Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 ... 51

«Може воно так і треба московській натурі?»

Особливим моментом перебування Максимовича в Москві був його лист Шевченкові від 15 листопада 1858 року, в якому попросив поета передати вірші «Садок вишневий коло хати...», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), «Заворожи мені волхве...» і «Муза» для публікації в газеті «Парус». Цю нову газету збирався видавати Іван Аксаков: «Бо Іван Аксаков притьмом просить, щоб йому друкувати в газеті його “Парусі” тії вірші твої («Вечір», «Пустку»…), що ти зоставив мене задля “Беседы”… Чи не можна інших твоїх віршей йому наділити для первого

____________________

¹ Там само, ф. 32, № 2, арк. 1; № 8, арк. 2.

² Після Максимовича до перекладу знаменитого твору зверталися Юрій Федькович, Іван Франко, Панас Мирний, Максим Рильський та ін. На початку ХХІ століття «переспів із староруського на сучасну українську мову» зробив український поет Микола Кондратенко.

нумеру в “Парус”?.. Буль ласкав, звісти і напиши про сеє, і про те, як ся маєш, і що нового витворяєш — пером твоїм лебединим і помазком соболиним… Чи виспівується і вигукується тобі на тім Севере Невському?..»

Професор не сумнівався, що Шевченко не відмовить, адже він по-доброму ставився до Івана Аксакова. Проте сталося не так, як гадалося. Шевченко відповів Максимовичу:

«Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? “Парус” у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум».

Ця досить різка відповідь була підготовлена Кулішем, і Шевченко використав її близько до тексту. На те були всі підстави. Поет був обурений тим, що в програмному оголошенні («універсалі») «Об издании в 1859 году газеты “Парус”», випущеному в світ окремим додатком до газети «Московские ведомости» (№ 122 від 11 жовтня 1858 року), хоча й говорилося про самобутність усіх слов’янських народів, двічі було згадано лише «русинів» (тобто українців за межами Російської імперії): «Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга, и только дружною совокупностью трудов можем достигнуть полноты славянского развития и отстоять свою умственную и нравственную самобытность. Не внешнее политическое, но внутреннее духовное единство нам дорого».

Великий українець не простив видавцеві газети Івану Аксакову, якого ще у квітні 1858 року «цілував тричі» в листі до Сергія Аксакова, принципового «забуття» того, що існує самостійний український народ, який слов’янофіли намагалися розчинити в «общерусскости», що, між іншим, повністю збігалося з офіційною політикою «обрусения», хоч і подавалося в дещо іншому словесному вбранні.

Так само висловився Пантелеймон Куліш у листі до Івана Аксакова від 20 листопада 1858 року: «Так как у Вас в объявлении “Паруса” исчислены все славянские народности, кроме малороссийской, то в этом я увидел новое доказательство, что нам больше прежнего надобно о ней позаботиться...»Крім того, в’їдливо згадавши заступника вельможного князя, любителя березової каші, Шевченко прямо вказував на категоричне небажання друкуватися в «Парусі», бо Іван Аксаков на той час виступив на захист статті громадського діяча, князя Володимира Черкаського з пропозиціями зберегти за сільськими старостами право тілесного покарання селян. Ця стаття та захист її Аксаковим викликали обурення передової російської громадськості; журнал «Современник» (1858, № 11) в огляді «Заметки Нового поэта» писав з цього приводу: «Если человек даже очень талантливый и умный, но проникнутый... сословными предрассудками, начнет уверять нас, что для исправления нравственности крестьян необходимо предоставить помещикам право наказывать их 18-ю ударами плети... или что-нибудь вроде этого, то такие господа подвергают себя одинаковому общественному суду — сожалению и смеху».

Отже, Шевченко рішуче відмежувався від суспільного ретроградства, яке в атмосфері пожвавлення громадського життя і назрівання революційних настроїв у Росії почало виявлятися у багатьох слов’янофілів рельєфніше й відкритіше, ніж раніше.

Відповідаючи Шевченкові, Михайло Максимович висловив свою і Щепкіна незгоду з Володимиром Черкаським та Іваном Аксаковим й щиро намагався прояснити ситуацію та по-дружньому заспокоїти поета:

«А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх віршах задля його “Паруса”: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу — і то правда!¹ Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і Господи як!...»

Не варто замовчувати і деякі пояснення, які Шевченко отримав від Максимовича:

____________________

¹ Максимович спрощував ситуацію й позицію Івана Аксакова. В «Автобиографии», написаній на початку 60-х рр., той не виявив ознак подібного каяття: «Аксаков Иван принадлежит к той школе, которой организована была “Русская беседа”. Издавая “Парус”, он имел в виду создать центральный орган славянской мысли, что вполне ясно выражено в его объявлении об издании газеты “Парус”, объявлении, переведенном и напечатанном по-польски, болгарски, сербски и чешски». Неприязну, хоч і помірковану, позицію щодо українського руху займав і слов’янофільський «День» Аксакова. З 1864 р. Аксаков виступав за пом’якшення Валуєвського циркуляру про заборону друкувати українською мовою шкільну та релігійну літературу, бо вважав його занадто жорстким.

«Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші, і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю¹, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, — крупина за крупиною ганяється з дубиною... Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ, і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку... Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину, і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стóїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. І з ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..»².

Погодьтеся, що Максимович — адвокат блискучий, але в цьому конкретному епізоді, як у краплині води, бачимо Шевченкову самотність навіть у колі найближчих московських українців, адже у своїй перейнятості Україною він не визнавав компромісів чи навіть напівтонів.

Максимович в аналогічній ситуації поводився зовсім інакше. Незважаючи на жорстко виявлену Шевченкову позицію щодо «Паруса», професор і не збирався розривати з газетою стосунки, він активно пропонував себе також у ролі автора слов’янофільського «Дня» Івана

________________________

¹ Борис Чичерін залишив чимало хороших оцінок особи Володимира Черкаського, зокрема таку: «Истинная его деятельность началась с освобождения крестьян. Призванный в Редакционную комиссию,.. он стал главным работником комиссии. Основной план Положения 19 февраля принадлежал собственно ему. Он же был и главным редактором. Первоначальный проект Положения, как мне говорили участвовавшие в нём лица, весь написан его рукой. Этого одного было бы достаточно, чтоб вписать его имя в историю». Після різкої Шевченкової реакції Максимович продовжував приятелювати з «любителем березової каші».

² Листи до Тараса Шевченка. С. 125, 126.

Аксакова. У серпні 1861 року Максимович писав йому з Михайлової гори: «Если ряд моих статей угоден будет вашему “Дню”, то немедля и пускайте в “Дне”… Если придумаете или понадобится что получить от меня в газету, заказывайте без церемоний: что смогу, напишу охотно. По началу “Паруса”, вы не можете и на минуту усомниться в моём совершенном усердии и готовности сотрудничать вам. От всей души желаю пылкого и долгого сияния вашему “Дню”, да сделайте же так, чтобы не случилось затмения!» Ще через два місяці Максимович захоплювався: «…Ваш “День” блеснул перед моими глазами. Великолепный “День”, ясный, светлый, тёплый, жизненный в каждом отделе своем… Спасибо Вам! Всё в нем прекрасно или полномысленно»¹.

Такі оцінки й запевнення Максимовича, що звучать явно не по-шевченківськи, були моральною підтримкою Івана Аксакова в його протистоянні з Пантелеймоном Кулішем², у чому виявилися ознаки,

________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 2, 3, 4.

² Нагадаю, що з осені 1858 року Куліш вів жваву полеміку з Іваном Аксаковим з приводу видання в Росії українського журналу. Зокрема, в жовтні він писав Аксакову: «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждей… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность. Мы это видим и чувствуем беспрестанно и, не имея возможности писать за себя так, как пишут дома, изредка только нарушаем свое молчание… Мы не домогаемся от Правительства и вашего общества невозможного покамест, но мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития…»

Важливо відзначити, що Куліш висловлювався цілком відверто, довіряючи своєму адресатові в тому розумінні, що лист не стане надбанням недоброзичливців.

говорячи словами Шевченка, «московської натури» Максимовича. У нас немає можливості заглиблюватися в цю непросту й важливу тему, але вона вимагає спеціальної пильної уваги й окремого висвітлення.

Заради справедливості відзначимо, що в двох числах «Паруса», які встигли вийти у світ, українська проблематика все ж знайшла своє відображення. У статті «Письма из Польши» зазначено, що «многочисленный люд южнорусский стоит того, чтобы не презирать его собственного языка, чтобы просветители его говорили с ним его собственной речью». В рецензії Куліша на «Хохлацькі співки» Крутоярченка відзначено цілковиту несумісність подібних недолугих вправ з усім розвитком української літератури від Котляревського до Шевченка й Марка Вовчка. Після виходу другого числа газету «Парус» було заборонено за скептичні відгуки про деякі урядові розпорядження та різку критику (з правих позицій) зовнішньої політики Росії у статті Михайла Погодіна «Прошедший год в русской истории».

Ця історія зовсім не означає, що Шевченко завчасно носив у собі негативно ставився до Івана Аксакова, скажімо, перебуваючи у Москві в березні 1858 року, чи потім у своїй душі відцурався від нього, вона не

__________________________

Максимович радів видавничій діяльності Куліша, зокрема, писав дружині в листопаді 1858 року: «Кулиш хотел издавать газету под именем “Хата”, да тоже ещё не позволяют… Он издал Малороссийские повести Квитки (Основьяненка)…» (Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 1-2). 17 січня 1860 року Шевченко звертався до Якова Кухаренка: «У нас тут складається “Хата”, то чи нема часом у тебе якої доброї деревини на крокву або й на сволок. Як є, то присилай її на ім’я П.А. Куліша або в Академію художеств Т.Г. Шевченку». У лютому того ж року дружина Куліша писала на Михайлову гору: «А у нас сими теплыми днями (Украинский альманах) “Хата” почалась будуватись; як птиці з вирея повернутця так і “Хата” з іми на Україну завітає» (РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од.зб. 47, арк. 7 зв.). В альманасі, що вийшов у 1860 р., було вміщено твори Є.Гребінки, П.Куліша, М.Вовчка, Г.Барвінок, Я.Щоголева. У розділі «Кобзарський гостинець» вперше надруковано ряд Шевченкових поезій.

Принагідно зауважу, що в 1860-1862 рр. друкарня Куліша видала в серії «Сельская библиотека» 39 різних брошур українською мовою, що дорівнювало кількості українських книг, виданих за попередні сорок років.

перекреслює доброго знайомства поета з Іваном Аксаковим. Взагалі, ставлення Шевченка до тих чи інших представників слов’янофільства і до всієї слов’янофільської течії, потребує конкретно-історичного, неуперед-женого підходу.

«Дружина кохана, здорова була!»

Не можу не заторкнути, так би мовити, інтимну складову московських листів Максимовича до дружини Марії Василівни на Михайлову гору, бо ж вони глибше розкривають теплу й щиру душу Михайла Олександровича. Тим більше, що ця зворушлива сторінка біографії Максимовича ще ніким не відкривалася. Докладно розповідаючи про всі свої справи в Москві, Максимович у кожному листі приділяв увагу дружині, неодмінно висловлював свої гарячі почуття до неї. Ще не доїхавши до Москви, Максимович писав Марії Василівні: «От всего сердца обнимаю тебя, мое серденятко, и желаю тебе здоровья и покоя… сколько для себя, столько и для меня… Прощай же душка моя. Еще раз обнимаю и благословляю тебя. Любящий тебя Михаил». Ледве приїхавши до Москви, Михайло Олександрович зізнався в листі: «Мне без тебя скучно, и особенно здесь в Москве, но об этом уж лучше и не говорить». Для прикладу наведу ще й рядки з листа від 23 жовтня 1858 року: «Береги, милый друг, свое здоровье и спокойствие больше всего — и дома, и в гостях, и в дороге, ходя, стоя, сидючи и лежа... Ты видишь уже сама на опыте, что тебе надо заботиться о своем здоровье, а оно многим зависит и от спокойствия душевного и телесного… Пиши ко мне чаще и больше: буду читать письма твои перед твоим портретом, воображая что слышу твои речи из уст твоих. Прощай мой милый друг, дочка моя сердечная, дружино моя верная, — от всей ду-

ши обнимаю, целую и благословляю тебя»¹.

Йшов час, і свої почуття до дружини Максимович виплеснув у вірші, надісланому додому 20 листопада 1858 року:

Туман Москву накриває,

Печаль-тоску наганяє,

А мені тоска й без того,

Бо нема кохання мого.

Марусенька на Вкраїні,

А я собі на чужині;

Ой, вона там удовою,

А я тута сиротою.

Було б лучче не різниться

Коли дав Бог подружиться.

Ой, чим тоску розважати?

Будем весни дожидати;

И зійдемось, обіймемось,

Укупі жить ми поймемось,

Нема лучче й краще в свете,

Як укупе век нам жити!

До цього додавав у прозі:

«Я вже знаю, що у тебе на Горе и в огороде твоем буде як у веночку; хазяйнуй же, моя дружина верная и распоряжайся, як знаеш, як лучче, так только, що б тобе жилось там припеваючи и выграваючи, и здоровьичка своего не натружаючи, — щоб сама ты и к весне зацвела як кветочка, найлуччая и найкращая для мене усих кветочок на свете! А од мене буде тобе подмога на все, чого забажаеш, чого запытаеш»².

________________________

¹ Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 1, арк. 2 зв.; № 2, арк. 2 зв.; № 4, арк. 4 зв.

²Там само, ф. 32, № 6, арк. 1-2.

Не втримаюся і процитую ще й таке: «Моя дружина милая, моя зозуленько живенькая, моя голубко сизенькая, моя перепілочко, моя утонько, моя галочко, моя квітонько, моя криничко, моя веселочко, моя зірочко, моє сонечко, моє облачко, усе, усе моє ти на світі, усе яснеє і смутнеє, що Бог дає чоловіку, як рожаеться душа его на житье на сем свете!» Жінка, до якої звернені такі слова, мала бути щасливою.

З перших днів перебування в Москві Максимович відправляв дружині щедрі подарунки. Скажімо, 21 жовтня він повідомив: «Выбрали для тебе уже фортепиано у Лейнгольда, за которое заплачено ему 200 р. сер., да за ящик для него и укладку 10 руб. и оно уже отправлено к тебе и должно явиться к тебе прямо на Гору: готовь деньги извощику, по накладной, рублей около 30-ти сер., но сперва посмотришь, поставив на место фортепиано, в целости ли довезено. Откладывали до зимнего пути, но я желал, чтоб ты поскорее имела удовольствие оглашать своею музыкою твое миленькое убежище в нагорной нашей хатке».

Були й дрібніші, але зворушливі передачі в Україну з Москви з професійними рекомендаціями: «…Сего дня отправлены будут на почту семена для твоего огорода и цветников; я сам выбирал их у Майера на Лубянке и заплатил 12 р. сер. Должны быть хороши. Для цветов… приготовь землицу получше, почернее и пожирнее из перетлевших листьев и трав».

Особливою турботою Максимовича був подарунок дружині на день народження. Він вирішив справити розкішну шубу: «Шуба тебе будет делаться на следующей неделе» (10 жовтня). Через десять днів — 21 жовтня — з почуттям добре виконаної роботи повідомляв: «Шуба тебе будет готова послезавтра, т.е. в четверг, и, кажется, ты будешь ею довольна, как мехом и воротником, так и верхом из черного атласа. Мантиль белая с черными хвостиками и также муфта куплены уже (за 31 р.), и удались очень; совершенно горностаевые… Шуба с мантилью и муфтою будут высланы на первой же тяжелой почте, еще в октябре в последних числах…»¹.

До дня народження Марії Василівни люблячий чоловік відправив в Україну свій екіпаж²: «Не знаю, как-то поехали наши экипажи… в эту неблагоприятную погоду и благополучно ли доедут к тебе… но, авось, Бог даст им путь добрый». 20 листопада Максимович обіцяв коханій дружині: «Завтра, як водиться, я таки випью трошки за твое здоровьячко, наливши по Марусин поясок³ чого нибудь смачненького, такого, що губи злипаються». І знову висловлював їй щирі побажання:

«Дай же, Господи, щоб ти була завсегда здорова на весь новый год твоей жизни, щоб у тебе нищо не болело, ни душа, ни тело! Од всей души обнимаю тебе, целую и милую, моими мыслями, и благословляю тебе, мою ридную, мою верную, мою коханую и бажаную Марусеньку тебе любящий и тобі вірний друг Михаил».

Вчитуючись ц ці рядки вперше через півтора століття, глибше розумієш, наскільки дорогою була йому Марія Василівна, яка стала живою душою Михайлової гори. Максимович розривався тоді між ними і Москвою, в якій відчував повноту інтелектуального життя.

А що сам просив у дружини Михайло Олександрович? Звісно, крім того, щоб вона була здоровою та щасливою? Сала! Незадовго до Різдва писав: «Питаеш, моя голубко, якого мені гостинця прислати сюди? А вже ж сала, да доброго такого, якого только добути можна! Да ще, серденько, хотів би я, щоб ти мені к Різдву прислала ячной крупы на

________________________

¹Там само, ф. 32, № 3, арк. 1, 1зв., 2.

² Ще тільки приїхавши в місто, Максимович написав дружині: «Пролётку пришлю зимою, тогда дешевле будет».

³ Максимович красиво обіграв із іменем дружини українське прислів’я «Випий по Марусин поясок» — до смужки на келихові, чарці, склянці, тобто, трохи неповний.

горшок кути, не больше, только такой, щоб сама своими биленькими руками выбрала зернятко до зерна. А торбинка од тебе з узварцем уже есть у мене. Так у мене и буде тоди чим Риздво стречать, по наському, не по-московському»¹(Виділено мною. — В.М.).

Згадалося, що так само незадовго до Різдва — наприкінці 1859 року — Шевченко просив брата Варфоломія вислати йому до Петербурга української смаженої ковбаси: «Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було!» (Виділено мною. — В.М.).

От уже справжні хохли! Вони й розпоряджалися домашнім харчем, як щирі й щедрі українці. Скажімо, у спогадах Олександра Благовєщенського зустрічаємо такі слова про Шевченка: «Якось він одержав із рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку». До речі, син Михайла Погодіна, який спостерігав за Гоголем у Москві, коли той жив у них, згадував, що «он был в душе хлебосол, как всякий истинный малоросс». Про гостинність Щепкіна ходили легенди. У Москві щиро й радо приймав своїх земляків Бодянський. Максимович, очевидно, також поділився салом з московськими кацапами.

«Спасибі, що мене сірому одинокого, не забуваєте»

У згаданому листі до Шевченка від 15 листопада 1858 року Максимович писав про Марію Василівну: «Жінка зосталась там на Михайловій Горі на хазяйстві. Вона тобі кланяється сердечне, і я з нею кланяюсь тобі, як і всі, кого довелось бачити в Києві».

______________________

¹ Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 2, арк. 2 зв., 3 зв.; № 6, арк. 2 зв.

Шевченко відізвався вже 22 листопада:

«Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвні за її ласкаве привітання. Перешліть їй, будьте ласкаві, оцей мій листочок з невеличкими віршами. Та й оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре. Як побачите С.Т. Аксакова і М.С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі. Згадуйте інколи щирого вашого Тараса Шевченка».

У послання до Максимовича Шевченко вклав і теплий лист до його дружини, який наводжу повністю:

«І вельми шанобная і любая моя пані Мар'є Васильєвно!

Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під

вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий «Сон», а літом привезу величенну поему, як зробите по моєму прошенію, а як же ні, то й ні.

СОН

На панщині пшеницю жала,

Втомилася, не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван,

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий,

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть

Та йдучи колоски збирають,

Як тая доленька чужая...

І усміхнулася небога.

Прокинулась, нема нічого,

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила,

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Не здивуйте, який удався. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, искреннего вашого Т.Шевченка».

Пересилаючи Шевченків лист до Марії Василівни, Максимович навчав її:

«Дома нашёл я письмо от Тараса, который прилагает и тебе письмецо со стихами, которые при сем посылаю. Вот какой любезный ответ на твое приветанье, которое написал и в моем к нему письме. Пришли ко мне ответец к нему, в котором подякуй ему за его гарный “Сон”, который даст Бог, а таки збудется; подякуй за его память и ласку к тебе, и пообещай, що ты будешь ему шукать и выглядать ему дружыны, як червоной калины, абы только прибував на берега Днепров-

ськии»¹.

Марія Василівна виконала всі настанови чоловіка в листі до Шевченка від 21 грудня 1858 року:

«Дякую Вам дуже за Ваш дорогий привіт ко мне, я очень обрадовалась, когда получила Ваше письмецо и, прочитавши, узнала, что Вы, слава Богу, здоровы; спасибі Вам за гарний Ваш «Сон» і за Вашу память обо мне… Вы до нас приезжайте, і тоді побачите самі, яка Вам дівчина приглянеться: у нас все гарні; Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця… Ще раз дякую за дуже гарний “Сон” і за пам'ять Вашу; прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю Вам ще раз от щирого сердца своего всего лучшего в мире; и прошу не забывать любящей Вас землячки Вашей Маруси Максимович».

10 травня 1859 року Шевченко дякував Марії Василівні за «щиреє, ласкавеє письмо» і повідомляв: «В тот самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатися надо мною?» Тож із поїздкою в Україну, на Михайлову гору довго не виходило. У зв’язку з цим наведу невідому архівну згадку про Шевченка з листа Кулішевої дружини Олександри Михайлівни до Максимовича, який у той час перебував у Москві, відправленого з Петербурга 30 квітня 1858 року: «Потеряв надежду ехать на Михайлову гору с Шевченком, я решилась обратиться к Вам… Не располагаете ли Вы сами ехать в ны-

_____________________

¹ Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 1 зв.

нешнее лето в Малороссию?»¹ (Виділено мною. — В.М.).

Врешті-решт Шевченко виїхав із Петербурга і влітку 1859 року гостював на Михайловій горі, намалювавши прекрасні портрети Михайла Максимовича (19 червня) та його дружини (22 червня). У вересні того року дружина Куліша писала Марії Василівні про Шевченка: «Я думала, що він женитця на Україні. Аж, видно, нікого не уподобав»². А що могла зробити Марія Максимович для самітнього генія? Він і сам смиренно пророчив: «А як же ні, то й ні».

________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 1.

² РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 3.

Blog

Володимир Мельниченко Українська душа Москви