Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 43 44 45 46 47 48 49 50 51

«Пишіть до мене, ради Бога, хоч потрошку»

Великою розрадою для Максимовича було листування, хоч і нечасте, з московськими і петербурзькими приятелями Осипом Бодянським, Петром Вяземським, Степаном Шевирьовим, Михайлом Погодіним². В архіві вдалося познайомитися також з листами вченого до

__________________________

¹ Максимович М. Листи. С. 137.

² Див. Максимович М. Листи. С. 56-78; 96-105; 226-243; 295-298.

Івана Аксакова. Скажімо, цікавий лист, який дає уяву про соціально-політичні погляди Максимовича, було відправлено з Михайлової гори в Москву 8 листопада 1861 року, тобто невдовзі після відміни кріпосного права. До речі, сім’я Максимовичів відпустила більшу частину дворової прислуги: «…Не можем и доныне заменить её вольнонаёмною — просто нет, ни за какую цену; хочет пооддохнуть народ после прежней работы истления! Мне это отчасти нравится, хоть лично и терпим от того. Даже для Алексея не найдём няньки…» Івану Аксакову Максимович довірив своє незадоволення тодішніми студентськими заворушеннями і поглядами на сприйняття розкріпачення в середовищі українського народу:

«Но что же это — и у вас в Москве, в Университете — прорвалась та же болячка, что и в Петербурге, и в Киеве. Я ожидал этого еще с 1858 года, как приехал в Москву¹, предвидя и видя ненормальное, болезненное состояние… где место науки заняла скорозрелая гражданственность, неудобная для юношества. Вот когда, в заключение тысячелетия нашей исторической жизни настал кризис для высыпания французской, сибирской и всяческой проказы на исполинском теле русского человека. Зло засмерделось оно, чуть ли не во всех членах своих; но — Бог милостив — жизненная сила его так велика, что вынесет этот очищающий кризис; и эти все недуги будут ему к росту. С нынешнего года я стал лучшего мнения и лучшей веры в наш малороссийский простой люд, на который было потерял надежду. Отлично ведет себя при начале освобождения: много разума живого

___________________________

¹ У листопаді 1858 року Максимович писав із Москви дружині: «В университете идет безладно: студентской молодежи дали было излишнюю волю, так они и заважничали до того, что профессоров стали выгонять, и ректору, и попечителю грубить стали. Но вчера, была уже, говорят, расправа, и многих верховодов исключили с дурными аттестатами» (Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 2 зв.).

прокидается после долгого усыпления от вековой многострадальной жизни; а я было отчаялся в разумности его; находив только долготерпение в изумительной степени. Мировые посредники оказываются в эти минуты весьма благотворными и удачными средствами; не будь нас — [становые] с своими помощниками довели бы до огневища или до Антонова огня»¹.

Цікаві штрихи зустрічаємо в листах Максимовича до Шевирьова. Скажімо, 25 жовтня 1861 року він писав: «Как я ошибся, говоря некогда, что если будет жена, то брошу трубку; трубку сменили папиросы; как слаба и несамовладна у нас натура». Незадовго до смерті Шевченка Максимович тужив за померлими московськими приятелями: «…Хомяков… ушёл туда, где нет ни печали, ни воздыхания; а за ним и богатырь Костя (Аксаков. — В.М.) поспешил к обожаемому своему отцу. Царство небесное им, а нам живым да будет ещё жизнь!»

Мабуть, найважливішим для Максимовича було листування з Бодянським, що започаткувалося давно й тривало понад 30 років², іноді з немалими перервами³, все-таки підтримувало зв’язки Максимовича з Москвою. Вони неодноразово бачилися в Москві, зокрема, в березні 1858 року, коли там був і Шевченко. Зустрічалися вони й пізніше, скажімо, в Києві в 1869 р., коли Бодянський приїжджав в Україну, а 1872 р. Максимович заїхав до земляка в Москву по дорозі з Петербурга в

______________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од.зб. 158, арк. 4-5.

² Листи Михайла Максимовича були опубліковані в першій книзі за 1887 р. «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а через сто з лишнім років — у книзі: «Михайло Максимович. Листи», що вийшла у видавництві «Либідь» (2004).

³ Дослідник цієї теми Володимир Данилів зазначав: «Так, зовсім немає листів за роки: 1836, 1839—1845, 1850—1854, 1864, 1866, 1868—1869, і таким чином виключається 17 років». В. Данилів. О.М. Бодянський і його листування з М.О. Максимовичем // Україна, 1927, № 6. С. 87.

Україну. Тоді Михайло Олександрович захворів¹, і Бодянський з дружиною доглядали його, відпоювали чудодійним чаєм Марфи Микитівни. Навіть наступного року Максимович тепло згадував про це: «В последнее пребывание мое в Москве я так сблизился с вами и видел столько вашего дружеского участия ко мне немощному, что с благодарностию и с удовольствием о том вспоминаю…»

Їм було про що згадати, в них було чимало спільних інтересів у галузі наукових досліджень і публікацій, до того ж, вони дружили сім’ями. Максимович повідомив Бодянського про народження у них з Марією Василівною сина і, як справжній джентльмен, незмінно передавав вітання дружині Бодянського. Марфа Микитівна з’явилася в листах Максимовича вже після того, як Бодянський повінчався з нею, вперше — в 1859 р: «Кланяюсь супруге вашей…» Надалі такі вітання стали постійними. Скажімо, 10 січня 1861 року, наприклад, писав: «Целую ручку супруги вашей и обнимаю вас от щирого сердца. Маруся моя с своим любым да гарным хлопчиком свидетельствует вам обоим усерднейший поклон и привет». Через півтора місяці знову: «Жинка моя и хлопец мой, которому вчера минул год первый, здравствует и вместе со мною кланяются вам обоим и желают вам всякого благополучия». Ще через рік: «Да пошлёт вам господь новые силы на ваши крепкие и благие труды! От всего сердца обнимаю вас. Кланяюсь жинке вашей». 31 березня 1865 року: «Кланяюсь супруге вашей, а вас обнимаю и здоровья желаю». Так само 13 травня 1867 року: «Подружию вашему мой усердный поклон». 23 жовтня 1870 року: «Супруге вашей мой усердный поклон». Наприкінці того ж року: «Мысленно обнимаю вас, — низенько

________________________

¹ На початку 1873 року Максимович мимохідь зауважив у листі до Петра Лебединцева: «Московское житьё моё в июне, как вы знаете, смущено было болезнию».

кланяюсь подружию вашему, — вам преданный М.Максимович». У рік своєї смерті, в листі від 11 лютого 1873 року Максимович залишався зворушливо турботливим: «Как здоровье ваше и супруги вашей? Кланяюсь вам обоим от себя и от моей Марии Васильевны».

Якось Максимович написав Бодянському: «Пишите ко мне ради Бога хоть потрошку; вы каждый раз письмом своим освежаете дремоту мою умственную и мою стареющую голову…» В іншому листі відверто зізнався: «Извещайте меня о себе и Москве хоть изредка: вы один уже из немногих, к кому обращаюсь п о — т о в а р и щ е с к и в ожидании щирого слова». З листів видно, що Бодянський постійно підтримував Максимовича на Михайловій горі, зокрема, через нього Максимович відправляв свої праці в слов’янські країни, професор висилав йому нові книжки «Чтений». Зі свого боку Максимович співпрацював у «Чтениях» і незмінно підтримував Бодянського добрим словом. Скажімо, на початку 1860 року писав: «Честь вам за „Чтения”, что вы подняли эту гору с богатствами и атлантовски её несёте на раменах своих. Я для неё вам готовлю фуру, но как она не срочная, то и не винюсь, что еще не отправлена, а придёт наверное к месту назначения». Рік по тому, у лютому 1861 року, Максимович знову щиро захоплювався: «...Любо глядеть на целую историческую сотню книжок; казалось бы завоевать ей хоть каких читателей... Да минует, однако же жребий вторичного закрытия ваши „Чтения”». 14 травня 1862 року Максимович писав Бодянському: «Первую книгу „Чтений” получил и почти все прочел... Помогай вам Бог продолжать». 1 травня 1865 року з Києва: «Душевно благодарю вас за „Чтения”… Пришлю вам отсюда непременно хотя малый вклад в „Чтения”, давно пора…» 30 грудня 1871 року повідомляв: «Порывался я не раз писать отсюда и написать что-либо для „Чтений”, столь много содержательных и для меня занимательных…»

Бодянський опікувався пересиланням Максимовичу грошей за перевидання його «Книги Наума про великий Божий світ» і гонорарів за журнальні статті, що допомагали тому триматися в умовах безгрошів'я і постійних побутових проблем. 23 лютого 1861 року Максимович писав Бодянському: «Превеликее спасиби вам, коханый земляче, за ваше любее писание од 2 апреля и за приложение к нему — такее багатее, як я й не сподевався: воно дуже запомогло мене; разом очистило мене одо всего, що завиновативсь був у сии три годы...» У травні 1862 року вдячно констатував: «Вы “Наумом” мене таки пидживляли…»

У листах до Бодянського частенько зустрічаємо зацікавлені, а то й сумовиті нотки про Москву: «Скажите же, будьте ласкови, що-небудь про себе да про свою Москву… Що в вашом университете доброго деется?» (26 жовтня 1860 року); «Вы спрашиваете, когда я в Москву? Весьма хочется на следующую зиму совсем к Вам перебраться…» (10 січня 1861 року); «Если бы дожить этот 1862 г. в Москве…» (9 березня 1862 року); «…Надеюсь обнять вас и наговориться с вами лично в Москве белокаменной» (30 грудня 1871 року).

Здається, що після Шевченкової смерті виросла туга Максимовича за Москвою. У листопаді 1861 року зізнався в листі до Івана Аксакова: «Весьма сожалеем, что и на эту зиму остаёмся прозябать на Михайловой горе, а не в Москве»¹. 20 січня 1862 року скаржився Бодянському: «Ах, как мне тяжело и душно бывает здесь с осени и до весны! Особенно тяжело нынешний раз. Боюсь, что если не выберусь отсюда на Москву к следующей осени, то уж не вызимую больше... а способа никакого еще не предвидится. Нельзя ли хоть в штатные смотрители, или в смотрители

______________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 5.

какой-нибудь Набилкинской богадельни поступить, лишь бы была готовая квартира. Здесь с каждым годом, кроме скуки житья, увеличивается и неудобство его, потому что средства все те же, а ценность на все возрастает и т.п.».

Бодянський відповідав, що можна спробувати влаштуватися до Публічноъ бібліотеки в Пашковому домі, яку було створено при Рум’янцевському музеї в 1862 р., але Максимович уже відчував — не вийде: «Вы пишете о Публичной Библиотеке; весьма бы это хорошо... но — если бы кто надоумил, напомнил обо мне; сам же я решительно не решусь назваться, обжегшись не раз уже на разных молоках... Кошелеву ближе было бы порадеть, но я не знаю, где он и давно уже не писал к нему. Впрочем и к нему не буду писать об этом непосредственно. И он, и Одоевский должны бы сами вспомнить обо мне. Я убедился, что по моей судьбе, если об чем сам за себя хлопочу и домогаюсь, — тяжко после отзывается»¹.

Ніхто по-справжньому не клопотався за гордого професора, і він залишався на Михайловій горі, мріючи про Москву…

Листування Максимовича з Бодянським яскраво висвітлює їх український патріотизм. Як відомо, саме Бодянському Михайло Олександрович послав рукопис перекладу «Слова о полку Игореве», маючи на увазі спочатку видавати його в Москві. Бодянський відповів: «Мне он нравится, хотя больше никому из русских не может понравиться: надо быть нашим братом, малоруссом, чтобы оценить Вас и всё, подобное Вашему труду. Но из этого не следует, чтобы мы, хохлы, не должны своим заниматься. Кто же им будет заниматься, если не мы? Неужели надо ждать и для нас французов и немцев?» (Виділено мною. — В.М.). Саме Бодянський спонукав Максимовича на

________________________

¹ Максимович М. Листи. С. 55, 56, 57, 58, 59, 60-61, 75.

полеміку з Михайлом Погодіним на сторінках журналу «Русская беседа» з приводу того, хто має більше прав на спадщину Київської Русі — великороси чи малороси. Максимович підкреслював малоросійський характер культури Київської Русі, водночас виклавши своє бачення «великої» руської спільності: «Великороссийское наречие состоит в ближайшем сродстве с белорусским, и составляют они одну речь, или язык севернорусский, который вместе с южнорусским языком или речью (состоящею в двух главных наречиях — малороссийском и червонорусском), образует одну великую речь восточнославянскую, или русскую».

Максимович довгий час вивчав «Слово», написав про цей твір кілька праць, показавши як пам’ятку власне української мови. Він довів із фактами в руках, що українська мова виникла ще за часів Київської Русі, раніше за російську. Всупереч Погодіну, який вважав українську мову зіпсованим російським «наріччям», Максимович на прикладах із «Слова» та з українського фольклору яскраво показав цілковиту самостійність української мови. У 1863 р. Максимович надрукував в журналі «День» «Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя», що завдали остаточної поразки погодінській теорії про старшість «великоруської» мови над «малоруською».

«В розвитку українських потреб — інтерес моєї праці»

Максимович мало нагадував про свій український патріотизм, але якось написав у листі до московського земляка Бодянського: «В специальном то развитии украинских потребностей и сладость, и интерес моего труда для меня и нашей братии». У цій царині вчений зробив дуже багато. Його праці з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху («Історичні листи про козаків придніпровських», «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного», «Листи про Богдана Хмельницького», «Бубнівська сотня», «Вісті про гайдамаків», «Сказання про Коліївщину» тощо) мали важливе значення для розвитку української історичної науки. Максимович висловив важливі думки про значення Запорозької Січі, як зародка української державності. Він був першим істориком стародавнього Києва. Вчений — автор цінних праць з археології, зокрема, «Українські стріли найдавніших часів, зібрані над Дніпром, біля Михайлової гори»¹, «Археологічні записи про Київ та околиці». Важливо, що до наукової творчості Максимовича нині звертаються молоді дослідники. Скажімо, 2002 р. в Чернівецькому університеті Надія Бойко захистила кандидатську дисертацію «Вчений-енциклопедист М.О. Максимович як історик України».

Професору належить видання та дослідження найдавніших літературних пам’яток Київської русі — «Руської правди» та «Повісті минулих літ». Він опублікував також багато історичних актів, грамот, універсалів тощо, написав низку віршів. Максимович започаткував українську наукову фольклористику, зробив значний вклад в українське літературознавство, мовознавство². Ще одному важливому напрямку роботи професора присвячена стаття Олени Рясної «Редакторсько-видавнича діяльність М.Максимовича», опублікована в «Матеріалах науково-практичної конференції», присвяченої 200-літтю з дня народ-

________________________

¹ У наше завдання не входить аналіз творів Максимовича, проте не втримаюся, аби не познайомити читача з досі невідомою оцінкою цієї праці, яку Максимович надіслав для публікації в Москву. Натрапив на неї в архівному листі Олександра Котляревського на Михайлову гору від 7 грудня 1868 року, в якому говориться, що рукопис ученого «вносит совершенно новый предмет в археологическую науку: до сих пор указывали на стрелы, но серьезною классификациею их никто не занимался. Вам, как и во многом другом, принадлежит честь почина…» (РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од.зб. 28, арк. 4-4зв.).

² Див. про це матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: «Я син свого народу». Наукова спадщина Михайла Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого). — К.: Видавничий центр «Просвіта», 2006.

ження Максимовича та Дню міста Канева (1 жовтня 2004 року), виданих у Каневі. У цьому збірнику вміщено також цікаві публікації Миколи Корпанюка, Зінаїди Тарахан-Берези, Людмили Ромащенко та ін.

Наукові заслуги Максимовича було визнано ще за життя вченого. Про це свідчить, зокрема, вміщення його біографії в «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского Московского университета», обрання професора почесним членом Московського та Новоросійського університетів. У 1871 р. у Києві було відзначено 50-річний ювілей науково-літературної діяльності Максимовича. Сам він цього року щиро радів 50-річчю літературно-наукової діяльності його московського друга Михайла Погодіна:

«О, зачем я не могу очутиться в тех, священных для нас стенах, чтоб увидеть Тебя на торжественном празднике Московском, среди общества, воздающего тебе достодолжную честь, за твое полувековое служение наукам и просвещению, и всяческому благу Святорусской земли и родной с нею Славянщины?..

Благословим же мы с тобою в душах наших Его (Бога. — В.М.), благодеющего нам, за окончание счастливое сего памятного нам 1871 новоблагодатным для всего русского люда и царства.

Еще приветствую тебя, в заключение юбилейного нашего года, с окончанием твоей многотрудной "Истории древнерусской''; нетерпеливо жду ее от тебя в полном экземпляре. Полстолетия жизни нашей теснится в грудь мою со всеми подробностями тьмочисленными… Крепко обнимает тебя, любящий и почитающий тебя Михаил Максимович» (Виділено мною. — В.М.).

На початку наступного 1872 року Максимович у листі до Петра Вяземського знову підтвердив, що наприкінці життя хотів би ще раз побувати в Москві: «Несмотря на лестные для меня знаки общественного ко мне внимания, по случаю 50-летнего юбилея моего, доселе еще не прекращающиеся, не придают они мне новых сил и вдохновения на продолжение и окончание заветных трудов: я ничего не делаю для науки и литературы вот уже полгода!.. Чувствую, что я заплесневел в столь долгом привитании моем над Днепром, между Михайловой Горой и Киевом; — томлюсь желанием увидеть еще раз, в нынешнем году, и многомилую мне Москву, и Петроград…» (Виділено мною. — В.М.). Так і сталося! За рік до смерті Максимович востаннє побував у Москві, яка багато разів відзначала його за заслуги перед наукою і літературою. У Москві Максимовича було обрано дійсним членом: Імператорського Московського товариства дослідників природи (1829); Московського товариства аматорів російської словесності (1833); Російського товариства любителів садоводства (1834); комітетів акліматизації тварин і акліматизації рослин при Московському товаристві сільського господарства (1858); Московського археологічного товариства (1865); Імператорського товариства любителів природознавства, антропології і етнографії (1870).

Праці Максимовича видано в Україні в трьох томах у 1876-1880 рр. У першому томі містилися дослідження з історії; в другому — праці з історії Києва, з археології та етнографії; в третьому — мовознавчі дослідження. Значна частина праць Максимовича не ввійшла до тритомного зібрання творів, яке вже давно стало раритетом, зокрема, природознавчі та педагогічні статті, поезії, в тому числі присвячені Шевченкові, збірники українських пісень тощо. Отже, давно назріла необхідність видання в Україні Повного зібрання творів Михайла Максимовича.

Великий українець закінчував своє життя на рідній Михайловій горі, яку Володимир Панченко справедливо назвав однією з наших національних духовних святинь. У зв’язку з цим хочу всіляко підтримати резолюцію науково-практичної конференції в Каневі, спрямовану на збереження Михайлової гори, як об’єкта культурної спадщини державного значення, шляхом внесення його до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Про кончину Максимовича залишив розповідь протоієрей Київського Софійського собору Петро Лебединцев, з яким останні роки життя вчений приятелював і листувався. У рік своєї смерті якось попросив протоієрея: «Прошу вас вспомнить меня, в две великие седмицы, в святых молитвах своих!» Послухаймо Петра Лебединцева:

«Он был и умер православно-верующим христианином. Пред смертью, за несколько дней, исповедывался и причастился св. Таин; потом постоянно молился и плакал: чувствуя, наконец, приближение смерти, надел на себя материнскую свою рубаху, велел зажечь страстную свечу и посадить себя в кресло; простился с домашними и, сидя так, тихо скончался во втором часу дня. Место для своего вечного успокоения он избрал сам на своей Михайловой Горе, в саду, в виду славутного Днепра. Еще в начале сентября сам распорядился приготовить в выкопанной могиле кирпичный склеп и в склепе вставить дубовый сруб; а также по его распоряжению изготовлен был в это время и гроб. За день до кончины велел открыть склеп, чтобы его осушить от сырости¹. Отпевание усопшего происходило в церкви села Прохоровка собором местных священников при большом стечении народа».

________________________

¹ Ще за два десятиліття до смерті Максимович уві сні бачив себе в труні, що він сприйняв дуже чутливо: «Виделось мне, будто я уже при смерти… и уже хлопочут о гробе и похоронах моих; и начал сходиться народ поглядеть на меня, а в толпе его стою и я, и гляжу на себя, лежащего в гробу на столе…»

Український дослідник Віктор Короткий порівняв життєві долі Максимовича й Шевченка: «Максимович пожертвував блискучою кар’єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної “київської старовини”. Те ж саме зробив Тарас Шевченко, обравши непевну долю поета, маючи до вибору і богемне життя молодого столичного маляра. В обох випадках це був болючий вибір, але вибір усвідомлений. Характерно, що Максимович у своїй “другій” ролі став фундатором українського наукового дискурсу, а Шевченко здійснив місію пророка української національної свідомості. Не дивно, що вони затоваришували».

Це порівняння цікаве для подальшого дослідження заторкнутої життєвої лінії Максимовича. Цікаве саме тому, що в ньому врешті-решт і закладено непорівняльність цих двох постатей у такому ракурсі. Йдеться не тільки про їх абсолютно різновеликий масштаб¹, а, головне, — про історичні результати «болючого вибору» Максимовича та Шевченка для долі України, що значною мірою виявлено вже в цитованому пасажі.

Та й саму «болючість» життєвого вибору Максимовича не варт ототожнювати чи уподібнювати з історичним вибором Шевченка. Максимович, як і Бодянський, на відміну від Шевченка, залишався законослухняним імперським підданим, а його національна самосвідомість не виходила за межі загальноросійської. Як зазначено в біобібліографічному словнику «Філософська думка в Україні», «у політичній площині Максимович, як і більшість його сучасників, постійно демонстрував свою лояльність щодо імперії, і в цьому плані

__________________________

¹ Поряд із геніальним велетнем Шевченком Максимович і Бодянський є, говорячи словами Сергія Єфремова, «менші на зріст люде з живою душею, допитливим розумом та невситимою жадобою до правди…» Від цього вони не перестають бути великими українцями.

його позиція близька до т.зв. “малоросійства”». І.Дзюба та М.Жулинський слушно зауважують, що «славетний М.Максимович, хоча й обстоював незалежний статус української мови, проте також поділяв думку щодо її функції нарощення лексичного потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії…»¹.

Нагадую про це лише для того, щоб історичний портрет великого українця, друга Шевченка, вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича було в Україні відтворено з усією достовірністю та повнотою, без нових ідеологічних домальовок і вичищень. На мій погляд, наукове порівняння життєвих доль Максимовича й Шевченка необхідно здійснити у спеціальній монографії, написання якої вже давно назріло.

_______________________

¹ Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том 1. С. 12.

Blog

Володимир Мельниченко Українська душа Москви