бодянський зауважував: «Ученая степень, не совсем соответствующая искомому предмету, и даст университету не совсем соответствующего его требованиям и желаниям преподавателя, между тем как, без сомнения, имелось в виду совершенно противное… Лучший аттестат для ищущего кафедры — это открытая, всеми видимая, оценка его достоинства, когда каждому возможно подвергать поверке сведения его и права; но побуждения, какими руководятся лица в замкнутом совещании друг к другу, всегда подозрительны, чтобы не сказать больше, а по тому их всегда следует избегать сколько возможно»¹.


______________________

¹ Отдельное мнение ординарного профессора Бодянского по вопросам, касающимся штатных преподавателей университета по Уставу 1863 года // Московские университетские известия. 1866-1867, № 7. С. 416, 419.


Бодянський неодноразово виступав зі своїми думками на сторінках редагованих ним «Чтений». Зокрема, в 1873 р. він опублікував працю «Трилогия на трилогию. Исторический очерк из современной жизни русского университета», в якій розгорнуто (70 стор. тексту!) виклав свою незгоду зі статтею «Трилогия» прихильника перегляду університетського Статуту 1863 р. професора П.Любимова: «…Мы заносим на страницы “Чтений”, как издания исторического, очерк из современной жизни русского университета, именно борьбы его, за сохранение действующего ныне Устава русских университетов, с теми немногими, которые всемерно ратуют против оного, предлагая уже сузить круг самостоятельной, свободной деятельности их, дарованной еще так недавно им в их Устав. И это тем обязательнее для “Чтений”, что Общество истории и древностей российских состоит при одном из сих высших учреждений, получило свое существование при нем, и при том в одно время с первым Уставом для русских университетов, самым лучшим и самым либеральным из всех, последовавших за ним: многое и многое вошло из него, вопреки злобе дня, и в преследуемый теперь Устав воротилами нашего времени».

У своєму важкуватому за стилем, але переконливому й колючому опусові Бодянський показав недоречність змін, які пропонувалися, в силу їх недемократичності та спрямованості на звуження університетської автономії:

«Не знаем, какие таинственные причины заставили приступить к пересмотру действующего университетского Устава 1863 года. Первые два Устава, 1804 и 1853 года, просуществовали спокойно один 30, а другой 28 лет. Нынешний Устав считает себя, со времени утверждения, только десять лет, и мы не придумаем, чтобы такое могло быть, что повлияло на его пересмотр…

Университеты, как и следовало ожидать, отнеслись сочувственно к действующему Уставу и высказались за сохранение его основ, указав на небольшие редакционные изменения в некоторых второстепенных статьях… Нынешний университетский Устав может считаться ровесником и освобождению крестьян, и новым судам, и безвременно умирающим правилам о цензуре. Он принадлежит тому десятилетию, которое обильно благими мыслями и начинаниями и всегда останется свежею страницею в отечественной истории».


Драма професора Бодянського


Значною мірою саме незалежні погляди професора призвели до того, що восени 1868 року рада університету забалотувала його на черговий п’ятирічний термін, і Бодянський змушений був подати у відставку. Сам Осип Максимович їдко зазначив 28 листопада 1868 року : «В последних числах октября я п р и н у ж д е н добрыми людьми удалиться из Университета...» Знаючи, що таке питання розв’язувалося таємним голосуванням, я вирішив дізнатися, скільки ж «добрих людей» голосувало проти Бодянського. Така, здавалося б, дрібниця допоможе з’ясувати «розподіл сил» на факультеті навколо професора.

Це вдалося зробити! В Центральному історичному архіві Москви знайдено «Дело Совета Императорского Московского университета об увольнении со службы ординарного профессора, действительного статского советника И.М. Бодянского и о назначении ему пенсии». З цієї справи випливає, що 19 жовтня 1868 року за продовження роботи Бодянського в університеті проголосувало 25 чоловік із 40 присутніх, що підтвердило солідний авторитет професора, але й 15 голосів, поданих


проти нього, свідчили, що він нажив собі чимало ворогів¹. Бодянському не вистачило 2 голосів, аби залишитися в університеті ще на п’ять років². Ось який гіркий подарунок отримав Осип Максимович до свого 60-річчя. В рукописній біографії Бодянського, складеній в університеті вже після його смерті, я прочитав такі закреслені рядки: «Он был забаллотирован главным образом вследствие влияния Леонтьева»³. Професор університету, філолог, співвидавець газети «Московские ведомости» Павло Михайлович Леонтьєв (1822-1874) кілька разів згадувався в щоденнику Бодянського в абсолютно спокійному контексті, проте насправді він зіграв рокову роль у долі професора Бодянського. В статті «Трилогия на трилогию» Леонтьєва позначено вже як противника демократичного самоуправління в університетах, а в одному з тогочасних листів Бодянський назвав його «человеком, прославившим себя кознодейством»⁴ (У Володимира Даля: «кознодей — строящий козни»).

«Русская старина» (1879. Т. ХХV) писала, що Бодянський змушений був залишити університет «вследствие его забаллотировки гг. профес-


________________________

¹ Попереднє голосування з цього питання, що відбулося влітку 1866 року, дало зовсім інший, сприятливий для Бодянського результат — 31 голосів «за» і лише 9 — «проти» (Центральний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, од. зб. 3044, арк. 7).

² У згаданій статті «Трилогия на трилогию» Бодянський, до речі, підтримував положення університетського Статуту про те, що переобрання професора мало визначатися двома третинами голосів університетської Ради, а відміну його вважав невиправданим втручанням Міністерства народної освіти: «Достаточно напомнить отмену весьма важной статьи Устава, по которой оставление профессора на должности обусловливалось не менее, как двумя третями голосов в его пользу. Замена двух третей простым большинством повела за собою значительные последствия…» Йшлося, зокрема, про те, що в деяких університетах за вказівкою міністерства забалотовані двома третинами голосів професори знову повернулися на роботу після переголосування простою більшістю голосів. Але у випадку з Бодянським такого не могло статися.

Навчений гірким досвідом, Бодянський вимагав, щоб у випадку забалотування професора простою більшістю було передбачено «більше матеріальне забезпечення».

³ Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арх. 19.

⁴ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 33.

сорами, не сумевшими — из личных расчётов в пользу намеченного или другого кандидата на кафедру Бодянского — подорожить для университета этим высокозамечательным учёным». Це була життєва драма, яку Бодянський переніс тяжко. Якийсь час він перебував у прострації й у цей період подав прохання про дозвіл йому носити у відставці університетський мундир, намагаючись таким чином зберегти причетність до університету хоча б у зовнішніх ознаках. Гадаю, що Бодянському, з його загостреним почуттям власної гідності, було нелегко просити про це. Та міністр народної освіти йому відмовив: «Разрешение на это дано быть не может, так как из формулярного списка о службе г. Бодянского видно, что остаётся ещё на службе членом Археографической комиссии Министерства народного просвещения».

В той час Бодянський навіть подумував про від’їзд із Москви: «... Получая только 1.500 с небольшим рублей серебром пенсии¹, мне нельзя оставаться в столице с семейством, а необходимо забраться в такую глушь, где бы можно было, как говорит пословица, протягивать ножки по одёжке»². Йшлося про те, що фінансові можливості пенсіонера Бодянського зменшилися в декілька разів, а здоров’я ж не добавилося. Є цікаве свідчення Пантелеймона Куліша: «Востаннє бачив я його вже пенсіонером. Дано йому пенсії тільки 1.500 рублів річно; а “подвижник науки” брав яко професор і грошоносних комісій 12.000 р. Се вилічив мені друкований жидок Гатцук³… Жидки ж на таких речах знаються…»

_____________________

¹ В архіві зберігся документ, у якому Бодянський називає суму 1682 рублі (див. ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 34).

² Осип Максимович Бодянский // Русская старина, 1879. Том ХХV. C. 215-216.

³ Друкар Гатцук якось виграв суд у Куліша, примусивши його сплатити 1200 рублів, за що був «поселений» в пекло в поемі «Куліш у пеклі». За словами Пантелеймона Олександровича, Бодянський не раз остерігав його: «Се жидок — підлиза. Ненавиден він був мені ще й студентом, як лестився до мене по моїй професурі. Бережись пане-брате: лащитемиться до тебе, покіль засуне свою загребущу в твою кишеню». Могилу Гатцука я побачив у Донському монастирі.


Не станемо перераховувати всі заробітки Бодянського за «жидком Гатцуком», але достеменно відомо, що професор університету одержував, скажімо в 1866 р., платню в розмірі 2400 рублів на рік, столові та квартирні гроші по 300 рублів¹, тобто всього 3000 рублів, та ще з жовтня 1863 року йому платили пенсію, призначену за вислугу 25-річного сроку служби (1429 руб. 60 коп. на рік) а на додаток до неї — 285 руб. 92 коп, тобто всього 4.715 руб. 62 коп. на рік. Це втричі більше від пенсії, що залишилася, до того ж справді Бодянський раніше отримував і гроші за участь в роботі деяких комісій, в 1859-1862 рр. він управляв університетською друкарнею, на цій посаді, за його власним свідченням, Бодянський отримував 1500 рублів сріблом. Все пізнається в порівнянні, тому в останні роки заслуженому професорові жилося нелегко². Ось невідоме свідчення самого Бодянського: «…Удаление из Университета в конце 1868 года, нежданное и не гаданное мною… вдруг перебросило меня на 20 лет назад…» Наприкінці 1872 року пенсіонер написав графу Сергію Строганову довгого листа, який назвав спочатку: «Записки о себе». Потім перейменував: «Записка о нынешнем положении моём». В ній Осип Максимович скаржився, що не зводить кінці з кінцями, розповідав, як збирався навіть виїхати з Москви: «Долго раздумывал я, как быть мне, но ограничив себя до нельзя, отказав в самом необходимом, даже в приобретении книг по своей части, я решился наконец остаться в Москве год, чтобы видеть, могу ли и при таком ограждении себя, колотаться в ней»³.


_________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 35, спр. 139, арк. 3; оп. 38, од. зб. 418, арк. 2, зв. - 3; ф. 459, оп. 2, од. зб. 3044, арк. 12.

² Втім, сама по собі пенсія у Бодянського була для тих часів немалою, скажімо, відомий нам Іван Забєлін, який, як і Бодянський, пішов на пенсію в чині ІV класу, отримував 1200 рублів щорічно.

³ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 32 зв.

Справді тоді Бодянський примірявся до життя з новими фінансовими можливостями. В одному з листів початку 1869 року читаємо: «Я не оставляю еще Москвы, но только потому, что теперь не такое для того время: можно и замерзнуть на дороге, и не приютиться даже там, где думал найти себе приют. Остаюсь, стало, до красных дней, а там непременно пущусь на проведы, где бы лучше обосноваться по тем средствам, какие выпали на мою долю. С другой стороны, оставаясь в Белокаменной целые полгода, узнаю на самом деле, сколько издержу на прожитие в ней, протягивая, как говорится, ножки по одежке. Одна половина года покажет и другую. До сих пор жил я иначе, потому и положение мое было иное, и средства иные. Сообразивши же то и другое, порешу уже осенью окончательно с собою. Если в губернии нельзя будет остаться человеку, не жившему в ней около 40 лет, что делать? Прислоню свою головушку к Кремлю златоверхому, где лучшее время жизни своей провел и где придется сложить и кости свои. В противном случае, хоть не рад, а соберусь в поход, по пословице: “Не так живи, как хочется, а как сможется и судьба велит”».

Врешті-решт Осип Максимович залишився в Москві. В березні 1869 року йому було навіть присвоєно звання заслуженого професора Московського університету, «не стесняясь тем, что г. Бодянский не дослужил 14-ти дней для получения сего звания по закону». Попечитель Московського університету повідомив університетську Раду, що він «имел счастие входить по настоящему предмету со всеподданейшим докладом к Государю-Императору и Его Императорскому Величеству, в 14 день сего марта, благоугодно было всемилостивейше разрешить утверждение г-на Бодянского в звании заслуженного профессора»¹.

_______________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 38, спр. 40, арк. 1-2.


В згаданому листі до Строганова Бодянський писав і про нову можливість, що відкрилася тоді перед ним: «Не скрою, что начальство, на первых порах, предлагало мне звание “сверхштатного профессора” в Киевском университете». Раніше цей факт ніколи не згадувався в літературі, і цікаво дізнатися, чому Бодянський відмовився. Передусім, він пояснював, що «будучи штатным в столице, я не мог согласиться на сверхштатного в губернии… Это значило с генералов попасть в капралы». До того ж, йому пропонували місце професора, який пропрацював в університеті 23 роки, і Бодянський не хотів йому зашкодити: «Если держали его столько лет, могли продержать и ещё два года, пока исполнится 25-летие его службы…» Досвідчений професор, який прекрасно знав університетські звичаї, тонкий психолог з високою самооцінкою, Бодянський легко передбачив і негативні наслідки переходу на незнайому кафедру в Київському університеті: «Явившись на предлагаемое место, я влился бы в среду, для меня совершенно чужую, к которой долго и долго пришлось бы привыкать и которая к человеку навязанному естественно неприветливо относилась бы… не обошлось бы, конечно, при малейшем случае, и без упрёков, попрёков, намёков на изгнание из Московского университета и насильное навязывание Университету Св. Владимира».

Проте найголовніша причина відмови поміняти Москву на Київ знаходилася в іншій площині, і Бодянський відверто сам її назвав:

«Главное же при этом то, что я, прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что я стал москвичем, как говорится, с головы до пяток, и привыкать к другому месту жительства было бы мне не под силу… Малороссия — моя родина, но явиться в стольный град в матерь градов русских в том приниженном виде, в каком слал он [министр] меня в него я не мог, не могу и не должен: сего требует от каждого из нас сознание собственного человеческого достоинства, не говоря уже о прочем многом»¹.

Що стосується живої реакції друзів і знайомих Бодянського на вимушене залишення ним університету, то варто познайомитися з листом до Бодянського з Володимира дійсного члена Імператорського товариства історії і старожитностей російських Олексія Миколайовича Шемякіна, написаним буквально через тиждень після злощасного засідання університетської Ради: «Не могу не высказать моего горького сожаления о потере, понесенной в вас Московским университетом. Мое сожаление становится тем задушевнее, что он сам отрекся от вас. Пройдет же когда-нибудь его ослепление, умолкнут страсти, рушатся козни кое-каких коноводов этого дела, и как тяжело будет тогда для университета сознание несправедливости к вам и незаменимости вас в его среде! Сожалею о теперешнем его ослеплении; еще больше сожалею о будущем, позднем и горьком его сознавании…»². Так і сталося. Вже через десять років Олександр Котляревський констатував: «С удалением Бодянского из Московского университета славянская наука упала в нём низко, очень низко…»³. Наприкінці ХІХ століття в енциклопедичному виданні С. Венгерова було сказано: «Университет потерял в Бодянском необыкновенно сведущего профессора, человека, который дорожил университетом, достоинством учреждения»⁴.

Це те, що цінував у Бодянському й Шевченко.


______________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 34 зв.

² Письма А.Н. Шемякина к О.М. Бодянскому (1859-1875 гг.). С. 50.

³ Котляревский Александр. Осип Максимович Бодянский (Историко- библиогра-фическая поминка) // Славянский ежегодник, 1878. С. 351.

⁴ Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и учёных. Том V. — С.Петербург, 1897. С. 62.