Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Шевченка відомим у гуртку московських літераторів і професорів, щиро читав твори малоруського поета» Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив'язі Т. Шевченка.

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Шевченка відомим у гуртку московських літераторів і професорів, щиро читав твори малоруського поета»¹ (Виділено мною. — В.М.). Тетяна Щепкіна-Куперник прямо писала, що її прадід «став пропагувати в літературних і професорських колах (серед яких завжди був бажаним гостем) вірші молодого поета і читав їх постійно».


«На всіх язиках все мовчить»


Є важливе свідчення про те, що Михайло Семенович передавав соціальну напругу поезії Шевченка та антицаристський характер його поглядів. Олександр Афанасьєв записав у 1856 р.: «М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке: он написал стихотворение “Пустка”, где сравнивает себя с опустелою хатою; старик знает его наизусть и читал мне стихотворение, в самом деле трогательное и прекрасное. Шевченко написал как-то стихотворение, в котором воспевал силу и могущество России и закончил этим саркастическим заключением: “Якого люду в ней нема? Француз, и нимиц, и татарин... и на всих языцах вси мовчат. Бо благоденствуют”» (Виділено мною. — В.М.).

Добре відомо, як «оспівував» імперську силу Росії Шевченко в поемі «Кавказ» (1845):

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


Нагадаю, що задум цієї поеми виник у Шевченка десь у кінці серпня — на початку вересня 1845 року, коли поетові стало відомо про загибель його доброго приятеля, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 р. Я.П.

________________________

¹ Николай Эфрос. М.С. Щепкин (опыт характеристики). — Петербург, 1920. С. 61.


де Бальмена у Даргинському поході в липні того року. У випадку з ним ішлося про без вини винного, про безвихідь доброї і чесної людини:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!


Ось які Шевченкові рядки читав Щепкін у Москві друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко!

Відомий шевченкознавець Сергій Гальченко пише щодо цитованих рядків: «На таку сміливість у Російській імперії не одважувався жоден із поетів!» Додам, що в усій Російській імперії читати ці рядки вголос, в аудиторії, не посмів жоден із артистів!

От якби знайшовся митець, який засобами художнього слова передав душевний стан Щепкіна в ті хвилини, коли він читав Шевченкові рядки…

Але ж і це ще не все! Якщо вже Щепкін читав у Москві поему «Кавказ», що поширювалася в рукописних списках, у тому числі були списки, зроблені Бодянським, Кулішем і Максимовичем, то повз нього не пройшло й дошкульне поетове викриття фарисейства православної релігії, покликаної ствердити російське загарбання Кавказу, та те, що Дзюба назвав «цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму»:

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.


Важко навіть уявити собі, що відчував урешті-решт законослухняний і богобоязливий Щепкін, читаючи Шевченкове пряме звертання до самого Бога з вічними питаннями «про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…»¹. Хоча Шевченко попереджав читача й застерігав себе: «Не нам на прю з Тобою стати!», — насправді він став на прю з Господом, якому свято вірив і на якого щиро молився:

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!


Розповім ще один цікавий епізод, який першим записав Микола Маркевич у щоденнику 12 листопада 1853 року. Дійові особи: Шевченко та українські мужики. Місце дії — шинок.

«Він узяв зерно в руки, поклав на стіл зернинку і сказав: «Оце цар». Потім навколо нього на помітній віддалі поклав коло зернин: «Оце пани». Нарешті навколо цих зернин поклав ще купки, теж на віддалі, і


_____________________

¹ Дзюба Іван. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 315, 316.


сказав: «А се громада, люде простії». Мужики сиділи, дивилися, слухали: «Примічайте, дивіться добре, де цар і де пани; замітили, які вони?» — «Замітили», — відповідає народ. Раптом Шевченко змішав усі купки і закінчив словами: «Шукай царя й панів! Де вони?..»

Згадую цю історію, бо в Москві її часто розповідав якраз Михайло Щепкін, принаймні, є пряме свідчення Олександра Афанасьєва, датоване початком 1857 року:

«М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке, как ходил он по малороссийским корчмам и объяснял народу, что такое царь и народ; возьмёт одно большое зерно — “во це царь”, около него положит несколько других зёрен — “во це министры”, потом ещё большой круг зёрен: “во це войско”, потом берёт их в горсть и бросает в мешок с зерном, “а во це народ — шукайте ж: де царь, де министры и де войско!” (Виділено мною. — В.М.).

Багаторазовий переказ артистом історії вносив у неї певні нові деталі, втім, не змінюючи суті. Але головне, що в розповіді Щепкіна вона, судячи з усього, набувала широкої епічності, артист на конкретному прикладі малював образ народного поета, який ходив по країні й розповідав простим людям правду про царя і народ. Біограф Щепкіна письменник Івашнєв стверджує, що навіть після смерті поета «Щепкін, згадуючи друга, ще раз розповість цю історію, намагаючись передати інтонацію голоса поета, його манеру, максимально наближені до оригіналу».

Мабуть, ми дещо недооцінювали величезне значення Щепкіна в пропаганді Шевченкової творчості, передусім, соціально гострої, в інтелектуальних сферах Москви періоду поетового заслання.

З усього видно, що Щепкін пам’ятав про Шевченка і носив у душі та беріг у пам’яті його поетичні твори. В той же час Шевченко в засланні мав інформацію про Щепкіна і тепле ставлення артиста до нього. Найкраще переконатися в цьому з цитованого вже листа Кухаренка до Шевченка від 18 грудня 1856 року, в якому після розповіді про читання Щепкіним «Пустки» йшлося про таке: «Потім приходив Щепкін до мене на квартиру. Я йому прочитав твоє письмо до мене. Він заплакав. Довгенько говорили об тобі, хто що знав, і порозходились. Щепкін просив мене тобі кланяться. Отже ж його клон» (Виділено мною. — В.М.).

Який поетів лист прочитав Яків Кухаренко Михайлу Щепкіну? Нам відомий останній перед їхньою зустріччю лист, відправлений Шевченком із Новопетровського укріплення в квітні 1854 року, про який ішлося в попередньому розділі. В ньому, зокрема, Шевченко розповідав про свій арешт і заслання: «Не зробив я, і не думав я, отамане, батьку мій, кому-небудь лихого, а терплю горе і Бог знає за що? Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля…» Щепкін, який мовчки слухав, заплакав…

У найповнішому літописі життя та творчості Щепкіна, складеному Теодором Гріцем, розмова з Кухаренком про Шевченка згадується мимохідь, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура не говориться про те, що Щепкін виявив такий інтерес до Шевченкової долі. Тому нині так важливо наповнювати новими для читача реальними фактами розповідь про дружбу двох великих земляків — Шевченка і Щепкіна.

Зверніть увагу, як добре пам’ятав Шевченко про щиру, як у дитини, козацьку (читай — українську) душу Щепкіна, хоча з часу їх останньої зустрічі пройшло дванадцять літ. У червні 1857 року, відповідаючи Кухаренкові, поет переслав йому поеми «Москалева криниця» (нова редакція) і «Чернець» та вірш «Садок вишневий коло хати…» з проханням передати їх і Щепкіну: «Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя»¹. Кухаренко в листі до Шевченка від 7 серпня 1857 року повідомляв, що його поезії «переписав своєю рукою»: «Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі…» Яків Григорович так і зробив, і Шевченко знав про це, бо писав, що Куліш отримав ці твори «од Щепкіна».


«Щоб до Москви допхаться...»


Коли, незадовго до закінчення терміну заслання, Щепкін прийшов Шевченкові у сні, він записав про це в щоденнику 4 липня 1857 року. Микола Сумцов у свій час зазначав: «Частые сны 1857 г., можно думать, в значительной степени были обусловлены страстным ожиданием близкого освобождения»². Додамо від себе, що Шевченкові сни зумовлювалися ще й палким бажанням якнайшвидше побачити дорогих друзів, передусім, Михайла Щепкіна. Не випадково в листі до Якова Кухаренка в серпні 1857 року Тарас Григорович хвалився: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним…» (Виділено мною. — В.М.).

Погляньмо, яке місце займала Москва в планах повернення Тараса Шевченка із заслання. Вперше ця тема в загальному вигляді виникла в листі до Бронислава Залеського від 10—15 лютого 1857 року, з якого видно, що Шевченко в уяві малював дорогу через Москву («Потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи»), далі — через Вільно в Петербург. У наступному варіанті вимріяна дорога кардинально міняється, проте Москва залишається в плані повернення із заслання. В листі до Михайла Лазаревського з Ново-

__________________________

¹ Юрій Барабаш звертає увагу на те, що Шевченко, який раніше підкреслено дистанціювався від Дармограя, круто повертає до повного виявлення того, що Дармограй — це і є Кобзар Тарас Шевченко.

² Сумцов Н.Ф. Сны Т.Г. Шевченка (К психологии художественного творчества). — С.-Петербург: Типография Императорской Академии наук, 1914. С. 7.

петровського укріплення, написаному в два прийоми 22 квітня і 8 травня 1857 року. Шевченко писав: «Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину». Таким чином, Москва, де Шевченко міг сподіватися на допомогу Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського, стоїть тут нарівні з українською землею — Чорноморією («як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ...»), де засланець збирався спертися, передусім, на Якова Кухаренка. Тому ж Лазаревському писав 20 травня: «…Не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію?» (Виділено мною. — В.М.). Проте, отримавши на початку червня листа від Михайла Лазаревського, в якому той поздоровив Шевченка із звільненням, Тарас Григорович, говорячи його словами, «перелицював свою дорогу в столицю». Першим свідченням цього є запис у щоденнику 13 червня, де чітко йдеться про дорогу по Волзі до Нижнього Новгорода: «Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу… через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия?» Втім, якраз ця «фантазія» і накреслила Шевченкову дорогу із заслання. Та поки така дорога стала реальністю, Москва ще не раз згадувалася в листах і щоденнику поета. 30 червня Шевченко записав: «…Весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен еще сделать в Москве необходимое платье…» (Виділено мною. — В.М.).

Наступного дня Шевченко відповів на згаданий вже лист Лазаревського: «Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний». 10 серпня 1857 року поет написав Залеському вже з Астрахані: «15 августа понесёт меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а отттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными» (Виділено мною. — В.М.). Нарешті в листі до Кухаренка з Астрахані від 13—15 серпня читаємо: «І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю» (Виділено мною. — В.М.).

Неважко переконатися, що Москва, яка вже почала приходити поетові в снах, розглядалася ним як важливий, обов’язковий пункт по дорозі до Петербурга. Проте, річ тут не лише в її географічному розташуванні, Шевченко сприймає Москву, сказати б, як надійне місто, в якому йому допоможуть друзі. Зустріч з друзями, передусім із Михайлом Щепкіним, важила для засланця надзвичайно багато, зокрема в психологічному плані. Шевченкові життєво потрібно було відчути справжнє людське тепло. До того ж Москва притягувала поета як інтелектуальний і культурний центр, де він міг відразу відчути творчий пульс живого світу.

Дуже важливо пам’ятати про внутрішній, духовний стан Шевченка наприкінці заслання, який він сам схарактеризував у щоденнику 20 червня 1857 року: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований».

Шевченка мучило те, що впродовж десяти років його намагалися «перетворити в ніщо», в «бездушну машину», щоденно тяжко принижували людську гідність. Але він ставився до своїх мучителів по-християнськи: «Я в глубине души прощаю моих гонителей и только молю Всемогущего Бога избавить скорее от этих получеловеков». Водночас, Шевченко виокремлював людей, чистих душею, й тягнувся до них. В останньому записі у щоденнику, зробленому в Новопетровському укріпленні, 29 липня поет занотував хвилюючу оцінку свого земляка з-під Лисянки, солдата Андрія Обеременка: «…Я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности» (Виділено мною. — В.М.). Ці слова про національну й людську гідність представників прекрасної національності звучать нині як заповіт Кобзаря кожному з українців.

Сподіваючись на швидке звільнення, Шевченко запитував себе: «Дожду ли я тех блаженных дней, когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие?» Поет розумів, наскільки глибоко врізалося в його пам’ять гірке й болюче неподобство заслання, але він інтуїтивно відчував, що на волі перші, справді блаженні, щасливі дні подарують йому друзі й знамомі, передусім у Москві. Шевченко не помилився.


«Написав листа М.С. Щепкіну»


20 вересня 1857 року Шевченко прибув пароплавом у Нижній Новгород, маючи намір відразу ж їхати далі через Москву до Петербурга. На нещастя, поетові оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання «потрібних» формальностей і насправді йому заборонено жити в Петербурзі та Москві. Ось як про це говорилося в невідомому досі офіційному документі Санкт-Петербурзького воєнного генерал-губернатора московському воєнному генерал-губернатору:

«По Высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому генерал-губернатору от 1^го Мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств ее Императорского высочества великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением выезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко, до увольнения его в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург¹.

По сему генерал-адъютант Катенин просит меня, если Шевченко находится в настоящее время в С.-Петербурге, сделать распоряжение к объявлению ему изложенной высочайшей воли и вытребовать от него сведение, где он пожелает иметь жительство, для сообщения подлежащему гражданскому начальству об учреждении за ним надзора.

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъясненного требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему сиятельству, на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию»² (Виділено мною. — В.М.).


___________________

¹ Комендант Новопетровського укріплення майор Іраклій Усков дістав за це від командира Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютанта Олександра Катеніна суворе зауваження: «…Выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований и вопреки распоряжения ближайшего начальства сего рядового… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»

² Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4-5 зв.


Тільки за допомогою друзів і знайомих, Шевченкові вдалося залишитися в Нижньому Новгороді і чекати дальшого вирішення своєї долі. Ось як він сам записав про це у щоденнику 21 вересня: «Добрые мои новые друзья, Н.А. Брылкин¹ и П.Р. Овсянников², посоветовали мне прикинуться больным, во избежание путешествия, пожалуй, по этапам, в Оренбург, за получением указа об отставке. Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием, и притворился больным». Характерно, що 21 вересня, тобто наступного дня після прибуття в Нижній Новгород, Шевченко вже передав з оказією вітання Щепкіну: «Просил… целовать в Москве моего старого друга М.С. Щепкина…» (Виділено мною. — В.М.).

12 листопада 1857 року Тарас Григорович написав Щепкіну першого листа, який наведемо повністю:

«Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами³. Не знаю тілько, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!

_______________________

¹ Брилкін Микола Олександрович — головний управитель нижньогородської кон-тори пароплавної компанії «Меркурій», з яким Шевченко познайомився в день приїзду в Нижній Новгород і підтримував дружні стосунки під час перебування в місті.

² Овсянников Павло Абрамович — помічник Брилкіна, архітектор за освітою. Шевченко заприятелював з Овсянниковим і кілька місяців жив у його домі. Після від’їзду Овсянникова до Петербурга на початку 1858 року Шевченко переселився до Костянтина Шрейдера — чиновника для особливих доручень при Нижньогородському генерал-губернаторі.

³ Йшлося про вже згадані нами Шевченкові листи до Якова Кухаренка від 22 квітня та 5 червня 1857 року, в яких поет розпитував про Щепкіна та просив передати йому свої поезії.

Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив'язі¹… Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов'яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника

Т. Шевченка.

Адрес: В Нижний Новгород. Его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову.

Чи не писав тобі чого-небудь про мене старий кошовий із Чорноморії — Яков Герасимович Кухаренко? Я йому ще з Новопетровського укрепления послав дещо і просив його, щоб він з тобою поділився², та й досі не маю од його ніякої чутки».

Цей лист ніби прорвав греблю з океаном щирих і гарячих Шевченкових почуттів, які накопичилися в засланні, коли Щепкін приходив до нього лише уві сні. В Нижньому Новгороді у поета було

_________________________

¹ Шевченко мав на увазі письмову заборону в’їзду в обидві столиці. 23 жовтня 1857 року він зробив запис у щоденнику: «Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи».

² Йшлося про те, що разом з листом до Якова Кухаренка від 5 червня 1857 року Шевченко надіслав йому поеми «Москалева криниця» й «Чернець» та поезію «Садок вишневий коло хати…», а в листі попросив: «Та пошли старому Щепкіну».


немало друзів і приятелів, але його тягнуло до великого земляка й геніального артиста — постаті співставної з ним і духовно суголосної, він усім нутром відчував, що по-справжньому відродиться й оживе тільки після зустрічі з Щепкіним: «Я ожив би, напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!...» У щоденнику Шевченко занотував: «…Написал письмо М.С. Щепкину. Прошу свидания с ним где-нибудь на хуторе в окрестностях Москвы. Как бы я рад был [увидеть] этого славного артиста-ветерана».