Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Церква Тихона Амафунтського Счет денег, издержанных на перевезение тела Т.Гр. Шевченка из Петербурга до Киева. Вони відправили панахиду над Шевченком Михайло Максимович: «Сповіщайте мене про Москву»

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Церква Тихона Амафунтського

Щодо відомих москвичів, то може вони не знали про прибуття домовини з прахом Шевченка на Старий Арбат? Адже в московських газетах немає жодного попереднього повідомлення про цю подію чи наступну розповідь про неї. Разом з тим, важко уявити, що печальна вістка могла обійти друзів і знайомих поета. Тоді чому ми нічого не відаємо про прощання з поетом у храмі Тихона в квітні 1861 року того ж Михайла Щепкіна чи Варвари Рєпніної, багатьох інших московських друзів і знайомих Шевченка? На мій погляд, лише тому, що з причини дивовижного й нез’ясованого збігу обставин про це не залишилося жодного документального свідчення. Таке буває, і вчений має з цим рахуватися. Історик змушений змиритися перед браком звичайного факту, що, здається, вислизнув від обов’язкового тлумачення. Проте письменникові, який узявся б описати московську панахиду в художньому творі, треба було б лише довідатися, чи були московські знайомі Шевченка в той день у місті, і, не вагаючись, «привести» їх на церковну службу в храмі Тихона Амафунтського... Не випадково поетично-розкута Зінаїда Тарахан-Береза пише, що з поетом прийшли попрощатися не лише Бодянський і Тихонравов, але й «письменники, актори». Втім, Олександр Лазаревський і Микола Шугуров чесно заявили, що інших учасників панахиди вони просто «не пам’ятали» і що їх «здається, не було». В цих словах є відсутньою будь-яка категоричність.

До речі, в своїй книзі «Святиня» Тарахан-Береза доречно вміщує малюнок Григорія Честахівського «Домовина Т.Г. Шевченка в церкві», зроблений в дорозі з Москви в Україну, в контексті матеріалу про перебування праху поета в церкві Тихона на Арбаті. Хоча малюнок не датований, на мою думку, Честахівський зафіксував поетову домовину саме в цьому старовинному й знаменитому храмі — першому по дорозі в Україну. За це свідчить і значний обшир церкви, що відчувається в малюнку. Честахівський зобразив Шевченкову домовину, покриту китайкою, тоді, коли вона залишилася наодинці з Богом, і в атмосфері розлита тиха урочистість цієї миті. Поруч з домовиною лише одна постать, мабуть, священик, а на відстані — скоріше за все, хтось із друзів поета (можливо, Олександр Лазаревський?).

Отже, домовину з тілом Шевченка було встановлено в храмі, над входом у який був напис: «Церковь Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот». Назву було дано на честь православного святого, чудотворця Тихона, що народився на острові Кіпр у місті Амафунті, був там єпископом і обернув багатьох язичників у Христову віру (помер у 425 р.). У письмовій спадщині поета немає жодної згадки про цього святого, тоді як Шевченко неодноразово торкався пам’яті святих Бориса і Гліба; церква їх імені знаходилася неподалік на Арбатській площі. Місце над річкою Альтою в Україні, де «бешеный честолюбец, окаянный Святополк, зарезал родного праведного брата своего Глеба» згадано в повістях Шевченка «Капитанша» й «Близнецы». В «Археологічних нотатках» він зазначав, що в Переяславі «на месте, где по преданию убит князь Борис, построена недавно церковь...»

За документами церква святого Тихона Амафунтського відома з 1620 р., проте існувала ще до царів Романових, бо одержувала ругу. Була дерев’яною і в 1629 р. згоріла, після чого церкву збудовано з цегли. У другій половині ХVІІ століття на її місці звели нову церкву, освячену в день пам’яті святого Тихона 16 червня патріархом Андріаном у присутності цариці Софії¹. В 1756 р. на кошти графа Г.І. Головкіна, садиба якого знаходилася поруч, на місці нинішнього кінотеатру «Художественный», було прибудувано з півдня Воскресенський вівтар, рівновеликий самій церкві. Тому церква Тихона Амафунтського мала незвичайний для православного храму «парний» вигляд, що складався із двох симетричних і майже однакових зовні половин, північної та пів-


______________________

¹ Впродовж довгого часу це всіляко підкреслювалося. Скажімо, в «Путеводителе по Москве», виданому 1824 року читаємо: «Церковь Святого Тихона Амафунтского, у Арбатских ворот, освящена 1689 года в присутствии царевны Софьи Алексеевны».


денної. Ліпні роботи в церкві виконав відомий у ті часи московський скульптор Г.Т. Замараєв. Після пожежі 1812 року храм хотіли знести, але парафіяни його відстояли. В 1813 році була зведена нова дзвіниця, що відразу зарахувала храм святого Тихона до того типу московських післяпожежних церков, увінчаних банею без барабана, в яких особливо виразним і красивим був явний контраст між громіздкістю і важкою лапідарністю об’єму храма та спрямованою угору стрункою дзвіницею. На превеликий жаль, у сучасній Москві не збереглася жодна з таких унікальних церков.

У Центральному історичному архіві Москви знайшлися документи про те, що в 1861 р. церква була «зданием каменная, с таковою же колокольнею, крепка», престолів у храмі було три: «в настоящей, во имя святого и Чудотворца, Тихона Амафунтского, в приделах: во имя Божией матери, именуемой Утоли мои печали и во имя святителя Николая»¹. З інших джерел відомо, що в церкві знаходилася ікона «Богоматір Галатська»², що нині зберігається в Третьяковській галереї. Москвознавець Іван Кондратьєв наприкінці ХІХ століття повідомляв у книзі «Седая старина Москвы», що в церкві, крім згаданої ікони «Вгамуй мої печалі» знаходився ще якийсь «найдавніший список». Все це важливо пам’ятати, бо ж і Шевченко в «Археологічних нотатках» описував стародавні церковні книги і предмети, які мали значну історико-культурну цінність.


_______________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181-190; ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201-205.

² Назва отримана від Галати — частини Костантинополя.


Зовнішній вигляд храма святого Тихона можна побачити на фотографії другої половини ХІХ століття та на гравюрі художника Івана Павлова «Церковь святителя Тихона Амафунтского у Арбатских ворот».

Мальовничий силует церкви святого Тихона понад два століття прикрашав Арбатську площу¹, перегукуючись з сусідньою церквою Бориса і Гліба. Разом вони складали архітектурну домінанту площі.

Чому було обрано саме цей храм біля Арбатських воріт? Адже від вокзалу, який розташовувався на околиці північного сходу міста, до центру, тобто до Арбатської площі — немалий шлях і можна було зупинитися, скажімо, в якійсь ближній церкві або навпаки відразу перевезти домовину в один із храмів на виїзді з Москви по шляху, що вів в Україну. (В Києві студенти хотіли везти домовину поета до університет ської церкви, але митрополит Арсеній визначив для неї парафіяльну


__________________________________

¹ Церкву Тихона Амафунтського знесено в 1933 р. Її адреса була — Арбатська площа, 14. На місці церкви збудовано павільйон станції «Арбатська» Фільовської лінії. Начальник будівництва станції Я.Гітман залишив потрясаючу розповідь:

«Приспосабливаясь к трассе, мы избрали отправной точкой для развития работ конец Никитского бульвара (шахта № 36) и бывшую церковь Тихона на Арбатской площади (шахта № 37). В отличие от многих других станций геология нашего участка оказалась чрезвычайно благоприятной для строительства. Мы, как говорится, только "замочили пятки" в воде, в то время как наши товарищи по строительству прочих станций захлебывались в плывунах и подземных водоносных грунтах. Так называемый культурный слой на нашем участке достигал толщины 3-5 метров. И только на уровне 10,5-13 метров появлялась вода…

Бетонный завод мы устроили в помещении бывшей церкви Тихона. Но мы не сказали, что самые стены церкви использовали как материал для производства бетона. Мы постепенно срезали верхушку церкви и направляли в стоявшую внизу камнедробилку. Таким образом, верхняя часть церкви была своеобразной каменоломней, а нижняя — тепляком для бетонного завода… “Каменоломни” нам хватило только до половины апреля. К этому времени церковь была разобрана окончательно».

Таким чином, у квітні 1933 року, через сім десятиліть після того, як у церкві Святого Тихона знаходилася домовина з прахом Шевченка, Божий храм було використано для виготовлення бетону в основу московського метрополітену.


церкву Різдва Христового, найближчу до Дніпра, по якому її було відправлено пароплавом у Канів).

Оскільки звістку про смерть Шевченка в Москві першим отримав, очевидно, Бодянський, церкву, скоріше за все, вибирав він. При цьому Бодянський враховував кілька моментів і відомих йому обставин. Серйозним аргументом на користь арбатського храму могло стати те, що Михайло Лазаревський, підстарший з шести братів Лазаревських, який узяв на себе клопоти про перевезення поетового тіла в Україну, найперше в Москву, мав помешкання в Сивцевому Вражку в будинку Димкової¹, тобто недалеко від храму святителя Тихона. Було зрозуміло, що Олександру Лазаревському, який безпосередньо супроводжував тіло Шевченка, зручніше було зупинитися на Старому Арбаті. (Між іншим, після закінчення університету Олександр Лазаревський з літа 1858 року два роки жив у Москві² і також мав тут знайомства). До того ж, вибір арбатського храму для зупинки й панахиди давав перевагу, бо з нього легко було виїхати на шлях в Україну. Не виключено, що у Бодянського чи Лазаревських були знайомі або рекомендовані друзями церковнослужителі в церкві Тихона Амафунтського. Не можу не висловити також припущення, що друзі Шевченка, передусім історики Осип Бодянський і Олександр Лазаревський, враховували й те, що біля церкви святого Тихона стояли козаки Петра Сагайдачного перед штурмом Москви в 1618 р. Напевне, бралася до уваги й престижність Арбату, його близькість до Кремля. Церква Тихона Амафунтського, між іншим, входила до Білого

_____________________

¹ Останні роки життя професійний чиновник Михайло Лазаревський, який керував справами та маєтками російського археолога, графа Олексія Уварова, жив у Москві, мав неабиякі зв’язки в місті.

² Олександр Лазаревський згадував: «Щодня майже зустрічався я з Тарасом Григоровичем (у Петербурзі. — В.М.) до літа 1858 року, коли по закінченні університету переселився разом з музеєм і бібліотекою гр. Уварова до Москви».

міста, тоді як, скажімо, ближня від неї церква Миколи Явленого на Арбаті вже знаходилася в Земляному місті¹. Взагалі все, що було пов’язане з похороном Шевченка та перевезенням його праху, друзі намагалися робити найкращим чином і не шкодували грошей.

Про все це я розповів у червні 2005 року видатному арбатознавцеві Сигурду Шмідту, який на той час уже 83 роки жив на Арбаті і знав про нього, здається, все. Сигурд Оттович сказав, що церкви Бориса і Гліба та святого Тихона були дуже шанованими серед професури та викладачів Московського університету. Це лише підтверджує, що у виборі храму для панахиди значну роль відіграв Осип Бодянський. Зауважу, до речі, що Московський університет і його домова церква Тетяни Великомучениці, як і церква Тихона Амафунтського, знаходилися на території однієї і тієї ж дільниці міста — Тверської. В Тверській дільниці жив і Бодянський. Тому професорові легше було організувати студентів університету для супроводу домовини з вокзалу на Старий Арбат. У цьому супроводі брали також участь викладачі й випускники університету, передусім, вихідці з України, зокрема, славісти, пов’язані з Бодянським.

Відомо, що петербурзькі Шевченкові друзі зібрали на похорон поета та перевезення його праху в Україну більше тисячі карбованців, що складало на той час значну суму. Скажімо, проїзд у потягу з Петербурга до Москви коштував усього 6 крб. 50 коп., дорога від Тули до Орла на конях — близько 122 крб., а горілка для візників на цей шлях — 2 крб. 40 коп. Поетові друзі не допускали в дорозі нічого такого, що могло б зашкодити

___________________

¹ Церква Тихона Амафунтського якийсь час входила до Міської дільниці разом із кремлівськими соборами і дзвіницею Івана Великого, а затим — до Тверської дільниці разом із храмом Христа Спасителя. Церква Миколи Явленого належала до Арбатської дільниці Москви.


достойному супроводу його праху¹.

У цьому контексті розповім про цікавий історичний факт. У жовтні 1882 року Микола Білозерський опублікував у «Киевской старине» статтю «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831-1861 г.)», в якій, посилаючись на Михайла Лазаревського, стверджував: «В Москве гроб Шевченка стоял за городом, на дворе какого-то столяра, среди куч стружек; стечение публики было значительное». Якось так сталося, що півтора десятиліття ніхто публічно не заперечив інформацію про заміський двір столяра. В 1893 р. пішов з життя Григорій Честахівський, але залишався Олександр Лазаревський, який нарешті сказав своє вагоме слово. «Гроб Шевченка... среди куч стружек...»? Той, хто супроводжував труну, відповів коротко й категорично: «Это неверно». Його вустами друзі Шевченка, які вклали душу в організацію останньої дороги Кобзаря в Україну, поправили кричущу неточність, що межувала з явною неповагою до їх турбот про перевезення поетового праху в Москву. Здається, першим серед шевченкознавців минулого століття звернув увагу на це Всеволод Чаговець, який писав: «В воспоминаниях В.М. Белозерского² есть указание на то, будто гроб поэта пришлось поставить где-то на окраине Москвы, на задворках у какого-то столяра, в сарае, среди всякой рухляди. Это было бы очень обидно за Москву. Но, к счастью, это


_______________________

¹ Лазаревський і Честахівський продумали все до деталей, зокрема передбачили гроші не лише на оплату візників і паромщиків на ріках, але й на горілку для візників і змащування дрог у дорозі. Коней на станціях Лазаревський і Честахівський міняли дуже швидко. Російський поет О.Фет у спогадах писав зі слів своєї дружини: «От Тулы жену мою на каждой станции догонял и затруднял в получении лошадей гроб Шевченка, сопровождаемый ассистентами, перевозившими тело его на юг».

² Насправді, йшлося про спогади Миколи (а не Василя) Білозерського.


неправда»¹. Олександр Лазаревський, як уже відомо, дав абсолютно точну адресу перебування труни з прахом Шевченка — арбатський храм святого Тихона. Проте, й інформацію, яку розголосив Білозерський, не варто відкидати категорично; цілком можливо, що, виїхавши з Москви, жалобний супровід зупинився, щоб востаннє розпрощатися з прахом Шевченка. (Нагадаю, що в Орлі поетову труну аж до кінця міста супроводив священик і велика кількість людей, а за містом було відправлено ще одну панахиду)².

Можливо, підмосковний двір столяра було вибрано для того, щоб ще раз перевірити в далеку дорогу дроги — віз, пристосований для перевезення гробів. Підтвердження цьому знаходимо в листі Олександра Лазаревського до Григорія Честахівського зі скрупульозним рахунком витрат на перевезення тіла Тараса Шевченка з Петербурга до Києва.

Познайомимося з початком цього документа, який стосується витрат, пов’язаних із Москвою:

« Счет денег, издержанных на перевезение тела Т.Гр. Шевченка из Петербурга до Киева.

Провоз тела из СПБ до Москвы — 55 р.

Провоз Ал. Лазаревского и Гр. Честахов-

ского до Москвы — 13

________________________

¹ Втім, у дорозі траплялося, мабуть, всяке. Павло Якушкін писав про перебування труни в Орлі:

«— Где стоит гроб? — спросил я кого-то, проходя к почтовой станции.

— Ступайте в ворота, там на дворе под сараем!

Вхожу: на дворе под навесом, среди пустых ямских телег, на куче навоза, стоят дроги с гробом, покрытым

Червоною китайкою,

Заслугою казацкою!..»

² Павло Якушкін писав про це: «Толпа народу более и более прибывала… священик отслужил панихиду, и поезд тронулся. По пути толпа народу увеличивалась, как снежный ком… И, несмотря на страшную жару, провожали поэта за шоссейную заставу. За заставой отслужили панихиду…» (Виділено мною. — В.М.).

Прогоны от Москвы до Серпухова — 15

Извозчик в Москве — 1

На водку ямщикам от Москвы

до Серпухова — 1.25

Смазка — 12¹...»

Увага! Ось це перше змащування мастилом дрог (в дорозі їх було кілька) могло бути зроблене відразу на виїзді з Москви у місцевого столяра...

Вони відправили панахиду над Шевченком


Хто ж відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27-28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков², у тому

_________________

¹ Копійок.

² Сóрок — чотири десятка. У Володимира Даля читаємо, що в старовину рахували сорокáми: перший сорок, другий сорок і т.д. За переказами, в Москві нараховувалося 40 сороков церков (тобто 1 тис. 600), хоча насправді їх було значно менше. Вже згаданий нами німецький мандрівник Іоганн Георг Коль писав стосовно московських церков кінця 30-початку 40-х рр.: «Загальну кількість їх встановити дуже важко, і різні автори дають про це різні відомості. В той час, як одні говорять про півтори тисячі московських храмів, інші визначають їх загальну кількість в п’ятсот, а треті скорочують цю цифру до двохсотшістдесяти. Все залежить, звичайно, від того, як проводити підрахунок і що розуміти під церквою». Скажімо, якби коли-небудь порахували всі церковні вівтарі, то цифра перевалила б за сóрок.

Москвознавець ХІХ століття Іван Слонов писав, що в 70-х рр. нараховувалося 329 православних храмів, а Петро Ситін зазначав, посилаючись на дослідника московських храмів М.І. Александрівського, що число їх ніколи не перевищувало 500 одиниць разом з домовими і монастирськими церквами. Сучасні дослідники вважають, що кількість храмів у Москві наближалася до тисячі. Як би там не було, до сóрока, як об’єднання храмів, частіше всього, входило менше чотирьох десятків цер-

числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот»¹. Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду над тілом Шевченка? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, й в очі впали рядки:

На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!


Допомогли досвідчені архівісти, і врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, чтовозле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи. Тепер ми можемо назвати цих людей.

Священик Левітський Микола Сергійович, 32 роки, народився в Московській єпархії, син священика, навчався у Віфанській семінарії,

______________________

ков. У документах, які мені довелося вивчати, сорока нараховували від 14 до 35 храмів. Вони були розділені на староства і благочинія (відділення).

Словосполучення «сорок сороков» міцно ввійшло як у церковний ужиток, так і в світське життя. Скажімо, в поезії Марини Цвєтаєвої читаємо про кількість московських храмів: «Всех счетом: сорок сороков...» Історія всіх московських храмів, видана в Москві на початку ХХІ століття, називається «Сорок сороков».

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201-205.

яку закінчив у вересні 1850 року з атестатом 1-го розряду. В листопаді того ж року призначений дияконом Георгіївської церкви в Єндові. З 2 лютого 1860 року — священник церкви Тихона біля Арбатських воріт¹.

У Миколи Левітського була дружина і троє синів.

Диякон² Фівейський Павло Васильович, 37 років, народився в Московській єпархії, син паламара, навчався в Московській семінарії, яку закінчив у 1844 р. з атестатом 2-го розряду. З серпня 1848 року до травня 1863 року — диякон церкви Тихонівської біля Арбатських воріт.

Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Жив у Афанасьєвському провулку, неподалік від території, де тепер знаходиться Культурний центр України.

Паламар³ Бєляєв Петро Васильович, 29 років, народився в Московській єпархії⁴, син священика, навчався в Московській семінарії. З жовтня 1853 року до листопада 1864 року — паламар церкви Тихонівської біля Арбатських воріт.

Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика.

Проскурниця⁵ Соловйова Євдокія Микитівна, 63 роки, в церкві свя-

________________________

¹ Є дані про те, що Левітський був священиком у церкві Тихона і через десять років. У той час його старший син Сергій уже навчався в духовному училищі. 18 жовтня 1870 року Левітського було нагороджено набедреником (парчевий прямокутник із зображенням хреста, що його священики одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче пояса).

² Помічник священика у відправі церковної служби, нижчий духовний чин.

³ Служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; дячок, псаломщик, причетник.

⁴ Як бачимо, всі три служителі церкви Тихона на Арбаті народилися в Московській єпархії, тому відпадає припущення деяких авторів, що священик цього храму був вихідцем із України.

⁵ Жінка, що випікає проскуру — білий прісний хлібець особливої форми, що використовується в православному богослужінні. Проскурницями часто були вдови священиків. Цікаво, що Пушкін згадував про проскурниць у зв’язку з його роздумами про мову: «Не худо нам иногда прислушиваться к московским просвирням, они говорят удивительно чистым и правильным языком».


того Тихона з жовтня 1840 року, тобто задовго до того, як у Москву вперше приїхав Шевченко. «Читати і писати вміє». Жила з донькою. Працювала в храмі до старості¹.

Ці люди так чи інакше причетні до вшанування пам’яті про Тараса Шевченка в храмі святого Тихона на Старому Арбаті, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їх імена й прізвища віднині згадувалися у відповідних працях про Кобзаря.


«Не втирайте ж мої сльози...»


Чи згадував Михайло Семенович свого друга Тараса Григоровича після його смерті? Певно, що так! Незаперечним свідченням є, зокрема, те, що невдовзі після смерті Шевченка Щепкін передав у журнал «Основа» чотири поетові листи до нього: від 12 листопада і 4-5 грудня 1857 року та від 3 лютого і 13 листопада 1858 року. Вони були опубліковані в № 10 журналу за 1861 р.

Михайло Семенович з душевною біллю прочитав у номері п’ятому пронизливо-пророчий Шевченків вірш «Минули літа молодії» (18 жовтня 1860 року), надрукований під рубрикою «Предсмертні думи»:

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А дуже гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи…

______________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181-190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1-4.

Поет знав, що не дочекається весни й кращої долі! У Щепкіна хололо серце від усвідомлення Шевченкового одиноцтва. Його самого, старого і хворого, зігрівала й рятувала велика сім’я…

Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й боляче асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували Михайла Семеновича все частіше. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні, який якраз у 1861 р. переїхав у Москву з Петербурга, згадував: «…Он был неистощим в воспоминаниях и рассказах о своём прошлом, в особенности о далёком прошлом, мысль о котором переносила его в родную Украину» (Виділено мною. — В.М.). Після цього Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії…

Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 року з Щепкіним, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. Чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра.

Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Гоголя¹ та Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

_________________

¹ Авраам Щепкін згадував про свого брата: «Когда Н.В. Гоголь скончался, он совсем опустился и оставил уже все свои надежды на будущность». Це — значне перебільшення, зокрема, Михайло Семенович знайшов сили включитися в турботи про видання літературної спадщини Гоголя, а, головне, активно працював до початку 60-х рр. Проте, безперечно, що Щепкін тяжко пережив смерть свого друга Миколи Гоголя і ніс хрест утрати до кінця життя.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя. Як і багато інших. У спогадах Анатолія Коні привертає увагу фраза: «Я несколько раз был у него — старого приятеля моего отца — на 3-й Мещанской улице и слушал его исполненные интереса и глубоких артистических замечаний рассказы, воспоминания и чтение стихотворений Шевченко» (Виділено мною. — В.М.). Спогади рідних і друзів артиста свідчать, що після поетової смерті Михайло Семенович особливо часто й натхненно читав присвячений йому вірш «Заворожи мені, волхве...», який називав «Пусткою». Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 року виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Стихотворение Шевченко „Пустка”... было прочитано им не только с воодушевлением, но даже с жаром, особенно последние стихи, в которых поэт надеется, что солнце правды, может быть, хоть сквозь сон посветит». Згаданий Анатолій Коні, який зустрічав Щепкіна наприкінці 1861 року, згадував: «...Заливаясь слезами, говорил он по-малороссийски при мне не раз любимое стихотворение „Пустка”... и продиктовал его мне».

Олександр Афанасьєв залишив дорогоцінне свідчення: Это прекрасное стихотворение… он любил повторять в своих беседах до самого последнего времени» (Виділено мною — В.М.). Тобто Щепкін жив із Шевченковим віршем у серці, поет уже не залишав артиста, і той невтішно плакав щоразу, коли вголос читав його вірші.

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають


Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Гадаю, що Шевченкова смерть вкоротила вік Щепкінові. Він пережив свого друга лише на два роки: «В последнее время он беспрерывно хандрил, тосковал, одним словом, выказывал все свое душевное изнеможение, к которому мало-помалу стало присоединяться и физическое расстройство организма» (Авраам Щепкін).

В липні 1863 року вже хворий Щепкін приїхав у Ялту, зупинився в готелі, де 26 липня до нього приходив лікар Степан Руданський (1834-1873) і «виписав рецепт на ліки». Він виявився останнім із українців, які зустрічалися з артистом на його життєвому шляху. Символічно, що відомий український поет Степан Руданський відчув на собі значний вплив Шевченкових поезій. У 1869 р. він організував у Ялті збирання грошей на пам’ятник поетові на його могилі.

У розповіді слуги Щепкіна Олександра Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який вже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: «И шептали непрестанно много». Що шепотів умираючий Щепкін? Може то були поезії Шевченка, які він так любив, або тексти гоголівських персонажів? Цілком ймовірно. Принаймні, відомо, що незадовго до смерті Михайло Семенович раптом підкликав свого слугу Олександра і запитав: «А куди Гоголь пішов?» — «Який Гоголь?» — «Та Микола Васильович». — «Він уже помер». — «Як помер! Давно?» — «Давно». — «Нічого, нічого не пам’ятаю». Це були останні слова Щепкіна. З ними він відійшов у Вічність, де тільки й міг зустрітися з Гоголем і Шевченком...


Михайло Максимович: «Сповіщайте мене про Москву»


«Прощай, славний наш Тарасе!»


На початку жовтня 1859 року Максимович у листі до Шевченка написав знакові слова стосовно поетового перебування в Україні, зокрема на Михайловій горі, влітку того року: «…В окрестностях Михайловой горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды наравне с преданиями старых времён»¹ (Виділено мною. — В.М.). Не випадково, що ці слова Максим Рильський у 1943 р. наводив на доказ того, що «виняткове значення Шевченка для рідної країни розуміли Шевченкові сучасники ще за його життя»². Максимович був одним із перших серед них, і він зафіксував своє розуміння всеукраїнської масштабності Кобзаря, зокрема, в поетичних рядках. Після цитованого листа Максимович писав Шевченкові з Михайлової гори ще 25 березня і 14 грудня 1860 року. За рік до поетової смерті Михайло Олександрович пишномовно повідомив Тараса Григоровича про народження сина Олексія та щиро дякував за примірники «Кобзаря» з поетовими дарчими написами:

«Тарасу Григоровичу Шевченку, именитому соотчичу моему и приятелю моему вельми любому, ознаймую сим моїм листом, иж Всеблагий Отець всіх благоволил сього року февраля 22 дня звеселити старість мою, даровавши мені первородного сина Алексія, который сього

________________________

¹ Народні перекази та легенди про поетове перебування на Канівщині зібрано у статтях М.Ф. Біляшівського «Рассказы крестьян с. Пекарей о Т.Г. Шевченко» («Киевская старина. 1894. № 2») і О.К. Дорошкевича «Шевченко в селянських переказах» («Життя й революція». 1929. № 3) та ін.

² Див.: Пам’яті Т.Г. Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній Шевченковій сесії Академії наук УРСР 3 і 10 березня 1943 р. Видавництво Академії наук УРСР, 1944.

6-го марта уже сподобился святого крещения и причащения и которому да поможет Господь виростати в добрім здоров'ї, світлім розумі і во многій любви ко всьому, що подобає любити доброму і честному чоловіку і щирому українцю, прожити щасливий вік на радість і утіху родителям і родичам своїм, на пользу і славу своїй отчизні.

Того ж марта 6-го получили ми із Переяслава, то єсть я и жена моя Марья Васильевна… получили по книзі «Кобзаря» Вашего з надписом руки Вашої власної і з приложенієм Вашої персони¹, і були ми тому дуже раді, і Вам за те сердечне дякуєм, сподіваючись, що і Вас самих побачимо знову на побережжю нашому і в сьогорочнеє літо. Затем, прохаючи от Бога Вам здоровья, песнотворческого духу и всякого благополучия, зостаюсь навсегда Вашим щирым приятелем и покорным слугою».

Побажання здоров’я Шевченкові містилося й в останньому листі. Максимович сумував, що помер їх спільний знайомий Микола Маркевич: «Нынешний год унёс с сего света многих для меня дорогих людей». Професор і подумати не міг, що через два місяці не стане й Шевченка. На його смерть мешканець Михайлової гори відгукнувся 12 березня 1861 року пронизливим віршем:

Все утрата в певних людях

Ой, як не тужити!

От, і нашого Шевченка

Не стало на світі…


А ти, друже, непробудно

Заснув на чужині,

_______________________

¹ Відомо, що у листі від 24 січня 1860 року до Андрія Козачковського, Шевченко просив надіслати «на имя Максимовича Михайла Александровича» три примірника «Кобзаря» 1860 р. з його дарчими написами. У шостому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, де надруковані поетові дарчі написи на його книжках, вміщено лише один: «Михайлу Александровичу Максимовичу на вспомин о Мошнах і станових панночках. Т.Шевченко». Відсутня також інформація про Шевченкову фотографію, передану Максимовичам.


І не будеш твоїх пісень

Співать на Вкраїні.


Не судилось, як хотілось,

Щоб у своїй хаті,

На тій горі наддніпровій

Життя зазнавати.


Іншу долю Божа воля

Для тебе судила,

Що високим даром пісень

Тебе наділила.


Дала серце, щоб любило

Широкую волю;

Віщу душу, щоб боліла

За людську недолю.


Ясні очі, щоб лилися

З їх сльози гарячі, —

Щоб по світу роздалися

Твої дивні плачі…


Стоїть верба під горою,

На Дніпр похилилась;

За коханим своїм сином

Мати зажурилась.


Вічна пам’ять тобі, друже,

Кобзарю єдиний!

Твоя пісня, твоя слава