Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Не вмре, не загине… Сподівалися Шевченка Перед тебе — червоними

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Не вмре, не загине…

Максимович взяв участь у похоронах Шевченка і 12 травня 1861 року написав з цього приводу вірш «На похорон Т.Гр. Шевченка від Каневом», який вже в червні було опубліковано в часописі «Основа». Через півтора століття ми наводимо цей вірш повністю:

Сподівалися Шевченка

Сей год на Вкраїну;

А дождалися побачить

Його домовину.


Стоїть в Каневі в соборі,

Вся квітками ввита;

По-козацьки — червоною

Китайкою вкрита¹.


Ідуть люде, — перед нею

Поклон покладають,

І за душу Кобзареву,

Господа благають.


Скільки виплакав він горя

Горкими сльозами,

Скільки виспівав печалі

Віщими словами!


Все бажалось йому волі

Для свого народа…

І не дождав того часу,

Як зійшла свобода!


У столиці над Невою,

Його поховали;

Честь великую і славу

Йому воздавали.


Тяжко-ж йому на чужині

І в вінку лавровом…

Душа рвалась на Вкраїну,

К горам Наддніпровим.

______________________

¹ Китайка — первісно густа шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавовняна тканина місцевого виробництва. За козацьким звичаєм, тіло померлих козаків покривали червоною китайкою, про що згадано в численних народних піснях і думах.

Молодий, двадцятип’ятирічний Тарас Шевченко писав у Санкт-Петербурзі, де помер (вірш «Іван Підкова»):

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Лев Жемчужников згадував про похорон Шевченка: «Гроб его был покрыт, по казацкому обычаю, широким красным покрывалом».


«Там широко, там весело

Од краю до краю…»

Так співав він над Невою,

У великом жалю.


Із могили домовина

На світ піднялася;

Через Мóскву, через Київ,

Сюди донеслася.


На Симона на Зилота

Задзвонили в дзвони;

Стали править Кобзареві

Нові похорони.


От несуть його на мáрах¹

З собору под гору,

Де старий Дніпро-Славута

Іде по простору…


Уволили твою волю

Українські діти:

На Чернечу несуть гору,

Де ти хотів жити.


Уволили твою волю

Друже незабутній…

І по смерті, як за жизні

Твой путь многотрудний!…


Ходять хмари кругом сонця;

Вітер подихає;

Шумить Дніпро під човнами,

Тебе провожає…


Везуть тебе простим возом

До нової ями,

Везуть хлопці і дівчата

Кручами, ярами.


_________________________

¹ Мáри — ноші для перевезення мерців.

Перед тебе — червоними

Корогвами має…

Христос воскрес! Хор церковний

До гробу співає…


От і стали всі круг тебе

На горі Чернечой…

Чи ти чуєш людський гомін,

Надгробнії речі?


Чи ти чуєш: вічну пам’ять

Тобі возгласили;

Брати й сестри над тобою

Знов заголосили;


Плачуть, тужать твої други;

Ввесь народ сумує:

Сиплють землю тобі й кажуть:

Нехай він царствує!


Прощай, славний наш Тарасе!

Прощай, милий брате!

Справді — лучче в своїй землі

І косткам лежати.


Прості поетичні рядки Максимовича дивовижно точно передають тужливу атмосферу Шевченкових похорон. Особливо важливо наголосити, що Михайло Олександрович позначив шлях поетової домовини з Петербурга в Україну через Москву:

Через Мóскву, через Київ,

Сюди донеслася.

Зі слів Максимовича «Основа» повідомила й про званий обід, який він організував на честь Шевченка в Москві, та опублікувала вже згаданий нами вірш «25 марта 1858»: «На перепутьи в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение…»

Усю цю інформацію було вміщено в червневому номері часопису за 1861 р. у редакційній статті «Значення Шевченка для України. Проводи тіла його в Україну з Петербурга». Максимович уважно прочитав її, хоча на той час уже фактично порвав з «Основою».

За словами авторів цієї грунтовної публікації, вони обмежували своє завдання історично-вірним викладенням фактів, які надійшли в його розпорядження відразу після смерті Шевченка. Проте, водночас, вони глибоко усвідомлювали важливість аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого поета, та потребу формулювання в цьому зв’язку з цим «висновків і для сьогодення, і для майбутнього». Справді, ключові підсумкові оцінки творчості Кобзаря, зроблені Максимовичем півтора століття тому, не втратили актуальності й нині. Можна сказати, що саме з цієї статті значною мірою починалося посмертне наукове шевченкознавство. Згрупуємо й виокремимо важливі висновки, сформульовані не без участі Максимовича в часописі «Основа» невдовзі після смерті Шевченка.

Насамперед, про резонанс від смерті українського генія:

«По всем известиям, смерть бедного Кобзаря отозвалась повсюду — от хат до палат, в украинцах и неукраинцах, читавших и нечитавших Шевченко, а только слышавших об этом крепаке-поэте.

И, что всего замечательнее, сочувствие это в большинстве возбуждено не произведениями его за последнее время, известными лишь весьма немногим: оно идет с давнего времени, со времени появления «Кобзаря» в 1840 году, и только обновлено изданием его в 1860. Это сочувствие не изменило поэту во все 20 лет его литературной известности; он и сам, быть-может, не подозревал, как оно было велико и глубоко, так точно, как весьма многие только по смерти Шевченко поняли всё высокое его значение, только по смерти его узнали, что Тарас — действительно был для украинцев батьком».

По-друге, у статті написано про вирішальне значення творчості Шевченка для збереження, ствердження і розвитку української мови, становлення нової літературної мови:

«Десятилетняя разлука Украины с Шевченком нисколько не охладила восторга и любви молодого поколения к поэту, который нежданно (в 1840 году) заговорил языком, по мнению письмéнных — уже замершим на устах простого, непросвещённого народа, языком, давно осуждённым ими на безжизненность. С самых первых песен Кобзаря оживилась надежда немногих, ещё связанных с корнем народной жизни, что этот мелодический родной язык, эта богатая и прекрасная народная поэзия, отразившая в себе такую живую жизнь, не умрут бесплодно; а через несколько лет, когда взгляд Шевченко расширился, когда жизнь и искусство мало по малу восполнили в его развитии то, чего не дало ему образование, когда его песни зазвучали всеми струнами народной души и народное слово каким-то чудом стало выражать самые задушевные думы современного человека — надежда немногих перешла в отрадную уверенность, и вскоре самые неверующие поверили в возможность развития нашего языка, словесности и жизни на чистых народных началах».

У цих словах — витоки національної максими, чітко сформульованої в наш час українським поетом Павлом Мовчаном. Він пише про те, що Шевченко ніби розкодовує великий зміст рідного слова, а за ним з плином часу відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори національного генія і сприймаються як одкровення з високим трансцендетним змістом, який вичитують нові й нові покоління. «І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наший національний простір. Тому Він завжди свій, рідний, спокревний...»¹.

По-третє, автори особливо підкреслили народність Шевченкової творчості, навівши в цьому контексті влучні слова Миколи Костомарова:

«Песня Шевченко была сама по себе народная песня, только новая, — такая песня, какую мог бы запеть теперь целый народ, — какая должна была вылиться из народной души в положении народной современной истории. С этой стороны, Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова, народ как бы избрал его петь вместо себя».

У статті показано, що після довгої й, здавалося, безплідної боротьби за народне благо, коли струни народної душі завмерли і це нагадувало про кінець, з’явився справжній поет, і те, що вважали за смерть, виявилося лише сном, втомою, розчаруванням.

По-четверте, в «Основі», по суті, вперше було чітко сформульовано методологічно важливий висновок:

«При всей своей народности поэзия Шевченко не носит в себе ни малейшего признака какой бы то ни было исключительности — национальной, религиозной, политической, сословной; его песни исполнены такой... человеческой правды, что нет ни одного народа, нет ни одного современно-развитого человека, который бы не признал их близкими, родными себе».

Нарешті, у статті вказано на те, що велика душа великого поета була наповнена безмежною любов’ю до людей: «Шевченко любил и уважал человека как он есть, как он вышел из рук жизни, истории; он яснее многих разумел, отчего люди вышли такими, а не иными — и был

_________________________

¹ Павло Мовчан. Душевна безвічність слова Тараса Шевченка. В кн. Т.Г. Шевченко. Кобзар. К.: Вид. центр «Просвіта», 2004. С. 8.


снисходителен ко всем их недостаткам...» Автори зазначали, що Шевченко, будучи справжнім поетом правди і життя, виразником інтересів цілого народу, який так багато страждав, не міг уособлювати у своїй поезії лише ідеальні прагнення. «Но там где он выражает самого себя, его поэзия всегда проникнута духом новой жизни, примирительных отношений даже к врагам... Шевченко, как великой нравственной силе, не надобно были проклятия».

Такий велет, як Шевченко, в повний зріст сприймається з історичної дистанції. Проте часопис «Основа» один із перших зрозумів історичну чутливість українського народу: «Глубоко почувствованная печаль украинцев показала, что и современное поколение умело оценить Шевченко, что и оно умеет быть признательным». Шевченкові друзі переконливо показали, що вони зблизька побачив найважливіші безцінні заслуги Кобзаря перед українським народом і світовою культурою.

Через рік після Шевченкової смерті Максимович відвідав могилу поета і 14 травня 1862 року написав про це Бодянському:

«Побував у Каневе, и на Тарасовой могиле, де одбули мизерную и пьяную годовщину, натягнувшись и сами по Тарасовски, з досады. От вам и песенька, на сей случай мною написанная и еще никому не читанная:

Прощай, Тарасе, брате милий!

Отсе — в тебе мы побули,