Генеральний план розвитку Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній" у м. Чернігові з визначенням меж та зон охорони пам’яток заповідника
| Вид материала | Документы |
- Рішення 14 сесії міської ради V скликання від 28 лютого 2007 року, 1698.07kb.
- ДзержинськА районна у місті радА, 29.97kb.
- Програма охорони пам'яток культурної спадщини міста Ізюма на 2009-2013 роки, 83.6kb.
- 18 квітня. День пам'яток історії та культури в Україні Пам'ятник жертвам голодомору, 22.58kb.
- Сумська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної адміністрації, 18.18kb.
- Закони можна поділити, 295.45kb.
- Випуск 2, 1060.02kb.
- Національний заповідник «глухів» центр пам’яткознавства національної академії наук, 39.71kb.
- Тимчасово виконуючому обов’язки голови обласної державної адміністрації Лаврику М.І., 68.62kb.
- Міністерство регіонального розвитку та будівництва україни державна архітектурно-будівельна, 96.68kb.
РОЗДІЛ VІ. АРХІТЕКТУРНО-МІСТОБУДІВНІ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОЕКТУ
Понад 1300 років тому на пагорбах правого берега р. Десни зародилося місто Чернігів, яке є одним з найдавніших історичних та духовних центрів України, де збереглися визначні пам'ятки культурної спадщини Х-ХІХ століть.
Заселення території міста сягає доби бронзи, коли тут виникли локальні поселення середньодніпровської археологічної культури кінця 2 тис. до н.е. Ймовірно, що вже у VII-VI ст. до н.е. в урочищі Вал, яке надалі перетворилося на центр давньоруського міста, існувало укріплене городище милоградської археологічної культури раннього залізного віку.
На початку нашої ери місця давніх поселень були освоєні носіями протослов’янської зарубинецької археологічної культури. Археологічні знахідки вказують на існування на території міста поселень київської археологічної культури, на базі якої сформувалися слов’янські племена полян та сіверян.
Культурний шар середини – третьої чверті 1 тис. н.е. зафіксовано в різних частинах міста, зокрема, залишки житла VII-VIII ст. досліджені на березі р. Стрижень. Керамічний матеріал VIII-X століть знайдено на пагорбах правого берега р. Десна (в урочищах Вал, Єлецька гора, Третяк).
Зазначені знахідки дозволяють вважати, що стародавній Чернігів як містобудівне утворення сформувався шляхом виокремлення з певної кількості давньослов’янських поселень одного, яке займало найвигідніше місце. Принаймні лише на одному з них – поселенні на мисовому виступі корінного берега в місці впадіння р. Стрижня до р. Десни (сучасне урочище Вал) прослідковується безперервне переростання культурних нашарувань VII-VIII ст. в більш пізні (до пізнього середньовіччя включно).
Дослідники вважають що місто було засноване близько VII-VIII століття. Втім, на початку Х ст. Чернігів був другим за значенням містом в Середньому Придніпров’ї (після Києва). Перша письмова згадка про нього стосується 907 року, коли київський князь Ігор уклав угоду з Візантією.
На цей час місто складалося з двох частин – городища на горі та посадського поселення в низинній частині. Площа городища (Дитинця), яке займало власне край мисового виступу, становила близько 1,5 гектарів. Городище було з напольного боку оточене валом і ровом, до якого прилягав курганний могильник.
У Х – на поч. ХІ ст. Дитинець було суттєво реконструйовано: його територія поширилася на місце колишнього язичницького могильника, охопивши весь мис поміж рр. Десна та Стрижень загальною площею близько 11 га. У цей час Дитинець мав потужні земляні укріплення по всьому периметру. Значно розширилися межі поселення в прибережній частині вздовж р. Десни - чернігівського Подолу, в межах якого у др. пол. Х ст. було збудовано приплав, захищений валом та ровом.
З давнім поселенням на Подолі пов’язаний найбільший некрополь ІХ-ХІ ст. міста - курганний комплекс на Болдиній горі, який складається з 6-ти курганних груп. Налічує близько 230 курганів, найбільші з яких – Гульбище та Безіменний. Досліджувався у 1872, 1908 та 1965 роках.
На початку ХІ ст. Чернігів перетворюється на центр великого князівства. Це сприяло економічному розвитку міста, а також подальшому розширенню меж його території. В цей час формується т.зв. Окольний град (певний аналог міста Ярослава в Києві), загальною площею понад 30 га. У Чернігові розпочинається будівництво монументальних архітектурних споруд, зокрема на початку 30-х рр. ХІ ст. розгорнулось будівництво головного міського храму -Спаського собору на Дитинці.
Спасо-Преображенський собор - ровесник головного собору Київської Русі - Софії Київської. Вперше згаданий в літописах під 1036 роком, будівництво завершене 1041 року. Архітектурна композиція собору поєднує романську базилікальну схему з центричною хрестово-купольною візантійською. Протягом ХІ-ХІІ ст. з північного і південного боків добудовано численні каплиці. Собор, який згодом перетворився на князівську усипальницю, був поруйнований у 1239 р. монголо-татарами (склепіння і частково бані). При відновленні у ХУІІ ст. надбудовано апсиди і зведено барокові верхи. Після пожежі 1750 р. протягом другої половини ХУІІІ ст. зроблено найзначніші перебудови: надбудовано сходову вежу та подібну до неї вежу збудовано на місці зруйнованого баптистерію, змінено форми бань. Іконостас виготовлено та встановлено у 1798 році.
Спасо-Преображенський собор є найстародавнішою збереженою автентичною будівлею східних слов’ян, унікальним високомистецьким твором давньоруської архітектури, яка справила значний вплив на українську архітектуру ХІ-ХУІІ століть.
Почанаючи з др. пол. ХІ ст. розпочинається будівництво монастирів на західній околиці міста: практично одночасно тут засновуються Богородичний печерний монастир на Болдиній горі (засновник - преподобний Антоній Печерський) та Успенський монастир на місці стародавнього городища на Єлецькій горі.
Наприкінці ХІ ст., крім Окольного граду з півночі від Дитинця, в Чернігові формується ще один торгово-ремісничий посад – т.зв. Третяк (між Дитинцем та Єлецьким монастирем). Третяк мав власні земляні укріплення і займав площу близько 20 га. Навколо міста (переважно з північного боку) тоді ж формується декілька ремісничих слобід та загородніх садиб, а також курганні могильники (на Болдиній горі, поблизу Єлецького монастиря та ін.). Продовжує зростати й Поділ, розвиток якого відбувається в бік новозабудованих частин міста (вниз за течією р. Десна).
В ХІІ ст. площа Дитинця, на якому зосереджувались палаци та садиби чернігівських князів, бояр та дружини, збільшується ще на 5 га. Відповідно поширюються й межі Окольного граду, площа якого сягає в цей час 40 га. У першій половині ХІІ ст. лінія земляних укріплень та частоколу охоплює нову територію міста – т.зв. Передгороддя, яке сформувалося із згаданих окремих слобід та садиб з північного боку Окольного граду. Наприкінці ХІІ ст. площа Передгороддя становила близько 90 га, територіально поширюючись на лівий берег р. Стрижень.
На початку ХІІ ст. в Дитинці між валом і Спасо-Преображенським собором на залишках підмурків невідомої споруди кінця ХІ ст. споруджується монументальний Борисоглібський собор, який являв собою хрестово-купольну, восьмистопну, тринавову, триапсидну п’ятибанну з нартексом і сходовою вежею культову будівлю. До нашого часу збереглися археологічні залишки одноярусної галереї з каплицею, що оточувала собор з північного, південного і західного боків. Собор неодноразово перебудовувався і відновлювався. Частково зруйнований в 1941-45 рр., відреставрований з поверненням гаданих первісних форм давньоруського періоду у 1952-58 роках на підставі ґрунтовних архітектурно-археологічних досліджень із збереженням вцілілих автентичних частин.
Борисоглібський собор є класичним зразком князівського (монастирського) одноверхого шестистовпного тринавового трьохапсидного хрестово-купольного храму ХІІ ст. і належить до найтиповіших споруд чернігівської архітектурної школи домонгольського періоду.
Крім того, на території Дитинця у ХІІ ст. було зведено Благовіщенську і Михайлівську церкви та ще один безіменний храм, археологічні рештки яких в даний час законсервовані.
До початку ХІІ ст. також належать добре збережені споруди Успенського собору Єлецького монастиря та Іллінської церкви на вході до Антонієвих печер.
Іллінська церква – головний храм Іллінського монастиря, який склався на основі комплексу Антонієвих печер біля підніжжя Болдиних гір, початок якому поклав Святий Антоній Печерський у 1069 році. Протягом ХІ-ХІІ ст. печери перетворились на складний підземний комплекс, перед входом у який у ХІІ ст. на нижній терасі Болдиних гір споруджено муровану Іллінську церкву, яка спершу виконувала функції хрещальні. Церква тридільна, однобанна, з однією апсидою, мініатюрних розмірів. Первісно складалася з бабинця, нави й апсиди. В 1239 р. постраждала від монголо-татарського погрому. У кін. ХУІ ст. стіни надбудовано і увінчано розвиненим карнизом.Над апсидою і бабинцем споруджено невеликі бані, в результаті чого церква стає трибанною. З півдня до апсиди прибудовано ризницю. Суттєвих перебудов зазнала 1649 р.: замість розібраного притвору збудовано великй гранчастий об’єм; розібрано баню над старим бабинцем і зведено нову над прибудовою; збудовано багатоярусний верх над центральною банею. В результаті цих перебудов набула стильових рис українського відродження. Поряд з церквою у 1908-10 рр. зведено двоярусну дзвіницю, стилістично близьку до церкви. Іллінський монастир як самостійний проіснував до 1672 р., коли на сусідній горі, на верхньому плато Болдиних гір, віддаленому від Іллінського монастиря, розпочато будівництво ансамблю Троїцького монастиря.
Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі Київської Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ-ХУІІІ ст. Її доповнює унікальний ансамбль трьох тридільних підземних церков з багатоярусними підземними ходами, келіями, поховальними камерами. У цілому, Іллінський ансамбль, що зберіг свою автентичність, становить видатну універсальну цінність, оскільки є унікальним витвором архітектурного мистецтва, що залишився винятково цінним свідченням давньоруської культури.
П'ятницька церква, споруджена наприкінці XII - на поч. XIII ст. в Окольному граді біля торгової площі, втілила пошуки давніх майстрів самобутнього стилю в архітектурі. Вперше значно пошкоджена 1239 р. під час нашестя монголо-татарів. Перебудована у 1670 р. та у 1690-х рр. за участю видатного українського архітектора І.Зарудного. Кардинальні зміни сталися при відбудові церкви після пожежі 1750 р. та в ХІХ ст., коли до неї прибудовано бічні вівтарі та ротонду до західного фасаду, внаслідок чого церква перетворюється на семиверху. Значно поруйнована під час Другої світової війни та відреставрована у 1962 р. у гаданому первісному вигляді з використання методу анастилозу. Храм баштоподібний, чотиристопний, триапсидний, тринавовий, однобанний.
П’ятницька церква представляє найвище досягнення останнього, передмонгольського етапу розвитку архітектурного мистецтва Київської Русі.
До початку ХІІІ ст. загальна площа міста склала понад 200 га, а його населення перевищувало 25 тис. чоловік. Розвиваючись, місто поглинало стародавні цвинтарі та кургани, окремі з яких (зокрема, Чорна могила) опинялись в межах міської забудови. Натомість, за межами укріплень в різних кінцях міста формувались нові могильники (за даними дослідників, наприкінці ХІХ ст. тут нараховувалося не менше шести груп давньоруських курганів, загальною кількістю до 600 насипів).
Впродовж ХІІ-ХІІІ ст. Чернігів формувався як крупне містобудівне утворення, столиця окремого удільного князівства, тут зосереджувались інституції світської та духовної властей, ремісничо-торгові осередки тощо. Археологічні знахідки свідчать про високий рівень розвитку виробництва. Визначного розвитку досягла архітектура, позначена у ХІ-ХІІ ст. своєрідними рисами самобутньої чернігівської школи. Зокрема, в тогочасному Чернігові існувала власна будівельна артіль, що спеціалізувалась на спорудженні монументальних будівель. Крім збережених донині пам’яток церковної архітектури в місті існувало ще близько 5-6 цегляних храмів, декілька палаців тощо. Разом з Києвом і Новгородом (Російська Федерація) Чернігів по праву вважається скарбницею давньоруської архітектури.
У 1239 р. Чернігів був пограбований та зруйнований ордами монголо-татар. Втім, місто не припинило своє існування (культурний шар XIV ст., фіксується в різних його частинах) та з 1340 р. стало володінням київських князів.
У другій половині ХІУ ст. Чернігів потрапив під владу Великого князівства Литовського. На основі давньоруських оборонних споруд Дитинця на виступаючому в бік Десни мисі будується цитадель Чернігівської фортеці для захисту від спустошливих татарських набігів. Спорудження укріплень цитаделі з міцними дубовими стінами, п’ятьма наріжними вежами призвело до зміни розпланування Дитинця.
Особливо великих руйнувань Чернігів зазнав від кримських татар 1482 і 1497 років. Війна між Литвою й Росією в 1501-1503 рр. закріпила Чернігів разом з іншими населеними пунктами Чернігово-Сіверщини й Смоленщини за Московською державою. Чернігів стає прикордонним містом, в якому ремонтуються та модернізуються старі фортечні дерев'яно-земляні укріплення.
В цей час значно змінюється планування території Дитинця. Вулиця від Погорілої (Лоївської) брами до Цитаделі стає головною. Вздовж неї споруджуються адміністративні будинки, казарми, артилерійський двір. Біля підніжжя Валу, у межах стародавнього Подолу ймовірно тоді ж виникли квартали регулярного розпланування (т. зв. Московська слобідка, пізніша назва - Кавказ), де мешкали солдати гарнізону.
Протягом 1618-48 років, коли Чернігів перебував у складі Речі Посполитої, дещо пожвавився економічно-господарський розвиток регіону, зокрема в 1623 році місто отримало Магдебурзьке право. В цей час проводились роботи по відбудові Борисоглібського собору з пристосуванням під костел домініканського монастиря, а також Успенського собору, переданого уніатам.
Після Визвольної війни місто – центр одного з найбільших на Лівобережжі козацьких полків. Сприяючи дальшому розвитку торгівлі й ремесел, в 1655, 1666 і 1690 рр. гетьманськими універсалами Чернігову було підтверджено магдебургське право.
Укріплена територія Валу стає адміністративно-політичним центром міста, зберігаючи водночас значення фортеці.
У 90-х роках ХУІІ ст. в південно-східній частині Валу (колишнього Дитинця) на тодішньому міському майдані споруджено мурований будинок чернігівського полковника Якова Лизогуба (після його смерті будинок належав гетьману І.Мазепі; у ХУІІІ ст. в ньому містилися полкова канцелярія та архів, міська ратуша). Первісно був двоповерховим, зараз – одноповерховий, шестикамерний, на підвалі, з великим об’ємом горища, фланкованим двома монументальними фронтонами на причілках.
Будинок Я.Лизогуба (І.Мазепи) – є найімпозантнішою цивільною будівлею Лівобережної України ХУІІ ст., одним з небагатьох зразків тогочасної житлової архітектури, збережених до нашого часу.
У 1700-1702 році коштом гетьмана І.Мазепи на залишках валу стародавнього Дитинця, з використанням об’ємів будівель ХУІ - поч. ХУІІ ст. - келій та трапезної Борисоглібського монастиря, зведено будівлю Колегіуму з дзвіницею, церквою Іоанна Богослова, та Всіхсвятською трапезною церквою. Під час ремонту кінця ХІХ ст. із заходу прибудовано ганок та водночас знищено декор на фасадах. В 1941-43 рр. споруда потерпіла від артилерійського обстрілу та пожеж, в 1952-54 рр. відреставрована з відновленням первісного декору. Будівлі Колегіуму властиві риси українського бароко, в деталях цегельного декору в дусі стилю українського відродження помітний вплив московської архітектури ХУІІ століття. Будівля витягнута вздовж осі захід-схід, має дзвіницю висотою 40 метрів, яка є головною висотною домінантою центру Чернігова.
Колегіум - одна з найсвоєрідніших архітектурних пам’яток доби Гетьманщини, унікальна за своєю об’ємно-просторовою композицією.
Поруч з Валом на мисовому пагорбі на початку 1700-х рр.. на місці давньоруського храму навпроти фортеці зведено струнку Катерининську церкву на честь героїзму чернігівського полку під час штурму турецької фортеці Азов. Церква хрещата, дев’ятидільна, п’ятибанна. Композиція центрична, пірамідальна: з найвищою центральною банею, нижчими – над гранчастими раменами архітектурного хреста. Квадратові в плані приміщення в між рукав’ях ще нижчі. Для архітектури храму характерний витончений і оригінальний декор, дуже індивідуалізований на кожній грані.
Катерининська церква є однією з найвидатніших пам’яток доби українського відродження ХУІІ-ХУІІІ ст., що збереглася в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української церковної архітектури ХУІІІ ст. і досі відіграє роль композиційно-містобудівної домінанти історичного середмістя.
У XVIII столітті місто складалося, як і раніше, з чотирьох частин, кожна з них мала свої укріплення. Окремі ансамблі являли собою Єлецький і Троїцький (Троїцько-Іллінський) монастирі.
Архітектурний ансамбль Єлецького монастиря, що складався поступово протягом ХІ – ХУІІІ ст. має риси українського відродження. Монументальність головного елемента композиції – Успенського собору підкреслюють усипальниця Я. Лизогуба, прибудована з південного боку храму, а також прилеглі одноповерхові корпуси келій (північні - ХУІ-ХУІІ ст., південо-західні і східні ХУІІ ст.), Петропавлівська церква з трапезною (ХУІІ ст.), залишки мурованого будинку ігумена (ХУІІІ ст.), мури та західна брама та ін. Вертикальний акцент композиції архітектурного комплексу монастиря – восьмикутна в плані 36-метрова триярусна надбрамна дзвіниця, поруч з якою міститься дерев’яний будинок Феодосія Углицького, ігумена монастиря – найдавніша на Лівобережжі пам’ятка дерев’яної житлової архітектури (зведений у 1688 р.). З південного боку Єлецької гори є вхід у печерний комплекс, що міститься під монастирем. Печери викопані у лесовидних суглинках і датуються давньоруським періодом (ХІІ-ХІІІ ст.). Частина печерних ходів у ХУІІІ ст. обкладена цеглою. За час існування монастир зазнав спустошень у 1239 р. від монголо-татарів. Протягом 1635-49 рр., коли монастир належав уніатам – перетворюється на значну книгозбірню; в монастирі у друкарні Кирила Ставровецького (Транквіліона) було надруковано збірку „Перло многоцінноє” - видатну пам’ятку книгодрукування. Псля руйнувань другої світової війни ансамбль споруд монастиря відреставрований (крім настоятельського корпусу).
Успенський собор Єлецького монастиря (збудований у ХІІ ст., реконструйований у ХУІІ-ХУІІІ ст.) – хрестово-купольний, шестистопний, тринавовий, триапсидний, чотирибанний храм (первісно – однобанний, за ін. версіями – трибанний з хрещальнею у нартексі і притворами з трьох боків). Під час пожежі 1611 р. обвалились склепіння з банями. Відбудований в 1670-1676 рр. в стильових формах українського відродження. 1697 року до південного фасаду прибудовано усипальницю Я,Лизогуба. Фасади собору вирішені лапідарно і стримано, гладінь стін оживляють аркатурний фриз, перспективні портали, віконні прорізи. В інтер’єрі був прикрашений фресками, які частково збереглися.
Успенський собор є видатною пам’яткою архітектури та монументального мистецтва (збережені фрагменти фрескового розпису) давньоруської доби.
Дзвіниця Єлецького монастиря (1670-75 рр.)– типу „восьмерик на восьмерику” зведена на місці попередньої дерев’яної дзвіниці. Виразну висотну композицію підкреслено бароковою банею. У першому ярусі, стіни якого пронизані бійничними отворами – наскрізний проїзд та внутрішньо стінні сходи на вищі яруси. Другий ярус – арковий восьмерик для дзвонів.
Дзвіниця Єлецького монастиря є найдавнішою збереженою висотною спорудою Лівобережної України.
Біля північного рогу монастирської території знаходиться відомий курган „Чорна могила”, який датується Х ст. і має висоту 10 метрів при діаметрі 54 метри.у 1872-73 рр. його дослідив професор Д.Самоквасов, котрий визначив, що цей курган - найкраще збережений і найбагатший за археологічними знахідками поховання дохристиянських часів князя (легендарного засновника Чернігова) – сучасника київського князя Святослава Ігоровича за обрядом тілоспалення.
Як зазначалося вище, у другій половині ХУІІ ст. на захід від Іллінського монастиря з Антонієвими печерами на верхньому плато Болдиних гір розпочато спорудження нового ансамблю Троїцького монастиря. Всі його споруди звели мурованими: - трапезну з Введенською церквою та три корпуси келій (1679 р.), Троїцький собор (1695 р.), східні келії, пекарні і монастирський мур (1719 р.). У середині ХУІІІ ст. монастирську територію розширено, у зв’язку з чим збудовано нові ділянки муру з двома восьмигранними вежами. 1750 р. споруджено будинок архімандрита, у др. пол. ХУІІІ ст. – господарський корпус з погребами і льодовнею, кухню зі службами тощо. Остаточного завершення ансамбль набув 1775 р., коли споруджено дзвіницю, яка стала висотною домінантою архітектурної композиції монастирського комплексу. У ХУІІ-ХУІІІ ст. Іллінська та Троїцька частини комплексу були з’єднані дерев’яною галереєю (не збереглась). З кінця ХУІІІ ст., коли були зведені головні споруди нового комплексу, монастир став називатися Троїцько-Іллінським. На відміну від Іллінського ансамблю, схованого біля підніжжя гори, Троїцький, розташований на верхньому плато Болдиних гір, має в своєму складі висотні споруди – собор і дзвіницю, завдяки чому домінує в панорамі м. Чернігова. Поруч з монастирем знаходиться цвинтар, де поховано відомих діячів української культури: письменника М.М. Коцюбинського, етнографа і фольклориста О.В.Марковича та ін., а також курганний могильник давньоруської доби.
Троїцький собор, фундований з ініціативи чернігівського архієпископа Л.Барановича гетьманом І.Самойловичем, завершений коштом гетьмана І.Мазепи. Споруджений в 1679-1695 рр. за проектом Й.-Б.Зауера. Первісно собор був тринавовий, шестистовпний, триапсидний, з чітко виділеним трансептом і сімома банями. Після пожежі 1731 р. став трибанним, а після пожеж 1781 та 1806 рр. внаслідок перебудов набув рис класицизму.Відреставрований у 1974-85 рр у первісних формах з відтворенням бань та декору фасадів, що мають бароковий характер.
Дзвіниця (1775 р.) з брамами обабіч неї стоїть посередині північного прясла монастирського муру. Вона мурована, чотириярусна, з двоярусною банею, має загальну висоту 58 метрів.Споруджена в стилістиці пізнього бароко. Нижній ярус дуже масивний, має наріжні контрфорси, оформлені як декоративні волюти.
Введенська трапезна церква (1677-79 рр.) є найпершою мурованою спорудою Троїцького монастиря. Двобанна церква, у стилістиці бароко, розташована з південного боку Троїцького собору. Безстовпна, однонавова, з гранчастою апсидою, лінійної багатокамерної структури, будівля відзначається витонченим цегляним декором. За виразністю архітектурних форм належить до найкращих пам’яток ХУІІ століття.
Комплекс Троїцько-Іллінського монастиря, сформований протягом восьми століть, синтезує риси давньоруської архітектури, українського відродження і західноєвропейського бароко. Відзначається неповторним і органічним зв’язком з дуже характерним ландшафтом. Комплекс становить видатну універсальну цінність, оскільки є автентичним унікальним мистецьким витвором, що поєднав свідоцтва культур Київської Руси і Гетьманщини та який справив величезний вплив на монастирське будівництво в Україні ХУІІ-ХУІІІ ст. Комплекс зберіг типологічно унікальні споруди ХІІ-ХУІІІ ст.
У 1786 р. був розроблений план регулярного планування міста, як губернського центру. Його площа становила близько 600 гектарів. Забудова міста формувалася вздовж Десни в напрямках доріг на Київ і Глухів, при цьому північна межа міста майже співпадала з межами історичного Передграддя. Будівництво значних адміністративних, торгових та житлових будівель здійснювалось переважно на території Валу-Дитинця, який зберіг роль загальноміського адміністративно-культурного центру, а також на Красній площі та прилеглих до них територіях. В цей час на Валу були, зокрема споруджені будинок архієпископа, будинок губернатора, а також прибудовано до західного, північного і південного порталів Спасо-Преображенського собору тамбури та зведено соборну ризницю.
Будинок Чернігівського архієпископа збудований позаду Борисоглібського собору у 1780 р. в стилі пізнього бароко. Первісно головним фасадом був західний, де на другому поверсі і був парадний вхід, до якого від собору вів широкий пандус. У зв’язку з перенесенням архієпископської резиденції в інше місце, будинок у 1802-04 рр. реконструйовано у зв’язку з пристосуванням для губернського правління. Головний вхід влаштовано на східному фасаді, перед яким прибудовано добре пропорціонований шестиколонний портик іонічного ордера, увінчаний фронтоном, надавши споруді стильових рис класицизму.
Будинок губернатора споруджено на території давнього Дитинця в 1806-21 роках як резиденцію чернігівського цивільного губернатора за т. зв. „зразковим проектом” знаменитого петербурзького архітектора А.Захарова. Будинок мурований, триповерховий, П-подібний у плані. Головний північний фасад по осі симетрії акцентовано шестиколонним портиком, піднятим на висоту першого поверху. В ХІХ ст. у будинку містилася класична чоловіча гімназія.
Чернігів, поряд з Києвом та Львовом, належить до найзначніших історичних міст України, визначених ще в 1946 році, у яких концентровано втілено основні особливості архітектурно-містобудівного розвитку Лівобережної (Чернігів), Правобережної (Київ) та Західної України (Львів).
Протягом майже тисячоліття Чернігів є центром історичної Сіверщини – розлогого регіону, що відіграв визначну роль в етногенезі українського і, почасти, російського народів, у формуванні їхньої культури.
Історія містобудівного розвитку Чернігова як одного з найдавніших міст Східної Європи, засвідчує, що воно є скарбницею культурної спадщини Руси-України, а також доби українського відродження і бароко, оскільки його найвищий розквіт припадає на ХІ-ХІІІ та ХУІІ-ХУІІІ століття.
У ХІІ-ХІІІ ст. Чернігів як столиця величезного князівства був центром культурної експансії, виробляючи на базі синтезу візантійських і романських впливів нові форми в мистецтві й архітектурі, а в ХУІІ-ХУІІІ ст. будучи одним з центрів Гетьманщини, стає осередком формування своєрідної мистецької культури українського відродження і бароко. Між пам’ятками двох згаданих епох, які в сукупності формують високомистецький комплекс історичного центру міста існує пряма спадковість.
У створенні, зокрема архітектурних пам’яток Чернігова брали участь безвісні будівничі ХІ-ХУІІ ст., а також відомі зодчі кінця ХУІІІ – поч. ХХ ст., зокрема І.Зарудний, І.Григорович-Барський, А.Захаров, А.Карташевський, О.Демут-Малиновський та ін.
Найвизначніші архітектурні комплекси Чернігова зазнали значних руйнувань підчас другої світової війни та в 1950-80-их роках були відреставровані із збереженням автентичності матеріальної структури. Виконання вказаних робіт на пам’ятках міста значною мірою вплинуло на формування та становлення української реставраційної школи.
Загалом, Чернігів - найзначніше і найсвоєрідніше історичне місто Лівобережної України являє собою унікальний містобудівний організм, який не має собі рівних серед східнослов’янських міст за різноманітністю, хронологічним діапазоном і ступенем концентрації пам’яток культурної спадщини Х-ХІХ століть, що знаходяться в нерозривному зв’язку з унікальним природним ландшафтом.
В структурі сучасного міста найвизначніші комплекси й ансамблі пам’яток культурної спадщини розташовані трьома компактними групами вздовж пругу високого правого берега р. Десни від гирла р. Стрижня до Болдиних гір.
І. Комплекс історичного середмістя включає колишній княжий Дитинець, (пізніша назва – Вал, в межах якого розташовані наступні пам’ятки архітектури та містобудування національного значення: Спасо-Преображенський (ХІ ст.) та Борисоглібський собори (ХІІ ст.), будинок Я.Лизогуба (І.Мазепи, ХУІІ ст.), Колегіум (ХУІІ-ХУІІІ ст.), будинок архієпископа (к. ХУІІІ – п. ХІХ ст) та будинок губернатора (п.ХІХст.)). В сучасних межах території Валу, що має статус пам’ятки археології національного значення (Городище-дитинець, ІІІ – ХУІІІ ст) містяться численні залишки будівель та споруд, що мають статус пам’яток археології національного та місцевого значення, зокрема фундаментів Михайлівської церкви (1174 р.), Благовіщенської церкви (1186 р.), фундаменти двох безіменних мурованих церков (ХІІ ст.), залишки мурованої брами (п. ХІІ ст.) та терема однокамерного (к. ХІ – п. ХІІ ст.). Статус археологічної пам’ятки мають також залишки цитаделі (ІІІ-УІІ ст. до н. е. – ІХ- ХУІІІ ст. н. е.) Крім того, до Валу прилягають два квартали, в одному з яких розміщена П’ятницька (ХІІІ ст.), у другому Катерининська церкви (поч. ХУІІІ ст.; біля церкви зафіксовано залишки підмурків археологічної пам’ятки – церкви ХІІ ст.). Зазначений комплекс утворився внаслідок тривалої історичної еволюції. Нині він обіймає площу близько 20 га, охоплюючи давньоруський Дитинець із прилеглими частинами Окольного граду і Третяка.
ІІ. Ансамбль споруд Єлецького монастиря – пам’ятки архітектури і містобудування національного значення (ХІІ-ХУІІІ ст.) з комплексом підземних споруд (ХІІ-ХІІІ ст.) та заснований на Єлецькій горі на захід від Третяка, поряд з давньоруським торгівельно-ремісничим центром Чернігова – Подолом. До монастирського ансамблю прилягає курган „Чорна могила” (Х ст.; пам’тка археології національного значення).
ІІІ. Комплекс Троїцько-Іллінського монастиря - пам’ятки архітектури і містобудування національного значення (ХІІ-ХУІІІ ст.) знаходиться на терасах Болдиних гір, за межами західної околиці історичного середмістя. Сформувався з двох частин – Іллінського та Троїцького монастирів, ландшафтно та архітектурно-композиційно об’єднаних в єдиний ансамбль. Відіграє роль значної композиційної домінанти в панорамі міста. У безпосередній близькості до монастирського комплексу знаходиться найбільший чернігівський некрополь ІХ-ХІ ст. - курганний комплекс на верхньому плато Болдиних гір (пам’ятка археології національного значення).
Унікальний за своєю цілісністю архітектурно-ландшафтний комплекс на придеснянських пагорбах м. Чернігова, історично сформований трьома вказаними компактними групами, дійшов до наших днів, зберігши у своєму містобудівному укладі та вигляді втілення основних засад давньоруського містобудування. Будівлі-пам’ятки – складові цього комплексу позначені своєрідними рисами самобутньої чернігівської архітектурної школи.