Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Содержание Тот, кто раз видел Святую ночь в московском Кремле, никогда ее не забудет»

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Ми відправились в Кремль»


Всі гоголезнавці, зі слів Сергія Аксакова, пишуть про те, що в суботу, 17 квітня 1840 року, «перед самой заутреней светлого воскресенья» Гоголь прочитав у його кабінеті шосту главу «Мертвих душ». Але, здається, ніхто всерйоз не привернув увагу до фрази Сергія Тимофійовича, написаної відразу після цього: «После чтения мы все отправились в Кремль, чтоб услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого».

Це був дуже московський порух душі Сергія Аксакова, тим більше, що Гоголь вперше зустрічав у Москві Пасху. Сергій Тимофійович мимохідь зауважував, що «після заутрені» вони христосувалися: значить, відстояли службу й бачили хресний хід.

Пасхальна служба і пасхальний хресний хід історично залишалися подією для всієї Москви. Пасхальна заутреня в Москві оспівувалася поетами. Знайомий Гоголя та Щепкіна Олексій Хомяков у вірші «Кремлёвская заутреня на Пасху» писав:

В безмолвии, под ризою ночною,

Москва ждала, и час святой настал:

И мощный звон промчался над землею,

И воздух весь, затрепетал.

Певучие серебряные громы

Сказали весть святого торжества,

И, слыша глас, её душе знакомый

Подвиглася великая Москва.


У прозі про пасхальний дзвін Івана Великого також писали високим стилем: «Но всех величественнее и торжественнее звон на Светлое Христово Воскресенье. Посреди таинственной тишины сей многоглагольной ночи с высоты Ивана Великого, будто из глубины неба, раздаётся первый звук благовеста — вещий, как бы зов архангельской трубы, возглашающей общее воскресение…»¹.

Опівнічний благовіст до пасхальної заутрені узаконив митрополит Московський Філарет, який у березні 1849 року наказав усім московським церквам перший удар дзвону Івана Великого «послухати в мовчанні, а з другого починати благовіст». За вказівкою митрополита Філарета в день Святої Пасхи було заведено до утрені благовістити опівночі, а до літургії — о 6 годині ранку.

Назбиравши чимало переконливих свідчень на користь великого і світлого релігійного свята в Москві, довго шукав конкретний опис пасхальної ночі саме в Кремлі з тим, щоб подивитися на неї очима московського очевидця. Цікаві штрихи несподівано знайшов у щоденнику Гоголевого приятеля Аполлона Мокрицького, який у пасхальні дні 1839 року записав: «…Пошёл к Брюллову, он уже проснулся, рассказывал мне, что хотел смотреть процессию в Казанский собор, да проспал по милости Шевченки. Тут он припомнил московские церковные церемонии в эту ночь, презабавно рассказывал все, что происходит. Попы серебряные, попы золотые, в набалдашниках. Освещение необыкновенное, стрельба из пушек, гул колоколов, рев колокола на Иване Великом. Крик, туш, давка, стук экипажей и проч. …»

Це — погляд художника. Тепер — дослівна розповідь московського купця Івана Слонова:

«В Москве церковные празднества справляются, как нигде, с большой торжественностью и великолепием, из них особенно выделяется ночь на Светлое Христово Воскресение в московском Крем-

_____________________

¹ Сучасні москвознавці вважають, що «в цей момент відчуття єдності росіян у всій країні було прекрасне, урочисте й надзвичайно потрібне… Весь російський народ почував непохитність своєї віри, сили…» (Татьяна Бирюкова. В Москве-матушке при царе-батюшке. — М.: Астрель, 2007. С. 263).


ле; она представляет дивную, очаровательную картину. Вечером, в Великую субботу, в магазинах и лавках стихает предпраздничная суета, только в булочных и кондитерских продолжается горячая работа по выдаче ранее заказанных пасох и куличей. Уличное движение становится все тише и тише, и к 10 часам вечера оно совершенно стихает, но не надолго.

В 11 часов опять улицы быстро оживают, на них появляются в праздничных одеждах обыватели, направляющиеся в храмы у Светлой заутрене, из них многие спешат попасть в Кремль, площадь коего к 11 часам представляет целое море человеческих голов. Среди толпы встречается много людей других вероисповеданий, а также иностранцев, приезжающих в Москву специально для того, чтобы видеть в Кремле эту Святую ночь. Все с нетерпением ждут первого удара в царь-колокол¹. В половине двенадцатого начинают освещать разноцветными шкаликами колокольню Ивана Великого, ограду и стену соборов. В то же самое время внизу расстилающееся на громадном пространстве Замоскворечье представляет волшебную картину: на фоне темной ночи там красиво и ярко вырисовываются многочисленные силуэты иллюминованных церквей; при этом во многих местах пускают ракеты и жгут бенгальские огни. Тем временем стрелка на часах Спасской башни приближается к 12 часам.

На колокольне Ивана Великого мелькают движущиеся огоньки — это приготовляются к первому удару... Но вот на Иване Великом загудел царь-колокол, и вслед за ним по Москве быстро полились густой волной звуки колоколов всех московских сорока сороков. Народ, находящийся в Кремле, обнажает головы, зажигает свечи и христосуется.

____________________

¹ Ще раз нагадаю: Гоголь і Аксаков були в Кремлі, «чтоб услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого».


В это время из Успенского собора выходит крестный ход во главе с московским митрополитом; раздается радостная песнь: “Христос Воскресе”, ей вторит красный звон всех кремлевских колоколов и пальба из орудий с Тайницкой башни — все сливается в один победный, ликующий звук, производящий на присутствующих сильное и неизгладимое впечатление.

Тот, кто раз видел Святую ночь в московском Кремле, никогда ее не забудет»¹ (виділено мною. — В.М.).

Не забув її і Микола Гоголь, через декілька років відізвалася московська ніч у заключній статті «Вибраних місць із переписки з друзями» під назвою «Світла неділя»:

«В русском человеке есть особенное участие к празднику Светлого воскресенья… Отчего же одному русскому еще кажется, что праздник этот празднуется, как следует, и празднуется так в одной его земле? Мечта ли это? Но зачем же эта мечта не приходит ни к кому другому, кроме русского?.. Не умрет из нашей старины ни зерно того, что есть в ней истинно русского и что освящено самим Христом. Разнесется звонкими струнами поэтов, развозвестится благоухающими устами святителей, вспыхнет померкнувшее — и праздник Светлого воскресенья воспразднуется, как следует, прежде у нас, чем у других народов!..

И твердо говорит мне это душа моя; и это не мысль, выдуманная в голове. Такие мысли не выдумываются. Внушеньем Божьим порождаются они разом в сердцах многих людей, друг друга не видавших, живущих на разных концах земли, и в одно время, как бы из одних уст, изглашаются. Знаю я твердо, что не один человек в России,

__________________________

¹ И.А. Слонов. Из жизни торговой Москвы. — М.: Издательский дом ТОНЧУ, 2006. С. 149—151.


хотя я его и не знаю, твердо верит тому и говорит: “У нас прежде, чем во всякой другой земле, воспразднуется Светлое Воскресенье Христово!”»


«Москва — моя батьківщина»


Сергій Аксаков зазначав, що перебування Гоголя в Москві в 1839-1840-х рр. відіграло вирішальну роль у посиленні його любові до Росії. Сам Микола Васильович писав з Риму 16 грудня 1840 року: «В моём приезде к вам, которого значения я даже не понимал вначале, заключалось много, много для меня. Да, чувство любви к России, слышу во мне сильно… И то, что я приобрёл в теперешний приезд мой в Москву, вы знаете, что я разумею»¹. Цікаво прочитати коментар Сергія Аксакова до цих Гоголевих слів: «В словах Гоголя что он слышит сильное чувство к России, заключается, очевидно, указание, подтверждаемое последующими словами, что этого чувства у него прежде не было или было слишком мало. Без сомнения, пребывание в Москве, в ее русской атмосфере, дружба с нами и особенно влияние Константина, который постоянно объяснял Гоголю, со всею пылкостью своих глубоких, святых убеждений все значение, весь смысл русского народа, были единственные тому причины. Я сам замечал много раз, какое впечатление производил он на Гоголя, хотя последний старательно скрывал свое внутреннее движение. Единственно в этом письме, в первый и последний раз, высказался откровенно Гоголь. И прежде и после этого письма он по большей части подшучивал над русским человеком».


______________________

¹ Сергій Аксаков пояснював ці слова так: «Гоголь разумеет дружбу со мной и моим семейством».


У той же день, тобто 16 грудня, Гоголь писав Костянтину Аксакову, що його лист «сильно кипит русским чувством и пахнет от него Москвою…» Здається, пахне Москвою, але з цього ж листа видно, що насправді Гоголь щиро тягнеться всією душею своєю до свого земляка — москвича Щепкіна: «Скажите, почему ни слова не скажет, хоть в вашем письме, Михаил Семёнович. Я не требую чтобы он писал ко мне, но пусть в то время, как вы будете писать, прибавит от себя хоть по крайней мере следующее: что вот я Михаил Семёнович Щепкин, нахожусь в комнате Сергея Тимофеевича. В чём свидетельствую за приложением моей собственной руки. Больше я ничего от него не требую. Он должен понять это, или он меня не любит».

Вражаючі рядки! Щепкін був для Гоголя живим уособленням України. Гоголь все більше прихилявся до Москви, жив у Римі, а хотів відчувати Україну.

Втім, тема Москви й Росії ще раз яскраво й сильно прозвучала в листі Гоголя до Сергія Аксакова від 21 лютого 1841 року: «Теперь я ваш; Москва моя родина. В начале осени я прижму вас к моей русской груди». Неабияке торжество Сергія Аксакова, його сім’ї та оточення виплеснеться на вас, як тільки відкриєте відповідну сторінку «Истории моего знакомства с Гоголем»:

«Это письмо привело в восхищение всех друзей Гоголя, а также меня и мое семейство настолько, насколько наши убитые горестью сердца могли принять в этом участие. Письмо это утверждает обращение Гоголя к России; слова “к русской груди моей” это доказывают. Можно также заключить, что Гоголь переезжал в Москву навсегда, с тем чтобы уже не ездить более в чужие края, о чем он и сам мне говорил сначала, по возвращении из Рима. Как слышна искренность убеждений Гоголя в этом письме в великость своего труда, как в благую, свыше назначенную цель всей своей жизни!»

Гоголь приїхав у Москву не на початку осені, але таки восени — 17 жовтня 1841 року. У цей приїзд швидко стало ясно, що він не залишиться в місті надовго. Вже 23 жовтня Гоголь писав Миколі Язикову: «Я не знаю сам, как это делается, — но это справедливо, что если человек созрел для уединённой жизни, то в его лице, в речи, в поступках есть что-то такое, что отдаляет его от всего, что ежедневно, — и невольно отступаются от него люди, занятые ежедневными толками и страстями». Перебування Гоголя в Москві було пов’язане, передусім, з друкуванням «Мертвих душ». У Погодіна Гоголь до 1 листопада прочитав останні п’ять глав першого тому Сергію та Костянтину Аксаковим. Крім них на цей раз він свій твір більше нікому не довірив. «Это чудо!» — писав Костянтин своєму братові Івану. 15-17 травня 1842 року друкування «Мертвих душ» було завершено, і Гоголь через матір, яка з початку травня з дочкою Ганною знаходилася в Москві, передав примірник в Україну для Михайла Максимовича. 23 травня 1842 року Гоголь виїхав із Москви, хоча обіцяв назавжди поселитися в Першопрестольній: «Я был болен и очень расстроен и, признаюсь, не в мочь было говорить ни о чём… Меня всё тяготит: и здешние пересуды, и толки, и сплетни. Я чувствую, что разорвались последние узы, связывающие меня со светом».

Може було б інакше, коли б у цей приїзд йому довелося провести більше часу зі Щепкіним або зустрітися з іншими своїми земляками — героями нашої книги? До речі, Щепкін із старшим сином Дмитром разом


із Аксаковими проводжав Гоголя із Москви в Петербург аж до Хімок¹.

Зазначу мимохідь, що на час від’їзду Гоголя, його стосунки з Погодіним, у якого він жив у Москві, стали вкрай напруженими. У щоденнику Бодянського зі слів Куліша зафіксовано серйозну сварку між ними, про яку розповів біографу Гоголя Щепкін:

«Когда покойный Гоголь напечатал свой «Рим» в «Москвитянине»², то, по условию, выговорил себе у Погодина двадцать оттисков, но тот, по обыкновению своему, не оставил, сваливая вину на типографию. Однако Гоголь непременно хотел иметь их, обещав наперед знакомым по оттиску. И потому, настаивая на своем, сказал, разгорячаясь мало-помалу: „А если вы договора не держите, так прикажите вырвать из своего журнала это число оттисков”. — „Но как же, — заметил издатель, — ведь тогда я испорчу двадцать экземпляров?” — „А мне какое дело до этого?... Впрочем, хорошо: я согласен вам за них заплатить, — прибавил Гоголь, подумав немного, — только чтоб непременно было мне двадцать экземпляров моей статьи, слышите? двадцать экземпляров!” Тут я увел его в его комнату, наверх, где сказал ему: „Зачем вам бросать эти деньги так на ветер? Да за двадцать целковых вам наберут вновь вашу статью”


______________________

¹ Сергій Аксаков згадував: «Гоголь внутренне был чрезвычайно рад, что уезжает из Москвы, но глубоко скрывал свою радость. Он чувствовал в то же время, что обманул наши ожидания и уезжает слишком рано и поспешно, тогда как обещал навсегда оставаться в Москве. Он чувствовал, что мы, для которых было закрыто внутреннее состояние его души, его мучительное положение в доме Погодина, которого оставить он не мог без огласки,— имели полное право обвинять его в причудливости, непостоянстве, капризности, пристрастии к Италии и в холодности к Москве и России. Он читал в моей душе, а также в душе Константина, что, после тех писем, какие он писал ко мне, его настоящий поступок, делаемый без искренних объяснений, мог показаться мне весьма двусмысленным, а сам Гоголь — человеком фальшивым. Последнего мы не думали, но, конечно, с неприятным изумлением и некоторою холодностью, в сравнении с прежним, смотрели на отъезжаюшего Гоголя».

² Твір було надруковано в третьому числі «Москвитянина» за 1842 р.

— „В самом деле? — спросил он с живостью. — Ах, вы не знаете, что значит иметь дело с кулаком”. — „Так зачем же вы связываетесь с ним?” — подхватил я. „Затем, что я задолжал ему шесть тысяч рублей ассигнациями: вот он и жмет меня. Терпеть не могу печататься в журналах, — нет, вырвал-таки у меня эту статью! И что же, как же ее напечатал? Не дал даже выправить хоть в корректуре. Почему уж это так, он один это знает!” — „Ну, подумал я, — прибавил тут Щепкин, — потому это так, что иначе он и не сумеет: это его природа делать все, как говорится, тяп да ляп”…»¹.

Бодянський, який у той час не терпів Погодіна, з явним задоволенням занотував цю історію, з якої, до речі, видно примирливий вплив Щепкінової особистості. Між іншим, Сергій Аксаков картав себе за те, що не допоміг Гоголю в його неладах із Погодіним: «Мне должно было вмешаться в его неудовольствия с Погодиным, стать между ними посредником и судьей».

Пізніше, коли Гоголь знаходився вже за кордоном, 12 вересня 1843 року Погодін зізнався Гоголю: «Когда ты затворил дверь, я перекрестился и вздохнул свободно, как будто гора свалилась у меня тогда с плеч… ты являлся, кроме святых и высоких минут своих, отвратительным существом…» А Гоголь у відповідь 21 жовтня писав із Дюссельдорфа: «Как из многолетнего мрачного заключения, вырвался я из домика на Девичьем поле. Ты был мне страшен. Мне казалось, что в тебя поселился


________________________

¹ Бодянський О.М. Дневник. 1852-1857. С. 102-103.


дух тьмы, отрицания, смущения, сомнения, боязни»¹.

Непросто складалися також стосунки Гоголя з Аксаковими, особливо після виходу в світ «Вибраних місць з переписки з друзями». Втім, ще задовго до цього Василь Плетньов, який і видав цю книгу, жорстко писав Гоголю (27 жовтня 1844 року) про «московську братію», маючи на увазі Погодіна, Шевирьова та й Аксакових: «Это раскольники, обрадовавшиеся, что удалось им гениального человека, напоив его допьяна в великой своей харчевне настоем лести, приобщить к своему скиту». Гоголь відповідав, що в Москві «отталкивал от себя всех, избегал всяких изъяснений и боялся даже и вопросов о себе самом, чувствуя сам, что я не в силах ничего сказать. Всякая проба сказать что-нибудь была неудачна, и я всякий раз раскаивался даже в том, что открывал рот, чувствуя, что моими неясными и глупыми словами наводил только новое

_______________________

¹ У нас немає потреби занурюватися у стосунки Гоголя й Погодіна, втім познайомлю читача з розповіддю очевидця — Сергія Аксакова:

«В это время, то есть в конце 1841 и в начале 1842 года, начали возникать неудовольствия между Гоголем и Погодиным. Гоголь молчал, но казался расстроенным, и Погодин начал сильно жаловаться на Гоголя: на его капризность, скрытность, неискренность, даже ложь, холодность и невнимание к хозяевам, то есть к нему, к его жене, к матери и к теще, которые будто бы ничем не могли угодить. Я должен признаться, к сожалению, что жалобы и обвинения Погодина казались так правдоподобными, что сильно смущали мое семейство и отчасти меня самого, а также и Шевырева… Я тогда еще не вполне понимал Погодина и потому не догадывался, что главнейшею причиною его неудовольствия было то, что Гоголь ничего не давал ему в журнал, чего он постоянно и грубо требовал… После объяснилось, что Погодин пилил, мучил Гоголя не только словами, но даже записками, требуя статей себе в журнал и укоряя его в неблагодарности, которые посылал ежедневно к нему снизу наверх (Гоголь жив у верхній частині будинку Погодіна. — В.М.). Такая жизнь сделалась мученьем для Гоголя и была единственною причиною скорого его отъезда за границу. Теперь для меня ясно, что грубая, черствая, топорная натура Погодина, лишенная от природы или от воспитания всех нерв, передающих чувства деликатности, разборчивости, нежности, не могла иначе поступать с натурою Гоголя, самою поэтическою, восприимчивою и по преимуществу нежною. Погодин сделал много добра Гоголю, хлопотал за него горячо всегда и везде, передавал ему много денег (не имея почти никакого состояния и имея на руках большое семейство), содержал его с сестрами и с матерью у себя в доме и по всему этому считал, что он имеет полное право распоряжаться в свою пользу талантом Гоголя и заставлять его писать в издаваемый им журнал».


о себе недоразумение».

Гоголезнавець Семен Машинський писав, що «майже з усіма московськими друзями у Гоголя були важкі стосунки»¹. Проте в радянські часи стосунки письменника з українськими москвичами явно недооцінювалися, скажімо, в книзі Машинського Бодянський згадується один раз, а Максимович — побіжно лише кілька разів. У стосунках Гоголя зі своїми земляками не було конфліктної напруги, про яку йшлося вище стосовно Погодіна чи Аксакових. Відомі гоголівські слова про його московських друзів із листа до Смирнової: «Они люди умные, но многословы и от нечего делать толкут воду в ступе. Оттого их может смутить всякая бабья сплетня и сделаться для них предметом неистощимых споров. Пусть их путаются обо мне; я их вразумлять не буду». Московські земляки Гоголя — Щепкін, Максимович і Бодянський — таки були розумними людьми, але все інше в цій цитаті їх не стосувалося. Гоголь і за кордоном часто покладався саме на них. Ось цікавий приклад. У листі з Відня до Сергія Аксакова в липні 1840 року Микола Васильович просив йому вислати: «…Оба издания песней Максимовича, а может быть и третье, коли вышло. А главное, купить или поручить Михаилу Семёновичу купить у лучшего сапожника петербургской выделанной кожи, самой мягкой для сапог… Хорошо было бы, если бы мне были доставлены эти кожи, а делают сапоги здесь недурно»². Як чудернацьки поєднані тут Гоголем прізвища його московських земляків.

Від’їжджаючи з Москви Гоголь у травні 1842 року повідомив Олександра Данилевського: «Это будет моё последнее и, может быть, самое продолжительное удаление из отечества: возврат мой возможен

________________________

¹ Машинський С. Художественный мир Гоголя. С. 399.

² Гоголь в воспоминаниях современников. — М.: Государственное издательство художественной литературы, 1952. С. 126-127.

только через Иерусалим. Вот всё, что я могу сказать тебе».

Справді, майже шість років — з червня 1842 року до квітня 1848 року — Гоголь провів у закордонному вояжі. Проте за цей час не збувся його великий задум, який він відкрив Данилевському в тому ж листі, назвавши «Мертві душі» блідим переддвір’ям «той великой поэмы, которая строится во мне и разрешит наконец загадку моего существования».

Чи міг взагалі Гоголь, який, будучи душею українцем, але вже, говорячи словами Герцена, «выходил из Украйны и близился к средней России», тобто все більше й більше віддалявся від материнської землі, «розв’язати» цю загадку? Володимир Звиняцьковський називає останнім спалахом інтересу Гоголя до України як історичної, так, власне, і сучасної йому, початок роботи після 1839 р. над другою редакцією «Тараса Бульби». Ми вже переконалися, що такий інтерес Гоголь виявляв і на початку 40-х років, скажімо, коли писав твір з історії запорозьких козаків. Павло Аннєнков зазначав, що в 1841 р. у Римі Гоголева «мысль о России была в то время, вместе с мыслью о Риме, живейшей частью его существования». І далі: «Он вполне был прав, утверждая впоследствии, что никогда так много не думал об отечестве, как вдали от него, и никогда не был так связан с ним, как живя на чужой почве: чувство, испытываемое многими людьми с гораздо меньшими способностями и меньшим призванием, чем Гоголь». Ми ж добре розуміємо, що в душі нашого великого земляка знайшлося місце не лише для Росії. Певно, що Микола Васильович переживав і за свою Україну. Саме про неї він думав і в 1846 р., коли писав Плетньову, що Куліш міг би написати історію Малоросії. Навіть люди, які мало знали Гоголя, звертали увагу на його інтерес до України. Скажімо, Лев Арнольді (брат Олександри Смирнової) згадував, як улітку 1849 року по дорозі в маєток Смирнової в Калузькій губернії «говорил Гоголь о Малороссии, о характере малороссиянина и так развеселился, что стал рассказывать анекдоты, один другого забавнее и остроумнее…»

Проте поступове висихання в душі Гоголя національного джерела, що щедро живило його талант, було однією з причин його майбутніх душевних криз, у тому числі, передсмертної, яку він не пережив у Москві.

Втім, наївно було б думати, що російський письменник Гоголь коли-небудь повністю втрачав відчуття Батьківщини. Якраз ми й показуємо, що це було зовсім не так. Окремо наголошу слова Сергія Аксакова, який, коментуючи вже згаданий лист Гоголя до нього з Відня від 7 липня 1840 року з проханням до Костянтина Сергійовича вислати йому видання малоросійських пісень Максимовича, написав: «…Здесь видно… как дороги были ему родные малороссийские песни. Даже третье издание Максимовича, почти одних и тех же песен, просит он Константина привезть ему в Рим. Итак, очень ошибочно это мнение, что будто Гоголь только в последние два года своей жизни вновь обратился к своей прекрасной родине и к её прелестным песням»¹ (Виділено мною. — В.М.). Мудре застереження великого Гоголевого друга нині приктично не згадується, а його треба пам’ятати повсякчас.

Інша річ, що гласно висловити свою любов до Малоросії Гоголь міг далеко не завжди, передусім, у Москві. Рідко випадала можливість, коли Гоголь був, говорячи словами Юрія Барабаша, «вільним від будь-яких сторонніх міркувань і міг дозволити собі бути, а не вдаватися».

Певно, що все сказане жодним чином не заперечує тієї турботи, яку виявили до Гоголя його московські і петербурзькі друзі. Про це яскраво

_____________________

¹ Гоголь в воспоминаниях современников. — С. 127.


свідчить, зокрема, лист Миколи Язикова до Сергія Аксакова, написаний у червні 1845 року з приводу закордонної хандри Миколи Васильовича. Йшлося в ньому про те, що до Гоголя мав би поїхати хтось із близьких йому людей аби «отогнать от него хандру, которая его сокрушает и давит»: «Я не знаю, кто из московских друзей Гоголя более люб ему? Погодин конечно заходит к вам — посоветуйтесь и с ним. Гоголь должен жить, по крайней мере сто лет, и должны беречь его для России, как зеницу ока, по крайней мере покуда мы живы!!»¹. Між іншим, задовго до цього, в березні 1841 року Гоголь написав Сергію Аксакову, кого б він хотів бачити за кордоном — Михайла Щепкіна й Костянтина Аксакова: «…Пусть за мною приедут Михаил Семёнович и Константин Сергеевич… А милее душе моей этих двух, которые бы могли за мною приехать, не могло бы для меня найтиться никого».


«Тутеньки й не піде робота»


Гоголь приїхав до Москви 13 жовтня 1848 року й звично поселився у Погодіна, маючи намір назавжди залишитися в місті. Власне, так і сталося. Микола Васильович ще багато разів виїжджав із Москви: ненадовго в Калугу й Абрамцеве, на тривалий час в Одесу й Василівку. Проте кожного разу повертався додому — в місто, де свого дому не мав. Як і раніше, відрадою для Гоголя були зустрічі з Щепкіним, який навмисне приходив до Погодіна. Та навіть у щирому земляцькому спілкуванні з артистом траплялися характерні для Миколи Васильовича чудності. Скажімо, зі слів Щепкіна історик літератури Олексій Галахов записав таку дивну історію: «Гоголь жил у Погодина, занимаясь, как он говорил, вторым томом “Мертвых душ”. Щепкин почти ежедневно от-

________________________

¹ Гоголь Н.В. Материалы и исследования. Литературный архив. — М.-Л., 1936. С. 158-159.

правлялся на беседу с ним. “Раз, — говорит он, — прихожу к нему и вижу, что он сидит за письменным столом такой веселый. — “Как ваше здравие? Заметно, что вы в хорошем расположении духа”. — “Ты угадал; поздравь меня: кончил работу”. Щепкин от удовольствия чуть не пустился в пляс и на все лады начал поздравлять автора. Прощаясь, Гоголь спрашивает Щепкина: “Ты где сегодня обедаешь?” — “У Аксаковых”. — “Прекрасно, и я там же”. Когда они сошлись в доме Аксакова, Щепкин, перед обедом, обращаясь к присутствовавшим, говорит: “Поздравьте Николая Васильевича. Он кончил вторую часть “Мертвых душ”. Гоголь вдруг вскакивает: “Что за вздор! От кого ты это слышал?” Щепкин пришел в изумление. — “Да от вас самих; сегодня утром вы мне сказали”. — “Что ты, любезный, перекрестись; ты, верно, белены объелся или видел во сне”»¹.

Стосунки Гоголя з Погодіним залишалися напруженими. 2 листопада Погодін записав у щоденнику: «Гоголь по два дня не показывается: хоть бы спросил: чем ты кормишь двадцать пять человек?» На початку 1848 року Гоголь переїхав до графа Олександра Толстого, якого називав «закадычным приятелем», на Нікітський бульвар у дім Тализіна, де й мешкав до самої смерті. В одному з листів до Олександра Іванова Гоголь повідомляв: «Адресуйте ко мне в Москву, или на имя Шевырева² в университет, или на квартиру мою в доме Талызина на Никитском булеваре». Хай там як, але Москва Гоголю подобалася. Тому ж Іванову писав: «Пора вам в Москву. Здесь так много

_____________________

¹ Відомо, що ще в серпні 1849 року Гоголь сказав Івану Киреєвському, що другий том «Мертвих душ» уже завершено, але на обробку його потрібен ще цілий рік. Очевидно, в цій двоїстості ховалися перепади Гоголевого настрою щодо завершення «Мертвих душ».

² Шевирьов залишався довіреною особою Гоголя. Скажімо, знаходячись у березні 1851 року в Одесі, письменник писав Олександру Іванову: «Письма адресуйте всегда на имя Шевырёва в Москву, близ Тверской, в Дегтярном переулке, в собственном доме. Он доставит мне всюду, где ни буду».

открывается древностей и преимущественно по вашей части, что вы не обсмотрите и в целые годы». У квітні 1849 року зваблював і Василя Жуковського: «Я всю зиму прожил в Москве. Лето полагаю провесть также если не в самой Москве, то по крайней мере в окружности ее. Мне все кажется, что хорошо бы тебе завести подмосковную. В деревне подле Москвы можно жить еще лучше, нежели в Москве, и еще уединённее, чем где либо... Мой адрес: Москва. На Никитском булеваре в доме Талызина».

Гоголь займав передню частину нижнього поверху, з вікнами на вулицю, а сім’я Толстого мешкала на другому поверсі. За Гоголем доглядали, як за дитиною, надавши йому цілковиту волю в усьому. Він не турбувався аніскілечки нічим. Обід, сніданок, чай, вечеря подавали туди, куди він наказував. Білизна його пралася і вкладалася в комоди ніби незримими духами, якщо лише не зодягалася на нього тими ж невловимими істотами. Окрім чималої прислуги дома служив йому, в покоях, його власний чоловік, з Малоросії, на ім’я Семен, хлопець молоденький, сумирний і безмежно відданий своєму панові. Тиша у домі панувала повна. Гоголь або ходив кімнатою, з кута в кут, або сидів і писав, викачуючи кульки з білого хліба, про які казав друзям, що вони допомагають у вирішенні щонайскладніших і найважчих завдань. Один з друзів навіть зібрав силу-силенну цих кульок і довго святобливо їх беріг…

Якось у запалі літературної щирості Гоголь розповів у присутності літератора Миколи Берга, як він звичайно працював: «Спочатку належить накидати все, як вийде, хоч абияк, водяво, але рішуче все, і забути про цей зошит. Потім через місяць-два, іноді й більше (це само дасться взнаки), підняти написане і перечитати: ви виявите, що багато що не так, багато зайвого, у дечому недохват. Зробіть правки й нотатки на полях — і знову закиньте зошит. Переглядаючи зошит знову, робіть нові записи на полях, а де не вистачить місця — візьміть окремий аркуш і приклейте збоку. Коли все буде таким чином виписано, перепишіть зошит власноруч. Тут, певна річ, вас осяє — щось добавите, щось відкинете, оновите стиль, манеру. Серед давніх випливуть слова, які неодмінно там повинні бути, але які чомусь ніяк не прийшли відразу. Знову відкладіть зошит. Подорожуйте, розважайтесь, не робіть нічого або пишіть інше. Всьому свій час — згадається закинутий зошит: перечитайте, виправте у такий же спосіб, і, коли знову він буде списаний, знову перепишіть його. Ви помітите, що водночас із зміцненням почерку, збагаченням оздоблення, філігранною вивершеністю наче міцніє, дужчає ваша рука: літери кріпшають, лягають рішучіше. Так потрібно робити, думаю, разів вісім. Комусь, можливо, потрібно менше, а декому — ще більше. Я роблю це вісім разів. Доперва після переписування ввосьме, неодмінно власноруч, витвір постає сповна мистецьки викінченим, досягає вінця — як самоцвіт в діадемі. Подальші корегування і перегляди очевидячки, зіпсують справу; як кажуть живописці: зарисуєшся. Звісно, безупину дотримуватися таких правил неможливо, важко. Я веду мову про ідеал, взірець. Дещо й швидше вдається. Людина — вона все-таки людина, не машина».

Писав Гоголь досить красиво й розбірливо, здебільшого на білому поштовому папері великого формату. Такими були, в усякому разі, останні, відполіровані до глянцу його рукописи.

Одного разу, здається у Шевирьова, хтось із гостей, — незважаючи на загальноприйняте правило не запитувати у Гоголя нічого, особливо що стосується його літературних студій, — не стримався і бовкнув йому, чого це він замовк: жодного рядка ось уже декілька місяців поспіль! Очікували просто мовчанки, якою відбувався Гоголь у таких випадках, або безпредметної відповіді. Та цього разу Гоголь журливо усміхнувся і мовив: «Як все-таки дивно влаштована людина: дай їй все, чого вона хоче, для повної зручності, вона нараз перестане будь-що робити; тутеньки й не піде робота».

Коли писанина втомлювала чи надокучала, Гоголь піднімався нагору, до господаря, або вдягав шубу, а влітку — іспанський плащ без рукавів, і прогулювався Нікітським бульваром, здебільшого ліворуч від брами. Якось у 1849 р. під час такого променаду Гоголь зустрівся на Тверському бульварі з літератором і математиком Федором Чижовим (1811-1877). Той згадував: «Заговорили мы с ним об его болезни. “У меня всё расстроено внутри, — сказал он. — Я, например, вижу, что кто-нибудь споткнулся; тот час же воображение за это ухватится, начнет развивать — и всё в самых страшных призраках. Они до того меня мучают, что не дают мне спать и совершенно истощают мои силы”»¹.


_______________________

¹ У листі до Максимовича в березні 1835 року молодий Гоголь упевнено й переконливо навчав земляка, як долати життєві негаразди:

«Мы никак не привыкнем (особенно ты) глядеть на жизнь, как на трын-траву, как всегда глядел козак. Пробовал ли ты когда-нибудь, вставши поутру с постели, дернуть в одной рубашке по всей комнате тропака?

Послушай, брат: у нас на душе столько грустного и заунывного, что если позволять всему этому выходить в наружу, то это черт знает что такое будет. Чем сильнее подходит к сердцу старая печаль, тем шумнее должна быть новая веселость. Есть чудная вещь на свете: это бутылка доброго вина. Когда душа твоя потребует другой души, чтобы рассказать всю свою полугрустную историю, заберись в свою комнату и откупори ее, и когда выпьешь стакан, то почувствуешь, как оживятся все твои чувства. Это значит, что в это время я, отдаленный от тебя 1500 верстами, пью и вспоминаю тебя. И на другой день двигайся и работай, и укрепляйся железною силою, потому что ты опять увидишься с старыми своими друзьями».

Гоголь справді тягнувся до своїх українських друзів, але йому вже не судилося зреалізувати сформульований ним на початку 30-х рр. мудрий «секрет здоров’я», яким він тоді поділився з тим же Максимовичем: «Вот секрет здоровья: быть как можно более спокойным, стараться беситься и веселиться сколько можешь, до упадку, хотя бывает и не всегда весело, и помнить мудрое правило, что всё на свете трын-трава... В этих немногих, но значительных словах заключается вся мудрость человеческая».


З цього приводу Юрій Манн пише: «Над силами хаосу і страху була натягнута дуже тонка пелена, і ці сили безперестанку погрожували ви-рватися назовні»¹. Ненадійну пелену не дали надто передчасно порвати, самі того не знаючи, московські друзі Гоголя, в тому числі його земляки — Щепкін, Максимович і Бодянський. А ліки для своєї душі вибрав сам Гоголь — малоросійські пісні, — і троє його земляків із Полтавщини в тому його повністю підтримували. Здається, не було випадку, коли б вони, зустрічаючись у Москві, не заводили розмову про рідну пісню.

Ось приклад. 21 грудня 1849 року Гоголь зайшов до Бодянського, щоб привітати його з поверненням на роботу до університету (про історію виключення професора з університету розповімо далі). З щоденника Бодянського видно, що вже через хвилину вони заговорили про найдорожче: «Тут прямо разговор перешел к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему…»

Важливою подією для Гоголя був приїзд у Москву Максимовича. У Миколи Барсукова читаємо: «Осенью 1849 года на своей тройке гнедых М.А. Максимович предпринял путешествие с Михайловой горы в Москву. Свидание с старыми друзьями и в особенности пребывание Гоголя в Москве были главными побуждениями для предпринятия этого путешествия… В Москву Максимович привёз изданный им в Киеве „Сборник украинских песен”… Приезд в Москву Максимовича произвёл на Гоголя самое животворное впечатление»² (Зауважу, що саме в цей час — 15 жовтня 1849 року — Погодін записав у щоденнику: «Вечер. Князь Енгалычев, Киреевский, Григорьев. Духовная беседа, а Гоголь скучал и улизнул»). Про прибуття Максимовича в місто Погодін сповістив усіх

_______________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Завершение пути: 1845-1852. — М.: Аспект Пресс, 2009. С. 168.

² Барсуков Н. Жизнь и труды М.П. Погодина. Книга десятая. — С.-Петербург. Типография Т.М. Стасюлевича, 1896. С. 314-315, 317.


освічених москвичів: «Михаил Александрович Максимович, питомец Московского университета и потом достойный любимый профессор ботаники, который дал было у нас жизнь этой науке, приехал в Москву после долговременного отсутствия — после ректорства в Киевском университете, им открытом, после преподавания там русской словесности, издания многих важных книг и изысканий о том крае, наконец после многих тяжких болезней, принудивших его остановить службу, в коей он приносил столько пользы. Целью его было увидеться со старыми товарищами и знакомыми, оживить свои воспоминания…»

Син Погодіна Дмитро Михайлович згадував: «В эту зиму приехал из Киева М.А. Максимович, и, — поверит ли кто теперь — на тройке гнедых, собственных коней. Максимович тоже пристроился у нас¹, но уже во флигеле. Николай Васильевич страстно к нему привязался, и у нас в доме стало ещё приятнее, как бы теплее»² (Виділено мною. — В.М.). Коли 23 жовтня 1849 року Максимович прийшов до Погодіна, той занотував у щоденнику: «Максимовича приятно было увидеть. О Малороссии. Старина воспоминаний». Наприкінці жовтня Гоголь читав Максимовичу перші глави другого тому «Мертвих душ»! Микола Васильович говорив приятелю: «Беспрестанно исправляю, и всякий раз, когда начну читать, то сквозь написанные строки читаю ещё не написанные»³.

Розповім історію, пов’язану з українськими друзями Гоголя. Літератор Микола Берг писав у спогадах про Гоголя і Бодянського, що в гурті Гоголь тримався частіше осторонь від усіх: «Он изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашённых вместе с

______________________

¹ Максимович приїхав у Москву в жовтні 1849 року й поселився недалеко від Сухарєвої вежі, скоріше за все, в Ботанічному саду Московського університету.

² Гоголь в воспоминаниях современников. — М.: Государственное издательство художественной литературы, 1952. С. 409-410.

³ Барсуков Н. Жизнь и труды М.П. Погодина. Книга десятая. С. 328.

ним оказывался один малороссиянин… Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу: они усаживались в угол и говорили нередко между собой целый вечер, горячо и одушевлённо, как Гоголь (при мне по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великоруссов». А Микола Барсуков приписував цю ситуацію Гоголю та Максимовичу, і в цій його неточності немає фактичної помилки, бо і Бодянський, і Максимович були з Гоголем однаково близькими за духом. Не випадково ще Куліш, розповідаючи про приїзд Максимовича в Москву, відразу повів мову й про Бодянського, якого сам Гоголь запрошував до Сергія Аксакова. Справді траплялося, що, коли їх обох не було, то Гоголь зникав із салону, в якому зібралися гості: «Пробежит по комнатам, посидит где-нибудь на диване, большею частию совершенно один; скажет с иным приятелем два-три слова, из благоприличия, небрежно, Бог весть где летая в то время своими мыслями — и был таков»¹.


«Гоголь проникається своєю народністю»


Місцем, де герої нашої книги — Гоголь, Максимович і Бодянський — могли не тільки говорити про рідні пісні, а й послухати та навіть поспівати їх, став дім Аксакових, у якому з початку 1850 року проходили вечори з українськими «варениками і піснями». У щоденнику Бодянського читаємо: «Под варениками разумеется обед у С.Т. Аксакова, по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники для трех хохлов: Гоголя, М.А. Максимовича и меня, а после обеда спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распеваемые второю дочерью хозяина, Надеждою Сергеевною, голос которой очень мелоди-


________________________

¹ Гоголь в воспоминаниях современников. С. 501-502, 669.

ческий. Обыкновенно при этом Максимович подпевал. Песни пелись по “Голосам малороссийских песен”, изданных Максимовичем, и кой-каким другим сборникам Вацлава из Олеска, где голоса на фортепьяно положены известным музыкантом Липинским¹, принесенным мною».

Про ці «малоросійські вечори» свідчать і документи, що відсутні в багатому документальному виданні Вікентія Вересаєва «Гоголь в жизни» та фундаментальній праці Юрія Манна. Скажімо 10 лютого 1850 року Сергій Аксаков писав сину Івану Аксакову: «По воскресеньям три хохла у нас обедают и дают безденежно такое представление, за которое не грех и заплатить деньги. Они поют с большим выражением малороссийские песни и почти пляшут. Мы никого в этот день не зовем, чтоб им не мешать». Зі свого боку Віра Аксакова також розповідала Івану Аксакову:

«У нас часто поют малороссийские песни², Гоголь почти всякий раз просит Надиньку петь, а Максимович даже вместе поет и учит… В воскресенье опять соберутся на вареники и песни… Надинька очень мило поет, Максимович приносил списки малороссийских чудесных песен…

Любопытно видеть, какое сильное производят на них впечатление родные звуки. Они совершенно забываются и притоптывают ногами и

______________________

¹ Вацлав Залеський із Олеська у співпраці з композитором К.Липинським видав у 1833 р. у Львові збірник «Польские и русские песни галицайского народа». Гоголь зацікавився цією книгою відразу після виходу в світ, і 7 січня 1834 року писав Максимовичу: «Знаешь ли ты собрание галицких песен, вышедших в прошлом году… очень замечательная вещь! Между ними есть множество малороссийских, так хороших, с такими свежими красками и мыслями…» Про збірник Вацлава Залеського Гоголь згадував і в листі до Максимовича від 26 березня 1834 року.

² У щоденнику Віри Аксакової знаходимо підтвердження й подальшої щирої прихильності її сім’ї до малоросійських пісень: «…Сегодня утром читал Иван (Іван Аксаков. — В.М.) малороссийские песни. Прелесть, как хороши некоторые!» (20 листопада 1854 року). Ми також переконаємося в цьому на прикладі візитів Тараса Шевченка до сім’ї Аксакових у березні 1858 року.


будь одни непременно, кажется, заплясали б»¹.

Іншим разом Віра Аксакова так писала про виконання «трьома хохлами» рідних пісень:

«Гоголь, в самом деле, с таким увлечением, с таким внутренним чувством поёт их, разумеется, не умея петь, но для того только, чтоб передать напев и характер песни, что в эту минуту весь проникается своей народностью и выражает ее всеми средствами — и жестами, и голосом, и лицом, а Максимович перед ним стоит и также забывает все вокруг себя, поёт и топочет ногами и разводит руками, но только выражая нежную сторону Малороссии. Бодянский же было припрыгнул с самого начала пения, но потом сконфузился и держал себя смирно, но тоже пел…» Це — досить точна й доброзичлива замальовка, проте було б наївно сподіватися, що всі відвідувачі аксаківського дому щиро й беззастережно захоплювалися малоросійськими посиденьками з піснями та варениками. Скажімо, 19 березня 1850 року, коли коло гостей було розширено у зв’язку з відзначенням дня народження Гоголя, в декого з них мала місце неспівчутлива чи й презирлива реакція. Наступного дня Сергій Аксаков писав сину Івану:

«Трое хохлов были очаровательны: пели даже без музыки и Гоголь зачитал меня какими-то думами хохлатского Гомера². Гоголь декламировал, а остальные хохлы делали жесты и гикали, чего были свидетелями и Хомяков, и Софья (Софія Олександрівна — невістка Сергія Аксакова, дружина його сина Григорія. — В.М.), хотя присутствие последней видимо мешало Гоголю, и как только она ушла, то начались прежние гримасы и выверты рукою; я, Хомяков и Соловьев

_______________________

¹ Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської Академії наук, ф. 3 оп. 3, од. зб. 13, арк. 78 зв.; од. зб. 28, арк. 64-65.

² Очевидно, йшлося про анонімні, народні думи.


(мова йде про професора Московського університету історика Сергія Соловйова — В.М.) любовались проявлениями национальности, но без большого сочувствия: в улыбке Соловьева проглядывало презрение¹, в смехе Хомякова — добродушная насмешка, а мне просто было смешно и весело смотреть на них, как на чуваш или черемис... и не больше. Бодянский был неистово великолепен, а Максимович таял, как молочная, медовая сосулька…»².

До речі, коли в 1936 р. ці рядки вперше опубліковано, в коментарі було по-радянськи категорично зазначено, що вони написані «в характерному шовіністичному тоні». Принаймні, вершки російської інте-лігенції в особі Сергія Аксакова, Сергія Соловйова й Олексія Хомякова на побутовому рівні виявили звичне ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу, що розчинюється в середовищі російської культури й літератури.

Взагалі маємо пам’ятати, що, говорячи словами Шевченка, щиросердечне ставлення сімейства Аксакових до України, її пісень і поезії, не виходило за межі слов’янофільсько-імперського мислення. Це можна переконливо продемонструвати на прикладі оцінки творчості Гоголя Костянтином Аксаковим 1842 р.:

«Еще одно важное обстоятельство сопряжено с явлением Гоголя: он из Малороссии. Глубоко в ней лежащий, художественный ее характер высказывается в ее многочисленных, мягких звуками песнях, живых и нежных, округленных в своих размерах; не таков характер великорусской песни. Но Малороссия — живая часть России, созданной

_________________________

¹ Пантелеймон Куліш писав, що «спізнавсь із сим великим істориком у С.Т. Аксакова, найліберальнішого чоловіка в Москві. Бував у нього яко ліберал і Соловйов, дарма, що Костянтин Аксаков об’явив тоді ж таки печатно гірку йому правду: “Соловьёв — не историк”».

² Гоголь Н.В. Материалы и исследования. — М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1936. С. 217.

могущественным великорусским духом; под его сенью может она явить свой характер и войти как живой элемент в общую жизнь Руси, объемлющей равно все свои составы и не называющейся Великоруссией (так бы она удержалась в своей односторонности и прочие части относились бы к ней, как побежденные к победителю), но уже Россией. Разумеется, единство вытекло из великорусского элемента; им дан общий характер; за ним честь создания; при широком его размере свободно может развиться все, всякая сторона, — и он сохранил свое законное господство, как законно господство головы в живом человеческом теле, но все тело носит название человека, а не головы, как и Россия зовется Россией, а не Великоруссией. Разумеется, только пишучи по-русски (то есть по-великорусски), может явиться поэт из Малороссии; только русским может и должен явиться он, будучи таким же гражданином общей всем России, с собой принося ей свой собственный элемент и новую жизнь вливая в ее члены. Теперь, с Гоголем, обозначился художественный характер Малороссии, из ее прекрасных малороссийских песен, ее прекрасного художественного начала, возник наконец уже русский гений, когда общая жизнь государства обняла все свои члены и дала ему обнаружиться в колоссальном объеме; новый элемент искусства втек широко в жизнь искусства в России. Гоголь, принесший нам этот новый элемент, который возник из страны, важнейшей составной части многообъемлющего отечества, и, следовательно, так много выразивший, оправдавший (не в смысле: извинивший, но объяснивший) эту страну. Гоголь — русский, вполне русский…»

Не станемо заперечувати, що «Мертві душі», про які щойно йшлося у Костянтина Аксакова, написав російський письменник Микола Гоголь, як і те, що він — український геній — виразив у творчості свою країну — Україну. Стосовно того, що «только пишучи по-русски (то есть по-великорусски) может явиться поэт из Малороссии», то задовго до написання цитованих рядків Аксаковим, Шевченко відповів йому й таким, як він, своїм «Кобзарем».

Привертає увагу й суперечлива оцінка Надією Аксаковою українських і російських пісень, яку зустрічаємо в її листі до брата Івана в січні 1850 року: «Гоголю я пела, по его просьбе, малороссийские песни, данные Константину (Аксакову. — В.М.) Максимовичем, которые и теперь звучат в ушах моих. Как они не отвязны! Мотив в них так ярко обозначен, так легок и жив, что легко запоминается, и по тем же причинам скоро и надоедает. Как сравнить с русской песней! — Ее и схватить трудно, а если остается в памяти, то раздается в ушах отдельными протяжными звуками или выдающимися вперед музыкальными фразами. Как успокаиваешься и отдыхаешь, когда споешь русскую после малороссийской»¹.

Немає сенсу заглиблюватися в ці суб’єктивні роздуми виконавиці, досить буде ще раз нагадати слова Гоголя, солідарного з Максимовичем, із його статті «О малороссийских песнях»: «Русская заунывная музыка выражает, как справедливо заметил М.Максимович, забвение жизни: она стремится уйти от нее и заглушить вседневные нужды и заботы; но в малороссийских песнях она слилась с жизнью: звуки ее так живы, что, кажется, не звучат, а говорят, — говорят словами, выговаривают речи, и каждое слово этой яркой речи проходит душу». Михайло Щепкін якось зауважив, що сум українських пісень «отличается от грусти русских песен какою-то мощной энергией и переходом к широкому раздолью, смеющемуся над тяжкой бедой».

_________________________

¹ Литературное наследство. Т. 58. С. 722.


«За кордон мені б не хотілося…»


У неділю 12 травня 1850 року о дев’ятій годині вечора Осип Бодянський відправився до Миколи Гоголя. Він давно збирався це зробити та все не виходило. У понеділок, середу і суботу — лекції в університеті, потім він зустрічався з тими студентами, яких опікав особливо, бо бачив їхню щиру любов до слов’янщини. Постійно працював з історичними документами, й щоразу здавалося, що відкладати цю роботу на завтра ніяк не можна, треба було негайно щось звірити чи перевірити в архіві. Чимало часу забирали наукові диспути, на яких захищалися магістерські дисертації. Він виступав не лише на своїй кафедрі, а й на інших кафедрах і факультетах. Особливо багато турбот якраз у травні — йдуть екзамени, а до них Осип Максимович ставився вельми серйозно й вимогливо. Кілька років тому на іспиті з чеської мови у нього побував поет Гавлічек-Боровський і вийшов вражений: «Сумніваюся, щоб до цього часу хоча б один екзамен з чеської мови проходив у такій серйозній обстановці». Недарма в університеті побутує жарт: «Шафарика в Москві знають краще, ніж у Празі». У ньому є значна частина істини. Словом, як завжди, роботи сила-силенна.

Проте сьогодні Бодянський вирішив твердо — відвідати Гоголя! Відчував якусь незручність від своєї поведінки три дні тому — 9 травня. У той день в обід він заїхав до Сергія Аксакова. Його поява сильно здивувала Сергія Тимофійовича, старий був упевнений, що Бодянський пішов на обід до Гоголя з приводу його іменин, який уже вкотре організував у своєму саду Михайло Погодін. Сам Аксаков там бути не міг, адже з 1848 р. він із синами розійшовся з Погодіним і перестав з ним зустрічатися. Але молодший з них — Іван — усе таки вирішив узяти


участь в обіді¹. Бодянський знав із розповідей, як десять років тому — 9 травня 1840-го, в день «Миколи літнього», в погодінському саду святкували гоголівські іменини, і тоді зібралося багато гостей: Сергій Аксаков і його син Костянтин, Михайло Щепкін, Юрій Самарін, Михайло Загоскін, Петро Вяземський, Петро Редкін, Петро Чаадаєв, а ще — Михайло Лермонтов, який напередодні приїхав у Москву. Зараз знаменитостей у Гоголя було менше та Бодянського це не цікавило, у будь-якому випадку він не ступить ногою в компанію з Погодіним, а тим більше в його домі². Сергію Тимофійовичу сказав: «Я не можу бути там уже тільки тому, що ніколи й нікого не вітаю ні з чим навмисно. Та навіть якби й отримав я запрошення від іменинника, то нізащо не пішов би в таке місце». Сергій Аксаков добре знав про «флетчерівську історію», в якій Погодін зіграв непривабливу роль, і схвально кивнув головою. Але у Бодянського не виходило з пам’яті, що він якось неприязно висловився про Гоголя в присутності Аксакова. Хоча б не образився чутливий Микола Васильович, коли дізнається. Вирішив, що загладить незриму провину в цю ж таки неділю, коли вони звично зберуться у Сергія Аксакова на вареники, але з якихось причин недільний обід відмінили. Та пунктуальний Бодянський не став перено-

_________________________________________________

¹ Вдячний Погодін записав у щоденнику: «Иван Аксаков подал руку». Проте враження Івана Аксакова від обіду були невтішними. 16 травня він писав Олександрі Смирновій: «…Гоголь захотел дать обед в саду Погодина так, как он давал обед в этот день в 1842 году и прежде еще не раз. Много воды утекло в эти годы! Он позвал всех, кто только были у него в то время. Люди эти теперь почти перессорились, стоят по разных сторонах, уже выказались в разных обстоятельствах; многие не выдержали испытания и пали… Словом, обед был весьма грустный и поучительный, а сам по себе превялый и прескучный. Когда же по милости вина, обед оживился, то многие перебранились, так как и ожидать нельзя было…»

² Нагадаю, що Максимович — земляк і приятель Бодянського, — який у цей час був у Москві, навпаки підтримував найтісніші дружні зв’язки з Погодіним. Він часто бував у нього вдома, цілими днями працював у його бібліотеці. Погодін писав: «Он увидел в древнехранилище М.П. Погодина многие любопытные, неизвестные документы, относящиеся к предмету его прежних сочинений… авторская и охотническая кровь заговорила в нём, и он, вместо прогулок по Москве, принялся за работу…»

сити на завтра те, що задумав зробити сьогодні. Він взяв дрожки й поїхав до Гоголя. Дрожки попалися старенькі, от-от розваляться. Й знову згадав Осип Максимович Погодіна, який, років п’ять-шість тому випав із отаких дрожок і зламав собі ногу.

…Вже півгодини як зайшло сонце, та ще було нетемно. Втім, ліхтарі запалюють у Москві лише до 1 травня, вважається, що з цього часу до серпня-вересня без них уночі можна обійтися. Взагалі з освітленням у Москві багато мороки. По місту розвішано кілька тисяч масляних ліхтарів (усередині скляного чотирикутника знаходиться світильник із гнотом, занурений у конопляну олію). Саме в ній — заковика! Ліхтарщики, котрих набирають часто з штрафних содатів, олію крали, і ліхтарі часто-густо гасли, ледь кліпнувши. Обурений поліцмейстер наказав додавати в масло спирт. Але спирт крадуть ще жвавіше. До того ж, окраїни міста, заради економії, взагалі намагалися освітлювати не щодня. Та й світло масляних ліхтарів дуже тьмяне, а поскільки відстань між ліхтарними стовпами, скажімо, на Пречистенці чи Остоженці, дорівнює майже сотню метрів, то на вулицях, особливо взимку, все одно панує темрява. Не випадково Пушкін в одному з віршів писав: