Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Вид материала

Книга

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів, 4589.14kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• Комюніке міжрегіональної науково-практичної конференції, 116.18kb.
• Українська Зернова Асоціація, 2514.02kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

«Звуки її живуть, печуть, роздирають душу…»


Так писав Гоголь про «музику суму» української народної пісні у статті «О малороссийских песнях». І тут же звертався до авторитету свого земляка: «Русская заунывная музыка выражает, как справедливо заметил М.Максимович, забвение жизни: она стремится уйти от неё и

____________________

¹ Йшлося про природознавчі статті Миколи Надєждіна в журналі «Телескоп».

² Зі свого боку, Максимович писав: «Если бы всех украинских певцов прошедшего и нынешнего столетия сложить в одного человека, и тот не знал бы… больше Гоголя народных песен».


заглушить вседневные нужды и заботы; но в малороссийских песнях она слилась с жизнью: звуки её так живы, что, кажется, не звучат, а говорят, — говорят словами, выговаривают речи, и каждое слово этой яркой речи проходит через душу».

Микола Васильович згадав про Максимовича, написавши перші рядки своєї статті, в яких акцентував, що тільки в останні роки малоросійські пісні привернули увагу освіченого суспільства: «До того времени одна только очаровательная музыка их изредка заносилась в высший круг, слова же оставались без внимания и почти ни в ком не возбуждали любопытства. Даже музыка их не появлялась никогда вполне. Бездарный композитор безжалостно разрывал её и клеил в своё бесчувственное, деревянное создание». Саме до цих слів Гоголь зробив єдину в статті, але характерну примітку: «Впрочем, любители музыки, поэзии могут несколько утешиться; недавно издано прекрасное собрание песен Максимовичем, и при нём голоса, переложенные Алябьевым». Ми знаємо, що насправді це видання побачило світ у 1834 р., отже Гоголь напевне знав про його завершення Максимовичем і фактично першим анонсував збірку.

Гоголь анітрохи не сумнівався, що в Москві Максимович, як і Бодянський, прочитають його статтю. Зробимо це й ми з найменшими коментарями, передавши слово Гоголю. Передусім, він акцентував «важливість народних пісень»: «Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа… Песни для Малороссии — все: и поэзия, и история, и отцовская могила. Кто не проникнул в них глубоко, тот ничего не узнает о протекшем быте этой цветущей части России». Отже, на думку Гоголя, малоросійські пісні цілком можуть називатися історичними. Чому? «…Потому что они не отрываются ни на миг от жизни и всегда верны тогдашней минуте и тогдашнему состоянию чувств. Везде проникает их, везде в них дышит эта широкая воля козацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою козак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и разгульного пиршества с товарищами».

Інша частина малоросійських пісень зображала другу половину народного життя — з домашнім побутом і жіночими пристрастями: «Там одни козаки, одна военная, бивачная и суровая жизнь; здесь, напротив, один женский мир, нежный, тоскливый, дышащий любовию. Эти два пола виделись между собою самое короткое время и потом разлучались на целые годы. Годы эти были проводимы женщинами в тоске, в ожидании своих мужей, любовников, мелькнувших перед ними в своем пышном военном убранстве, как сновидение, как мечта. Оттого любовь их делается чрезвычайно поэтическою». Дуже тонко й чутливо Гоголь передав релігійні мотиви в народних піснях: «Они не изумляются колоссальным созданиям вечного творца: это изумление принадлежит уже ступившему на высшую ступень самопознания; но их вера так невинна, так трогательна, так непорочна, как непорочна душа младенца. Они обращаются к Богу, как дети к отцу; они вводят его часто в быт своей жизни с такою невинною простотою, что безыскусственное его изображение становится у них величественным в самой простоте своей».

Романтичний Микола Васильович, здавалося, розчинявся в рідкісній, унікальній поезії народних пісень: «На всем печать чистого первоначального младенчества, стало быть и высокой поэзии. Изложение песней их, как женских так и козацких, почти всегда драматическое — признак развития народного духа и деятельной, беспокойной жизни, долго обнимавшей народ».

Гоголь проникнув у саму, так би мовити, лабораторію народження народної пісні: «Во многих песнях нет одной общей мысли, так что они походят на ряд куплетов, из которых каждый заключает в себе отдельную мысль. Иногда они кажутся совершенно беспорядочными, потому что сочиняются мгновенно; и так как взгляд народа жив, то обыкновенно те предметы, которые первые бросаются на глаза, первые помещаются и в песни; но зато из этой пестрой кучи вышибаются такие куплеты, которые поражают самою очаровательною безотчетностью поэзии. Самая яркая и верная живопись и самая звонкая звучность слов разом соединяются в них». Дуже цікаво, що Гоголь здійснив аналіз «віршування» народних пісень: «Стихосложение малороссийское самое выгодное для песен: в нем соединяются вместе и размер, и тоника, и рифма. Падение звуков в них скоро, быстро; оттого строка никогда почти не бывает слишком длинна; если же это и случается, то цезура посередине, с звонкою рифмою, перерезывает ее. Чистые, протяжные ямбы редко попадаются; большею частию быстрые хореи, дактили, амфибрахии летят шибко один за другим, прихотливо и вольно мешаются между собою, производят новые размеры и разнообразят их до чрезвычайности. Рифмы звучат и сшибаются одна с другою, как серебряные подковы танцующих. Верность и музыкальность уха — общая принадлежность их».

Завершальні рядки статті «О малороссийских песнях» звучать справжнім гімном народній творчості:

«Ничто не может быть сильнее народной музыки, если только народ имел поэтическое расположение, разнообразие и деятельность жизни; если натиски насилий и непреодолимых вечных препятствий не давали ему ни на минуту уснуть и вынуждали из него жалобы, и если эти жалобы не могли иначе и нигде выразиться, как только в его песнях. Такова была беззащитная Малороссия в ту годину, когда хищно ворвалась в нее уния. По ним, по этим звукам, можно догадываться о ее минувших страданиях, так точно, как о бывшей буре с градом и проливным дождем можно узнать по бриллиантовым слезам, унизывающим с низу до вершины освеженные деревья, когда солнце мечет вечерний луч, разреженный воздух чист, вдали звонко дребезжит мычание стад, голубоватый дым — вестник деревенского ужина и довольства — несется светлыми кольцами к небу, и вечер, тихий, ясный вечер обнимает успокоенную землю».

Вдався до широкого цитування гоголівської статті не тільки тому, що краще за генія не скажеш, але й тому, що в більшості своїй ми не знаємо цього знакового публіцистичного твору. Тому наголошую його безперечну історичну важливість, бо у статті «О малороссийских песнях» втілено українську душу Гоголя. За словами Максимовича, Гоголеве поетичне обдарування випещено звуками українських пісень. Вже після смерті Гоголя, в полеміці з Кулішем на початку 1860-х рр. Максимович написав: «Украинские народные песни, которые так любил Гоголь, и показали ему всего яснее, как смотрит украинский народ сам на себя, в минуты своего поэтического одушевления и творчества, они-то и не дали нашему поэту-украинцу смотреть на простонародную Украину, как на луну, которая видна на земле всегда только с одной стороны своей».

В останні роки перебування Гоголя в Москві рідна пісня була й найбільшим святом його душі. Запрошуючи Бодянського на вечори до сім’ї Аксакових, які він відвідував частіше, ніж інші вечори у Москві, Гоголь говорив: «Упьёмся песнями нашей Малороссии». Справді, він впивався ними так, що певний куплет повторював у поетичному забутті багато разів, аж поки не набридав усім любителям українських пісень, і земляки зупиняли його: «Годі, Миколо, годі!» Бодянський згадував, що за місяць до своєї смерті Гоголь запрошував його послухати малоросійські пісні, записані з його голосу!

Та про це — пізніше.


«В Київ! В древній, прекрасний Київ!»


У біографії Миколи Гоголя є період, саме період, а не «коротка мить», як дехто вважає, бо тривав він близько року, відомий усім гоголезнавцям. Але ми простежимо його з особливою ретельністю й відтворимо з належною повнотою. Йдеться про палке прагнення письменника перебратися з Петербурга до Києва, яке з’явилося в 1833 р. у зв’язку з підготовкою до відкриття в місті Університету святого Володимира. Торкаючись цього сюжету, відомий московський гоголезнавець Юрій Манн особливо застерігає: «Українофільство Гоголя не має сепаратистського характеру… Він, як і раніше, бачить перед собою поприще широкої, загальноросійської діяльності — хай ця діяльність буде не чиновною і державною, а науковою і літературною»¹. Мені відразу згадалися слова з неопублікованого листа учня Осипа Бодянського філолога Олександра Котляревського до свого старшого приятеля й наставника Михайла Максимовича з приводу підготовленої Котляревським збірки малоросійських дум: «Я приготовил её к печати, но цензура посоветовала мне остановиться, чтобы не навлечь упрёков в сепаратизме. Пусть лежит до радостного утра»². Дивно, що й сьогодні московські вчені «рятують» видатних українців від найменшого натяку на сепаратизм у ХІХ столітті.


_______________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 283.

² Відділ Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадсько-го, ф. 314, оп. 1, од. зб. 28, арк. 7 зв.

Утім, втішає вже саме визнання Манном українофільства Гоголя, тобто його прихильності до України, українців і всього українського. Що ж до неминуче «загальноросійського» поприща Гоголя, то він якраз і хотів, так би мовити, внести корективи до нього шляхом переїзду з імперсько-чиновничого Петербурга до духовно близького Києва. Важко погодитися з тим, що наукова й літературна діяльність, якою Гоголь збирався займатися в Києві, так само приречена була на «загальноросійськість», як і чиновно-державна служба. В останньому випадку виходу справді не було: державний чиновник змушений вірою й правдою служити імперії¹. Значно вільніше почував себе, скажімо, про-

_________________________

¹ Гоголь почав свою службу в чині колезького реєстратора (Х клас) і дослужився лише до чину колезького асесора (VІІІ клас), в якому й перебував офіційно до самої смерті. Втім, у випадку з Гоголем не могло не залишатися загадки. Відомим є факт, опублікований, до речі, в «Киевской газете» (21 жовтня 1901 року), в замітці без припису. У ній говорилося, що Володимир Гіляровський привіз із Яновщини диплом про обрання Гоголя почесним членом Московського університету. Нібито цей диплом передав Гіляровському племінник Гоголя Микола Биков. Особисто у мене немає жодних підстав сумніватися в такому обранні. До речі, це підтвердив і військовий губернатор Москви Арсеній Закревський, який після смерті Гоголя доповідав шефу жандармів Олексію Орлову, що «приказал Гоголя, как почётного члена здешнего университета, непременно отпевать в университетской церкви…» Проте, вчитаємося в текст диплома:

«Состоящий под высочайшим покровительством государя императора Николая Павловича императорский Московский университет, уважив отличные в ученом свете заслуги и литературные труды по части русской словесности господина коллежского советника Николая Васильевича Гоголя, признает его почетным своим членом, с полной уверенностью в его содействии Московскому университету во всем, что к успехам наук способствовать может. Дан в Москве июня 16 дня 1845 года».

З цього випливає, що Московський університет, обравши Гоголя своїм почесним членом, підвищив його з VIII класу (колезький асесор) аж до чину VI класу — колезького радника. Це — неможливо. Та з Гоголем… Але в Києві було чимало реалістів, скажімо, міський цивільний генерал-губернатор, дійсний статський радник І.Фундуклей, який у жовтні 1850 року підписав подорожню Гоголеві правильно, як колезькому асесорові. Киянам Московський університет — не указ...

У своїх творах Гоголь частенько звертався до героїв імперського Табеля про ранги. Скажімо, в повісті «Невський проспект» читаємо: «На Невском проспекте вдруг настаёт весна: он покрывается весь чиновниками в зелёных вицмундирах. Голодные титулярные, надворные и прочие советники стараются всеми силами ускорить свой ход. Молодые коллежские регистраторы, губернские и коллежские


фесор Московського університету Осип Бодянський, і так само вільніше почувався б і професор Університету святого Володимира Микола Гоголь, якби він ним став. До того ж, у Києві Гоголь збирався писати історію Малоросії та видавати малоросійські пісні.

У відомій книзі Костянтина Мочульського «Духовний шлях Гоголя» (1934) йдеться про те, що в 1833 р. душевний стан Гоголя був нестерпний, а сам він «гарячково хапається за різноманітні починання». Утім, аналіз цієї ситуації вимагає наголошення визначального для тодішнього Гоголя прагнення переїхати до Києва, про що Микола Васильович «мечтает, как о величайшем счастьи»¹. До речі, Манн акцентує, що Гоголеве «піднесення настрою, прилив творчих сил пов’язані з виниклим планом переїзду до Києва». До того ж, не треба забувати, як сам Гоголь пояснював подолання душевної кризи (в листі до Максимовича від 9 листопада 1833 року): «Если бы вы знали, какие со мною происходили страшные перевороты, как сильно растерзано все внутри меня! Боже, сколько я пережег, сколько перестрадал! Но теперь я надеюсь, что все успокоится, и я буду снова деятельный, движущий. Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украйны. Ничто так не успокаивает, как история». У свою чергу, безпосереднім поштовхом до відновлення роботи над історією Малоросії стала «старинная тетрадь с песнями», надіслана на початку листопада 1833

_________________________

секретари спешат ещё воспользоваться временем и пройтиться по Невскому проспекту…»

Зовсім інакше виглядає, скажімо, переконливе сходження Бодянського службовою драбиною на чималу висоту в Московському університеті. У 1834 р., закінчивши його кандидатом, Бодянський заслужив чин колезького секретаря, а після захисту в 1837 р. магістерської дисертації — титулярного радника. На час знайомства з Шевченком професор Бодянський, який з 1842 р. очолював кафедру, вже мав чин VIII класу, тобто колезького асесора, а невдовзі — VII класу, тобто надвірного радника. З 1848 р. Бодянський був колезьким радником (VI клас), з 1853 р. — статським радником (V клас), з 1865 р. — дійсним статським радником (IV клас).

¹ Полное собрание художественных произведений Н.В. Гоголя с биографией, написанной проф. А.И. Кирпичниковым. С. ХV.

року сестрою Гоголя Марією Василівною: «Что все черствые летописи, в которых я теперь роюсь, перед этими звонкими, живыми летописями!» Відомий російський гоголезнавець Ігор Виноградов слушно наголошує: «Очевидно, що в подоланні Гоголем творчої кризи в 1833 р. помітну роль відіграло його звернення до народних пісень-дум»¹.

Тож, прочитаймо у самого Гоголя про його стремління в Київ. Передусім, акцентую, що в листі до Михайла Максимовича від 2 липня 1833 року Гоголь намовляв свого московського друга, який і сам вже рвався в Україну², повернутися на Батьківщину: «Бросьте, в самом деле, кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем». Отже, молодий Гоголь не збирався жертвувати Україною, мріяв посісти кафедру в Київському університеті. 20 грудня 1833 року писав Максимовичу: «Да это славно будет, если мы займём с тобой киевские кафедры. Много можно будет наделать добра». Про яку кафедру для себе мріяв Гоголь? Про кафедру загальної історії! Щоб її добитися, він наприкінці 1833-го накидає на папір думки з цього предмету для Сергія Уварова, який тоді був управляючим Міністерства народної освіти. Вийшла цікава стаття, схвалена Уваровим для друку в «Журнале министерства народного просвещения», де й була опублікована на початку 1834 року під назвою «План преподавания всеобщей истории». Вона привертає увагу, зокрема, ідеєю універсальності людської історії. Про вимоги до викладача Гоголь писав

________________________

¹ Гоголь Н.В. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания. Историко-литературный и текстологический комментарий. — М.: ИМЛИ РАН, 2009. С. 427.

² Нагадаю, що саме в липні 1833 року Максимович писав Вяземському: «Для Киева охотно бы оставил я всякое место…»


так: «Слог профессора должен быть увлекательный, огненный. Он должен в высочайшей степени овладеть вниманием слушателей. Если хоть один из них может предаться во время лекции посторонним мыслям, то вся вина падает на профессора: он не умел быть так занимателен, чтобы покорить своей воле даже мысли слушателей». Якраз так і сталося з ад’юнкт-професором Гоголем.

Згадана стаття була безперечно співзвучна поглядам самого Уварова щодо головної мети викладання історії молодим росіянам: «Сделать их кроткими, покорными, благородными, необходимыми и нужными сподвижниками великого государя, чтобы ни в счастии, ни в несчастии не изменили они своему долгу, своей вере, своей благородной чести и своей клятве — быть верными отечеству и государю».

Необхідний для Гоголя епізод із Уваровим супроводжувався й тим, що в листі до Пушкіна від 23 грудня 1833 року Гоголь всіляко вихваляв його, сподіваючись, що поет передасть за призначенням, як управляючого шанує претендент на київську кафедру: «Во мне живёт уверенность, что если я дождусь прочитать план мой, то в глазах Уварова он меня отличит от толпы вялых профессоров, которыми набиты университеты».

У цьому ж листі до Максимовича Гоголь виплеснув свою надію й радість з приводу майбутнього переїзду до Києва:

«Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не всё читал вам. Там кончу я историю Украйны и юга России и напишу Всеобщую историю… А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.!» В емоційному пориві Гоголь навіть писав про нездійсненне: «Если бы Погодин не обзавёлся домом, я бы уговорил его проситься в Киев».

Претендент на кафедру в Університеті святого Володимира турбувався про патріотичні настрої, моральність і високу професійність його викладачів: «Говорят, уже очень много назначено туда каких-то немцев, это тоже не так приятно. Хотя бы для святого Владимира побольше славян. Нужно будет стараться кого-нибудь из известных людей туда впихнуть, истинно просвещенных и так же чистых и добрых душою, как мы с тобою».

Останні слова свідчать, як багато важив тоді для Гоголя земляк Максимович, душу якого, як і свою, вважав «чистою і доброю». Гоголь марив Україною, Києвом, але всі замисли були пов’язані саме з Максимовичем: «А новая жизнь среди такого хорошего края! Так можно обновиться всеми силами. Разве это малость? Но меня смущает, если это не исполнится... Если же исполнится, да ты надуешь,— тогда одному приехать в этот край, хоть и желанный, но быть одному совершенно, не иметь с кем заговорить языком души — это страшно!»

З такими планами й мріями Гоголь завершував 1833 р., і перед новим 1834-м писав у Петербурзі:

«Таинственный неизъяснимый 1834. Где означу я тебя великими трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, — этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими как бы гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрый, мой Днепр».

Як бачимо, наголоси розставлені чітко.

Нагадаю, що цитовані рядки містяться в так званому «Воззвании к гению»¹. З Києвом Гоголь пов’язував тоді найпотаємніші свої надії, своє майбутнє: «Молю тебя, жизнь души моей, мой Гений! О, не скрывайся от меня! Пободрствуй надо мною в эту минуту и не отходи от меня весь этот, так заманчиво наступающий для меня, год. Какое же будешь ты, мое будущее? Блистательное ли, широкое ли, кипишь ли великими для меня подвигами, или… О, будь блистательно! Будь деятельно, все предано труду и спокойствию!»

Згадавши про Київ, як місце, де він хотів би позначити 1834 р. своїми «великими трудами», Гоголь молив Генія, ніби передбачаючи неможливість такого щастя: «Там ли? — О!.. Я не знаю, как назвать тебя, мой Гений! Ты, от колыбели еще пролетавший с своими гармоническими песнями мимо моих ушей, такие чудные, необъяснимые доныне зарождавший во мне думы, такие необъятные и упоительные лелеявший во мне мечты! О, взгляни! Прекрасный, низведи на меня свои небесные очи! Я на коленях. Я у ног твоих! О, не разлучайся со мою! Живи на земле со мною хоть два часа каждый день, как прекрасный брат мой! Я совершу… Я совершу. Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны. Над ними будет веять недоступное земле божество! Я совершу! О, поцелуй и благослови меня!»

Врешті-решт так і сталося. Гоголь звершив! Але не в Києві.

В інтелектуальній пам’яті нашій збереглося нестримне прагнення чехівських сестер: «В Москву! В Москву! В Москву!» Та, здається, стократ сильніше звучить Гоголеве: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев!» Заакцентуємо і гоголівські слова про Київ у листі до Максимовича 20 грудня 1833 року: «Он наш, он не их, неправда?» Та ще

______________________

¹ Цей текст уперше опублікував Куліш у «Записках о жизни Гоголя» під назвою «1834». Аннєнков писав: «Опубликованием этого документа, как и многих других, г. Кулиш получил право на долгую признательность истории и литературы нашей».


в листі до того ж Максимовича у квітні наступного року побіжно зауважив, що «нам малороссиянам» здаються деякі наші фрази та вирази зрозумілими «для русских» при буквальному перекладі, але це не так. От і маємо чіткі вияви національної самоідентифікації Гоголя. Це внутрішнє почуття Києва й України — наший, наша, — тобто національне, українське почуття, Гоголь проніс через усе життя.

На початку 1834 року Гоголь, який прагнув до Києва, ніби серцем відчув, що бажання його не здійсниться, принаймні Михайлу Погодіну написав: «Уже 1834-го захлебнуло полмесяца!.. Поздравил бы тебя с новым годом и пожелал бы… да не хочу: во-1-х потому, что поздно, а во-2-х, что желания наши гроша не стоят. Мне кажется, что судьба больше ничего не делает с ними, как только подтирается, когда ходит в нужник».

Але, в той же час, Гоголь був переповнений ідеями й замислами, якими захоплено ділився з Погодіним: «Я весь теперь погружён в историю малороссийскую и всемирную, и та и другая у меня начинает двигаться… Ух, брат! Сколько приходит ко мне мыслей теперь!» 12 березня підганяє з переїздом Максимовича: «Молодец! меня подбил ехать в Киев, а сам сидит, и ни гадки о том. А между тем я почти что не на выезде уже. Что ж, едешь или нет? — влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой кроме щей да матерщины ничего не услышишь. Слушай, ведь ты посуди сам по чистой совести. Каково мне одному быть в Киеве… Песни нам нужно издать непременно в Киеве». У цьому листі Гоголь акцентував аргументацію переїзду Максимовича: «Послушай, не бросай сего дела. Подумай хорошенько. Здоровье — вещь первая на свете. Предлог к перемещению ты имеешь самый уважительный — вред климата. Исчисляй свои труды по словесной части; доказывай, что ты можешь занять с честью означенную кафедру, грози отставкою. Должны будут согласиться». Через два тижні Гоголь переконує приятеля, в якого затримувалося призначення до Київського університету, що йому самому треба приїхати в Петербург, аби прискорити вирішення питання: «Теперь поется, что ты-де нужен Московскому университету, что в Киеве место почти занято уже, и прочее. Но если ты сам прибудешь лично и объявишь свои резоны, что ты бы и рад, дескать, но твое здоровье и прочее, тогда будет другое дело… Мысленно целую тебя и молюсь о тебе, чтобы скорей тебя выпхнули в Украину». Гоголь навіть давав несподівані, але добре продумані й конкретні поради Максимовичу: «Бери кафедру ботаники или зоологии. А так как профессора словесности нет, то ты можешь занять на время и его кафедру. А там, по праву давности, её отжилить, а от ботаники отказаться».

Невдовзі ситуація суттєво змінялися в зв’язку з тим, що Максимович отримав призначення в університет, а з Гоголем питання не вирішувалося. У березні Максимович повідомив його, що на кафедру загальної історії в Університеті святого Володимира можуть взяти ад’юнкта В.Циха з Харківського університету, але Гоголь не хотів і слухати про це: «Что ты мне пишешь про Цыха! Разве есть какое-нибудь официальное об этом известие? Министр мне обещал непременно это место и требовал даже, чтоб я сейчас подавал просьбу, но я останавливаюсь затем, что мне дают только адъюнкта, уверяя, впрочем, что через год непременно сделают ординарным; и признаюсь, я сижу затем только еще здесь, чтобы как-нибудь выработать себе на подъем и разделаться кое с какими здешними обстоятельствами».

20 квітня 1834 року Микола Васильович навчав Максимовича, що треба зробити, аби в Київ таки потрапив і він: «Когда будешь писать к Брадке (попечитель Київського навчального округу в 1832-1839 рр. — В.М.), намекни ему о мне вот каким образом: что вы бы, дескать, хорошо сделали, если бы залучили в университет Гоголя, что ты не знаешь никого, кто бы имел такие глубокие исторические сведения и так бы владел языком преподавания, и тому подобные скромные похвалы, как будто вскользь… Ты, будучи ординарным профессором Московского универ-ситета, во мнении его много значишь. Я же, бедный, почти нуль для него; грешных сочинений моих он не читывал, имени не слыхивал, стало быть, ему нечего и беспокоиться обо мне. Тем более мне это нужно, что министр (Сергій Уваров. — В.М.), кажется, расположен сделать для меня все, что можно, если бы только попечитель ему хоть слово прибавил от себя. Тогда бы я скорее в дорогу и, может быть, еще бы застал тебя в Москве». Гоголь і сам кілька разів зустрічався з Уваровим, який саме з квітня 1834 року став міністром народної освіти, а також з Єгором Брадке, котрий приїздив до Петербурга.

І це ще не все! 13 травня 1834 року Гоголь напучував Пушкіна, як тому треба перехитрити Уварова, переконати його в необхідності переїзду письменника в Київ: «Если зайдёт обо мне речь с Уваровым, скажите, что вы были у меня и застали меня еле жива. При этом случае выбраните меня хорошенько за то, что живу здесь и не убираюсь сей же час вон из города; что доктора велели ехать сей же час... И сказавши, что я могу весьма легко через месяц протянуть совсем ножки, завесть речь о другом, как-то: о погоде или о чем-нибудь подобном. Мне кажется, что это не совсем будет бесполезно». Пушкін відповідає Гоголю в той же день! «Я совершенно с вами согласен. Пойду сегодня же назидать Уварова и поговорю о вашей смерти. От сего незаметным образом перейду к бессмертию, его ожидающему. Авось уладим».

Яка драматична історія! Неможливо погодитися з Володимиром Набоковим, який твердив: «Читати листування Гоголя — сумне заняття…» Листи захоплюють емоційною напругою Гоголевої душі, яка щиро й беззастережно прагнула в Україну, в Київ! Утім, на думку Юрія Манна, Гоголь просто був… «не від того, щоб і пофрондувати в певному дусі», та й взагалі все це було… «скоріше за все, грою». Стоп! Фронда і гра-забава Гоголя щодо рідної Батьківщини, з якої він виїхав п’ять з половиною років тому? Ні, ні і ще раз — ні! Насправді це був переломний момент у житті геніального українця Миколи Гоголя, який міг кардинально змінити його долю. Та не судилося… У тому ж травні 1834-го Гоголь коротко повідомив Пушкіна: «Я вчера был у Уварова. Ничего я не могу вам сказать утешительного для себя». Тобто, Гоголя в Україну не пустили. У нас немає змоги та й потреби з’ясовувати причини цього, адже акцентуємо лише факт устремління Гоголя в Україну.

8 червня 1834 року вражений і ображений Гоголь писав Максимовичу: «Что касается до моих обстоятельств, то я сам, хоть убей, не могу понять их. За меня просили Дашков (міністр юстиції. — В.М.), Блудов (міністр внутрішніх справ. — В.М.); Сергей Семёнович (Уваров) сам также, кажется, благоволит ко мне и очень доволен моими статьями. Кажется, какой сильный авторитет! Если бы какие особенные препятствия мне преграждали путь, но их нет! Я имею чин коллежского асессора, не новичок, потому что занимался довольно преподаванием... и при всем я не могу понять: слышу уверения, ласки и больше ничего! Черт возьми! Они воображают, что у меня недостанет духу плюнуть на все. Я не могу также понять и Брадке: давши слово Жуковскому ожидать меня даже целый год и не отдавать никому кафедры всеобщей истории и через месяц отдать ее Цыху! Это досадно, право, досадно! — Ты видишь, что сама судьба вооружается, чтобы я ехал в Киев. Досадно, досадно!» Справді, в університет було взято ад’юнкта В. Циха, а Гоголь, відмовившись від пропозиції Максимовича перейти в Московський університет, у липні 1834 року став ад’юнктом на кафедрі загальної історії Петербурзького університету. Через багато років Максимович із гіркотою згадував, що в Київ «согласился со мною переместиться и мой незабвенный земляк Гоголь, но ему не удалось этого…»

Мало хто згадує, що й після відмови в університеті Гоголь висловлював надію все-таки перебратися до Києва. 27 червня 1834 року він написав Максимовичу палкого листа:

«Я к тебе буду, непременно буду, и мы заживем вместе... черт возьми все! Дела свои я повел таким порядком, что непременно буду в состоянии ехать в Киев, хотя не раннею осенью или зимою; но когда бы то ни было, а я все-таки буду. Я дал себе слово, и твердое слово; стало быть, все кончено: нет гранита, которого бы не пробили человеческая сила и желание… Черт возьми! я как воображу, что теперь на киевском рынке целые рядна вываливают персиков, абрикосов, которое все там нипочем, что киево-печорские монахи уже облизывают уста, помышляя о делании вина из доморощенного винограду, и что тополи ушпигуют скоро весь Киев, — так, право, и разбирает ехать, бросивши все; но, впрочем, хорошо, что ты едешь вперед. Ты приготовишь там все к моему прибытию и приищешь местечко для покупки, ибо я хочу непременно завестись домком в Киеве, что, без сомнения, и ты не замедлишь учинить, с своей стороны».

Гоголь переконував Максимовича й себе в тому, що він залишився на рік у Петербурзькому університеті, «получая тем более право к занятию в Киеве». 22 березня 1835 року в листі до Максимовича Микола Васильович поєднував Київ із весною: «Напиши в каком состоянии у вас весна. Жажду, жажду весны. Чувствуешь ли ты своё счастье? Знаешь ли ты его? Ты свидетель её рождения, впиваешь её, ди-


вишь ею…»¹. Гоголь і раніше радів Україною через весну, ще в травні 1829-го писав матері: «Приход весны в нашу пыльную столицу, которая вовсе не похожа на весну, заставляет меня с сожалением вспоминать о нашей малороссийской весне» (Виділено мною. — В.М.). Данилевському якось написав: «Ты меня ужасно как ошеломил известием, что у вас тает снег и пахнет весной… Чего бы я не дал, чтобы встретить, обнять, поглотить в себя весну. Весну!»

У середині серпня 1834 року Гоголь пообіцяв ректору Університету святого Володимира: «Перебираюсь на следующий год, и если вы не захотите принять к себе в Киев, то в отеческую берлогу, потому что мне доктора велят напрямик убираться; да, притом, и самому становится, чем дале, нестерпимее петербургский воздух. Пожалуйста, разведывай, есть ли в Киеве продающиеся места для дома, если можно, с садиком, и если можно, где-нибудь на горе, чтоб хоть кусочек Днепра был виден из него, и если найдется, то уведоми меня; я не замедлю выслать тебе деньги».

Та, коли через рік, наприкінці липня 1835 року, Гоголь заїхав до Максимовича в Київ, по дорозі з Василівки до Петербурга, то про поселення в Києві вже не йшлося. Залишився тільки смуток про марні надії: «Он, между прочим, откровенно сознавался в своем небрежении о лекциях в Петербургском университете² и жалел очень, что его не принял

________________________

¹ У зв’язку з цим цікаво нагадати слова Гоголя з його листа до Григорія Данилевського в лютому 1856 року: «Московская или точнее сказать в Москве весна, равно как и в Питере, в сравнении с весною на Украине, действительно почти то же… да почему же не сказать, почти то же, что загорода или комора перед цветником…»

² Викладацька діяльність Гоголя тривала до кінця 1835 року і стала драматичним епізодом у його біографії, що викликав здебільшого негативні оцінки. Іван Тургенєв: «Он был рождён для того, чтобы быть наставником своих современников; но только не с кафедры». Василь Григор’єв: «Как ни плохи были вообще слушатели Гоголя, они, однако же, сразу поняли его несостоятельность». Олександр Нікітенко: «Гоголь

фон- Брадке в университет Киевский».

Сумне закінчення цієї історії не могло не вплинути на подальшу долю сина українського народу. Михайло Грушевський зазначив: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими». Насправді, Гоголь мав і друзів, які були справжніми патріотами України. Крім того, як переконливо показав Юрій Барабаш, у тезі Грушевського закумульована не вся правда. Бо ж правдою треба визнати й те, що Шевченко так само дуже рано, раніше за Гоголя, ще підлітком, змушений був покинути вітчину. Він так само спершу в Петербурзі, згодом на засланні, потім знову в Петербурзі жив у інонаціональному, переважно російському (чи російськомовному) середовищі, сам чимало написав російською, однак

___________________________________

так дурно читает лекции в университете, что сделался посмешищем для студентов». Павло Аннєнков: «Одна из первых причин, оторвавших Гоголя от Петребурга, был неуспех его университетского преподавания».

Сам Гоголь зізнавався Михайлу Погодіну в грудні 1834 року: «Неузнанный я взошел на кафедру и неузнанный схожу с нее. Но в эти полтора года — годы моего бесславия, потому что общее мнение говорит, что я не за свое дело взялся…»

Втім, познайомлю дорослих читачів із думкою письменника Юрія Нечипоренка, який цікаво писав про цей епізод у біографії Гоголя в дитячій книзі:

«Коли письменник викладав у Петербурзькому університеті, то кращі свої лекції читав з папірця: це були статті, написані для збірника “Арабески”. Якщо лекції відвідували важливі гості: начальство Гоголя, Пушкін чи Жуковський, то письменник діставав свої статті і читав їх. А в інший час він, як правило, щось мямлив, намагався скінчити лекцію раніше чи зовсім не приходив. Часто студенти чекали свого лектора годину й більше. Одного разу його так само чекав і Пушкін.

Гоголь мав свій погляд на історію, він був сповнений оригінальними думками. Він не міг переказувати чужі думки, чим, як правило, займалися викладачі. Гоголь був творцем і вченим — йому требу було до кожної лекції писати статтю. Це займало дуже багато часу — і Гоголь вирішив відмовитися від викладання. Шкода: тому що він писав у своїх статтях про такі речі, до яких історики дійшли тільки років через сто — сто п’ятдесят. Наприклад, за часів Гоголя Середньовіччя вважалося похмурим. І лише в середині XX століття вчені виявили його блиск і яскравість. Гоголь про це написав окрему статтю. Але хто з істориків сприйняв Гоголя всерйоз? Історики посилаються на істориків, не вірять письменникам, особливо веселим. А даремно» (Нечипоренко Ю. Ярмарочный мальчик. С. 33).

Докладніше див.: Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 310-350.

його національного почуття, його українськості все це не змінило ні на йоту:

«Ні, все-таки тут не просто біографія чи географія, не лишень умови життя, оточення, друзі; тут є іще щось…

Може, відгадку цього “чогось” слід шукати на іншому, глибиннішому рівні? Може, розбіжність національних шляхів і доль було значною мірою запрограмовано вже відмінністю родових традицій, соціальних генотипів, психологічних чинників?

Гетьманський нащадок — і гайдамацький онук. Панич з Лівобережжя, давно втихомиреного краю слухняних гречкосіїв та новоспечених “російських” дворян, — і правобережний кріпак, чий менталітет всотав бунтівливий дух Коліївщини, “ген” козацької непокірливості… Один, відчужившися від батьківщини, завершив свій життєвий шлях не лишень на географічній, а на духовній чужині; другий, пройшовши крізь усі випробування і спокуси чужинства, так і не розлучився — ні розумом, ні душею, ані талантом — з рідною землею. В антиноміях національної свідомості Гоголя і Шевченка відбилися глибокі злами в історії трагічно розколотої нації, позбавленої повноцінного історичного, відтак і національного континуїтету.

Етнічні брати, діти однієї матері, вони мали різні “групи крові”, кожен свій генетичний код, їхні родоводи відбивають дуже різні станові й соціальні зрізи українського суспільства, вияви й етапи буття етносу, різні грані національної психології. Грунт, на якому вони зросли, був один, та коріння — різні, і тому такі несхожі пагони…»¹.

Пам’ятаймо про це, з’ясовуючи національну природу душі й творчості Гоголя.

_________________________

¹ Юрій Барабаш. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 391-392.