Генеральний план розвитку Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній" у м. Чернігові з визначенням меж та зон охорони пам’яток заповідника
| Вид материала | Документы |
- Рішення 14 сесії міської ради V скликання від 28 лютого 2007 року, 1698.07kb.
- ДзержинськА районна у місті радА, 29.97kb.
- Програма охорони пам'яток культурної спадщини міста Ізюма на 2009-2013 роки, 83.6kb.
- 18 квітня. День пам'яток історії та культури в Україні Пам'ятник жертвам голодомору, 22.58kb.
- Сумська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної адміністрації, 18.18kb.
- Закони можна поділити, 295.45kb.
- Випуск 2, 1060.02kb.
- Національний заповідник «глухів» центр пам’яткознавства національної академії наук, 39.71kb.
- Тимчасово виконуючому обов’язки голови обласної державної адміністрації Лаврику М.І., 68.62kb.
- Міністерство регіонального розвитку та будівництва україни державна архітектурно-будівельна, 96.68kb.
РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ТА МІСТОБУДУВАННЯ У МЕЖАХ ТЕРИТОРІЇ ЗАПОВІДНИКА ТА ЙОГО ЗОН ОХОРОНИ
У розділі 1 вже було зазначено, що пам'ятки архітектури й містобудування, які, власне, й формують Національний архітектурно-історичний заповідник ''Чернігів стародавній'', у структурі сучасного міста сконцентровані у трьох компактних групах, композиційно пов'язаних між собою системою візуальних взаємозв'язків у межах прямої видимості. У цьому розділі ми розглянемо кожну з цих пам'яток детальніше.
Найстародавніші й найцінніші пам'ятки зосереджені у складі архітектурного ансамблю ''Валу''. Центром його є Спасо-Преображенський собор.
Мурований собор розташовано в історичному середмісті Чернігова посеред давньоруського дитинця. Був головною архітектурною домінантою Чернігова. Завдяки високим вежам, що фланкують західний фасад, і зараз відіграє роль важливої домінанти загальноміського значення.
Собор закладений чернігівським князем Мстиславом Володимировичем Хоробрим 1033 р. У 1036 р., коли помер фундатор, ''положиша и у святаго Спаса, юже сам заложил бе бо въздано ея при немь възвыше яко на кони стояше досящи''. Ця літописна звістка свідчить, що станом на 1036 р. собор було вимуровано на висоту близько 4 м. Будівництво завершено й собор освячено 1041 р. Первісно він був хрестовокупольним, восьмистовпним, тринавовим, триапсидним, п'ятибанним, з нартексом і прилеглою до нього з півночі сходовою вежею. Протягом ХІ-ХІІ ст. з північного й південного боків було прибудовано численні каплиці, а також хрещальню (не збереглися).
Під час штурму Чернігова монголо-татарами 1239 р. храм значно поруйновано, зокрема провалено склепіння і частково – бані. Протягом ХV-ХVI ст. пошкодження були виправлені. Собор потерпів під час штурму Чернігова поляками 1611 р. При відбудові 1675 р. коштом чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського було надбудовано апсиди й зведено нові барокові верхи. 1750 р. в соборі трапилася велика пожежа, під час якої згорів іконостас, погоріли дахи, потріскалися мармурові колони трифоріїв. У 1754 р. провадилися ремонтні роботи, проте собор довго ще стояв під тимчасовими солом'яними стріхами та дерев'яними дахами.
Протягом 1791-1798 рр. собор зазнав найзначнішої реконструкції: розібрано прилеглі каплиці та хрещальню біля південного фасаду, надбудовано сходову вежу й на місці зруйнованої хрещальні зведено ідентичну другу вежу, симетрично до першої; фасади заново потиньковано й побілено; змінено форми бань, які стали сферичними. В інтер'єрі були розібрані рештки хорів у бічних навах (лишилися тільки хори над нартексом), а мармурові колони трифоріїв, які втратили міцність, були обмуровані цеглою. Тоді ж зроблено нову підлогу з чавунних плит. 1818 р. за проектом архітектора А. Карташевського з півночі, півдня і заходу прибудовано тамбури. Іконостас, який зберігся дотепер, виготовлено у 1798 р. ніжинськими різьбярами С. Волощенком і С. Білопольським за проектом архітектора І. Яснигіна. Іконописні роботи виконав борзнянський священик І. Мізко. Розписи інтер'єру здійснив у 1820 р. художник Я. Юринов із помічниками. У кінці XIX ст. під наглядом інженера Д. Савицького було проведено капітальний ремонт собору: в 1891 р. соборні бані й шпилі веж позолочено; в 1899 р. влаштовано парове опалення.
Архітектурна композиція собору поєднує базилікальну схему західноєвропейського походження із хрестовокупольною візантійською. Такі контамінації характерні для Східновізантійської школи середньовізантійської доби (храми Трапезунда й Нікеї). Тож імовірно, що артіль майстрів, яка зводила Чернігівський Спас, прибула на Русь із Малої Азії чи з тісно з нею пов'язаного Закавказзя.
Відповідно до такої розпланувально-просторової концепції інтер'єр представляє контамінацію глибинно-вісьового й висотного принципів організації простору. Собор має поздовжню наву й трансепт. На їх перетині – підбанний квадрат. Перехід від підпружних арок до світлового підбанника здійснено за допомогою сферичних пандативів. Висота до зеніту центральної бані 30 м. Підбанний простір від бічних рамен трансепта відділяють двоярусні трифорії, наявність яких підкреслює базилікальність композиції інтер'єру. Три пари хрещатих пілонів несуть систему підпружних арок і циліндричних склепінь та п'ять бань на світлових підбанниках. Із заходу міститься низенький темний нартекс, перекритий циліндричним склепінням, над яким – щедро освітлені високі хори. Первісно вони були набагато просторішими й заходили в бічні північну й південну нави, включаючи бічні рамена трансепта. Збереглися шиферні різьблені плити парапетів на хорах.
З півночі до нартекса прилягає кругла вежа з крученими сходами на хори. Фасади собору оформлено плоскими лопатками й нішами. Мурування системи ''opus mixtum'' із широким вживанням на фасадах цегляних орнаментів – меандрів, городків, плетінки.
Давньоруський живопис в інтер'єрі зберігся незначними фрагментами, а настінні розписи XIX ст. вимагають розкриття. Змістовною та мистецькою домінантою інтер'єру є пишний класицистичний іконостас. Окрім нього, в інтер'єрі збереглися візантійські мармурові колони з базами й капітелями, імпортовані з Північного Причорномор'я (нині сховані в обмуруванні 1791-1798 рр. й частково розкриті у вигляді зондажів).
Наукові дослідження собору розпочалися в 1923-1924 рр. (археолог М. Макаренко, архітектор І. Моргилевський). Тоді відкрито рештки каплиць і хрещальні, а в інтер'єрі – візантійські мармурові колони та фреску ''Свята Текля'' (фреска загинула під час другої світової війни). Наступні дослідження проведено в 1947 р. (Ю. Асєєв) та в 1966 р. (М. Говденко). Реставраційні роботи провадилися в 1970-х – 1980-х рр.
Пам'ятка архітектури національного значення (охоронний № 811). Є найстародавнішою точно датованою і добре збереженою автентичною будівлею Київської Русі та східних слов'ян загалом (на території України, Білорусії і Росії), унікальним високомистецьким твором давньоруської архітектури, що своєю розпланувально-просторовою композицією справила вирішальний вплив на подальший розвиток української архітектури ХІ-ХVII ст. Належить Національному архітектурно-історичному заповіднику ''Чернігів стародавній''. Використовується як православний храм.
Собор святих Бориса і Гліба також розташований в історичному середмісті на території стародавнього дитинця між Спасо-Преображенським собором і Колегіумом. Споруджено в 1120-1123 рр. (за іншими даними – близько 1170 р.) артіллю місцевих майстрів на підмурках невідомих мурованих споруд початку XI ст. Близько 1120 р. чернігівський князь Давид Святославич на своєму дворі почав будівництво мурованого храму на честь свого патрона Cв. Гліба (у святому хрещенні – Давида). Таким чином, первісне посвячення цього придворного храму – Глібоборисівський. В інтер'єрі було влаштовано ніші-аркасолії для поховань, тут же спочив і князь – будівник собору. На початку XIII ст. при Глібоборисівському храмі організовано монастир, який занепав після монголо-татарського погрому Чернігова. Відомості про нього знов зустрічаються в джерелах лише з 1611 р., коли він потерпів від пожежі під час штурму Чернігова польськими військами, та 1 грудня 1627 р., коли король Польсько-Литовської Речі Посполитої Сигізмунд IIІ звелів передати Глібоборисівський храм домініканському кляштору (монастирю). У ці часи давньоруський тринавовий шестистовпний триапсидний однобанний собор зазнав деяких перебудов: домінікани переробили апсиди, зруйнували однокамерні одноапсидні каплиці та одноярусні галереї, які оточували храм з північного, південного й західного боків, понищили стародавні фрески.
Після початку Хмельничини 1648 р. домінікани мусили тікати з Чернігова, а храм було заново освячено як Борисоглібський. У 1657 р. новопоставлений чернігівський архієпископ Лазар Баранович відновив при храмі монастир. У 1671 р. владика переселився з Новгорода-Сіверського до Чернігова і Борисоглібський монастир з того часу розбудовується як катедральний. У 1672 р. до західного фасаду прибудовано восьмигранну дзвіницю-притвор. На початку XVIII ст. собор став п'ятибанним. Про вигляд собору у той час можна судити за титулом книги ''Алфавит... рифмами сложенний", виданої 1705 р. Там зображено Борисоглібський собор та символічне родове древо російських монархів, що розпочинається Святими Володимиром та Ольгою, Святими князями Борисом і Глібом, а закінчується царем Петром І.
У 1857 р. собор розширено на схід прибудовою нових апсид замість зруйнованих первісних. Пам'ятка зазнала значних руйнувань протягом 1941-1943 рр., під час бойових дій другої світової війни. У 1952-1958 рр. собор як визначну пам'ятку архітектури реставровано в гаданих первісних формах за проектом архітектора М. Холостенка. Не збереглися галереї і каплиці, що оточували собор (від них уціліли нижні частини стін і підмурки), а дзвіниця-притвор 1672 р. була зруйнована під час проведення реставрації. Ця реставрація, як методично необґрунтована, зазнала нищівної критики з боку доктора мистецтвознавства Г. Логвина.
Борисоглібський собор є характерним зразком твору Чернігівської архітектурної школи ХІІ ст. Він хрестовокупольний, увінчаний однією банею (висота до зеніту 25 м). Фасади розчленовано півколонами, кути акцентовано лопатками, з позакомарним завершенням кожного прясла. На рівні п'ят закомар проходить аркатурннй фриз. Аркові портали перспективні, триуступчасті. Фасадна пластика тяжіє до романських взірців. В інтер'єрі збереглися П-подібні в плані хори, шиферні різьблені їх огорожі, по три ніші-аркасолії в північній та південній стінах, прикрашений мозаїкою омфалій, фрагменти фресок. Хід на хори – в товщі західної стіни. Склепіння циліндричні й хрестові. Споруджено в техніці порядового мурування з великоформатної плінфи. Фасади були потиньковані з первісним розграфленням на квадри й побілені. В інтер'єрі стіни потиньковано й побілено. Підлога кам'яна, покриття бані й дахів з оцинкованого заліза, позакомарне.
З Борисоглібським собором пов'язано кілька широко відомих пам'яток стародавнього українського мистецтва. Одні з найзагадковіших – так звані капітелі й наріжні камені Борисоглібського собору. Ці кам'яні різьблені елементи архітектурного декору з типово романською плетінкою, зображеннями фантастичних істот – птиці Сіріна, пса Сімарґла, левів тощо віднайдено під час археологічних досліджень собору. На фасадах реставрованого собору встановлено копії цих архітектурних деталей. Але досі точиться дискусія про те, чи належали вони Борисоглібському собору, чи якійсь іншій споруді. Справа в тім, що нижній діаметр так званих капітелей менший, ніж верхній діаметр півколон на соборних фасадах. На наш погляд, ці елементи можуть належати попередній споруді початку ХІ ст., на місці руїн якої зведено храм.
Ще одна археологічна знахідка, пов'язана з собором – понад 300-річної давнини: у 1701 р. при розбудові так званого Колегіуму в землі було знайдено срібного поганського ідола. За наказом гетьмана І. Мазепи його переплавили, і з цього срібла коштом полкового судді Карпа Мокрієвича 1702 р. в Ґданську було виготовлено срібні з позолоченими деталями царські врата іконостасу Борисоглібського собору. Це – видатний твір металопластики. В основі композиції – відомий мотив ''древа Ієсеєвого'' з зображеннями Давида, Ієсея та апостолів. Соборний іконостас втрачений, а царські врата збереглися і нині експонуються в соборі.
У Борисоглібському соборі були поховані видатні православні ієрархи Лазар Баранович та Св. Феодосій Углицький. Поховання першого з них сплюндровано у 1950-х рр.: покійника обдерто і його облачення (панагію та ін.) виставлено на загальний огляд. Рака з мощами Св. Феодосія у 1988 р. була повернута Українській Православній Церкві.
Зараз Борисоглібський собор є пам'яткою архітектури національного значення (охоронний № 812) і належить Національному архітектурно-історичному заповіднику ''Чернігів стародавній''. Використовується як музей.
Будинок Колегіуму – це мурована двоповерхова на підвалі будівля з високою вежею, що розташована в історичному середмісті Чернігова – на Дитинці, фіксуючи його північну межу. Стоїть на північ від Спаського та Борисоглібського соборів. Разом з Борисоглібським собором та будинком архієрея Колегіум входив до складу колись знаменитого Борисоглібського катедрального монастиря, який у кінці ХVІІ – ХVІІІ ст. був значним освітнім осередком. Вежа Колегіуму є важливою містобудівною домінантою загальноміського значення.
Пам'ятка складається з кількох різночасових частин. Найдавнішою є крайня західна, зведена наприкінці ХVІ ст. на місці знесеного валу давньоруського дитинця як двоповерховий з підвалом корпус келій Борисоглібського монастиря. У другій половині ХVІІ ст. (орієнтовно в 1674 р.) зведено середню одноповерхову частину корпусу, де містилася монастирська трапезна палата. У 1700-1702 рр. коштом гетьмана І. Мазепи над двоповерховою західною частиною збудовано двоярусну вежу, на нижньому ярусі якої містилася дзвіниця, а на верхньому – колегіумська церква Іоанна Богослова. Тоді ж надбудовано другий поверх над трапезною палатою, а зі сходу прибудовано дводільну Всіхсвятську церкву, наву й вівтар якої увінчували бані (не збереглися). У 1952-1954 рр. при реставраційних роботах знайдено керамічну закладну таблицю з гетьманським гербом і написом: ''Сей храм создан Божим благословеніем й прещедрим даяніем й іждивеніем от ясне вельможного пана Іоанна Мазепи славного войск російских гетмана''.
Під час ремонту 1861 р. на вежі позолочено баню, а під час ремонту 1891 р. із заходу прибудовано ґанок і водночас знищено декор на всіх фасадах (рельєфні елементи стесано, контррельєфні – замуровано). В 1941-1943 рр. пам'ятка горіла й була частково зруйнована. В 1951-1953 рр. її реставровано з відновленням первісного декору. Другий етап реставраційних робіт здійснено в 1973-1977 рр. (архітектор-реставратор М. Говденко).
Будівля Колегіуму пов'язана з видатними історичними особами й важливими подіями минулого. 1657 р. новопоставлений чернігівський архієпископ Лазар Баранович відновив занепалий Борисоглібський монастир. У 1671 р. владика переселився з Новгорода-Сіверського до Чернігова й монастир з того часу розбудовується як катедральний. За ініціативою архієпископа в 1679 р. сюди з Новгорода-Сіверського перевели латинську школу з її бібліотекою, започаткувавши таким чином ''чернігівські Афіни духовні'', а також друкарню, яку згодом передали до Троїцько-Іллінського монастиря.
Лазар Баранович зібрав у Борисоглібському монастирі визначні наукові й культурні сили: до чернігівського гуртка належали богослови Адам Зернікау, Іоанникій Ґалятовський, Дмитро Тупталенко (майбутній Св. Димитрій Ростовський), проповідник Тимофій Богданович, архітектор з Вільна Йоганн-Баптист Зауер (будівничий Троїцько-Іллінського монастиря), ігумен Іллінський Лаврентій Крщонович, видавець знаменитої книги ''Руно орошенное'' і фактичний начальник Чернігівської друкарні, а також Михайло Оснецький, перекладач Єфрема Сіріна та інші.
Одним з перших вчителів латинської школи у Борисоглібському монастирі став уродженець Ніжина Іван Максимович Васильківський, котрий згодом постригся в ченці, став ігуменом Єлецького монастиря в Чернігові, а 1696 р. був поставлений чернігівським архієпископом. Саме він, відомий в історії як Іоанн Максимович, у 1697 р. перетворив Борисоглібську школу на колегіум, який на честь свого засновника з 1708 р. називався Колегією архієпископо-максимовичівською чернігівською. Співробітниками владики на освітній ниві були: ієромонах Антоній Стаховський – перший префект і ректор колегії (майбутній митрополит Тобольський), Ілларіон Лежайський (майбутній начальник російської місії в Китаї), ієромонах Герман Кононович (майбутній ігумен Гамаліївського монастиря) та інші.
Колегія містилася в келіях Борисоглібського монастиря: до тієї будівлі, яка збереглася донині, у XVIII ст. з заходу та сходу були прибудовані видовжені в плані муровані корпуси. Такі ж корпуси прилягали до монастирського муру обабіч Любецької брами.
1705 р. до трьох нижчих класів – фари, інфіми й граматики – було приєднано клас риторики з піїтикою і діалектикою. Викладання мало своєрідний військово-патріотичний характер, відповідно до тогочасної ситуації в Україні й політики гетьмана І. Мазепи, друга і покровителя архієпископа Іоанна Максимовича. У Колегії, за прикладом Києво-Могилянської академії, започатковуються містерії та диспути. Викладалися філософія Арістотеля, латинська, грецька, польська, німецька, французька мови, деякі природничі дисципліни. Саме тут вчився Данило Самойлович – засновник вітчизняної епідеміології. А загалом станом на 1728 р. в Колегії навчалося 257 учнів.
Про свідому орієнтацію чернігівських просвітителів на духовну спадщину і навчальну практику київського митрополита Петра Могили свідчить і те, що велика частина його власної бібліотеки потрапила до бібліотеки Чернігівської колегії, зокрема латинські друки: ''Пандекти... і Новий Завіт'' видання 1557 р., ''Praxis episcopalis'' видання 1627 р., ''De meteores'' видання 1613 р. та інші. Ці книги мали власноручні інскрипти Петра Могили. Крім цих книг основу книгозбірні, яка в кінці XVIII ст. налічувала понад 1000 інкунабул, склала особиста бібліотека архієпископа Лазаря Барановича. Тут, крім стародруків, були й рукописні книги, багато з них мали інскрипти Лазаря Барановича, Св. Димитрія Ростовського, Св. Феодосія Углицького, Іоанна Максимовича, а також Мефодія, єпископа Мстиславського, Іоанникія Ґалятовського та інших діячів. Український історик Микола Маркович, оглянувши цю бібліотеку в середині XIX ст., писав, що вона ''має такі дорогоцінності, другі примірники яких навряд чи можна десь знайти, та й взагалі бібліотека ця найвизначніша в країні, скарб для бібліомана''. Подальша доля цієї бібліотеки нез'ясована: чи загинула вона вся, чи її книги розпорошено по різних сховищах – це питання ще потребує спеціального вивчення.
Згідно з указом російської імператриці Катерини II, у 1786 р. Борисоглібський монастир було закрито, а споруди його пристосовано для різних адміністративних установ. У 1770-х рр. Колегіум було перетворено на духовну семінарію, яку на початку ХІХ ст. перевели в інше місце. Після того в 1806 р. було розібрано більшу частину монастирських споруд, у т. ч. й ті будівлі, де містилися основні навчальні приміщення Колегії. Теперішній так званий Колегіум – це тільки незначна частина великого навчального комплексу, а саме та, де у першій половині XVIII ст. в катедральній трапезній містився клас філософії. Таким чином, сучасне найменування цієї пам'ятки – це результат історичного непорозуміння. Проте це на сьогодні єдиний об'єкт культурної спадщини, хоч якось пов'язаний з функціонуванням та історією Чернігівського колегіума як визначного культурно-освітнього осередку Гетьманщини. Відтак те не зовсім коректне найменування, яке закріпилося за цією історичною будівлею, має лишитися й надалі.
Будівля прямокутна в плані, витягнута вздовж вісі захід-схід на 49 м (при ширині корпусу 16 м), має багатокамерну лінійну розпланувальну структуру з вежею, висотою 40 м. Розвинений цегляний декор фасадів вирішено в дусі архітектурних уподобань доби українського відродження й бароко з виразним впливом стилістики московської архітектури кінця ХVІІ ст.: вжито пілястри, півколонки з перехватами, аркатурний колончастий фриз, поребрик, ніші, наличники з різноманітної форми сандриками й кокошниками, полив'яні й теракотові кахлі, вмуровані у фасадну стіну. Застосовано прийоми рельєфу (з опуклими елементими декору) та контррельєфу.
Церкву Іоанна Богослова перекрито зімкнутим склепінням з гуртами й ліпленням, приміщення першого поверху й підвалу – зімкнутими й циліндричними склепіннями з розпалубками. Трапезна на другому поверсі й Всіхсвятська церква мають плоскі перекриття по дерев'яних балках. Будівля мурована з жолобчатої цегли на вапняному розчині, зовні та всередині потинькована й побілена. Товщина стін сягає 1,94 – 2,9 м. Дах вальмовий по дерев'яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.
В архітектурі Колегіуму образ побудовано за принципом контрасту видовженого двоповерхового корпусу та високої вежі. Архітектурна композиція останньої не має аналогів: вежа двоярусна (над двоповерховим корпусом кінця ХVІІ ст.); нижній ярус – восьмерик з великими арковими отворами дзвону; другий ярус має дуже пластичну восьмипелюсткову в плані форму. Вінчає церкву опуклий восьмичастинний дах з цибулястою позолоченою банькою на світловому підбаннику.
Це – одна з найсвоєрідніших архітектурних пам'яток доби відродження і бароко в Україні, унікальна за своєю об'ємно-просторовою композицією. Пам'ятка архітектури національного значення з охоронним номером 813. Зараз будівлю займає дирекція Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів стародавній''. Тут організовано експозиції з історії сакрального мистецтва Чернігівщини (ікони, металопластика, кераміка, фрески тощо).
Зі сходу за Борисоглібським собором розташовано будинок архієпископа, збудований у 1780 р. на місці попереднього будинку чернігівського архієпископа. Входив до складу архітектурного комплексу Борисоглібського монастиря. Спочатку головний фасад будівлі був звернений на західний бік, до апсид Борисоглібського собору. Вхід був вирішений у вигляді положистого пандуса, який вів у центральне приміщення другого поверху – парадний зал для прийомів. З протилежного східного боку був вихід в сад через бароковий ґанок по подвійних сходах, які двома півколами спускалися донизу.
У 1802-1804 рр. після закриття Борисоглібського монастиря та у зв'язку з розплануванням перед східним фасадом будинку нової адміністративної площі будівля була радикально реконструйована для розміщення тут Чернігівського губернського правління. При цьому архієрейську резиденцію перенесли до Троїцько-Іллінського монастиря. Під час перебудови зазначеного будинку головний вхід із західного фасаду було перенесено на східний, і на місці парадних паркових сходів прибудований шестиколонний портик іонічного ордера, увінчаний фронтоном. Ця реконструкція була здійснена за проектом чернігівського губернського архітектора Антона Карташевського. Під час другої світової війни у 1941-1943 рр. пам'ятка була зруйнована: залишилися лише стіни й частина склепінь над підвалом. Будівлю повністю відбудували протягом 1945-1950 рр.
Зараз будівля двоповерхова, П-подібна в плані, мурована з цегли й потинькована. Система розпланування – анфіладно-коридорна. Фасади будівлі прикрашені ритмічно розташованими пілястрами, простими за рисунком наличниками вікон і невеликого виносу карнизом. Нині це пам'ятка архітектури та містобудування національного значення з охоронним номером 821, що перебуває на балансі Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів стародавній''. Тут міститься Державний архів Чернігівської області.
Будинок полкової канцелярії є ще однією унікальною пам'яткою на території ''Валу''. Він має ще дві історичні назви – ''Будинок І. Мазепи'' та ''Будинок Лизогуба''. Споруджено його в 1690-х рр. на території Дитинця недалеко від замкового рову. Первісно належав чернігівському полковнику Якову Лизогубу, а після смерті останнього (1698 р.) – гетьманові Івану Мазепі. У ХVIII ст. тут містилася полкова канцелярія Чернігівського козацького полку, а з кінця ХVIII ст. до початку XX ст. – архів.
Будинок первісно був мурованим двоповерховим. Зазнав пошкоджень під час пожеж 1718 і 1750 рр. У другій половині ХVIII ст. до північного фасаду прибудовано тамбур з фігурним фронтоном та влаштовано ще один невеликий тамбур – вхід у підвал знадвору. В одному зі склепінь було прорубано люк для виходу на горище. Первісно ходи в підвал і на другий поверх містилися в товщі внутрішньої поперечної стіни. У XIX ст. в будинку було розібрано печі, пробито нові вікна на східному й західному фасадах, покриття даху дахівкою замінено бляшаним. Реставровано в 1954 та 1969 рр.
Будинок одноповерховий, шестикамерний типу ''хати на дві половини'', на такому ж підвалі. Двокамерні (парадні та ''чорні'') сіни ділять будинок на дві половини – західну чоловічу й східну – жіночу, у кожній з яких по дві кімнати. Зараз будівля має двосхилий дах із монументальними трикутними фронтонами на причілках. Первісна форма даху та фронтонів нез'ясована. Розміри будинку в плані 21 x 16 м. Усі приміщення перекрито системою циліндричних склепінь із розпалубками (у двох західних кімнатах склепіння втрачені).
Оздоблення фасадів збагачується й ускладнюється від східного фасаду до західного та південного. Останній має найбільш розвинений декор з огляду на активну світлотінь, яку уможливлює постійне сонячне освітлення південного фасаду. Всі форми декору – лопатки, пілястри, півколонки, карнизи з розкріповками, кронштейни, наличники й пластичні розірвані сандрики набрано з лекальної цегли. На рогах будинку – масивні пілястри. Стіни вінчає багатообломний розкріпований карниз. Загалом, мальовнича пластика усіх фасадів, а не тільки південного, розрахована на активну світлотінь. В архітектурному образі споруди, в її розпланувально-просторовій композиції, структурі фасадів та формах декору органічно синтезовано найприкметніші риси тогочасного українського і московського зодчества.
Будівлю муровано з цегли на вапняному розчині, стіни зовні й в інтер'єрі потиньковано і побілено. Дах щипцевий, по дерев'яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.
Будинок полкової канцелярії є найімпозантнішою цивільною будівлею Лівобережної України ХVІІ ст. Зараз входить до складу Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів Стародавній'' й використовується як музейне фондосховище (Чернігівського обласного історичного музею ім. В. Тарновського). Пам'ятка архітектури національного значення з охоронним номером 814.
Будинок губернатора був споруджений у 1808-1821 рр. на замовлення генерал-губернатора князя О. Куракіна за зразковим (типовим) проектом, розробленим знаменитим петербурзьким архітекторм Андреяном Захаровим. Мурована будівля постала на території колишнього дитинця, на новій міській площі поруч з дерев'яним будинком губернатора (не зберігся). Після завершення будівництва тут до 1919 р. містилася Чернігівська Олександрівська класична чоловіча гімназія – важливий освітній осередок Чернігівщини (заснована у 1805 р. на базі Головного народного училища). Тут викладав поет Л. Глібов, навчалися видатні історичні та культурні діячі: батько Лесі Українки П. Косач, письменник Г. Успенський, математик В. Єрмаков, юрист-міжнародник Д. Каченовський, письменник М. Вербицький, , хімік М. Волкович, радянські військові діячі Ю. Коцюбинський та В. Примаков, драматург І. Кочерга, статистик В. Варзар, письменник З. Давидов, скульптор Г. Нерода, композитор І. Сац, дипломат Г. Щербина, публіцист І. Ясинський. З огляду на це на фасаді будинку встановлено меморіальні дошки Л. Глібову, І. Кочерзі, Ю. Коцюбинському, В. Примакову, Г. Успенському. Протягом 1919-1941 рр. тут містився Чернігівський історичний музей, у 1951-1964 рр. – Зооветеринарний технікум, у 1964-1975 рр. – Чернігівський філіал Київського політехнічного інституту. У 1975-1977 рр. здійснено реставрацію і пристосування будівлі під музей.
У 1828 та 1833 рр. будинок зазнав ремонтів і переробок. У 1941 р. під час бомбардування Чернігова фашистською авіацією будівлю було спалено. Відновлено після війни. У результаті на південно-західному і північно-східному фасадах зараз замість входів вікна, були ліквідовані сходові марші, центральні кімнати першого і другого поверхів, що виходили вікнами у двір, перебудовані насходову клітку.
Нині будівля триповерхова, мурована з цегли й потинькована П-подібна в плані. Головний фасад акцентований піднятим на висоту першого (цокольного) поверху шестиколонним портиком доричного ордера з колонами на висоту двох верхніх поверхів. Завершується цей портик горизонтальним аттиком. Фасадні площини нижнього поверху рустовано. Вікна прикрашені профільованими наличниками з добре промальованими горизонтальними і трикутними сандриками над ними. Двобарвне пофарбування фасадів – площин стін у жовтий, а колон і декору в білий колір – витримане в традиціях російського класицизму. Пам'ятка є дуже характерним і рідкісним, як на сьогодні, зразком архітектури російського класицизму в Україні. Має статус пам'ятки архітектури й містобудування національного значення з охоронним номером 820 і перебуває на балансі Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів Стародавній''. Тут розміщено Чернігівський обласний історичний музей ім. В. Тарновського
На території, прилеглій до ансамблю ''Валу'', містяться ще дві визначні пам'ятки Заповідника.
Церква св. Катерини розташована в історичному середмісті, на пагорбі поблизу колишнього дитинця в перспективі двох важливих розпланувальних осей – Алеї Героїв та автомагістралі Київ-Чернігів (проспект Миру). З огляду на це є однією з провідних містобудівних домінант Чернігова.
Споруджена на місці попереднього дерев'яного храму навпроти Замку на честь героїзму козаків Чернігівського полку, виявленого при штурмі Азова у 1696 р. під керівництвом полковника Я. Лизогуба. Церква освячена у 1715 р. Значних перебудов не зазнала. У XIX ст. після пожежі 1837 р. були зроблені деякі перебудови, зокрема до західного фасаду прибудовано притвор, а в 1908 р. – муровану дзвіницю (розібрані при реставрації пам'ятки в 1951 р.). Зазнала руйнувань у 1941-1943 рр. (згоріли дахи і верхи бань). Реставраційні роботи проводилися в два етапи: 1947-1955 і 1975-1980 рр.
Церква мурована, хрещата, дев'ятидільна, п'ятибанна. Композиція центрична, побудована пірамідально: з найвищою центральною банею, нижчими – над гранчастими рукавами архітектурного хреста. Квадратові в плані приміщення в міжрукав'ях ще нижчі, накриті крутими спадистими дахами. Всі верхи мають світлові восьмерики.
Церкві властивий тонкий і оригінальний декор, дуже індивідуалізований на кожній грані. Фасади увінчані багатообломним, енергійно розкріпованим карнизом. Вертикальність композиції підтримана масивними наріжними пілястрами; більшість віконних отворів мають вертикально видовжені абриси. Активну роль в композиції чолових граней фасадів відіграють форма віконних отворів і пластично опрацьовані портали з перемичкою дверного отвору, що являє собою трилопатеву арку з килевидним завершенням.
В інтер'єрі кожна просторова дільниця має висотно розкритий внутрішній простір. Всі вони поєднані високими стрільчастими арками. Верхи вирішено традиційним для України склепінням із заломами (з двома заломами – в центральному об'ємі та одним заломом – над раменами).
Стіни цегляні, потиньковані й побілені. Дахи по дерев'яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. Бані й хрести позолочено.
Катерининська церква в Чернігові є найвизначнішою в Україні пам'яткою стилю українського (козацького) відродження ХVII-ХVIII ст., що збереглася в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української церковної архітектури ХVIII ст. і досі відіграє роль містобудівної домінанти історичного середмістя. Як пам'ятка архітектури національного значення має охоронний № 816. Належить Національному архітектурно-історичному заповіднику ''Чернігів стародавній''. Використовується як Музей народного декоративно-ужиткового мистецтва (відділ історичного музею ім. В. Тарновського).
Церква св. Параскеви П'ятниці стоїть на невисокому пагорбі посеред скверу за обласним музично-драматичним театром, що на Красній площі. З історико-архітектурним ансамблем ''Валу'' пов'язана короткою пішохідною вулицею Серьожнікова.
Муровану церкву споруджено наприкінці XII – на початку ХІІІ ст. посеред чернігівського торгу на посаді. Церкву було посвячено на честь св. Параскеви П'ятниці, покровительки торгівлі. Автор – імовірно Петро Милоніг. До 1786 р. була соборним храмом П'ятницького жіночого монастиря.
Церква зазнала чимало руйнувань і перебудов, вперше - 1239 р. під час нашестя монголо-татарів. Перебудована у 1670 р. У 1690-х рр. за участю видатного українського архітектора І. Зарудного на західному й східному фасадах побудовано барокові фронтони, а над банею – багатоярусний верх. Кардинальні зміни архітектурного устрою споруди відбулися при відбудові церкви після пожежі 1750 р. та в XIX ст., коли до неї прибудовано бічні приділи, а в 1818-1820 рр. за проектом архітектора А. Карташевського до західного фасаду було прибудовано ротонду-дзвіницю і церква перетворилася на семибанну. Зруйнована в період другої світової війни. Протягом 1943-1945 рр. було проведено консерваційні роботи, а в 1962 р. завершено реставрацію в гаданому первісному вигляді з використанням методу анастилозу за проектом видатного російського реставратора П. Барановського. При цьому не були відновлені первісні бічні притвори, а також прибудови XVII-XIX ст.; ротонда-дзвіниця була знищена комсомольцями за наказом місцевої комуністичної влади. Зараз пам'ятка відіграє композиційну роль архітектурного акценту в забудові.
Храм мурований, хрестовокупольний, чотиристовпний, триапсидний, тринавовий, однобанний, баштоподібної композиції. Середня нава вдвічі ширша від бічних, які є настільки вузькими, що перекриваються не цілими коробовими склепіннями, а їх половинками, завдяки чому всі фасади завершуються трилопатевими кривими. Високо піднятий підбанник несе система циліндричних склепінь, що ступінчасто піднімаються.
Храм має двоярусні хори. В інтер'єрі панує висотно розкритий до зеніту простір центральної дільниці (висота 27 м). Хід на хори – в товщі західної стіни. Храм муровано з червоної давньої цегли-плінфи, почасти – повторного використання, а також із цегли, спеціально виготовленої за давніми взірцями. Стіни зовні та в інтер'єрі нетиньковані. Фасадний декор виконано в плінфі. Застосовано пучкові пілястри, перспективні портали, аркатурні фризи, декоративні ніші, сітчастий поребрик. Апсиди членовані тонкими напівколонками, декоровані смугами сітчастого ромбовидного поребрика, плоских аркових ніш та карнизом. Світловий підбанник прикрашений півколонками й аркатурним фризом. Дахи позакомарні й по кружалах, укриті покрівельною сталлю.
П'ятницька церква представляє найвищі досягнення останнього, передмонгольського етапу розвитку архітектурного мистецтва Київської Русі. Пам'ятка архітектури національного значення. Охоронний № 815. Належить Національному архітектурно-історичному заповіднику ''Чернігів стародавній''. Використовується як діючий храм.
Окрім того, на прилеглих територіях міститься ще низка пам'яток архітектури й містобудування місцевого значення, узятих на державний облік рішеннями Чернігівського облвиконкому. Це Єпархіальне братство кінця ХІХ ст. на просп. Миру, 15; Губернська земська управа початку ХХ ст. на просп. Миру, 18; будинок контори Державного банку початку ХХ ст. по вул. Магістратській, 7; Обласний музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка 1958 р. на Красній площі; Реальне училище 1902 р. на вул. Горького, 3/8; Жіноча гімназія 1899 р. на вул. Горького, 6; Поштова станція ХІХ ст. по вул. Горького, 8.
Єлецький Успенський монастир формує окремий ансамбль пам'яток, територіально відокремлений від ''Валу'', проте нерозривно пов'язаний з ним композиційно – міською розпланувальною мережею та об'ємно-просторовою композицією.
Цей один з найстародавніших монастирів Чернігово-Сіверщини було засновано на Єлецькій горі правого берега р. Десни, трохи далі на захід від давньоруського дитинця Чернігова. Є припущення археологів, що на Єлецькій горі у X – на початку XI ст. був князівський двір. Цьому припущенню суперечить легенда про заснування монастиря, зафіксована Єлецьким архімандритом Іоанникієм Ґалятовським у XVII ст.: ''На том місті монастиря од людей йдучих образ Пресвятої Богородиці променями світлими, як огнем оточений, єсть видений и знайдений на дереві єловом". Чудотворну ікону посеред ялинового лісу було знайдено 3 лютого 1060 р. Тоді ж князь чернігівський Святослав Ярославич, син великого князя київського Ярослава Мудрого, заснував на місці явлення ікони монастир Успіння Богородиці, який у народі прозвали Єлецьким. З цими подіями пов'язана чудотворна ікона Єлецької Богородиці. До наших часів дійшла і зберігається в Чернігівському історичному музеї одна з копій ікони, зроблена в XVII ст. Давніша копія, навряд чи оригінал, у 1860 р. була передана до харківського Успенського собору. І. Ґалятовський так описує Єлецьку Богородицю, яку він бачив у середині XVII ст.: ''намальоване дерево єловоє з галузями зеленими, межи тими галузями зеленими високо сидячая, на своих коленях дитятко Христа сидячого под пахи лівою рукою держачая, правою рукою Христа за ноги держить, а Христос в лівой рукі держить хартію звитую". Якщо порівняти цей опис з іконою ''Єлецька Богородиця – неувядаємий цвіт", що лишилася в Чернігові, побачимо майже повну тотожність, за винятком хартії в руках Христа. На думку Г. Логвина, тип і риси обличчя Богородиці, стилістика іконопису дуже близькі до образу Іллінської Богородиці 1654 р. майстра Григорія (Геннадія) Дубенського. Про те, що чернігівська Єлецька Богородиця є, хоча й досить вільною, та все ж копією ікони давньоруського періоду, свідчить характер зображення на ній споруд Єлецького монастиря: бачимо два типових давньоруських собори зі щипцевими покриттями закомар, перспективними арковими порталами, аркатурними фризами на фасадах та іншими характерними прикметами.
Архітектурний ансамбль монастиря склався поступово протягом ХІ-ХVIII ст. Головною його містобудівною домінантою є мурований Успенський собор. Висотним акцентом є 36-метрова надбрамна дзвіниця 1675 р. Значний масштаб головних споруд підкреслюють низенькі одноповерхові корпуси келій (північні – кінця ХVІ-ХVII ст., південно-західні – кінця ХVIІ ст., східні – другої половини ХVII ст.), Петропавлівська церква з трапезною ХVII ст., рештки будинку настоятеля ХVIII ст. Територію оточує мур ХVII ст. із західною брамою. Між собором і дзвіницею зберігся дерев'яний житловий будинок 1688 р., в якому жив архімандрит монастиря св. Феодосій Углицький.
Найбільш вірогідний час побудови мурованого Успенського собору Єлецького монастиря – друга половина XII ст. Це був храм князівсько-монастирського жанру – хрестовокупольний, тринавовий, триапсидний, шестистовпний, з низеньким нартексом і хорами над ним. За свідченням І. Ґалятовського, ''яко в Києві Печерская, тако в Чернигові Єлецкая церковь докола каплицями була оточена". Незвичайною в архітектурній композиції собору є наявність невеличкої хрещальні з півкруглою апсидою в південно-західному куті нартекса.
Серед істориків архітектури досі точиться дискусія про первісну кількість бань Успенського собору. Його трактували переважно як однобанний, при цьому виходили з уявлень про композиційні канони храму другої половини ХІІ ст. як однобанного. Натурні дослідження не змогли прояснити ситуацію, оскільки теперішні склепіння храму зведені в XVII ст. На наш погляд, заслуговують довіри свідчення чернігівських старожилів XVII ст., зафіксовані І. Ґалятовським, про те, що до 1616 р. Єлецька церква мала ''багато верхів мурованих'', покритих дубовими дошками, а монастир оточувала острожна стіна (палі) – така ж, як і в чернігівському замку. 1618 р., при штурмі Чернігова польською армією, у монастирі сталася велика пожежа: ''тогда верхи мурованые над хором и по бокам упали, на остаток й великий верх мурованый в засклепіню ся проламал и упал, й учинил грамот великий, котрий по всім Чернигові люди чули". Навряд чи бічні бані могли з'явитися 1445 р., коли за князя Івана Можайського ''репарували'' собор. Отже, мав рацію М. Холостенко, котрий реконструював собор трибанним, з трьома притворами з трьох боків. Монументальність статичного образу суворого монастирського храму порушує динаміка, виявлена в обсягових формах: загальна композиція має риси пірамідальності, зумовлені не тільки невисокими обємами бічних притворів, а й пониженням бічних апсид відносно центральної.
Споруда мурована з цегли-плінфи на стрічкових підмурках; будівельна техніка типова для чернігівської архітектури ХІІ ст.: порядове мурування без западаючих рядів плінфи й без вкраплення каменю, розчин вапняно-цем'янковий із домішкою товченої кераміки. Для мурування декоративних елементів, колон, апсид застосовано спеціально виготовлену лекальну плінфу. Фасади первісно були укриті тонким шаром тиньку, розчленованого на квадри.
Собор добре зберіг первісні форми – перспективні портали, обриси вікон, романську аркатуру, монументальні півколони на фасадах. При реставрації собору в 1668-1670 рр. було відновлено три первісні бані та поставлено нову над середньою апсидою; бані були увінчані високими багатоярусними верхами. У 1698 р. із півдня до собору було прибудовано теплий храм апостола Якова. Ця низенька двоверхова прибудова, зведена коштом чернігівського полковника Якова Лизогуба, героя Азовського походу, своєю присадкуватістю підкреслила монументальність собору. Сам Я. Лизогуб похований у теплому храмі, про що свідчить тогочасна меморіальна таблиця на фасаді, з коротким віршованим панегіриком на честь ''сего града градителя, Азова й многих міст кріпкого побідителя''.
У давньоруські часи собор в інтер'єрі мав фресковий розпис, який майже весь загинув. Дослідженнями професора А. Прахова 1892 р. та 1920-х рр. відкрито лише кілька збережених фрагментів композицій ''Страшний суд'', ''Три отроки в печі огненній'', ''Хрещення'', постаті невідомих святих. Енергійно написані фігури персонажів ''Страшного суду'' не мають аналогій у тогочасному монументальному малярстві. Окрім фресок, у давні часи собор в інтер'єрі прикрашали підлога, викладена з багатобарвних керамічних плиток, та кольорові вітражі на вікнах.
Внутрішній вигляд собору змінився у 1668-1670 рр., коли при архімандриті Іоанникії Ґалятовському коштом чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського було зроблено новий липовий позолочений п'ятиярусний іконостас у стильових формах українського відродження. Він займав усю широчінь трьох нав собору й сягав підпружних арок центрального підбанника. Мав досить строгу загальну композицію, в якій ікони розділені різьбленими колонками на пєдесталах і консолях, а яруси – розкріпованими на колонках антаблементами та горизонтальними гуртами. Композиційно виділено тільки середнє прясло з царськими вратами. Різьблення позолочене, тло – синє. Форми різьблення густі й соковиті, з мотивами раковин, виноградної лози з кетягами і фантастичними чотирипелюстковими квітами. Для стилістики цього різьблення характерні запозичення деяких мотивів італійського і французького Ренессансу, проте з радикальним переосмисленням іноземних запозичень. Ікони були синхронними іконостасу й відзначалися високими мистецькими якостями, особливо ''Три святителя'', ''Собор Архангелів'' намісного ряду та ''Деісус'' над царськими вратами. ''Єлецька Богородиця'' була однією з цих ікон. Вони були написані на різьбленому позолоченому тлі в стилістиці, близькій до українського бароко. Цей іконостас вважався однією з найкращих пам'яток малярства і пластики XVII ст. Порубаний і спалений у 1920-х рр.
Собор мав три престоли: головний – Успіння Богородиці, з півдня – на честь собору Архангела Михаїла, на хорах – Св. Георгія. До 1834 р. існував ще й приділ Різдва Іоанна Предтечі.
Успенський собор є найдовершенішою в мистецькому й технічному відношенні спорудою Чернігівської архітектурної школи XII ст., що справила вплив на розвиток церковної архітектури України, Росії і Білорусії впродовж ХІІ-ХVII ст.
Серед фундаторів і покровителів монастиря бачимо видатних історичних діячів Гетьманщини, зокрема й Василя Андрійовича Дуніна-Борковського, генерального обозного й чернігівського полковника. Він дуже багато зробив для монастиря: 1685 р. подарував напрестольне Євангеліє в срібному позолоченому окладі, 1676 р. на його кошти розпочато спорудження нової трапезної церкви Петра і Павла. В. Дунін-Борковський удостоївся честі бути похованим у соборі. Над місцем поховання раніше висів його портрет на повний зріст, написаний на дошці (тепер – у Чернігівському художньому музеї). Крім Дуніна-Борковського і Якова Лизогуба в соборі було поховано ще одного козацького вождя – чернігівського полковника Леонтія Полуботка (помер 1695 р.), батька наказного гетьмана Павла Полуботка.
Єлецький монастир завдяки чудотворній іконі в XVII ст. мав широку славу й великий авторитет, користувався прихильністю можновладців. У 1676 р. на честь відновлення собору московські царі надіслали потир, кадило, дискос із зіркою. Гетьман Дем'ян Многогрішний видав кілька універсалів на користь Єлецької братії, а Іван Мазепа універсалом від 21 грудня 1687 р. надав монастиреві нові маєтності.
Історична роль Єлецького Успенського монастиря побільшується й тим, що через нього пройшло чимало видатних діячів українського національно-культурного відродження ХVІІ – початку XVIII ст. Першим серед них слід назвати Кирила Ставровецького (Транквіліона), який близько 1625 р. (за іншими відомостями – 1618 р.) перевіз до Чернігова свою мандрівну друкарню. Тут і вийшов перший чернігівський друк – ''Перло многоцінноє'' (1646 р.) – збірник віршів і прозових творів морально-учительної тематики. Ставровецький спершу був викладачем у братських школах Львова та Вільна, провідним діячем Львівського православного братства. 1626 р. перейшов в унію і як винагороду отримав пост архімандрита Єлецького монастиря, саме тоді захопленого уніатами.
Від часу вигнання уніатів на початках Хмельниччини і до 1669 р. монастирем безпосередньо керував славнозвісний Лазар Баранович, колишній професор і ректор Києво-Могилянської колегії. Зібравши навколо себе визначні наукові й культурницькі сили того часу, він зумів перетворити Чернігів взагалі і Єлецький монастир зокрема на справжню робітню, яка підготувала безліч церковних діячів, письменників, полемістів, богословів, філософів і навіть майбутніх святих не лише для України, а й для Росії. У 1669 р. Лазар Баранович висвятив на Єлецького архімандрита колишнього ігумена Київського Братського монастиря і ректора колегії Іоанникія Ґалятовського, вже тоді відомого письменника, проповідника, полеміста. Він уславився як автор проповідей, зібраних у збірнику ''Ключ разумінія...'', збірника оповідань ''Небо новоє'', написаних українською книжною мовою, численних богословсько-полемічних творів польською і німецькою мовами. У Єлецькому монастирі він написав твори ''Стара східна церква новій римській'', ''Алфавіт єретиків'', ''Відповідь римлянам на фундаменти унії'', ''Премудрость Божія'' (проти аріан), ''Душі людей умерлих''. Усі ці твори були видані Новгород-Сіверською і Чернігівською друкарнями. Помер І. Ґалятовський 12 січня 1688 р. і похований в Успенському соборі. Його наступником у сані Єлецького архімандрита став Феодосій Углицький, майбутній святий Православної Церкви. Досі на території монастиря зберігся його дерев'яний будиночок з відповідним різьбленим написом на сволоці. Це найстаріша дерев'яна житлова будівля на всій Лівобережній Україні. У 1696 р. Феодосій уже в сані архієпископа чернігівського висвятив нового Єлецького архімандрита Іоанна Максимовича, який доклав багато праці до створення Чернігівської колегії. А в 1697-1699 рр. архімандритом Єлецьким був Дмитро Савович Тупталенко – майбутній Святий Димитрій Ростовський. Усі ці ієрархи були відомими книжниками, тож завдяки їхнім старанням монастирська бібліотека стала однією з найбагатіших в Україні.
Згадані архімандрити вели в монастирі широке будівництво. У 1670-1675 рр. споруджено муровану двохярусну монастирську надбрамну дзвіницю – оборонного типу "восьмерик на восьмерику", з вишуканим бароковим двоярусним верхом. Вона стоїть над брамою в північному пряслі монастирського муру. Первісно акцентувала головний вхід до монастиря. Стіни першого ярусу дзвіниці прорізано бійницями, на другому – великі аркові отвори дзвону. Нижній ярус ділиться на три поверхи: в першому – брама з кордегардією і сходами на верхні поверхи, у другому і третьому зберігався архів. Міжповерхові склепіння муровані з цегли. Верхній ярус дзвону побудований пізніше за нижній, який в свою чергу, зведений над залишками давнішої споруди. У 1815 р. дзвіницю пошкодила буря. Під час ремонту замість дерев'яних конструкцій бані встановили металеві кружала. У 1876-1878 рр. споруду капітально відремонтовано. Це – найраніша висотна мурована дзвіниця в архітектурі Лівобережної України.
Цеглягний мур, периметром понад 1 км. і висотою 4,5 м, збудовано синхронно з дзвіницею. У ньому є дві брами – з західного боку та з північного (у дзвіниці). 1885 р. частина муру обвалилася; її відновили трохи нижчою. Ззовні мур має профільований цоколь; площини розчленовано пілястрами, увінчано складно профільованим карнизом. З внутрішнього боку мур полегшено арковими нішами. Перед дзвіницею мур утворює невеликий трапецієвидний курдонер. Фасадні стіни тут декоровані парадніше за інші дільниці. Тут є напівциркульні ніші з трикутними сандриками над ними, з тонко профільованим облямуванням, характерним для московської архітектури XVI-XVII ст. Трохи менший курдонер – перед західною брамою, вирішеною у вигляді аркового проїзду в піднятій над огорожею стіні, декорованій пілястрами й увінчаній масивним карнизом.
Східний братський корпус келій збудовано на зламі XVII-XVIII ст. Він замикає зі сходу монастирський двір. Споруда лінійно-камерного типу довжиною 38 м, секційного розпланування: кожна секція тридільна, складається з двох келій із сінями між ними. Келії перекрито хрестовими склепіннями, сіни – циліндричними. Найпишніше декоровано головний західний фасад. Декор – у стилі бароко. Всі його елементи – півколонки, наличники, сандрики, карнизи набрано із лекальної цегли. Будівля добре зберегла первісні об'єми та архітектурні форми. Частково втрачений тільки фасадний декор та зроблені окремі перепланування.Східні келії є класичним зразком монастирських житлових будівель в українській архітектурі.
До того ж будівельного періоду належать новий корпус настоятеля (тепер зруйнований) та південно-західний корпус. Останній згадується в літературі як келії скарбника і комори. До нього прилягає монастирський сад. Будівля неодноразово добудовувалася і перебудовувалася: 1882 р. з північно-західного боку прибудували новий об'єм; 1898 р. розібрано частину первісної споруди, яка була прямокутною в плані. Унаслідок цих перебудов зараз будівля Г-подібна в плані. Перекриття – зімкнені й коробові склепіння. У східній частині корпусу є невеликий ризаліт, в якому містяться сходи, що ведуть в підвал-льодовню. Інші вузькі одномаршеві сходи в товщі поперечної стіни ведуть на горище. Нарівні з пілястрами і багатообломним карнизом значну роль в декоруванні фасадів відіграють гранчасті півколонки, що об'єднують три віконних отвори. Пам'ятка цікава як споруда, що поєднує в собі житлові і господарські функції.
Північний корпус келій (старий будинок настоятеля) займає центральне місце в ансамблі між парадним входом в монастир й Успенським собором Будівля Н-подібна в плані, простої камерної структури. одноповерхова з підвалами під північними камерами бічних крил, входи в підвали з передпокою. Склепіння підвалів – коробові. В інтер'єрах – дерев'яні різьблені сволоки й печі та груби з полив'яних різнобарвних кахлів. Це унікальна мурована споруда XVI ст. відреставрована в 1954-1958 рр. за проектом архітектора І. Ільєнка, що на основі детальних архітектурно-археологічних досліджень зумів відновити первісний інтер'єр пам'ятки. Конструкція даху і декоративне оформлення вікон та карнизів виконані за аналогами. Це – найбільш рання цегляна житлова споруда на Лівобережжі України.
Всі монастирські споруди муровано з цегли на вапняно-піщаному розчині, потиньковано й побілено. Дахи й бані по дерев'яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю й пофарбовані в зелений колір. Маківки й хрести позолочено.
Під монастирським ансамблем у товщі Єлецької гори є великий печерний комплекс XI-XVII ст., ще майже не досліджений.
У радянську добу в спорудах монастирського ансамблю містилися різні організації, собор не діяв і ніяк не використовувався. Значних руйнувань монастир зазнав під час другої світової війни, після чого у 1950-1953 та у 1977 рр. відреставровано всі будівлі за винятком будинку настоятеля. Єлецький монастир було включено до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника і нині він перебуває на балансі Національного архітектурно-історичного заповідника ''Чернігів Стародавній''. На початку 1990-х рр. тут утворився жіночий монастир, який зараз використовує всі монастирські споруди й територію.
Нині монастирський ансамбль, що є пам'яткою архітектури й містобудування національного значення з охоронним номером 817, домінує в панорамі міста і є найважливішим композиційним акцентом Чернігова. Завдяки багатоярусним вежоподібним завершенням у цілому в архітектурі комплексу переважають стилістичні риси бароко. Загалом, Єлецький монастир є найстародавнішим і найповніше збереженим монастирем Чернігово-Сіверщини.
На північний захід від монастиря міститься найбільший із чернігівських курганів – славнозвісна Чорна Могила, розкопана археологом Д. Самоквасовим наприкінці XIX ст. – пам'ятка археології та історії; поряд з ним – Духовне училище 1908 р. по вул. Пролетарській, 4 – пам'ятка архітектури й містобудування місцевого значення.